Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Предмет і структура літературознавства
Літературознавство як філологічна наука

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Літературознавство є системою наукових знань про мистецтво слова, тобто художню літературу. Ці знання мають не суб’єктивно-інтуїтивну чи пророче-дивінаторну природу (це — право митців), а сформувалися передусім як результат об’єктивного пізнання й логічного осмислення літературних явищ, а тому їх природа — суто наукова.

До предмета літературознавства належить не тільки художня література, а й уся художня словесність: письмова (наприклад, рукописна література) й усна (фольклор).

Як і кожна система, літературознавство має власну структуру — внутрішню будову з певними взаємозв’язками частин. Його структурними елементами є основні та допоміжні літературознавчі дисципліни, тісно пов’язані між собою. Це не означає, що одні з них важливі, інші — несуттєві. Усі вони необхідні для нормального функціонування і розвитку науки про літературу. Цей поділ тільки констатує, що в системі наук про мистецтво слова є дисципліни базові, через які літературознавство виконує свою основну функцію — вивчає, осмислює та оцінює літературу, і допоміжні, завдання яких — забезпечувати ефективну діяльність основних.

Базові літературознавчі дисципліни рівнозначно важливі для наукового освоєння літератури. Ними є історія літератури, літературна критика і теорія літератури. Кожна з них давно викристалізувалась, сформувалась і розвинулась як окремий вид науково-творчої діяльності. У кожної — власна сфера зацікавлень і свої завдання та функції. Так, історія літератури займається діахронією, минулим літератури; об’єктом її пізнання є історико-літературний процес — від найдавніших часів до сьогодні. Сфера зацікавлень літературної критики — синхронія літератури; об’єкт її пізнання — сучасний літературний процес, усі його учасники, явища і закономірності. Теорія літератури досліджує сутність літературних явищ і виявляє закономірності літературної творчості, функціонування і розвитку художньої літератури, узагальнює досвід історії літератури та літературної критики. Вона є ідейно-світоглядною основою та науковим інструментарієм історико-літературної та літературно-критичної діяльності. Без неї історія літератури та літературна критика приречені на описовість, поверховість, суб’єктивізм суджень.

Теорія літератури постала як результат тривалої пізнавальної діяльності літературознавців, відкриття й узагальнення того, що становить специфіку літератури, зумовлює її вплив на людину й суспільство, забезпечує її буття в часі.

У сучасному літературознавстві широко використовують термін «метакритика», під яким розуміють літературознавчі праці, об’єктом аналізу, інтерпретації та оцінки яких є не літературні твори, а їх історико-літературні, літературно-критичні, методологічні та теоретичні дослідження. Тобто метакритика — це «критика критики».

Систему допоміжних літературознавчих дисциплін утворюють:

а) бібліографія (грец. biblion — книжка і graphe — пишу). Її призначенням є виявляти, обліковувати, систематизувати і поширювати інформацію про рукописні та друковані твори, складати покажчики, розробляти теоретичні питання джерелознавства та принципи бібліографічної роботи. Бібліографію поділяють на літературну (дає інформацію про літературні твори) і літературознавчу (охоплює відомості про літературознавчі праці);

б) біобібліографія. Поєднує вивчення біографії з бібліографією творів митця чи літературознавця. Результатом роботи біобібліографів стають довідкові видання, що містять біографічні та бібліографічні матеріали, які стосуються письменників, літературних критиків, істориків і теоретиків літератури;

в) текстологія. Ця наука вивчає і встановлює історію тексту творів фольклору, літератури, рукописних та друкованих документів з метою їх подальшого дослідження;

г) літературознавча історіографія. Вона дає змогу ознайомитися з розвитком літературознавчих ідей, методів, методологій, доробками і здобутками попередніх дослідників;

ґ) палеографія (грец. раlаіоs — давній і gгарhð — пишу). Об’єктом її вивчення є датовані й недатовані, локалізовані та нелокалізовані пам’ятки давньої писемності певного народу, вона виявляє їхні особливості, час і місце створення. Завдяки їй стають доступними тексти давноминулих епох.

Дискусії про самодостатність герменевтики і компаративістики як літературознавчих дисциплін сприяють глибшому усвідомленню їх суті та пізнавальних можливостей. Вони обидві успішно використовуються в літературознавстві і є цінними для процесу вивчення літератури та її функціонування в суспільстві.

Герменевтика (грец. hеrmеnutіkе — мистецтво тлумачення) — це теорія і практика інтерпретації літературних творів, яка має свої сферу застосування і функції в системі наук про художню літературу. Деякі вчені пропонують виокремити її як науку. Однак інтерпретація твору — тільки завершальний етап його історико-літературного, літературно-критичного чи теоретичного пізнання й осмислення, а теорія інтерпретації вписується в теорію літератури як одна з літературознавчих методологій. Тому доцільніше, на думку інших дослідників, вважати герменевтику складовою теорії літератури.

Літературознавча компаративістика (лат. соmраrо — порівнюю) — теорія і практика порівняльного вивчення літератур крізь призму художніх запозичень та міграцій і типологічної схожості. Зіставлення і порівняльне вивчення різних літератур — це водночас і окремий вид наукової діяльності, і продовження пізнавального процесу: перехід від вивчення літературного явища в системі національної літератури до пізнання його в межах регіональної чи світової літератури. Тобто йдеться не про окремий вид пізнання, а про застосування ще одного методу — іномовного аналітичного контексту.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.