Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Інтерпретація художнього твору
Літературний твір як естетично-інтенціональна система

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Людина — це «розуміюче буття» (М. Гайдеггер), мисляча істота, здатна не просто фіксувати явища дійсності й оцінювати їх за принципами «безпечне — небезпечне», «їстівне — неїстівне» тощо, а й пізнавати їх (здобувати, тлумачити та систематизувати знання про них).

Пізнання літературного твору

Пізнання може відбуватися в різних системах — бути науковим чи художнім, філософським чи поетичним, логічним чи христологічним тощо.

Наукове пізнання — усвідомлення будь-якого об’єкта як сукупності і суми властивостей, системної і функціональної цілості; сприйняття стану об’єкта і змін у ньому; отримання інформації про об’єкт; осмислення класифікації і систематизації здобутих знань і включення їх у власний світогляд, систему знань (теорію, вчення, науку). Передусім воно є результатом мислення.

Наукове пізнання літературних явищ відбувається у певній послідовності, за певними правилами, на продуманих методологічних засадах. Пізнавальний процес можливий на різних рівнях і з різним ступенем глибини вивчення та осмислення предмета. Літературознавчий підхід передбачає такі етапи наукового пізнання літературних явищ:

а) дескриптивний (лат. deskriptio — опис) — початковий, оглядово-описовий етап наукового пізнання, на якому відбуваються пошук, збирання та опис бібліографії (творчості письменника і праць про його твори), біо-бібліографічної інформації, уточнення хронології тощо. Цим починається, але не завершується наукове дослідження. Дескриптивний характер мають бібліографія, біобібліографія, текстологія, історіографія літератури, історіографія літературознавства;

б) дискурсивний (лат. discourse — міркування) — науково-пізнавальний, аналітично-логічний, системний, комплексний, всебічний етап дослідження. Об’єктами його можуть бути окремі твори, літературні періоди, епохи, творчі особистості, категорії тощо;

в) теоретичний — підсумково-узагальнююче, евристичне (пошукове) та метакритичне дослідження;

г) «софічний» (грец. sорhiа — мудрість) — осмислення явищ і проблем літератури, яке відбувається на філософському (онтологічному, гносеологічному, метафізичному, онтософічному) рівні і становить історіософію та філософію літератури.

Пізнання твору відбувається через його системний, комплексний і всебічний аналіз (вивчення) і вмотивовану й цілеспрямовану інтерпретацію (тлумачення). Ці види пізнання мають спільний об’єкт — літературний твір. Однак предмети дослідження в них різні. Так, предметом аналізу є твір як цілісність і як елемент культури; предметом інтерпретації — зміст і сенс твору. Мета аналізу — наукове пізнання твору, його системне, комплексне та всебічне вивчення й оцінювання, інтерпретації — його тлумачення і розуміння реципієнтом-адресатом. Звідси — і різна інтенція суб’єктів цих пізнавальних процесів. Завдання аналітика — дослідження твору як естетичної системи, у різних аспектах, на всіх рівнях, в усіх можливих контекстах. Завдання інтерпретатора — допомогти адресату зрозуміти авторський задум, зміст і сенс твору. Аналіз здійснюється в категоріях літературознавства, без огляду на доступність суджень і висновків; інтерпретатор враховує мету конкретної інтерпретації, вік та інтелектуальний рівень адресата тощо. Різні вони за пріоритетністю та обсягом пізнання: аналіз передує інтерпретації; інтерпретація неможлива без аналізу твору, однак пізнання не обмежується його інтерпретацією. Аналіз реалізується на суворо науковій основі, інтерпретація можлива (часто здійснюється) на основі смаку та позалітературних чинників. Є також певні відмінності у методах, способах, видах і рівнях аналітичних та інтерпретаційних дій.

Пізнання літературного твору значною мірою залежить від літературної критика. У сучасній науці й досі немає одностайності щодо її місця в системі літературознавчих дисциплін. Деякі вчені вважають, що літературна критика тільки «супроводжує» літературу, є її «самосвідомістю», «думкою» про літературу, «знанням літератури», «мистецтвом читання» тощо, але не літературознавчою дисципліною. Цю позицію вони аргументують тим, що часто критичні праці є інтерпретацією без вивчення, судженням без доведення, вивищуванням

без зіставлення, оцінюванням без аргументації. Для них характерні образність, емоційність, суб’єктивізм, публіцистичність, іноді — відвертий дилетантизм, смаківщина, кон’юнктурність тощо. З цим важко не погодитись, але ще важче погодитись із тим, що літературна критика не є літературознавчою дисципліною. Праці, наприклад, істориків літератури теж не завжди бувають науково вивіреними, але на цій підставі не виводять історію літератури за межі літературознавства.

Літературна критика — найдоступніший із літературознавчих дисциплін вид літературознавчої діяльності. Вона має найрозвинутішу жанрову структуру (монографія, стаття, рецензія, анотація, огляд, рекомендація, літературний портрет, есе, фейлетон, репліка, пародія та ін.) і найширшу аудиторію, наймасовішого адресата, найрізноманітніші трибуни, канали інформації. Її творять різні люди з різних середовищ, із різними типами мислення, переконаннями, смаками, інтенціями. Усе це позначається на меті і характері, рівні і якості літературно-критичних праць.

Як потужний засіб синхронного пізнання літератури, освоєння явищ і закономірностей літературного життя, інтерпретації новотворів, літературна критика покликана робити твори літератури фактами і факторами суспільної свідомості, суспільного життя. Найкраще було б, якби літературною критикою займалися тільки літературознавці, чия інтерпретація ґрунтувалася б на надійній науковій (світоглядній, методологічній, теоретичній) основі. Однак тлумаченням та оцінюванням літературних творів займаються науковці й письменники, духовенство, політики, актори, учителі-словесники, просто аматори. У всіх них свої підходи до літературних явищ, своя шкала вартостей, свої критерії оцінювання. На цій підставі розрізняють наукову, художню, політичну, аматорську, аудіальну (декламаційну) та інші види інтерпретації літературних творів.

Наукова інтерпретація творів літератури

У процесі пізнання літературного твору використовують загальнонаукові методи дослідження: аналіз, синтез та інтерпретацію.

В умінні послуговуватися можливостями аналізу полягає відмінність між аналітичністю і поверховою описовістю, яка не має нічого спільного з дескрипцією як першим і необхідним ступенем наукового пізнання. Аналітичність — обов’язкова передумова й ознака професійно-наукових літературознавчих суджень про твір. Описовість — ознака аматорсько-дилетантських міркувань, неспроможності збагнути складність цілості, побачити, пізнати й оцінити її структурні елементи. Тільки шляхом виявлення і послідовного аналізу структурних елементів літературного твору можна осягти своєрідність художнього феномену як функціонального цілого. Водночас повноцінний аналіз структурних елементів твору неможливий поза контекстом його як цілого, оскільки їхні функції і значення системно зумовлені і проявляються тільки в контексті, на рівні цілого.

Аналіз як «розчленування», «атомізація» твору не всі однозначно підтримують, дехто протестує проти нього як «вівісекції над живим організмом — художнім цілим» тощо. Однак ці заперечення необґрунтовані. Адже твір потрібно вивчати на всіх рівнях, пізнавати навіть найменші його складові. Завдяки цьому сприйняття твору й умотивоване його оцінювання отримують необхідні глибину й аргументованість. Проблеми починаються тоді, коли окреме пізнається без усвідомлення чи врахування його зв’язку з цілим і коли інтерпретація твору зводиться до розмови про окреме, часткове в ньому — без намагання синтезувати об’єктивну інформацію про його складові і на цій основі створити логічну, внутрішньо несуперечливу і переконливу картину твору як функціональної художньої цілості.

Синтез здійснюють шляхом формування цілісного уявлення про предмет на основі інформації про його частини, аспекти, рівні, тобто — на основі аналізу. За допомогою цієї мисленнєвої операції твір осмислюється в націокультурному контексті, фіксується в історичній епосі, соціальному середовищі, духовній ситуації свого творення і прочитання.

Аналіз і синтез поєднує інтерпретація (лат. interpretation, від interpretor — роз’яснюю, перекладаю) — роз’яснення, тлумачення, розкриття змісту і сенсу (смислу) літературного твору; своєрідне виконання художнього твору на основі самостійного тлумачення виконавця. Літературознавча інтерпретація має ґрунтуватися на надійній методологічній і теоретичній основі, здійснюватися на строго наукових засадах. Основним її репрезентантом є академічна (наукова) критика.

Інтерпретація тлумачить смисловий аспект літературного твору на різних структурних рівнях через співвіднесення з цілістю вищого порядку. Наприклад, будь- які елементи (мотиви, персонажі, тропи тощо) мають співвідноситись із відповідним контекстом твору або позатекстовою ситуацією. Це означає, що інтерпретатор повинен уміти виявляти і створювати такі аналітичні контексти, у яких якнайповніше виявляються значення елементів твору та його сутнісні аспекти як цілого.

Однією з найпоширеніших стратегій інтерпретації є герменевтика, у якій процес пізнання відбувається за принципом герменевтичного кола.

Герменевтичне коло — універсальний принцип розуміння: пізнання цілого через його частини, а частини — із урахуванням контексту цілого.

Сучасна наукова літературознавча інтерпретація переважно реалізується як герменевтика (теорія і мистецтво інтерпретації явищ літератури в історико-літературних, літературно-критичних та теоретико-літературних студіях) і як основа літературно-художньої критики для широкого загалу.

Літературознавча інтерпретація є багатоаспектним, багаторівневим процесом, який характеризують:

а) рівні: інтерпретація експліцитного (явного, актуального) рівня художнього твору; інтерпретація імпліцитного (прихованого, потенційного) рівня художнього твору (підтексту);

б) ступені: інтерпретація зовнішньої форми (художнього мовлення), внутрішньої форми (ейдологічної системи), змісту і смислу (сенсу) твору;

в) види: герменевтична, структурально-семіотична, екзистенціальна, феноменологічна, архетипальна, національно-екзистенціальна тощо;

г) аспекти: історико-генетичний (генетичний, діахронічний, синхронічний); структурно-функціональний (системно-структурний, духовнотворчий, поетичний, віршовий (версифікаційний), жанрово-композиційний, характерологічний, асоціативний, емотивний, символічний, екзистенціальний, ідейно-світоглядний тощо); історико-функціональний (функціональний, актуальний і потенційний, тимчасовий і вічний).

Вибір методології, методу і методики інтерпретації завжди має бути вмотивованим і випливати з характеру твору і мети інтерпретації.

В інтерпретаційній діяльності суттєву роль відіграє інтенціональність (спрямованість) інтерпретації. Загалом вона здійснюється з метою наукового пізнання, об’єктивного оцінювання естетичного, інтенціонального аспекту твору. Іноді (в деяких наукових студіях, оглядових чи синтетичних літературно-критичних працях, у шкільній практиці) може спрямовуватися на тлумачення окремих образів, рівнів, формальних чи змістових елементів твору тощо. Однак бувають випадки запрограмованої інтенціональності інтерпретації, коли інтерпретатор наперед визначив собі за мету витлумачити твір відповідно до своїх переконань, уявлень чи певних ідеологічних завдань, свідомо ігноруючи, а то й фальсифікуючи у творі те, що суперечить його задуму. Такий підхід до твору називають надінтерпретацією (У. Еко), фальшивою, хибною інтерпретацією.

На характер і результат інтерпретації твору визначально впливає аксіологічна система (шкала цінностей) дослідника — уявлення про добро і зло, про моральне й аморальне, прекрасне і потворне тощо. Вона є основою оцінювання інтерпретатором того, що утверджує, культивує чи заперечує автор аналізованого твору. Залежить інтерпретація від тезауруса (передзнання) інтерпретатора, з яким він підходить до тлумачення твору: спрощений, убогий, хибний тезаурус робить такими і його судження про твір, оскільки багато суттєвого у творі він не помітить, помічене не зможе адекватно оцінити. Об’єктивність і повнота інтерпретації забезпечуються дотриманням принципів наукового пізнання, багатоаспектністю пізнавального процесу, системністю, комплексністю, всебічністю вивчення твору.

Аналіз та інтерпретація літературного твору мають відбуватися за дотримання таких принципів:

а) системності. Випливає він із усвідомлення того, що твір — надзвичайно складна естетично-інтенціональна система, яка водночас є фактом творчого самовираження митця і фактом національної культури. Тому пізнання та інтерпретація його мають бути системними — здійснюватися планомірно, у логічній послідовності, із розумінням його будови, врахуванням ієрархічності, функціональності та поліфункціональності кожного структурного елемента і тісних взаємозв’язків між ними, із послідовним переходом до комплексності, всебічності його дослідження й оцінювання.

У художньому творі все працює на образотворення, розкриття теми та утвердження авторської ідеї. Дотримання принципу системності запобігає спорадичності, хаотичності, необґрунтованій вибірковості і деформуючій та дезорієнтуючій неповноті літературознавчого пізнання твору як художнього феномену;

б) комплексності. Він зумовлений комплексним характером твору, який є складною системою образотворчих елементів різного рівня та різного типу відношень між ними, що є носіями і формантами змістово-смислових значень. Водночас твір містить розмаїту інформацію, яка потребує комплексної наукової верифікації (зіставлення, узгодження). Тому завдання дослідника полягає в аналізі цих елементів, їхніх взаємозв’язків і функцій у системі твору, комплексному вивченні твору — у контексті дисциплін, завданням яких є пізнання мови, людини, суспільства, тобто в естетичному, лінгвістичному, аксіологічному, етичному, історичному, філософському, психологічному, соціологічному, ідеологічному, політологічному, націологічному тощо контекстах.

Тільки дотримання принципу комплексності допомагає уникнути спрощеності і поверховості, забезпечує максимальну повноту та об’єктивність дослідження твору як факту літератури;

в) всебічності. Ґрунтується цей принцип на усвідомленні того, що твір є водночас фактом творчого самовираження автора і фактом (іноді — фактором) національної духовної культури. Це націлює дослідника на його всебічне вивчення у різних культурологічних контекстах: творчості митця, певної групи, школи, стилю, течії, напряму; діахронному (історико-літературному) та синхронному (крізь призму сучасного літературного процесу); субкультурному, соціокультурному, націокультурному; регіональної (слов’янської, скандинавської тощо), європейської, світової літератур.

Дотримання принципів системності, комплексності, всебічності допомагає подолати суб’єктивізм, кон’юнктурність та провінціалізм осмислення твору, забезпечує об’єктивність та переконливість його оцінки.

Художня інтерпретація літературного твору

Художня інтерпретація реалізується в літературному процесі як художня (літературна) герменевтика і літературно-корпоративна критика.

Особливо перспективні евристичні можливості відкриваються для пізнання літературного твору через використання художньої герменевтики як інтердисциплінарної стратегії.

При цьому доцільно розрізняти розширене і звужене значення поняття «художня герменевтика», що зумовлює і дві дефініції цього феномену.

Художня герменевтика — теорія і практика інтерпретації буття, котру автор моделює в художньому творі (кодуючи її в системі образів), а реципієнт пізнає через цей твір (розкодовуючи ейдологічну систему); теорія і практика інтерпретації явищ мистецтва, виражена у творах мистецтва.

Художня герменевтика (художнє літературознавство, художня критика) може бути присутня в літературних творах у прямих та опосередкованих виявах: як судження автора про твір чи творчість іншого письменника; як судження про твір та його оцінка персонажами твору. Типовим прикладом художньої герменевтики можуть бути твори Т. Шевченка «На вічну пам’ять Котляревському», «Перебендя».

Поширеним типом художньої інтерпретації є літературно-корпоративна критика — літературно-критична діяльність письменників, що реалізується через традиційні жанри літературно-художньої критики. Найчастіше вона здійснюється у формі рецензій, анотацій, рекомендацій, реплік, пародій, рідше — статей, літературних портретів, фейлетонів та ін. Ця критика переважно суб’єктивна, часто — підкреслено суб’єктивна, інтуїтивно-дивінаторна, її судження та оцінки іноді несподівані, навіть парадоксальні, випливають із системи цінностей, художнього смаку та уподобань автора — професійного літератора. Нерідко таким судженням і висновкам бракує наукових аргументів. Однак для письменників, широких читацьких мас, літературознавців літературно-критичні праці митців про твори колег мають важливе значення. Професійні судження, оцінки та поради визнаних майстрів слова допомагають письменникам побачити сильні і слабкі сторони своєї праці, скорегувати напрям творчих зусиль і пошуків, засвідчують їхній статус у творчому середовищі. Читачам висновки про твір, висловлені авторитетним письменником, допомагають зорієнтуватися в літературному потоці, скласти, уточнити, аргументувати власне враження про твір та його автора. Літературознавці завдяки таким працям можуть глибше пізнати творчу особистість письменника — рецензованого і того, хто виступає в ролі критика. Професійно-митецький погляд на літературне явище іноді відкриває чи наголошує у творі на тому, що залишалося поза увагою вчених чи вважалося несуттєвим, а насправді є значущим у творенні та функціонуванні літератури.

Літературно-корпоративна критика не може замінити наукову інтерпретацію літературного твору, але вона — невід’ємний, важливий, пізнавально продуктивний спосіб осмислення літературних явищ.

Політична інтерпретація літературного твору

Художня література є постійним об’єктом тлумачення та оцінювання різними групами читачів. Це зумовлює різнорідні, а то й діаметрально протилежні інтерпретації навіть одного і того самого літературного явища. Серед цих суджень про літературу, творчість відомих письменників, окремі твори особливу роль відіграє політична інтерпретація — тлумачення та оцінювання явищ літератури владою, опозицією, представниками політикуму. Здійснюється вона не на фахово-літературознавчій основі, а на засадах політичної доцільності. Політичного інтерпретатора цікавить передусім зміст твору, а в змісті — те, що може бути використане для пропаганди сповідуваної ним ідеології чи проти неї.

Такі інтерпретація й оцінка твору не завжди бувають неадекватними, але вони завжди вибірково-часткові, суб’єктивні, ненаукові. Уникнути їх неможливо — твір відкритий для будь-якого читача, у т. ч. й політика. Іноді політичною інтерпретацією витісняється чи підміняється наукова. Одним із прикладів такої антинаукової політичної інтерпретації був метод соціалістичного реалізму в радянському літературознавстві, проголошений єдино можливим та обов’язковим для всіх.

Аматорська інтерпретація літературного твору

Літературознавство, складовою якого є літературна критика, — не тільки наука, а й фах, професія, яка потребує глибоких, системних, всебічних знань, певних здібностей. Однак, як і в багатьох видах людської діяльності, інтерпретацією літературно-художніх творів займаються численні аматори, зовсім не підготовлені до цього. Як правило, це самодіяльні критики, які наважуються поділитися своїми враженнями про прочитаний твір.

Аматорські судження можуть бути слушними, адекватними і справедливими. Попри те вони залишаються аматорськими, суб’єктивними, а тому — непереконливими. Причиною цього є властивий таким судженням та оцінкам дилетантизм. Вони не обґрунтовані з позицій знання предмета, у них відсутнє логічне доведення, аргументованість. Брак наукової переконливості компенсується в таких працях безапеляційністю та підвищеною емоційністю — позитивною чи негативною.

Ці недоліки можуть бути властиві й критиці початківців, які з часом набувають необхідних знань і вмінь, розширюють і систематизують свій світогляд, розвивають здібності.

Аудіальна інтерпретація літературного твору

У сценічному мистецтві (театр, естрада), у шкільній практиці часто вдаються до творчого виконання (читання) художнього твору, яке ґрунтується на самостійному його тлумаченні (читцем-декламатором, актором, режисером, учителем). Унаслідок цього слухачам пропонують не тільки аудіальний варіант художнього тексту, а й аудіальну інтерпретацію літературного твору, зумовлену розумінням, художнім смаком і виражальними можливостями виконавця. Вона може бути представлена у таких формах:

а) виразне читання — практикований у школі педагогічно обґрунтований аудіальний спосіб ознайомлення учнів із художнім твором з одночасною його голосовою інтерпретацією. Живе слово вчителя, виражена через нього емоційно-оцінна інтерпретація справляють велике враження на учнів, визначають їхнє ставлення до твору, письменника, літератури взагалі;

б) декламація (лат. deсlаmаtiо — вправляюся в красномовстві) (художнє читання) — мистецтво художньо-сценічного читання літературних творів. Виконання та інтерпретація твору здійснюються актором голосом і відповідними («артистичними») жестами, рухами, мімікою;

в) авторське виконання — публічне читання твору чи його фрагмента письменником. Щоправда, не завжди письменники є хорошими декламаторами. Іноді манера авторського виконання зумовлена його особистим уявленням про публічне читання (наспівне і «високонотне» читання П. Тичини) або літературною модою («вигукування» своїх текстів С. Єсеніним), що суттєво утруднює сприймання твору. Особливо поширили практику і піднесли культуру авторського виконання поети-шістдесятники, унаслідок чого сформувалося таке явище як «естрадна поезія». Вона суттєво зблизила тодішню літературу з читачем і була особливим, яскравим митецьким і вагомим суспільним феноменом. Авторське виконання завжди пізнавально продуктивне, бо виводить поціновувана літератури на безцінний особистісний рівень пізнання її, розширює уявлення про письменника, допомагає зосередитися на особливо значущих для нього місцях у творі, їхньому тлумаченні митцем, уточнити підтекст, конкретизувати авторську інтенцію тощо.

Аудіальну інтерпретацію доречно враховувати під час вивчення передусім рецептивного потенціалу літературного твору.

Запитання. Завдання

1. Поясніть, чому літературний твір має системний характер.

2. Окресліть основні складові макроструктури літературного твору.

3. З’ясуйте особливості зовнішньої форми літературного твору.

4. Визначте елементи літературно-комунікативного акту.

5. Назвіть основні рівні та прийоми актуалізації й образотворення.

6. У чому полягає специфіка художнього мовлення? Назвіть його різновиди.

7. У чому виявляються особливості версифікації як теоретико-літературної дисципліни?

8. Окресліть специфіку позатекстуальних і текстуальних елементів композиції.

9. Охарактеризуйте функції основних змістових елементів.

10. Чим відрізняється смисл літературного твору від його змісту?

11. Охарактеризуйте художній світ як «іншу реальність».

12. Визначте відмінності видів інтерпретації.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.