Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Термінологічний словник

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Авангардизм, авангард (франц. avant-garde — передова охорона) — спільна назва художніх тенденцій, які різко протиставлялися попереднім стилям і традиціям, заперечували духовнотворчу основу мистецтва, унормовану естетику, характерний для модернізму пошук істини, збивалися на ультрареволюційність, епатаж, прагнення розчинити естетику в утилітаризмі чи соціальній дійсності.

Автоматизація (грец. automatos — самодіючий) — рівень володіння мовою, який забезпечує автоматичне, без обдумування, вживання окремих слів та виразів, а також автоматичне сприйняття і адекватне розуміння.

Авторський твір — творчий задум митця, який виник та реалізувався в його свідомості і який він пропонує читачам у вигляді художнього тексту.

Аксіологія (грец. axios — цінний і logos — слово, вчення) — система аксісів (цінностей, ідеалів, найвищих орієнтирів) дослідника, митця, соціальної групи, суспільства, нації; вчення про цінності (аксіси).

Актуалізація (лат. actualis — дійсний, справжній) — деавтоматизація мовлення, надання звичним словам і виразам свіжості, новизни шляхом використання різних прийомів на різних рівнях мови (стилістичному, семантичному, синтаксичному, морфологічному, дериватологічному, акцентологічному, лексичному, фонетичному, графічному, позиційному, контекстуальному).

Анагогічність літератури — цінність національних літературних явищ для інших культурних систем.

Анагогічно мистецьке у творах національної літератури — мистецькі та філософські ідеї, методологічні засади, творчі методи, способи образотворення, стилістичні прийоми, жанрові форми, версифікаційні зразки, сюжетні схеми тощо, які з'являються в національній літературі (творі) внаслідок художнього спілкування, зацікавлення, літературних впливів та добровільних запозичень.

Аналіз (грец. analysis — розкладання) — стратегія дослідження, що полягає в мисленому чи практичному розчленуванні цілого на складові частини, тобто у виявленні, виокремленні складових (компонентів) літературного твору з метою їх детального вивчення.

Аналітичний контекст — природне для досліджуваного явища оточення, через характер зв’язків із яким розкривається його значення, зміст і роль.

Анамнезис (грец. anamnesis — спогад, пригадування) — згадування душею реалій потойбічного світу ідей, у якому вона перебувала до приходу в цей світ.

Анахронізм (грец. ana — над і chronos — час) — застарілі, які не відповідають умовам сучасності, явище, поняття, думка; хронологічні, культурно-історичні та інші невідповідності в художньому творі.

Антагоніст (грец. antagōnisma — опір, боротьба) — літературний персонаж, який протистоїть авторській позиції, з яким полемізує автор або протагоніст.

Антимистецтво — псевдомистецтво з деструктивною інтенцією маргіналізації та нищення національної літератури, мистецтва, взагалі — культури, духовності; ідеологічний засіб культурологічного імперіалізму.

Антологія (грец. anthologie, букв. — квітник) — збірник творів певного жанру різних авторів.

Аперцепція (лат. ad — до і perceptio — сприйняття) — залежність кожного нового сприйняття від попереднього життєвого досвіду людини і від її психічного стану в момент сприймання.

Архітектоніка (грец. architektonikē — будівельне мистецтво) — будова художнього твору як системного цілого, яка інтегрує всі макроструктури елементи внутрішньої форми твору на мегаобразному рівні.

Асоціація (лат. associo — приєдную, з'єдную) — психологічний зв’язок між окремими уявленнями, почуттями, думками, унаслідок якого одне уявлення, почуття тощо спричиняє, навіює інше.

Атрибуція (лат. attribuo — надаю, постачаю; приписую) — процес встановлення авторства, імені особи, якій присвячений твір, та часу створення й автентичності художнього твору.

Бароко (італ. bаrоссо, букв. — вибагливий, химерний) — літературний (мистецький) напрям, творам якого притаманні ускладнена форма, поєднання релігійних і світських мотивів, антиномічність, потяг до гіпербол, антитез, алегоричність, символізм, емблематичність, монументальність, поєднання фантастики з реальністю, мотиви світу-лабіринту, світу-театру, хаосу, космізму, всеосяжності буття тощо.

Белетристика (франц. belles lettres — красне письменство) — художня література; твори художньої прози, призначені для масового читання.

Верифікація (лат. verus — істинний і facio — роблю) — вивірення істинності, встановлення достовірності власного судження шляхом зіставлення з іншими джерелами інформації про об’єкт пізнання.

Версифікація (лат. versificatio, від versifico — складаю вірші) — мистецтво віршування, тобто вираження думок у формі вірша; традиційна для конкретної літератури система організації поетичного мовлення, побудована на цілеспрямованому і регулярному повторенні певних мовних елементів.

Візія (лат. visualis — зоровий) — суб'єктивно-дивінаторний (інтуїтивний, пророчий) спосіб проникнення в суть дійсності на основі пізнаних чи інтуїтивно відчутих закономірностей буття, що криються за явищами життя.

Візуалізація — прийом у мистецтві, який полягає у вираженні через візуальні образи абстрактних понять, внутрішніх станів, почуттів, ідей тощо.

Вірш — різновид художнього мовлення, максимально віддалений від загальновживаної мови, в основі якого — збудований ритм; ритмічно організоване мовлення з метою посилення його виразності й емоційності.

Внутрішня форма твору — образна (ейдологічна) система твору та способи її організації; один із елементів чотирирівневої макроструктури художнього твору.

Генеологія (грец. genos — рід і logos — слово, вчення) — розділ літературознавства, що вивчає літературну генерику, тобто поділ літератури на роди, види, жанри.

Генерика (грец. genero — породжує) — система родів, видів, жанрів літератури.

Герменевтичне коло — універсальний принцип розуміння: пізнання цілого через його частини, а частини — із урахуванням контексту цілого.

Дискурс (лат. discursus — міркування) — сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики і розглядаються у взаємозв’язках із нею та у внутрішніх взаємозв’язках.

Діахронія (грец. dia — крізь і chronos — час) — історична послідовність у розвитку явища.

Драма (грец. drama — дія; сценічний твір) — літературний рід, який творить художній світ у формі дії та діалогу, здебільшого призначений для сценічного втілення і розрахований на синтез мистецтва слова (п'єси) з іншими видами мистецтва; вид драматичних творів.

Духовна експансія (лат. expandere — розкривати) — природне прагнення кожного народу заявити про себе, ознайомити з собою, розповісти про себе, поширити здобутки своєї культури у світі.

Евристика (грец. heuriskō — знаходжу, відкриваю) — сукупність прийомів навчання в античній філософії за допомогою навідних запитань; теорія такої методики; наука, що вивчає творчу діяльність.

Ейдетичність (грец. eidos — вид, вигляд) — тривкість, яскравість внутрішнього зорового бачення зображеного у творі.

Екзегеза (грец. exegesis — пояснення) — філологічне тлумачення літературних творів.

Екзистенція (лат. existentia — існування) — спосіб буття, обставини життя; те, що складає і визначає центральне ядро внутрішнього буття людини чи нації, їхнє конкретне неповторне Я; основне поняття екзистенціалізму, яким окреслюють особливий спосіб існування, притаманний лише людині.

Еклектика (еклектизм) (грец. eklektikos — той, що вибирає) — механічне поєднання різнорідного, гетерогенного, органічно несумісного; суб’єктивне, здійснюване на власний розсуд і смак, змішування суперечливих принципів, ідей, теорій, оцінок, стилів; у переносному значенні відсутність оригінальності та самостійності в мисленні, творчості, практиці.

Експлікація (лат. explicatio — тлумачення, пояснення) — наукове пояснення; процес, унаслідок якого розкривається зміст певної єдності, а її частини набувають самостійного існування і можуть відрізнятися одна від одної.

Експліцитний автор (лат. explicitus — розплутаний, впорядкований і auctor — засновник, творець, письменник) — фіктивний, вигаданий оповідач у художньому творі, який веде оповідь і виступає персонажем вигаданого художнього світу (Рудий Панько з «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки» М. Гоголя).

Експліцитний читач — персонаж, який виступає у художньому творі одночасно реципієнтом і дійовою особою (каліф із «Тисячі й однієї ночі», який слухає оповідки Шехерезади).

Експресивність (лат. expressus — виразний) — здатність художнього мовлення і художніх образів твору створювати певний настрій, впливати на нього, викликати в реципієнта відповідні почуття.

Експресіонізм — стильова тенденція авангардизму, основний творчий принцип якої полягає у відображенні загостреного суб’єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське Я, напруження його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеособлення в ньому людини, розпад духовності, засвідчений ката клізмами світового масштабу (Перша світова війна, революції).

Експромт (лат. expromtus — готовий) — принагідний виступ (прозовий, віршований, музичний) без підготовки; різновид імпровізації.

Емпатія (англ. emphaty — співчуття, співпереживання) — здатність людини емоційно відповідати на переживання інших.

Емфаза (грец. emphasis — виразність) — напруженість, експресивність мовлення, посилення його емоційної виразності за допомогою стилістичних фігур (риторичних вигуків, звертань, запитань, анафор та епіфор).

Епігонство (грец. epigonos — народжений пізніше) — цілковита залежність власної творчості від чиєїсь.

Епос (грец. epos — слово, оповідання, епічний твір) — літературний рід, утворах якого основним способом художньої комунікації (зображення подій, явищ, людей тощо) є розповідь та опис.

Естетичність (грец. aisthētikos — чуттєво сприйманий) — вияв художності твору, який характеризує його когезійний, формальний аспект — естетичну довершеність його зовнішньої форми (художнє мовлення) і внутрішньої (ейдологія, образна система).

Життя твору — історія функціонування твору в літературі, історико-літературному процесі, суспільстві: реакція на нього письменників, критиків і читачів; оцінка твору владою; з’ясування факторів сприйняття чи несприйняття твору сучасниками; вплив твору на суспільство, творчість і долю автора; дослідження причин живучості твору, мотивів повернення твору в активний обіг наступними поколіннями тощо.

Зміст літературного твору — явне (експліцитне) або приховане (імпліцитне) значення твору, що безпосередньо випливає з його форми.

Зовнішня форма літературного твору — елемент макроструктури художнього твору; художня мова і художнє мовлення твору, а також прийоми образотворення і перетворення ресурсів мови на художній текст.

Знак — матеріальний чуттєво сприйманий предмет (явище, подія, слово), що фігурує у пізнанні як вказівка, означення чи представник іншого предмета (події, дії, суб’єктивного утворення).

Ідеал (грец. idea — ідея) — уявлення про щось досконале, взірець досконалості; кінцева, найвища мета прагнень; ідеальний образ, що визначає спосіб мислення й діяльності людини, соціальної групи, народу, нації.

Ідеалізація — тип художнього узагальнення через творення образів на основі оцінної (переважно позитивно-ідеальної) заданості, часто винятковості.

Ідентифікація (сердньолат. identifico — ототожнюю) — прирівняння, уподібнення, самоототожнення (наприклад, самоототожнення читачем себе із літературним персонажем, яке виникає на основі віри в реальність художньої ілюзії чи спільності мети, ідеалів, якостей, характерів тощо).

Ідея — провідна (основна) думка, ядро авторського задуму літературного твору.

Ідіолект (грец. idios — своєрідний, неповторний i lexis — слово, мовний зворот) — сукупність особливостей, які характеризують мову окремого індивіда.

Ідіолект письменника — сукупність мовно-стильових особливостей, які характеризують художнє мовлення творів письменника.

Ідіостиль — стійка спільність ознак творчої манери, образної системи і засобів художньої виразності, що характеризують своєрідність творчості письменника.

Ізоморфізм (грец. isos — однаковий, рівний і morphē — форма) — властивість, що виражає однаковість будови певних сукупностей елементів, незалежна від природи цих елементів.

Імпресіонізм (франц. Impression — враження) — напрям у мистецтві модернізму, який основним завданням вважав ушляхетнення, витончене відтворення особистісних вражень і спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань.

Індивідуалізація (лат. individuum — неподільне) — елемент художньої типізації, спосіб розкриття індивідуальних, конкретно-почуттєвих особливостей типового.

Індивідуальний творчий метод письменника — загальний принцип суб’єктивного перетворення об’єктивної реальності на реальність художню; спосіб вираження ідейно-естетичної позиції письменника, певна єдність художнього бачення життя і його творчого переосмислення, певний тип зв'язку образного мислення з відтворюваною і твореною дійсністю.

Інкантація — звукова, ритмічно-мелодійна організація, звучання рядка, вірша.

Інтелектуалізація (лат. intellectualis — розумовий) творчості — збільшення питомої ваги розумових функцій у творчому процесі, творенні і рецепції художніх творів.

Інтенціональність (лат. intentio — прагнення) — вияв художності твору, який характеризує його когерентний, змістово-смисловий аспект — ідейну спрямованість та оригінальність, вагомість і значущість змісту.

Інтерпретація (лат. interpretatio — пояснення, трактування) — метод, що поєднує аналіз і синтез; роз’яснення, тлумачення, розкриття змісту і сенсу (смислу) чого-небудь, зокрема — літературного твору.

Інтертекстуальність — міжтекстові співвідношення літературних творів (цитування, алюзії, ремінісценції, пародіювання тощо чужих текстів) чи стилізація, пряме наслідування чужих стильових властивостей і норм.

Інтонація (лат. intonare — голосно вимовляти) — ритмомелодійний лад мовлення, що залежить від підвищення чи пониження тону при вимові; тон, манера вимови, що виражає почуття, ставлення до предмета висловлювання.

Інфраструктура (лат. infra — під і structura — побудова) літературного процесу — сукупність галузей і видів діяльності, що забезпечують творення. поширення і функціонування літератури в суспільстві.

Історія твору — історія зародження і написання твору, можливі прототипи, стимули і труднощі на творчому шляху, можлива трансформація первісного задуму, історія його опублікування і розповсюдження.

Канон (грец. kanôn — палиця; правило, норма) — 1) усталені нормативні засади і принципи літератури і мистецтва певних періодів, художніх напрямів, стилів та ін.; 2) справді авторський текст, його усталений, кінцевий і загальноприйнятий вигляд.

Катарсис (грец. katharsis — очищення) — поняття, яким у давньогрецькій філософії окреслювали сутність естетичного переживання, впливу мистецтва на людину.

Кітч (кіч) (нім. Kitsch — сміття) — низькопробне псевдомистецтво, характерні ознаки якого — художній несмак, примітивізм, моральний релятивізм, ідейно-світоглядне звиродніння; різновид егалітарного (популярного чи масового) антимистецтва, у якому низькопробна естетичність прикриває антихудожню інтенціональність.

Класик (грец. classicus — взірцевий) — митець, творчість якого загальновизнана і взірцево-нормативна в межах певної національної літератури.

Класицизм — літературно-мистецький напрям, що орієнтувався на античну літературу, мав чіткі і суворі теоретичні приписи.

Когезія (лат. cohaesus — зв'язаний, зчеплений) художнього тексту — формальна сторона, зв'язаність тексту на рівні форми: мовна організація, використані автором ресурси мови і прийоми образотворення.

Когеренція (лат. cohaerentia — зв'язок, зчеплення) художнього тексту — значеннєва сторона, зв’язаність тексту на рівні змісту: озмістовлення форми і формування змісту.

Компаративістика (лат. comparativus — порівняльний) — теорія і практика порівняльного вивчення літератур крізь призму художніх запозичень, міграцій і типологічної схожості.

Композиція (лат. compositio — складання, створення) — побудова твору, доцільне поєднання всіх його образних компонентів (чинників внутрішньої форми) у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою змісту.

Конотація (лат. соп — разом і notate — відмічати, позначати) — додаткове до основного, денотативного, значення знака (слова, речення), що міститься в художньому тексті.

Константно-атрибутивне (лат. constans — постійний і atribuo — надаю) в розвитку літератури — те. що є сутнісним для літератури як виду мистецтва і властиве їй на всіх етапах існування: естетичне освоєння дійсності, образна природа, мовна основа образотворення, визначальність художнього таланту, іманентно-естетична сутність, розмаїтість генерики, генологічна структурованість, людинознавча і націєзнавча, людинотворча і націотворча роль літератури тощо.

Контекст (лат. contextus — тісний зв’язок, з'єднання) — уривок тексту із закінченою думкою, який дає змогу точно визначити значення слова чи смисл виразу, що входять до нього; будь-яке природне для досліджуваного явища оточення, через характер зв’язків із яким розкривається його значення, зміст і роль.

Конфлікт (лат. conflictus — зіткнення) — зовнішньо-подієве зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби.

Концепт (лат. conceptus — думка, поняття) — провідна ідея, пафос, основна думка твору.

Культурологічний імперіалізм (лат. imperium — влада, панування) — цілеспрямоване витіснення та нищення національної культури і нав'язування народу чужої з метою його денаціоналізації, обез- духовлення та поневолення.

Лірика (грец. lyrikos — ліричний) — рід художньої літератури, у якому у формі естетизованих переживань осмислюється сутність людського буття; художньо-творча об’єктивація характерних суб’єктивних переживань особистості, її емоційних роздумів про свій внутрішній світ, життя природи, суспільства тощо.

Література відображення — література описового та аналітичного характеру, що не йде далі відтворення життєвих реалій і констатації сущого (безпретензійне «побутописання», об’єктивна хроніка життя тощо).

Література вираження — література, яка не тільки аналізує, змальовує та оцінює дійсність, а й займає щодо неї активну позицію, намагається своїми творами вплинути на неї, запропонувати власні концепції вдосконалення людини і суспільства, відкрити перспективні шляхи суспільного розвитку, тобто виступає з певних позицій, утверджує суспільно значущі принципи та ідеали, осуджує існуючий стан речей, виражає конструктивні ідеї тощо.

Література егоцентрично-формалістична — література (тексти) словесної гри, єдиною метою творців якої є формотворчі амбіції автора, його самовираження через демонстрацію спроможності грати словами, формами, асоціаціями, чужими текстами тощо.

Література самовираження — література, функцією якої є передусім маніфестація внутрішнього світу автора, його думок і життєвої позиції.

Літературна мова — унормована на всіх рівнях знакова система, основною функцією якої є комунікативна (розповісти про щось, запитати про щось, спонукати співрозмовника до певної дії).

Літературна мода (лат. modus — міра, правило) — тимчасове захоплення читацької публіки творами певного типу чи творчістю митця; аналогічне захоплення частини письменників певним типом творчості.

Літературна творчість — особливий, художньо-креативний (творчий) вид людської діяльності, у результаті якої з’являється літературний твір.

Літературне наслідування — свідоме і творче використання іншими письменниками тематичних або методологічних здобутків, стильових особливостей, елементів творчої манери, формотворчих і змістотворчих знахідок певного письменника, літературної групи чи іншої національної літератури.

Літературний вид — другий ступінь класифікації художньої літератури, який конкретизує родову форму; форма роду, для якої характерні відносно стійкі, повторювані в літературному процесі структури, способи побудови образів; проміжне утворення між родом і жанрами.

Літературний жанр — третій ступінь класифікації художньої літератури (окреме, конкретне вираження виду); тематичний, технічно усталений тип літературної творчості, специфічний для кожного різновиду мистецтва, який визначається своєрідністю зображення; загальнотеоретичне поняття, що називає узагальнені властивості художніх творів певного типологічного ряду різних епох і літератур або окремої доби, напряму чи стильової тенденції, конкретного національного письменства чи ідіостилю.

Літературний напрям — сукупність духовних, світоглядних та естетичних принципів, характерних для творчості певних письменників, літературних шкіл, угруповань, течій в одній чи багатьох національних літературах; сукупність творів, у яких проявляються спільність літературного стилю, творчого (художнього) методу, типу творчості та інших характерних ознак.

Літературний період — (грец. period — кружний шлях, обертання) — цілісний етап літературного розвитку, відмінний від попереднього та наступного і водночас пов’язаний з ними.

Літературний процес — послідовна зміна в часі структурних елементів, учасників і явищ літературного життя; взаємодія структурних елементів літературного життя, що зумовлює творення і функціонування літератури; естетична система, що виражає повноту і складність, суперечливість і цілісність літературного життя певної епохи.

Літературний рід — найзагальніша категорія жанрової класифікації художньої літератури; спосіб вираження художнього змісту.

Літературний стиль — повторювана у творчості цілеспрямована вибірковість і системна єдність елементів художньої форми, яка своєрідно реалізує художній зміст і втілює певну рецептивну заданість (настанову на читача); сукупність ознак, які характеризують твори певного часу, напряму, індивідуальну манеру письменника.

Літературознавство — комплекс наукових дисциплін, що вивчають сутність та функціонування в суспільстві художньої літератури; система наукових знань про літературу.

Макрообраз — ієрархічно вища цілісна словесно-художня величина. до структури якої можуть належати тісно пов’язані між собою мікрообрази (люди, тварини, споруди, краєвиди, сцени, картини тощо).

Масове мистецтво (поп-арт) — мистецтво, яке не ставить собі ідейно-естетичних надзавдань, а розраховане на задоволення естетичних смаків широких мас чи певної вікової категорії читачів.

Мегаобраз — система наявних у творі макрообразів (із їхніми компонентами — мікрообразами) та окремих мікрообразів, які є художніми деталями і виконують власні функції.

Мелодрама (грец. melos — пісня і drama — дія) — драма, поєднана з музикою та співом; драматичний твір із надмірним (часто штучним) трагізмом, неприродною напруженістю.

Метакритика (грец. meta — після і kritikē — здатність розрізняти) —- літературознавчі праці, об’єктом аналізу, інтерпретації та оцінювання яких є не самі літературні твори, а їхні історико-літературні, літературно-критичні, методологічні та теоретичні дослідження.

Металогія (грец. meta — після і logos — слово, вчення) — інакомовлення, переносне слововживання (епітет, метафора та інші тропи).

Методологічна (грец. methodos — спосіб пізнання і logos — слово, вчення) домінанта — основний орієнтир, принцип, якому підпорядковані всі інші способи і прийоми дослідження, творчості, задля утвердження якого їх використовують, який визначає інтерпретацію, характер, наукову, естетичну суть, значущість дослідження чи художнього твору.

Методологія творчості — система регулятивних принципів мислення письменника; ідейно-наукова та художньо-літературна основа його світогляду; організуючий, системотворчий центр, ідейно-світоглядне ядро логічної матриці художнього пізнання та інтерпретації письменником життєвих явищ.

Метр (грец. metron — міра) — віршовий розмір; умовна схема вірша, побудована на чергуванні наголошених і ненаголошених складів.

Метрика (грец. metrikë. від metron — міра) — розділ віршознавства. об’єктами вивчення якого є просодія і теорія віршових розмірів.

Мікрообраз — найменша елементарна художня величина, у якій образно відтворено маленьку частинку буття і яка є у творі композитом (композиційним елементом) макрообразу чи художньою деталлю мегаобразу.

Міф (грец. mythos — слово, сказання) — інтерпретація реальності поза її межами, на основі наївної віри і фантазії; результат заміни об’єктивності сприймання та пізнання суб’єктивно-апріорними переконаннями.

Мова художньої літератури (художня, поетична мова) — знакова система, яка виникає внаслідок поєднання мовної норми із регулярними, послідовними, систематичними і цілеспрямованими відхиленнями від мовної норми на всіх рівнях з ейдологічною метою.

Мовна норма — основна ознака літературної мови, її упорядкованість на всіх мовних рівнях, яка допомагає долати діалектні особливості, що перетворює її на незамінний засіб загальнонаціонального спілкування.

Модернізм (франц. moderne — новітній, сучасний) — митецькі тенденції, рухи (переважно нереалістичні), що формувалися наприкінці XIX — на початку XX ст.: символізм, експресіонізм, імпресіонізм, футуризм, сюрреалізм, акмеїзм, кубізм, абстракціонізм, дадаїзм, авангардизм та ін.

Наратив (лат. narrare — розповідати, оповідати) — розповідання (як продукт і як процес, об'єкт і акт, структура і структуризація) однієї чи більше дійсних або фіктивних подій одним, двома чи кількома нараторами.

Народність літератури — означення літератури за її ставленням до народу та свідомим позиціонуванням себе на боці народу в бінарних опозиціях типу «народ і верхи», «народ і влада», «народ і глитаї», «народ і окупант» тощо; принцип інтенціональності літератури.

Національна ідея — ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, а й із постійних інтересів народу, ідейно консолідує його, націлює на найбільш загальну, основну і визначальну політичну проблему, від розв’язання якої залежить подолання інших проблем на користь народу, здійснення всіх його прагнень та задумів, його збереження та буття в часі.

Національна ідентичність літератури — збереження найсуттєвіших національних ознак: мови, психології, мислення (свідомості), способу буття, звичаїв, релігії, осмислення сучасного і минулого у світлі національної ідеї, послідовне (або й стихійне) обстоювання політичних, культурно-духовних прав нації, державності як єдино можливої форми нормального існування національної спільноти для її самоствердження, життєдіяльності й розвитку.

Національна самодостатність літератури — поняття, що допомагає осмислити літературу кожного народу як породження, факт і фактор саме національної духовності.

Національні архетипи (грец. arche — початок, походження і typos — образ) — споконвічні, первинні образи у підсвідомості, духовності народу, які передаються від покоління до покоління впродовж тисячоліть, є основою етногенетичної пам’яті, визначають його національно-духовну неповторність, мотивують сприйняття дійсності, поведінку і дії людини.

Національні екзистенціали (лат. existentia — існування) — виражені в художньому творі способи (модуси) людського індивідуального та колективного буття (екзистенції), котрі дозволяють пізнати національне тут-буття, а через нього — національне буття як основу сущого.

Національні (культурні) коди — сукупність правил або обмежень, які забезпечують функціонування мовленнєвої діяльності національної культури (літератури) як знакової системи.

Національно-духовна диференціація (лат. differentia — різниця, відмінність) — підсвідомо-свідоме розрізнення, абстрагування, відмежування індивідом себе від негативних текстуальних суб’єктів та об’єктів, унаслідок якого формується його національна ідентичність.

Національно-духовна ідентифікація — підсвідомо-свідомий процес ототожнення індивідом себе з текстуальними суб’єктами та об'єктами як зразками, унаслідок якого формується національна ідентичність цього індивіда.

Національно-екзистенціальна методологія — гуманітарна методологія націозахисного типу, яка є іманентною українській герменевтичній традиції системою регулятивних принципів національного мислення, ідейно-науковою основою національного світогляду, що випливає з класичної філософії національної ідеї та онтологічно-екзистенціальної інтерпретації сенсу національного існування, і спрямована на освоєння, вивчення і захист буття нації.

Неоромантизм — літературний напрям, який був конструктивною спробою подолати протистояння ідеалу та дійсності, зробити сподіване, можливе дійсним.

Образ автора — образ суб’єкта зображення (твору як цілого), яким він постає в уяві читача.

Образ-концепт — образ персонажа, який є основним носієм авторської ідеї-концепції.

Пауза (грец. pausis — припинення) — членування мовного потоку на окремі одиниці шляхом короткої перерви у мовленні; один із формантів ритму.

Пафос (грец. pathos — почуття, пристрасть) — натхнення, піднесеність, ентузіазм, запал, викликані певною ідеєю, подією тощо; пристрасть, що спонукає митця до написання твору; загальна емоційно- смислова тональність твору.

Перипетія (грец. peripeteia — несподівана подія) — раптова, несподівана переміна в перебігу подій і в долі персонажа, спричинена певним випадком.

Персонаж (лат. persona — особа) — постать людини, зображена письменником v художньому творі, загальна назва будь-якої дійової особи (текстуального чи вербального суб’єкта) кожного літературного жанру.

Плагіат (лат. plagiatus — викрадений) — свідоме привласнення авторства чужого твору або його частини; що карається законом.

Поезія (грец. poiēsis — творчість) — вид літературно-художньої творчості, літературний жанр, який може бути реалізований у віршовій (переважно), прозовій формах.

Поетика (грец. poiētikē — майстерність творення) — складова теорії літератури, що вивчає шляхи, засоби й принципи побудови літературних творів, специфіку літературних родів, видів і жанрів, течій і напрямів, стилів і методів, досліджує суть, властивості та закони художнього цілого — літературного твору.

Поетична вільність — свідоме чи мимовільне незначне порушення мовного ладу у віршах задля дотримання віршового розміру.

Поетичність — 1) ознака художнього мовлення, що відзначається підвищеною емоційністю та образністю, насиченістю тропами, фігурами поетичного синтаксису та фонічною милозвучністю; 2) образ, опис, монолог тощо у літературному творі чи цілі твори (епічні, ліричні, драматичні, прозові або віршовані), для яких характерні особливий ліризм, емоційна піднесеність, задушевність тощо.

Постколоніальна критика — літературознавча методологія, сформована у літературознавствах тих народів, котрі звільнилися від колоніального гніту.

Постмодернізм, постмодерн (лат. post — після і moderne — сучасний) — віддалені від класичної та модерністської традицій нігілістичні «художні» практики (поп-арт, оп-арт, «новий реалізм», геппенінг, акціонізм, шозизм, антироман, «радикальна література» та ін.), для яких характерні: деструкція як принцип пізнання; ілюзійність; загострене відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва; заперечення твору через абсолютизацію тексту; принцип повторюваності та сумарності; еклектизм стилю, тяжіння до стилізації, пародії, цитування, переінакшення, ремінісценції, алюзії; паразитування на культурно освоєному матеріалі, стирання граней між мистецтвом та кітчем, медитацією та геппенінгом (різновид мистецтва дії — мистецтво процесу, демонстрації, перфомансу); перетрушування «багажу культури», вульгаризація; художня безплідність, патологічний психологізм.

Проблема (грец. problēmа — задача) — формант змісту твору: складне питання, що потребує вивчення, дослідження, розв’язання.

Проблематика твору — запитання, які митець ставить перед собою, персонажами і читачем у художньому творі.

Проза (лат. prosa (oratio) — проста (мова)) — різновид художнього мовлення, максимально наближений до розмовної мови, основою якого є синтагматичний ритм; літературно-художній жанр, переважно епічних та драматичних творів.

Прозаїзм — слово чи мовний зворот, які поетично не актуалізовані, а тому випадають із художньої тканини твору, видаються неорганічними в художньому контексті.

Прозаїчність — приземленість, буденність вислову в літературному творі, яка контрастує з очікуваним пафосом твору.

Протагоніст (грец. protagonistes, від prōtos — перший і agonistes — автор) — актор, який виконував головну роль у давньогрецькій трагедії; ліричний герой, один із персонажів твору, який висловлює думки і виражає позицію автора.

Прототип (грец. prōtotypon — прообраз) — прообраз, реальна особа, що послужила автору оригіналом для створення літературно- художнього образу; літературний образ, що став взірцем для іншого письменника.

Психологія творчості — закономірності психічної діяльності автора у процесі творчості; зумовленість результатів творчої діяльності переживаннями, психічними станами митця; міждисциплінарна наука на межі психології, мистецтвознавства та соціології, предметом якої є творення художніх цінностей (природа і виявлення таланту, роль інтуїції та уяви, підсвідомого і свідомого у творчому процесі) та їх естетичне сприймання.

Публіцистика (лат. publicus — суспільний) — різновид літератури, що висвітлює актуальні суспільно-політичні та інші проблеми сучасності в засобах масової інформації (ЗМІ) чи в окремих виданнях.

Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний, від res — річ) — художній (творчий) метод, що передбачав зображення крім правдивих деталей типових характерів у типових обставинах.

Резонер (франц. raisonner — розмірковувати) — персонаж, який висловлює думки й оцінки автора; людина, яка любить розмірковувати на повчальні теми.

Рекуренція (лат. recurrentio — повернення) — здатність рими повертати читача чи слухача до попереднього рядка, який завершується подібним співзвуччям, і в такий спосіб нагадувати виражене в тому рядку.

Ремарка (франц. remarquer — спостерігати, відмічати) — пояснення автора до тексту п’єси, яке містить коротку характеристику персонажів та обставин дії, зовнішності й особливостей гри акторів.

Ремінісценція (лат. reminiscentia — спогад) — відгомін у художньому творі певних тем, мотивів, образів із твору іншого автора; навіяний твором спогад (образ, мотив, думка тощо) про подібне в колись прочитаному іншому творі.

Ретардація (лат. retardatio — затримання, уповільнення) — художньо зумовлене уповільнення, гальмування розвитку дії в художньому творі.

Рефлексія (лат. reflexio — відображення) — процес самопізнання внутрішніх психічних актів і станів людини; самоаналіз, роздуми людини (часом надмірні, хворобливо загострені) над власним душевним станом; жанр лірики.

Рецепція (лат. receptio — прийняття) — процес сприйняття і засвоєння текстуальної та образної ідейно-естетичної інформації, носіями якої є художній текст і художній твір.

Реципієнт (лат. recipients — той, хто одержує) — адресат, той, хто сприймає твір мистецтва через художній текст; читач, слухач, глядач.

Рима — суголосся закінчень у суміжних і близько розташованих словах.

Ритм (грец. rhythmos, від theō — течу) — закономірне чергування в часі подібних явищ, упорядкований рух, який у літературі набирає естетичного значення.

Ритміка — розділ віршознавства, що вивчає ритм; — ритмічний лад віршового твору.

Романтизм — літературний напрям, що заперечував раціоналізм Просвітництва, естетично — класицизм і сентименталізм, утверджував ідеї національно-визвольної боротьби та індивідуалізму.

Самість — центральний архетип особистості у психоаналітичній теорії К.-Г. Юнга (при цьому Я стосується самості як частина цілого), центральний формант «абсолютної особистості», центр якої збігається з точкою, що розташована точно посередині між свідомістю і підсвідомим; один із основних екзистенціалів у герменевтиці М. Гайдеггера (модусів людського тут-буття), котрий витлумачує «хто» чи Я присутності (людини).

Сенсибельний (лат. sensus — відчуття) — той. що осягається за допомогою відчуттів.

Сентименталізм (франц. sentimentalisme, від sentiment — почуття) — літературний напрям, що утверджував чуттєву, ірраціональну стихію в художній творчості.

Символ (грец. symbolon — знак, прикмета) — умовне позначення (речове, образне, графічне, текстуальне) будь-якого предмета, поняття, явища.

Символізм — стильова течія модернізму, для якої характерні індивідуалізм, містицизм, прагнення подолати протистояння ідеалу та реальності і дистанціювання навколишнього світу та людської душі.

Синтез (грец. synthesis — з’єднання, складання) — стратегія пізнання, що полягає у вивченні предмета дослідження в його цілісності, неповторності, шляхом формування цілісного уявлення про нього на основі інформації про його частини, аспекти, рівні.

Смисл (сенс) твору — надзмістове інтенційно-ідеологічне значення твору, яке пізнається в контексті уявлення читача про зображувану в ньому дійсність та її зіставлення з мінливою реальністю, своїм сьогоденням.

Стопа — найкоротший відрізок віршового метра (розміру), сконцентрованого у групі складів з відносно незмінним ритмічним акцентом (наголосом).

Строфа (лат. strophe — поворот, зміна) — фонічно викінчена віршова сполука, яка повторюється в поетичному творі, об’єднана здебільшого спільним римуванням, представлена інтонаційною та ритміко-синтаксичною цілісністю, відмежована від аналогічних сполук помітною паузою та іншими чинниками (закінчення римового ряду, відносна змістова завершеність тощо).

Строфіка — розділ віршознавства, який досліджує особливості, внутрішню структуру строфи, зв’язки її із віршовим розміром.

Структура (лат. structura — будова, розміщення) літературного твору — будова твору, взаємозв’язки і взаємозумовленість усіх його елементів на всіх рівнях (мовному, образному, змістовому, смисловому).

Структура художнього образу — єдність у художньому образі форми і змісту, об’єктивного і суб’єктивного, феноменального і ноуменального, явища і сутності, емоційного і раціонального, мовного і художнього, почуттєвого і логічного, конкретного й абстрактного, безпосереднього й опосередкованого, індивідуального й загального, випадкового й необхідного, зовнішнього й внутрішнього, частини й цілого, реального й уявного, естетичного й інтенціонального, формального і значеннєвого, експліцитного та імпліцитного, текстуального і контекстуального, конкретності і багатозначності, значення і змісту, змісту і сенсу, пізнання та оцінки тощо.

Структурно-функціональний метод інтерпретації — метод дослідження та інтерпретації, який застосовується під час осмислення художнього твору як естетичної системи і передбачає проникнення в художній світ митця через пізнання макроструктури твору, взаємозв’язків і функцій його структурних елементів.

Субстанціональне (лат. substantia — наявність, сутність) — у літературі — іманентне, природне для національної духовності, культури, яке є результатом її природного розвитку і становить основу її існування та самототожності (самості).

Субстанціонально-естетичне — у літературі — те, що відрізняє художню літературу від інших форм буття слова чи філософії: естетичне освоєння дійсності, образна природа, мовна основа образотворення, визначальність художнього таланту, іманентно-естетична сутність, генологічна структурованість і розмаїтість, людинознавча і націєзнавча, людинотворча і націотворча роль тощо.

Творчий (художній) метод — спосіб вираження ідейно-естетичної позиції письменника, художньої організації твору, об’єднувальна основа змістової форми, тип художнього мислення, цілісна система основних принципів художньої творчості письменника, літературного угруповання, течії, школи, напряму.

Тема (грец. thema — основа, положення) — коло подій, життєвих явищ або якихось аспектів людського життя, представлених у творі в органічному зв’язку з проблемою, яка з них постає і потребує осмислення; те, що зображається у творі, про що він написаний.

Тенденційне (заангажоване) мистецтво — мистецтво з чітко виявленою, акцентованою інтенцією.

Теорія літератури — розділ літературознавчої науки, що вивчає специфічні властивості та особливості художньої літератури, її естетичну і суспільну природу, закономірності її розвитку, структуру і сутність літературних творів, рівні, аспекти і принципи, методології, методи і методики їх пізнання, інтерпретації та оцінювання.

Творчий імпульс (лат. impulsus — удар, поштовх) — результат зіткнення авторського ідеального світу з реальністю, позитивне чи негативне потрясіння, що стало поштовхом до творчого задуму.

Творчий задум — образно-емоційний зародок майбутнього твору, який у подальшому буде розгортатися, конкретизуватися, набирати мовної, образної та жанрової форм, емоційності, змістовності та смислу.

Творче натхнення — короткочасний психологічний стан митця, що характеризується особливим піднесенням його творчих сил, активізацією всіх психічних та інтелектуальних процесів, коли творчий задум спонтанно розгортається і кристалізується в художні образи та жанрово-стильові форми, готові до текстуальної реалізації.

Творчий (робочий) стан — споріднений із натхненням особливий емоційно-психічний та інтелектуальний стан письменника, досягнення якого дає йому змогу після перерви повернутись у творений ним художній світ, включитися в нього і продовжити роботу над реалізацією (написанням) твору.

Творчий пошук — підготовчий етап творчого процесу, метою якого є поповнення письменником свого художньо-творчого інструментарію; збирання інформації про об’єкт і предмет зображення; пошук ідейно-змістового плану тощо.

Творча інтуїція (середньолат. intuitio — уява, споглядання) — здатність митця пізнавати істину, проникати в суть явищ, передбачати те, що потім буде підтверджене наукою, суспільним чи технічним розвитком, логікою життя тощо.

Творчий акт (лат. actus — дія) — творча дія, момент чи етап творчості, який характеризується емоційним та інтелектуальним піднесенням митця, напруженням його творчих сил і внаслідок якого з’являється твір чи його суттєвий фрагмент.

Творчий процес — сукупність послідовних дій (творчих актів) митця від задуму твору до його завершення — написання художнього тексту.

Творчий (художній) експеримент — окремий вид новаторства, коли письменник свідомо відхиляє традиційні, усталені, апробовані способи і прийоми творення і застосовує власні чи запозичені з метою досягнення більшого художнього ефекту.

Тип (грец. typos — відбиток, зразок, форма) — індивід, який є носієм ознак, характерних для людей певної соціальної групи, стратуму, за якими їх носія можна вирізнити з-поміж інших людей.

Типізація — художнє узагальнення певних життєвих явищ на основі однакових чи подібних характеристик.

Типовість — набір характерних ознак, що дають змогу зарахувати явище чи особу до певного типу.

Тип творчості — специфічні ознаки творчості, зумовлені світоглядом письменника, принципами художнього пізнання, узагальнення і вираження, ідеалами і нормами, синтезом інтелектуального та емоційного настрою, способом поєднання загального та індивідуального, раціонального та емоційного тощо.

Трагедія (грец. tragēidia — цапина пісня) — драматичний твір, основою якого є гострі й непримиренні конфлікти, зіткнення характерів, принципів і дія в якому переважно завершується загибеллю героя; страшна подія, нещастя, безвихідь, що може призвести до загибелі.

Традиція (лат. traditio — передача) — усталені звичаї, норми, порядки, що передаються з покоління до покоління; теми, мотиви, інтенції, ідеї, образи, жанри, способи, прийоми і засоби творення тощо.

Узагальнення — логічний процес переходу від одиничного до загального і вираження сутності загального через окреме, одиничне; природна, іманентна здатність мистецтва, літератури зокрема.

Феномен (грец. phainomenon — те, що з'являється) — явище, дане людині у досвіді, сприйняте органами чуттів; виняткове, незвичайне, рідкісне.

Філософія (грец. phileō — люблю і sophia — мудрість) творчості — світоглядна основа літературної творчості, яка визначає коло і характер зацікавлень письменника, його увагу до універсальних аспектів буття, світобудови, сенсу людського існування, долі народу тощо; ідейно-естетичні засади, які генерує, культивує, утверджує письменник своїм твором, творчістю.

Функції (лат. functio — виконання, звершення) літератури — потенції, можливості художньої літератури, її здатність впливати на особистість чи суспільство.

Функціональність елементу твору — здатність елементу твору виконувати певну роль у ньому, бути носієм певного значення (мовно- граматичного, образного, змістового, смислового).

Футуризм (лат. futurum — майбутнє) — напрям авангардизму, якому притаманні неприйняття вічних цінностей; акцентування «грубих» речей; екстраполювання сучасного в майбутнє — позбавлене «вантажу» будь-яких традицій, «зайвих» при створенні нової культури, розбудованої на основі найновіших досягнень науки і техніки; деестетизація і дегуманізація мистецтва, поєднання принципів позитивізму та інтуїтивізму.

Характер (грец. Charakter — риса, особливість) — художній образ, що узагальнює типові риси певної групи людей і водночас дає змогу розрізняти їх у межах цієї групи за вдачею, твердістю, наполегливістю, силою волі.

Хронотоп (грец. chronos — час і topos — місце) — взаємозв’язок часових і просторових характеристик явищ, які зображені в художньому творі.

Художній літературний текст (лат. tехtum — тканина, зв'язок, побудова) — запис (рукописний, друкований) авторського твору в прозовій чи віршовій формі і в певному жанрі; знакова система, котра матеріалізує авторський художній твір і є матеріальною підставою для виникнення художнього твору реципієнта (читача, слухача).

Художнє надзавдання — естетично чи інтенціонально значуща вища мета, яку ставить перед собою митець і якій підпорядковує свої творчі зусилля.

Художня герменевтика (грец. hеrmēnеutikа — пояснюю, тлумачу) — теорія і практика інтерпретації буття, котру автор моделює в художньому творі (кодуючи її в системі образів), а реципієнт пізнає через цей твір (розкодовуючи ейдологічну систему); теорія і практика інтерпретації явищ мистецтва, виражена утворах мистецтва.

Художній образ — специфічна форма естетично-чуттєвого освоєння (сприйняття, відображення) і перетворення (узагальнення, моделювання) дійсності; конкретно-чуттєве уявлення, що діє водночас на почуття та свідомість.

Художній світ (художній універсум) — створена уявою письменника і втілена в художньому тексті образна картина, яка складається з подій, людей, їх висловлювань і виражених ними духовних феноменів (уявлень, думок, переживань тощо), а також зовнішньої дійсності; «інша реальність« (художньо-естетична), співвідносна із предметною, соціальною і психологічною реальністю; образне духовно-інтенціональне утворення з власною логікою.

Художній смак — симпатії реципієнта до творів певного типу; здатність реципієнта визначати художню якість твору; зорієнтованість реципієнта на високохудожні зразки мистецтва.

Художній твір — ідеальне образне утворення, котре існує в уяві автора або читача; змодельований автором витвір уяви, образна «інша реальність« — художній світ (універсум). втілений ним у художньому тексті.

Чисте мистецтво (мистецтво для мистецтва) — результат намагань автора виправдати відступ від ідеї мистецтва чи підмінити ідею мистецтва «голим» естетизмом, літературною грою, марними спробами витворити художність тільки на основі естетичності — без суспільно значущої людинотворчої та націотворчої інтенції.

Читацький твір — художній світ, що виник у свідомості читача під впливом художнього тексту.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.