Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Генеза і становлення літературознавства
Історіографія літературознавства

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Літературознавство виникло завдяки необхідності розуміння словесних творів. Адже людей уже в давнину цікавила магія слова, особливо художнього, — його здатність відтворювати світ і творити нову дійсність, впливати на людину, виховувати і надихати її. Виняткові, часто дивовижні властивості слова, художнього тексту потребували осмислення, пояснення, тлумачення. В античну епоху люди опинилися перед необхідністю розуміння релігійних і художніх творів. Багато витворених у давнину, записаних із переказів текстів рясніло незрозумілими назвами, забутими подіями, поняттями і символами. Витлумаченням їх займалися мудреці у Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії, Греції та Римі, у давньоєврейському релігійному середовищі, арабо-мусульманському світі. Вона вимагала широкого світогляду, глибоких і різноманітних знань, навичок. Не завжди тлумачення одного вченого сприймалося іншими, які виступали з власними поясненнями, пропонували свої способи дослідження й осмислення творів.

Так кристалізувались і закріплювались певні підходи, прийоми, методики, методи і методології тлумачення. З часом стало очевидним, що кваліфікованої інтерпретації потребують не тільки давні тексти, а й новотвори, бо різні люди по-різному сприймають текст. Твір, виявляється, живе в часі, і часто нове покоління відкриває в ньому нові смислові грані. Кожна епоха по- своєму актуалізує зміст твору, бо в нових культурно- історичних умовах той самий зміст може набирати якісно іншого сенсу — часто дуже далекого від авторського задуму.

Поступово в межах філософії, естетики, мистецтвознавства, герменевтики сформувався специфічний комплекс знань літературознавчого (історико-літературного, літературно-критичного та теоретико-літературного) характеру. У XIX ст. літературознавство остаточно постало як окремий науково-культурний феномен.

Осмислення явищ мистецтва в античну епоху

Особливо розвивалися естетика та літературознавство у Давній Греції. Саме тут сформувалася герменевтика як практика, теорія і мистецтво інтерпретації. Виникнувши з необхідності тлумачення давніх текстів, передусім поем Гомера, герменевтика розвивалася сама і збагачувала естетичну та літературознавчу думку в логічних вправах «учителів мудрості» (софістів), працях Стесімбротуса, Феогена, Кратета, Піфагора, Геракліта, Емпедокла, Демокріта, Арістофана, Сократа, Платона. Максимальної повноти, системності та довершеності набула вона у творах Арістотеля (384—322 до н. е.) «Поетика», «Риторика» та «Про інтерпретацію».

Давньогрецькі мислителі, зокрема Піфагор (580— 500 до н. е.) і його послідовники, уперше поставили питання: що таке мистецтво і яка його природа; що таке прекрасне, має воно якесь об’єктивне підґрунтя чи є наслідком тільки суб’єктивних вражень; яка суспільна вартість і визначальна функція мистецтва і як можна використати магію мистецтва слова «для виправлення душі» та виховання громадян. Намагаючись збагнути природу мистецтва та об’єктивувати розуміння прекрасного, піфагорійці оголосили мистецтво наслідуванням природи й окреслили його сутність через термін «мімезис» (наслідування).

Фундаментальне значення для розуміння мистецтва мало уточнення поняття «мімезис», яке зробив Геракліт (544—483 до н. е.). Осмислюючи співвідношення між об’єктом зображення та його образом, він наголошував, що художнє зображення не зводиться до копіювання натури, митець відтворює не всі прикмети зображуваного, а тільки деякі — сутнісні й промовисті, і саме ця вибірковість вирізняє твір мистецтва. Подібні міркування висловлювали згодом Емиедокл (487—424 до н. е.) та Демокріт (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.). Античні мислителі вивели естетичну думку на актуальні дотепер проблеми художнього узагальнення і типізації, схематизації та умовності зображення, творчого переосмислення реальності тощо.

Демокріт, крім того, привернув увагу до виняткової ролі натхнення як особливого душевного стану митця у творчому процесі, тобто безпосередньо вийшов на проблему психології творчості. А драматург Арістофан (прибл. 445 — прибл. 385 до н. е.) у своїй комедії «Жаби» започаткував плідні дискусії про суспільний ідеал особистості та його втілення в образі літературного героя, ідеальне і реальне в поезії, ідеалізацію і типізацію в літературі, суспільну роль мистецтва і його пріоритетні функції тощо.

Оригінальну, але вкрай суперечливу, контроверсійну концепцію мистецтва запропонував Платон (427— 347 до н. е.). Він теж поділяв думку про наслідування мистецтвом природи, але, на відміну від попередників, саме через це скептично оцінював суспільну вартість мистецтва. Його скепсис випливав із уявлень про світобудову. Він вважав, що є ідеальний світ, де побутують духовні, вічні ідеї — «види», які становлять справжнє буття. Із цього світу приходять у життя душі людей, втрачаючи при цьому пам’ять про нього. Світ, який люди вважають реальним, є тільки відображення, тінню світу ідей. Навіть створені людьми речі, які, на відміну від ідей, піддаються чуттєвому сприйняттю, з’являються внаслідок не самостійної творчості людей, а анамнезису (грец. anamnesis — згадування) — випадкового згадування душею ідеї речі. Тому краса, прекрасне — не в дійсності чи речах, які є тільки тінню світу ідей, а в самих ідеях. Проникнути у світ ідей, осягнути прекрасне можна тільки розумом, а не через чуттєве сприйняття, характерне для мистецтва.

У міркуваннях Платона про світобудову закорінене заперечення ним мистецтва: 1) воно є тільки «тінню тіней» і вводить людей в оману, бо пізнати справжній світ (світ ідей) можна лише розумом, а це — сфера діяльності мислителів, а не митців; 2) оскільки мистецтво не спроможне відтворювати світ ідей, який є духовною основою життя, то й належно впливати на формування повноцінного громадянина воно не може. Тому в раціональній Платоновій теорії ідеальної держави не було місця для мистецтва з його емоційністю, чуттєвістю й естетичним освоєнням та переживанням дійсності. Виняток він зробив тільки для релігійних гімнів, здатних, на його думку, залучати людей до світу ідей, а також для гімнастики, яка тоді вважалася одним із видів мистецтва і могла бути корисною для фізичного вдосконалення громадян придуманої ним держави.

Цінність раціональної теорії Платона — не в його судженнях, оцінках і висновках, а в тому, що вона поставила перед сучасниками і наступними поколіннями кардинальні питання, суттєві для розуміння і функціонування мистецтва. Одна їх група охоплює широке коло естетичних проблем — сутності, природи, людинотворчої спроможності мистецтва тощо. Друга пов’язана із суспільним буттям мистецтва, його статусом і роллю в державі. Платон був першим, але не останнім із тих, хто в теорії чи на практиці займається проблемами державотворення, намагаючись пристосувати мистецтво до утилітарних потреб. За такого підходу ігнорується те, що мистецтво — це одна з форм суспільної свідомості і специфічний вид людської діяльності, який має власні закони та сфери буття і властиві тільки йому завдання, можливості та функції. Не всі враховують цю іманентну сутність мистецтва, не завжди усвідомлюють, що мудрість полягає не в тому, щоб втиснути мистецтво у штучно створену політичну схему, змінити його відповідно до потреб держави (насправді — влади), а в пристосуванні державного устрою до природних потреб людини і народу, серед яких естетичні потреби — суттєва і необхідна складова повноцінного буття і духовного здоров’я народу. Боротьба за іманентність мистецтва, його належне місце в суспільстві і людській свідомості продовжується.

Найґрунтовнішим запереченням уявлень Платона про мистецтво було вчення його учня Арістотеля, який уважав «подвоєння світу» неправомірним і непродуктивним — таким, що нічого не пояснює і не наближає до розуміння суті мистецтва. За його словами, дійсність не є «тінню» видуманого світу ідей, а мистецтво не є «тінню» цієї «тіні» — наслідуючи реальний світ, мистецтво творить не його копію, а нову, художню, дійсність. Тому, підтримуючи ідею мімезису, Арістотель звернув увагу на його суттєву особливість: процес наслідування є не механічним, а творчим. Він перший зауважив виняткову роль уяви, домислу, фантазії в художньому творі, перевівши увагу з об’єкта наслідування на сам твір і на митецький потенціал автора як суб’єкта творчого процесу. По-іншому він трактував й основну категорію естетики — «прекрасне». Якщо в Платона воно є результатом більш-менш точного копіювання ідей, «видів», то Арістотель прекрасне розумів як «порядок», пропорційність і визначеність, гармонію і симетрію. Таке трактування було продуктивнішим, випливало з усвідомлення внутрішньої організації художнього твору, скеровувало думку в напрямі пізнання зображально-виражальних ресурсів художньої літератури, суворої структурованості явищ мистецтва, що з часом мало привести до усвідомлення твору як складного функціонального цілого — естетичної системи.

Арістотель не обмежився критикою естетичних поглядів Платона. Він узагальнив і синтезував у цілісне вчення естетичні, теоретико-літературні здобутки античної думки, суттєво доповнив, розвинув і систематизував їх. Так була створена його «Поетика» — перший фундаментальний твір з теорії літератури.

Арістотель окреслив та обґрунтував принципову відмінність між науковим і художнім мисленням, історією і поезією, поезією та філософією, філософським судженням і художнім образом. Він заклав основи генології, дав наукове пояснення генерики літератури — її поділу на три роди: епос, лірику та драму. У «Поетиці» і «Риториці» Арістотель висловив свої міркування про естетичні ресурси художньої мови, зокрема про тропи, наголошуючи на ролі метафори — і як особливості поетичного мовлення, і як характерної ознаки поетичного мислення, таланту.

Міркуючи про призначення поезії, роль мистецтва в суспільному житті, його виховну функцію, Арістотель запровадив категорію «катарсис» — «очищення» душі під впливом естетичних переживань, що зумовлює психологічне розвантаження людини і розкриття її кращих якостей.

«Поетика» Арістотеля мала значний вплив і на сучасників, і на наступні покоління теоретиків літератури, стала зразком для багатьох праць із теорії літератури.

Плідне осмислення проблем естетики і теорії літератури відбувалося також у Давньому Римі (Псевдо-Лонгін, Сенека, Марк Аврелій, Лукрецій, Цицерон, Горацій, Квінтіліан та ін.). Особливої уваги заслуговує віршовий твір-послання Квінта Горація Флакка (65— 8 до н. е.) «Наука поезії» («Послання до Пізонів»). Це перший зразок практичної поетики, ґрунтований на тогочасних естетичних уявленнях. Він містить конкретні поради письменникам, що і як писати, чого прагнути, у чому полягає майстерність поета, як добирати відповідний предметові зображення стиль, досягти художньої досконалості, і визначає мету мистецтва — «розважаючи, повчати». Пізніше такі нормативні поетики стали звичним явищем в історико-літературному процесі.

Християнська екзегетика в добу Середньовіччя

Античну та християнську герменевтики називали екзегезою (грец. eхēgētіkоs — викладання, роз’яснення, вказівка). Тому цей термін вживають іноді як синонім до герменевтики чи інтерпретації. Найвідомішими інтерпретаторами сакральних (священних) текстів на той час були Оріген, Фотій, Ієронім, Григорій Великий, Аврелій Августин (Августин Блаженний), Боецій, Бонавентура, Тома Аквінський, Вільям Оккам, Домінік Сото, Флацій Іллірієць та ін.

Першим християнським герменевтом вважають Орігена (182—251) — автора ґрунтовного аналізу перекладів біблійних текстів із давньоєврейської мови на грецьку. Плідними для наступних поколінь теоретиків літератури стали його роздуми про духовно-психологічну специфіку рецепції (сприймання) та інтерпретації тексту (обов’язкова наявність «божественного натхнення»); про такі критерії оцінювання твору, як його інтенціональність, духовнотворча телеологічність (божественні писання «слід оцінювати не за нікчемністю мови, а за божественністю Святого Духа, котрий надихає до їх написання»); про наявність не тільки змісту, а й сенсу, внутрішнього смислу твору («внутрішній смисл як смисл божественний відкривається тільки за посередництвом благодаті»).

Своєрідним підручником з біблійної (християнської) герменевтики стала праця Аврелія Августина (354—430) «Про християнську науку». Саме з його діяльністю пов’язане зародження семіотичної концепції. Він запропонував ідею знака (sіgnum) як універсального засобу, на основі якого здійснюється повідомлення будь-якого виду чи рівня, класифікував знаки на власні та переносні, привернув увагу до такої інтерпретаційної проблеми як однозначність і багатозначність слова, уперше поставив проблему історизму тощо.

Середньовічні уявлення про мистецтво були підсумовані й розвинуті в томізмі — науковій системі Томи (Фоми) Аквінського (1225/26 —1274). Він, як і Августин Блаженний, вважав, що людська, тілесна краса не є повноцінною, оскільки справжньою є лише духовна краса, пов’язана з Богом як основою світової гармонії та ясності.

Корисними для розвитку теоретичної думки були критика католицької інтерпретаційної традиції у протестантській герменевтиці Флація Іллірійця, його судження про якість аргументації (апеляція до здорового глузду, а не до церковного авторитету), розмежування ним двох видів інтерпретації — граматичної та реальної.

Здобутками середньовічних екзегетів було також виявлення різних смислів у Біблії (буквальний, алегоричний, моральний, аналогічний тощо), перші визначення герменевтичного кола (розуміння частини, виходячи з контексту цілого, і навпаки), студії природи знака, дослідження мистецтва як форми пізнання, судження про чотири підвалини мистецтва (слово, серце, майстерність, розум) тощо.

Естетика й літературознавство епохи Відродження

Активно формувалися теоретико-літературні уявлення в естетиці. Потужний розвиток європейського мистецтва, естетичної і теоретико-літературної думки відбувався в добу Відродження, характерною ознакою якої був своєрідний дуалізм у теорії мистецтва і художній практиці.

Немало вчених, наприклад італійці Марсіліо Фічіно, Джордано Бруно (1548 — 1600), дотримувалися античних (платонівських) уявлень про мистецтво, його специфіку, природу прекрасного. Водночас поступово утверджувався арістотелівський погляд на природу мистецтва, оприлюднювали теоретичні дослідження італійців Дайте Аліг’єрі (1265—1321), Джованні Боккаччо (1313—1375), Леонардо да Вінчі (1452—1519), які вивели мистецтво на якісно інші шляхи й відкрили перед ним нові перспективи. Церква зберігала свій вплив на естетичне мислення, але церковний канон із характерним для нього аскетичним теоцентризмом (богоцентризмом) зазнав суттєвої трансформації в бік чуттєвого антропоцентризму (людиноцентризму) і титанізму. Поряд із теїстичним звеличенням Бога утвердилося гуманістичне звеличення людини як творця духовних надбань. Продовжувалося християнське заперечення античного язичництва, але в мистецтві, зокрема церковного характеру, відродилася антична увага до людського тіла як ідеалу довершеності і краси. Культ страждань уживався з утвердженням повноти життя.

Визначальний вплив на розвиток усієї європейської культури мало теоретичне обґрунтування Дайте Аліг’єрі в трактаті «Про народну мову» необхідності писати літературні твори не латиною, а національними мовами. Він створив чудові зразки літератури рідною мовою, його послідовниками були італійці Франческо Петрарка (1304—1374) і Дж. Боккаччо. Невдовзі цей рух охопив усю Європу. Епоха Відродження започаткувала формування національних літератур.

Плідними були міркування визначних діячів Відродження про принципи художнього відображення дійсності, співвідношення віршової та прозової мови, специфіку жанрів літератури і художній потенціал окремих жанрів, природу та суспільне призначення мистецтва, критерії художності, активну роль митця у творчому процесі і його право на власну інтерпретацію прекрасного, про вищість людини над природою і перевагу творів людини над витворами природи тощо.

Проблеми поетики в працях теоретиків бароко

Бароко стало надзвичайно яскравим явищем європейського мистецтва XVII—XVIII ст., хоч заявило про себе вже в XVI ст. Його специфічні ознаки і принципи сформувалися спочатку в живописі та скульптурі, згодом поширилися на архітектуру та інші види мистецтва, у т. ч. й літературу. Бароко як напрям у мистецтві і тип творчості не створило цілісної естетичної теорії, але праці його видатних теоретиків і практиків містять багато постулатів цього напряму.

Так, Л. Верніні наголошував на ролі величини, розміру предмета як умови прекрасного, вважав, що природа наділяє свої предмети якістю прекрасного, а завдання митця — відкрити, розпізнати прекрасне в природі. Більше того, обов’язок генія — не тільки оволодіти здобутками природи, а й творчо перемогти її. Т. Коррео обґрунтував думку про виправданість порушення природного порядку речей на користь художності. Це фундаментальне спостереження не тільки дистанціювало прототип і його образ, оригінал і художній твір, не тільки утвердило принцип поетичної вільності — воно випередило час, збагатило теоретичну думку усвідомленням того, що художній твір, у т. ч. літературний, якраз і виникає внаслідок послідовних, регулярних, систематичних та цілеспрямованих відхилень і від зразка (прототипу), і від мовної норми. П. Капріо трактував поетичне слово як образ і як поняття, виводячи з цього здатність поезії зображувати світ реальний і творити світ ірреальний, створений фантазією митця. Італійський філософ Франциск Патриці (1529—1597) заперечував дидактичну функцію поетичного мистецтва, вважаючи, що «предметом поезії має бути те, у що неможливо повірити», постулюючи незвичайність як основний предмет поезії.

Представники бароко вважали, що література має не тільки просвітлювати маси, а й створювати для них певну ілюзію, дивувати і приголомшувати читачів незвичайними картинами і сценами, каскадом образів, красномовством героїв. Це було обґрунтуванням вишуканості, барвистості, панегіричності поетичного мовлення у творах. Ілюзорність була основним принципом естетики бароко.

Герменевтика Нового часу

У XVII—XVIII ст. герменевтика активно розвивалася у працях таких учених, як Дж. Поінсот, Т. Гоббс, Дж. Локк, Кемпбел, Т. Рід, лорд Монбоддо, Гарріс, Г.-В. Лейбніц, X. фон Вольф, Й.-М. Хладеніус, Мейєр, Й.-Г. Гердер, Й.-А. Ернесті, Ф. Аст, А. Бек, Ф. Шлейєрмахер та ін. У той час відбулися часткова секуляризація (вихід за межі релігійної проблематики) та структурування герменевтики (поділ її на теологічну, логічну, історичну, філологічну, граматичну тощо), спостерігалося переважання семіотичних ідей.

Суттєво вплинули на розвиток герменевтики, теорії літератури взагалі дослідження природи знака, вихід на філософію мови (Локк, Кемпбел, Рід, Монбоддо, Гарріс, Лейбніц, Вольф); розуміння проблеми смислу як проблеми кореляції знак/значення; повернення у психологізмі Локка до схоластичної ідеї про взаємозв’язок пізнання зі словом (значення слова є уявленням ідеї в душі того, хто говорить); розуміння мовних звуків як зовнішньої форми і значення як внутрішньої (Гарріс); ідея всезагальної герменевтики (Мейєр); історико-філологічна інтерпретація та два основні завдання герменевтики (розуміння й пояснення), сформульовані Ернесті; розкриття історичної природи слова (Бек); троякість розуміння (історичне, граматичне, духовне) і дух як предмет розуміння (дух — остання реальність, кінцевий принцип і смисл усієї дійсності) (Аст) («Історичне розуміння пізнає, що утворює дух, граматичне — як він це утворює, і духовне зводить ці “що” і “як”, зміст і форму до їх первісного узгодженого життя в духові»); власне науковий (а не теологічний) характер історико-філологічної герменевтики (Ернесті) тощо.

В Україні елементи герменевтичної традиції простежуються в латиномовних поетиках Феофана Прокоповича (1681 —1736) та Митрофана Довгалевського й епізодично у т. зв. художньому літературознавстві: творах Івана Вишенського, Григорія Сковороди, І. Котляревського, Т. Шевченка та ін.

Основоположником герменевтики як науки розуміння (зачинателем вважають Ернесті) є німецький релігійний мислитель Фрідріх Шлейєрмахер (1768— 1834). Завдяки йому герменевтику перестали розглядати як частину теології, містики, граматики, риторики, логіки чи загалом філософії. Герменевтика постала як комплексна методологія інтерпретації, філологічна дисципліна, що активно використовує здобутки філософії, історії, психології, естетики тощо.

Шлейєрмахер виокремив методи інтерпретації — об’єктивно-історичний і суб’єктивно-дивінаторний (інтуїтивний, пророчий). Загалом інтерпретація, за його твердженням, має психологічний характер і рухається по «герменевтичному колу» (від цілого до частини і навпаки). «Жоден твір, — писав Шлейєрмахер, — не може бути повністю зрозумілим інакше, як у взаємозв’язку з усім обсягом уявлень, з яких він походить, і через знання всіх життєвих стосунків як письменників, так і тих, для кого вони писали. Будь-який твір належить до сукупного життя, частиною котрого він є, так само, як окреме речення — до всієї промови чи твору». Так герменевтика дійшла до усвідомлення необхідності системного, комплексного і всебічного пізнання літературного твору.

Естетика класицизму

Естетиці класицизму (XVII—XVIII ст.) притаманні суворий раціоналізм, методологічна довершеність, сувора регламентованість та елітарність. Його філософською основою було картезіанство — раціоналізм французького філософа Рене Декарта (1596—1650) («Компендіум»), а основні теоретичні постулати сформулював французький письменник Нікола Буало (1636—1711) («Мистецтво поетичне»). Теорія класицизму викладена і розвинута в «Поетиці» Ж. Шаплена, «Поетиці» Ю.-Ц. Скалігера, вченні М. Опіца, «Досвіді критичного мистецтва і поезії для німців» Й.-К. Готшеда та ін. У художньо-творчій практиці її втілювали Ф. де Малерб, П. Корнель, Ж. Расін, Мольєр, Ф. де Ларошфуко, Ж. де Лабрюйєр, Ж. де Лафонтен тощо, пізніше — просвітники Вольтер, Ж.-Ж. Руссо та ін.

Класичною, ідеальною, а отже, гідною наслідування в художній творчості класицизм проголошував античну літературу, у теорії — античну поетику («Поетику» Арістотеля). В ієрархії жанрів найважливішими було визнано античні епопею, трагедію, поему, оду, байку, сатиру.

У художній практиці втілювалася ідея Декарта про очищення філософської думки від людського, гуманістичного, привнесеного в неї в добу Відродження. Сприйняття краси ототожнювалося з раціональним пізнанням. Основним класицисти вважали дидактичний потенціал твору, а не його здатність викликати естетичні переживання, приносити естетичну насолоду. Предметом зображення та ідеалом літератури була не людина в її суспільних зв'язках, а сконструйований митцем узагальнений людський тип — носій ідеї чи якості, представник вищих кіл суспільства. Художній образ трактували як зовнішню оболонку для раціональної, переважно етичної ідеї. Роль натхнення ігнорували, оскільки понад усе цінували норму — в поведінці героїв і організації літературного твору. Звідси — категоричні приписи: відповідність мовлення твору теорії трьох стилів, дотримання в драматургії правила трьох єдностей — єдності часу, місця і дії тощо. Художність оцінювали не за естетичною якістю твору, а за його відповідністю нормативним вимогам, ключовий критерій — заснований на певних правилах аристократичний смак, життєвою правдою вивищувалися абстрактні ідеї та уявлення.

Цінним у класицизмі були його орієнтація на античне мистецтво, створення кращих зразків європейської літератури, вимога осмисленості творчого процесу, потреба в літературному навчанні, поглиблене розуміння жанрової специфіки, піднесення художнього рівня творів національних літератур, наголошення на важливості теорії в розвитку мистецтв. Класицизм увиразнив і по-своєму мотивував художньо-творчий процес. Його чіткі, безапеляційні вимоги зробили цей напрям цілісним та впізнаваним і водночас сковували літературу, заважали її зближенню з життям, зупиняли рух до свідомості і сердець людей. Це відчували й самі представники класицизму, і вже Мольєр заявляв: якщо досконалі з точки зору дотримання норм п'єси не подобаються глядачам, потрібно змінювати ці норми. Саме з критики класицизму постали нові напрями розвитку літератури — Просвітництво, сентименталізм, романтизм.

Теорія літератури в працях просвітників. Преромантичні тенденції

Просвітництво як літературний напрям сформувалося наприкінці XVII — у XVIII ст. і швидко поширилось в країнах Європи. Його філософські основи, методологію й теоретичні засади випрацювали англійські мислителі Ф. Бекон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Д. Юм, лорд Шефтсбері, Хатчесон, Е. Берк, французькі Вольтер, Ш.-Л. Монтеск’є, П.-А. Гольбах, К.-А. Гельвецій, Ж.-Ж. Руссо, Д. Дідро, німецькі Г.-Е. Лессінг, Й.Т. Гердер., Й.-Й. Вінкельман та ін. Сам термін «просвітництво» поширився після появи статті І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784), хоча перед тим використовувався у працях Вольтера та Гердера.

Просвітництво — особливе явище в розвитку естетичної думки, оскільки його ідеї та концепції не обмежувалися митецькою теорією і практикою, а часто безпосередньо виходили на проблеми організації суспільного життя.

Вихідною для нього була філософська теза про «розумність світу». З неї випливала впевненість, що шляхом просвіти і морального вдосконалення людей можна докорінно змінити світ, побудувати суспільство на засадах справедливості і досягти загальної свободи, рівності, братерства. Добром вважали тільки те, що сприяло утвердженню доктрин просвітників, а злом — усе інше: церкву, монархію, окремі «зайві» класи, стани, людей... Інший аспект — декларована Просвітництвом шкала цінностей. Якщо гуманізм епохи Відродження проявлявся в намаганні одухотворити, підняти, зблизити, навіть зрівняти людину з Богом, то в Просвітництві, особливо французькому, домінувала інша тенденція: утвердження через критику церкви антирелігійного, атеїстичного гуманізму, який на місце Бога ставив людину, сконструйовану, доктринальну, — носія ідей, які пропагували творці цього вчення.

У політичній практиці ідеї і доктринальний спосіб мислення Просвітництва стали теоретичною основою французької революції, підготували ґрунт для появи марксизму-ленінізму і призвели до непередбачуваних самими просвітниками наслідків, найбільш катастрофічними з яких були якобінський терор у Франції, більшовизм у Росії, гітлеризм у Німеччині, маоїзм у Китаї, червонокхмерський геноцид у Камбоджі тощо.

Із доктрини про «розумність світу» випливали такі основні естетичні засади Просвітництва:

а) місія літератури, мистецтва — засуджувати вади і зло в суспільстві;

б) мистецтво має бути зорієнтоване на високі ідеали (Дідро: «Хоч би якою високою була майстерність, без ідеалу немає справжньої краси»);

в) необхідна демократизація мистецтва, зближення його з народом через відображення життя нижчих станів;

г) основні закони мистецтва — правда й виразність;

ґ) літературний герой має бути провідником певних суспільних ідей;

д) наслідування античних зразків мистецтва недоцільне (Лессінг);

е) Платон не мав рації, стверджуючи, що мистецтво є наслідуванням природи (Дідро).

Просвітники поглибили осмислення специфіки жанрів, особливо драматичних творів, ввели нові жанрові категорії. Наприклад, французький філософ Дені Дідро (1713—1784) виокремлював такі різновиди драми: весела комедія сатиричного характеру; серйозна комедія, яка зображує зразки доброчинності та обов'язку; буржуазно-міщанська трагедія чи драма, побудована на побутових сюжетах; висока історична трагедія. Німецький естетик Готхольд-Ефраїм Лессінг (1729 — 1781) наголошував на універсальності поезії як виду мистецтва, оскільки їй під силу відтворити будь-яке явище дійсності, непосильне для інших мистецтв. Також вона може і повинна творити своїх героїв у динаміці і розвитку, на що неспроможні, наприклад, скульптура і живопис.

Першими критиками деяких аспектів естетичної системи Просвітництва були учасники суспільно-культурного преромантичного руху «Буря і натиск» (Німеччина). Передусім це стосувалося трактування особистості, потреби в поглибленій індивідуалізації та національній конкретизації літературних героїв, зображення характерів у їх історичній неповторності тощо, а також обстоювання права кожного народу на національну літературу. Так, німецький філософ Йоганн-Готфрід Гердер (1744—1803) вважав літературу виявом національного життя, а оскільки обставини життя кожного народу, природа, державний устрій, менталітет, звичаї, традиції, естетичні смаки, мова різних країн різні, то й літератури їх різні. Неоднаковими мають бути і підходи до їх дослідження. Ці ідеї Гердера поділяв і німецький історик Йоганн-Йоахим Вінкельман (1717—1768). Пояснюючи унікальний культурно-митецький феномен античності, він дійшов висновку: «Свобода, що царювала в управлінні та державному устрої країни, була однією з основних причин розквіту мистецтва в Греції». Гердер заперечував теорію міметизму і доктринальну моральну заданість просвітницького літературного героя, утверджував засади народності, художньої цінності фольклору та історизм як принцип пізнання. Його часто називають «першим літературознавцем». Сформульовані ним теоретико-літературні ідеї суттєво позначились на розвитку літературознавства і становленні теорії літератури як самостійної науки багато з них актуальні та продуктивні нині.

Естетичні теорії в німецькій класичній філософії. Романтизм

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. теорія літератури суттєво збагатилася завдяки естетичним концепціям німецьких митців і мислителів. Більшість із них представляла романтичний чи близький до романтичного спосіб мислення: Ф. Шиллер, Й.-В. Гете, І. Кант, Ф. Шлегель, Г.-В.-Ф. Гегель та ін. Вони заперечували приписи нормативної естетики класицизму, шукали, обґрунтовували і використовували нові, ідеї естетичного освоєння дійсності та літературної творчості.

Так, німецький письменник Фрідріх Шиллер (1759— 1805) розглядав мистецтво як засіб формування гармонійної особистості, яка спонтанно творить добро. Він вважав, що потреба внутрішньої, духовної свободи природна для людини і тільки мистецтво допомагає їй досягти справжньої свободи. Його драматургії і філософській ліриці притаманні людяність, протест проти свавілля, глибинне зображення почуттів і характерів. Драма «Розбійники» стала зразком для письменників-романтиків різних країн Європи.

Великий поштовх для розвитку філософської і теоретико-літературної думки дали ідеї Канта. В етиці він проголосив основним законом категоричний імператив — вимогу керуватися таким правилом, яке могло б стати загальним законом поведінки. Також він запровадив принцип самоцінності кожної особистості, яку не слід приносити у жертву навіть в ім’я добра суспільства, бо тільки за власною волею людина може жертвувати собою в ім’я вищих ідеалів, а не хтось жертвувати нею. Прекрасне він тлумачив як «те, що подобається без всякого інтересу». Зумовлюється воно тільки досконалістю форми, незалежно від того, існує чи не існує реально зображений у творі предмет. Найвищим видом мистецтва Кант проголосив поезію, оскільки вона здатна підніматися до рівня зображення ідеалу.

Творцем всеохопної естетичної системи, заснованої на послідовному застосуванні діалектики, був німецький філософ Георг-Вільгельм-Фрідріх Гегель (1770— 1831) («Лекції з естетики»). Основоположним у його філософській системі було поняття «абсолют» — духовний і розумний первень. У Гегеля він має різні назви: «абсолютна ідея», «світовий розум» чи «світовий дух». Абсолют саморозкривається спочатку в мистецтві, пізнаючи себе через вільне споглядання, далі в релігії — через благоговійне уявлення, нарешті у філософії — через пізнання в поняттях. Мистецтво виникає, коли духовна сутність життя знаходить своє втілення в зображенні окремих людей. З усіх видів мистецтва Гегель особливо поціновував літературу за її універсальність, оскільки вона «має незмірно більше поле, ніж у всіх інших мистецтв», і як «абсолютно істинне мистецтво духу», а в самій літературі — поезію. Ідея становить зміст, а образ — форму мистецтва. Художній образ — це ідеал, у якому через зовнішнє явище розкривається дух. Основним предметом художнього перетворення дійсності є характер, який виявляє себе в національній та історичній сутності. Ключовий закон художнього пізнання життя — узагальнення через типізацію.

Заслугою Гегеля є ґрунтовне опрацювання і систематизація основних літературознавчих категорій та художньо-творчих ресурсів літератури. Його теоретичні напрацювання залишаються актуальними і в сучасному літературознавстві.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.