Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Основні етапи розвитку давнього і класичного українського літературознавства
Історіографія літературознавства

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Зародження українського літературознавства було зумовлене кардинальними змінами в суспільному мисленні, передусім релігійному та естетичному, потребами в тлумаченні та адаптації засад християнства, проблемами націокультурного освоєння іномовних творів, розвитком національної світської літератури. Українське літературознавство як складова європейського розвивалося в тісному зв’язку з ним.

Зародження і розвиток національного літературознавства (XI—XVIII ст.)

Найдавніші рукописні книги, які дійшли до сьогодні, належать до XI ст., а тому немає документальних джерел, які б засвідчили наявність і рівень літературного мислення у давні часи. Однак пізніші літературні твори й усна народна творчість із передхристиянського періоду демонструють високий естетичний розвиток предків українців, їхню схильність до поетизації явищ дійсності та різних сфер життя, навіть усталену культуру книгописання і книгочитання. Перші книжки (Остромирове євангеліє (1057); Ізборники Святослава (1073, 1076); Псалтир Егеберта Трирського; четьї; коментарі до Святого Письма; житія святих; різні збірники; найдавніші літописи) окреслюють реалії тогочасного життя і коло зацікавлень тодішніх читачів, засвідчують ставлення до книжки як невичерпного джерела знань, порад і добрих прикладів для наслідування.

В Ізборниках Святослава вражає, як автор із високим пієтетом ставиться до літературного слова, книжки: «Добро є, братіє, почитания книжне, паче всякому християнину: блаженні ті, хто всім серцем взискує його. Бо сказано: звідай того... Кажу бо: узда коневі є правитель, а праведнику — книги. Не складається бо корабель без гвіздя, ані праведник без почитания книжного. Як окраса воїнові зброя і кораблю — вітрила, так і праведнику — почитания книжне». Автор ознайомлений з особливостями людського сприйняття, йому відомі закономірності «другого прочитання», «повільного читання », а тому він дає змістовні практичні поради щодо методики сприйняття і глибинного осмислення тексту: «Коли читаєш книги, не поспішай борзо дійти до іншої глави, але порозумій, що глаголять книги і словеса ті, і тричі повертайся до тієї ж глави». За його настановами, метою читання має бути не поверхова ерудиція, а формування високодуховних засад і правильних переконань: «Сказано бо: в серці моєму сокрив словеса Твої да не согрішу проти Тебе. Не сказано: істочи уста, глаголячи, а в серці сокрий — да не согрішу проти Тебе. І розуміючи, що писання істинне, праведними стаємо по цьому».

Критерієм «істинності» книг стала їх релігійна належність: автор пропагує духовну літературу з викладом християнського вчення і застерігає від читання неканонічних апокрифів, творів з елементами язичництва («поганства»).

Усвідомлення важливості теоретичних основ у розвитку вітчизняної літератури підтверджує включення в Ізборник Святослава вільного перекладу трактату Георгія Херабоска «Про образи», що є першою спробою створити на основі античної термінології літературознавчу давньою українською мовою.

Наявність у тогочасній художній практиці різних творчих манер (Боянової та нової), міркування про їх виражальні можливості, мотивації їх вибору є у «Слові про Ігорів похід». Це суто теоретичні проблеми, осмислення їх навіть у художньому творі переконує, що становлення української літератури відбувалося не наосліп, а було природним результатом розвитку теоретико-літературної думки із давніх часів.

Багатий і різножанровий фольклор, перші письмові твори літописного, дидактичного і художнього характеру, зацікавлення здобутками теоретико-літературної думки інших народів (зокрема, обізнаність із тогочасною європейською філософією) свідчать про високий розвиток естетичної свідомості та культури словесної творчості у княжу добу. Його суттєво загальмували й ускладнили татаро-монгольська навала, втрата державності та незалежності, тривала окупація, маргіналізація мови і культури народу. У цих випробуваннях народ мусив навчитися виживати, розвиватися, творити свою культуру і літературу в умовах бездержавності, окупацій.

Із середини XV ст. почало активно розвиватися українське книгодрукування, задовольняючи духовно-культурні потреби всього православного слов’янства. Друковані в українських братствах і монастирях книжки церковного, шкільного і повчального характеру мали широкий попит. Тільки в Московії церковні і державні власті боролися проти українських книжок — аж до спалення окремих видань.

Втрата власної державності, постійні окупації, полонізаційний, русифікаторський тиск на українську культуру зробили українське книгодрукування останнім рубежем опору і національного збереження. Саме такий характер мала, наприклад, просвітницька діяльність Василя Тяпинського (прибл. 1540 — прибл. 1604), який переклав «на просту руську мову» Євангеліє і видав його зі своєю передмовою, зазначивши в ній, що він «не влох, не німець, не доктор, и ниякий поставлений межи попы, а русин, своєй Руси услугуючий». Для «науки дітей» він видав короткий катехізис.

Ефективну форму націокультурної діяльності створив князь Василь Острозький, об’єднавши Острозьку академію, друкарню, школу і гурток інтелектуалів. Ця модель була успішно застосована у Львові, Стрятині, Києві.

Новий сплеск зацікавлення проблемами літературознавчого (літературно-критичного) характеру викликала релігійна полеміка, яка породила т. зв. полемічну літературу XVI—XVIII ст. В центрі уваги опинилися питання аналізу й оцінювання змісту твору, його форми, визначення мети, інтенції, ідейно-смислової спрямованості тексту. Найповніше досягнення тодішньої літературно-критичної думки полемістів проявилися в працях Йова Княгиницького (прибл. 1550—1621).

Поява і поширення в Україні книгодрукування зумовили виникнення таких літературознавчих жанрів, як передмова та післямова до книг. І вже Острозька Біблія супроводжувалася передмовою Костянтина Острозького (1526—1608); Іван Федоров (прибл. 1510—1583) написав передмову до Нового Завіту і післямову до Апостола. З часом такі супровідні тексти стали звичними у книгах. Вони містили короткі анотації до змісту книг, інформацію про автора, поради щодо сприйняття і засвоєння прочитаного тощо.

З актуалізацією потреби у вітчизняній бібліографії, яка б допомагала орієнтуватися в наростаючому потоці книг, побачила світ праця Єпіфанія Славинецького (?— 1675) «Оглавление книг, кто их сложил», що містить перелік та анотації до півсотні книг.

Учені багато уваги приділяли питанням поетики. Так, Лаврентій Зизаній (Тустановський) (? — після 1633) у «Граматиці» першим узагальнив досвід українського віршування. Пізніше Мелетій Смотрицький (прибл. 1578—1636) започаткував вчення про художність та образність, художню специфіку поетичного слова, а його «Граматика слов’янська» із розділом «Просодія віршова» була популярним підручником XVII— XVIII ст.

Із нормативних поетик збереглися майже тридцять рукописів. У них помітний вплив теоретико-літературної думки античності та епохи Відродження. Уже в працях Мелетія Смотрицького та Андрія Римші простежуються барокові елементи, розвинуті пізніше професорами Києво-Могилянської академії. Бароко міцно утвердилося в українській літературній практиці; позиції його не підірвали латиномовні книги Феофана Прокоповича «Мистецтво поетики» та «Мистецтво риторики», які відчутно вплинули на розвиток російської літератури.

Григорію Сковороді (1722—1794) належить особлива роль у розвитку українського філософського та літературознавчого мислення. Він був останнім європейським мандрівним філософом, який, за античною традицією, життям і діяльністю ілюстрував своє філософсько-етичне вчення. Він утверджував «філософію серця», людиноцентричні просвітницькі засади творчості, духовнотворчу інтенціональність мистецтва, критичний підхід до проблеми митецьких і теоретичних запозичень, привертав увагу митців до української традиції, орієнтував їх на використання у творчості українських народних елементів.

Українське літературознавство перших десятиліть XIX ст.

Проблеми, які постали перед українським літературознавством у XIX ст., довелося розв’язувати в несприятливих умовах. Україна втратила рештки своєї державності, стала «південною окраїною Російської імперії». Український народ, його мова і культура офіційно вважали російським історичним казусом, що виник унаслідок негативних польських впливів, який потрібно негайно виправити. Про організоване протистояння такій ідеології і політиці не могло бути й мови: на той час було знищено всі інституції формування української суспільної думки, центри організації опору, будь- яку перспективу українського державотворення. Запорозьку Січ було зруйновано, а козацтво як українську військову силу знищено. Українці залишилися без своїх монархів, національна аристократія, шляхта були ополячені або зрусифіковані. Українське православ’я — розгромлене, зросійщене — стало часткою Російської православної церкви, Українська греко-католицька церква знемагала в боротьбі з латинізацією та ополяченням. Києво-Могилянську академію було трансформовано в релігійно-освітній російський заклад, унікальну в Європі українську всеохопну систему початкової освіти — ліквідовано, а решту навчальних закладів — русифіковано. Такою була доля й української інтелігенції. В ярмо кріпацтва потрапили селяни.

Знищення Русі відбувалося і в Західній Україні: ліквідовували українські інституції; відсторонювали українців від державної служби, торгівлі, ремісничих і купецьких цехів, освіти; узалежнювали їх від сваволі польських вельмож та їхніх посіпак; проводили насильні латинізацію та полонізацію віруючих-уніатів; споювали селянство. Унаслідок такої політики українці стали наприкінці XVIII ст. «народом попів і хлопів», як жартували деякі поляки.

Над знекровленим, розділеним кордонами, нещадно гнобленим українським народом нависла небезпека канути в небуття. І саме за цих умов було змушене розвиватися українське літературознавство. Та якщо до того центром теоретико-літературної думки підросійської України була Києво-Могилянська академія, глибоко закорінена в релігійно-православну традицію, то в XIX ст. такими осередками стали світські і зорієнтовані на європейську науку Харківський і Київський університети. Це давало нечисленній українській інтелігенції певні шанси для опору хоча б в інтелектуальній сфері.

Визначальним фактором розвитку українського літературознавства у перші десятиліття XIX ст. було становлення нової української літератури, яка зародилася після появи «Енеїди» Івана Котляревського (1769— 1838). Відтоді пріоритетними для українського літературознавства стали ідейно-світоглядні, філософсько-методологічні проблеми, пов’язані з необхідністю обстоювати і розвивати нову національну літературу, а отже, і право українського народу на існування. Митецькі та наукові пошуки і розв’язання теоретичних проблем відбувалися в силовому полі утвердження національної специфіки української літератури.

Харківський університет, відкриття якого домагалася українська інтелігенція, був закладом імперським, покликаним готувати інтелектуальні кадри для потреб Російської держави, а його професорсько-викладацький і студентський склад був поліетнічним. Однак йому судилося відіграти винятково важливу роль у розвитку української літератури і науки про неї. Уже перший його ректор Іван Рижський (1761 —1811), автор написаних із позицій класицизму підручників («Досвід риторики», 1802, 1805; «Наука віршування», 1811; «Уведення в коло словесності», 1816), утверджував над звичайно важливу для української культури, зокрема літератури, думку про пріоритет національного над чужим, якщо воно ні в чому не поступається йому. Для українських літераторів це був вагомий аргумент в обстоюванні права української літератури на існування. Важливими для них були і судження І. Рижського про ідею мистецтва, його призначення й місію в ушляхетненні людини і суспільства. Це давало переконливий критерій розрізнення понять «мистецтво» — «не-мистецтво», теоретичну основу для боротьби з таким явищем як «котляревщина», оскільки сліпе і бездарне наслідування «Енеїди» дезорієнтувало українську творчу молодь, створювало негативне сприйняття нової української літератури, давало її противникам аргументи для заперечення можливості творити серйозну літературу українською мовою. Суттєвим для утвердження права писати рідною мовою, творити власну літературу було вчення І. Рижського про нерозривний зв’язок людини з природою (дійсністю), її властивість цю дійсність відображати, трансформуючи за законами мистецтва.

Його учні й послідовники А. Могилевський, І. Срезневський, Є. Філомафітський, М. Пасен де Совіньї, В. Джунковський, А. Гевлич, І. Кронеберг розвивали і доповнювали ідеї свого вчителя, розбудовуючи теоретичні основи українського літературознавства. Помітними явищами були посібники з риторики А. Могилевського та І. Срезневського, праці В. Джунковського «Про красні мистецтва у греків та їх вплив на моральність», Є. Філомафітського про синтетичний та аналітичний підходи до пізнання художнього твору, судження А. Гевлича про естетичний ідеал та національну специфіку мистецтва слова, критика класицизму в працях І. Кронеберга, фольклорні студії М. Максимовича тощо. Ці вчені вели активний науковий пошук, критично осмислювали здобутки вітчизняного та європейського літературознавства, творчо використовували продуктивні ідеї європейських мислителів. Особливо плідним було засвоєння німецької класичної філософії, представники якої обґрунтовували національну самобутність народів. Це означає, що теоретичні основи нової української літератури розбудовувалися відповідно до потреб вітчизняної науки про літературу, на наукових засадах і з урахуванням досягнень новочасного європейського літературознавства.

Ідеї українських літературознавців перегукувалися з поглядами творців нової української літератури — І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, підтверджувалися їхньою художньою практикою.

Популярність «Енеїди» викликала великий інтерес до української мови, фольклору, етнології, історії, прагнення читати і писати українською мовою. Водночас це породило «котляревщину» — рух епігонів, які переймали версифікацію і поетику, гумористичний пафос, побутову атрибутику «Енеїди». Прагнучи будь-що розсмішити читача, своїми писаннями вони утверджували примітивне сміхацтво як нібито невід’ємну ознаку української мови, літератури, народного характеру. «Котляревщина» стала основним аргументом тих, хто доводив неможливість існування серйозної і повноцінної національної літератури українською мовою. Своїми художніми творами І. Котляревський («Ода князю Куракіну», «Москаль-чарівник», «Наталка Полтавка»), П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, поети-романтики заперечували таку позицію, нарощуючи літературно-креативний, художньо-творчий потенціал нової української літератури. Особлива заслуга в цьому Григорія Квітки-Основ’яненка (1778— 1843), який суттєво розширив творчі можливості української літератури, утвердивши в ній україномовну прозу, переконував у невичерпному образотворчому потенціалі української мови, художньо-креативній спроможності української літератури.

Певні можливості, перспективи розвитку національної літератури з’явилися в Західній Україні, передусім у Галичині. У другій половині XVIII ст. сягнула апогею полонізація цих земель. Однак порівняно з Наддніпрянщиною тут збереглася Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — єдина на той час національна інституція українців. Після першого поділу Польщі (1772) і встановлення в Галичині влади Австрії, а з нею — інших державного укладу, національної і конфесійної політики, УГКЦ стала основою українського національного відродження і визначальним фактором розвитку нової української літератури.

Польсько-шляхетську сваволю було обмежено жорсткими австрійськими законами. Значно рідшими стали знущання над українським населенням — цісарю потрібні були спокій у краю і регулярні надходження в державну скарбницю. Австрійська влада узгодила реальні потреби польських віруючих та кількість костьолів і монастирів. Тому більшість із них, призначених передусім для ополячування українців, було ліквідовано, а їхні землі — конфісковано на створення державного релігійного фонду. Українська греко-католицька церква була зрівняна в правах із римо-католицькою, її духовенство одержало суттєве матеріальне забезпечення — щомісячну платню з релігійного фонду. Українцям, зокрема бідняцькій молоді, було відкрито доступ до середньої та вищої освіти через релігійні навчальні заклади. Українці отримали змогу здобути освіту спочатку в австрійських, а згодом у власних навчальних закладах, де студенти-богослови мали повне матеріальне забезпечення. Так заходами австрійської влади і стараннями керівництва УГКЦ було створено систему формування української високоосвіченої (духовної і світської) інтелігенції, оскільки частина студентів-богословів не прагнула висвячуватися і робити церковну кар’єру.

У 1783 р. було відкрито україномовну греко-католицьку Львівську духовну семінарію, яка стала центром національного відродження в Галичині, а через рік — Львівський університет («всеучилище»), у якому митрополит Ангелович домігся організації студій для українців їхньою мовою із богослов’я та філософії. У 1787 р. тут почав працювати «Руський науковий інститут». Священик Іван Могильницький, мовознавець, що обстоював самобутність української мови, заснував культурно-освітнє товариство.

Митрополит Михайло Левицький у 1816 р. утворив «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних на основах християнської релігії» із завданням видавати книжки «мовою простою, уживаною по селах». У 1817, 1821, 1836 рр. він опублікував меморіали «в обороні державного управнення і самостійності української мови». Його стараннями були засновані україномовні «Просвітнє товариство священиків» та «Інститут для образования дякоучителів». У 1821 р. він видав пастирський лист кирилицею й українською мовою, що викликало незадоволення в поляків.

У той час ректор Львівської духовної семінарії професор теології Венедикт Левицький видав розпорядження: «Питомцям... займатися читанням рідної історії, наукою руської мови, збиранням словаря сеї мови, випрацьовуванням проповідей в рідній мові та виголошуванням їх до народу, перекладами пожиточних економічних книжок або таких, які потрібні для ужитку парафіяльних шкіл». Ці слова взято із праці В. Щурата «На досвідку нової доби», у якій ідеться і про започаткування перекладів «на руську мову творів Томи з Кемпісу про наслідування Христа... Один з-поміж питомців [М. Шашкевич] виготовив читанку для парафіяльних шкіл».

Становлення нової української літератури в Західній Україні відбувалось у специфічних умовах: із 1772 і до 1918 рр. держава тут була австрійською, але місцева влада — всуціль польською, вкрай ворожою до будь- яких спроб українського національного самоутвердження. Польські чиновники і духовенство негайно доповідали в Рим і Відень про український конфесійний чи політичний сепаратизм. Цим зумовлена реакція керівництва УГКЦ на альманахи «Руської трійці». Український патріотизм, національна соборність, органічна і глибинна народність, слов’янський солідаризм, національний активізм, культурологічна революційність (І. Франко), секуляризація, націоцентричність літератури, утвердження провідної ролі в суспільному житті національної літератури, а не церкви тощо — усе це споріднювало нову українську літературу на Заході і Сході.

Розвиток українського літературознавства середини XIX ст. Герменевтична традиція Т. Шевченка

У 40-ві — 60-ті роки XIX ст. розвиток нової української літератури та літературознавства набув особливої сили. То був час проникнення з Європи в Україну ідей тираноборства, інформації про успіхи національного відродження у слов’янських країнах, захоплення романтизмом із його несприйняттям існуючого ладу і пошуком ідеалу. Українські літератори передчували якісні зміни, прагнули і наближали їх.

Саме за таких умов у літературу прийшли М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, Л. Боровиковський, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Було доведено можливість творення літератури українською мовою, обстояно право українського народу на власну літературу, визначено мету, принципові засади і шляхи її розвитку. Відтоді українська література надовго стала для українців єдиним голосом, захисником і вчителем народу, націотворчим фактором, духовним, інтелектуальним, часто політичним проводом нації на шляху до свободи, незалежності, державності.

Фундаментальне значення для розвитку українського літературознавства мали історико-літературні, літературно-критичні праці Миколи Івановича Костомарова (1817—1885). Проблеми літератури він розглядав у широкому історико-культурному контексті, увів у практику збирання і наукове опрацьовування першоджерел, сформував теоретичні засади історико-генетичного пізнання української літератури та літературно- критичного осмислення творів.

М. Костомаров обстоював національну сутність, самобутність і самодостатність української мови, обґрунтовував генетичну та історичну окремішність українського народу, переконував, що український фольклор є одним із джерел пізнання історії народу. Генезу української літератури він виводив із літератури Київської Русі. Визначальною її ознакою вважав народність, ґрунтовану на рідномовній основі. Найповніше втілення принципу народності вбачав у поезії Т. Шевченка, яку розглядав як ідеальне поєднання особистісного та національного, національного та універсального, найвищий вияв художності, що вивело українську літературу на світовий рівень.

Особливу увагу М. Костомаров приділяв проблемі історизму як принципу художнього пізнання, відображення дійсності і як принципу наукового дослідження літератури. Основними критеріями художності він вважав правдивість, оригінальність відображення національного життя, конкретно-історичного національного характеру персонажів твору. Аналізуючи відмінність у поведінці головних героїнь повістей Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся» та «Козир-дівка», він наголошував на суспільно-історичній зумовленості змін у традиційному національному характері та необхідності створення певних обставин твору для увиразнення рис характеру персонажа.

Перу М. Костомарова належать історико-літературні та літературно-критичні праці, у яких він підсумовував набуток нової української літератури, аналізував і оцінював її найпомітніші художні явища, узагальнював творчий досвід. Ці праці суттєво вплинули на подальший розвиток українського літературознавства, прислужилися наступним поколінням дослідників.

На ті самі роки припадає надзвичайно плідний період письменницької, літературознавчої та видавничої діяльності Пантелеймона Куліша (1819—1897), який не лише брав активну участь у розвитку української літератури, а й усвідомлював свою роль як організатора літературного життя України на засадах, які вважав доцільними, корисними і перспективними. Він став першим українським професійним літературним критиком. Свої міркування про літературу викладав у численних літературно-критичних та історико-літературних працях, листуванні, спілкуванні з письменниками. Реалізовував їх і у своїх художніх творах, видавничій політиці та практиці. Намагався залучити до творення української літератури якомога більше здібних людей, дбав про їх літературне навчання і творче зростання, редагував, видавав і рецензував їх твори. Об’єктами його постійної уваги були Т. Шевченко та Марко Вовчок.

П. Куліш захищав самобутність української мови й право українців на власну літературу, дбав про її всебічне утвердження. Її перспективу бачив не в кількісному вимірі, а в постійному розвитку, вдосконаленні і творчому пошуку, стильовому і жанровому збагаченні. Закономірно, що саме він — поет, критик, історик, знавець української та європейської літератури — став основоположником українського історичного роману («Чорна рада»). П. Куліш усвідомлював виняткову важливість літературознавства та фольклористики для повноцінного розвитку літератури і переконував у цьому інших. Ці дисципліни трактував як «науку самовзнання народнього», форму народознавства. І також закономірно, що його літературознавчі погляди стали теоретичним підґрунтям етнографічно-побутової школи в українській літературі (А. Свидницький, Ганна Барвінок, Митро Омелькович, О. Стороженко, Д. Мордовцев).

Основними критеріями досконалості літературного твору П. Куліш визначив «вірність живопису з натури», «глибину сердечного почуття», досконалість і вишуканість форми, органічну єдність форми і змісту. Зразком гармонії форми і змісту вважав поему «Наймичка» Т. Шевченка.

Наголошував П. Куліш на визначальній ролі митця у художній творчості, а талант трактував як неодмінну, але недостатню умову досягнення літературної досконалості. Досконалі художні твори, стверджував, виходять лише з-під пера талановитого письменника за умови його невтомної праці над пізнанням законів творення прекрасного, розвитком свого таланту, своєю творчою майстерністю, твором.

Своєрідний характер, часта і різка зміна позицій, безапеляційність суджень ускладнювали спілкування П. Куліша з письменниками, інтелігенцією. Він не завжди переконував, але виявляв проблеми, пробуджував дискусії.

Центральною постаттю в тогочасному українському культурному, зокрема літературному, житті був Тарас Шевченко (1814—1861). Він дотримувався глибинного, буттєво-історичного, тобто герменевтичного, типу художнього й нехудожнього мислення. Однак більшість теоретико-естетичних ідей містить передусім його поетична спадщина. У свідомості ліричного протагоніста Т. Шевченка поезія поставала як істинне мовлення («слово», «мова», «думи», «сльози», «пісні» та ін.), архіважливе в бутті окремої людини (людинотворення, виховання національної особистості) і народу (націотворення). Це помітно насамперед у творах, де осмислюється феномен художньої творчості: поезія І. Котляревського (спів «кобзаря», спів «про Україну», що веселить, утішає, «добру навчає»), порівнювана із традиційним і глибокосимволічним в українській народній культурі «щебетом» соловейка, ушляхетнює всіх — «багатого», нещасного «сироту», закохану «дівчину», навіть жорстокого, «лютого злодія», даруючи красу (сяйво буття як сяйво вічної «слави») і наближаючи до по-християнськи священного: «І світ Божий як Великдень, / І люди як люди!» («На вічну пам’ять Котляревському», 1838).

У різних аспектах проявляється збагнення ліричним героєм сутності поезії саме як джерела національної екзистенції, як охорони й нового започаткування української історії. Найпромовистіші образи, котрі виводять на таке сенсове значення, є у творах Т. Шевченка періоду «трьох літ» («Чигирине, Чигирине...», 1844) та незадовго до смерті («Не нарікаю я на Бога...», 1860). У них письменницька творчість порівнюється із землеробським оранням ниви, збиранням плодів, що витлумачується як основа майбутнього вільного буття України. У посланні «Чигирине, Чигирине...» герой в умовах тотального окупаційного спустошення (коли Україна в «болоті серце прогноїла») готовий викувати зі свого «тихого слова» «новий леміш і чересло» до «старого плуга» (як національно-визвольної справи), зорати переліг, посіяти «свої сльози» (за прогаяною державністю і за знищуваною батьківщиною), дочекатися революційного врожаю («ножів») — державотворчого, емансипуючого козацького чину (символізованого «чистою» і «святою» «козацькою кров’ю»), котрий оновить, визволить тут-буття народу (тоді й «встане / Правда на сім світі»).

Та сама смислова ідея виражена в медитації «Не нарікаю я на Бога...», де протагоніст теж оре і засіває словом («добрим житом», як «волею» і «розумом») «свій переліг — убогу ниву», ставлячи в пряму залежність майбутні «добрі», «веселії жнива» (самобутнє і вільне національне буття-у-світі) від власного «химерного доброго слова», здатності «охоронців-людей» (женців) його розуміти. У цьому творі наголошується також на обов’язковій охороні творіння людьми-женцями, котрі повинні зібрати посіяне героєм-поетом «жито» — слова- розум-волю.

Митець витлумачувався Т. Шевченком як передусім захисник самобутності народу. Це розуміння стало основоположним для української культури. Поет (сутність якого узагальнено зображають «кобзар», «кроткий пророк», співець «слави козацької», «Перебендя», «Волох», Котляревський, Основ’яненко, Марко Вовчок та ін.) для Т. Шевченка — самотній мислитель-герменевт, справжній посередник між Господом і народом, який серцем «по волі з Богом розмовля» («Перебендя», 1839), викоханий Музою «на могилі серед поля» («Муза», 1858), духовний батько (вищий ступінь охоронця буття), смерть якого спричинює загальне сирітство («сиротами кинув») усього національного сущого; тому «гори», «море», «діброви» — «все сумує, / Як руїни Трої» («На вічну пам’ять Котляревському»). Основним сенсом, метою, призначенням тут-буття поета, на думку Шевченка, є пастирство, охорона, оберігання національного буття в істині.

Подає Т. Шевченко чітку інтерпретацію протилежного щодо мистецького типу творчості — власне анти-мистецького. Для його героя, наприклад, таким типом творчості є далека від творення істини кон’юнктурна поезія «тупорилих віршомазів» («Сон», 1844), покликана обслуговувати імперську політику російського царизму, а значить, національно-буттєво знекорінювати читача.

Шевченківські ідеї стали провідними для формування українського літературознавства на основі власного філософсько-методологічного підґрунтя і «наукової іскри» (Л. Білецький). Свідченням цього є праці О. Кониського, М. Драгоманова, І. Нечуя-Левицького, Олени Пчілки, О. Потебні, Б. Грінченка, Т. Зіньківського, І. Франка, Лесі Українки, С. Єфремова, М. Грушевського, М. Євшана, С. Смаль-Стоцького, В. Сімовича, Г. Костельника, М. Зерова, А. Кримського, Д. Донцова, Є. Маланюка, Ю. Липи, Юрія Клена, Б.-І. Антонича, М. Гнатишака, Д. Чижевського, В. Державіна, Ю. Бойка, Ю. Шереха та ін. Ці ідеї допомагали у XX ст. долати псевдонаукові приписи радянського марксистсько-ленінського (соцреалістичного) літературознавства, засновані на ленінській тезі про літературу як «коліщатко і гвинтик загальнопролетарської справи». Іншими елементами цієї доктрини були тези про «народність», «партійність» та «класовість» літератури, яка має бути «національною за формою, соціалістичною за змістом, інтернаціональною за духом»; утвердження соцреалізму як «найпрогресивнішого» художнього методу. Шевченківська естетика (Д. Донцов) допомагає долати й інші політико-космополітичні теорії у сфері літературознавства.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.