Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Загальні тенденції розвитку літературознавства у XIX-XX ст.
Історіографія літературознавства

Всі публікації щодо:
Історія літератури
Теорія літератури

У XIX і XX ст. літературознавство конституювалось як окрема філологічна наука. Методи і теоретичні школи, що виникли у цей час, становлять корпус класичних ідей науки про літературу.

Основні літературознавчі академічні школи XIX—XX ст.

У XIX ст. заявили про себе й отримали розвиток різноманітні літературознавчі напрями і школи (відповідно і методи) — міфологічна, біографічна, культурно-історична, еволюційна, порівняльно-історична (компаративістична), а на межі XX ст. — психологічна, філологічна та духовно-історична.

На початку XIX ст. у німецькому літературознавстві та фольклористиці сформувалася міфологічна школа (романтичного типу), зорієнтована на ідеї Й.-Г. Гердера, романтичну естетику Фрідріха-Вільгельма-Йозефа Шеллінга (1775—1854) та братів Августа (1767—1845) і Фрідріха (1772—1829) Шлегелів. Вони обстоювали думку про міф як необхідну умову мистецтва, ядро поезії. Романтичне усвідомлення сутності «народної душі» остаточно оформилось після видання «Німецької міфології» братів Якоба (1785—1863) і Вільгельма (1786— 1859) Грімм. Міфологічна школа, представники якої займалися проблемою народності мистецтва, мала етимологічний (лінгвістична реконструкція міфу з допомогою «палеолітичної» методології) і демонологічний (порівняння подібних за змістом міфів) напрями. Найпомітнішими серед їх представників були А. Кун, М. Мюллер, Ф. Буслаєв, В. Шварц, О. Афанасьєв та ін., були в Україні — І. Срезневський, М. Максимович, О. Бодянський, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Костомаров, А. Метлинський, частково О. Потебня та ін.

Основоположником біографічного методу та школи, що виникла на його основі, був французький учений Шарль Сент-Бев (1804—1869). Визначальними моментами у творчості його представники вважали біографію та особистість письменника, основним критичним жанром — імпресіоністичний портрет автора. Продовжувачами біографічного методу вважають І. Тена та Г. Брандеса. В українській науці в такому руслі працював О. Огоновський (1833—1894), що написав «Історію літератури руської». У ній художній твір розглядався як прояв елементів біографії автора.

Становлення культурно-історичної школи відбувалося під впливом історизму, біографізму, позитивізму, а також ідей німецького філософа Й.-Г. Гердера. Представники цієї школи досліджували твори мистецтва у зв’язку із середовищем, що їх породило. Основоположник культурно-історичної школи — французький філософ та літературознавець Іпполіт Тен (1828—1893), відомий як теоретик реалізму та натуралізму. Свої погляди він виклав у працях «Критичні досліди», «Філософія мистецтва» та «Історія англійської літератури». Одним із основних принципів цієї школи взято детермінізм, що спонукав до пошуків «причин» появи літературного твору, виявлення за літературними фактами їх «невидимих» першооснов. Такими першоосновами І. Тен вважав: расу (вроджений національний темперамент); середовище (природу, клімат, соціальні обставини); момент (досягнутий рівень культури, традицію). Основним предметом історії літератури проголошувався літературний процес. Послідовниками цієї школи були Ф. Брунетьєр, Г. Лансон, Г. Брандес, В. Шерер, Г. Гетнер, Ф. де Санктіс, О. Пипін, М. Тихонравов, С. Венгеров та ін.

У XX ст. ідеї культурно-історичної школи знайшли втілення як у класичному, так і в специфічному «новому історизмі», який проявився у 80-ті роки XX ст. в американському літературознавстві як реакція на структуральні та постструктуральні прочитання твору. «Нові історики» акцентують на неможливості вивчення будь-якого літературного явища поза історичним процесом.

Із українських науковців до культурно-історичного методу зверталися М. Петров, М. Дашкевич, І. Франко, представники народницького напряму: М. Комаров, В. Горленко, В. Доманицький, Б. Грінченко, С. Єфремов, О. Терлецький та ін. Як стверджує сучасний дослідник Ігор Михайлин, «українська критика ще у період свого становлення, в 1840—1860 рр., власними зусиллями виробляє саме таку методологію, яку Європа пізніше, в добу І. Тена, назве культурно-історичною». Йдеться про роботи М. Костомарова та П. Куліша. Однак закінченої літературознавчої системи їм витворити не вдалося.

У 60—80-ті роки XIX ст. на основі культурно-історичної школи виник еволюційний методу що ґрунтувався на нехтуванні іманентними ознаками літератури. Заснував його послідовник І. Тена Ф. Брунетьєр — автор книги «Еволюція жанрів в історії літератури» (1890). Під час вивчення художніх творів він застосовував методи природознавства (дарвінізму), згідно з якими літературний процес — це боротьба літературних жанрів «за існування». Згодом він трактував розвиток літературних напрямів і стилів крізь призму впливів та особистих уподобань митців. Еволюційну концепцію поділяв київський дослідник В. Сиповський, котрий розглядав літературний твір як організм, що переживає свою юність, зрілість і старість.

Порівняльно-історичний метод (компаративістика ) розвивався впродовж XIX—XX ст. під впливом філософії романтизму та позитивізму. Він передбачав порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, їх взаємозв’язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу. Велике значення для його розвитку мали праці Я. Грімма, Т. Бенфея (1809—1881) та О. Веселовського (1838—1906). В Україні засади компаративістики активно використовували М. Драгоманов, М. Дашкевич, І. Франко, у XX ст. — Ю. Бойко, Г. Вервес, Д. Наливайко, Р. Гром’як та ін.

Психологічний напрям у літературознавстві започаткований у середині XIX ст. передусім у працях Е. Еннекена, В. Вундта, Е. Ельстера та ін. Мистецтво його представники трактували як сублімацію (перехід) авторської психології в художні образи, що є моделлю душі, психіки творця. За словами Еннекена, не існує жодного естетичного мотиву у творі, який би не визначався психікою автора, котра є соціально зумовленою. Аналіз твору має містити естетичний, психологічний та соціологічний аспекти. Суттєвим внеском у теорію літератури представників психологічного методу було акцентування на тому, що сила художнього твору визначається не просто важливим змістом (проблематикою), а гнучкістю, багатством художньої форми, яка здатна викликати в реципієнта поліфонію змісту, розмаїття вражень і переживань. Основні представники психологічної школи в українському літературознавстві — О. Потебня, Д. Овсянико-Куликовський, І. Франко; у XX ст. — Б. Навроцький, О. Білецький, О. Костюк, Р. Піхманець та ін.

Особливо вплинула на розвиток літературознавства психолінгвістична теорія Олександра Потебні (1835— 1891). У роботі «Думка і мова» (1862) він системно виклав психологічні ідеї стосовно художньої творчості, розглядав мову як пізнавальну діяльність, засіб освоєння світу, доводив, що мова є не «засобом вираження готової думки, а її створення». За його вченням, структура слова і літературного твору складається із зовнішньої форми (членороздільного звука), внутрішньої форми (образ явища, яке виявляється у звучанні) та значення (змісту). На внутрішній формі ґрунтується художня творчість.

Естопсихологічний (функціонально-естетичний) метод сформувався внаслідок осмислення проблеми «письменник і читач», тобто рецептивної естетики. Його розвивали Е. Еннекен, М. Рубакін, Борис Грінченко (1863—1910), намагаючись теоретично обґрунтувати ступінь популярності різних творів серед читачів й аналізувати твори з погляду суспільної психології.

Філологічна школа, початок формування якої припадає на середину XIX ст., ґрунтувалася на вченні Олександра Баумгартена (1714—1762) про естетику як теорію чуттєвого пізнання художніх явищ. За цими ідеями основним критерієм оцінювання твору мистецтва є краса, а не його суспільна корисність. Так вважали Ш. Сент-Бев, Т. Готьє, «парнасці» (Леконт де Ліль, Ередіа, Прюдом) та ін.

Найвідомішими теоретиками філологічного напряму на початку XX ст. були француз Анрі Бергсон (1859—1941) та італієць Бенедетто Кроче (1866—1952). За їх переконаннями, не раціональне і логічне важливі в пізнанні, а інтуїція та підсвідомість, здатні проникати в глибину художніх візій та образів. Б. Кроче називав твір «естетичним фактом», який слід тлумачити тільки з точки зору форми.

Філологічний семінар Володимира Перетца у Київському університеті стимулював розвиток філологічної школи на початку XX ст. у російському (формальна школа ОПОЯЗ — В. Жирмунський, Ю. Тинянов, В. Шкловський, Б. Ейхенбаум, О. Врік, Л. Якубинський та ін.) та українському (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін.) літературознавстві. В українській науці до філологічного напряму так чи інакше належали Б. Лепкий, М. Вороний, М. Євшан, М. Сріблянський, Л. Білецький, М. Рудницький, Д. Чижевський, Ю. Шевельов (Шерех), І. Качуровський, І. Кошелівець та ін.

Наприкінці XIX ст. сформувалась духовно-історична (культурно-філософська) школа. Її теоретичною основою були класична герменевтика, «філософія життя» (споріднена з українською «філософією серця») та романтична естетика. Основоположник її — німецький філософ-герменевт Вільгельм Дільтей (1833—1911). Його ідеї вибудовувались на усвідомленні єдності часу та нації, історичного духу, що виникає завдяки могутності генія, на поєднанні історичного й психологічного в переживанні митця, об’єктивованому через поетичну форму в цілісну поетичну реальність. Щодо цього Дільтей писав: «З каменя, мармуру, музичних звуків, з жестів, слів, почерку, вчинків, з господарського ладу і настроїв озивається до нас людський дух і вимагає витлумачення...».

Методом літературознавства має бути не пояснення (як у природничих науках), а розуміння (тотожне тлумаченню та інтерпретації), тобто процес, у якому на основі чуттєвих проявів духовного життя відбувається його пізнання шляхом співпереживання (емпатії), здатності дослідника вживатися у досліджувану добу, ставити себе на місце автора. Своїми міркуваннями В. Дільтей розширив традиції наукової герменевтики Ф. Шлейєрмахера, розглядаючи предмет інтерпретації «не лише як певний митецький феномен, а також обов’язково як історичний феномен».

Розквіт духовно-історичної школи припадає на 20-ті роки XX ст. Основні її представники — Ф. Штріх, Г. Корф, Г. Цізарц, Р. Унгер, Ю. Петерсон, Е.-Р. Курціус та ін. В українському літературознавстві близькими до ідей духовно-історичної школи були О. Потебня, І. Франко, С. Смаль-Стоцький, Д. Донцов, Є. Маланюк, Ю. Бойко та ін.

Деякі дослідники виокремлюють інтуїтивізм як методологічну і теоретичну основу естетичного мислення, пов’язану з ідеями О. Потебні. Родоначальником його був А. Бергсон («Пам’ять і матерія», «Творча еволюція», «Сміх»), який обмежував функції розуму практичною діяльністю, наголошував на домінуючій ролі інтуїції, підсвідомості в осягненні глибини поетичних візій та образів. Із позицій ірраціоналізму він заперечував утилітарний підхід до мистецтва і творчості, акцентував на самодостатності мистецтва, яке є індивідуальним актом і не відтворює дійсності. Художній твір А. Бергсон трактував як «естетичний факт», у тлумаченні якого абсолютна роль належить формі.

Думки А. Бергсона розвивав італійський учений Б. Кроче («Естетика як наука про вираження і як загальна лінгвістика»). Відгомін ідей інтуїтивізму є у творах Б. Лепкого, В. Пачовського, С. Твердохліба, О. Луцького, М. Рудницького та ін.

Основні методології сучасного світового й українського літературознавства

Багато сучасних інтерпретаційних методологій XX ст. започатковані ще у XIX ст. До таких належить феноменологія (грец. phainomenon — те, що з’являється, і logos — учення). В її основі — феноменологічна філософія, засновником якої був німецький філософ Едмунд Гуссерль (1859 —1938), а продовжувачами — М. Гайдеггер, М. Шелер, Н. Гартман, М. Мерло-Понті та ін. Феноменологічну методологію у літературознавстві розробляли польський естетик Роман Інгарден (1893—1970), а також — П. Рікер, А. Пергер, Ю. Клайнер, Ж. Старобінський, Ж.-П. Рішар, Ж. Пуле, М. Дюфрен, Г. Башляр та ін. Із українських науковців ідеї феноменології послідовно втілював Іван Фізер.

Р. Інгарден розглядав художній твір як інтенціональний предмет, тобто як об’єкт свідомості поза реальними взаємозв’язками. Водночас твір постає як багатошарова формація, у якій він виокремив чотири онтологічні шари (рівні): 1) рівень фонічної оркестрації тексту і побудованих на ній синтаксичних конструкцій вищого ряду; 2) рівень значення; 3) рівень усхематизованих аспектів; 4) рівень представлених предметів. Феноменологічна теорія вплинула на формування інших літературознавчих методологій.

Онтологічну (філософську) герменевтику започаткував учень Е. Гуссерля німецький філософ Мартін Гайдеггер (1889 —1976). Його теоретична система розвивала попередні герменевтичні традиції, залучаючи також можливості онтології, феноменології та екзистенціалізму. За твердженням Гайдеггера, сутністю людського буття є мова, а сутністю мови — поезія. Фундаментальний для герменевтики принцип пошуку смислу особливого значення набував у літературознавстві, оскільки саме в художньому творі віддзеркалюється істина як приховане розкриття сущого. Використовуючи структуру герменевтичного кола, Гайдеггер вважав передумовою інтерпретації наявність передрозуміння (тезауруса) — попереднього уявлення про досліджуваний феномен. Він запропонував онтологічно-екзистенціальне формулювання інтерпретаційного кола («кола розуміння»): у кожному розумінні світу зрозумілою є екзистенція і навпаки. Літературу, зокрема поезію, Гайдеггер вважав потужною націотворчою діяльністю — джерелом звершено-історичного тут-буття народу. Поета (письменника) він розглядав як «голос народу», посередника між Богом і народом.

Засад онтологічної герменевтики дотримувався й учень Гайдеггера, основоположник філософської герменевтики Ганс-Георг Гадамер (1900—2002). Він свого часу писав: «Скрізь, де ми намагаємося збагнути світ, де відбувається подолання відчуженості, де здійснюється засвоєння, де видаляється незнання і незнайомство, скрізь здійснюється герменевтичний процес збирання світу в слово і в загальну свідомість».

Окрім онтологічного (філософського) у XX ст. активно розвивалися й інші герменевтичні напрями, які актуалізували класичні ідеї минулого. Серед їх представників — Е. Корет, Е. Штейгер, Е. Ауербах, Е. Бетті, П. Рікер, Е.-Д. Гірш, Ф. Кермоуд, В. Ізер, К. Гірц, У. Еко та ін. В українській науці до онтологічної та класичної герменевтики зверталися С. Смаль-Стоцький, Д. Донцов, Є. Маланюк, М. Бондар, С. Квіт, Л. Бондар, Б. Кир’янчук, П. Іванишин, 3. Лановик та ін.

Як своєрідне продовження психологічної школи заявила про себе у XX ст. психоаналітична інтерпретація (фройдизм). Її основоположник — австрійський психіатр Зигмунд Фройд (1856—1939). Психоаналіз розгортається на основі теорії сублімації (явища культури створюються внаслідок витіснення сексуального бажання), що ґрунтується на тришаровій структурі людської психіки: супер-его (над-Я, моральний закон), его (Я, свідомість) та ід (Воно, індивідуальна підсвідомість). Критики фройдизму небезпідставно зазначають: «...зведення всіх аспектів людської поведінки та діяльності до проявів сексуальності засвідчило обмежений характер біологічного детермінізму фройдівського психоаналізу»1. Наприклад, велич Гете Фройд зводить до «розшифрованих» ним ненависті письменника до брата і сексуального потягу до матері. Подібні тлумачення отримали творчі досвіди Леонардо да Вінчі, В. Шекспіра, Ф. Достоєвського, Т. Мана та ін.

До основних послідовників Фройда щодо інтерпретації явищ мистецтва зараховують Ж. Лакана, Ж. Дельоза, Ф. Гваттарі, М. Кандоре, П.-Л. Ассуна, І. Бреса та ін. Із українських літературознавців ідеями психоаналізу послуговувались С. Балей (у 1916), Г. Грабович, С. Павличко, Н. Зборовська та ін. Особливо популярний психоаналіз серед постмодерністів.

Одним із різновидів психологічного напряму є архетипна критика. Її зачинатель — швейцарський психолог Карл-Густав Юнг (1875—1961), концепція глибинної (аналітичної) психології якого ґрунтувалася на теоріях Платона, Августина, Дюркгейма, Леві-Брюля, частково Фройда та ін. Юнг вважав, що творча енергія у процесі художнього творення походить не лише від індивідуального, а передусім від колективного несвідомого (підсвідомості певного класу, народу, нації, раси, людства загалом). Структуру цього підсвідомого утворюють архетипи (грец. arche — початок і typos — зразок) — першообрази. Творчий процес є одухотворенням, художнім розгортанням архетипів. Метод психічної феноменології Юнга розвивали Е. Нойман, Дж. Хіллман, Д. Шарп, Р. Дезольє та ін.

Основоположником архетипної критики вважають канадського науковця Нортропа Фрая (1912—1991).

1 Зубрицька М. Психоаналіз // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. — Львів: Літопис, 1996. — С. 83.

З виходом у світ його книги «Анатомія критики: чотири есе» (1957) пов’язують утвердження архетипної методології. Архетипна критика використовувала крім аналітичної психології К.-Г. Юнга ідеї культурної антропології (етнології) Дж. Фрейзера. У своїх дослідженнях Фрай розрізняв антропологічний, психологічний, літературний архетипи і визначав оригінальність автора на основі архетипної взаємопов’язаності літературних творів. Загалом архетипний аналіз дає змогу прочитати всю літературу з допомогою небагатьох першообразів. До представників архетипної критики зараховують М. Бодкін, Р. Грейваса, Дж. Кемпбелла та ін.

Суголосні архетипній інтерпретації міфо-ритуальна та семантико-символічна критики, які водночас продовжують ідеї міфологізму XIX ст. Міфо-ритуальна критика (Г. Меррей, Р. Керпентер, Е. Міро, Я. де Фріс, Ж. Дюмезіль та ін.) постала як синтез етнології і юнгіанства. Пріоритетним для неї стало віднаходження ритуально-міфологічних моделей в літературі. Основні напрями досліджень: виявлення міфо-ритуальних коренів героїчного епосу, ритуальної основи чарівної казки, дослідження ритуальних витоків античного театру, міфологічна інтерпретація «вічних образів» тощо. Семантико-символічна критика (М. Форс, Ф. Вілрайт, Л. Найті, К. Берк, Е. Лагуардіа та ін.) виникла на основі теорій символу (Е. Кассірер, С. Лангер) та «нової критики» . Для цього методу характерне зведення інтерпретації до відінуковування семантично протилежних слів, символів, структур. Кожен дослідник обґрунтовував власну концепцію тлумачення, наслідком чого стала неуніфікованість термінології, тобто своєрідне витлумачення понять «символ», «метафора», «семантика» тощо. Сукупно архетипна, міфо-ритуальна та семантико-символічна критики формують специфіку такої методології як неоміфологізм (міфокритика). Український неоміфологізм репрезентують С. Андрусів, Н. Колесніченко-Братунь, Т. Мейзерська, Ю. Мосенкіс, Л. Плющ, Я. Поліщук, Н. Слухай, Л. Скупейко, О. Слоньовська та ін.

Важливими напрямами літературознавчих студій у XX ст. стали семіотика і структуралізм. Засновниками семіотики (грец. sēmeіōrtikē — учення про знаки) були швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857—1913), який використовував термін «семіологія», та американський філософ і математик Чарльз Пірс (1839—1914), хоч її елементи є в античній та середньовічній герменевтиках (Августин Блаженний, Дж. Поінсот, Дж. Локк). Появу семіотики наприкінці XIX ст. стимулювали праці В. фон Гумбольдта та О. Потебні.

Загалом семіотику (семіологію) розглядають як науку про функціонування інформаційних знакових систем, з допомогою яких здійснюється людське спілкування, а також спілкування тварин. Літературознавча семіотика передбачає передусім дослідження художніх творів як цілісних явищ у сукупності змістових, формальних характеристик стосовно реальної чи уявної дійсності, використовуючи при цьому поняття «знак», «код», «семіозис», «актант», «дискурс», «ідеологія», «наративність», «трансформація» тощо. Інтерпретація у семіотиці — це передусім процеси декодування, розшифрування знаків. Основні представники семіотичної методології — В. Морріс, Ц. Тодоров, А. Греймас, Р. Варт, У. Еко, частково М. Фуко, Ж. Лакан та ін.; в українській науці — С. Андрусів.

Структуралізм (лат. structura — розміщення, будова, порядок) — літературознавча методологія (за багатьма твердженнями — підрозділ семіотики), котра передбачає системно-функціональне вивчення літератури як мистецтва слова з допомогою понять «елемент», «структура», «система», «функція», «модель», «домінанта», «паралелізм», «текст», «бінарні опозиції» тощо. Найхарактерніше із численних визначень структури належить Ж. Піаже: структура — це модель, що відповідає таким умовам: цілісність (підпорядкування елементів цілому, незалежність цілого); саморегулювання (внутрішнє функціонування правил у межах системи); трансформація (упорядкований перехід однієї підструктури в іншу).

Основоположником структуралізму вважають російського вченого Володимира Проппа (1895—1970) — автора дослідження «Морфологія казки» (1928). Ґрунтувався цей підхід крім семіотичних ідей на здобутках формальної школи (О. Вальцель, В. Шкловський, В. Жирмунський, Б. Томашевський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум, Р. Якобсон тощо). Згодом структуральний напрям отримав розвиток у діяльності Празького гуртка (В. Матезіус, Я. Мукаржовський, Б. Трнка, Н. Трубецькой, С. Карцевський, Р. Якобсон) і працях науковців 50—60-х років XX ст., коли структуралізм набув найбільшого розквіту: К. Леві-Строса, К. Бремона, Ж. Піаже та ін.; в Україні — частково в М. Коцюбинської, Л. Плюща, Г. Клочека, послідовно в М. Ласло-Куцюк та ін.

Структуралісти старалися наблизити літературознавство до точних наук, щоб уникнути розпливчастості та суб’єктивізму, характерних, наприклад, для інтуїтивістської та психологічної шкіл. Ідеї семіотики і структуралізму органічно поєднувались у дослідженнях літературознавців (Р. Барт, Ю. Лотман, М. Ласло-Куцюк). З огляду на це існує думка про структурально- семіотичну літературознавчу методологію. Структуралізм спричинив появу постструктуралізму, наратології, дискурс-аналізу тощо.

Екзистенційна інтерпретація ґрунтується на філософії екзистенціалізму (лат. ехistentia — існування), заснованій на вченні про людське буття, екзистенцію (за термінологією М. Гайдеггера — «тут-буття»). Започаткував екзистенційну інтерпретацію данський мислитель Сьорен К’єркегор (1813—1885), її основоположником вважають М. Гайдеггера. їх послідовники — М. Бердяев, М. де Унамуно, Л. Шестов, К. Ясперс, Г. Марсель, X. Ортега-і-Гасет, М. Мерло-Понті, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Н. Аббаньяно, М. Бубер та ін.

По-різному використовували екзистенціалістичний метод вивчення художньої літератури М. Гайдеггер, Г.. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр та ін. Кожен з них розробив певну систему екзистенційних модусів (екзистенціалів) — способів людського існування. Такими екзистенціалами є турбота, жах, страх, смерть, боротьба, свобода тощо, через пошук та аналіз яких у літературному творі здійснюється екзистенціалістичне тлумачення. Продуктивними ідеями екзистенціалістів можна вважати розгляд мистецтва як надзвичайно суттєвого фактора в бутті народу та кожної людини (М. Гайдеггер — «Джерело художнього творіння»), критику нігілістичного мистецтва, літератури («Бунтар» А. Камю), ідею заангажованої літератури («Що таке література?» Ж.-П. Сартра) тощо.

В українській науці використання екзистенціалістичного методу можна спостерегти в О. Тарнавського, М. Коцюбинської, С. Андрусів, О. Пахльовської, Л. Сеника, Л. Коломієць, М. Тарнавського, Г. Токмань та ін.

Терміном «нова критика» найчастіше позначають новий стиль інтерпретації, що склався в Англії та США в 30-ті — на початку 40-х років XX ст. (Т.-С. Еліот, Ф. Лівіє, Л.-В. Емпсон, А. Річардсон). Він протистояв тодішній академічній критиці, котра ґрунтувалася переважно на позитивістських ідеях XIX ст. «Новокрити- ки», використовуючи потенціал феноменології, розглядали літературний твір як самостійний поетичний феномен й аналізували його без опори на суспільні, історичні й біографічні фактори. Семантичне трактування тексту основувалось на методі докладного прочитання — ретельного виявлення конкретного змісту в поетичному тексті, з’ясування його багатозначності. Най- видатніші представники «нової критики» — Д. Томпсон, В. Найт, Дж.-К. Рейсом, А. Тейт, К. Брукс, К. Берк та ін.

Іноді терміном «нова критика» окреслюють сукупність французьких літературознавців екзистенціалістичного, неомарксистського, психоаналітичного, феноменологічного спрямування, котрі наприкінці 50-х — упродовж 60-х років XX ст. протистояли т. зв. університетській критиці позитивістського типу (Лансон, Пікар та ін.). Крім Р. Барта до французьких «новокритиків» зараховують Ж.-П. Сартра, Г. Башляра, Л. Гольдмана, Ж. Пуле, Ж. Старобінського, Ж.-П. Вебера, Р. Жирара, Ж.-П. Рішара.

Школа рецептивної (лат. rесерtіо — сприйняття) естетики набула популярності в німецькому й американському літературознавствах 70-х років XX ст. Вона зосереджувалася на проблемі сприйняття художніх творів, їх впливу на читача (вивчали рівень свідомості читача, його здатності при читанні тексту творити власний твір) і використовувала «новокритичний» метод докладного (повільного) прочитання.

Теорія рецептивної естетики обґрунтована і розвинута німецькими науковцями з Константського університету Гансом-Робертом Яуссом та Вольфгангом Ізером. Американський варіант цієї інтерпретаційної системи (критика читацької реакції) розвивали Дж. Каллер, Е. Гірш, С. Фіш та ін. Кожен із них створював власну концепцію, використовуючи різні методології: герменевтику, формалізм, марксизм, феноменологію, пост- структуралізм, діалогічну теорію М. Бахтіна тощо.

У 60-ті роки XX ст. в українській науці проблему читача, спираючись на праці О. Потебні, І. Франка та O. Білецького, розробляли Б. Кубланов, Г. Сивокінь, P. Гром’як, В. Брюховецький, М. Ігнатенко; у сфері історії літератури — В. Дончик, М. Яценко, В. Смілянська, Г. Клочек та ін. В українському літературознавстві за кордоном ідеї рецептивної естетики певний час використовував Г. Грабович.

У середині XX ст. у світовій науці почав утверджуватися постмодернізм (постструктуралізм) як нігілістична теорія і практика новітнього мистецтва. Його витоки беруть початок у модернізмі, зокрема авангардизмі (середина XIX — початок XX ст.). В основі цієї методології — ідеологія лібералізму (ліберальної демократії). Основні теоретики постмодернізму — Ж. Батай, Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко, Ж. Дерріда, пізній Р. Барт, А. Альтюсер, Ж. Дельоз, Ж. Бодріяр, Ж.-П. Фай, Ф. Гваттарі, П. де Ман, Ю. Крістева, Дж. Стейнер, Р. Рорті та ін.

Систему провідних ідей постструктуралізму утворюють: ідея деструкції (відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва); релятивний еклектизм (стирання меж між мистецтвом і немистецтвом, що призводить до руйнування художньої системи — використання програмно беззмістовного слова у поезії, надмірного цитування, чорного гумору, перманентної іронії, «холодного еротизму», гедонізму, імітаторства, головного персонажа — маргінала (злочинець, божевільний, наркоман, гомосексуаліст тощо) та ін.); апофеоз самовираження («безмежне самоутвердження» — термінологія Д. Бела, нехтування ідеалами краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної єдності тощо) та ін.

Постмодерністи зосереджені на таких проблемах, як «війна цілісності», «активізація розбрату» (Ж.-Ф. Ліотар); «мовна спіраль» (неопозитивіст Л. Вітгенштейн); «смерть автора» (Р. Барт і М. Фуко); «фашизм мови» (Р. Барт); «ліберальний іронізм» (Р. Рорті); «втеча від слова» (Дж. Сейнер) тощо.

Найпомітніші серед постмодерних інтерпретацій — деконструктивізм, неофемінізм та «неоміфологізм».

За основу постструктуралізму взято деконструктивізм — теоретичну концепцію, націлену на розгляд семіотичних структур (текстів) як носіїв залишків «метафізичних ілюзій», які необхідно виявити. Основоположником деконструктивізму є французький філософ Жак Дерріда (нар. 1930), погляди якого сформувалися під впливом ідей Ніцше, Гайдеггера, Гуссерля, Левінаса, семіотичної теорії тощо. Внутрішня суперечливість його концепції проявляється в тому, що вона, передбачаючи децентрування інтелігібельної (мисленнєвої) структури, утверджуючи «відсутність центру», водночас ґрунтується на ідеї деконструкції, перетворюючи її на свій центр.

Деконструкція пов’язана з такими операціями (ступенями):

1) виявлення в тексті елементарної бінарної опозиції (наприклад, світло — темрява, наявність — відсутність, добро — зло, божественне — диявольське тощо);

2) виокремлення негативного терміна на зразок «темрява», «відсутність», «зло», «диявольське» та ін.;

3) інверсія (переставлення) термінів («темряви» на місце «світла», «зла» на місце «добра» тощо);

4) демонстрування однорідності термінів і доказ рівності негативного терміна позитивному;

5) фіксація спільної нейтральної передумови;

6) руйнування європейської свідомості як «білої міфології», що надає першочергове значення позитивним термінам.

До цієї популярної в сучасній науці інтерпретації так чи інакше вдаються П. де Ман, Д.-Х. Міллер, Г. Блум, Ю. Крістева, в українському літературознавстві — Г. Грабович, С. Павличко, Т. Гундорова та ін.

Феміністична критика (неофемінізм, феміністичний постструктуралізм) ґрунтується на ідеології постмодернізму, ідеях жіночої емансипації та екзистенціалізму (переважно атеїстичного). Наприкінці 60-х років XX ст. у феміністичній критиці окреслилися дві течії: 1) французька (С. де Бовуар — засновниця, Ю. Крістева, Л. Ірігерей, Г. Сікту та ін.), зосереджена на обґрунтуванні концепції інакшості жінки, жіночого письма, бісексуальності, критиці фалоцентризму; 2) англо-американська (К. Міллет, Е. Шовалтер, Е. Моерс, М. Елман та ін.), основана переважно на ідеях деконструктивізму.

Більшість студій феміністок інтердисциплінарні у своїй методології (запозичують концепції з різних теоретичних моделей), але підпорядковуються постмодерній філософії та феміністичній традиції: реконструювання жіночої історико-літературної традиції та історіографії; перегляд патріархальних принципів та досвіду лесбіянства; актуалізація природи жіночого тексту; боротьба проти патріархальної (фалічної) культури. Українську феміністичну критику представляють С. Павличко, О. Забужко, рання Н. Зборовська, В. Агеева, Т. Гундорова та ін.

Неоміфологізм (псевдонеоміфологізм, вульгарний неоміфологізм) еклектично використовує ідеї міфокритики, деконструкції та фройдівського психоаналізу, частково — герменевтики, архетипної критики, семіотики, рецептивної естетики тощо. Його стрижневою ідеєю є деконструювання національних класиків та їхніх творів, представлення фундаментального національного дискурсу не як фактора національного буття (буття людини, держави чи нації), а як чогось вторинного, апріорного, утопічного, міфічного. Такі тенденції помітні у працях засновника неоміфологізму Григорія Грабовича («Шевченко як міфотворець»), О. Забужко («Шевченків міф України»), С. Павличко, публіциста O. Бузини та ін.

Інтертекстуальність (міжтекстовість) зосереджена на вивченні міжтекстових співвідношень літературних творів. Традиція інтертекстуальності започаткована компаративістикою, діалогічною теорією М. Бахтіна та «монтажним принципом» Ю. Лотмана. Основоположники інтертекстуальної методології — P. Барт та Ю. Крістева; розвивали її С. Стевард, М. Грессе, Л. Дзіллербах, Е. Брус та ін.

Систему основних типів інтертекстуальних повідомлень утворюють:

— інтертекстуальність (пряме вживання тексту в тексті: цитати, алюзії, плагіат тощо);

— паратекстуальність (вмонтовані в текст коментарі до нього: авторські передмови, післямови, заголовки, епіграфи тощо);

— метатекстуальність (використання в тексті коментарів, що стосуються іншого тексту);

— гіпертекстуальність (автоінтертекстуальність) — встановлення прямого зв’язку між гіпертекстом (текстом Б) і гіпотекстом (текстом А), створеним перед тим. Обидва тексти належать одному автору;

— архітекстуальність (текст завжди скеровує дослідника до певних правил, літературних законів, згідно з якими його створено).

Постколоніальна критика сформувалась у літературознавствах народів Азії, Африки, Америки, Австралії, а також Європи, які звільнилися від колоніального гніту. Методологічно постколоніальна критика становить різнорідне поєднання різноманітних інтерпретаційних традицій переважно XX ст. (від феноменології до постструктуралізму). Утворюють її дві течії: 1) постмодерна (Е. Саїд, Г. Співак, в українській науці — сучасні неофеміністки, псевдонеоміфологісти, а також М. Павлишин), для якої характерні боротьба з культурним імперіалізмом, самовираження через сповідування постмодерної ідеології; 2) націозахисна (націоцентрична, антиколоніальна) (Е. Саїд, С. Слемон, Г. Тіффін, Г. Бгабга, А.-П. Мукгерджі, А. Агмад, С. Дюрінг, Е. Томпсон, М. Шкандрій та ін.), в основі якої — ідея поборення імперіалізму і його наслідків, утвердження культури власної нації, власної національної ідентичності, культурної традиції. Однак найчастіше у конкретних дослідницьких дискурсах поєднуються космополітично-постмодерні та націоцентричні елементи (праці американо-палестинського вченого Е. Саїда).

Американський дослідник індуського походження Гомі Бгабга пропонує «вивчати націю через її розповідність» і критикує постмодерну теорію: «Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження — усе вимагає зрозуміння і відповідей на самі концепції та структури, які академіки постструктуралізму з’ясовують у мовних іграх, і мало хто з них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними межами». По-своєму розвивав цю думку Арун Мукгерджі: «...наша культурна продукція витворюється відповідно до наших потреб, і ми маємо набагато більше потреб, крім потреби постійного “пародіювання” імперіалістів». Австралійський науковець Саймон Дюрінг стверджує: «...я переконаний, що сьогодні твори такої колонії першого світу, як Австралія, мають бути націоналістичними»; «...що ж, як не культура, захищає від культурного, економічного і військового імперіалізму?».

Українська постколоніальна критика націозахисного типу ґрунтується на концепції національно-екзистенціальної методології, яка є іманентною українській герменевтичній традиції системою регулятивних принципів національного мислення, ідейною основою національного світогляду. Випливає вона з класичної філософії національної ідеї та онтологічно- екзистенціальної інтерпретації сенсу національного існування і спрямована на освоєння, вивчення, захист буття нації. В основу цієї методології покладено теоретичні надбання філософії нації (Гердер, Руссо, Фіхте, Гегель, Маміямі, Манчині, Мадзіні, Карлейль, Ніцше, Дільтей, Шпенглер, Морра, Гайдеггер, Рамос, Юнг, Хюбнер та їн.), націології (Старосольський, Бочковський, Ребет, Гумільов, Андерсон, Сміт, Гантінгтон, Касьянов та ін.), філософії та ідеології українського націоналізму (Т. Шевченко, Олена Пчілка, Г. Кониський, І. Нечуй-Левицький, Б. Грінченко, І. Франко, Леся Українка, М. Міхновський, В. Липинський, Д. Донцов, Ю. Вассіян, Є. Маланюк, А. Кримський, М. Сциборський, С. Ленкавський, Олег Ольжич, С. Бандера, Я. Отецько та ін.).

Визначальним у національно-екзистенціальній методології є національний імператив: усе, що утверджує буття нації в часі і не суперечить релігії, є добром, а все те, що шкодить нації і релігії, — злом. У гуманітарній царині, зокрема у літературознавстві, це означає, що позиція дослідника має бути верифікована (звірена) з релігійними нормами та ідеєю свободи народу; науковець зобов’язаний осмислювати дійсність (у т. ч. текстуальну) передусім у контексті захисту, відтворення і розвитку нації.

В Україні основоположником національно-екзистенціальної методології є Т. Шевченко. По-своєму розвивали цю методологію в руслі літературознавства М. Костомаров, П. Куліш, О. Кониський, І. Нечуй-Левицький, І. Франко, Леся Українка, Д. Донцов, С. Смаль-Стоцький, Л. Білецький, Г. Костельник, Б.-І. Антонич, А. Кримський, Є. Маланюк, Ю. Липа, Олег Ольжич, О. Теліга, ранні У. Самчук та Ю. Шерех, Ю. Бойко, О. Тарнавський, С. Гординський; нині — С. Андрусів, О. Баган, М. Бондар, О. Вертій, І. Денисюк, В. Дончик, М. Жулинський, П. Іванишин, С. Квіт, Г. Клочек, В. Моренець, Л. Мороз, М. Наєнко, В. Панченко, В. Пахаренко, Т. Пастух, О. Пахльовська, Т. Салига, Л. Сеник, Г. Сивокінь, Л. Скупейко, Н. Шумило та ін.

Типовим прикладом національно-екзистенціального мислення є методологічний принцип Івана Франка (1856—1916): «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє відчуження від рідної нації»1.

До помітних інтерпретаційних методологій сучасності ще зараховують: неопозитивізм — А. Річардс, Ч. Огден, Т. Манро, М. Дессуар, Дж. Дьюї, С. Лангер, М. Вейц та ін.; неотомізм (католицька критика), що є підвидом христології (христологічної інтерпретації2), — Г.-К. Честертон, Дж. Сантаяна, Ж. Марітен, Г. Марсель, Е. Жильсон, Дж. Коук та ін.; неомарксизм — Т. Адорно, Л. Гольдман, Ю. Габермас, Ф. Джеймсон, Д. Лукач, М. Горкгаймер, Л. Альтюсер, Т. Іглтон та ін.; наратологію — Р. Барт, Л. Долежел, Ж. Женет, М. Валь, В. Шмід, Дж. Прінс, С. Четман, Ю. Мюзарра-Шредер, Я. Лінтвельт та ін.

Процес виникнення нових та модифікації класичних літературознавчих напрямів, шкіл, методологій невпинно триває.

1 Франко І. Поза межами можливого // Франко І. Зібрання творів: У 50-ти т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 45. — С. 284.

2 Детальніше про христологічну інтерпретацію див.: Іванишин П. Художня герменевтика Івана Франка: пролегомени до христологічної інтерпретації (на матеріалі «Святовечірньої казки») // Франкознавчі студії. — Дрогобич: Вимір, 2002. — Вип. 2. — С. 205—227; Іванишин П. В. Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення): Монографія / Іл. Г. Доре. — Дрогобич: ВФ «Відродження», 2005. — 268 с.

Запитання. Завдання

1. Охарактеризуйте причини появи такої науки як літературознавство. Яку роль у цьому процесі відіграли філософія, естетика та герменевтика?

2. У чому полягає різниця у поглядах на мистецтво слова в Платона та Арістотеля?

3. Охарактеризуйте специфіку християнської екзегетики.

4. Поясніть відмінність естетичних поглядів епохи Відродження, бароко та класицизму.

5. Чим вирізняються теоретико-літературні та естетичні ідеї доби Просвітництва?

6. Назвіть особливості зародження та розвитку українського літературознавства порівняно із західноєвропейським.

7. Обгрунтуйте європейський характер українського літературознавства на основі його розвитку протягом XI—XVIII ст.

8. Як вплинула культурно-історична ситуація бездержавності на розвиток українського літературознавства у XIX—XX ст.?

9. Доведіть, що літературно-герменевтичні ідеї Т. Шевченка продуктивно використовуються і в сучасному українському літературознавстві.

10. Охарактеризуйте основні академічні літературознавчі школи XIX—XX ст.

11. У чому полягає специфіка теоретичних концепцій новітніх літературознавчих методологій?

12. Чим вирізняється серед інших теоретичних шкіл національно-екзистенціальна методологія?







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.