Нариси з теорії літератури - Іванишин В. П. 2010

Сутність, специфіка і призначення художньої літератури
Література як вид мистецтва

Всі публікації щодо:
Теорія літератури

Культура є об’єктивацією духовності та історичного досвіду народу, а тому завжди специфічна, неповторна. Вона становить сукупність матеріальних і духовних цінностей, створених і творених людством у процесі суспільно-історичної практики, у т. ч. творчої діяльності, а також способи їх застосування і передавання. Залежно від результатів об’єктивації її надбань розрізняють матеріальну культуру (техніка, споруди, речі, виробничий досвід, створені в процесі виробництва матеріальні цінності) і духовну (форми і рівні духовності, моралі, освіти, науки, мистецтва тощо).

Мистецтво як форма суспільних свідомості та підсвідомого і засіб естетичного освоєння дійсності

Органічною частиною культури є мистецтво — специфічна (художня) форма суспільної свідомості, людської діяльності, у якій поєднується образне пізнання дійсності з творчістю за законами краси, добра і яка є найважливішим засобом естетичного освоєння світу.

Будь-яке мистецтво твориться і функціонує як продукт людської свідомості. Однак генеза його глибша. К.-Г. Юнг розглядав твір мистецтва не лише як «свідомий продукт», а і як «подію, породжену підсвідомою природою». У цьому розумінні художній твір починається не тільки в особистому несвідомому (підсвідомості) письменника, а й у колективному несвідомому — «сфері несвідомої міфології, чиї первісні образи (архетипи) є спільним спадком людства»1. Підсвідоме завжди присутнє в людській психіці — воно тільки проявляється та реалізується на рівні форм свідомості.

Навколишній світ і світ людини, усвідомлюваний нею і закумульований у її підсвідомості, світ, що був, є і буде, — усе це ще античні філософи окреслили як дійсність, те, що може бути об’єктом пізнання людської свідомості.

Людська свідомість — явище складне, і в її повному вияві легко побачити і виокремити багато взаємопов’язаних, але відносно самостійних форм: побутову, релігійну, пізнавальну, філософську, етичну, національну, естетичну свідомість тощо (рис. 3.1). Кожна із цих форм суспільної свідомості — не випадкова, а закорінена в глибинах людської психіки. Поява кожної умотивована життєвими потребами людини, у кожної з них — свої функції у життєзабезпеченні людини як істоти, виду, частки ширших суспільних утворень (сім’ї, роду, племені, народу, нації, людства).

Рис. 3.1. Форми суспільної свідомості

1 Юнг К. Г. Об отношении аналитической психологии к поэзии // Юнг К. Г. Сознание и бессознательное: Сборник. — СПб.: Университетская книга,1997. — С. 325, 331.

Усі форми свідомості потрібні людині, суспільству. Першочергове значення серед них має побутова свідомість. Вона формується під тиском необхідності для людини вижити, освоїтись у побуті, зумовленому розвитком цивілізації, вжитися в конкретно-історичний націокультурний соціум, в якому вона народилася і у якому їй належить формуватися і діяти як суспільній одиниці. На побудову свідомості людини впливають передусім сім’я, дитячі заклади, література. Наприклад, вірш про хлопчика-замазуру й роман Ж. Берна «Діти капітана Гранта» мають спільну мету: вірш культивує в дитячій свідомості елементарні правила гігієни, а в романі через образ вченого Паганеля подано застереження, до яких небезпечних наслідків може призвести нерозвинута побутова свідомість, особливо тоді, коли людина вирвана обставинами зі звичного середовища.

Важливу роль у житті людей відіграє релігійна свідомість. Релігія — це скеровані на духовне вдосконалення людини віра і віровчення. Релігійна свідомість формується на здатності людини вірити. Не менш суттєвим її чинником є віровчення — виклад основних положень релігії, узгоджені з нею систематизація і тлумачення явищ дійсності, мотивація і коригування мислення, людської поведінки та діяльності. Релігія озмістовлює життя, надає людському існуванню сенсі, коригує поведінку, стимулює до морального і духовного вдосконалення, робить життєвий шлях осмисленим і цілеспрямованим тощо.

Природна і необхідна людині пізнавальна (наукова) свідомість. Людина здатна вчитися, пізнавати, досліджувати, нагромаджувати знання і досвід, використовувати їх у практичній діяльності, передавати іншим. Довершено ці якості проявляються в науковій діяльності. В основі науки — дослід, її сила — в логічності, аргументованості, обґрунтованості суджень і висновків, її функція — давати системні знання, які допомагають пізнати світ і якими можна користуватися в різних сферах діяльності. Це стосується і літературознавства, яке допомагає пізнавати літературу, а через неї — життя і себе в ньому.

Філософська свідомість ґрунтується на здатності людини узагальнювати розрізнену інформацію, бачити цілісну картину світу і місце людини в ньому, виявляти закони розвитку суспільства і способи адекватного пізнання сущого. Це настільки споріднює філософію з літературою, передусім із поезією, що, як зазначає польський естетик В. Татаркевич, її ще в давні часи, «а ще більше за часів Середньовіччя... мали за різновид філософії чи віщунства, а не за мистецтво»1. Звичайно, не кожен філософ — поет, зате кожен справжній поет — неодмінно філософ. «Філософія і поезія стоять на протилежних вершинах, але промовляють одне і те саме», — наголошував М. Гайдеггер. Сутнісна відмінність між ними полягає в тому, що філософське узагальнення здійснюється науково-логічним способом і через чітко окреслені й термінологізовані поняття та категорії, а поетичне — переважно інтуїтивно-дивінаторним способом і через художні образи. Крім того, філософ свої судження може захистити — аргументувати фактами, доказами, авторитетами. Поезія із своїми узагальненнями і прозріннями беззахисна. Щоправда, вона виграє в доступності. Однак в обох випадках істина не лежить на поверхні: з філософських трактатів, з літературних творів її необхідно добувати. Нерідко література залишається останнім форпостом національної духовності і першим речником доленосних для народу істин. Як стверджує Л. Костенко: «Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох».

Етична свідомість унормовує стосунки між людьми і побутує як мораль і правова свідомість (реалізується як звичаєве право і закон). Етична свідомість ґрунтується на необхідності для людини вжитися в соціум і вижити в ньому. Її функція передусім соціологізуюча. Етичні норми, моральні засади, право і закони — національно-конкретні та історично змінні. Однак вони завжди покликані гармонізувати взаємодію особистості і соціуму. Щодо цього надзвичайно широке поле діяльності відкривається для літератури. Адже людині дано тільки одне життя, і тому власного досвіду може забракнути, щоб уникнути багатьох помилок у взаєминах з іншими. А література вчить жити. Вона дає змогу ознайомитися з безліччю обставин, із життям багатьох людей — реальних і витворених уявою письменника. Цей процес може бути цікавим і повчальним, застережливим і стимулюючим.

1 Татаркевич В. Історія шести понять: Мистецтво. Прекрасне. Форма. Творчість. Відтворництво. Естетичне переживання / Пер. з йол. В. Корнієнка. — К.: Юніверс, 2001. — С. 19.

На певному ступені розвитку людини і суспільства сформувалася національна свідомість, набувши форми суспільно-політичного ідеалу — національної ідеї. Коріння її — у сивій давнині, коли людина вперше збагнула свою належність до певної групи (роду, племені, народу, врешті — нації, людства), усвідомила себе її частинкою, ідентифікувала себе з нею, диференціювала себе від інших. І вже тоді для одних людей було досить любити своє оточення і почуватися безпечно і комфортно в ньому, а інші відчували не тільки любов до свого племені, території, поселення тощо, а й відповідальність за них.

В основі національної свідомості — родова пам’ять і почуття патріотизму, її визначальна функція — культивування і реалізація особистої та колективної відповідальності за долю нації, її буття в часі.

Естетична свідомість проявляється як усна народна творчість (фольклор) і як мистецтво (культивована художня творчість). Для людини природними і необхідними є глибокі позитивні переживання — без них нервова система швидко виснажується і руйнується. Ще на початках своєї історії люди відкрили невичерпне джерело позитивних емоцій від переживання «іншої реальності» — відображеної, змодельованої чи витвореної зі знайомих або впізнаваних образів нової (художньої, естетичної) дійсності.

«Інша реальність» виникала в уяві, її можна було викликати повторюваними в певній послідовності звуками кістяної сопілки, бубна чи співу тятиви лука, наскельними малюнками, активними мімікою, жестами, танцювальними рухами, навіть словом. Образи в уяві ставали все чіткішими, свідомість оживляла їх, людина вживалася в цей уявний світ, переживала те, що було хвилюючим та інформативним, іноді драматичним, але все те не було реальним, а тому не могло зашкодити їй. І саме в цьому полягало задоволення — пережити, не ризикуючи насправді.

Засобів витворити «іншу реальність» знаходилось усе більше, всі вони викликали у свідомості живі, конкретні образи, які нагадували дійсність, переносили людину в уявний, але зрозумілий, доступний і цікавий світ. Так виникло мистецтво. З часом уміння викликати такі переживання стало професією, а мистецтво перетворилося на потужний засіб передавання ідейно-естетичної інформації, суттєвий фактор розвитку і виховання, зближення і вдосконалення людей, спосіб творчого самовираження і впливу на інших.

Отже, в основі естетичної свідомості — задоволення від естетичних переживань, визначальна її функція — естетичний, духовний та світоглядний розвиток й ушляхетнення людини і суспільства.

Мистецтво може бути відображенням (відтворенням) дійсності і новою дійсністю. У першому випадку митецький твір є моделлю (наслідуванням) дійсності (міметична теорія мистецтва), у другому — небувалою знаковою реальністю (феноменологічна позиція). Представлений у літературному творі художній світ може бути максимально наближеним до видимого (реалізм, натуралізм) або максимально відрізнятися від нього — бути фантастичним, містичним, міфічним тощо (наукова фантастика, фентезі та ін.). А загалом мистецтво є послідовним мімезисом — відтворенням дійсності, доступної раціональному сприйняттю та ірраціональним візіям автора.

Мистецтво (передусім література) «передає від однієї людини до іншої або до інших певні ідеї, певні інформації»1. Тобто воно має не лише моделювальний чи креативний (творчий) характер, а й семіотичний (знаковий), оскільки передає інформацію.

Творчість є результатом поєднання у творчому акті свідомого, раціонального і підсвідомого, ірраціонального, стихійного начал письменника. Залежно від того, що саме домінує, визначають тип творчості: світоглядний, раціональний, за Ф. Ніцше — аполлонійський; ірраціональний (діонісійський).

Загалом мистецтво як вияв естетичної свідомості, колективного та індивідуального підсвідомого є явищем природним і необхідним для людини, суспільства, людства. Як і кожна форма свідомості, воно витримало випробування часом і продовжує залишатися субстанціональною ознакою людства, передаючись від покоління до покоління. Цю ідею втілює формула античного митця-мислителя Гіппократа: Ars longa, vita brevis! (Мистецтво вічне, а життя коротке).

1 Ласло-Куцюк М. Питання української поетики. Спеціальний курс. — Бухарест: Мультиплікаційний центр Бухарестського університету, 1974. — С. 11.

Мистецтво утворюють різні його види, часто відмінні між собою: музика й архітектура, театр і численні образотворчі мистецтва (живопис, графіка, скульптура та ін.), кіно і балет, опера і література (рис. 3.2).

Рис. 3.2. Види мистецтва

Основним інтегрувальним чинником мистецтва є образна природа кожного його виду, здатність викликати в людській уяві художні образи і через них передавати від автора до реципієнта (особи, яка сприймає) ідейно-художню інформацію і впливати на почуття та свідомість. Образна природа визначила сутність мистецтва у всіх його виявах, виокремила його з-поміж інших форм свідомості, спричинила появу різних його видів.

Виокремлює кожен із видів, диференціює їх, робить відмінними один від одного специфіка образотворення — спосіб творення образу в кожному з них. Музика, наприклад, викликає в уяві образи з допомогою звуків і тонів, архітектура — організації просторових відношень, живопис — ліній і кольорів тощо. У синтетичних видів мистецтва своя специфіка образотворення, оскільки в них синтезуються різні засоби і впливи. Так, театральні образи постають із тексту п’єси, гри актора, символіки декорацій, одягу дійових осіб, гри світла, музикального супроводу, таланту режисера. Оперні образи виникають із лібрето, якості вокалу й акторської гри співака, ефектів декорацій, світла, музики, режисури та ін.

Отже, кожен вид мистецтва має характерну тільки для нього специфіку творення художніх образів, яка й відрізняє його від інших мистецтв.

Література в системі мистецтв

Особливий статус у системі мистецтв належить літературі. З іншими видами мистецтва її об’єднує образна природа, а факторами виокремлення є характерна тільки для неї специфіка образотворення, синтетичність, предмет та універсальність. Свої образи література викликає, витворює в людській уяві за допомогою мови, мовних виражальних ресурсів усіх рівнів — від звукового до семантичного та стилістичного. Тому для окреслення специфіки літератури як виду мистецтва необхідно розглядати її в мовно-образотворчій площині.

Література творить свої образи з допомогою другої сигнальної системи — мови. Першою сигнальною системою людини є її відчуття: зір, слух, нюх, дотик, смак, завдяки яким вона отримує інформацію про оточення, формує поняття про предмети і явища, пізнає світ. Виникнення мови надзвичайно розширило пізнавальні можливості людини. Виявилося, що слово, мова здатні подавати мозку сигнали, інформувати про дійсність, формувати уявлення про неї без прямого контакту з нею. Саме на здатності мови викликати уявлення і ґрунтується її образотворча роль, а використання усіх її виражальних ресурсів для творення образів становить образотворчу специфіку літератури, вирізняє її з-поміж інших видів мистецтва. В. Домбровський, стверджував, що література — це мистецтво, в якому ідея виражається у звукових словесних образах.

Часто літературу називають мистецтвом слова. Це правильно лише за умови, що «слово» насправді означає «мова», «ресурси мови». Нерозуміння цього утруднює усвідомлення природи й особливості літератури, ролі мови в літературному образотворенні, специфіки художнього тексту, відмінностей між текстом і твором тощо. Особливо негативно ця неусвідомлена фігуральність позначається на творчості літераторів, переконаних, що творити, наприклад, поезію означає наповнити текст вірша якомога більшою кількістю незвичних слів.

Види мистецтва можна класифікувати за особливостями сприйняття, оскільки кожен із них сприймається або зором (візуальні мистецтва), або слухом (аудіальні мистецтва). На цій підставі літературу розглядають певною мірою як синтетичний вид мистецтва, оскільки вона може сприйматися і зором, і на слух, апелює до пам’яті всіх органів чуття, у т. ч. і до «шостого чуття» (інтуїції, ірреального, трансцендентного). Щоправда, застосування терміна «синтетичний» щодо літератури є умовним, бо за основною ознакою (способом образотворення) література не належить до видів мистецтва, які свої образи творять на інтегрувальній, синтетичній основі (театр, кіно, опера, оперета, балет тощо) і тому правомірно названі синтетичними видами.

Часто літературу називають людинознавством, наголошуючи, що предметом її пізнання та зображення є людина — в її відносинах з усім, що існує в реальності чи уяві, через ставлення до чого вона формується, реалізується, проявляється. Навіть коли в літературних творах ідеться про тварин, пейзажі, предмети, події, явища чи процеси, минуле чи фантастичне майбутнє, автор показує їх так, як сприймає, як до них ставиться і як при цьому розкриває свої якості, свою сутність людина. Тому предмет літератури, який визначає її людинознавчу і людинотворчу роль, теж виокремлює її з-поміж інших мистецтв.

Універсальність літератури як виду мистецтва виявляється в її здатності передавати ідейно-естетичну інформацію, яку несуть інші види, однак усі вони, навіть разом узяті, не можуть вичерпати змісту літературного твору. Крім того, основою для багатьох видів мистецтва є літературні твори: вірш — для пісні, вокалу; п’єса — для театру; лібрето — для опери та балету; сценарій — для театралізованих дійств, кіносценарій — для кіно; художній текст — для естрадної сатири та гумору. Національна література є основою культури, духовності народу. Втрату жодного з мистецтв культура не переживає так болісно, як нищення літератури.

Широковживане словосполучення «література і мистецтво» є не протиставленням цих понять і не вилученням літератури зі сфери мистецтва, своїм змістом воно наголошує на особливій (основній) ролі літератури в системі мистецтв і в системі національної культури.

Мистецтво як освоєння світу за законами краси і добра

Образність є визначальною, але не єдиною спільною ознакою видів мистецтва. Об’єднувальними (інтегральними) ознаками всіх видів мистецтва є: відповідність творів меті та ідеї мистецтва; наявність естетичного ідеалу; закоріненість у духовність, культуру, традиції, проблеми народу; національна сутність, самобутність і самодостатність; художнє узагальнення; спільність суспільних функцій тощо.

Спільною властивістю всіх видів мистецтва, як і мистецтва загалом, є здатність до освоєння світу за законами краси і добра.

Художній твір — це завжди результат зіткнення свідомості автора з дійсністю. Відбувається воно за певних обставин, за певного емоційного стану митця — людини із особливим баченням життя, загостреним відчуттям краси, добра, правди, справедливості тощо. Це зіткнення стає духовною пригодою для творчої особистості, зумовлюючи виникнення у свідомості автора того, що потім стане художнім твором.

Митець завжди є носієм двох взаємопов’язаних комплексів уявлень, які утворюють його ідеал. Через цей ідеал митець сприймає та оцінює дійсність, з його позицій творить новий (художній) світ. Одним із них є комплекс краси і добра — власні уявлення про добро і зло, мораль і право, правду і кривду, прекрасне і потворне, піднесене і нице, трагічне і комічне тощо. Це комплекс ідеальних естетичних та етичних уявлень, які визначають особливості таланту, параметри творчої особистості митця, сутність мистецтва. Генетичну пов’язаність мистецтва з добром і красою англійський поет Ф. Томпсон окреслив такими словами: «Диявол може робити чимало речей. Але диявол не може творити поезію. Він може зіпсувати поета, але він не може створити поета». Т. Шевченко, наголошуючи на позитивній, добротворчій місії мистецтва, писав: «Знать, од Бога і голос той, і ті слова Ідуть меж люди!..».

Водночас митець завжди є носієм комплексу норми — власної системи уявлень про те, як мало б бути у природі, людині, взаєминах людей, суспільстві тощо. Відхилення від цієї норми впадають в око митцеві, змушують його реагувати, переживати, втручатись, тобто спонукають до творчості, іноді — і до практичної діяльності. Ця норма може бути особистісною, а може виражати ставлення, прагнення певної соціальної групи, суспільства, нації, людства.

Обидва комплекси співіснують у свідомості митця, визначають його художній світогляд, що ґрунтовно розкрив німецький філософ Ф.-В. Шеллінг, розмірковуючи про відчуття норми і необхідності. їх наявність розширює діапазон сприйняття світу, мотивує до оцінювання явищ дійсності, допомагає помітити недоступне іншим, є джерелом переживань, часом глибоких страждань, «світової скорботи» через недосконалість світу. Тому митець частіше і гостріше реагує на різні прояви дійсності, ніж інші люди. У цьому розумінні твердження Л. Первомайського, що вірш починається не з великої літери, а з великого болю, є не тільки поетичною метафорою.

Творчість як результат неспівмірності авторського «як має бути» із реальним «як є» охарактеризував В. Стус: «Якби було добре жити, я б віршів не писав»; «коли світ нам усе дужче болить», тоді «творчість — то тільки гримаса індивідуального болю», що зумовлює «естетику страждання», у якій — «вся філософія мистецтва і вся його велич з таємничими феноменами катарсису».

Ще далі пішли в усвідомленні цього розриву між недосяжним для них особисто, але життєво необхідним для народу ідеалом української національної держави письменники-«вісниківці» — Ю. Дараган, Ю. Липа, Є. Маланюк, Л. Мосендз, О. Кандиба (Ольжич), О. Теліга, О. Лятуринська, Юрій Клен, О. Стефанович та ін. Спираючись на притаманний українцям онтологічний оптимізм як архетипальний принцип національного мислення і світовідчуття, вони витворили етику, в основі якої — боротьба за свободу і державність нації як імператив української моралі, та естетику «трагічного оптимізму» (Д. Донцов) з її культом ідеї та чину, боротьби і подвигу, героїзму і мужності, особистої жертви і смерті в ім’я національної справи.

«Красиво намалювати старця — не обов’язково означає намалювати красивого старця», — писав російський теоретик Г. Плеханов. Однак предмет зображення, його риси і якості впадають в око митця саме тому, що не тотожні канонові чи ідеалу. І весь світ, створений і творений представниками різних мистецтв, є результатом освоєння світу за цими вищими, ідеальними законами краси і добра.

Чим розвиненіший митець естетично і духовно, тим повнішими, змістовнішими і чіткішими є уявні комплекси ідеального світу в його свідомості. І чим сильніше за певних обставин взаємодіє ідеальний світ краси і добра зі світом реальним, тим повновартіснішим та значущішим буде ідейно-естетичний результат цієї взаємодії — новий художній твір. І навпаки — невизначеність, хаотичність, «розмитість» і приземленість цього ідеального світу автора зумовлює появу художньо слабких, поверхових, банальних творів.

І тут виникає питання: для чого, з якою метою творить митець? Адже творчість — виснажлива праця, одну з особливостей якої виражає висловлювання «творчі муки». То для чого митець мучиться сам і змушує переживати, часом до сліз, свого реципієнта (читача, глядача, слухача)? Адже навряд чи можна думати про задоволення у звичному розумінні слова, коли йдеться про сприйняття, наприклад, новели В. Стефаника «Новина». Однак він написав цей текст у душевних муках, як і все інше («Василю, не пиши так, бо вмреш!» — застерігав тесть О. Гаморак, вражений його змордованим виглядом після чергової творчої ночі). А читач сприймає цей текст і переживає його. Дехто перечитує... І щоразу не тільки відкриває для себе щось нове, раніше не помічене, не осмислене, а й виходить із художнього світу твору кращим, просвітленим, готовим діяти, щоб люди жили інакше, краще, щоб їм ніколи не доводилося стояти перед жахливим вибором Гриця Летючого.

Уява автора, його комплекси краси і добра, ідеалу і норми в цьому разі зіткнулися з потворною дійсністю. І народився трагічний твір. В іншому разі автор може зіткнутися з чимось прекрасним, близьким до його ідеалу, а то й вищим за нього. І тоді можливе народження твору-пісні, твору-оди цьому прекрасному, як у поемі Л. Костенко «Маруся Чурай»:

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, —

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Зіткнення ще буває з кимось або чимось не поміченим чи незаслужено недооціненим людьми. І в митця виникає бажання відновити справедливість, розкрити красу і значущість цього звичного, буденного, непримітного. Тоді з’являються такі змістовні і зворушливі твори, як, наприклад, вірші В. Симоненка «Дід умер», «Жорна», «Піч» чи І. Гнатюка «Сліди», «Хата», «Вікно», «Поріг» та ін. У кожному з таких випадків твір не мине безслідно для того, хто його сприймає. Він обов’язково щось змінить у людині на краще, навіть якщо це буде тільки маленький характерологічний чи світоглядний штрих. Бо головне — напрям, тенденція змін у людині, а щодо твору — його відповідність основному, фундаментальному для мистецтва — меті та ідеї.

Для розуміння мети мистецтва можна скористатися тлумаченням мети поезії російським дослідником Ю. Лотманом: суть її — у «пізнанні світу і спілкуванні між людьми, самопізнанні, самобудові людської особистості в процесі пізнання і суспільних комунікацій». Бо твір мистецтва — це унікальний за глибиною і потужністю «діалектичний механізм пошуку істини, витлумачення навколишнього світу й орієнтування в ньому»1.

1 Лотман Ю. Анализ поэтического текста. Структура стиха. — Л.: Просвещение, 1972. — С. 131.

Кожна підміна цієї високодуховної людинотворчої мети меркантильністю, утилітаризмом, кон’юнктурщиною чи пустим естетизмом, кожна спроба сильних світу цього перетворити митця-співця на їхнього оспівувача нищать твір і талант, збіднюють культуру, деформують духовність народу, знесилюють його, гальмують його розвиток і поступ.

Ідея мистецтва — це найзагальніше окреслення його сутності і призначення, спрямованості його інтенції на вдосконалення людини, її естетичний, моральний, духовний, інтелектуальний, світоглядний розвиток, ушляхетнення її через естетичні переживання, духовну пригоду від зіткнення уяви з художнім світом твору як «іншого реальністю». Ідея (сутність) мистецтва постає як художність, тобто естетичність та інтенціональність твору, які по-різному проявляються у кожному виді мистецтва, але разом із образністю є невід’ємними субстанціональними ознаками художнього твору. Це — закон усіх видів мистецтва. Література — один із них, і тому справді художнім і високохудожнім може бути лише літературний твір, що відповідає ідеї мистецтва. Усе інше — не-література, псевдолітература, антилітература. Аналогічно і в інших видах мистецтва.

Естетичність (грец. аіsthētikos — чуттєве сприймання) — вияв художності твору, який характеризує його когезійний, формальний аспект — естетичну довершеність його зовнішньої форми (художнє мовлення) і внутрішньої (ейдологія, образна система).

Вона є субстанціональною ознакою мистецтва, її не слід плутати з естетизмом, як ідеологією деструкції, руйнування мистецтва, сутність якої — у запереченні інтенціональності і телеологічності мистецтва.

Інтенціональність (лат. іntеntio — прагнення) — вияв художності твору, який характеризує його когерентний, змістово-смисловий аспект — ідейну спрямованість та оригінальність, вагомість і значущість змісту.

Інтенціональність окремого твору може бути латентною, прихованою у підтексті або явною, навіть акцентованою. У першому випадку потрібне іноді неабияке мистецтво інтерпретації, тлумачення, щоб виявити ідейно-змістову спрямованість твору (інтенцію). У другому випадку твори називають «ідейними», «тенденційними» (І. Франко), «заангажованими» (Ж.-П. Сартр). Відомі непоодинокі намагання довести існування третього типу — безідейного мистецтва. Прихильники тенденційного мистецтва вважають, що воно інтенціональне дефінітивно, це його субстанціональна ознака, інакшим воно не може бути і не потрібне людям. їх опоненти переконують, що мистецтво має бути вільним від будь-яких суспільних зобов’язань, ідейність шкідлива для художності, тенденційність перетворює мистецтво на ординарний засіб пропаганди.

Насправді мистецтво завжди інтенціональне, спрямоване на реципієнта, розраховане на його реакцію і зміни в його ставленні до себе і світу. Крім того, справжній митець завжди ставить собі надзавдання — формотворчі й ідейно-художні. Шкодить мистецтву не ідейність, а невміння чи неспроможність цю ідейність виразити в досконалій образній формі. У літературі яскравими виявами високохудожньої ідейності, виразно тенденційного, але естетично високовартісного мистецтва є, наприклад, творчість Т. Шевченка, Лесі Українки, Л. Костенко. Складніше із творчістю І. Франка, у якій високохудожні, хоч і виразно тенденційні, заангажовані твори сусідять з олітературеними (прозовими чи віршованими) агітками. Однак не інтенціональність перекрила їм шлях до вершин художньої досконалості, а «злоба дня», яка штовхала письменника до активного і негайного втручання в суспільне життя, творчого поспіху, навіть ціною свого митецького авторитету. «Бо скрізь лежав обліг», — пояснював І. Франко своє не завжди художньо досконале творче втручання в суспільне життя.

Суспільна активність мистецтва

З’ясування співмірності естетичного й інтенціонального в митецькому творі виводить на проблеми світогляду митця, суспільної активності мистецтва. Особливо значущі вони для літератури.

Безперечно, художня творчість зумовлена світоглядом митця. Однак твердження, що всі люди, у т. ч. письменники, мають світогляд, не цілком однозначне. Адже світогляд є сформованою на основі різних форм свідомості цілісною і внутрішньо несуперечливою системою поглядів, уявлень і переконань про світ і місце людини в ньому. Він ідеологізує свідомість письменника, тобто вводить його творчість у простір певної ідеології чи виводить за межі її (що сталося з багатьма письменниками-шістдесятниками, а також за часів «перебудови», коли національна свідомість митця вступала в суперечність із радянською дійсністю і її ідеологією). Бо ідеологія — теж система поглядів, ідей (соціальних, політичних, економічних, правових, моральних, релігійних, філософських, естетичних тощо), підпорядкованих певній усвідомленій меті (політичній, професійній, художньо-творчій тощо).

Функції ідеології як суспільного світогляду передусім нормативно-стимулюючі. Залежить це від характеру ідеології. Ідеологія міфологічна (націонал-соціалізм, комунізм, соціалізм, демолібералізм тощо) основана на утопічній доктрині, а ідеологія візіонерська (концепції Шевченка, Мадзіні, Франка, Герцля, Донцова) — на відкритті іманентних закономірностей буття людини, націй, людства. Французький теоретик Р. Варт, «розвінчуючи» ідеологію, водночас відзначав її «натуралізуючу» функцію. Бо вона справді «не продукт культури, а природна річ» — якщо це результат візії, а не міфотворення.

Письменник формується, живе у світі певних поглядів, переконань, які відображаються в його літературних творах. Щось із наявного в житті письменник своїм твором утверджує, а щось заперечує, ігнорує чи щось пропонує читачеві і суспільству. Звичайно, він може безпосередньо втручатися в мистецьке, громадське, політичне життя, але суть суспільної активності літератури (мистецтва) — в іншому. Творчість — основна форма вираження суспільної позиції письменника, його впливу на особистість, життя, і саме в цьому полягає та реалізується суспільна активність мистецтва, літератури зокрема.

Дискусії стосовно тенденційного (заангажованого) і чистого (незаангажованого) мистецтва мають у своїй основі різні бачення ідеологічності мистецтва. Тенденційністю є прагнення привести читачів до певних висновків, свідоме ставлення до чого-небудь, що є основою ідеологічності художніх творів, яку письменник свідомо втілює в системі створених образів. Властива вона не тільки мистецтву, зокрема літературі. Бо навіть найоб’єктивніша історія (історична праця) завжди є ідеологічною картиною минулого, а не його вербальною фотографією. Чисте мистецтво є творчістю за принципами теорії «мистецтва для мистецтва», обґрунтованої у XIX ст. французьким філософом Віктором Кузеном (1792—1867). Це не просто деідеологізоване (деполітизоване), а звільнене від будь-яких суспільних зобов'язань мистецтво. Митець постає як автор лише естетичного продукту.

Естетична й ідеологічна функції є іманентними (органічно притаманними, питомими) функціями митецького твору. Якщо «тенденційний» письменник, за І. Франком, «виходить від якоїсь соціальної, політичної чи загалом теоретичної тези, котру йому хочеться висловити, поширити між людьми», то письменник, який представляє літературу як чисте мистецтво, відповідно до природи митецького твору, також змушений у художній формі обґрунтовувати власну теоретичну тезу, але робить це або приховано, або несвідомо. Крім того, за будь-яких прагнень він не може відмежуватися від суспільства хоча б тому, що «користується словом»1.

Отже, так чи інакше тенденційним є кожний письменник. Просто не кожен усвідомлює, які ідеї він обстоює у художній формі, а дехто не хоче з певних причин відверто про них заявити, ховаючись за тези про чисте мистецтво, абсолютну незалежність митця від суспільства, індивідуальний художній світ тощо.

Дехто з прихильників чистого мистецтва посилається при цьому на творчість «неокласиків» М. Рильського, М. Зерова, Юрія Клена (O. Бургардта), П. Филиповича, М. Драй-Хмари, М. Могилянського. Вони справді обстоювали іманентність літератури і своє право бути митцями, а не пропагандистами й агітаторами комуністичного режиму. Уникали тем, розкриття яких змусило б їх засвідчити своє неприйняття радянської дійсності. їх справді звинувачувала радянська критика у сповідуванні ідеї чистого мистецтва, громадянській пасивності, відсутності чіткої соціальної позиції. Однак вони створили високомистецькі зразки поетичної творчості, які максимально відповідають меті та ідеї мистецтва і найвищим критеріям художності. І позиція їхня однозначна, хоч і не декларована: бути співцями, а не оспівувачами, митцями, а не співучасниками більшовицької політики.

1 Масловська Т. Соціальна заангажованість літератури // Слово і час. — 1998. — № 9—10. — С. 43.

В історії української літератури є випадки естетичної «неповноцінності» ідеологічної, тенденційної літератури. Наприклад, літературний рух епігонів Т. Шевченка, національно-захисні твори яких були естетично слабкими. Багато малохудожніх творів належить і письменникам-соцреалістам.

Українська література XX ст. має приклади високоестетичної і відверто заангажованої літератури:

— патріотична стрілецька лірика, значна частина якої стала текстами стрілецьких пісень, більшість яких із часом перетворилися на народні пісні;

— творчість міжвоєнного покоління письменників-«вісниківців» (Празької школи) — Ю. Дарагана, Є. Маланюка, Ю. Липи, Юрія Клена, Олега Ольжича, О. Теліги, Л. Мосендза, О. Стефановича, О. Лятуринської, Н. Лівицької-Холодної, І. Ірлявського та ін. їхні високохудожні, інтелектуальні твори наснажені ідеологією українського націоналізму;

— твори письменників-шістдесятників, дисидентів, наповнені ідеями та ідеалами періоду хрущовської «відлиги», — В. Симоненка, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Стуса, Ігоря та Ірини Калинців, Є. Гуцала, П. Скунця та ін.

Зорієнтована на чисте мистецтво Нью-Йоркська група (Б. Рубчак, Б. Бойчук, Ю. Тарнавський та ін.) дала твори переважно невисокої художньої вартості, що підтверджує тезу, за якою естетизм як ідеологія не рятує від художньої неповноцінності. Крім естетичної насолоди художній твір має підводити читача до певної ідеї, впливаючи на його життя і на життя суспільства, в ідеалі — ушляхетнюючи їх. Свідома втеча від ідеології часто обертається втечею від художності. Бо, як писав англійський письменник і теоретик літератури Т.-С. Еліот, якщо поезія «не дає насолоди і не впливає на життя, це просто не поезія»1.

Мистецтво завпеди активне, бо кожен його твір залишає слід у свідомості, душі людини. У цьому виявляються його телеологічність (грец. telos — мета і logos — вчення) — доцільність, інтенціональна цілеспрямованість, кінцева мета, а також художнє надзавдання митця — естетично чи інтенціонально значуща мета, якій він підпорядковує свої творчі зусилля. Таким може бути формотворче надзавдання: освоїти мандрівний сюжет (байки Л. Глібова) чи запозичену художню форму (середньоазійські рубаї, японські хоку); надати запозиченій формі нової функціональності (використання італійського сонета І. Франком); розкрити тему в оригінальній, максимально ускладненій формі (вінок сонетів, роман у новелах, роман у віршах тощо); охарактеризувати середовище не через зіткнення сил добра і зла, а через дії негативних персонажів («Лис Микита» І. Франка чи «99%» («Човен хитається») Я. Галана) тощо.

1 Элиот Т. С. Социальное назначение поэзии // Элиот Т. С. Назначение поэзии. Статьи о литературе. — К.: А1гLаnd, 1996. — С. 184.

Письменник може поставити перед собою й естетичні надзавдання: довести всесилля слова в «поетизації непоетичного», тобто спроможність поезії естетизувати дійсність — опоетизувати те, що, здавалося б, неспроможне надихнути на творчий акт («Балада ДНК», «Балада про відро», «Балада про випрані штани» І. Драча); утвердити виняткову роль та значущість поезії в суспільному житті. Такі завдання реалізовано у вірші Б. Стельмаха «Археологічне дослідження»:

Поет — зоря, що між планет

Сія в пітьмі навкруг.

Поет — це птаха вільний лет,

Людини вічний рух.

Поет — це прапор над бійцем

У битві світовій

І сам боєць, що ниць лицем

Упав у битві тій.

Поет — це пісня поміж скель

Про юну Суліко.

Поет — це виграна дуель

З Мартиновим і Ко.

Поет — це синь еллінських вод,

Це шум троянських бур.

Поет є — значить, є народ.

Або, принаймні, був.

Іноді письменник відверто декларує своє ідейно-художнє надзавдання, як Т. Шевченко («Возвеличу малих отих рабів німих...»), І- Франко («Каменярі», «Мойсей»), О. де Бальзак (багатотомна «Людська комедія»).

Методологія та філософія творчості

Літературознавство досліджує методи вивчення літератури (герменевтичний, феноменологічний, структурально-семіотичний, архетипальний, національно-екзистенціальний, біографічний, культурно-історичний, формальний тощо) і творчі (художні) методи (бароко, класицизм, сентименталізм, романтизм, реалізм, натуралізм, модерністські та постмодерністські методи тощо).

Пізнання літературного твору, за твердженням російського дослідника М. Бахтіна, яке перегукується із судженням основоположника філософської герменевтики Г.-Г. Гадамера, полягає в тому, щоб не лише зрозуміти його так, як «розумів його сам автор, не виходячи за межі його розуміння», а й «використати своє часове і культурне позазнаходження: включення у новий (чужий для автора) контекст»1. Принциповими елементами процесу пізнання є:

1) виявлення художнього методу автора. Наприклад, під час вивчення творів українських письменників-соцреалістів важливо з'ясувати, чи вдавалось автору вириватися за ідеологічні межі, створюючи повно-вартісні артефакти (М. Рильський), чи він був свідомим і вірним апологетом соцреалізму;

2) вибір найадекватнішого і найпродуктивнішого для конкретного твору методу (системи методів) дослідження.

Методологія пізнання художнього твору пов'язана з філософією творчості — світоглядною основою літературної творчості, яка визначає коло і характер зацікавлень письменника, його увагу до універсальних аспектів буття, світобудови, сенсу людського існування, долі народу тощо. Методологія творчості є конкретизацією філософії творчості через встановлення узгодженості світогляду письменника з певною філософською системою та способом творення. Цим зумовлена залежність ідеології та методології від філософії.

1 Бахтин М. М. Из записей 1970—1971 годов // Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. — М.: Искусство, 1986. — С. 369.

Світоглядна база митця може бути обмежена, наприклад, до особистісних, конфесійних, класових, партійних тем, і тоді його творчість цікава лише для однодумців, людей подібного психо- чи соціотипу. В іншому разі філософія творчості може бути настільки загальною, що конкретна людина рідко матиме з нею точки зіткнення. Наприклад, ідеї, проблематика космополітичної літератури, яка виростає з абстрактної світоглядної концепції, не викликаючи різкого заперечення і навіть будучи чимось привабливим для змучених протиріччями своєї доби людей, ніколи не стають пасіонарними (панівними, захоплюючими) для покоління, що прагне якісних змін у долі свого народу (твори Дж. Джойса, Ж.-П. Сартра, С. Беккета та ін.).

Кардинальну і гостроактуальну для нації проблематику містить націозахисна філософія творчості. В історії української літератури відомі три основні способи і наслідки реалізації такої філософії:

1) література критичного реалізму (Марко Вовчок, А. Свидницький, Панас Мирний та ін.). Вона аналізувала з народолюбних позицій, критикувала суспільно-політичні умови, у яких жив народ, вимагала для нього кращої долі. Апелювала передусім до «власть імущих», іноді — до ідейно-інтелектуального проводу народу, однак не зверталася до нього самого, не розкривала кращої перспективи національного життя, не передбачала якісної зміни особистості як передумови якісних змін у долі народу;

2) поєднання гостроти, актуальності, кардинальності порушуваних літературою загальнонародних проблем з певною ідеєю, через реалізацію якої їх можна розв’язати. Таким був тенденційний реалізм І. Франка (роман «Борислав сміється», у якому втілені ідея і концепція організованої боротьби, які автор наче підказує тодішньому поколінню). Ця література (філософія) не передбачає радикальної зміни людини, яка має змінити життя народу. Вона пропонує концепцію діяльності, посильну для існуючого типу особистості;

3) націоцентрична, національно-екзистенціальна філософія творчості. Її основоположник — Т. Шевченко. Репрезентує її й творчість письменників-«вісниківців». Ця філософія передбачає такі світоглядні і духовні зміни особистості, таке її зростання під час національно-визвольної боротьби (від Яреми — до Галайди), які зроблять цю особистість здатною реалізувати народорятівну ідею (для «вісниківців» — національну ідею), приведуть до вирішення всіх «проклятих питань» буття нації. Перед такою людиною категоричним імперативом стоять вимоги: дорости до Ідеї, захопитися «позитивним фанатизмом» (беззастережною жертовністю), відважитись на боротьбу за свої права і права народу. Ця філософія творчості має людинотворчий (гомокреативний), націотворчий та державотворчий характер.

Філософія і методологія літературної творчості допомагають збагнути ідейну зорієнтованість художньої літератури як елементу культури. Адже, як зазначав французький герменевт П. Рікер, «утворах, настановах, пам’ятках культури... об’єктивується життя духу»1. Цьому духовному феноменові деякі сучасні дослідники прагнуть надати універсального, космополітичного, загальнолюдського характеру, коли йдеться про культуру позанаціональну, спільну для всіх народів.

В опозиції до цього підходу — націоцентрична герменевтична настанова Гердера: «Дайте нам іти своєю дорогою... нехай усі люди добре або зле відгукуються про наш народ, нашу літературу, нашу мову: вони наші, це ми самі, і нехай цього буде досить». На пізнавальному значенні саме національного підходу, «власних очей», а не «чужого пристрою, що не підходить до німецького ока» («Промови до німецької нації») наголошував німецький філософ Й.-Г. Фіхте. Заперечував наявність загальнолюдських цінностей і В. Дільтей. Російський філософ М. Вердяєв писав: «Культура ніколи не була і ніколи не буде абстрактно-людською, вона завжди конкретно-людська, тобто національна, індивідуально-народна, і лише в такій своїй якості вона сягає загальнолюдськості»2. Подібних висновків доходили й українські дослідники. «По своїй суті кожна культура є національна»1, — писав Олег Кандиба-Ольжич; «Безнаціональної культури немає»2, — стверджував Є. Ма- ланюк.

1 Рикер П. Конфликт интерпретаций. Очерки о герменевтике.— М.: Медиум, 1995. — С. 34.

2 Бердяев Н. Національність і людство // Сучасність. — 1993. — № 1. — С. 155.

Якщо врахувати той загальновизнаний факт, що мистецтво є важливим структурним елементом культури, то слід говорити і про національний (а не універсальний) характер самого мистецтва, у т. ч. й мистецтва слова. Література є не просто фактом культури, а й фактором цього національного духовного феномену. Австрійський філософ Е. Шаргафф вважав її однією з найважливіших і наймасовіших сфер культури. Бо саме з нею пов’язують минуле, батьківщину, рідну мову — те, що забезпечує національну ідентичність, без чого нема народу, нації.

Фундаментальне філософське обґрунтування мистецтва (літератури) як фактора національного буття — «джерела звершено-історичного тут-буття народу» — дав М. Гайдеггер. Художній твір, на його думку, розкриває істину, суть буття людини, котре основується на таких поняттях, як «світ народу» і «земля народу»3. Суголосні з цим твердженням настанови дагестанського письменника Гамзата Цадаса своєму синові — письменнику Расулові Гамзатову: «...Твій стиль, твоя манера, тобто твій норов і характер мають стояти у віршах на другому місці. На перше ж місце слід поставити норов і характер свого народу. Спершу ти горець, аварець, а потім уже Расул Гамзатов... Якщо ж твої поезії будуть чужі духу горців, їх характеру, то твоя манера обернеться в манірність, твої вірші перетворяться на гарні, хоча, може бути, й цікаві цяцьки... Звідки візьметься Расул Гамзатов, якщо не буде Аварії й аварського народу? Звідки візьмуться твої власні закони, якщо не буде загальних для народу законів, вироблених віками?»4.

1 Ольжич О. Українська культура // Ольжич 0. Незнаному Воякові: Заповідане живим. — К., 1994. — С. 205.

2 Маланкж Є. Нариси з історії нашої культури. — К., 1992. — С. 9.

3 Хайдеггер М. Исток художественного творения // Зарубежная эстетика и теория литературы XIX—XX вв. Трактаты, статьи, эссе. — М.: Изд-во Моск, ун-та, 1987. — С. 307.

4 П’янов В. Слово про Расула Гамзатова // Гамзатов Р. Високі зорі: Вірші й поема. — К.: Дніпро, 1968. — С. 10—11.

Саме на основі аналізу основних архетипів-символів, через аналіз національної образності літератури вдається розглянути всю розмаїтність культури. Бо кожна нація має власний неповторний образ світу.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.