Теорія літератури - Олександр Галич - 2001

Арготизми - Лексико-синонімічні засоби увиразнення мовлення - Художньо-мовленнєва організація літературного твору - ЗОВНІШНЯ ФОРМА ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ - ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЯ ТВОРЧІСТЬ

Арготизмами (від франц. argot — жаргон) називаються слова та вирази,вживання яких обмежене специфічною мовою окремих соціальних груп, мало або й зовсім незрозумілою для іншої частини суспільства. За своїми ознаками мова арго зближується з жаргоном, але якщо останній, у принципі, відкритий для загального розуміння, то мова арго — це мова утаємничена, зрозуміла лише для посвячених, мова, що має спеціальний розрахунок на приховування свого змісту. До арго з давніх часів вдавалися такі соціальні групи, як ремісники, мандрівні крамарі, лірники, жебраки і т. д. У лірників, наприклад, існували такі арготизми, як: курганити — грати, курляти — варити, клево — добре, мікрий — малий, ботень — борщ. Найбільш поширене арго в середовищі злочинців, з яким і пов'язують його походження: „Арго у власному розумінні слова — це професійний жаргон злодійського світу у Франції. Існування цього жаргону прослідковується за деякими місцями писемних пам'яток французької мови вже в XIII ст., а з XV ст. стосовно арго існують достовірні документальні свідчення. <...> З другої половини XIX ст. відбувається швидке „розсекречування'' арго. Його лексика змішується з просторічними шарами лексики, переважно в просторіччі Парижа, і водночас дедалі глибше входить у мову освіченої частини суспільства, а згодом і в літературну норму, потрапляючи в той її пласт, який утворює власне фамільярну мову, langue familière. <...> Звідси арго потрапляє в художню літературу” [87, 242—243]. В художній літературі арготизми використовуються переважно з метою мовної характеристики дійових осіб. Наприклад: „Розказував, як він попав раз на вечорниці... А там самі терпелюки1 та каравони2. Покургав3 я їм, що знав, іду вже з хати, коли якась скелиха4 й обзивається: „Чи не дати вам, діду, мукиці?” Оце, думаю, клево5! Годі сухмаї кусмарити6, хоч ставреників накурляю7” (Г. Хоткевич, „Сліпець”; лірницьке арго: 1парубки; 2дівчата; 3пограв; 4сука; 5добре; 6сухарі гризти; 7вареників наварю). „А мазурики между тем в „марушечьем углу”, ожидая каждый очередь, вполголоса меж собой о своих делах разговаривают. Они в этом отношении менее Прова Викулыча церемонятся.

— Что стырил1?— осведомляется один у другого. — Да что, друг любезный, до нынче все был яман2, хоть бросай совсем дело; а сегодня, благодарение господу Богу, клево3 пошло! Зашел этта ко Владимирской. Народу за всенощной тьма-тьмущая — просто, брат, лафа! — Ну и что же ты? маху не дал? — Еше б те маху! Шмеля срубил, да выначил скуржанную лоханку4! — самодовольно похваляется мазурик. — Мешок во что кладет веснухи5? — спрашивается в то же время в другой группе, на противоположном конце комнаты. — Во что кладут! да гляди, чуть не в гроник6! — ропщет темная личность с крайне истомленным и печальным лицом. — Клей7 не дешевого стоит; поди-ка, сунься в магазин у немпа купить — колес8 в пятьдесят станет.

— А какой клей-то?

- Да канарейка с путиной9, как есть целиком веснушные10. Так он что, пес едакий, мешок-то? Я по чести, как есть, три рыжика правлю11.

— Какими? рыжею Сарою12?

— Ну, вестимо, что Сарой, а он, пес, только четыре царя13 кладет. А мне ведь тоже хрястать14 что-нибудь надо! жена тоже ведь, дети... голодно, холодно... <...> В третьем углу — молодой вор... молодцевато повествует о своих ночных похождениях:

— Просто, братцы, страсть! Вечор было совсем-таки влопался15! Да, спасибо, мазурик со стороны каплюжника16 дождевиком17 — тем только й отвертелся! А Гришутка — совсем облопался18, поминай как звали! Стал было хрять19 в другую сторону, да лих, вишь ты, не стремил20, опосля как с фараоном21 справились; а тут стрела22 подоспела вдогонку — ну и конец! Теперь потеет23; гляди, к дяде на поруки попадет24, коли хоровод25 не выручит.

— Значит, скуп26 надо? — озабочено спрашивают мазурики, ибо этот вопрос, весьма близко касающийся их сердца и карманных интересов.

— Значит, скуп! Парень, братцы, клёвый, нужный парень! Отначиться27 беспременно надо” (В. Крестовський, „Квартира для Тринки і темних очей”;злодійське арго: 1украв; 2погано; 3добре; 4вийняв гаманець і витягнув табакерку; баришник, який оцінює золотий годинник; 6гріш; 7слово, яким позначається будь-яка вкрадена річ; 8рубль; 9 годинник з ланцюжком,10золоті; 11червінці прошу; 12півімперіал; 13срібний рубль; 14їсти; ,15попався на кражі; 16поліцейський; 17камінь; 18був заарештований і відправлений в тюрму; 19бігти; 20дивитися, стерегтися; 21,будочник; 22патрульний козак; 23сидить в участку; 24потрапити до в'язниці; 25ватага, злочинна зграя; 26загальна складчина на викуп заарештованого; 27відкупитися).

Спорідненим з арготизацією мови явищем є так звана мовна тарабарщина,в основу якої покладена деформаціязагальновживаних слів, арготизованих шляхом спеціальних прийомів: „Крім створення власне арготизмів, застосовувалось і зашифровування слів шляхом переставляння чи введення нових складів. Так в арго злодіїв Євбазу (м. Києва) у наголошеному складі приголосні перед голосним замінювались звуком „ш”, а сама група приголосних разом із голосним повторювалась у кінці слова: Шая жи шуву шана Євшазіба (Я живу на Євбазі)” [107, 134]. Цікавий приклад використання подібної словесної тарабарщини міститься в поемі І. Котляревського „Енеїда” (частина четверта, строфи 1—2):

Борщів як три не поденькуєш.

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркоті закеньдюшить.

Коли ж що напхом з'язикаєш

І в тереб добре зживотаєш,

То на веселі занутрить;

Об лихо вдаром заземлюєш,

І ввесь забуд свій зголодуєш,

І біг до горя зачортить.

Та що абищоти верзлялом,

Не казку кормом солов'ять:

Ось ну, закалиткуй брязкалом,

То радощі заденежать.

Коли давало сп'ятакуєш,

То, може, чуло зновинуєш,

Якщо з тобою спередить:

Куди на плавах човновати,

Як угодити Юнонати

І як Еней замінервить.

Зміст цієї тарабарщини розшифровується приблизно так: „Як три дні без борщу посидиш, // Почне за серце тормошить, // І підтягне живіт до спини, // І в кендюсі забуркотить. // Коли ж що за язик напхаєш, // Живіт як світ натеребит, // Утроба весело заграє; // Об землю лихом добре вдариш, // Вчорашній голод не згадаєш, // Тоді тобі сам чорт не брат. // Та що там теревені править, // Байки не кормлять солов'я: // Ось ну калиткою трусни, // Брязкалом душу звесели, // Добудь з калитки п'ятака. // Коли п'ятак у руку сунеш, // То, може, новину почуєш: // Куди човни по морю править, // Які Юнона сільця ставить // І як її перехитрить”. „Словесна гра, — пише коментатор поеми О. Ставицький, — тут побудована на довільній перестановці складових частин слова і речення: підмет — на місце присудка, додаток — на місце підмета і т. д. За такою „тарабарщиною” — добре знання і чуття рідної мови, її гнучкості, невичерпних словотворчих можливостей <...>. Перед нами словесна еквілібристика, розрахована на те, щоб приголомшити, збити з толку співрозмовника у відповідальний момент розрахунку. Щоб розщедрити Енея, Сівілла обіцяє ще стати йому в пригоді — навчити, яким шляхом плисти, щоб щасливо досягти мети, розповісти, які каверзи готує йому Юнона і як їх уникнути. Еней замість запрошеного п'ятака дає старій „шагів з дванадцять” (шість копійок, шаг — півкопійки). Хитра баба, тут же забувши обіцянки, „іхлизла, мов лихий злизав”” [44, 254].