Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

ЛІТЕРАТУРА ЯК ПОМСТА: ОБРАЗИ ЖОРСТОКОСТІ В ЕПОХУ РОМАНТИЗМУ - ІНШІ ЕСЕ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Поема “Гайдамаки” (1839-1841), центральний, найважливіший твір Шевченка, описує стихійне повстання селян проти поляків. Відтак насильство є важливим компонентом як польсько-українських стосунків у їх загостреному вигляді, яким є повстання, так і самого стилю, образної структури поеми.

Наративний оповідний текст поеми не має лінійного наративу. Поема складається з епізодів, написаних в різних стилях. З них найбільш ясно можна вибудувати дві історії: історію Галайди, наймита, який приєднався до повстанців, і Гонти — гайдамацького ватажка, який у фіналі вбиває своїх дітей, щоб показати свою лояльність до справи національної помсти.

В першому епізоді поеми автор показує, як “жид” знущається над наймитом. Водночас він сам стає об’єктом знущання з боку поляків. Наруга над євреєм-корчмарем, його вбивство і зґвалтування його дочки Оксани є підставою для помсти ко- заків-повстанців. Цікаво, що єврей та “нехрещена” Оксана — традиційні вороги і відтак жертви козаків — є в цьому випадку так само жертвами і поляків.

Помста козаків-гайдамаків за знущання, наругу, експлуатацію неймовірна в своїй жорстокості, і зображення її Шевченком так само неймовірне за тією мовою, яка цю жорстокість переповідає.

Не милують,

Карають, завзяті.

Як смерть люта, не вважають

На літа, на вроду

Шляхтяночки й жидівочки.

Тече кров у воду.

Ні каліка, ані старий,

Ні мала дитина

Не остались, — не вблагали

Лихої години.

Всі полягали, всі покотом;

Ні душі живої

Шляхетської, жидівської.

А пожар удвоє

Розгорівся, розпалався

До самої хмари.

А Галайда, знай, гукає:

“Кари ляхам, кари!”

Мов скажений, мертвих ріже,

Мертвих віша, палить.

“Дайте ляха, дайте жида!

Мало мені, мало!

Дайте ляха, дайте крові

Наточить з поганих!

Крові море... мало моря...

Оксано! Оксано!2

Галайда помщається за Оксану і вбиває всіх підряд. Він убиває заново навіть мертвих. Він хоче моря крові. Моря і ріки крові— лейтмотивний образ поеми. Однак Галайда так само непослідовний. Адже, вбиваючи шляхтянок і “жидівок”, він мстить за свою “жидівку” Оксану. Ця помста ірраціональна, малоконструктивна і не показує козаків із позитивного боку. Перед нами не війна, де чоловіки змагаються з чоловіками, а в обох випадках— це насильство, спрямоване проти беззахисних людей. Так чинять поляки, мордуючи селян-українців і євреїв. Так чинять і козаки-повстанці, убиваючи не лише воїнів, але й польських і єврейських жінок та дітей. Козаки невблаганні. Те, що їхні жертви саме жінки, діти, старі, навіть каліки, є певним прийомом загострення зображення насильства.

Поема, а також жорстокість козаків, у ній зображена, доходить кульмінації, коли Гонта власноручно вбиває своїх двох малолітніх синів від дружини католички-польки. Це найбільш зловісна частина поеми, а також така, що найтяжче піддається інтерпретації. В Гонті борються два почуття — почуття обов’язку перед побратимами-козаками, вірність клятві вбивати поляків і батьківськими, загалом людськими почуттями. Він вибирає обов’язок і зі словами: “Не я вбиваю, А присяга”,— зарізає своїх дітей ножем, освяченим для кари полякам. Після цієї сцени напівбезумний Гонта продовжує керувати козацькою різаниною в Умані. Він хоче залити своє горе кров’ю поляків:

... Крові мені, крові!

Шляхетської крові, бо хочеться пить,

Хочеться дивитись, як вона чорніє,

Хочеться напитись ...3

Водночас Гонта тужить: “Тяжко мені жить! Тяжко мені плакать! ... Я дітей зарізав!.. Горе мені, горе!”4

Кровожерність Гонти та інших гайдамаків викликана помстою, класовою, національною, релігійною. Поляки є жорстокими панами, що засвідчує перша частина поеми, а крім того, вони іновірці, які цілеспрямовано намагаються покатоличити Україну, відірвати її від рідної православної віри. Останнього також достатньо для того, щоб засудити їх на смерть. Ненависть до “жидів” має аналогічний компонент: вони лихварі, а крім того — іновірці. У Гонти все це ускладнюється його особистими проблемами. Він метаться не лише полякам і євреям, але й собі самому за власну безпринципність. Одружений з полькою, він має вбити своїх дітей, які стануть поляками, інакше в перспективі, як говорить їхній учитель-єзуїт, вони виростуть і вб’ють його самого. Тобто примирення можливе лише у смерті, іншого примирення не може бути.

У фіналі поеми Гонта (який вчинив найбільший злочин — убив власних дітей) ховає своїх малих синів у полі, рівняє землю над їхніми тілами, щоб ніхто не знав, де їхня могила, і зникає в диму пожежі палаючої Умані.

Ставлення Шевченка до цієї “козацької слави” амбівалентне. Історія гайдамаків — це почута в дитинстві розповідь його діда, перемішана з медитацією на цю тему вже зрілого поета. Це є водночас роздумами на тему української історії: гайдамаччина була кривавим спалахом, який за рік ущух, також зруйнована була Січ, і Україна заснула, її історія ніби закінчилася, залишилась тільки в піснях та переказах старих людей. Рядком однієї з пісень не випадково завершується поема.

В поемі переплітається багато голосів і стилів: наративні уривки з медитативними, фрагменти пісень або стилізацій під пісні з пейзажами, оповіді героїв від першої особи з прозовими діалогами. Голос автора так само присутній і не завжди збігається з голосами нараторів. Шевченко вважає, що зразок історії, продемонстрований гайдамаччиною, є далеко не зразковим, власне, так не повинно було бути, кривава гримаса історії є непоправною помилкою. Він запитує: “А за віщо, за що люде гинуть? Того ж батька, такі ж діти — Жита б та брататься...” Однак конфлікт почався із заздрості і руйнівного інстинкту однієї сторони і продовжився в бажанні нащадків-сиріт другої сторони помститися: “Замучені руки Розв’язались — і кров за кров, І муки за муки!”5 Автор покладає велику вину на “ксьондзів, єзуїтів”, які, на його думку, пересварили “дітей старих слав’ян”.

Тема вбивства Гонтою дітей не може не викликати асоціацію з романом Миколи Гоголя “Тарас Бульба”. Тарас Бульба вбиває свого сина Андрія за зраду. Любов до жінки з ворожого польського табору виявилася міцнішою за любов до України, і за це старий козак карає свого сина. Гонта у Шевченка вбиває малих і беззахисних дітей, які ще жодного злочину перед Україною не вчинили. їхня вина лежить у самій їхній крові - напівпольській, і в тому, що вони охрещені матір’ю в католицьку віру. Якщо вбивство Тарасом Бульбою сина Андрія містить в собі певний елемент романтичної справедливості, то вбивство Гонти несправедливе і шокуюче, адже це вбивство малих дітей.

На думку американського дослідника Григорія Грабовича, вбивство Гонти має декілька вимірів і пояснень: “Згідно із зовнішнім “ідеологічним” поясненням, Гонта вбиває синів тому, що їхня мати була полькою і католичкою, тобто в знак “святої помсти” полякам. Так само на поверхні лежить і ще один ідеологічний, конкретно — слов’янофільський мотив пояснення. В основі його трагічне відчуття, що своїм вчинком Гонта вбиває будь-яку надію на примирення. Однак на глибшому, символічному рівні вбивство синів означає очищення, здійснене з огляду на той факт, що вони існували між двома світами — польським, католицьким, і козацьким, православним, і, як усі проміжні постаті, були зіпсованими. Я вже відзначав, що на цьому рівні жодне примирення неможливе. Але мертвими їх можна знову включити в козацький світ. Коли Гонта ховає синів, їхні тіла вже називаються козацькими (“козацьке мале тіло”), а їхня смерть стає значною і сакральною, адже, за власними словами Гонти, ці діти, як і він сам, померли за Україну (“... ви за неї / Й я за неї гину”)”6.

Вбивство Гонтою синів, в інтерпретації Грабовича, є частиною певної моделі родини, яка не функціонує. У випадку Гонти вона є найбільш шокуючою. Однак у цілому ряді інших наративних поем Шевченка можна побачити інші варіанти цієї моделі недіючої родини. Сім’я є спотвореною і скаліченою. Вбивство в її рамках (братовбивство, батьковбивство, а також вбивство батьками дітей) є типовим виявом цієї скаліченості. Ще один вияв — “злочини проти природи”, тобто інцест. Ще один— зґвалтування чи нещасливе кохання нерівних (модель Катерини) і відтак велика кількість сиріт-байстрюків, які потенційно можуть стати і часто стають об’єктом насильства і вбивства.

Григорій Грабович перелічує твори, в яких відбувається вбивство батьками своїх дітей: “В “Утопленій” мати вбиває дочку в нападі ревнощів і ненависті. В “Титарівні” Микита кидає в криницю своє позашлюбне немовля, а в “Русалці” мати топить свою нешлюбну дочку. Звичайно, убивство дітей зумовлюється насамперед тим прокляттям, яке робить недосяжним для героїв самі шлюбні зв’язки. Але знищуються також і діти від тих шлюбів, які все ж таки здійснюються і де діти стають елементом медіації, примирення, що його вимагають закони суспільного життя”7.

В цьому сенсі йдеться про помсту історії, певне прокляття, яке лежить на Україні та її історії, на українській людині, на українській родині. Людина не придатна до щастя, сім’я не діє. Це майже містична за суттю помста сучасникам за минуле, в якому вони не винні. Насильство по відношенню до дитини (вбивство дитини) і зганьблення, зґвалтування жінки — найвищий злочин у світі Шевченка. Це— вища форма прокляття, яка повторюється в світі Шевченка з нав’язливою настирливістю.

Насильство в Шевченка має різні обличчя і риторику, різні метафори. Воно повсюдне, постійно присутнє і виявляється в певній системі образів, а також кліше, які збереглися в українській літературі дальших часів.

Вірш Шевченка, відомий під назвою “Заповіт” (1845),— по суті, другий національний гімн України, — має слова, які знає кожна дитина. В цьому короткому вірші є образ, який у рамках поезії Шевченка можна вважати цілком класичним. Ідеться про образ ворожої крові, власне, ріки крові або кривавої ріки. Тільки після того, як ця ріка ворожої крові потече в “синє море”, душа поета заспокоїться і “полине” до Бога молитися. Вірш завершується закликом Шевченка до співвітчизників постати по його смерті і похоронах:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте8.

Свобода неможлива без помсти і насильства. Помста і кров — необхідна частина майбутнього очищення і звільнення від прокляття. Йдеться про національне прокляття, котре таке могутнє, що без звільнення від нього не буде ні гармонійної родини, ні природної, нормальної любові між людьми, ні природної сексуальності.

У рамках світу Шевченка майбутня помста, така важлива для звільнення й очищення, не окреслена надто чітко. Те, що відбувається в повісті Олекси Стороженка, можна назвати ідеологізацією помсти. В його незакінченій повісті “Марко Проклятий” (1870) знаходимо і криваву образність, і криваві злочини в романтично-готичному дусі, і певну ідеологічну підкладку, значно очевиднішу та прямолінійнішу, ніж у Шевченка.

Повість “Марко Проклятий” у багатьох своїх мотивах перегукується з “Гайдамаками” Тараса Шевченка. Зокрема, якщо говорити про тему особистого і національного прокляття України. Крім того, повість позначена впливом ранніх творів Миколи Гоголя на українську тематику. Пекло, чорти і різноманітна “нечиста сила” нагадують “Вія” і “Страшну помсту”.

Як і в “Гайдамаках”, у “Маркові Проклятому” наявний мотив суму за втраченою Україною, вільною й ідилічною, в якій мирно жили разом брати-слов’яни. Він, однак, поєднується з тенденційною інтерпретацією історичних подій, польсько-українських конфліктів і війн, а також “Переяславської ради”, однак у Стороженка її інтерпретація має явно проімперський характер.

Знову, як і в “Гайдамаках”, у повісті переплітаються дві історії — Марка і Кобзи. Батько Марка був козаком на Січі в часи гармонії поляків і українців. Слова Марка: “Було се у ті часи, як ляхи з козаками жили чесно, по-братерськи. Хоч не однієї матері були ми, значить, діти, так закон уже отої Посполитої Річі для кожного був рідним батьком. Не було тоді і чутки про ту гемонську унію... Єзуїти і патери не шинкували чоловічою кров’ю, магнати не топтали закону і не знущались над козацькими привілеями. Добре тоді жилось на Україні...”9 — нагадують рядки Шевченка з вірша “Полякам”:

Ще як були ми козаками,

А унії не чуть було,

Отам-то весело жилось!

Братались з вольними ляхами,

Пишались вольними степами...

... Аж поки іменем Христа

Прийшли ксьондзи і запалили

Наш тихий рай. І розлили

Широке море сльоз і крові,

А сирот іменем Христовим

Замордували, розп’яли...10

Тут та ж сама теза про минуле ідилічне братерство, яке змінилося конфліктом, спричиненим ксьондзами, котрі цю гармонію зруйнували. Тема католицизму прямолінійно розв’язана у сцені відвідання Марком пекла. В ній один з дрібних чортів доповідає Сатані про своє перевтілення в єзуїта, який став їхнім старшим. Українсько-польський конфлікт суто релігійний, по-друге, його пояснення однозначне — це підступи Сатани. Саме нечиста сила прагне посварити козаків з поляками і “підсунути” унію. Відтак зрозуміло, що саме православні мають захистити Україну і брататися між собою.

На запитання Кобзи про те, що станеться з Україною, Марко, який наділений даром бачити майбутнє, виголошує пропагандистський пасаж: “...гетьмана Косинського в Бресті живого замурували єзуїти в Авґустинському кляшторі; у Варшаві Наливайка спалили у мідному бику; з Остряниці жили витягли; з Полуруса живого зідрали шкуру і тисячі ще других замордували лютими муками... Теперечки знов потече річка крові; побачимо, що-то зробить Хмельницький, чи поможе йому Господь милосердний одчахнути руський люд од дряпіжних ляхів і прихилить до одновірного з нами народу, до однієї матері нашої православної церкви!.. Тоді вже нічого на світі не розіб’є нашого братерства, хоч увесь світ встане за ляхів!..”11 Сенс цієї промови, яку, безперечно, схвалює сам автор: все зло від поляків, саме на них має бути спрямована і спрямується помста; Хмельницький— національний герой тому, що об’єднає українців та росіян на основі православної церкви; це об’єднання буде названо “братерством”. В ньому немає верховенства одного над другим, немає закріпачення, експлуатації тощо, є тільки гармонія.

Як відомо, повість “Марко Проклятий" не була дописана автором. Однак у листі до В. І. Бєлого від 8 березня 1874 р.12 він коротко виклав, яким має бути закінчення його твору. Виявляється, що пекельний убивця Марко Проклятий, за задумом автора, мав очолити антипольську боротьбу. Кожен раз, коли він убиває поляків, його власні страшні гріхи — інцест, убивство власної дитини, а потім сестри і матері — відпускаються, тягар його совісті зменшується...

“Марко Проклятий” є надзвичайно жорстоким твором. Відрізані голови, сцени вбивства та знущання автор намагається показати якомога натуралістичніше.

Ось козака Кобзу та ще кількох козаків ведуть на страту після того, як він зірвав весільну квітку з княгині Четвертинської:

“Попереду йшов Щука з своїм помічником, паном Підпальським, і патером Марецьким, а за ними жовнір ніс жаровню і торбу з вугіллям, щоб було чим пришкварить і припекти. І у патера висіла через плече сумка з обценьками, кліщами, ножами, штрикалками; були там і пляшки з купоросом, гострою водкою і різними отрутами. Знав і він добре людей мордувать: яку й жилку витягти, де й шкуру зідрать, чим полить і посипать живе м’ясо. У Римі навчився сій науці, в інквізиції, на котолупні святійшого папи. Кілька кроків од їх три жовніри вели на арканах бідолах”13.

Перед нами суто ідеологічна репрезентація ворога. Стороженко не помічає штучності, надмірності, а також літературної непереконливості цього образу патера як мучителя-інквізитора. Тому, хоч як він нагнітає атмосферу насильства і жорстокості, що їх зазнають ті, хто потрапляє до рук поляків, усе ж ця сцена не виглядає переконливо.

Значно страшнішою видається сцена, в якій козак Кривоніс зі Зміїного острова розправляється з полоненими поляками, зокрема вбиває дитину полоненої шляхтянки:

"... Кривоніс хижо скинув очима на дитину. — Бач, яке маленьке, у пелюшках ще, а вже воно сто чортів у живіт, а як виросте, бісеня, то й буде нас нівечить і пити нашу кров... бодай воно не діждало! — 3 останнім словом Кривоніс вихопив з рук матері дитину і вдарив її головою об камінь. Череп розлетівся на дрібні шматочки і забризкав кров’ю і мізком матір і тих козаків, що стояли навколо... Шляхтянка скрикнула, підняг ла руки до неба і, як нежива, вдарилась об землю. Усі з жахом одступили назад і хутко стряхували з себе шматки мозку і черепа, неначе огневі іскри, щоб вони не спалили одежі.

— Прив’яжіть лишень сучку до стовпа, — прогугнів Кривоніс до своїх вовгурянців. — Чим вигодовувать п’явку, щоб висмоктувала з нас кров, нехай годує комарів, поки сама з голоду не одубіє...”14

Треба сказати, така жорстокість не втішила Кобзу та його невеликий загін. Вони відходять від Кривоноса, щоб не бачити, як він та його прибічники мордуватимуть полонених поляків.

Особисте прокляття, прокляття України, сфокусоване в насильстві, спрямоване майже винятково проти жінок Злочин Марка Проклятого полягає в тому, що він спочатку втягнув свою сестру в інцестуальний зв’язок, потім задушив їхню спільну дитину, потім убив матір, яка про це довідалась, і сестру, котра у своїх гріхах покаялася. Сучасними словами Марка можна б назвати серійним убивцею. Убивство родичів було не першим, хоча саме воно — як таке, що переходить усі табу цивілізації, — заслужило прокляття. Перед тим він убив свою наречену, котра вийшла заміж за іншого, поки він козакував на Січі, а також її чоловіка, ще раніше він убивав кожного, хто кидав оком у їх бік. Ще раніше — в дитинстві — він з насолодою убивав птахів і тварин і жив у лісі, як звір.

За Стороженком, в усіх цих вчинках він ніби й не винен. Таким його зробила його мати. Усе почалося з того, що його мати, яка в чоловічому одязі разом з батьком воювала на Січі, завагітнівши, народила його в лісі. Не маючи молока годувати дитину, вона вбивала птахів і малих звірів і вигодовувала його їхньою кров’ю. З того часу пиття крові стало буквальною і переносною потребою Марка.

Проекція на жінок. Історія зради судженої повторюється ніби двічі. Марка зраджує наречена— виходить заміж за іншого. До того заради неї він притамував свою звірячу натуру, навіть до церкви ходив. Після її зради не лише вбив жінку та її чоловіка, а й занапастив усю свою родину. Наречена Кобзи так само не дочекалася його з Січі. У село надійшла помилкова чутка, що він загинув, і за деякий час по тому її видали заміж Кобза з’являється в селі якраз у день весілля Зіньки. Він милосердно пробачає її мимовільну зраду, але Зінька божеволіє і помирає. Кобза пробачає, але руки їй не простягає. У свій спосіб, зрікаючись тільки-но одруженої Зіньки, він убиває її.

І все ж чи не найважливіша і найогидніша сцена відбувається в фіналі. Кривоніс приводить до товаришів свою коханку-“жидівку” і пропонує комусь із козаків відібрати їй життя. Однак вони вже втомилися від крові й помсти і просто милуються її красою. їхнє загальне бажання і рішення — дарувати їй життя. На слова козаків “нехай живе” Кривоніс відповідає: Ну, дак не коріть же й мене...

С последним словом шваркнула из ножен сабля, сверкнула, голова єврейки на аршин поднялася кверху, а труп, изрыгая фонтаном кровь, грохнулся на пол. Толпа поспешно отхлынула назад и с ужасом глядела на Кривоноса.

— Товариші, — гаркнул Кривонос, потрясая саблей, — ся шабля перетяла ланцюги кохання, чи ж вдержаться від неї лядські кайдани?!

— Ай, атаман, ай, атаман, — раздалось со всех сторон. Вовгурянцы кинулись к своєму атаману, сняли его со стола и долго колыхали на руках, восхваляя его геройский подвиг”15.

Козаки з команди Кривоноса вимагають від Кобзи-Павлюги повторити цей подвиг. Однак Кобза обіцяє зробити це наступного дня. Тим часом наступного ранку Кобза одружується з княгинею Четвертинською, попередньо вбивши чоловіка. На весіллі вона вдягнена в український одяг і цілком перевтілена. Полька стала українкою. Кобза закликає козаків надалі поважати її як його дружину.

На завершення Стороженко не стримує свого захоплення власним сюжетом·. “Не правда ли, материал для повести великолепен?”16 — звертається він до приятеля з риторичним запитанням.

Повість, як уже згадувалося, залишилася незавершеною, перспектива пошлюбного життя Кобзи і княгині залишилася відкритою. Як у казках, вони мали б щасливо жити аж до самої смерті. З другого боку, на цю пару могла б чекати перспектива Гонти та його дружини.

У Стороженка головними жертвами виступають жінки. Вони не обов’язково іноземки, як у випадку Кривоноса. Це можуть бути і українські жінки, як у випадку Марка. Жінки беззахисні, і їхнє вбивство є вищою формою жорстокості. Мотив убивства жінок знаходимо не лише у Стороженка. Насправді в українському романтизмі він досить поширений. Значно страшніше цей мотив представлений у російськомовній повісті Миколи Костомарова “Кудеяр”.

Тема жорстокості і насильства в українській літературі ніколи не ставала об’єктом окремого дослідження. Однак вона частково заторкується в романі-біографії Віктора Петрова “Аліна і Костомаров”. Увагу Петрова привернув той факт, що в багатьох творах Миколи Костомарова зустрічаються шокуючі сцени насильства і жорстокості. Петров проектує ці сцени на особисті проблеми письменника та історика, застосовуючи в своєму дослідженні прийоми психоаналізу:

“Що ж є жорстокість?

Улітку року 1873, нудьгуючи і хандривши, Костомаров задумав і почав писати історичну повість з часів кінця XVI віку “Кудеяр”. У цій повісті є сцена, як Кудеяр, що був багато літ у татарському полоні й повернувся на батьківщину, з наказу царя обідає перед трупом жінки — сцена гротескна й кошмарна, що в ній Костомаров доходить останніх ступенів похмурого і дикого патосу”17.

Далі йде опис сцени:

“Малюта, Мамстрюк та чотири опричники повели Кудеяра в одну з хат, збудованих на царському дворі.

Там у хаті, на столі, застеленому червоною скатертю, стояла олов’яна миска щей; коло неї лежав шмат хліба, а над столом на гаку, вбитому в малицю, висів труп жінки.

Кудеяр подивився на труп повішеної і пізнав свою Настю.

На людській мові не знайдеться слів, щоб висловити те, що відчув тоді Кудеяр.

— Сідай і обідай! — наказав Малюта.

...Кудеяр сів за стіл, узяв ложку й почав підносити до рота щі, зачіпаючи рукою холодну ногу своєї мертвої Насті.

— Мало їв, ще їж, — сказав Малюта, — а то голодний будеш. Ще з’їж шматочок мяса.

Кудеяр почав діставати з миски шматок м’яса і тоді знов зачепив ногу небіжчиці, й нога, захитавшись, ударила його в губи.

— Ха-ха-ха! Поцілувався з дружиною, — зареготався Малюта.

— Диви, жінки не з’їж замість яловичини,— додав один з опричників.

...Вони вийшли. Малюта пішов докласти цареві. Кудеяр з опричниками стояв на дворі. В очах його не було ані сльози. Він мовчки й ніби байдуже дивився в далечінь”18.

Повість Костомарова про розбійника часів Івана Грозного, на думку Петрова, має певні літературні умовності, також віддає данину історичним та етнографічним джерелам, але, найголовніше, відбиває особисту проблему самого автора. Йдеться про те, що Кудеяр губить жінку, яку кохає. Те ж саме робить Костомаров, який перетворює свою любов до Аліни в “трупне ніщо”. Петров так і не дає відповіді на запитання: “Що таке жорстокість?” Так само він не відповідає на запитання, навіщо Костомарову ці жорстокі, відразливі сцени на зразок процитованої. Петрову йдеться про сублімацію підсвідомих переживань Миколи Костомарова, який проектує себе в образі Кудеяра.

Відомо, що стиль не існує окремо від репрезентацій певних концепцій автора. В цьому сенсі насильство може бути функціональним прийомом, драматизацією тих конфліктів, про які йдеться авторові, зокрема, якщо конфлікти мають ідеологічний, політичний характер. Дуже важко відділити концепцію від тієї вербальної форми, в якій вона репрезентується. Тому в цій праці буде заторкнуто питання політичного, ідеологічного контексту літератури. Хоча особливості репрезентацій, метафор, мови, тяглість цієї мови, її, так би мовити, автономне життя буде стояти в центрі уваги.

Жорстокі сцени в поезії Тараса Шевченка є драматизацією, загостренням певного уявлення автора про історичну долю України. Тому насильство-помста є важливою складовою його глобальної концепції визволення України від прокляття її долі.

У Стороженка насильство-помста є частиною того ж самого, однак гранично заідеологізованого конфлікту. Загадковим, однак, залишається запитання про причини концентрації насильства та вбивства жінок. Схожий мотив у Миколи Костомарова, за інтерпретацією Петрова, є проекцією його психологічних проблем. Образи всіх трьох авторів (ріки ворожої крові, помста, спрямована на іноземців-іновірців, нарешті, убивство жінки) отримали дальше життя, так би мовити, літературні реінкарнації в багатьох текстах, написаних у XX столітті. Часто сцени насильства були самодостатніми, позбавленими будь-якого сенсу, окрім самої жорстокості.

* * *

У зв’язку з темою жорстокості, втіленої в мові, цікаво згадати статтю німецького філософа Мартина Гайдеґера “Гельдерлін і сутність поезії”. В цій статті Гайдеґер, котрий у своїй філософії приділяв велику увагу питанням літератури і мови, виходить з кількох тез Гельдерліна, якого вважає поетом, що збагнув саму сутність поезії. Одна з них: поетична творчість — це найневинніше із занять. Наступна: мова — найнебезпечніше з благ. Гайдеґер намагається пояснити ці тези, а також зв’язок між ними.

Отже, перше запитання: наскільки невинною є поезія? “Поезія народжується в скромних шатах гри. Нічим не пов’язана, вона створює свій світ образів. Але, як замкнена у собі, вона й не виходить за межі уяви. Тому всі її акції, які могли б значно підірвати нашу невинність, стають нечинними. Отже, поезія безневинна, вона не має ніяких реальних наслідків, бо є лише словами. Поезія неначе й бездіяльна, вона ніяк не втручається у світ дійсного, щоб якось його змінити. Поезія— це радше сон, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова...”19

Коли Гайдеґер говорить про мову як “найнебезпечніше із благ”, йдеться про філософський зріз небезпеки. “Небезпека — це загроза для буття з боку сущого.... Тільки мова вибудовує простір, в якому під загрозою є все буття, простір, в якому можна заблукати...”20 Мова є благом у тому сенсі, що вона є знаряддям порозуміння: “Вона є знаряддям, яким людина володіє, як і багатьма іншими, однак мова взагалі створює можливість самого перебування у відкритості сущого”21.

Мова як небезпека, мова як інструмент кари, насильства, вбивства є однією з багатьох філософських тем роману Умберто Еко “Маятник Фуко”. Смерть видавців міланського видавництва “Гарамон” Якопо Бельбо та Діоталеві, загроза, котра в кінці роману нависає над їхнім другом Казобоном, є покарою за літературно-історичну гру. На основі уривків думок і текстів і з метою залучення до видавництва нових авторів вони вигадують План світової змови, який нібито існує впродовж тисячоліть. План виявляється переконливим, і химерні члени езотеричного, містичного світу, різноманітні сатаністи, окуль- тисти, маги вимагають його від видавців. Якопо Бельбо помирає на маятнику Фуко в паризькому Сховищі, відмовившись видати план. У його ворогів немає фантазії виявити, що план є вигадкою. Якопо так само відмовляється повідомити їм цю правду, виявляючи цим до них свою інтелектуальну зневагу.

Тим часом інший герой роману, Діоталеві, ще один інтелектуал-видавець, одержимий рабинською мудрістю, помирає від раку. Він вважає, що його смерть є частиною тієї самої покари, яка невдовзі наздожене Бельбо.

У своїх передсмертних міркуваннях Діоталеві, який впродовж життя шукав істину в Торі та Кабалі, ділиться з друзями припущенням про причину своєї близької смерті:

“Ми згрішили проти Слова, Слова, яке сотворило й підтримує світ. Тепер тебе за це покарано, як покарано й мене. Між мною і тобою різниці немає”22.

Діоталеві вважає, що Тора, будь-яке писання створює світ. Тому всяке письмо священне в сенсі тієї влади, яку воно має над світом. Безвідповідальне писання загрожує світові. Воно є, по суті, формою насильства. Насильство над текстом приводить до насильства над світом: “Перемішувати літери означає перемішувати світ. Цього не можна уникнути. Це стосується будь-якої книги, навіть букваря. Хіба ті люди, як-от твій доктор Ваґнер (йдеться про французького психоаналітика, в образі якого вгадується видатний сучасний психоаналі- тик Жак Лакан. — С.П.), не говорять, що той, хто грається словами, анаграмує їх, перекручує мову, має зло в душі і ненавидить свого батька?”23

Діоталеві пов’язує світ, книгу (писання) і тіло. Маніпуляції зі словами, на його думку, привели до маніпуляцій зі світом, а останні, в свою чергу, змінили його тіло. Клітини цього тіла почали жити за відмінними законами, відмінним Планом, тобто прийшла хвороба, яка в фіналі вбила тіло. “Чи замислювався ти коли-небудь над тим, що риторичний термін “метатеза” схожий на онкологічний термін метастаз?..”24 В обох випадках ідеться про зміну, переміщення, мутацію. Зміна слова веде до зміни тіла.

Ідеї Мартина Гайдеґера та Умберто Еко могли б служити своєрідними поширеними епіграфами до теми вербального, дискурсивного, метафоричного насильства і до його влади над реальною ідеологією, думками, історією.

Примітки

1 Вбивство Гонтою своїх дітей — не історичний факт, а суто літературне запозичення із вкрай тенденційної повісті “Вернигора” польського белетриста Міхала Чайковського. Як писав М. Зеров, “запорожці у Чайковського — польські патріоти; навіть гайдамаки у нього в 1768 р. кидають у повітря шапки і вигукують: “Niech tyje Polska!” У історичного Гонти синів не було, а дружина була православною. (Прим.ред.)

2 Шевченко Т Гайдамаки // Повне зібр. творів: У 12 т. - К, 1989. - Т.1. - С. 94-95.

3 Там само. — С. 1 Об.

4 Там само.

5 Там само. — С. 92.

6 Грабович Г. Шевченко як міфотворець. — К, 1991. — С. 75.

7 Там само.

8 Шевченко Т. “Як умру, то поховайте...” // Повне зібр. творів: У 12 т. - К, 1989. - Т. 1. - С. 268. .

9 Стороженко О. Марко Проклятий // Твори: У 2 т. — К, 1957. — Т. 1. - С. 353.

10 Шевченко Т // Повне зібр. творів: У 12 т. — К., 1991. — Т. 2.— С. 37.

11 Там само. — С. 358.

12 Стороженко О. Додатки до “Марка Проклятого” // Твори: У 2 т. — Т. 1. - С. 409-412.

13 Стороженко О. Марко Проклятий 11 Там само. — С. 386.

14 Там само. — С. 404.

15 Там само. — С. 411.

16 Там само. — С. 412.

17 Долюнтович В. Аліна й Костомаров // Твори: В 3 т. — Нью-Йорк, 1988. - Т.1. - С. 320.

18 Там само. — С. 321.

19 Гайдеґер М. Гельдерлін і сутність поезії // Слово. Знак. Дискурс: Антологія світової літературно-критичної думки. — Львів, 1996. — С. 199.

20 Там само. — С. 200.

21 Там само.

22 Еко У. Маятник Фуко. — Львів, 1998. — С. 544.

23 Там само. — С. 545.

24 Там само. — С. 546.

1999







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.