Всі публікації щодо:
Котляревський Іван

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

КУЛЬТУРНІ ДИСКУРСИ КІНЦЯ СТОЛІТТЯ: КОТЛЯРЕВСЬКИЙ, ДВОХСОТЛІТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ТА ЇЇ ВОРОГИ - ІНШІ ЕСЕ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Українські письменники й критики люблять підбивати підсумки і накреслювати перспективи. Власне, щоразу, коли в українській літературі з’являлася можливість вільної дискусії: на зламі віків, у 10-х, 20-х, 40-х (у МУРІ), в 90-х, тобто тепер, — величезна маса людей намагалася говорити про те, що буде далі, чи, точніше, — “як повинно бути далі”. Моє завдання буде значно скромнішим: порівняти культурні дискурси кінця XIX і кінця XX століть, з особливою увагою до спільних мотивів, символічних фігур, ідеологій і риторичних моделей.

І тому, що все охопити неможливо, я зосереджуся на дискурсах, пов’язаних із святкуванням ювілею “Енеїди”/української літератури, століття яких відзначалося в кінці минулого віку, а двохсотліття — наприкінці нашого. Перші три частини “Енеїди” Котляревського, як відомо, вийшли друком у Петербурзі 1798 р. Коли по тому минуло сто років, ця дата була оголошена днем народження нової української літератури. Кінець XIX сторіччя в українській літературі проходив під знаком оцінки цього факту і визначення завдань на майбутнє.

Отже, повернімося в осінь 1898 р., коли “свідомі українці” і, звичайно, всі українські письменники російського Сходу і австрійського Заходу (України) святкували день народження “Енеїди”. В Києві 25 листопада 1898 р. в залі Літературно-артистичного товариства відбулося свято, на якому були прочитані реферати Л. Старицької-Черняхівської і Володимира Науменка; крім того, декламувалися уривки з “Енеїди”, творів Лесі Українки, Олени Пчілки та ін. Леся Українка до вечора написала вірш, який пізніше (у 1902 р.) в альманасі “Вік” було надруковано під назвою “На столітній ювілей української літератури”. В ньому в дусі вже класичної метафори “слова- зброї” (1896) вона розвивала образ українських поетів як опонентів системи, єдиною нагородою яких можуть бути кайдани на руках. Вірш був, безумовно, політичним і саме як такий викликав овацію в залі. 27 листопада Українське драматичне товариство під керівництвом М. Садовського та П. Саксаганського поставило дві ювілейні вистави: “Наталка Полтавка” і “Москаль-чарівник”1.

У Львові в театрі Скарбка так само відбулася вистава “Наталки Полтавки”, перед якою було виголошено пролог Франка; зміст його був таким політично піднесеним, що публіка в театрі встала і заспівала “Ще не вмерла Україна”. На другий день (1 листопада) в Народному домі відбулася “святкова академія”, де “мали відчити” три професори Львівського університету: М. Грушевський, С. Смаль-Стоцький і О. Колесса. З інших ораторів відзначимо Наталю Кобринську, яка говорила про становище жінки в українській літературі. На бенкеті в ресторані “Жорж” було 200 чоловік і, як свідчить ЛНВ, “забава протяглася поза північ”2. Скромніші святкування відбулися в багатьох містах підросійської України та Галичини, повідомлення про які друкувалися в ЛНВ.

Крім того, і у Львові, і в Києві майже одночасно святкували два інші ювілеї: 25-ліття літературної діяльності Івана Франка і 25-ліття літературної діяльності редактора “Киевской старины” Володимира Науменка. На відзначенні Франка так само виголосив промову М. Грушевський. Обидві промови Грушевського мали передовсім політичний характер і, як численні інші його ж таки статті, а також статті Франка, визначали для української літератури роль платформи, носія національного та політичного відродження.

(В кінці минулого століття виробився особливий жанр і ритуал культурного життя— відзначення ювілейних дат. Це була особлива форма леґітимізації українства в несприятливих політичних обставинах. “Літературний вечір”, “наукова академія” були формою мітингу. На них вироблялися риторичні, патетичні, навіть месіанські фігури, що в різних формах проіснували до сьогоднішнього дня. В ієрархії літературних ювілеїв, де першість належить Шевченкові, Котляревський зайняв своє особливе місце одного з “батьків”.)

Але повернімося до “Ене'іди”. У промові на святкуванні сторіччя з дня її публікації М. Грушевський сформулював концепцію “відродження” літератури. Про саму “Енеїду” Грушевський говорив поблажливо: Котляревський “не надавав особливого значення своїй травестії... Появою своєю вона не зробила епохи. ... Не примітно, щоб вона збудила якийсь рух”3. Іншими словами, “її поява являється властиво конвенціональною границею, як і взагалі переважна більшість всяких поділів і границь в безконечних перемінах історичної еволюції",

Такою границею “Енеіда” може вважатися просто як перша друкована книжка нової української літератури. Історія літератури є історією відродження народу, “слово вирятувало український народ з видимої загибелі”4. У Львові і Києві святкували Котляревського як “батька української літератури” з акцентом на другому. І хоча про Котляревського так само багато писалося і говорилося, головним було сторіччя літератури і глобальний політичний підтекст цієї події.

У святкуванні сторіччя “Енеїди”/української літератури в різних формах взяли участь усі українські письменники і політичні діячі. І хоча Леся Українка вже написала свою п’єсу а Ia moderne “Блакитна троянда” (1896) і наступного року (1899) напише статтю “Малорусские писатели на Буковине”, де виступить із захистом “модернізму”, а Хоткевич невдовзі напише “Поезії в прозі” (1902), які видадуться блюзнірством С. Єфремову та іншим ідеологам народницьких принципів у культурі, — однак обидва названі автори святкували століття української літератури в єдиному пориві зі своїми майбутніми критиками. Всі — і майбутні модерністи, і народники — були єдиними в утвердженні політичного значення української літератури, і свято стало маніфестацією цього значення.

Святкування століття української літератури як політична подія завершилося через п’ять років відкриттям пам’ятника Котляревському в Полтаві. Це окрема надзвичайна історія, в якій чи не найяскравішим образом був поїзд, що вирушив з Києва до Полтави 28 серпня 1903 р.; у ньому мало не всі пасажири розмовляли українською мовою і цілу ніч співали народних пісень (цей образ повторився за яких дев’яносто років, коли з Галичини на Схід вирушили поїзди й каравани автобусів на різноманітні національні фестивалі); і велелюдне відкриття пам’ятника ЗО серпня, в якому взяли участь тисячі людей; нарешті, того ж вечора засідання Полтавської міської думи, на якому Коцюбинський безперешкодно виголосив вітання українською мовою; але коли те ж саме спробував зробити М. Міхновський, керівник зібрання заборонив це, і публіка на знак протесту покинула залу. На думку присутнього при цьому Єфремова, “полтавське свято вперше довело існування українського громадянства”5. Заслуга Котляревського й усієї літератури тут була пряма. Літературна вартість самої “Енеїди” нікого не цікавила.

За сто років по тому святкування ювілею “Енеїди” у вересні 1998 р. мало схожі й відмінні риси. Воно складалося з тих самих заходів: вистав у театрах, наукової конференції (цього разу в Полтаві, і в десятки разів більшої за львівську “академію”), мітингів (мабуть, чисельно менших, ніж 1898 р. у Львові або 1903 р. в Полтаві), літературних вечорів, статей у журналах.

Те, що колись було політичною маніфестацією, через сто років відбувалося в рамках офіційної політичної культури: коло пам’ятника Котляревському в Києві виступали віце-прем’єр з гуманітарних питань і голова Спілки письменників України.

Котляревського-письменника вшановували на вечорі в Спілці письменників. Вечір не зібрав ні провідних, найвизначніших авторів сьогоднішньої України, ні найвизначніших критиків, ні найвизначніших, рівня Грушевського, політичних діячів. Виступали переважно так звані “письменники-гумористи”: Олесь Жолдак, Віктор Баранов, вечір провів Михайло Шевченко (Літературна Україна. — 1998. — 24 вересня). Можна припустити, що Котляревський фігурував передовсім як гуморист.

Наукова конференція в Полтаві, присвячена Котляревському, була вже, власне, другою в межах короткого часу: 1994 р. в тій же Полтаві відбулася конференція, присвячена 225-річчю з дня народження Котляревського. Конференція 1998 р. заслухала десятки чи навіть сотні доповідей, однак форумом концептуального осмислення української літератури двохсот останніх років вона не стала. Та й завдання такого не ставилося. Відновлена “Київська старовина” видала число під загальною назвою: “200 років нового українського письменства у сучасних дослідженнях” (1998. — № 5); деякі інші журнали (Слово і час. — 1998. — № 9-Ю; Сучасність. — 1998. — № 12) присвятили Котляревському чи двохсотріччю літератури статті, більшість яких не виходили за межі фактографії та народницьких і радянських дискурсів. (Винятком є стаття Миколи Бондаря “Діалог з історичним часом: формування нової української літератури” (Київська старовина. — 1998. — № 5.)

Про те, щоб усі українські письменники взяли участь у святкуванні ювілею “Енеїди”/української літератури, як це було колись, не могло бути й мови. По-перше, самих письменників стало значно більше, по-друге, вони вже давно не мають бачення минулого і майбутнього, котрі могли б їх об’єднати. Під час відкриття пам’ятника Котляревському в Полтаві 1903 р. з’явилася відома фотографія, на якій урочисто в два ряди сиділи і стояли Коцюбинський, Стефаник, Леся Українка, Олена Пчілка, Хоткевич, Самійленко і Старицький. Уявити свято, на яке б з’їхалися Мушкетик і Андрухович, Шевчук і Забужко, що потім позували б для спільної фотографії, досить важко. Мабуть, такої літературної дати українська література вже не має. Сто років тому дві умовні партії — модерністів і народників — могли об’єднатися навколо Котляревського як політичного символу, або, за словами Грушевського, того, хто дав “конвенціональний початок” літературі, яка, в свою чергу, дала початок громадянству і державності. Сьогодні дві партії залишилися, однак конфлікт між ними не лише не вичерпався зі здобуттям незалежності, але й загострився, і спільних політичних і культурних цінностей залишилося обмаль. Перша —“постнародницька” — група значно чисельніша і галасливіша за другу; крім того, вона охоплює як офіційний, так і антиофіційний дискурси. Тому її політичне обличчя невиразне. Друга — “постмодерністська” — претендує на європейську орієнтацію, ліберальні погляди і на опозицію до офіційної культури.

Українська література вже не має єдиної політичної мети — бути формою політичної мови і боротьби. Мети досягнуто 1991 р., Україна стала державою, цензури не існує, можна писати все що завгодно. Однак замість шаленого літературного і літературознавчого буму виникли інтелектуальний вакуум, роздоріжжя, банальність смаків та оцінок, яка особисто мене примушує ностальгійно сумувати за якістю критичних суджень навіть добрих старих народників Грушевського і Франка. Крім того, все це супроводжується вивільненням культурних комплексів і фобій і повторенням домодерних риторик, місце яким давно в літературному музеї.

Це ясно засвідчило минулорічне святкування так званого 200-ліття літератури. Воно не мало і не могло мати суспільного, політичного резонансу, схожого на той, що його мало святкування століття. Культурні ритуали, успадковані від минулого, — “літературні вечори”, “ювілейні академії”, помпезні роздуми з нагоди 200-ліття “Енеїди”, 135-ліття Бориса Грінченка, 160-ліття Івана Нечуя-Левицького (називаю лише кілька дат з тих, що ретельно відзначалися впродовж 1998 р.) — не викликають того відгуку, як сто чи хоча б десять років тому. Зали в час ювілейних вечорів залишаються напівпорожніми, а ювілейних роздумів ніхто не читає.

Невідступне бажання святкувати ювілейні дати і моделі цих святкувань засвідчують, що переосмислення і деконструкція культурної спадщини і зміна форм культурного життя відбуваються повільно або зовсім не відбуваються. Література, яка впродовж двохсот років виконувала місію політичної модернізації, сьогодні найменш модерна, найменш реконструйована галузь української культури. Вона практично не здатна до самокритики і самоіронії, не кажучи про деконструкцію минулого. Якщо в ній і відбуваються діалоги й полеміки, то вони неодмінно мають вкрай вульгарний стиль.

Незмінність, консервація часто визначаються як гасло. Це особливо красномовно засвідчило ще одне святкування, яке відбулося в 1998 р., а саме— 160 років з дня народження Івана Нечуя-Левицького. Того самого, чиї писання шокували Лесю Українку, а теоретизування викликали скепис в Івана Франка. Тим часом минулого року в глорифікації Нечуя-Левицького зійшлися такі, на перший погляд, далекі постаті, як Борис Олійник та В’ячеслав Медвідь. Медвідь вважає творчість Нечуя-Левицького золотою спадщиною, зразком, з яким варто змагатися; тим часом до авторів, які не варті змагання, він зараховує Підмогильного, Хвильового і Винниченка6. Олійник говорить щось подібне: “Змінюються часи — Нечуй залишається”7. Цікаво, що це — цитата з Олеся Гончара, в якій далі говориться: “Саме ж таким людям, як він, людям моральної чистоти, вірності, здатності до подвижницької гуманістичної праці, ми завдячуємо тим, що ні на яких найчорніших вітрах світильники нашої культури не погасли”. Ці слова Гончара можна легко застосувати до кожного класика, з ним включно. Над сакралізацією останнього працює ціла армія української інтелігенції з метою леґітимізації власної лояльності в радянські часи. Принцип такий: якщо Гончар був півжиття членом ЦК, лауреатом Сталінських і Державних премій СРСР і може сьогодні претендувати на роль зразка моральної чистоти, то чому не можуть усі ті, що писали про нього або навіть жили в одну з ним епоху?

Дискурс Бориса Олійника за мотивами Нечуя-Левицького стосується кількох важливих моментів, під яким підписалися б його супротивники з протилежного політичного табору:

1) він засуджує критику минулого, яка поширилася останнім часом. “Так, гейби наше суверенне сьогодення почалося з нуля”;

2) він визначає авторів такої критики: “доморощені мазохісти” зазіхають на українську словесність;

3) він захищає “чисту” мову Нечуя-Левицького як зразок, “справжнє диво”, як “свято, яке завжди з тобою”. В ідеалі ця мова має законсервуватися на Нечуї-Левицькому чи хоча б на Гончареві, тобто хочеться її бачити цілком порожньою, закритою до сьогоднішнього дня з його політичними і лінгвістичними пристрастями.

(При цьому Олійник лицемірно дивується, що не всі народні депутати проголосували за обов’язкове вивчення української мови в школах, і висловлює думку, що справа “не в лівих чи правих...”, а в поганому знанні мови.)

Олійник — комуніст, постать мало не ненависна в лавах патріотичної інтелігенції, однак його похвали класикам на зразок Нечуя-Левицького, його нелюбов до “нігілістів”, котрі критично реінтерпретують цих класиків, його похвали на адресу “чистої” (не такої, як у якогось Андруховича) української мови поділяє велика кількість його політичних опонентів різного віку.

Всіх українських письменників сто років тому об’єднувало існування спільного ворога. Тому непримиренні опоненти Єфремов і Хоткевич могли зустрітися на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві, а Хоткевич міг опинитися на одному фото з Самійленком.

Сьогодні з’явилося відчуття (скоріше за все, ілюзорне), що старого спільного ворога більше немає. Але для виправдання власних невдач, проблем і комплексів ворог дуже потрібний.

Пошук ворогів перемістився всередину системи. Першим ворогом визначена та інституція, яка раніше здавалася вирішенням усіх проблем, а саме — Українська держава. Держава, котра не виправдала надій, не нагодувала і не надрукувала всіх письменників, стала найбільшим розчаруванням. Це розчарування артикульовано в останні роки тисячі разів різними людьми. І не лише офіційними функціонерами чи особами старшого віку. Вже згадуваний Медвідь, псевдомодерніст і псевдоліберал, декларує свою аполітичність і водночас потребу України в інквізиції і людях у військовій формі, досить ясно визначає свої стосунки з державою: “...відбувається метафізичний спротив державі, яка могла б хоч трохи поважати письменника”8. Хоч думка висловлена плутано, її сенс із контексту такий: я дев’ять років не видавав книг державним коштом, звідси “метафізичний спротив”. Держава не виправдала сподівання, вона не виявилася такою, як хотілося, вона не утримує письменників, і ламентації й прокляття здіймаються до неба останні декілька років.

Другий, як не дивно, ворог Медвідя і багатьох інших українських “діячів культури” — жінки, передовсім феміністки, які не народжують дітей, не є сексуально вдоволеними, нарешті, не так, як треба, тлумачать українську класику і потенційно можуть добратися до сучасників, з Медвідем включно. Ненависть до жінок і феміністок (а кожна жінка потенційна феміністка), висловлена в крайньо брутальних формах, є чи не головним культурним дискурсом сучасної української культури. Якщо 100 років тому Кобринська могла на святкуванні сторіччя літератури говорити про жіноче питання, а українські чоловіки-письменники, соціалісти за політичними поглядами, заохочували таку постановку проблеми, то сьогодні чоловіки-письменники брутально висловлюють своє неприйняття фемінізму, а іншими словами — свій клінічний страх втратити авторитет, який, як їм здається, вони ще мають.

Ще один ворог — іноземні українці, які відірвалися від “рідної культури”, і разом з ними весь ситий та нерозумний Захід. Шевченківська тема “в своїй хаті своя правда” є однією з улюблених у колах “прогресивних” українських письменників. Однак уперше вона так сміливо артикульована “гуру” багатьох “постмодерністів” та їхніх адораторів Валерієм Шевчуком. Закордонні українці, пише Шевчук, “вбиті ситими суспільствами і для складних, гарячих і справжніх умов життя в Україні вже непридатні. І це в той час, коли Україна потребує роботящих рук, і грошей, і завзяття, і горіння, і фанатизму, і патріотизму...”9. Але не лише українську діаспору “з’їло”, за словами Шевчука, сите суспільство; на його думку, культура взагалі несумісна з ситим суспільством, і, як приклад, він наводить погані американські фільми. Котляревський як “батько”, як такий письменник, що асоціюється з апологією “свого”, “рідного”, мав би схвалити таку постановку питання.

Святкування ювілею Котляревського/української літератури і дискурси кінця нашого століття засвідчили, що величезна кількість українських письменників і критиків непомітно для себе досі живуть у російській системі культурних координат і дискурсів. Це стосується питання так званих “українсько-російських літературних взаємин”, ще далеко не переосмислених і не переписаних. Тому, наприклад, П. Ротач, вкотре описуючи історію видання “Енеїди”, між іншим, зазначає: “Культурне спілкування Росії з Україною в другій половині XVIII ст. дало деякі позитивні результати, зокрема в літературі...”10 Однак проблема має ширші виміри. Хоча сьогодні українські письменники і критики не беруть участі в російському літературному процесі, все ж вони виявляють свою майже тотальну ним закодованість, найчастіше єдиними іноземними посиланнями в наукових статтях є російські, а російські письменники, російська музика, російські газети і т. д. є шкалою культурних відліків та оцінок. Це, за точним визначенням Г. Грабовича, “псевдовідмежування”11 від російської культури визначало один із компонентів котляревщини, але так само і живого, сьогоднішнього спадку Котляревського.

Сучасна українська література і літературна критика виявляють неймовірний, подиву гідний опір модернізації і свідомій критичній саморефлексїї. Немає нових романів — винен читач; книги не виходять — винна держава; комусь не вдається стати новим класиком — винні жінки; бракує грошей — винен Захід.

Ми перейшли страшне і абсурдне століття. В ньому було багато трагедій і драм, хоча остання трагікомедія розігрується сьогодні. Вона полягає в тому, що дискурси, започатковані на початку нашого століття і навіть значно раніше, діють і донині. Оновлення стилів, риторик і культурних ритуалів відбувається повільно. Відтак література втрачає шанс знайти нове обличчя і нову аудиторію.

Примітки

1 Хроніка і бібліографія // ЛНВ. — 1898. — Т.4, кн. 12. — С. 229

2 Там само. — С. 105.

3 Грушевський М. Українсько-руське літературне відродження в історичнім розвою українсько-руського народу // Там само. — С. 75.

4 Там само. — С. 7 6.

5 Єфремов С. На святі Котляревського // Київська старовина. — 1998. - № 5. - С. 158.

6 Медвідь В. Україні бракує могутнього релігійного ордену, чогось на зразок інквізиції // Кур’єр Кривбасу. — 1998. — Березень. — С. 162.

7 Олійник Б. Змінюються часи — Нечуй залишається // Літературна Україна. — 1998. — 17 грудня.

8 Медвідь В. Згад. твір. — С. 1539 Шевчук В. Кілька думок та рефлексій після прочитання спогадів

9 Валеріяна Ревуцького 11 Ревуцький В. По обрію життя. — К.·. Час, 1998. - С. 12.

10 Ротач П. З легкої руки Максима Парпури // Слово і час. — 1998.— № 9-10 - С. 10.

11 Грабович Г. Семантика котляревщини // До історії української літератури. — К, 1997. —С. 328.




На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.