Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Сексуальність - КРИЗА НАРОДНИЦТВА НА ЗЛАМІ ВІКІВ І ПОЯВА МОДЕРНІСТСЬКОГО ДИСКУРСУ

Розгубленість і страх чоловіків перед фемінізмом узагалі й Кобилянською зокрема пояснювалися й тим, що вона торкнулася сфери, яка не існувала для патріархальної культури. Йдеться про сексуальність. Як підкреслила Елейн Шовалтер, література й сексуальність “...ідуть у парі, за спостереженням Ненсі Армстронґ, “історію роману не можна зрозуміти окремо від історії сексуальності", а історія сексуальності, у свою чергу, конструюється на сторінках прози1

Ольга Кобилянська стала першим психологом в українській прозі. Її психологізм був нерідко сентиментальним, мелодраматичним, навіть манірним. Однак вона ж першою в українській традиції торкнулася сексуальності. Її героїні свідомі чуттєвості, потреб тіла, які можуть суперечити потребам духу, вимогам інтелекту. Так, Олена Ляуфлер з “Людини” виходить заміж не з любові, а з матеріальної скрути, проти своїх феміністичних принципів, однак... однак її обранець, молодий лісник, приваблює її фізично. Вона усвідомлює принаду чоловічого тіла й свій потяг до нього.

Інтерес до фізичного боку почуттів мотивований загалом фемінізмом. Серед законних та органічних прав жінки — право на почуття й задоволення від фізичного зв’язку з чоловіком. Для психолога Кобилянської цей процес у душі жінки (усвідомлення свого потягу до чужого тіла, сексуальний контакт, бажання фізичного відчуття) є надзвичайно цікавим. Фемінізм руйнує святенництво й зазирає туди, куди народник дивитися боїться.

Оповідання “Природа”, написане 1887 р. німецькою мовою й надруковане 1895 р. у штутґартській газеті “Die Neue Zeit”, а 1897 р. — українською мовою, містить першу в українській літературі сцену фізичного кохання. Обігрується вже знайома модель — освічена жінка з середнього класу і темний гуцул, який свою пристрасть вважає відьомською напастю. їх розділяють клас, культура, статус, буквально все, однак об’єднують фізичний потяг, натура, природа. (Аналогічний сюжет ліг пізніше в основу класичного англійського роману модерністичного періоду “Коханець леді Чатерлей” Д. Г. Лоуренса.)

Від чоловічої цнотливості Квітки-Основ’яненка до відвертості Кобилянської в “Природі” минуло майже 60 років. Для Квітки тілесна любов — це гріх, розпуста, бісівська напасть, кращі (ідеальні) люди з народу в неї не вдаються. Сексуальність, яку не спромоглися стримати, у творах моралізатора Квітки є причиною людського горя (“Сердешна Оксана”). Кара у всіх випадках падає на жінок. Цей феномен не називається, не має імені, а заміняється різноманітними евфемізмами, зокрема таким, як “гріх”. Показова в цьому лінгвістичному сенсі, наприклад, сцена з “Марусі”:

“Ох, не цілуй мене, мій сизий голубоньку! Мені усе здасться, що гріх нам за се... Боюсь прогнівити Бога!

— Так я ж тобі, моя Марусенько, тим же Богом божуся, що нема у сьому ніякого гріха. Він повелів бути мужу й жоні; заповідав, щоб вони любили один одного і щоб до смерті не розлучалися. Тепер ми любимося; дасть Бог, сполним святий закон, тогді і не розлучимося на вік наш, а до того часу, як зійдемося, нам можна без гріха і любитися і голубитися...

— А не дай Боже, як.. — сказала Маруся, та й прихилилася до Василевого плеча; і не доказала і боїться зглянути на нього.

— Не доведи до того Боже! — аж скрикнув Василь і аж злякавсь, подумавши, про що Маруся йому тільки нагадувати стала. — Буду, — каже, — тебе, моя зозуленька, як ока берегти. Ніяка скверная, бісовська думка і на серці не буде. Не бійсь мене; я знаю Бога небесного! Він покара за злеє діло, усе рівно, що за душогубство. Не бійся, кажу, мене; і коли б вже так пришилось, щоб ти стала забувати і Бога, і стид людський, то я тебе обережу, як братик сестрицю...”2

Кобилянська з надмірною сексуальністю її ранніх творів, яка називається, описується, естетизується, нарешті, з радикальним розширенням меж сексуальності (взаємна любов жінок), звичайно, справляла шокуюче враження. Хоча письменниця вдавалася до евфемізмів і символів.

Власне природа була першим символом еротизму в творах Кобилянської, другий такий символ становила музика — “скована пристрасть”. (Загалом музика являла собою загальний знаменник антипозитивістської епохи. Блискучим музикантом був Ніцше, а Пшибишевський, як відомо, віддавав перевагу Шопенові — улюбленому композитору Кобилянської.) Дуже часто музика — евфемізм еротично забарвленого почуття. Музика збуджує сексуальну мрію, яка може переходити в гостре фізичне відчуття оргастичного характеру, як-от у наступному епізоді “Людини”, де етюд Шопена “Impropmtu phantasie” викликає в героїні стан екстазу, майже неврозу. Колись ця музика супроводжувала незабутнє признання в коханні. Тоді “се була сила глибока, могуча, піднімаюча, сила, котра не знає ніяких перепон, нічого не жахається, котра, проломлюючи дорогу, пориває усе з собою, часто руйнує те, що закони, і звичаї, і час з трудом збудували...” Тепер та ж сама музика нагадала той стан.

“Правда, що музика підсичує і біль у людській груді аж до божевільності. Музика пірвала тепер і молоду дівчину в свої обійми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо та так сердечно, що ціла її гнучка стать тремтіла. Оклик виривався їй з уст, однак вона притисла руки ще сильніше до лиця, заціпила зуби, хотіла бути спокійною... О Боже, спокійною! Трохи згодом лежала вже її змучена голова нерухомо на спинці крісла і лише рука закривала очі...”3

Музика, її рух, ритм, співзвучний з вібрацією збудженого тіла, для інтелігентних героїнь Кобилянської завжди служить стимулом або замінником фізичного кохання: “П’ю-упоююсь нею (музикою. — С.П), мов любощами живої істоти”4. Про музику часто йдеться як про партнера. Музичний фон у “Valse melancolique” недвозначно підкреслює чуттєвий характер стосунків між усіма трьома героїнями оповідання.

Реакцію критики на цей бік творчості Кобилянської, критики майже без винятку чоловічої, можна було передбачити. Франко й Грушевський не помітили чи вдали, що не помітили, еротизму її оповідань. Осип Маковей прокоментував езоповою мовою оповідання “Природа” й “Некультурна”, натякаючи на наявність у них чогось такого, про що він говорити не ризикує: “Дразлива се потрохи справа, і в наших товариствах особливо про потреби тіла виразно не говориться...”5 Більше того, визнає, що оповідання “Природа” довго лежало в шухляді й він сам не мав сміливості надрукувати його: “Признаюся я до гріха, що, бувши редактором “Буковини”, я з огляду на передплатників не мав відваги друкувати сю новелу у своїй часописі, хоч з артистичного боку вважав її дуже гарною”6 . Маковей навіть легенько критикує Кобилянську за те; що акцент на любов у неї більший, ніж на соціальні свободи для жінок. A “Valse mdancolique” він вважає довершенням низки творів з жіночого питання, бо там представлені три різні жіночі типи, однак делікатну тему їхніх взаємин не порушує.

Нарешті, полум’яний народник Єфремов у вже цитованій статті торкнувся теми сексу і сексуальності з пафосом святенника. Для нього все це просто “мерзости”, неприпустимі в такій серйозній і суспільно важливій справі, якою є література. Він не наводить якихось переконливих прикладів цієї “мерзости, а просто обурюється. Його логічний ланцюжок: культ краси є культ любові, “...культ любви обращается в культ... голого тела, — конечно, женского преимущественно... Да что, если хотите, неминуемо и должно было случиться: если весь с мысл жизни полагать только в красоте да в половой любви, то рано или поздно та красота и любовь упрутся в одну точку - в простую чувственность и самую обнаженную порнографию”7 Дещо пізніше (в недрукованій статті 1911 р. Українська декадентщина”) Нечуй-Левицький підхопив лінію Єфремова, ототожнивши “модний модернізм” з еротоманією та порнографією.

В аналізі Єфремова чи не найяскравіше виявився страх народника перед сексуальністю. Його обурення наводить на істинну причину неприязні, негативізму чоловіків-народників- критиків до Ольги Кобилянської, яка полягала в небувало відвертому для української літератури зображенні й відчутті еротизму.

Цілком протилежна тут реакція Лесі Українки. На відміну від критиків-чоловіків, їй з оповідань 90-х років найбільше подобалися “Valse melancolique”, “Некультурна”, “Битва”. А про “Некультурну” вона писала: “...я не сподівалася від австрійської русинки такої щирості і одваги, з якою змальований і сам цей типі ситуації; читаючи, я раз у раз покликувала в думці: браво, панно Ольго! Es lebe die Kunst! Es lebe die Freiheit! Вас мусіли добре лаяти Ваші “dobrze wychowani” краяни, бо вони не звикни, щоб жінка, хоч і писателька, могла на “щось такого” одважитись. Не думайте, однак, що і я бачу в Вашій “Некультурній” щось такого”, на мою думку, в ній нема нічого різкого...”

Михайло Мочульський уже в 1907 р., можливо, єдиний з критиків визнав, що в новелах “Природа”, “Некультурна”, “Valse melancolique” Кобилянська “проповідує в дуже делікатний спосіб, дотримуючись художнього такту, вільну любов”8 Остап Луцький у статті 1908 р. обійшов цю тему, зосередившись у своєму аналізі на питаннях особистості, емансипації жінок, нарешті, артистизму. Він сентиментальний у своєму захопленні Кобилянською, подібно до того як вона часто сентиментальна у своєму стилі9.

“Valse melancolique” — унікальне в контексті української літератури оповідання, в якому зображені стосунки трьох жінок — Софії, піаністки, Ганнусі, художниці, і Марти, від імені якої ведеться розповідь. Марту перші дві називали просто “жінкою”, і вона обожнювала їх обох. Усі троє жили в атмосфері музики, живопису, відгородившись від суспільства та ігноруючи його норми, однак недовгу ідилію обірвала смерть музикантки. Вона померла, востаннє зігравши свій улюблений вальс, після того як дізналася, що родичі відмовили їй у грошах на навчання в консерваторії у Відні.

Але в оповіданні Кобилянської йшлося не про жорстокість світу: в такому разі це був би черговий мелодраматичний сюжет у стилі fin de siecle. Оповідання показує стосунки, точніше, трагічну любов його героїнь, яка виходила за традиційні рамки. Музикантка в минулому пережила розчарування в стосунках з чоловіком і згадує про них з огидою. Артистка навіть не припускає можливостей стосунків з чоловіками, адже бачить у них тільки приниження. Зневіра в духовних можливостях чоловіків (“Є рід любові в жінок... на якій мужчина ніколи не розуміється. Вона для нього заширока, щоби зрозумівся на ній”)10 породжує жіночий сепаратизм, а почуття, яке призначалося особі іншої статі, віддається жінці, єдиній людині, здатній його прийняти й оцінити.

Аналогічний мотив один раз трапляється в щоденниках самої Кобилянської: “Господи, невже на світі нема жодної людини такої, як я, людини, з якою я могла б жити, хоча б жінки?”11 Ці щоденники переконують: хоч би про що вона писала, вона завжди писала про себе.

Отже, “Артистка залюбилася в ній, мов мужчина, і майже задавлювала її своїм щирим, але на її, Софії, істоту забурливим, занадто виявленим чуттям!

А я мовчки молилася на неї.

Ганнуся відкривала щодня нову красу в її істоті, а поверховністю її займалася, мов мати дитиною. Чесала сама її довге шовкове волосся, укладаючи його по своїм стилю “antique”, придумувала для її класичного профілю осібні ковніри й інші строї, а я без “мотивів” любила її. Ні, обох любила я”12.

Типові для європейської культури цього часу компоненти, такі, як естетизм, думки й відчуття на грані дозволеного мораллю, невротична сексуальність героїнь і самого тексту, написаного в дусі шопенівського етюду, ставлять цей світ у відповідний культурний контекст того, що Франко називав “занепадництвом”. За характером героїв, стилем, ідеями “Valse melancolique” став маніфестом українського “модернізму” зламу віків, нового стилю й нового художнього мислення, несумісного з традиційно-народницьким.

Примітки

1 ShowalterЕ. Sexual Anarchy. — Р. 15.

2 Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Твори: В 6 т. — К., 1956. — Т. 2. — С.47.

3 Кобилянська О. Твори: В 5 т. — Т. 1. — С.72.

4 Там само.— С. 155.

5 Маковей О. Ольга Кобилянська // ЛНВ. — 1899·— Т. 5, кн. 1 — 4. — С. 45.

6 Там само.

7 Єфремов С. О. Літературно-критичні статті. — С. 110.

8 Косач-Кривинюк О. Вказ. праця. — С.508.

9 Ольга Кобилянська в критиці та в спогадах. — С. 149·

10 Луцький О. Ольга Кобилянська // Остап Луцький і сучасники. — С 109-121.

11 Кобилянська О. Твори: В 5 т. — К, 1962. — Т. 2. — С. 389.

12 Кобилянська О. Слова зворушеного серця. — С. 103.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.