Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Концепція поколінь і боротьби між ними - МОДЕРНІЗМ ЯК НІЦШЕАНСТВО: ДИСКУРС МИКОЛИ ЄВШАНА ТА “УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ” - ДРУГА ХВИЛЯ. МОДЕРНІЗМ ЯК ЕСТЕТИЗМ

За Євшаном, головний закон мистецтва — боротьба поколінь. Вона є основою літературного руху, відповідно, й поступу. Виробляючи концепцію поколінь, Євшан спирається й посилається на книжку Ф. Кумера “Зміна літературних поколіннім”, уривки з якої в його перекладі друкувала “Українська хата" 1910 р., а 1911 р. вона вийшла окремим виданням у Києві.

Теоретизування Євшана на тему поколінь особливо афористичні й безапеляційні:

“Нова (генерація, — С.П.) нищить традиції старої, валить її богів, позбавляючи їх сили в дійсному житті, і лишаються храми порожніми”1

"Кожне покоління — це новий, зовсім окремий світ. Від виступлення його починається неначе нове життя...”2

На думку критика, в українській літературі ще не було справжньої боротьби поколінь. “Незамітно з’являлися нові покоління, незамітно проходили — так що навіть про зміну поколінь в повнім слова того значінню не можна говорити... наше життя відразу ствердло в нерухому масу, відразу прибрало форму мумії, відразу сформувалося в певний національний кодекс, який не дозволяє вводити ніяких новостей”3.

У зв’язку з відсутністю або послабленістю боротьби поколінь в українській літературі панує стагнація, задуха творчої атмосфери. Минуле століття пройшло під владою українофільства, тобто народництва. Всі попередні покоління продовжували одне одного. Тільки теперішнє молоде покоління (“модерністів”) повстало проти попереднього покоління батьків, а в його обличчі проти всієї традиції української літератури, всіх ліній її спадкоємності.

Власне, за Євшаном, головний зміст модернізмуй сучасної епохи виявляється в боротьбі з народництвом у всіх його виявах і формах — політичним, естетичним, мовним, жанровим і т.д. Народництво бачилося головним ворогом сучасності, тим старим, що гальмувало літературу. Заслуга хатян полягала в тому, що вони вперше в такому широкому обсязі й нюансах дали формулу народництва, остаточно визначили його параметри, назвали явище і вже самим цим називанням частково) побороли4.

На їхню думку, народництво, або українофільство, панувало впродовж цілого XIX століття. Наприкінці XIX віку “почалася більше свідома диференціація української думки, почали виділюватися певні групи. Почалася більше одверта, більше свідома боротьба. Але властиво це знов не боротьба поколінь”. І далі: “...Всі лихі прикмети новочасного письменства українофіли скупчили в словах: символізм, декадентизм...”5 Навішуючи порожні ярлики, саме українофіли виявляються міщанами, ворогами культури взагалі. З українофільством Євшан пов’язує культурний утилітаризм, культ практичного розуму, спрямованого проти химер фантазії. Відповідно, світогляд українофілів був збіркою життєвих порад, проти якого боролися хатяни, наснажені ніцшеанським антиутилітаризмом.

Другий важливий мотив у рамках боротьби з народництвом утілювався в теорії, що література, яка називалася народною, по суті, такою ніколи не була: “...наші народні письменники рідко коли наближувалися до народної душі, ходили напомацки і найбільше припадково надибали на скарби”6.

Твори Квітки-Основ’яненка, Куліша, Марка Вовчка, Панаса Мирного Євшан називає пробами, які не вдалися: “...все в тій “народній літературі” розпливається, не має ніякого стилю, подає переважно балаканину”. І продовжує: “Народної літератури ми, таким чином, не маємо”7 Нове покоління пішло хибним шляхом. Воно не на тому терені вело війну з українофілами, на якому її треба було вести. Як це треба робити, показала Кобилянська в “Землі”, Коцюбинський у “Тінях забутих предків”, Леся Українка в “Лісовій пісні”, Стефаник у новелах. Отже, нове покоління мало використати спочатку скарби, закладені в народному житті, а не будувати одразу нову літературу.

Критика народництва пов’язана з критикою народницького, вузькотенденційного літературознавства, засновником “кою є, поміж інших, Добролюбов. Критична школа Добролюбова не обмежила своє існування 60-ми роками в Росії. Зокрема, в Україні п’ятдесятьма роками пізніше її представляє Єфремов — “типічний, смирно-побожний простачок школи Добролюбова”8 Євшан критикує формулу Добролюбова про те, що література має відображати “народні інтереси”, ідею взагалі будь-якої програмності літератури, її утилітарної ролі, відображення життя (реалізму) як головного естетичного Критерію, нарешті, не приймає народ як беззаперечного суддю художнього твору Особливу ненависть виявляє Євшан до Писарева, якого називає то “інквізитором поетів”, то демагогом.

Нарешті, саме романтичне поняття “народ” поступилося Місцем прозаїчному поняттю “публіка”. Євшан, з одного боку, щиро вітає такий хід подій. З іншого — в його риториці вчувається ностальгія за старими добрими часами поетів-героїв, Воїнів і пророків: “Поет і народ! Що Тиртей співав — те викликало безпосередню реакцію в душі народній. Колись ціла Поримберґа, все її міщанство було заінтересоване в тому, що творили Meistersinger-и, колись вся Україна пробудилася від голосу Шевченка: “кайдани порвіте!” Тепер такого широкого грунту не має і не може мати ні один, навіть геніальний творець. Де тільки нація вийшла з примітивної культури, розпочинається диференціація на некористь поезії і поетів, немає вже “народу”, єсть лише ... “публіка”. Може поет мати більший чи менший гурт тої публіки за собою — від того залежить його “успіх” — в ґрунті речі він і публіка — се дві ворожі собі сили. Публіка химерна: їй мусить бути все готове, вона мусить чути компліменти, бачити, що коло неї ходять, стараються о її руку”, — тоді вона приходить на готове і оплескує творця. Знаючи публіку— ніякий порядний творець не старається о її плеску...”9

Як своєрідний підсумок звучать слова Товкачевського: “Що література має служити реальним інтересам народу, що мистецтво тільки там, де говориться про опухлих з голоду дітей і пролетарів, що народницька етика є єдиним правдивим критерієм естетики твору— все це очевидні абсурди. Найліпші твори світового мистецтва не мають ніякого відношення до “трудящих мас”; найбільші творці мистецтва менше дбали про народ, ніж ми тепер про птиць небесних. Полишаючи всі ці абсурди, поставлю питання в загальній формі: чи література може бути корисною для народу? Чи вона може виконувати ролю визвольниці народу з неволі капіталу? На ці питання доводиться дати негативну відповідь10

Частину антинародницького дискурсу “Української хати” становило заперечення українського національного (читай етнографічного, народницького) театру. Журнал приділяв багато місця проблематиці театру, з номера в номер друкуючи рубрику “Театральні замітки”. Його критики з їхніми західницькими орієнтаціями знали про модернізацію європейського театру. “Дотеперішні форми драматичного “дійства” перестають задовольняти душу сучасного глядача. Вихований на модерній поезії, на поезії півтонів і ледве помітних переживань, вихований на модернім мистецтві, тонкім і рафінованім,— сучасний глядач не може задовольнитись ні грубими примітивами класичної трагедії, ні холодним реалізмом сучасної драми”11, — писав один з театральних критиків “Хати”. На ґрунті цієї кризи в театрі народжувалися нові тенденції, форми. Аналогічне відчуття кризи зафіксував у своїх статтях на теми театру і Вороний12.

Те, що обережно й майже інтимно висловлювалося Лесею Українкою, те, що відчували її найосвіченіші сучасники, інтелігенція зламу віків, тепер дістало свою чітку й недвозначну формулу. Старий український театр помер. Існує антагонізм між українським театром і українською інтелігенцією. Інтелігенцію цей театр не приваблює й не має в її колах зацікавленого глядача. Інтелігентний глядач майже контрабандою споживає західну культуру, назовні лицемірно декларуючи своє народництво: “Незважаючи на страшенний аскетизм, що панує в українських верствах, незважаючи на обов’язкове для кожного освіченого українця credo: “наше — цяця, чуже — кака” ...український інтелігент часом усе-таки контрабандно лизне трохи європейської культури”13

Ізоляціонізм, етнографізм, “високі” шевченківські заповіді (“в своїй хаті своя правда”) спричинилися до виродження українського театру. Старий театр був не мистецькою, а громадською справою. 10-і роки принесли розуміння, що він відстав не лише від мистецтва, але й від громадянства. В такій ролі він помер, вичерпався цілком, “виродився в етнографічний балаган”, не відповідав сучасному життю та його потребам. Однак, попри всю критику, на цьому етапі радикальної модернізації українського театру не відбулося.

Повертаючись до українофільства як цілості, слід зазначити, що Євшан, рішуче заперечуючи його засади, все ж не спромігся на вироблення дискурсу, позбавленого народницьких формул і риторики.

Пo-перше, замість однієї утилітарної естетики — народництва - хатяни, й зокрема Євшан, пропонують іншу утилітарну естетику — націоналізм. Євшан непослідовний в межах не те що однієї статті, а буквально одного абзацу 3 одного боку, він твердить: “Мистецтво не може довше сповнювати роль служанки, а станути мусить самостійною силою”. З іншого боку: "Нова культура мусить бути національна, мусить вийти з глибші народної душі, але вона не може бути українофільська’’14 Як тільки формулюється аналогічна модель, неодмінно з'являється народницька риторика з усіма відповідними фігурами, такими, як “відродження” або “велич”. (“Велика поезія — Грунт під нову нашу культуру”.)36 І тоді творчість дістає “велике” завдання “будити закаменілі сумління та прорубувати шлях для величних подвигів”15.

Визначаючи завдання мистецтва, Євшан стає патетичним. Він говорить про Культуру з великої літери, про “розвій людства”, в якому майстри культури мали б бути головними робітниками. (Термін “робітники” цілком Франковий.)

Нарешті, як усі попередні українські критики, Євшан удається в імперативний, менторський тон і не в силах утриматися від рецептів (“постулатів”), як-от: “творець не може стояти тільки на становищі обсерватора життя... творець мусить мати широку артистичну культуру, щоб усвідомити собі ті великі завдання і те важне становище...”38 І так далі майже кожне наступне речення програмної статті “Проблеми творчості” містить слова “мусить”, “має”, “повинен”, нарешті, література визначається як “місія”.

Пo-друге, Євшан розчарований поколінням “модерністів”, не· вважає його своїм, а також таким, що здійснило якісний переворот української літератури. Розчарування в найновішім поколінні українських письменників відбилося в десятках запільних статей та рецензій на окремі твори. “Дехто з письменників почув кілька нових окликів, фраз про нові напрями, про нове мистецтво (штуку) і почав творити в тому напрямку, але то була тільки зверхня політура, прикраса моди — поза тим вони — з винятком двох-трьох— були такі самі анальфавісти і неуки в справах творчості, як і їх старі діди”16.

Нове мистецтво “безідейне”, позбавлене думок, ідей, світогляду. Євшан суперечить сам собі мало не в кожному реченні. Піп критикує нових митців за твердження, що творчість ґрунтується на інших підставах, ніж життя. Але в іншій статті висловлює ту саму думку. Він вважає, що ідеал “модерністів” не “правдивий”, а “фальшивий”. Вимагає від письменників “сили”, а бачить “слабість”. Євшан говорить про занепад духу, суспільну апатію, млявість творчої атмосфери в творах Яцківа, Карманського, Кримського й визначає смисл творчості як боротьбу за свободу чоловіка17

Він заходить так далеко, що одного разу навіть протиставляє “наше” молоде покоління і покоління Шевченка не на користь першого. Останнє жертвувало собою, ішло на Сибір, боролося. Теперішнє молоде покоління — це “безкровність та анемічність, брак запалу та ініціативи... пасивність та нещирість супроти своїх завдань... механічна праця без оживлення її ідейним змаганням”18.

Отже, Євшан опинився перед дилемою. Заперечення українофілів, з одного боку, розчарування в їхніх опонентах “модерністах” — з іншого, примушувало його самого виступити з якоюсь альтернативою. Такою альтернативою стала його концепція творчості.

Примітки

1 Євшан М. Проблеми творчості. — С. 29.

2 Євшан М. Боротьба генерацій і українська література // Українська хата. — 1911. — Кн. 1. — С. 32.

3 Там само.

4 Див. також статтю А. Товкачевського “Література і наші “народники” (Українська хата,— 1911.— Кн. 9), де дається детальний аналіз історії, головних принципів та художніх тем і самої художньої мови народництва, і вже згадувану статтю М. Сріблянського “Літературна хвиля. Погляд на літературу українську за р. 1912”.

5 Євшан М. Боротьба Генерацій і українська література. Відповідно, с. 35 і 36.

6 Євшан М. Suprema lex // Українська хата,— 1914.— Кн. 3—4.— С. 270.

7 Там само.

8 Євшан М. Добролюбов і його критична школа. — С. 562.

9 Євшан М. Літературні замітки // Українська хата.— 1913. — Кн. 11. — С. 759.

10 Товкачевський А. Література і наші “народники”. — С. 427.

11 М.Григ... Опера і драма // Українська хата,— 1910,— Кн. 3 — С. 180.

12 Вороний М. Театр і драма: Збірка критичних статей. З обсягу театрального мистецтва і драматичної літератури, — К., 1913· Див. рецензію на неї: Українська хата. — 1913. — Кн. 1.

13 М. Григ... Опера і драма. — С. 181.

14 Євшан М. Боротьба Генерацій і українська література. — С. 42.

15 Там само.

16 Євшан М. Проблеми творчості. — С. 30.

17 Євшан М. На літературні теми // Українська хата.— 1910. — Кн. 2. — С. 118.

18 Євшан М. Шевченко і ми. — С. 8.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.