ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Євшанова концепція творчості - МОДЕРНІЗМ ЯК НІЦШЕАНСТВО: ДИСКУРС МИКОЛИ ЄВШАНА ТА “УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ” - ДРУГА ХВИЛЯ. МОДЕРНІЗМ ЯК ЕСТЕТИЗМ

Євшан не був естетом і “артистом” у дусі Вороного чи загалом дещо декадентської культури зламу віків. Він не підтримував гасел “мистецтва для мистецтва” або чистої краси, хоча часто й хаотично посилався то на Джона Рескіна, то на Оскара Вайлда, то на Мережковського.

Літературна програма критика втілилася в кількох ґрунтовних статтях, зокрема в такій, як “Суспільний і артистичний елемент в творчості”, але водночас і в усій цілості його писань. Як уже зазначалося, Євшан передовсім акцентує не на літературі, а на творчості, головним моментом якої є процес творення. Звідси ясно, чому одним з фокусів Євшана була психологія творчості, а відповідно— індивідуальність письменника, його психологічний портрет у момент народження того чи іншого твору.

У філософському сенсі творчість вважалася виявом мрії людини про абсолютну свободу. Свобода творчості була її першою заповіддю. До культурного аморалізму Ніцше Євшан не доходить, однак усе ж сприймає творчість як частково негативну силу, гріх ламання норм і догм.

Як чимало європейських інтелектуалів свого часу, Євшан передчуває паралельні тенденції в царині творчості й мистецтва. З одного боку, творчість, стаючи більш вільною, індинідуальною, тяжіє до елітарності, віддалення від загальної маси. З іншого — творчість або якась її частина прямує “до ролі чисто машинової продукції”1. (Відчуття загрози масової культури дещо пізніше яскраво виявилося в працях Хосе Ортеги-і-Ґасета, зокрема в “Бунті мас”.) У руслі розвитку цих концепцій Євшан постійно підкреслює, що між народом та інтелігенцією (в тому числі народницькою) існує прірва нерозуміння. Інтелігенція фальшує свою народність. “Так званий” народ (за формулою Товкачевського) безмежно далекий від будь-якої культури. Товкачевський заходить у теоретизуваннях на тему елітарності культури ще далі: “Сучасна культура, як відомо, аристократична; вона являється культурою одиниць, а не культурою мас, і в той час, як творці зносяться все вище і вище, маси лишаються на тім самім культурнім рівні, і звичайному читачеві стає все тяжче розуміти твори мистецтва”2 Помітивши цю рису дискурсу хатян, Валерій Шевчук оцінив її як епігонство модних у цей час на Заході ідей і навіть дав характерну моральну оцінку: “Біда тільки в тому, що й людей “стада” справжній інтелігент і гуманіст не може і не має права зневажати й упосліджувати, коли так високо ставить людину в людині”3 Шевчук, як видно, підійшов до оцінки модерного явища з моралістичними мірками старого іуманізму. Тим часом модернізм був його запереченням. Антидемократичний і антиморалістичний індивідуалізм Ніцше га його послідовників не передбачав “справжнього” гуманізму. Йшлося не про людину взагалі, а про вибрану людину. І це — не романтична чи естетична поза, а центральна філософська орієнтація нового часу.

Дискурс “Хати” був антидемократичним передовсім як антитеза до народницького демократизму опонентів з “Ради”. Мало було висміяти Грінченка або Васильченка як творців свого роду антилітератури, але й пропонувався висновок: “...всі ідеї колективізму, індивідуалізму, естетизму, соціалізму і т.д. лишаються чистими і живими, доки не виходять в життя, па вулицю, доки не демократизуються. Демократичне українське життя й література виключають з себе живу ідейність, живу красу. Наш демократизм заперечує розвиток, заперечує культуру”4.

Ще одна модерністична ідея Євшана, яка вже стосується самого тексту: твір ніколи не буває завершеним. Відтак критик не має оцінювати твір як щось закінчене, а мусить заглиблюватися в сам процес його народження. До його уваги потрапляють не тільки психологія, світогляд, а й такі категорії, як стиль письма автора, його голос і, що дуже важливо, мова.

“Правдивий мислитель розвеселяє і покріпляє все”, — цитує Євшан студію Ніцше про Шопенгауера5, щоб далі перейти до ще однієї модерністичної ідеї. Творчість “сама не може брати на себе свідомо ніякої ролі, не може бути агітацією. Вона хоче бути радістю власне, хоче бути тільки надміром сил, красою, тільки грою. Всі її моменти скупчуються в одному: в тій безцільній грі, в тому сміхові, в якому людина-творець відпочиває”6. Тому мистецтво— окремий світ, відмінний від світу життя. А творчість є “ціль сама в собі”7. Отже, на перше місце висувається творча індивідуальність: “Так, тепер індивідуальність висунулася на перший план, вона стає мірилом творчості своєї, тою абсолютною цінністю твору”8. Ніцшеанство, як уже зазначалося, передбачало сильну й цілісну особистість. Однак Євшан відходить від нього, постулюючи іманентну внутрішню трагедію митця, “своєрідну творчу тугу” або тривогу, те, що пізніше в екзистенціалізмі дістало назву Angst. Кожен творець роздвоєний, кожен художник— фаталіст.

З погляду індивідуалізму Євшан наважується критикувати цивілізацію, обстоюючи думку, що мистецтво апелює не до людства, а до окремої людини.

Окрім Ніцше, чи не найчастіше Євшан посилається на Оскара Вайлда. В ідеях англійського письменника-парадоксаліста він шукає опори для культу краси, естетизму. Пишучи про Шевченка, Євшан визначає творчість не тільки як (ніц- шеанське) “протиставлення себе всьому”, але й як “естетичний чи філософічний гедонізм”. Ця творчість є творчістю тільки для себе, “розкіш”, “насолода” власними силами, постійний “гріх”, постійна свобода.

Згідно з цим усім формулюється нова роль критики. Критика не може бути збірником догм і постулатів. “...Найкраще не мати критикові ніякого світогляду”9. Головне завдання критика — “уміти читати”. Не просто текст, але й дискурс, говорячи модерною мовою. “Розвинути всю свою інтелігенцію, всі свої здібності в першій мірі на те, щоб до кінця зрозуміти чужу душу, бачити не тільки те, що написано і видрукувано, але й те, що поза ним тільки починається, те все невисказане, що домагалося тільки у творця свого втілення в образи і пробивається між стрічками, чути весь час укриту, потенціальну силу твору, його патос. Готових формул в правдивому творі мистецтва немає і не може бути: він же живе, кождої хвилі вмирає і родиться, зміняє свій тон; він не існує готовий вже, а повстає”10.

Саме з постаттю Євшана пов’язаний в українській літературі перехід від критика-вчителя типово народницького ґатунку до критика-читача й коментатора. В Євшана присутні обидві сторони. Сам він не завжди може просто читати. Власне, презумпція всякої критики полягає в тому, що критик знає краще за письменника, яким має бути твір.

Нарешті, Євшан та його колеги з “Української хати” поступово запроваджували нову критичну мову. Вони говорили не лише про світогляд та епоху, але й про символізм, імпресіонізм, “ірраціональну поезію”11, мовні аспекти літературного ге кету. Поряд з переорієнтацією з політики на естетику відбувався перехід від позитивістських естетик XIX століття на зразок естетики Іполита Тена до зовсім інших засад, які передбачали автономність мистецтва й творчості.

Примітки

1 Євшан М. Суспільний і артистичний елемент в творчості. — С 547.

2 Товкачевський А. Література і наші “народники”. — С. 432.

3 Шевчук. В. “Хатяни” й український неоромантизм // “Українська хата”. Поезії. 1909-1914. - К, 1990,- С. 11.

4 Сріблянський М. Боротьба за індивідуальність, — С. 176.

5 Євшан М. Суспільний і артистичний елемент в творчості — С. 549.

6 Там само.

7 Там само. — С. 551.

8 Євшан М. Шевченко і ми. — С. б4·

9 Євшан М. Суспільний і артистичний елемент в творчості. — С. 554.

10 Там само. — С.555.

11 Сріблянський М. Ірраціональна поезія. “Пелюстки надій” Ол. Неприцького-Грановського //Українська хата. — 1910,— Кн. 11,— С. 694-696.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.