Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Питання канону класиків - МОДЕРНІЗМ ЯК НІЦШЕАНСТВО: ДИСКУРС МИКОЛИ ЄВШАНА ТА “УКРАЇНСЬКОЇ ХАТИ” - ДРУГА ХВИЛЯ. МОДЕРНІЗМ ЯК ЕСТЕТИЗМ

Євшан першим гостро поставив питання про канон класиків, літературну ієрархію та вимагав її переоцінки. Він писав з приводу видання класиків львівської “Просвіти”: “Насувається мимоволі питання, якого оминути тут ніяк не можна, що таке класики літератури... І тут приходимо до найбільш дразливої справи, справи розділювання ранг письменникам, а властиво поділу їх на класиків і не класиків”1. Ряд класиків, запропонований “Просвітою” (Гулак-Артемовський, Гребінка, Метлинський, М.Шашкевич, К.Климкович, Я.Головацький, Ів.Устиянович, А.Могильницький, І.Воробкевич, О.Стороженко), Євшан відкидає майже цілком, пропонуючи натомість свій ряд: Ольга Кобилянська, Леся Українка, Михайло Коцюбинський2. При цьому критик ставиться до класиків майже так, як Вайлд, котрий обвинувачував їх “у спинюванню літературного життя. Вони дають публіці готові вже схеми, не ображують її смаку...”3 Крім того, саме поняття класичності передбачає в українському варіанті заборону на критику та ідолопоклонство “товпи”. Канон класиків пов’язаний з їх обов’язковим культом. Нарешті, Євшан розрізняє “офіціальну історію літератури” і її справжню історію.

Канон, який пропонує Євшан, вимальовується з усього комплексу його праць. На його думку, критикам і публіці варто перевести свій погляд із класиків на живе літературне життя, реальний процес, сучасних авторів та найновіші твори. Для цього насамперед треба зруйнувати народницький культ Шевченка, який не лише спотворював самого Шевченка, а й служив моделлю для творення інших, дрібніших культів. Євшан твердить, що Шевченко не прочитаний і не проаналізований об'єктивно, й пропонує свій, нібито об’єктивний аналіз його творчості. Правда, сам Євшан так само не читає Шевченка. Текстів у його аналізі майже немає. Це в основному ніцшеанські медитації на тему індивідуальності генія та його психології. Часом Євшан ближчий до Шевченка, ніж його опоненти. І все ж перед нами Євшанів портрет Шевченка, а не об’єктивний аналіз мого творчості, як це здавалося самому критикові.

Рецепція Шевченка в українській літературі завжди була чимось ширшим за просто рецепцію найвидатнішого класичного автора. Вона традиційно більше говорить про реципієнта, будучи тим дзеркалом, у якому найясніше розкривається його власне обличчя. У ставленні до Шевченка, у мові, якою це ставлення оформлювалося, виявлялася модерність чи антимодерність реципієнта, його стиль мислення, належність до певної літературної школи. Коли Леся Українка називала Федьковичеве наслідування Шевченка найбільш невдалою його рисою, Франко плекав культ “Великого Кобзаря”. І якщо Євшан заперечив не Шевченка, а тільки культ його, то майже одночасно з ним люди вже наступного покоління— Семенко й футуристи — виступають і проти культу, і проти тиску на національну культуру стилю, риторики, мови самого Шевченка.

Про Франка Євшан говорить з обережною повагою, водночас “Українська хата” зважується на відкриту критику деяких, передовсім літературознавчих, творів Франка. Наприклад, М.Сріблянський у рецензії на “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.” пише, що ця праця “лишає по собі вражіння сумне”, і далі детально аргументує свою позицію4.

Нарешті, письменники, до яких Євшан звертається найчастіше, з якими емоційно найміцніше пов’язаний, які цікавлять найбільше й найбільше розчаровують,— це так звана “нова Генерація”, покоління приблизно 1900 р., або “модерністи”. У цьому ряду — Вороний, Винниченко, Олесь, Чупринка, Яцків, Пачовський, Кримський, Карманський, Лепкий та деякі інші. Євшан протиставляє їм Лесю Українку та Ольгу Кобилянську.. В його критиці постать Кобилянської остаточно канонізується як сама краса, сама штука. Однак пікантна деталь — краса її визначається як здорова, на відміну від краси в сучасних авторів: “Своєю творчістю Кобилянська внесла в українську літературу дуже важний елемент культурний. Тим більше важний, що здоровий. Немає в тій творчості того глибоко розкладового рису, який у мистецтві приводить до хоробливої туги та погоні за чимсь вічно новим і свіжим, а в результаті спроваджує повну нездібність відчувати удари людського серця, холод душі”5. Опозицію хворе/здорове, що в Ґете відповідала іншій опозиції — романтизм/класицизм, підхопило багато авторів. Франко та Єфремов протиставляли реалізм (здорове) модернізмові (хворому). Євшан трансформує опозицію у свій спосіб. У рамках модерної, сучасної школи він протиставляє здорове, репрезентоване Кобилянською, хворому, представленому більшістю молодомузівців. їхня хвороба — це, власне, їхня слабкість, брак сили. Тому Євшан виділяє на фоні інших Яцківа з його протестом “проти плоского песимізму, того скваснілого яблука!”6.

Аналізуючи один із творів Лепкого, Євшан говорить про “недугу молодих поетів”, які “любуються в малюванні всього сумного, хворого, трагічного... Ця звичка свідчить про велику недозрілість ума, а крім того, до того степеня псує смак естетичний, що можна б порівняти таких авторів до старців, які, виставляючи напоказ свої струпи та каліцтво, хочуть звернути на себе увагу прохожих”7.

Однак ще більше Євшан дратується заявами, що мистецтво може бути вторинним щодо політичних ідей. У статті “Українська література в 1910 році” він зазначає: “Письменники перше всього визнавці певних суспільних течій, партій, програм, - а потім артисти. Принцип естетичний в занедбаний8 " Водночас Євшан помічає глибоку амбівалентність, Пластину багатьом українським авторам. На прикладі Вороно- |и він узагальнює: “Єсть українські артисти та літерати, що визнають “історичний матеріалізм” і, як партійні люди, відкидають мистецтво як забавку, а разом з тим, як артисти і літерати, твердо обстоюють догму: “мистецтво для мистецтва”. Як вони уміють вести таку “подвійну бухгалтерію” — не знаю, але так є. Щось подібне дає в своїй книжці і Вороний, і се та основна неконсеквенція цілої праці, про яку я говорив ще на початку”9.

Отже, руйнуючи канони українофільства й традиції, Євшан, По суті, неспроможний до творення нового канону. В цьому виявляється загальна глибинна нездатність українського модернізму створити новий канон на зміну зруйнованому, старому. Модернізм і канон суперечать одне одному. Модернізм, як вічне оновлення, вічний протест проти старого, не може витворювати канонічні форми письма, а тим більше канон класиків, адже таким чином він втрачає свою сутність.

Примітки

1 Євшан М. Літературні замітки. (“Українські і австрійсько-руські класики”) //Там само, — 1913. — Τ.62, кн. 4. — С. 147.

2 Леся Українка, Ольга Кобилянська і Михайло Коцюбинський — се наш літературний ареопаг, найвища інстанція” (Євшан М. Літературні замітки. “Тіні забутих предків” // Там само. — Кн. 5. — С. 365).

3 Євшан М. Літературні замітки. (“Українські і австрійсько-руські класики”). — С. 147.

4 Бібліографія//Українська хата. — 1910,—Кн. 6,—С.414.

5 Євшан М. Ольга Кобилянська // Євшан М. Під прапором мистецтва. — С. 89

6 Євшан М. Михайло Яцків. — С. 29.

7 Євшан М. Богдан Лепкий // Євшан М. Під прапором мистецтва. — С. 59.

8 ЛНВ. - 1911. - Т. 53, кн. 2. - С. 352.

9 Євшан М. Літературні записки. (З приводу книжки М. Вороного...) - С. 541.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.