Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Проблема читання - “ЗАХОВАНИЙ” МОДЕРНІЗМ 20-х: МІЖ АВАНГАРДОМ І НЕОКЛАСИЦИЗМОМ

Загалом уся літературна продукція 1920-х вимагає специфічного читання. Політичний тиск породжував особисту цензуру. Страх репресій, особливо з початком арештів, убивав навіть надію на щирість вислову Відверто думки висловлювалися хіба що в листах, і то не у всіх і не завжди.

Двозначністю характеризувався навіть панівний пролетарсько-комуністичний дискурс, закони якого не є темою цієї праці. Спочатку пролетарський дискурс мав дві схеми: 1. Однозначності — коли текст цілком збігався з намірами автора чи авторів. 2. Двозначності— коли текст заховував підтекст, який не збігався з офіційно декларованими намірами автора чи авторів. У деяких випадках комуністичною риторикою замасковувалася спроба відстояти українськість, національність у “новій” літературі, в інших — свободу мистецтва взагалі.

Існував тип текстів, де обов’язковий, офіційний дискурс з усіма своїми вимогами — посиланням на вождів, деклараціями лояльності, ритуальним повторенням загальновживаних естетичних формул тощо — використовувався для прикриття. Такі тексти треба вміти читати в широкому контексті творчості того чи іншого автора, розрізняючи справжні думки письменників і обов’язкову риторику1.

Зразки подвійності дискурсу демонструють памфлети й пізня проза Миколи Хвильового, які були спробою під прикриттям комуністичної риторики протягнути деякі неортодоксальні, а тому небезпечні для системи ідеї. Як, наприклад, ідею орієнтації на Європу чи гасло “Геть від Москви!”. Комуніст Хвильовий вірив у багато з тих догм, що проповідувалися пролетарською критикою. Водночас він уже в середині, 1920-х пережив розчарування в комунізмі (тобто в реальному втіленні в Україні утопічних мрій його молодості), а відповідно, в собі самому. Роздвоєність Хвильового відбивалася і в ідеях памфлетів, у яких майже кожна думка містила самозаперечення, і в деякій істеричності їхнього стилю.

У протоколах ВАПЛІТЕ, на загальний погляд дослідників, вірнопідданський ідеологічний документ мав якимось чином і замаскувати істинні наміри ваплітян зберегти українське мистецтво. Це очевидно з контексту, з зіставлення протоколів із творами членів цієї організації.

Значно рафінованіше замасковували свої погляди неокласики. Поезія і критика в них складалися з суцільних пауз, пропусків. Зеров просто не говорить речей, які б примусили його кривити душею. Тому з того, що він не говорить, можна малювати цілу картину його поглядів на суспільство, життя й літературу.

Як свого роду шифр, текст, сповнений недомовлень і натяків, сприймається й роман Валер’яна Підмогильного “Місто”. Численні недомовлення пов’язані передовсім з біографією Степана Радченка, який не просто селюк, а національно свідомий селюк з політичним минулим. У його минулому, окрім боротьби з білими бандами й агітаційної роботи на селі, було ще й “повстанство за гетьмана2. Він згадує, як “...в своїй повстанській кар’єрі, перед тим як викинути червоний стяг, він тримав якийсь час прапор осінніх степів і небес”3. Іншими словами, натякає на те, що 1927 р. вже перебувало під суворим табу. Такого ж самого плану натяки є і в Зерова, де Київ "золотоглавий На синіх горах” і тут же “золотом цвяхована блакить”, яка ще “таїть силу”4

В перших оповіданнях Степана Радченка йшлося про “революцію і повстання”, а також про суть громадянської війни “величезного масового зруху, де одиниці були непомітні щіпочки, зрівнені в цілому й безумовно йому підпорядковані, де люди знеособились у вищій волі, що відібрала їм особисте Життя і разом з ним усі ілюзії незалежності5. Підмогильний пробує обдурити цензорів автокоментарями. Наприклад, у передмові до “Невеличкої драми” він сам зводить значення свого твору до “боротьби з міщанством”6. Бадьорий текст цієї передмови не розкриває, а маскує істинний зміст роману, значно ширший, ніж “вказував” його автор. Так само в “Передньому слові" до книжки “Як будується оповідання” Майк Йогансен, найграйливіший і найменш досліджений письменник цієї епохи, оголошував, що має “поширити марксистський погляд на мистецтво серед молодих письменників”7 хоча насправді робив цілком протилежне— висміював і підривав його.

Інший тип тексту-шифру зустрічаємо у Віктора Петрова, який, пишучи біографії Костомарова й Куліша, висловлює думки про свій час і в умовах майже повної неможливості говорити правду пропонує універсальні роздуми про кризу літератури і втрату людиною цілості своєї особи й свого почуття.

Підмогильний, і Петров ніби й не торкаються болючих проблем свого часу, ніби й не помічають, в яку безодню сповзає радянська Україна, але відшукують спосіб показати своє ставлення до сучасності.

Наприкінці 10-х років письменники й критики ще висловлювалися більш-менш прямо, не ховаючи своїх “задніх думок". У той час “модерністи” консолідувалися в журналах, проблематика й мова яких або становили відлуння попередньої епохи, або були прив’язані до попередньої епохи через її розвінчування. Нова модерність, вимушена зашифровуватися й говорити непрямо, заявила про себе тільки наприкінці 20-х років.

Примітки

1 Політичні обставини та їхній вплив на літературу 20-х років детально описані в кн.: Luckij GS. N. Literary Politics in the Soviet Ukraine. — Duke Universiti Press, 1990.

2 Підмогильний В. Оповідання, повість, романи. — К, 1991. — С. 318.

3 Там само, — С. 391.

4 Зеров М. Твори: У 2 т. - К., 1990. - Т.1. - С.27.

5 Підмогильний В. Оповідання, повість, романи. — С. 413

6 Там само. — С. 780—781.

7 Йогансен М. Як будується оповідання. — Харків, 1928. — С. 4·







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.