Всі публікації щодо:
Хвильовий Микола

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Хвильовий: між Європою і європейським модернізмом - “ЗАХОВАНИЙ” МОДЕРНІЗМ 20-х: МІЖ АВАНГАРДОМ І НЕОКЛАСИЦИЗМОМ

В історії 20-х років за Миколою Хвильовим уже майже традиційно закріпилося місце архетипного західника, європеїста, а відтак мало не модерніста. Його гасла Європи на противагу “Просвіті”, “Геть від Москви!”, олімпійства (яке можна розшифрувати як елітарність) на противагу масовізму, що викликали різку критику з боку офіційної партійної лінії й, урешті, капітуляцію Хвильового, здається, це підтверджують.

У вже згадуваній гарвардській дискусії про модернізм О.Ільницький виступив зі статтею “Модерністська ідеологія Миколи Хвильового”, в якій, зокрема, приписав Хвильовому модерністські наміри. Дослідник твердив, що літературна дискусія другої половини 20-х років великою мірою повторила деякі дебати, які точилися до першої світової війни, тобто ця дискусія нібито була “кульмінацією літературних і культурних процесів, що почалися на зламі століть”1. Відгомін попередньої епохи чути в лозунгах Хвильового “Європа”, “Просвіта”, “масовізм”, “олімпійці” тощо. Ільницький перелічує висловлювання Хвильового на захист модернізму в листах до Зерова, памфлеті “Україна чи Малоросія” та інших творах і твердить: “Найголовніша схожість стосується двох ключових його ідей: необхідності європейської орієнтації та її похідної — необхідності боротися з провінціалізмом”2.

Маємо справу з дещо звуженим розумінням модернізму, яке містить, по суті, тільки дві риси — європеїзм і елітарність. Однак сама гіпотеза примушує знову з цього огляду перечитати памфлети Хвильового.

Поборники пролетарської літератури підбили політичний підсумок в оцінці українського “модернізму”. Один з опонентів Хвильового Олександр Дорошкевич у статті “До історії модернізму на Україні” назвав модернізм “реакційною, яскраво буржуазною течією”, етапом у розвитку в Україні “нової школи” (чи, точніше, “нових шкіл”), які розставляв у такому порядку: “імпресіонізм (неореалістична проза) і декадентство (крайні ухили); модернізм (початок століття); символізм”3. Дорошкевич не мав сумніву, що з “модернізмом” раз і назавжди покінчено.

Хвильовий, як свідчить його лист до Зерова, не прийняв оцінку “модернізму”, запропоновану Дорошкевичем. Його (чавлення до цього явища виявилося в “Думках проти течії”. З одного боку: “Українське мистецтво мусить найти найвищі естетичні цінності. І на цьому шляху Вороні і Євшани були явищем громадського значення. Для нас славетний “мужик” Франко, який вважає Флобера за дурня, менш дорогий, ніж (да не буде це personalia!) естет Семенко, ця трагічна постать на тлі нашої позадницької дійсності”4. Хвильовий, як завжди, категоричний і неточний у своїх оцінках. Не спиняючись на аналізі цих неточностей, зазначимо головне: бажання асимілювати модерністів. Воно, проте, перекреслюється через декілька абзаців: “Що ж до їхньої ідеології, то ясно — вона була буржуазна, цебто в даний момент відстала, контрреволюційна й нам не потрібна”5. Такий різкий перехід цілком притаманний Хвильовому, який впадає в аналогічні самозаперечення на кожному кроці.

Для Хвильового, як і для всіх його сучасників, поняття українського “модернізму” вичерпувалося “Українською хатою”. (Неукраїнський модернізм письменника взагалі не цікавив.) Воно було досить однобоким, соціологічним, часто несправедливим, однак правда й те, що Хвильовий чи не єдиний у своєму поколінні й часі намагався легітимізувати спадщину “Хати” в “новій” пролетарській культурі, приліпивши до неї відповідний ярлик. Іншими словами, його оцінки були політичними, а не естетичними.

В “Україні чи Малоросії” захист “модернізму” став ще твердішим: “Справа не в тому, що євшанівський естетизм залишився туберкульозним, не в тому, що Яцків не пішов далі “пангуманітарних дифірамбів”. Справа в тому, що цей “шум” був все- таки здоровим, логічним і необхідним етапом на шляху до соціальної диференціації, до пробудження нових суспільних сил”6. Головна мета цього захисту полягає в тому, щоб підкреслити європеїзм модернізму, те, що підлягає спадкоємності. “...Основна установка нашого модернізму теж була цілком правильною. Ставка була все-таки на “дійсну” Європу...”7 Ті ж самі думки розвинуті в розлогому листі до Зерова в жовтні 1925 р.

Отже, “модернізм” добрий тим, що є прецедентом європеїзму. Поняття Європи у Хвильового містить перелік пунктів, які можна назвати “від протилежного”. Це не провінціалізм, не народництво з його шароварництвом, а відтак не буржуазність, не капіталізм у культурі.

“Не народництво” було найслабшим місцем Хвильового. 1925 р. в листі до Зерова Хвильовий назве народником Олександра Дорошкевича: “Для мене тепер вже нема ніякого сумніву, що він є талановитий учень Єфремова і народник, як-то кажуть, “до мозга костей”8. Хвильовий, який прагне творити пролетарську літературу й стояти на засадах “справжнього” марксизму в естетиці, народництво відкидає, засуджує, бачить у ньому потенційну небезпеку провінціалізму А щоб його осуд був переконливішим, називає в тому ж таки приватному листі і Єфремова, і Дорошкевича “ідеологами потенціального буржуа”9. Однак і сам Хвильовий, хоч як би він протестував проти масовізму, проти штучності “Плуга”, хоч як би насміхався над селянськими письменниками та їхнім ідеологом Сергієм Пилипенком, усе ж внутрішньо, самою логікою власного вчення залишав у ньому щілину для народництва. Він навіть раз жартома признався тому ж Зерову: “...від батька — народницький “душок”... Од народницького “душка” я й досі ніяк не одкараскаюсь. Батько був поклонником Михайловського (портрет останнього завше висів над його ліжком), і в такому ж дусі і мене хотіли виховати”10.

Головну спільну рису пролетарських теоретиків і “старих” народників становила ідея про утилітаризм мистецтва, яке служить народові, класові чи партії. Хвильовий навіть не припускав, щоб мистецтво могло бути самодостатньою метою. Поступово в радянській (неонародницькій) літературі місце “народу” зайняли пролетаріат і партія. Народність та ідейність (партійність) стали принципами оцінки художнього твору, а соцреалізм — видозміною народництва в радянський період.

Найбільша проблема виникала з визначенням змісту самої “Європи”. Які історичні, географічні, філософські поняття й політичні реалії сюди належать? І передовсім, класична чи сучасна Європа? Реально існуюча сьогодні в певних художніх тенденціях чи міфологічна, вигадана?

Європа Хвильового ніколи не бачилася ним як реальна цілість різних суперечливих культурних і політичних напрямів, відмінних національних шляхів окремих країн та культур. Це була ідеалізація однієї лінії, тенденційно спрепарованої, навіть вигаданої: “Європа— це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенґлер оголосив “на закаті”. Не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Ґете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т.д., і т.п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу. І коли Зеров знає цю Європу (а він її знає!), то ми йому простягаємо руку. Ми не безсилі епігони, ми відважні піонери “в яскравий світ — комунізм”11.

У памфлеті “Україна чи Малоросія” Хвильовий конкретизує: "Коли брати історичні аналогії, то наш час відповідає двом історичним моментам: XVIII віку в німецькій літературі і XIX — н російській. Це епоха “Sturm und Drang’y”, епоха “бурі і натиску”12

Хвильовий неодноразово говорить про “хатянство” як про попередника в плані європеїзму. Проте очевидно, що його поняття “Європи” відмінне від європеїзму й західництва попереднього періоду (Лесі Українки, Ольги Кобилянської, Миколи Вороного, “Молодої музи” та “Української хати”) однією суттєвою рисою, а саме: йому бракує ліберальної відкритості якраз до нових, сучасних ідей. Тут на перешкоді стають власні погляди Хвильового, його “справжній” марксизм, який він протиставляє несправжньому марксизмові своїх опонентів та критиків.

Виникає запитання: як насправді ставиться Хвильовий до сучасної Європи? Тут він, як завади, виявляє двоїстість.

З одного боку, Хвильовий наполягає на потребі як перекладу українською мовою західних авторів (ідеться про проект Підмогильного),13 так і перекладу українських творів іншими мовами. Він пише до Любченка 1928 р.: “За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арешту”14. Отже, шлях на Захід.

З іншого боку, у Хвильового все ж перемагає неприйняття ( учасної європейської літератури. Він пише Зерову: “...сучасна європейська література мене не задовольняє. Після Дікенса — Бенуа: це ж “безобразіє”15. Ідеалізуючи старе, класичне (і, слід додати, посередньо ним знане) мистецтво, Хвильовий не сприймає сучасного, нового (ще менше знаного). Збираючись у закордонну подорож у травні 1925 р., він пише до Зерова з характерною бравадою: “настрою, між іншим, Європа не зробить: не бачивши, ненавиджу її і уявляю собі сіренькою і брудною плямою”16. Типова схема: не люблю, хоч і не знаю.

У цьому його відмінність від Зерова й людей неокласичного кола. Зеров — органічний європеєць, він живе в Європі, європейському світі, тому, наприклад, іронізує над тими критиками, які вважали деякі біблійні та “європейські” мотиви драм Лесі Українки екзотичними. Хвильовий тим часом закликає орієнтуватися на Європу не як європеєць, а як людина з-поза меж Європи, як напівосвічений варвар, заворожений європейською культурною вищістю й водночас розгублений перед нею. Для Зерова, який своїм скептичним розумом не міг не бачити наївності уявлень Хвильового про Європу, позиція останнього на фоні Дорошкевича, Пилипенка та інших виглядає привабливою й перспективною, тому він підтримує його гасло в літдискусії, хоча сама участь у ній для Зерова досить неприродна.

Не змігши до кінця розібратися в тому, на яку саме Європу треба орієнтуватися новій (пролетарській) і водночас “олімпійській” (тобто елітарній) культурі, Хвильовий знаходить компромісну відповідь: Європа— це психологічна категорія— “певний тип культурного фактора в історичному процесі, певний революційний метод”17. Який саме “певний тип”, він не розшифровує. Всі його спроби пояснити “Європу” так і не завершилися успіхом. У 1928 р., зламаний (або намагаючись перехитрити своїх критиків із ЦК), у листі до редакції газети “Комуніст” письменник підкреслює, що “носієм цієї психологічної Європи й є сама наша партія”18.

Звичайно, на фоні провідних антиєвропеїстів Дорошкевича, Коряка, Юринця та інших навіть такий неясний, наївний європеїзм Хвильового був певним дисонансом у рамках пролетарської культури та її дискурсу. Він містив загрозу для партійного мистецтва й радянського ладу. Однак цей європеїзм був поверховим, лозунговим і аж ніяк не модерним.

Зрозуміло з попереднього, що сучасна, модерна Європа Хвильового не приваблювала як Європа кризи й занепаду. Відповідно, не приваблювала Європа модерністичної літератури й культури.

Інтелектуалізм, філософізм, ускладненість думки та художніх форм, песимізм “класичного” модернізму, який постав між двома світовими війнами з романами Джойса й Пруста, поезією Еліота й Павнда, театром Брехта, філософською проблематикою Кафки й Музиля, не могли викликати симпатію в оптимістично настроєного й недостатньо начитаного пролетарського письменника. На противагу “гнилій” Європі він висунув ідею “азіатського ренесансу”, на противагу сумнівам модернізму— месіанські настрої, характерні радше для вже відцвілого романтизму.

Примітки

1 llnytzkyj OS. Modernist ideology and Mykola Khviliovij // Harvard Ukrainian Studies. — Vol. XV, № 3—4. — Dec. 1991. — P. 258.

2 Там само. — C. 259.

3 Життя й революція. — 1925. — Жовтень. — С. 72.

4 Хвильовий М. Твори: У 2 т. — Т. 2. — С. 472.

5 Там само. — С. 473.

6 Там само. — С. 580.

7 Там само. — С. 581.

8 Там само. — С. 874.

9 Там само. — С. 875.

10 Там само. — С. 840.

11 Там само. — С. 426.

12 Там само. — С. 619.

13 Проект Підмогильного, як відомо, передбачав повне видання Анатоля Франса, а також видання творів французьких матеріалістів XVIII століття, з яких вийшли друком Гельвецій і Дидро. Те, що це були саме французькі матеріалісти, а не англійські емпірики й політекономи або німецькі ідеалісти, так само свідчить про вироблення в дискурсі 20-х років украй вибіркового й політично мотивованого типу західництва.

14 Хвильовий М. Твори: У 2 т. — Т. 2. — С. 884.

15 Там само. — С. 847.

16 Там само. — С. 855.

17 Там само. — С. 610.

18 Там само. — С. 886.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.