Всі публікації щодо:
Петров Віктор
Підмогильний Валер’ян

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Інтелектуальна проза Петрова й Підмогильного - “ЗАХОВАНИЙ” МОДЕРНІЗМ 20-х: МІЖ АВАНГАРДОМ І НЕОКЛАСИЦИЗМОМ

І романи Валер’яна Підмогильного — “Місто” (1928), “Невеличка драма” (1930), “Повість без назви” (писалася 1933 р., опублікована 1988 р.), і романи Віктора Петрова — “Дівчина з ведмедиком” 1928), “Романи Куліша” (1930), “Аліна й Костомаров” (1929)¹, попри зрозумілі відмінності, мають фундаментальну спільну рису Всі вони (з романами-біографіями включно) належать до нового для української літератури типу інтелектуального роману, будучи одночасно психологічними романами.

Інтелектуалізм був домінантою модернізму й художньої культури XX століття в цілому. Інтелектуальний роман є, як правило, модерним романом зі своїм особливим дискурсом. Література завжди мала філософський підтекст, проте в епоху небувалих Історичних і суспільних катаклізмів І краху світових філософських систем філософування стало її домінантою. Література заглиблювалася в ті проблеми, які пробувала вирішити філософська наука, додаючи до цього свій настрій. Найчастіше це був настрій песимізму й розчарування. Песимізм походив від неможливості вирішити фундаментальні філософські питання, розчарування торкалося всіх попередніх Ідеалів, передовсім гуманізму й раціоналізму. В українському випадку автори, крім того, просто тікали від дійсності у філософські питання. Філософування на абстрактні теми наприкінці 20-х виявилося єдиним способом говорити правду.

Український інтелектуальний роман за своїм дискурсом був близький до критичного. Власне, з виродженням у середині 20-х років чесної критики він частково замінив її. Цим спричинена його головна суперечність, загалом властива для інтелектуального роману— між висловлюванням ідей і художньою структурою. В інтелектуальному романі переважає висловлювання ідей, що зумовлює відповідні форми роману: параболу, притчу, антиутопію тощо. Зрозуміло, нас у контексті даної теми цікавить саме висловлювання ідей, тобто теоретичний, філософський дискурс прози Петрова й Підмогильного.

Характер стилю інтелектуального роману визначений переважанням думки над формою. У цьому сенсі інтелектуальні романи є штучними, сконструйованими. Це романи-дискусії, де монологів і сентенцій на філософські й літературні теми більше за дію. Не кожен, проте, роман, що складається з діалогів, є інтелектуальним. Адже не сама перевантаженість діалогами й монологами, а їхній характер визначає належність до інтелектуального роману. Тому “Вальдшнепи” Хвильового не належать до цього жанру, адже й нескінченні діалоги, і колізії цього твору не торкаються універсальних, філософськи* проблем буття, а замкнуті у своєму часі. Тим часом Підмогильний, а ще більше Петров у своїй зосередженості на універсальних проблемах людського існування наче не помічають “злоби дня”, якою живе Хвильовий.

Дискурс (а також стиль) обох авторів іронічний, скептичний, навіть не позбавлений пародійних ноток, на противагу романтиці й пафосові офіційного дискурсу радянської літератури. Голос автора, такий важливий в інтелектуальному романі, чітко прослуховується. Він дистанціюється від своїх героїв частими іронічними коментарями. В інтелектуальному романі, як правило, багато алюзій, відкритих і прихованих цитат, тут відбувається полеміка з письменниками, філософами, вченими, відтак текст може нагадувати науковий твір.

В інтелектуальному романі сама колізія, конфлікт є певною розумовою схемою, якій підкорений розвиток сюжету. Відповідно, схематичність притаманна й героям. Інтелектуальний роман байдужий до людських характерів. Вони символізують певні погляди або психологічні стани, а роман є викладом зіткнення цих поглядів або осмисленням цих станів.

Переважання ідей над стилем ставить письменника в небезпечне становище й спричиняє руйнування художньої тканини твору В Підмогильного, наприклад, це часто виявляється в невідповідності між героєм, його реальною біографією й життєвим статусом та тим інтелектуальним завданням, яке ставить перед ним автор.

Степан Радченко з роману “Місто” не міг у реальному житті пережити такі глибокі метаморфози, яких він зазнав за якийсь рік чи два романного часу. Льова Роттер, фельдшер з “Невеличкої драми”, за motto до своїх роздумів бере слова з Серена Кіркегора. Він пише афоризми в стилі данського філософа, яких нікому не читає, і в хвилини сміливості проповідує свої думки діловодці з Махортресту Марті, головній героїні роману, яка належить до нового українського покоління. її залицяльник, “міщанин” товариш Безпалько, недбало посилається на Д’Аннунціо й замість увертюри до освідчення читає тій же Марті лекцію на тему про трагедію інтелігента, який, замість того щоб діяти, міркує, згадуючи принагідно Ляйбніца, Русо, Адама Сміта, Шопенгауера, Ніцше, Платона, Лао Цзи, кініків, Аристиппа та ін.

Бесіда залицяльників Марти в її убогій кімнаті на початку роману “Невеличка драма”— кооператора, фельдшера, інженера з Дніпропетровська та біохіміка Славенка — про особливості української жінки, національні відмінності, матеріалізм та ідеалізм з цитуванням Френсиса Бекона та інших може служити класичним зразком стилю Підмогильного. Такими ж дискусіями є любовні діалоги між Мартою та Славенком. Спочатку коханці розмовляють про націю, відштовхнувшись від репліки, що Дайте, окрім Беатриче, любив свою націю. Наступний діалог — про поетів і поезію. Ще наступний — про життя і смерть.

Постає правомірне запитання: наскільки природні всі ці розмови між діловодкою й біохіміком? Наскільки природні афоризми Кіркегора в устах фельдшера й лекції з історії філософії в устах начальника відділу статистики? Проблема Підмогильного, очевидно, полягала в тому, що в реальному житті він не знаходив свого героя, тому конструював його. Він давав йому свої думки, розписуючи по ролях свої власні міркування, навіяні читанням Шопенгауера й французьких романістів, Ніцше й Фройда, наукової періодики й сучасної української літератури. Відтак усі дебати автор веде передовсім з самим собою.

У цьому сенсі герої Віктора Петрова органічніші. їхній інтелектуалізм природніший і глибший за розумування Радченка, котрий покидає університет після року навчання й починає літературну кар’єру. Петров, на відміну від Підмогильного, не ерудований самоук, а вчений, природно закорінений у знання й культуру.

Український роман не знав героїв, подібних до Іполита Михайловича Варецького з “Дівчини з ведмедиком” або Василя Хрисанфовича Комахи-Серафікуса. Перший — інженер-хі- мік з гуманітарними інтересами. Другий — професор, викладач наукової організації праці й “бібліофаг”, користуючись визначенням Зерова.

Винятком був лише єдиний роман Агатангела Кримського “Андрій Лаговський”. Його герой— спочатку талановитий студент, потім професор математики Московського університету, а крім того, поліглот, знавець східних мов і культур, а також талановитий і хвалений критикою поет. Відтак наратив роману Кримського часто переривається віршами, аналізом граматичних форм і структур та історичними екскурсами.

Текст містить численні цитати різноманітними мовами, від старо- й новогрецької до французької й російської, що є досить типовим для європейського інтелектуального роману XX століття, але до Петрова й Підмогильного ніколи не зустрічалося в українському романі. На жаль, твір Агатангела Кримського видавався йому самому надто великим дисонансом навіть у рамках модернізму зламу століть. Його неврастенічний герой-інтелектуал зі своїми химерними пристрастями надто погано вписувався як у традиційну, так і в нетрадиційну літературу того часу, тому в 1905 р. було надруковано лише дві з чотирьох частин роману. Кримський невдовзі перестав писати художні твори, так що у 20-і роки ні Петров, ні Підмогильний Кримського як свого предтечу не знали й відтак не згадували, хоча він, безперечно, ним був, а професор Комаха не здогадувався, що мав попередника — професора Лаговського.

У випадку Комахи-Серафікуса культура, книга — його єдина батьківщина, а навколишня дійсність — просто малозрозуміла й чужа субстанція. Власне, проблема Серафікуса й полягає в тому, що він не може знайти не тільки узгодження, а навіть мінімальних точок дотику між реальним життям і книгами на своєму столі та своїх стелажах.

Однак Петров, одержимий бажанням висловити свої ідеї, часом немов забуває, що він пише — художній твір чи статтю. Його романи нагадують мозаїку, складену з уривків статей чи нотаток до наукових трактатів. Чим ближче до кінця роману, тим відчутніший голос автора, який неначе втомився від власних літературних вигадок і прямо, не особливо дбаючи, наскільки це пов’язано з подіями твору, висловлює свої думки з різноманітних літературних питань. У контексті української прози це виглядало досить дивно, в контексті європейського модернізму — цілком типово. Адже вік модернізму, на загальну думку, був віком критики: “епохою, коли критика почала захоплювати роман, поезію, драму, а скінчила тим, що загрожувала проковтнути всі інші форми літератури”².

Романні сюжети в Петрова й Підмогильного розгортаються на фоні читання і широких літературних інтересів героя, тобто самого автора. В літературних алюзіях письменники полемізують з іншими авторами, навіть пародіюють їх (початок “Дівчини з ведмедиком”). Крім того, література як поняття є частиною філософської схеми, свого роду дійовою особою.

Серед численних літературних відступів “Дівчини з ведмедиком” один із найсуттєвіших — епізод про мессіра д’Орко з “Володаря” Мак’явеллі. У ньому йдеться про немотивовану, ірраціональну жорстокість Чезаре Борджія. Притча, здається, не пов'язана з сюжетом. Хоча саме в ній Ю.Шевельов побачив ключ до філософії тексту. На його думку, це паралель, яка униразнює провідну ідею твору “про неконтрольованість і людської поведінки і про суперечність між наміром і дією”³. Притча про мессіра д’Орко — літературна ілюстрація до історії кохання Зіни й Іполита Михайловича, в той час як історія вбивства Буцьким своєї дружини — ілюстрація з життя, однак :і іншого пласту життя, ніж той, у якому живе Зіна.

У “Невеличкій драмі” Підмогильного Марта є жертвою літератури. Спочатку вона жде літературного кохання. Потім прагне кинути виклик літературі — зробити щось таке, чого література ще не описала. Читання драми Ібсена “Комедія кохання” показує, що її життєвий сюжет уже описаний. Вона прозріває. Фельдшер-філософ Роттер пояснює їй, що життя кожного разу, щомиті нове, в цьому сенсі воно ширше за літературу. Звільнення від літератури розчавило Марту. Воно стало одночасно втратою ілюзій і кохання.

Саме через літературу герої Петрова пов’язані зі своїм часом. (Через місто вони пов’язані зі своїм життєвим простором.) Його герої стають реальнішими від того, що співіснують поруч з відомими авторами. Іполит Михайлович бував удома в поета Максима Рильського, а Зінин приятель поет Хоминський навіть знайомий із Семенком. Улюблений поет Марти з “Невеличкої драми” — Володимир Сосюра.

Сам Петров усіма способами підкреслює свою непричетність до літературних рухів і мод часу. Він не приховує своєї власної іронії й до Семенка, і до цілого літературного авангарду, втіленого в деструктивісті, антисимволісті й антиімажиністі, найлівішому серед лівих і “головному уповноваженому надзвичайної комісії у боротьбі з літературною контрреволюцією”⁴ Стефанові Хоминському. В “Докторі Серафікусі” Петров уже не обмежується комічною фігурою авангардиста, а одним каталогом, з неприховуваною іронією, перелічує всіх героїв літературного манежу, від Єфремова до Грушевського п Білецького. А підтекст: “Я до цього паноптикуму не маю жодного відношення”.

Голос автора добре чути в сентенціях і парадоксах “Дівчини з ведмедиком”, однак ще чіткіше він звучить у “Докторі Серафікусі”. Цей твір значно далі відходить від традиційного любовного роману, що ним формально є всі романи Петрова. Розгортаючи й будуючи сюжет, автор ніби втомлюється і від роману, і від своїх героїв, есеїст і критик поступово перемагає

романіста, Петров починає говорити своїм голосом, а потім уриває твір узагалі, мотивуючи це тим, що нічого цікавого вже більше не станеться.

Примітки

1 У 1929 р. вийшла також монографія Віктора Петрова “Пантелимон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість”. Захист докторської дисертації на аналогічну тему відбувся в 1930 р. (Опонентами були В.Перетц та АЛобода.) Після того він замовк, щоб виринути в інших обставинах і стати героєм іншої епохи. 1946 р. було надруковане перше оповідання Петрова, написане приблизно в 1925 р. для збірки прози неокласиків, яку задумував Павло Филипович (“Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці”). І тільки 1947 р. вийшов написаний У 1928—1929 рр. роман “Доктор Серафікус”, що мав друкуватися в 1930-му. Твори Петрова не стали видатною літературною або політичною подією кінця 1920-х. Численні рецензенти критикували їх за різні “гріхи”, однак з цієї критики ясно, що по-справжньому Петрова сучасники не зрозуміли. У свою чергу, Петров досить чітко зрозумів загрозу, щоб після 1930 р. замовкнути аж до 1942-го.

² Fiedler L Cross the Border — Close the Gap // Postmodernism. A Reader / Ed. by P Waugh. — London; New "fork; Melbourne; Auckland, 1992. - P. 32.

³ Шевельов Ю. Шостий у гроні... — С. 518.

⁴ Домонтович В. Дівчина з ведмедиком. — С. 86.