Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Малорусские писатели на Буковині - КРИЗА НАРОДНИЦТВА НА ЗЛАМІ ВІКІВ І ПОЯВА МОДЕРНІСТСЬКОГО ДИСКУРСУ

Слово “модернізм” у значенні художнього напряму досить упевнено вжила Леся Українка в доповіді, виголошеній наприкінці 1899 р. в Київському науковому товаристві, під назвою “Малорусские писатели на Буковине”. („Moderne" як стиль життя й світовідчуття на цей час уже став темою “Блакитної троянди”, 1896.) Ця доповідь, надрукована російською мовою 1900 р. в журналі “Жизнь”, була симптомом ще не названого, не осмисленого конфлікту, початком діалогу, який у перспективі розмежує українських письменників на дві “партії”.

Отже, яка внутрішня, інтелектуальна драматургія статті? Вона починається з характеристики творчості Федьковича. Головний момент цієї характеристики: недоліки Федьковича пов’язані з недоліками напряму, до якого він пристав, а саме — народництва: “Федькович не чужд недостатков, свойственных вообще тогдашней народнической литературе: он часто впадает в сентиментальность и этнографичность...”1. Це поєднується ще з одним недоліком— “на нем отразилось влияние европейского, особенно немецкого романтизма...”2. Критика народництва й народницького напряму у зв’язку з творчістю Федьковича звучить дуже гостро. Загалом Леся Українка говорить про народництво як про щось минуле.

Коли мова заходить про нових авторів, а саме — про Ольгу Кобилянську й Василя Стефаника, то наголос робиться на контрасті, на їхній відмінності: “г-жа Кобылянская — наследница Федьковича по таланту, но не продолжительница его манеры...”3; Т. Стефаник— не народник...”4. Але у випадку Кобилянської Леся Українка йде ще далі. Ненародництво Кобилянської має риси модерності. Леся Українка згадує критиків буковинської авторки, які “...ставят ей в вину, что она, подобно немецким модернистам, слишком залетает в заоблачную высь...”5. Далі йде обережна апологія “модерності” в Кобилянської з посиланням на народ і на відповідну доцільність певних явищ літератури: “Протест личности против среды и неизбежно сопровождающие его порывы ins Blau составляют необходимый момент в истории литературы каждого народа”6.

У статті виявилася не лише рішучість Лесі Українки захищати нові явища, але й спроба прикривати цей захист розпрацьованою на цей час риторикою, а саме— мотивувати його у відповідності до того, наскільки ці новації потрібні народові. Іншими словами, вона вважала, що народові (який вона розуміла в сенсі нації) народництво не потрібне.

Стаття має чіткий відбиток двох дискурсів. Народницького домінуючого й нового, антинародницького, який тільки народжувався й містив у собі потенціал модерністського дискурсу. Леся Українка на цьому етапі своєї кар’єри ще не впевнена, яким має бути новий напрям, і себе до нього не відносить. І Інше як критик, аналітик, а не учасник. Леся Українка свідомо обережна. Кожного разу, говорячи про модерність, прямо, а частіше езоповою мовою, в обхід, вона обґрунтовує необхідність змін в українській літературі доцільністю для народу. Стаття завершується промовистою заявою:

“Нам кажется, что, как бы кто ни относился к этнографическим и историческим теориям, касающимся малорусской национальности, но если ему интересно видеть жизнь всей малорусской нации в широком изображении и всестороннем освещении, то он должен пожелать этому народу или племен, языку или “наречию” богатой и правильно развивающейся литературы”7.

Леся Українка, здається, поділяє загальну думку про те, що література твориться свідомими цілеспрямованими зусиллями згідно з якоюсь осмисленою, логічною й заздалегідь розпрацьованою концепцією (стосовно цього періоду — народництвом). А саме.· критик—ідеолог літературного розвитку (він може бути також письменником) дає рецепти (“Інтелігенція повинна...”), а письменник їх виконує. (А не письменник пише, критик аналізує.) Це повторилося у 20-і роки, в епоху соціалістичного реалізму, в МУРІ, а потім у кінці 80-х, після розвалу СРСР. Крім того, що така модель є штучною, вона є оманливою для всіх її учасників. Адже рецепти могли замінити саму літературу (в деяких випадках так і бувало), створити ілюзію, що сформулювати завдання — все одно що його виконати.

Леся Українка останнім реченням своєї статті дає зрозуміти, що українська література, на її думку, не є літературою з правильним розвитком. Однак, включивши до свого канону нові явища, українська література має шанс дістати “правильний розвиток”.

Чи знайшла Леся Українка в цей або пізніший час відповідь на запитання, що розуміти під “правильним розвитком”? Сумнівно. Але, безперечно, вона була зорієнтована на певні зразки й моделі. їх можна окреслити одним словом— “Європа”. Європа, звичайно, є надто широким поняттям, яке містить безліч різноманітних культурних явищ. Якщо українськість у народників часто виступає синонімом культурної ізоляції, то “Європа” є символом вільнішого й різноманітнішого літературного розвитку.

Значення слова “модернізм” уже в цій статті Лесі Українки охоплює широке коло понять і виходить за рамки стильової, лінгвістичної чи тематичної зміни, взагалі за рамки літератури. Леся Українка як політична й громадська постать належить до модерністичної доби в політичній історії України, що, за періодизацією Івана Лисяка-Рудницького, охоплює період від 1890-х років до першої світової війни. В статті “Не так тії вороги, як добрії люди” (1897), що стосувалася центральної політичної теми останніх ста років української історії, а саме — шляхів визвольного руху в Україні, і була полемічною відповіддю на статтю Франка “3 кінцем року” (1896), Леся Українка говорить про різні розуміння слова “народ” — зокрема своє і Франкове. “Головна заповідь д.Франка— се безпосередня пропаганда серед народу (слово “народ” д.Франко уживає не в європейському розумінні, а в народницькому: “селяни”)”8.

Сама Леся Українка очевидно розділяє “селянство” і весь “народ”. Крім того, вона на перше місце для політичної, просвітницької роботи ставить не селян, не робітників, не народ у цілому, а інтелігенцію: “Коли в Галичині головніший грунт для радикальної роботи — селяни, то у нас на Україні перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її “мозок”, — аби не було так, що є над чим робити, та нема кому...”9.

Вживання самого слова “нація” (на протилежність до “народу”) ознаменувало появу нової системи цінностей, нового політичного дискурсу, частиною якого був літературний модернізм. Роль інтелігенції в цьому контексті переосмислювалася. Вона ставала сама собі ціллю, набирала власного автономного сенсу. Автономного, неутилітарного змісту набирало й мистецтво. Загалом слово “мистецтво” активно пробиває собі дорогу в критику. Мистецтво, артизм, штука, Kunst є центральним поняттям у статтях і листах Лесі Українки, особливо до Кобилянської.

На перший погляд, “модернізм” — а саме: нова, нетрадиційна манера кількох недавніх дебютантів в українській літературі — виглядав як реакція проти народницьких ідеологічних догм і, відповідно, традиційних народницьких стилів. Модернізація культури починалася з критики народництва в цілому і його естетики зокрема.

Стаття Лесі Українки стала одним з перших симптомів критичного осмислення цього процесу. Однак, будучи імпульсом до модернізації, антинародництво не становило і не могло становити виняткову суть модернізму. Модернізм, який полягай тільки в поверховому відкиданні певного стилю (“писати не так, як Мордовець”) чи неглибокому запереченні естетичної та лінгвістичної традиції, був приречений на швидке виродження. Протест проти народництва, який виявився в статтї Лесі Українки, становив лише частину літературного процесу fin de siecle, перший крок до модернізму як стилю мислення й культурного дискурсу.

1 Українка Леся. Твори: В 10т. — Т.8. — С. 66.

2 Там само.

3 Там само. — С. 68.

4 Там само. — С. 74.

5 Там само. — С. 70.

6 Там само.

7 Там само. — С. 75.

8 Там само. — С. 19.

9 Там само. — С. 20.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.