Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

“Велика література” - МУР ЯК ЕПОХА І ЯК ДИСКУРС - МОДЕРНІЗМ У КОНТЕКСТІ МИСТЕЦЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО РУХУ

Думка про те, що, крім літератури, Україна нічого не має й сама залишається скоріше духовною, ніж матеріальною субстанцією, пронизує перші критичні, полемічні виступи діячів МУРу.

Саме це диктує вимогу консолідації всіх творчих зусиль. І саме це ставить вимогу творення не просто літератури, а літератури особливого роду, літератури з певним надзавданням. Заклик до такого творення пролунав на Першому з’їзді МУРу в Ашафенбурзі з уст Уласа Самчука, якого тоді ж було обрано головою цього творчого об’єднання.

Улас Самчук запропонував своїм слухачам не просто тезу, а завдання, перспективу. Він висунув концепцію літератури універсального значення й змісту, яка була б найвищим виявом душі народу, його мислення, підсумком його історії, а водночас виявом цілого людського духу Зразками світової або великої літератури для Самчука були передовсім Шекспір і Ґете.

Народ промовляє до світу устами своїх найбільших геніїв, — вважає Самчук. “Що б ми знали про невеличку Норвегію, коли б ми не читали Кнута Гамсуна чи не бачили в театрі Генрика Ібсена?”1

Велика література— серйозна, класична, універсальна за своїм значенням та впливом. “Твори великої художньої літератури давали, дають і будуть давати щось, що скріплює, збагачує, цементує солідарність людських вдач і різноманітностей. Кожний великий твір літератури насичений автентичною правдою життя, яка в сумі своїй з математичною точністю доказує, що два рази два — чотири, що ми всі, хто б ми і де б ми не були, належимо до тієї ж спільноти живих істот на землі... Велика література світу— це найвищий моральний ареопаг, де судяться і дають присуд вселюдські моральні чи аморальні вчинки, і горе тим людям чи тим народам, які в тому судилищі не чи не досить заступлені...”2

Чи є велика література в Україні? Так Це — Шевченко, Франко, Леся Українка. Ще одне запитання: чи існує Україна на культурній карті світу? Ні. І саме в цьому — позначити її там — завдання сьогоднішнього покоління української літературної інтелігенції. Велика література є канонічною літературою. Взірцем для Самчука залишається класична спадщина.

За своїми естетичними поглядами та вимогами Улас Самчук традиціоналіст і людина попереднього століття. Він вважає, що література покликана, по-перше, відображати життя,

по-друге, нести в собі моральну істину, тобто бути дидактичною. Мораль, правда й краса мають перебувати в класичній зрівноваженості.

“Не вірш для вірша, не стиль для стилю, не звук для звука, не барва для барви. Всі ці зовнішні прояви внутрішніх процесів мистецької творчості є конечні, але тільки в гармонійному поєднанні з правдами, кладеними в зміст твору”3.

Експеримент, пошуки нової мови мистецтва, нові його спроби наблизитися до життя, відчуття кризи гуманістичних істин, які переживала європейська артистична спільнота від Пікасо до Еліота вже впродовж трьох десятиліть, обминули Самчука цілком. Його рецепт увійти до світової літератури, що називався “великою літературою”, означав імітацію чи реставрацію певного класичного стилю (на кшталт Ґете), якого, власне, ніколи в українській літературі не існувало. Загалом, коли Самчук доходив до конкретної естетичної платформи, його роздуми ставали туманнішими, рецепти менш окресленими.

Ідею обраності літератури Улас Самчук розгортає далі в невеликому вступному слові до першого числа “Арки”:

“Справа культури, а зокрема літератури, мусить бути в руках покликаних. Не можемо дозволити собі в ділянці культури повторити приклад інших ділянок нашого життя”4.

Патетична, піднесена риторика Самчука переобтяжена його улюбленими означеннями: “великий”, “вічний”, “тисячолітній” і т. д. В іншій статті “3 книги Битія” Самчук розгортає свою тезу про велику літературу. Література для нього — феномен, значно ширший за саму літературу, художню творчість. Українських письменників сталінізм знищував тому, ще вони були авторами чогось більшого за літературу. Самчук вибудовує своєрідний ряд тотожних понять: Україна — мова — слово — дух — література. Він стверджує: “Починаючи Іваном Котляревським і кінчаючи актом 22 січня 1918 року народ України будував свою незалежність тільки і виключне своїм словом”5.

Самчукова ідея “великої літератури”— не просто рецидив народницького пафосу. Вона походила з певної естетичної системи, що не була оригінально українською взагалі. Йдеться про німецькі ідеалістичні естетики XIX століття, які, у свою чергу, наснажувалися ідеями Фридриха Шилера та Вільгельма фон Гумбольдта. Зокрема, останній висунув ідеал універсальної історії та ідею національної індивідуальності, що розгортається й розкривається в історії, на фундаменті яких німецький філолог Ґервініус у 30—40-х роках минулого віку прагнув створити історію “високої літератури”. Таку теоретичну мету ще більше загострив Ернст Роберт Курціус у монументальній праці “Європейська література і латинське середньовіччя”, де визначав опозицію між творчістю й імітацією, відповідно, між “великою літературою” (Dichtung) і просто літературою. Відтак, на його погляд, існують твори, що належать своєму часові і з ним умирають, а також позачасові шедеври. Детальний критичний аналіз ідеалістичних естетик такого роду та їхнього спадку подає Ганс Роберт Яус у відомій праці “Літературна історія як виклик літературній теорії”. Він, зокрема, зазначає: “Антагонізм між чистою літературою (Dichtung) і літературою, прив’язаною до часу, було подолано тільки тоді, коли під питанням опинилася ціла відповідна естетика й було визнано, що опозиція між творчістю й імітацією характеризує лише літературу гуманістичного періоду мистецтва, але не в змозі охопити модерну літературу чи навіть середньовічну літературу”6.

Самчук найскоріше не усвідомлював походження своєї ідеї й не бачив її неадекватності своєму часові. Але його риторика нагадувала теорії столітньої давнини. Його “велика література” мала заторкувати сферу великих ідей, світоуявлень, філософії. Велич передбачала, з одного боку, позалітературну роль, місію, національне покликання художнього слова, з іншого — ідеальну літературну досконалість. Тому “велика література” не була тотожною літературі взагалі, а “велике мистецтво” відрізнялося від просто мистецтва.

Виступ Самчука справляє враження deja vu в багатьох відношеннях. Як пам’ятаємо, ще Євшан любив помріяти про “велич” українського слова, а М.Рудницький 1918 р. оголосив, що настав час “багатої” літератури. Про велич соціалістичної літератури тільки за два довоєнні десятиліття було написано цілі бібліотеки. Самчукові здається, що він радикально відрізняється від своїх попередників саме вимогами високоякісної класичної досконалості слова. Йому та багатьом іншим його колегам МУР бачився свого роду установою елітною, Олімпом, “золота брама” якого відкривалася далеко не перед кожним.

Висуваючи гасло “великої літератури”, Самчук певною мірою передбачав, що національний реалізм його епопей стане її зразком. Тому він так роздратувався, коли його ідеї розвинув у надто конкретний спосіб Остап Грицай. У статті “Мала чи велика література?”7 останній звернувся до колег з закликами, де визначив за пунктами, що робити, аби українська література стала “великою”.

Не дивно, що Самчук у відповідь надіслав до Грицая відкритого листа8, де спробував нагадати банальні істини про те, що мистецтво не робиться за наказом чи рецептом, що воно є не механікою, а дивом, плодом натхнення і т. д.

Отже, коли формулу “великої літератури” було розшифровано й спримітивізовано в стилі вже цілком конкретних рецептів, Улас Самчук зірвався з властивого для нього поважно-пишномовного тону й знервовано відповідав:

“Нам потрібне суспільство. Культурне, благородне, аристократичне. У нас забагато плебсу. Ми топимось у примітивізмі. Ми інколи навіть чванимось своєю недолужністю і на тисячу ладів відмінюємо нашу “народність”. Даремна пиха. Ніхто нам не повірить, що сума дядьків, чи гурт декласованого люмпену, це вже і народ... Ті (Самчук звертається до демократів. — С.П.), що, розпинаючись “за народ”, потураєте хамству! Повірте, що наш час не терпить такого поняття, бо наш час вимагає велетенської інтелігенції духу й тіла”9.

Якщо Самчукова ідея “великої літератури”, переведена в практичні рецепти Остапа Грицая, стає комічною, то розвинута в статті Івана Багряного “Думки про літературу”, опублікованій у тому ж самому збірнику МУРу, вона в радикальний, прямолінійний спосіб ознаменовує повернення до літератури як політичної місії. В Багряного слово — це меч, зброя, література — фронт, боротьба, до того ж боротьба ідейна, література “не є справа приватна”10, а написане не в інтересах нації — “злочин”.

Іванові Багряному бракує слів, щоб висловити своє розуміння літератури, тож він весь свій пафос вкладає в означення “великий”, яке вживає з вражаючою надмірністю:

“Велика література потребує великої ідейності, великої любові і зненависті. Великого вогню. Іншими словами — великої рушійної сили”11.

Теза “великої літератури” давала вкрай неясну відповідь на запитання, що робити і як завоювати світовий авторитет. Риторика “величі” містила в собі заперечення. За вимогою створення “великої літератури” крилося травмуюче розуміння її відсутності. Самчук вважав свій рецепт універсальним для літературної спільноти МУРу й не випадково звертався до своїх слухачів і читачів від імені “ми”. За цим ховалися

несвідоме відчуття творчого безсилля, недовіра до власного “я” і страх перед майбутнім, від якого єдиним порятунком було минуле, і єдиний ідеал так само належав минулому.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.