Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Наша сучасність — наше мистецтво - МУР ЯК ЕПОХА І ЯК ДИСКУРС - МОДЕРНІЗМ У КОНТЕКСТІ МИСТЕЦЬКОГО УКРАЇНСЬКОГО РУХУ

Наступна тема Шереха в цих двох статтях— літературний твір і його співвіднесеність із часом. Шерех, людина амбівалентна, зворушено милується Баркою й “традиційним світом української патріархальності”, “української селянської духовності”. Як інтелектуал, естет, людина міста, університетів і бібліотек, він віддалився від цього світу безмежно далеко, настільки далеко, що навіть його описи цього світу позначені відчутною штучністю. І все ж світ села в його ідилічному варіанті викликає в нього замилування й зворушення. Він робить спробу виправдати його в літературі, легітимізувати в “нашому часі”, бо це вкладається в концепцію національно-органічного стилю. Однак, присвятивши йому чимало схвильованих слів, критик признає ізольованість і відставання світу Барки від сучасної доби, його консервативність і вигаданість.

Світ Домонтовича, навпаки, співзвучний з добою взагалі і з європейською “волею до свідомості” зокрема. Ідейне й стилістичне антинародництво роману “Доктор Серафікус”, який є романом гри й інтелекту, доповнюється антинародницькою риторикою критичного коментаря. Проте Шерех якоюсь мірою перекреслює її мажорним і штучно радісним фіналом статті. Слово бере інший, тенденційний Шерех — ідеолог, узагальнення якого мають збігтися з його прогнозами. Отже, Шерех твердить, що у творчості Домонтовича, а також Осьмачки, попри величезні відмінності між ними, постають “українська людина” й “виразно український ідеал”, який не є ідеалом західного гуманізму, а означає “право на гармонійний розвиток вільного індивіда”. Він, щоправда, нездійсненний “в умовах нашої епохи”, але принаймні в рамках цілого Шерехового дискурсу це є оте “наше слово” до Європи, появу якого він пророкував на Першому з’їзді МУРу.

Окрім “Доктора Серафікуса”, другим сучасним твором Шерех вважав повість “Еней і життя інших”. Він написав велику статтю про цю повість Юрія Косача в 1947 р., де твердив, що це “повість про епоху”, “про людей епохи”. Косач був для нього письменником, який “хоче перейняти на себе тягар епохи з її трагічними проблемами; він хоче взяти на себе відповідальність за свою трудну добу”1 в чисто екзистенціальному стилі.

“Час”— третє (після “народу” й “мистецтва”) центральне поняття в декларації ініціативної групи МУРу. Саме “час”, а не “народ”, “Україна” або “суспільство”, ставив завдання перед мистецтвом. Це, по-перше, свідчило, що пріоритети мистецтва залишалися за межами самого мистецтва. По-друге, вибір пріоритетів не був випадковим. Тема часу в усіх її деталях (епохи, доби, сучасності) поступово ставала центральною для Шереха, а також у дещо інший спосіб для Віктора Петрова й Ігоря Костецького. Про час так само йшлося в статтях Юрія Соловія “Чи сучасне наше сучасне мистецтво?”2, Володимира Кримського “Жорж Бернанос і проблеми нашого часу”3, Якова Гніздовського “Український гротеск”4 тощо. Для цих та інших авторів “Арки” тема часу висунулася на перше місце.

Стаття Шереха “Наша сучасність — наше мистецтво”, опублікована в його книжці публіцистики “Думки проти течії”, присвячена виключно питанню співзвучності з часом “нашої літератури” (вона все ще бачиться єдиним потоком, єдиним дискурсом). На погляд Шереха, “наше мистецтво” не дуже вдається, тому що відстає від часу або свідомо ігнорує його. Єдиний вихід— допомогти літераторам і створити теорію доби: “Не задкувати по-рабськи за часом, але, збагнувши його і спираючися на нашу величну національну традицію, відкрити в ході часу ті сили, які в схрещенні з тими традиціями дадуть високе і справді дороговказне мистецтво...”5 Ця всеохопна теорія могла б стати філософською основою національно-органічного стилю, однак вона ніколи не була створена.

Шерех розуміє час не як дискретно окреслену епоху, а як безперервність сучасності: “Терміна доба, епоха я вживаю скрізь умовно, як синонім поняття “наші роки”, отже, тільки хронологічно. Я не визнаю поділу історичного процесу на ізольовані й замкнені в собі періоди, бо своєрідність історичного процесу, здається мені, саме й полягає в часовому незбігу в іманентних рядах паралельних процесів, які становлять вияви руху послідовних взаємозаперечувань”6.

Нарешті, остання стаття Шереха в “Арці” (“Шовковий черевичок” Поля Клоделя”)7 не тільки детально аналізує філософський зміст і символіку п’єси, яка йшла в цей час у Мюнхенському камерному театрі, не тільки в природний спосіб продовжує новий більш-менш незакомплексований дискурс теоретизування на різноманітні теми літератури й мистецтва, від Лао Цзи, Жана Ануя, Торнтона Вайлдера, Т. С. Еліота, Жана Жироду, Жана-Поля Сартра до Олександра Блока, а передовсім говорить про час і співзвучність літератора з часом. Клодель для Шереха співзвучний з епохою. “Наш час”, про який пише Шерех, є часом Клоделя й Еліота, однак і сам він (а також такі автори “Арки”, як Домонтович, Костецький, Косач, Гніздовський) дедалі сильніше відчуває свою належність до цього часу, свою інтеграцію з ним. Він почувається в цьому часі інтелектуально комфортабельно, його зміст для нього зрозумілий і цікавий. Інакше кажучи, його час і час Самчука, Багряного, навіть такого європейця, як Орест, котрий, щоправда, живе в абстрактній Європі часів розквіту символізму, не збігаються. Література, що реально пишеться в одному історичному часі, існує водночас у різних естетичних часах, несумірних між собою.

Останній номер “Арки”, присвячений літературі “католицької онови”, відкривається цитатами з Т.С. Еліота про єдність європейської культури з однойменної статті (“Єдність європейської культури”), а також висловлюваннями щодо сучасного католицького мистецтва Франсуа Моріака, Ґрема Ґрина та Поля Клоделя. Розлогі цитати-епіграфи задають тон, указують на координати наступних дебатів. “Арка” торкається не маргінальної, а ключової теми повоєнної європейської культури. Це — пошук релігійності й віри перед лицем духовної кризи, яка охопила західну цивілізацію, спроба врятувати її шляхом віднайдення віри. У відповідь на кризу європейської цивілізації Володимир Кримський пропонував відновлення “християнського правопорядку, християнського розуміння свободи, рівності, соціального ладу”7.

У статті Косача “Золота тростина. Література Католицької онови у Франції”, яка відкриває останній номер журналу, йдеться передовсім про Моріака й Бернаноса, “католиків авангарду”, для яких католицизм — проблема культури, а не проблема догми. (Є так само католики ар’єргарду, догматики.) Як завжди в статтях Косача, його окремі положення контроверсійні й плутані, а бажання все мистецтво Франції включно з Бодлером і Війоном вважати інтегрально католицьким — непереконливе. Крім того, він надто захоплений своїм об’єктом, що не допомагає об’єктивності. Стаття, окрім ознайомлення українського читача з новим явищем, має принаймні кілька прихованих алюзій. Це — питання “онови” взагалі, яке резонувало з дебатами в МУРІ. Це— питання французькості, що так само пов’язане з дебатами навколо суті українськості. Це— інтегрування національної культури у світовий контекст. Наприклад, Барка порівнюється з Патрисом де Ля Тур дю Пеном. Відбуваються переосмислення канону й зміна ярликів. Зокрема, Хвильовий і Куліш не вважаються більше просто пролетарськими письменниками. Косач також натякає на “святу простоту” чи “тупоту” деяких своїх співвітчизників, які схильні спрощувати літературний процес. Нарешті, його лейтмотив — пошук альтернативи кризі: “Як добре, що в наші часи ніщоти й занепаду мір є десь міра — roseau d’or — “золота тростина” (Ш. Пегі) — якою можна зміряти “міста, мури й брами” для візії кращого, майбутнього світу”8.

Погляди головних авторів “Арки” мали свої нюанси, а їхній виклад вирізнявся неоднаковим рівнем глибини й осмислення. І все ж, попри амбівалентність і сумніви, загальним для членів редакції ставало відчуття себе європейцями, усвідомлення єдності європейського світу. Вони органічно приходили до тих самих питань, які ставив Еліот чи Клодель. Із цієї перспективи робилася спроба переоцінити себе, зокрема свою українськість. Так, Гніздовський пробував міркувати про українськість у контексті Європи, про “неособовість” українського духу, про периферію і центр, про їхні ролі у творенні європейської культури9. Нова ідея українськості — відкрита до світу й резонуюча з часом — обіцяла бути плідною для дальшого розвитку.

Останнє, одинадцяте число “Арки” сповіщало, що в майбутньому друкуватиме доповідь Шереха на Третьому з’їзді МУРу, а під новелою Домонтовича про Ван Ґога “Самотній мандрівник простує по самотній дорозі” стояло багатообіцяюче: “Кінець буде”. Наступне число, як відомо, ніколи не вийшло.

Примітки

1 Шерех Ю. Прощання з учора. “Коли ж прийде справжній день?” // Шерех Ю. Друга черга, — Нью-Йорк, 1978,— С. 263.

2 Соловій Ю. Чи сучасне наше сучасне мистецтво? // Арка. — 1948,- Ч. 3-4.

3 Кримський В. Жорж Бернанос і проблеми нашого часу // Там само. — Ч. 5.

4 Гніздовський Я. Український гротеск. Про Дон Санча Пансу і його лицаря з Манчі // Там само. — 1947. — Ч. 6.

5 Шерех Ю. Думки проти течії. — Мюнхен, 1948. — С. 77.

6 Там само. — С. 61.

7 Арка, - 1948.- Ч. 5.

8 Кримський В. Вказ. праця. — С. 11.

9 Косач Ю. Золота тростина. Література Католицької онови у Франції 11 Арка. — 1948. — Ч. 5. — С. 8.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.