Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Рецепції та інтерпретації - МОДЕРНІСТИЧНИЙ РУХ НА ЗАХОДІ В 60-70-і РОКИ (НЬЮ-ЙОРКСЬКА ГРУПА)

Не знаходячи адекватної критики, поети самі говорили про себе. Однак цього було замало, потрібен був кваліфікований погляд збоку, і не загальномистецький, а вдумливий, кваліфікований і, звичайно, прихильний. На брак критики чи критиків навколо Нью-йоркської групи нарікали майже всі її члени, “їй бракує доброго “критичного відділу”1, — висловлював загальну думку поет, професор літератури Богдан Рубчак.

До певної міри роль таких критиків відіграли в перші роки “Сучасності” художник Юрій Соловій та паризький мистецтвознавець Еманюель Райс. Вони поставили Нью-йоркську групу в контекст модерністичного оновлення мистецтва у XX столітті, а також загальнокультурних і загальнофілософських проблем екзистенціалізму, сюрреалізму та інших сучасних напрямів.

Соловій у своїх численних статтях на теми мистецтва називав себе людиною, яка несхитно дотримується модерністичних поглядів. Він найбільше писав про модернізм в образотворчому мистецтві, також про поп-арт, авангард, рецензував виставки українських митців і детально спинявся на характеристиці артистичних новинок Нью-Йорка.

Еманюель Райс так само умів добре читати сучасне мистецтво і мав промодерністичну настанову. Його вразливим місцем було поверхове знання української літератури і відтак загальність, неточність його роздумів про неї. Критику Райса, крім того, вирізняла певна манія до грандіозних висновків, як-от такий про Емму Андієвську: “Незважаючи на свій порівняно молодий вік, вона геніальна. Незаперечно геніальна, і то у рідко високій мірі”2. Так починалася стаття, яка далі розгорталася з погляду цього визначення. Дискурс “геніальності” загалом характерний для оцінок усіх модерністів щодо представників своєї течії чи групи. Те ж саме говорив про Барку- перекладача Ігор Костецький: “Ані-ні не страхавшися перебільшення, твердимо, що перекладач із Барки геніальний...”3 Манія величі в часи МУРу пов’язувалася з національною патетикою: велика нація творить “велику літературу” тощо. У випадку Нью-йоркської групи й авангарду 60-х років дискурс геніальності був виявом іншої форми манії величі й егоцентризму, характерної для авангардного мистецтва різних часів. Досить згадати Семенка та футуристів.

Критика старшого покоління впродовж 60-х років не звертала уваги на Нью-йоркську групу, попри колосальну кількість її публікацій. Тим часом Юрій Лавріненко, наприклад, за твердженням Бойчука, був її духовним батьком або, як він сам себе називав, її “офіційною акушеркою”. Це батьківство, проте, не виявилося в якійсь теоретичній підтримці4. Крім того, приймаючи допомогу старшого покоління, зокрема Лавріненка, члени Нью-йоркської групи концепції батьківства не любили. За словами Бойчука, “ми родились безбатченками”5. Без особливого ентузіазму були сприйняті й пізніші претензії Івана Кошелівця на авторство назви “Нью-йоркська група”, задекларовані ним у книзі “Розмови в дорозі до себе”. У значно пізнішому інтерв’ю Івану Фізеру Богдан Бойчук зауважував, що, власне, жодного відношення до назви Кошелівець не мав6.

Тим часом Іван Кошелівець як перший редактор “Сучасності” надав на сторінках свого журналу майже абсолютний простір для Нью-йоркської групи, однак пізніше виступив з її критикою в дискусії, яка почалася навколо перекладів з Лорки Миколи Лукаша, й у своїх спогадах 80-х років.

Власне, тоді, 1969 P-, після п’ятнадцяти років взаємної дипломатії, відбувся остаточний розрив між поколіннями. Старше покоління пером Кошелівця висловило своє розчарування в Нью-йоркській групі, а вона відповіла відкритим викликом: “Ми вже не учні, а ви не вчителі”7.

Інший метр старшого покоління Григорій Костюк (на цей час голова спілки письменників в екзилі “Слово”), який активно друкувався на сторінках “Сучасності” поряд з Нью-йоркською групою, вдавав, ніби її не помічає. Принаймні жодних статей, їй присвячених, Костюком написано не було.

Юрій Шерех звернув на неї увагу один-єдиний раз. Стаття його, котра торкалася Нью-йоркської групи, під характерною для Шереха публіцистичною назвою “Троє прощань і про те, що таке історія української літератури”, була виголошена на конференції “Слова” 1964 р. і надрукована 1968 р. у збірнику “Слово”. Шерех вмістив її лише до своєї третьої критичної збірки “Третя сторожа”.

У цій статті Шерех аналізує три вірші приблизно на ту ж саму тему, а саме — на тему прощання, Левка Боровиковською, Олени Пчілки та Юрія Тарнавського. Вірш Олени Пчілки Шерех називає народницьким, а відповідно, “застарілим”, “газетним”8. Водночас вірші Боровиковського й Тарнавського йому видаються схожими: “Я хочу сказати, що принципової різниці між поезією, яка в нас вважається наймодернішою, яка в нас зветься Нью-йоркською групою поетів... і тією поезією, що її звемо романтичною, власне кажучи, нема або дуже мало. Нова поезія відрізняється тільки підсиленням другого, нереального, метафоричного, символічного, суто образного плану. Збільшилася роль недоговорення. Але загальний підхід подібний або спільний”9. Така оцінка для Нью-йоркської групи, і зокрема для Тарнавського, поета, весь пафос творчості якого полягав в антиромантизмі, антисимволізмі, мала бути просто вбивчою.

Далі Шерех переходить до загальних міркувань про мистецтво як про гру, про традицію і новаторство, традицію і модернізм: “...Всяка історія літератури складається з безперестанних хвиль новаторства, що набігають на старе і його імивають”10. Згідно з цією концепцією, вірш Боровиковського репрезентує романтичний стиль, вірш Тарнавського виріс із його засвоєння і з заперечення “народництва” в поезії. Таким чином, усе повторюється через покоління чи, точніше, через епоху. Традиціоналісти перебувають у конфлікті з новаторами, “але їм подадуть руку новатори завтрашнього дня”11. За схемою Шереха, в якій романтизм Боровиковського відродився в поезії Нью-йоркської групи, псевдореалістичне народництво мало б відродитися в наступному поколінні, заперечивши, очевидно, модернізм. Висновок Шереха типовий для його амбівалентності: “Те, що я хочу сказати, — дуже проста річ. Не або — або, аг — і. Традиція і модернізм”12.

Ідея Шереха про деяку співзвучність модернізму й романтизму не нова. Про неї багато писали американські “нові критики”. (В цей самий час структуралісти, наприклад, заперечували будь-яку схожість між традиційною і модерною літературою.) І все ж навіть у цій доволі вразливій концепції співзвучність не означає повторення чи повернення. Однак справа не в концепції літературного розвитку, а в очевидному бажанні Шереха применшити революційні наміри й амбіції Нью-йоркської групи, яких він не міг не помітити.

Стаття Шереха цікава тим, що проливає додаткове світло і на його розуміння модернізму. Водночас його мовчання навколо Нью-йоркської групи можна тлумачити як невизнання її претензій на нове слово чи новий крок в українській поезії. Адже, як уже багато разів говорилося в цій книжці, — те, про що критики не пишуть, буває не менш промовистим за те, про що вони пишуть.

Тим часом на другу половину 60-х припадають цікаві критичні виступи самих членів Нью-йоркської групи. Це були статті на різноманітні теми: від сучасної американської літератури до народної поезії, від образотворчого мистецтва до театру, але головне місце в цій продукції належало текстам, метою яких було самопояснення, статтям один про одного. В останньому випадку йшлося про внутрішню критику, критику в межах групи, критику, в якій висока мистецька якість критикованого чи, точніше, розтлумачуваного була поза сумнівом, a priori.

Статті Богдана Рубчака “Поезія антипоезії. Загальні обриси' поезії Юрія Тарнавського” (1968), “Міти чужинки” (про поезію Патриції Килини) (1968) та ряд інших були написані саме в такому руслі. Вони задекларували новий в історії української критики спосіб прочитання поетичного тексту. Він передбачав не опис, не переказ, а уважне — рядок за рядком —прочитування (closereading) і глибинне осягнення внутрішньої будови поетичного матеріалу. Важливо, що це було читання поета поетом. Крім того, це було модерністичне читання поезії, аналогічне тому, яке свого часу здійснили в Америці “нові критики”. Воно вирізнялося крайньою інтелектуальністю та ерудованістю. Рубчак читав поетичний текст іншого поета, беручи до уваги методології й інструменти різноманітних шкіл та напрямів західного літературознавства у XX столітті. Він легко оперував ідеями структуралізму і рецептивної естетики, постструктуралізму та різних напрямів герменевтики.

І все ж його прочитання мало вразливі сторони. По-перше, воно було надто “близьким”, а відтак недостатньо критичним і відстороненим, навпаки, у ньому домінувало захоплення своїм матеріалом. По-друге, Рубчак виявив схильність накладати певні модерністичні схеми або, точніше, схеми західної модерністичної критики на українські тексти. Відома риса західного модернізму— його міфотворчий струмінь, який потужно виявився в Томаса Стернза Еліота чи Езри Павнда,— проектувалася на міфотворчість Килини. Таким чином, майже будь-яка фраза Килини (наприклад, “Я пишу хлорофілом, та не зеленим, / соком рослин, та не соком рож”) ставала підтвердженням міфологічного мислення, а також наявності певного конкретного міфу, в даному випадку йдеться про “міт природи”13. У свіжих, однак інтелектуально й формально невибагливих віршах Патриції Килини Рубчак знайшов філософські співзвучності з Сартром, Юнґом, Мерло-Понті та іншими.

Цю натягнутість помітив літературознавець, який належав до ще молодшого за Нью-йоркську групу покоління — Григорій Грабович. 1969 Р- він дебютував у “Сучасності” великою статтею “Від мітів до критики”, в якій висловив сумніви в адекватності Рубчакового прочитання поезії Патриції Килини. Грабович не побачив у віршах Килини жодної міфології, а тільки погане володіння українською мовою та “граматичну псевдофілософію”. В особі Грабовича Нью-йоркська група отримала скоріше опонента, ніж прихильника. До того ж його не можна було звинуватити в еміграційному чи традиційному українському консерватизмі. З одного боку, він ніби позитивно оцінював “наслідок першого і вартісного кроку, коли зірвано патріотично-громадські пута з поезії-”, тобто політичну вагу самої появи Нью-йоркської групи. З іншого боку, їхня поезія естетично, літературно, мовно видавалася Грабовичу

неадекватною висунутим завданням. “Міфи” Килини нагадували йому самопародію, а одну з недавніх “поем прозою” Тарнавського він назвав “потворою”. Грабович говорив про “своєрідний формалізм”, “почуття ізоляції та самодостатності” на фоні “загальної тупості і апатії (українського еміграційного) суспільства”, “експериментацію без обмежень”. Ці характеристики ще можна було сприймати як позитивні. Наступний закид, що в Нью-йоркській групі панує “самопохвала”, бив боляче і влучно. Ще їдкіше звучало звинувачення в анахронічності: “...поетичні моделі, що їх ця група перебрала (Еліот, Лорка), вже тоді були старуваті. Тепер вони зовсім не- сучасні. А якщо ціль — бути співзвучним з західною поезією, то де найновіші зразки? А що важливіше: де сучасна доречність? Лишається вузька і самозадоволена вишуканість”14.

Грабович натякає на вічний анахронізм українських модер- нізмів, на їхню запізнілу імітацію Заходу, яка є старою хворобою української літератури. Як пам’ятаємо, така перспектива свого часу лякала Шереха, коли він застерігав членів МУРу від вибору модерністичного шляху. Ще раніше вона бентежила Євшана. Однак жало критики в статті Грабовича спрямовувалося головне на методи аналізу Рубчака. Рубчак сприйняв закиди Грабовича як бажання “компрометувати Нью-йоркську групу як цілість, стерти її з лиця землі”15. В його відповіді було безліч особистих шпильок, звинувачення у хворобливості, а також безліч цитат та посилань на підтвердження власної обізнаності з філософією і теорією літератури, в браку якої його звинуватив Грабович. Дискусії з Грабовичем не вийшло. Не такої оцінки і не такого розуміння прагнула Нью-йоркська група.

Того ж таки 1969 р. ще один професор літератури Іван Фізер написав пару схвальних рецензій у “Сучасності” на публікації представників Нью-йоркської групи. Того ж року вийшла “Антологія сучасної української поезії на Заході” під назвою “Координати” (детально про неї далі), передмова до якої також належала Фізерові.

Фізер у своїй дипломатичній передмові намагався з’єднати всіх у рамках певної структури чи, точніше, певного літературного світу, вдало використовуючи Еліотове визначення традиції, але його симпатії очевидно були на боці тих, кого він називає “модерністами”. (В їх визначенні він не розходився з упорядниками Рубчаком та Бойчуком. Це: Барка, Осьмачка, Зуєвський, Лесич.) І звичайно, його симпатії адресувалися самій Нью-йоркській групі, що важко було приховати за сухістю його визначень та класифікацій.

Фізер запропонував класифікацію українських поетів, спираючись на підхід американського критика й поета Джона Кроу Ренсома. Останній поділяв поезію за “головою, серцем і ногами”, тобто за складністю змісту, емотивним напруженням і формальною будовою. За цією класифікацією ті чи інші поети Нью-йоркської групи потрапили в останню, найпрестижнішу колонку, що передбачає найбільшу кількість парафраз змісту (Андієвська, Тарнавський), найбільше емоційне напруження (Вовк, Андієвська, Васильківська), найскладнішу формальну будову (Андієвська, Тарнавський, Васильківська, Царинник).

Через багато років— у 1988-му— саме Фізерові вдалося взяти етапне й підсумкове інтерв’ю в усіх п’ятьох уцілілих членів Нью-йоркської групи, про яке буде мова далі.

Примітки

1 РубчакБ. Шукаючи справжнього культобміну... — С. 59·

2 Райс Е. Поезія Емми Андієвської // Сучасність,— 1963.— 4.2,— С.

3 Соловій Ю. Відвідини “На горі” // Там само,— 1962. — 4.11,— С. 92.

4 Богдан Рубчак згадує єдину статтю: Дивнич Ю. З роду Мавок і Кассандр. Поезія Патриції Килини // Листи до приятелів,— Нью-Йорк, 1965. — 4. 8—10.

5 Бойчук Б. Вказ. праця. — С. 36.

6 Інтерв’ю з членами Нью-йоркської групи. — С. 11 — 12.

7 Бойчук Б. Тільки про різне інше // Сучасність,— 1969·— 4.7.— С. 75.

8 Шерех Ю. Троє прощань і про те, що таке історія української літератури // Шерех Ю. Третя сторожа. Література. Мистецтво. Ідеології. — К, 1993 — С. 462.

9 Там само. — С. 461.

10 Там само. — С. 464.

11 Там само. — С. 465.

12 Там само. — С. 464.

13 Рубчак Б. Міти чужинки // Сучасність. — 1968. — 4.1. — С. 11.

14 Грабович Г Від мітів до критики. Дещо про аналізу Рубчака та поезію Патриції Килини // Там само. — 1969. — 4.5. — С. 86.

15 Рубчак Б. Від “святих корів” до творчого мислення. — С.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.