Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Перекладацтво - МОДЕРНІСТИЧНИЙ РУХ НА ЗАХОДІ В 60-70-і РОКИ (НЬЮ-ЙОРКСЬКА ГРУПА)

Перекладацтво

Традиційно обмеження мови найлегше долати у сфері перекладу, тому перекладацтво для поетів Нью-йоркської групи відігравало особливу роль. Вибір авторів і творів для перекладу, як і в більшості українських перекладачів попередніх епох, був концептуальним. Вибір припав, по-перше, на найбільш авангардних модерністів — таких, як Езра Павнд, Семюел Бекет, Е.Е. Камінгс, по-друге, на сучасних поетів, які в певний спосіб революціонізували поетичну форму— Дилан Томас, Жак Превер, Пабло Неруда та інші, по-третє, на класиків модернізму, взятого в широкому сенсі,— Лотреамон, Міґель де Унамуно, Сен-Жон Перс, Гарт Крейн, Ґеорг Тракль, Поль Елю- ар, Пауль Целан. Крім того, в перекладах Нью-йоркської групи вперше з’явилися в українському перекладі іспаномовні й португаломовні поети. Чільне місце тут посіли Федерико Ґарсія Лорка, а також Пабло Неруда, Еухеніо Флорит, Сесар Вальєхо, Карлос Друмонд де Андраде, Хорхе Каррера Андраде, Вісенте Алейксандре, Жоржі де Ліма, Мануел Бандейра, Артуро ді Азеведу, Хуан Рамон Хіменес, Міґель Ернандес, Антоніо Мачадо. Відтак південноамериканські мотиви і форми з’явилися й заграли в поезії Віри Вовк, іспанські — в поезії Тарнавського, хоча сама Іспанія для останнього залишалася тільки символом його екзистенційної нудьги.

Однак спершу не вибір авторів, а техніка перекладу вийшла па перше місце. 1969 р. з’явилася стаття Юрія Тарнавського “Під тихими оливами, або Вареники замість гітар”, яка була рецензією на переклади поезії Лорки Миколи Лукаша. Тарнавський доводив, що переклади Лукаша не вдалися. Лукаш, па думку критика, не розуміє модерної поезії, в якій відсутні рими, а ритміка нерегулярна. “...Ототожнюючи українську мову і поезію з селянською культурою, він у своїх перекладах уперто нищить все, що абстрактне чи що не має відповідників в українському світі, заступаючи його тим, що він уважає “українське значення”1. Лукаш виходить із того, що Лорка був поетом народнозвучним, Тарнавський доводить, що, попри деякі фольклорні елементи, Лорка — поет модерний, який вправлявся і в сюрреалізмі, й у верлібрі. Чар оригіналу полягає в нерегулярності та складності, яку Лукаш у перекладі пригладжує. Тому ритміка Лукаша не відповідає ритміці Лорки. Відтак Тарнавський не може собі уявити Рембо чи Пруста, Наталі Сарот чи Роб-Ґріє в перекладах Лукаша.

Українізація, пригладжування оригіналу, стилізація мови під селянську культуру є, на думку Тарнавського, консервативними явищами, які матимуть далекосяжні наслідки. Молодь відвертатиметься й далі від українського, яке навіть у перекладах Лорки ототожнюється з селянським і минулим. Таким чином, Лукашів Лорка оцінюється як замах на майбутнє української поезії, на саму можливість української модерності.

Певним дисонансом у рамках цього серйозного теоретичного дискутування на предмет мови перекладу й модернізації літератури звучить закид Тарнавського, що переклади Лукаша, надруковані в “Літературній Україні”, було оздоблено “провінційним і неправдивим” написом “вперше українською”. Тим часом і Лукаш, і Драч, автор передмови, добре знали, що 1958 р. у видавництві Ігоря Костецького “На горі” вийшла книжка “Вибраний Ґарсія Льорка”.

Саме остання заувага дала підстави Івану Кошелівцю, який відповів Тарнавському в статті “Про переклади й різне інше”, назвати його статтю “помстою”2. Він висловив переконання, що єдиною причиною написання статті Тарнавського зі зневажливою назвою було те, що йому стало відомо від Віри Вовк, яка під час своїх відвідин України зустрічалася з Лукашем, нібито Лукаш не схвалював методу перекладання Нью-йоркської групи.

Захищаючи Лукаша, Кошелівець не торкнувся концептуальної проблеми, порушеної Тарнавським. Навпаки, він використав цю можливість, щоб поговорити про саму Нью-йоркську групу, її принципи і про модернізм як принцип. Він піддав сумніву ідею, яку обстоювали Бойчук і Тарнавський, про те, що індивідуальна мова поета може існувати поза рамками мови. Кошелівець убачає за цим теоретичне обґрунтування неграмотності, яку приписує членам Нью-йоркської групи: “Маємо справу з можливим тільки на еміграції специфічним явищем, коли поет, не бувши спроможний (чи й не хотівши) досконало опанувати мову, якою пише, своє нещастя підносить до чесноти...”3. Кошелівець уперше артикулював головний закид критиків Нью-йоркській групі— закид у недостатньому володінні українською мовою.

Кошелівець вважає, що експериментувати з мовою, випрозорювати чи спрощувати її можуть лише майстри, ті поети, які бездоганно володіють нею. Тому те, що Рубчак, наприклад, приписує Тарнавському, а саме — очищення мови від поетичності, граничну ощадливість вислову, насправді властиве не Тарнавському, а Леоніду Первомайському.

Нарешті, Кошелівець говорить про модернізм і модернізацію. Навіщо сподіватися від Лукаша перекладів Роб-Ґріє? — запитує Кошелівець. Хай його перекладе хтось інший. Роб-Ґріє лають в СРСР і хвалять за кордоном лише за одне — за модернізм. Тим часом справа не в назві явища, а в суті. “Жахливий модернізм заради модернізму, коли його фетишизують: це фіртка для підшивання під мистецтво графоманів і шарлатанів”4. За цими в принципі слушними словами Кошелівця не можна було не прочитати натяку на Нью-йоркську групу.

Бойчук не менш різко відповів Кошелівцю. Не треба переоцінювати роль перекладів — наполягав Бойчук. “На які лади ми “Одіссею” не перекладали б, вона буде твором грецької літератури, як “Фавст” німецької і т.д., і ніякого відношення до нашої літературної провінційності мати не може, і з провінційності нашу літературу не витягне. Тут треба було б говорити про власну літературу. При оцінці американської літератури ніхто не говорить про їхню перекладну літературу (а вона найбагатша в світі); ніхто не буде цінити українську літературу за переклади. Це не значить, що переклади не потрібні, навпаки!..”4 Далі Бойчук згадував про допоміжну роль перекладів у культурі, на противагу до ідеї про “Мистецтво перекладу” та його своєрідну сакральну роль у культурі.

Позиція Кошелівця дістала підтримку багатьох еміграційних критиків і псевдокритиків. Борис Олександрів, розвиваючи думки Кошелівця, впадав уже в цілком брутальний тон. “Все, що йде в глибину, у народ чи з народу, чомусь дуже дратує Тарнавського”5, — писав він. Ця риторика могла б легко переміститися на сторінки “Літературної України” 60-х і 70-х років. Або: “...про міні-спідниці замість плахт, вузькі штани замість шароварів ... та всяку іншу інтернаціональну педерастію, яку Тарнавський пропонує українцям, щоб нарешті вийти з провінційної заскорузлості, краще не дискутуватимемо”6. Аргумент про запровадження “інтернаціональної педерастії” мав бути особливо вбивчим. Це був прозорий натяк на те, що Тарнавський збоченець, від якого треба захищати чисту українську націю. Що ж до звинувачень у неграмотності й загалом незнанні граматики, то, згідно зі спільною позицією Нью-йоркської групи, граматика існує для гімназистів, поети ж витають над граматикою, в іншому вимірі.

Отже, професійна дискусія про переклади несподівано набрала політичних і моральних обертонів. Нью-йоркська група в особі Бойчука і Тарнавського остаточно відгородилася від старшого покоління.

Віра Вовк тим часом, перебуваючи в Україні 1969 р., на своєму творчому вечорі вибачалася перед українськими колегами за “задерикуватий виступ” Тарнавського, який, на її думку, не ставив під сумнів майстерність Лукаша7. Сама вона в цей свій приїзд опрацьовувала власні переклади чотирьох п’єс того ж таки Лорки. У цій праці їй дораджував Григорій Кочур, якого Віра Вовк вважала однією з найвизначніших особистостей серед сучасних українських перекладачів. Такої ж думки вона дотримувалася і про Миколу Лукаша.

Нью-йоркська група і шістдесятники

З Миколою Лукашем частково пов’язана ще одна цікава тема— шістдесятництва і його рецепції Нью-йоркською групою. Часто можна натрапити на твердження: Нью-йоркська група робила те ж саме “там”, що шістдесятники “тут”. Насправді все було набагато складніше.

Члени Нью-йоркської групи, як і більшість еміграційної інтелігенції, з інтересом спостерігали за станом справ на підра- дянській Україні в 60-і й 70-і роки, за появою нових імен, за миттєвим піднесенням популярності, за офіційною критикою на їхню адресу, нарешті, за народженням, розвитком і придушенням дисидентського руху. Тим часом, якщо старше покоління еміграції вітало яскраві літературні дебюти людей, які часто були ровесниками поетів Нью-йоркської групи, то представники Нью-йоркської групи свого захоплення не висловлювали.

Винятком тут була Віра Вовк, якій тричі вдалося відвідати Україну в 60-і роки. В результаті третьої подорожі з’явилися нотатки “Україно, моя любове”. Це було своєрідне освідчення в любові до України на фоні глибоких філософських роздумів. Ностальгічні спогади Віри Вовк накликали на неї критику з різних боків. Один з ударів завдали колеги по Нью-йоркській групі. Передчуваючи можливу реакцію, Віра Вовк починала свої нотатки вступом, який називався “Уявний лист до Юрка Тарнавського”. У ньому вона пояснювала непримиренному модерністові, що любов до вишивки, народної культури та навіть борщу не суперечить авангардній орієнтації у власній творчості, а любов до уярмленої України не є політичним схваленням радянського режиму.

Богдан Бойчук відгукнувся на цю сповідь Віри Вовк, назвавши її не філософією, а “патріоткою”, на яку “ми”, тобто Нью-йоркська група, ніколи не піддавалися8 Віра Вовк закликала Бойчука до толерантності й відповідала, що ніде не бачила стільки скромності і щедрості, як у колі своїх колег з підрадянської України9. Вона називала десятки імен письменників, художників, композиторів, талант яких викликав її захоплення, першорядне місце в цьому списку посідали шістдесятники. Бойчук знову відповідав і зауважував: “Твердження: “...на Україні народилися найвищі досягнення молодої поезії, судячи з творів, які ще, на жаль, не появилися друком”, — не можу ні прийняти, ні заперечити, бо ця творчість не існує для мене як факт. Але атмосфера і потенціал тих людей для мене відомі, і мені дуже тяжко заразитися оптимізмом Віри”10.

Здавалося, що навколо теми сприйняття України та її тогочасної літератури в рядах Нью-йоркської групи якщо не стався розкол, то принаймні з’явилася тріщина. Віра Вовк хвалила переклади Лукаша, вона стверджувала, що фольклор є прекрасним і гідним мистецтвом, вона захоплювалася творами підрадянських поетів, вона, нарешті, почала переглядати концепцію модернізму (“...працюю тепер інтенсивно і критично над модернізмом і розшифровую в ньому надто багато експериментального, незрілого, а то й несерйозного і невдалого, але воно стосується подекуди і освячених, канонів сучасного світового мистецтва”)72. Бойчук і Тарнавський (Рубчак від коментарів із цього приводу утримувався) мали на ці речі радикально відмінний погляд.

Бойчук розшифрував його дещо пізніше в статті “Про неповний погляд на літературну ситуацію на Україні...” (1975). тут він стверджував, що радянська література, за нечисленними винятками,— це “провінційна графоманщина”, і давав своєму висновкові методологічне обґрунтування. В графоманщині полягає надзавдання радянської літератури. Література покликана зробити культуру другорядною, неживотворною, непотрібною, а відтак, убивши її, вбити й сам народ. Усякий вартісний твір у такій системі стає державним злочином. Тому Бойчук вважає наївним захоплення еміграції подіями 60-х років і таким само наївним її розчарування 70-ми.

Бойчук не заперечував певної “творчої взаємності” між “молодшою генерацією” українських поетів на Заході і в Україні: “Молодша Генерація поетів цінила кожний добрий твір радянських поетів, але дуже критично ставилася до невдалих їх починів (наприклад: захоплювалася перекладацьким шедевром Лукаша “Декамерон” і різко засуджувала його ж таки невдалий переклад Лорки)”. Цікаво, що як добрий приклад Бойчук наводить усе ж не літературний твір, а переклад. Далі: “...Йшлося про те, щоб стояти на справжніх, не патріотично перебільшених основах. Йшлося теж про те, щоб дати радянським поетам справжню перспективу, якої там не було тоді, а сьогодні й поготів”11. Тим часом старша генерація на Заході займалася політичними інтерпретаціями літератури. “В усій тій політично-патріотичній екзальтації поети середнього рівня, як-от Симоненко, ставали великими ... а люди, творчість яких ніде і ніяк не могла б входити в обсяг справжньої літератури, ставали добрими поетами (наприклад, Холодний). Чим більше було в поезіях риторики і патріотки, тим вища була вартість поета”12.

Виключно політичне тлумачення і сприйняття літератури, на думку Бойчука, було смертельним для всякого літературного процесу. Тим часом єдино істинними залишаються мистецькі критерії. Якщо застосувати останні, то для нього в радянській літературі 60-х не було нічого або майже нічого цікавого.

Одночасно, не помічаючи власної суперечливості, Бойчук вимагав від інтелігенції радянської України, зокрема від письменників, саме політичної протидії режиму. Замість того щоб стати хребтом нації, прикладом для народу, інтелігенція “в переважаючій більшості досягає віртуозності у вигинанні хребта”13. “Духові стовпи” Тичина, Бажан не протестують проти офіційних настанов, хоча їм, на думку Бойчука, це нічим би не загрожувало.

Катерина Горбач у відповідь14 кидає звинувачення Бойчукові та Нью-йоркській групі про “почуття конкуренції щодо літераторів на Україні”. Відповідь Нью-йоркської групи: ми краще знаємо традицію, ніж традиціоналісти; ми популяризуємо те в підрадянській культурі, що варте того.

Іван Фізер у передмові до “Координат” висловлював думку, що поезія шістдесятників містила елементи “празької’ школи, хоча ця схожість випадкова. Шістдесятники, на його погляд, були продовжувачами поезії 20-х років. Він висловлював свій прогноз на майбутнє: “Підрадянська поезія буде розвиватися в напрямі поетичного модерну”15.

Бойчук у статті 1979 р. (стаття мала підсумковий характер) обстоював цілком іншу думку. Він зазначав, що в час постання Нью-йоркської групи діяли ще дві групи: “празька”, представлена Маланюком, Стефановичем та Лятуринською, і група шістдесятників. Обидві діяли не так на естетичній площині, як на патріотично-емоційній.

І все ж представники “празької” групи дбали про форму і прищеплювали еміграційній поезії увагу до форми. Роль шістдесятників була меншою. “Після майже загального опустіння в українській радянській поезії (від 30-х років починаючи), шістдесятники відрухово кинулись назад, до високих поетичних традицій 20—30-х років, та до криниці фольклору, як вони це звали, щоб встановити собі справжній ґрунт, щоб привернути справжність і правду в поезію. Тому новаторами вони в повному сенсі не були (щойно молодша генерація шістдесятників — Голобородько, Калинець і ін. — звертала на це більшу увагу)”16.

Примирення між Нью-йоркською групою і письменника- ми-шістдесятниками, які в більшості своїй не підозрювали, що стали об’єктом такого роду дебатів та оцінок, не відбулося. Нью-йоркська група, принаймні у своєму ядрі (Бойчук, Тарнавський, Рубчак), обстоювала свій окремий шлях, дороговказами якого були або принаймні мали бути модернізм, свобода артистичного вислову й експерименту та мистецька якість.

Примітки

1 Тарнавський Ю. Під тихими оливами, або Вареники замість гітар // Сучасність. — 1969. — 4. З·

2 Кошелівець І. Про переклади й різне інше // Там само. — 4.4. — С. 62.

3 Там само. — С. 64.

4 Там само. — С. 74.

5 Бойчук Б Тільки про різне інше. — С. 75.

6 Олександрів Б. Чи справа лише в гітарах і варениках? // Сучасність. - 1969. - 4.7. - С. 66.

7 Там само. — С. 67.

8 Вовк В. Україно, моя любове // Там само. — 1970. — 4.3. — С. 105.

9 Бойчук Б Про релятивну абсолютність і навпаки // Там само. — 4.5. - С. 104-107.

10 Вовк В. Про технологічний і метафізичний кшталт мислення. — С. 83.

11 Бойчук Б. Проясень // Сучасність. — 1970. — 4.12. — С. 87.

12 Вовк В. Про технологічний і метафізичний кшталт мислення. — С. 86.

13 Про неповний погляд на літературну ситуацію на Україні, про нестрункість хребтів та про неперспективи на майбутнє // Сучасність. — 1975. —4.2. — С. 40.

14 Там само.

15 Там само. —С. 42.

16 Горбач К Про перспективи мансардної літератури // Там само. — 4. 9.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.