Всі публікації щодо:
Шевченко Тарас

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

МОДЕЛІ ШЕВЧЕНКОЗНАВСТВА В РАДЯНСЬКІЙ І НЕРАДЯНСЬКІЙ НАУЦІ - ІНШІ ЕСЕ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Оглядаючи розвиток радянського шевченкознавства, приходимо до думки, що його найцікавішим і найпродуктивнішим періодом були 1920-і роки. В той час воно організувалося в наукові інституції, консолідувало зусилля і почало генерувати нові ідеї. Це була епоха дискусій, полеміки, яка з плином років набирала характеру нетерпимості. Вчені академічної орієнтації, частина яких сформувалася й завоювала авторитет ще до революції, не знаходили розуміння в революційних публіцистів, які взяли Шевченка на свій червоний прапор, а також у нового покоління науковців, котрі швидко засвоювали новий соціологічний метод. Останній після того багато разів перекроювався й видозмінювався, але саме він ліг в основу всього наступного українського радянського літературознавства.

Головний інтерес сьогодні становлять, звичайно, праці так званого академічного шевченкознавства, яке в тяжких умовах наростаючої критики все ж створило цілий ряд колективних збірників, річників, індивідуальних монографій, окремих статей. Ідеться про праці Павла Филиповича, Бориса Навроцького, Сергія Єфремова, Олександра Дорошкевича та Михайла Новицького, а також цілої групи істориків, театрознавців, мистецтвознавців і письменників, які прилучилися до колективних видань.

В одному з перших таких видань його редактор П. Филипович констатував: “...не маємо... наукового всебічного аналізу (соціологічного, психологічного, формального, історико-порівняльного та ін.) Шевченкової спадщини”1. В такому розумінні наукових завдань шевченкознавства на перше місце, крім збирання матеріалів, висувалося їх вивчення з погляду різноманітних шкіл і методів літературного аналізу. Через сім років у вступній статті до чергової колективної праці Ієремія Айзеншток писав: “..Дослідники-марксисти мусять найпильнішу увагу віддавати й іншим методам літературної науки (напр., методу формальному, філологічному і т. д.). Це потрібно не тільки для боротьби з ними, а й для того, щоб врятувати, засвоювати позитивні риси цих методів, покористуватися з їх досягнень та надбань”. Як бачимо, акцент дещо змінився, однак наука ще не відмовилася від плюралістичних засад і широкого прийняття різних методів досліджень. Академічне шевченкознавство 1920-х років утримувалося від категоричних заяв, шукало свого методу, необхідного для створення синтезуючих досліджень, однак написати їх не довелося.

Ближче до 30-х років саме за “нейтралізм” його “розбили” представники іншої партії в шевченкознавстві, керовані несамовитими публіцистами й критиками, які вважали свою науку справою партійною і мислили її за законами боротьби. Термін “боротьба за Шевченка” став принципом радянського шевченкознавства. Він ввійшов у критичний обіг з перших пореволюційних днів, однак остаточно закріпився після однойменної брошури Володимира Коряка (Харків, 1925). Як не дивно, боротьба за Шевченка триває й нині. У 30-і вона означала фізичне знищення шевченкознавців, як критиків, так і критикованих. У нинішній ювілейний рік вона знову з’являється в заголовку праці Миколи Дубини, котра нагадує вже не боротьбу, а брязкання поржавілими лицарськими об- ладунками3.

30-і роки, за пізнішою оцінкою Євгена Кирилюка, принесли перелом у шевченкознавство: “Потрібен був певний поворот від академічного, почасти об’єктивістського дослідження спадщини поета до справді партійного, марксистсько-ленінського шевченкознавства. Поворот цей був здійснений у ’’Тезах до 120-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка" Відділу культури і пропаганди ленінізму ЦК КП(б)У 1934 року, в статтях В. Затонського, А. Хвилі, Є. Шабліовського, Ю. Йосипчука та ін. Великий поет, за аналогією з ученням В. І. Леніна про Бєлінського, Чернишевського, Добролюбова, Некрасова, був визначений як селянський революційний демократ”4.

До цього визначення давно йшлося. Його шукала марксистська, а точніше, вульгарно-соціологічна наука. Спочатку Андрій Річицький назвав Шевченка “співцем передпролетаріату”, пізніше з’явилися визначення мужицького і селянського поета, “речника селянської газети України” (Б. Навроцький), нарешті, “співця наймитсько-кріпацької голоти” (Євген Шабліовський). Є. Шабліовському належить і канонізоване визначення поета як революціонера-демократа (стаття “Пролетарська революція і Шевченко”, 1932), далі розгорнуте у цілому потоці монографій.

Попередню ідею продовжувала інша — “Шевченко — соратник і послідовник Чернишевського”. Саме ця тема опинилася в епіцентрі досліджень 30-х років, особливо в книжці Є. Шабліовського “Шевченко і російська соціал-демократія” (1935). По суті, всі вони доводили аналогічність або ж навіть генетичну залежність світогляду поета від комплексу ідей російської соціал-демократії. Останні так само максимально спрощувалися й спотворювалися. Обґрунтовуючи у свій час ідею необхідності вивчення теми “Шевченко—Чернишевський”, О. Дорошкевич писав: “І тут нам не допоможуть навіть мемуари, бо ці мемуари звичайно писали надто помірковані люди, що не могли збагнути Шевченкових революційних прагнень ані співчувати славному російському соціалістові Чернишевському”5. О. Дорошкевич, очевидно, мріяв про створення типології філософських пошуків, про широке порівняння політичних, історичних і філософських поглядів Шевченка на фоні його доби. Однак мимоволі відкрив дорогу для довільних, по- літизованих тлумачень, не опертих на реальну історію. Формула в наступні роки максимально здеградувала й вивітрилася. Недаремно її так різко критикував Ярослав Дзира у статті “Геній і платні коментатори його творчості”6. Водночас ідею революційності поета, його “ідейного авангардизму” на тлі доби вперше ґрунтовно, академічно й історично тлумачить Іван Дзюба тільки в 1989 р.

Наступна догма шевченкознавства— “Шевченко— народний поет”. Першим на народність Шевченка вказав Костомаров. Ще за життя поета й відразу по його смерті саме це поняття опинилося в центрі статей, спогадів, досліджень (Володимир Максимович, Пантелеймон Куліш, Микола Добролюбов, Михайло Драгоманов, Микола Сумцов та ін.). У визначенні Костомарова та його сучасників поняття народності було рецидивом романтичного мислення. Драгоманов, позбавлений романтизму, пропонував це поняття переглянути. В 1920-і роки ідея зазвучала гостро у відомій полеміці О. Дорошкевича й П. Филиповича, з одного боку, та А. Річицького — з другого. В різні часи в саме поняття вкладався різний смисл — демократизм (Максим Горький), національність (Леонід Білецький) і т. д. У процесі утвердження “єдиномислія” української радянської науки, приблизно в 1936 р., у статтях Б. Коваленка, П. Колесника, Ю. Йосипчука перемогло поняття народності такого змісту (визначення Ю. Івакіна): “Під народністю Шевченка стали розуміти передусім те, що Шевченкова творчість відповідала корінним інтересам народних мас, сприяла визвольній боротьбі народу, відображала його думи і прагнення. Народності змісту Шевченкової поезії відповідала народність його форми — велика простота, близькість до фольклорних джерел (хоч у ті роки не всі ще це питання правильно розуміли)”7.

І нарешті, остання в ланцюгу догм чи складових моделі — критичний реалізм поета. У 1937 р., за аналогією з Пушкіним, якого того ж року визначили основоположником реалізму в російській літературі, Шевченко став основоположником реалізму в літературі українській. Остаточно закріпилася ідея про еволюцію поета від романтизму до реалізму. Раніше її обстоював Сергій Єфремов, тепер на Єфремова вже, звичайно, не посилалися. В теорії, що не віджила остаточно до наших днів, романтизм сприймався як щось вторинне, другорядне по відношенню до реалізму. В рамках нашої культури романтизм, крім того, пов’язувався з “поміщицькою”, а реалізм — з пролетарською чи народною літературою. Крім того, передбачалося, що як реаліст Шевченко мав бути атеїстом, або матеріалістом, або хоча б стихійним матеріалістом. На останньому зробив особливий наголос Олександр Корнійчук на VI пленумі Спілки письменників СРСР у 1939 р. Очевидно, ця “діалектична” формула мала засвідчити перемогу нашої науки над вульгарним соціологізмом, про яку так само відрапортував пленум.

У цей саме історичний період українські вчені Галичини, серед яких були такі, що до 'революції емігрували з Росії, виробили свою модель шевченкознавства. Як і радянська модель, вона оформилася до дати. В 1934 р. вийшла книжка Степана Смаль-Стоцького “Т. Шевченко. Інтерпретації”, трохи пізніше— твори поета під редакцією Павла Зайцева, у 1939-му мала вийти, однак вийшла тільки в 1955 р., його ж біографія Шевченка.

У спрямованості на доскіпливу інтерпретацію тексту методика Смаль-Стоцького нагадує американську “нову критику”, але ж при тому його висновки виявилися серйозно політизованими, спрямованими не на вузьке, а на широке прочитання Шевченка і підкріплення його текстами окресленої політичної платформи.

І в цій моделі не останнє місце займав принцип “боротьби за Шевченка”. Захопившись ним, обидві сторони не помітити схожості деяких власних побудов. Вже в наш час це справедливо відзначив Григорій Грабович8. Спочатку радянські дослідники коректно називали своїх опонентів “емігрантськими та західноукраїнськими”9 авторами, пізніше з’явилося грізне визначення “націоналістичної” науки, і воно не було цілком безпідставним. Адже, наприклад, Л. Білецький у своїй брошурі “Народність чи національність в творах Т. Шевченка” твердить, що головне в поета — його національна сутність, і підкреслює, що Шевченко був за національну самостійність України і всіх слов’янських народів10 Десять років пізніше С. Смаль-Стоцький немовби продовжив: “ідея націоналізму... находить у нім свого найшляхетнішого речника”11. Одна зі статей Смаль-Стоцького так і називається — “Т. Шевченко — співець самостійної України”.

Важливе місце в даній моделі займала ідея релігійності (так само, як у нас атеїзму). Її обстоював ряд вчених-коментаторів зайцевського видання. Найчастіше вона входила в ширшу ідею християнської етики, яка нібито лежала в основі всіх форм Шевченкового мислення. Вчені обох сторін піднімали революційність поета, хоча розуміли її по-різному. На Заході послідовно підкреслювався антиімперський дух Шевченкових поглядів. Вчені також поділяли ідею про естетичну еволюцію поета від романтизму до реалізму і навіть те, що Шевченко — реаліст. Аналізуючи “Тарасову ніч”, Смаль-Стоцький, наприклад, вважав, що Шевченко більший реаліст, ніж романтик І все це для доведення, що “ідея “вільної” України не романтизм, а реальна вимога поета”12

Сьогодні “націоналістичне” шевченкознавство стало частиною літературної історії, і хоча його рецидиви трапляються, наукове шевченкознавство Заходу визначається зовсім іншими принципами. Воно, по-перше, зорієнтоване на філософію й науку Заходу XX століття, по-друге, плюралістичне за своїми засадами.

Біля витоків сучасного західного шевченкознавства лежали статті Дмитра Чижевського і симпозіум 1961 р. Його наступні етапи — монографія Юрія Луцького “Між Гоголем і Шевченком. Полюси літературної України, 1798-1847” (1971), збірник статей “Шевченко і критика” (1981) під редакцією Ю. Луцького і монографія Г. Грабовича “Поет як мітотворець. Дослідження семантики символів у Тараса Шевченка” (1982). У збірнику “Шевченко і критика”, за словами автора передмови Богдана Рубчака, представлені “різні аспекти шевченкознавчих студій: біографічний, соціологічний, історичний, компаративний, архетипний, філологічний, формальний, тематично-структуральний і феноменологічний”13. Праці західних вчених— Шевельова і Луцького, Рубчака і Грабовича демонструють різні підходи і не творять одну модель науки, а ряд різноманітних, самодостатніх моделей. Не кожна з них має риси цілісності, притаманні структурно-антропологічній і міфологічній моделі Грабовича. Саме її теоретична послідовність і цілісність, очевидно, визначає провідну роль в західному шевченкознавстві. Однак співіснування різних моделей Шевченкової творчості, причому співіснування в полеміці, стимулює постійну дискусію і надає життя самій науці.

А тепер повернімося до напрочуд живучої вітчизняної моделі. У повоєнні, точніше, в посталінські роки шевченкознавство на Україні розвивалося “бурхливо”, особливо якщо рахувати кількість статей і монографій, яка справді грандіозна. Однак твори поета виходять головним чином з купюрами, a з часом з підредагованими текстами, коментарі до них неадекватні, бібліографії неповні. “Шевченківський словник” має і прикрі пропуски, особливо коли справа торкається репресованих і західних учених. У 1970-і роки шевченкознавство ще; не було спроможне до об’єктивного самоаналізу, адже ряді прізвищ навіть називати було заборонено. Деякі заборони І протрималися до початку 1989 р.

Що ж до загальної концепції, то в головних своїх рисах вона існує донині. Вона домінує у працях 1970— 1980-х років: “Шевченкознавство. Підсумки і проблеми” (1975), “Шевченківський словник” (1976—1977), особливо у вступній статті Є. Кирилюка, в монографії “Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка” (1980), і знову ж особливо у статті Є. Кирилюка “Творчий метод”, в академічній “Біографії поета” (1984), у статті “Шевченко” І тому двотомної “Історії української літератури** (1987), в низці наукових публікацій 1989 р. Книжку М. Дубини тут доповнюють перевидані праці Є. Кирилюка і нова праця Павла Федченка “Тарас Григорович Шевченко”.

В концептуальному плані розвиток нашого шевченкознавства довгі роки був неможливим. Всю суть науки можна було· визначити словами Є. Кирилюка з його статті про творчий метод: “Цю концепцію (йдеться про те, що спочатку Шевченко був революційним романтиком, а потім став реалістом.— С. П.), підтриману всіма вітчизняними шевченкознавцями, МИ не збираємося переглядати чи уточнювати”14. Отже, перед нами наука, яка заперечує навіть можливість внутрішньої полеміки і всі сили спрямовує на боротьбу з зовнішніми ідейними противниками, про яких автор згадує буквально в наступному абзаці. Правда, шевченкознавство могло розвиватися й розвивалося в тих галузях, де прямий диктат моделі не був надто твердим, тобто в текстології, у вивченні окремих аспектів стилю, віршування, біографії, оточення, зв’язків з зарубіжним, головним чином слов’янським світом, у коментуванні творів. Загалом, якщо шевченкознавство як наука і зберігалося в посталінські роки, то це була наука інтерпретації нюансів і деталей. Останні вивчалися всебічно. Що ж до моделі як цілісної структури принципів, то в різні часи її розхитували й підривали окремі статті Олександра Білецького й Максима Рильського, Ярослава Дзири і Михайлини Коцюбинської, Вадима Скуратівського й Івана Дзюби. І справа не у вірності чи універсальності висунутих названими авторами ідей, а в їхній альтернативності домінуючій схемі.

Ювілейний рік засвідчив критичну тенденцію по відношенню до офіційного шевченкознавства. Його висловили більшою чи меншою мірою всі радянські автори, представлені в “Сучасності”, ч. 5. Однак вони не заторкнули питання, як повернути шевченкознавству концептуальність. Зробити це, на мою думку, може відмова від усіх догм старої моделі, і передовсім від першої з них — боротьби за Шевченка. Так само слід переосмислити, а на моє глибоке переконання, просто відмовитися від понять “народність” і реалізм як творчий метод. Обидва вони — саме ті старі міхи, в які вже не увіллєш нове вино. Що ж до форми “революціонер-демократ і послідовник Чернишевського”, або, іншими словами, філософських і політичних поглядів поета, його світогляду, то її фактично почав переглядати І. Дзюба у книжці “У всякого своя доля”15. Він чи не вперше наповнив реальним смислом поняття революційної демократії, проаналізувавши Шевченкову концепцію народу, самодержавства, православ’я на широкому тлі ідейного розвитку доби. Фактично вперше розкрито зміст політичних ідей поезії Шевченка, визначеної як поезія політична. І. Дзюба своєю студією завдав серйозного удару по спотвореннях як Шевченка, так і української літературної історії, котра бачилася українським вченим чимось вторинним, другорядним по відношенню до російської літератури.

Ще й тепер у радянській науковій літературі домінує теза, що саме там генерувалися ідеї, а українські письменники могли їх запозичувати або, наприклад, недостатньо добре розуміти. Сьогодні історія української літератури, побудована просто за аналогією (до чого закликали “Тези ЦК КП(б)У” 1934 р.), не може бути ні теоретично виправданою, ні об’єктивною. Між іншим, про це ще в 1940-х роках застерігав ніким не почутий О. Дорошкевич16.

Для руйнування старих стереотипів і догм І. Дзюба, використавши метод об’єктивного історичного аналізу, повернувся в добу поета. Д Наливайко, автор другого й на сучасний момент останнього оригінального дослідження про поета — “Шевченко в європейському контексті”, вивчаючи типологію стилів, історичну поетику в її розвитку, не послуговується поняттям “метод”, а захищає романтизм Шевченка і романтизм як напрямок. Однак Д. Наливайко стоїть на позиції еволюції від романтизму до реалізму, поширюючи її до головної ознаки самого часу. В реалізмі першої половини минулого віку він підкреслює “універсальні” індивідуальні стилі, іншими словами, “синтез на реалістичній основі елементів реалістичних і романтичних”17 . Крім того, автор відкидає старе поняття народності й відносить Шевченка до так званого “народного”, чи “фольклорного” романтизму, приписуючи йому (з чим! важко погодитися) “органічну народність світобачення”18. Ідею народності поета поділяє, правда, даючи їй своє дещо міфологізоване формулювання, І. Дзюба19.

На мою думку, знищення старої догматичної, суспільно й політично обумовленої моделі, основні положення якої сформувалися в 1930-х роках і діють донині, не може бути успішним, якщо наука не осмислить свою власну історію, а через цю історію— свою теоретичну неспроможність. Радянське шевченкознавство вийде з кризи, коли стане плюралістичним.

І не в плані висунення якихось поодиноких ідей — їх і тепер чимало, особливо в сфері так званої “письменницької·” критики, — а коли виробить послідовні й цілісні за методикою аналізу і її інструментарієм підходи. Радянські вчені не мусять j обов’язково брати на озброєння феноменологію, психоаналіз, структурну антропологію чи деконструктивізм, хоча їх засвоєння було б плідним для нашої науки. Вони можуть і самі виробити нові методи і започаткувати нові школи, розбиваючи при цьому— і це найважливіше — існуючу методологічну монополію ще цілком живого вульгарного соціологізму.

Примітки

1 Шевченківський збірник — К: ДВУ, 1921. — С. 7.

2 Шевченко. Річник перший,— К: Інститут Тараса Шевченка 1928.—С. 232.

3 Дубина М. За правду слова Шевченка. Ідеологічна боротьба навколо спадщини Т. Г. Шевченка в Західній Україні (1842—1939)·— К: Вища школа, 1989

4 Шевченкознавство. Підсумки і проблеми. — К: Наукова думка, 1975.- С. 176.

5 Дорошкевич О. Етюди з шевченкознавства. — X.; К.: ДВУ, 1930,— С. 17.

6 Дзира Я. Геній і платні коментатори його творчості // Сучасність,— 1989·- № 5.- С. 104-108.

7 Шевченкознавство, — С. 185.

8 Grabowicz G. The Poet as a Mythmaker.— Cambridge, HURI, 1982.

9 Дорошкевич О. Етюди з шевченкознавства. — C. 5.

10 Білецький Л. Народність чи національність в творах Т. Шевченка. — Кам’янець-на-Поділлю, 1920,— С. 37.

11 Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. — Варшава, 1934.- С. 173.

12 Там само. — С. 48.

13 Luckyj G. ed. Shevchenko and the Critics, 1861—1980.— Toronto: CIUS. 1980; Luckyj G. Between Gogol and §ev6enko.— Munchen: Wilhelm Fink Verlag, 1971.

14 Творчий метод і поетика Т. Г. Шевченка. — К: Наукова думка, 1980,- С. 12.

15 Дзюба І. У всякого своя доля (Епізод із стосунків Шевченка зі слов’янофілами). — К.: Радянський письменник, 1989.

16 Дорошкевич О. Реалізм і народність української літератури XIX століття. — К: Наукова думка, 1986. — С. 31.

17 НаливайкоД. Шевченко в європейському контексті // Спільність і своєрідність. — К.: Дніпро, 1988. — С. 286.

18 Там само. — С. 245.

19 “Шевченко не просто роздумував про народ, філософствував, писав. Він як поет відтворив свій народ у безлічі людських характерів і доль, у своєму власному образі. Сам народ говорив його генієм”. — Дзюба І. У всякого своя доля,— С. 195.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.