Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

Модернізм як фемінізм - КРИЗА НАРОДНИЦТВА НА ЗЛАМІ ВІКІВ І ПОЯВА МОДЕРНІСТСЬКОГО ДИСКУРСУ

Критична рецепція Лесі Українки та Ольги Кобилянської наприкінці XIX та в перші роки XX століття недвозначно натякає на конфлікт двох поглядів і художніх принципів — народництва (що передбачало українськість, патріотизм, популізм — аж до хуторянства, закритість культури, консервативнії ть, реалізм, зображення народного життя) і модернізму (відповідно, європеїзму, космополітизму, інтелектуалізму, відкритості культури, демократизму, естетизму, зображення житія інтелігенції). Однак між двома парадигмами існує ще одна ключова опозиція — жіночого і чоловічого, або феміністичного і патріархального, яку цілком ясно усвідомлювали всі учасники цього літературного дискурсу.

Той факт, що саме дві жінки пробували зруйнувати панівну ідеологію у сфері культури, не здається випадковим. Так само не здається випадковим, що серед їхніх опонентів, серед тих, хто сприйняв модернізм, інтелектуалізм, європеїзм з пересторогою, упередженням чи повним запереченням, були майже виключно чоловіки.

“...Історики й літературні критики традиційно асоціювали проблеми так званої модерності з “довгим ревучим відпливом Моря Віри”, дарвінівськими візіями про “природу з червоними зубами й кігтями”, з невдоволенням, викликаним індустріальною цивілізацією, з ворогами в собі, котрих виявив Фройд, і, нарешті, з нічиєю землею першої світової війни. Однак, хоча всі ці явища, звичайно, витворили XX століття як вік неспокою, їхнє значення помітно змінюється в зіставленні з тим, що Семюел Гайне назвав “великою зміною, що відбулася в стосунках між статями і в місці жінок в англійському (і ми б додали — в американському) суспільстві в роки перед війною”1, — пишуть у своїй монументальній багатотомній праці Сандра Ґілберт і Сузан Ґубар. Спостереження двох чільних американських літературознавців можна поширити й на інші європейські літератури, з українською включно. Ґілберт і Ґубар проаналізували модернізм як “війну між статями”. Елейн Шовалтер, ще один метр американського літературознавства, окреслила попередній період fin de siecle як час “сексуальної анархії”2. Обидва визначення передбачають тлумачення зламу віків і наступного модернізму як радикальної зміни.

Український fin de siecle позначений викликом, який кинули жінки-письменниці домінуючій чоловічій традиції. Можливо, тому, що самі вже почувалися спадкоємицями зрілої традиції жіночої літератури, маючи своїми попередницями Марка Вовчка, Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. Перша з них — Марко Вовчок — за прикладом більшості жінок-письменниць XIX століття, від Жорж Санд до Джордж Еліот, обрала для себе чоловічий псевдонім, який мав бути своєрідною перепусткою в чоловічу культуру, способом легітимізуватися в ній. Олена Пчілка й Наталя Кобринська заклали основи іншої традиції, в якій не було ні чоловічих псевдонімів, ні чоловіків-оповідачів, ні загалом спроби імітувати чоловічий голос. Завдяки цим авторкам у 80-х роках в українській літературі прозвучав інтелігентний жіночий голос, а разом з ним феміністична ідея.

В пізній повісті “Через кладку” (датована 1911 р., надрукована 1912 р.) Кобилянська з перспективи п’ятнадцяти років ототожнює фемінізм і модернізм. У такому значенні — фемінізму, емансипації, інших прогресивних (“поступових”) Ідей такого ряду — поняття “модернізм” уживається доволі часто. Крім того, “модернізм” у творі оцінюється консерватором і є для нього формою суспільної хвороби, серйозної, але вже пережитої3. Наприклад, Богдан Олесь говорить,- “Я один ще все більше поклонник непорочних вуст жінки, чим виголошуваних нею парламентарних бесід. Волію більше лагідну біблійну вдачу, вирівняну внутрішньою красою і культурою, як мужесько-жіночу істоту з прапором у руках, що кличе до бою і т. ін. Я мужик.. — додав я, — на думку якого не сміє “домінство” ні на волосок бути нарушене модернізмом (підкреслення моє. — С.П.), фаховим заняттям жінки, одним словом, елементом “самостійності”, що зводить жінку на зманерованих, упривілейованих “зарібниць”-емансипанток, котрих ліпша часть марнується, а друга нічим не стає по праві вище від давніх жінок і матрон”4. Але й для Кобилянської, як і, здається, для цілого суспільства з відстані десяти — п’ятнадцяти років зміст поняття “модернізм” передовсім пов’язувався з емансипацією і фемінізмом.

Яким же був зміст феміністичних поглядів Лесі Українки та Ольги Кобилянської? І, відповідно, як виглядав феміністичний дискурс культури?

Жодна з них не була просто активісткою руху. В жодної з них ці погляди не вписуються в рамки ідеологічного кліше. Істрія їхнього приходу до фемінізму, особистої інтерпретації його політичних постулатів, а також його втілення в літературній тканині має свої зиґзаґи й парадокси.

Ольга Кобилянська, як відомо, дебютувала в українській літературі як послідовна феміністка. Її “Людина” писалася під Безперечним впливом “Духу часу” Наталі Кобринської і їй присвячена. (Ранні щоденники, однак, містять доволі неоднозначні оцінки Кобринської, яку авторка підозрювала в зневажливому ставленні до себе.) 1894 р. Ольга Кобилянська стала однією з ініціаторок заснування Товариства руських жінок на Буковині. Її промову “Дещо про ідею жіночого руху” того ж року видав Михайло Павлик, найпоступовіший з галицьких поступовців, який ще задовго до поширення фемінізму, 1878р., був засуджений на шість місяців тюремного ув’язненим за оповідання “Ребенщукова Тетяна”. Йому інкримінували спробу скасувати закони подружжя й принизити його як інституцію, освячену церквою. На суді Павлик пояснював, що ідеї його оповідання походять із праці Джона Стюарта Міла “Поневолення жінок”, яка публічно аналізувалася у Львівському університеті й у польському перекладі продавалася у всіх львівських книгарнях5. Пізніше цей твір англійського філософа надзвичайно глибоко вплинув на Кобринську, Кобилянську, Лесю Українку.

Як відомо, перші класичні повісті Кобилянської “Людина” й “Царівна” започаткували новий етап української прози. Це була проза з життя середнього класу, крім того, психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль за зовнішній, нарешті, це була проза, що ілюструвала й обстоювала певні нові ідеї, зокрема ідеї емансипації й фемінізму Тобто саме ті ідеї (“ідейний зміст”), які Франко в уже цитованому листі назвав “неясними”. Критики, які їх не хотіли помічати, зробили це цілком свідомо.

Ольга Кобилянська відтворила вихід на історичну сцену жінок, яких Елейн Шовалтер у своїй монографії називає “новими”. Про них мало відомо, але і соціалістка Анна Павлик, і доктор Софія Морачевська, і письменниця Наталя Кобринська були такими жінками6. “Моя заслуга се та, ...що побіч до теперішніх Марусь, Ганнусь і Катрусь можуть станути і жінки європейського характеру, не спеціально галицько-руського”7, — писала Ольга Кобилянська про своїх героїнь. У реальному житті це були жінки європейської освіти й радикальних поглядів, у літературі — жіночі характери, позбавлені романтичної імперсональності, властивої жіночим образам у чоловічій народницькій літературі.

“Нові жінки” були сильними жінками, спроможними на самотній виклик суспільству. Центральний сюжет перших повістей і взагалі всієї творчості Кобилянської — зіткнення жіночої сили й чоловічої слабкості. Її героїні сильні морально, психологічно, інтелектуально, хоч і не вчилися, як і їхня авторка, в університетах. Вони надзвичайно емоційні й наділені могутньою, важко стримуваною сексуальністю.

Для них характерне емоційне переживання інтелектуального досвіду, особливо того, що стосується жіночого питання: “...перечитавши Стюарта Міла, я плакала. З тої пори я читала з подвійною пильністю. Свідомість моєї низької освіти давила і корила мене сильно. Я постановила собі будь-що-будь осягнути вищу освіту. ...Рівночасно рішилася я в будучині віддати ту здобуту освіту в користь загалу. В найглибшій глибині мого серця говорив якийсь голос “віддати жінкам”8

В опозиції “сильні жінки — слабкі чоловіки”, як уже згадувалосяя, трансформована певного мірою філософія Ніцше9 Кобилянську вабила романтична надлюдина, але в баченні письменниці вона була, безсумнівно, жінкою. У перших повістях уcі чоловіки, за винятком Марка (найменш окресленої постаті), с здебільшого негативними персонажами. Ця негативність походить передовсім з безхарактерності, слабкості волі.

Найкращий з них, студент-медик з “Людини”: “...нудний педант ... заздрісний...”10, крім того, схильний до алкоголізму. Інший — лісник — неосвічений мужлай, який живе природними Інстинктами. В “Царівні” соціаліст Орядин “...споганив себе безсильністю”11. Для Наталки краще б Орядин помер, ніж показав свою слабкість. І хоча чоловічі образи Кобилянської менш вдалі за жіночі, схематичніші, сама спроба показати неадекватного своїй суспільній ролі чоловіка була серйозним викликом патріархальності.

Чоловічі характери її пізніших повістей з життя інтелігенції “Через кладку” й “За ситуаціями”, написаних у 10-і роки, так самі і втілюють цю слабкість натури, нерішучість, безвільність. Хоча, змальовуючи їх з Маковея, Кобилянська підкреслює зовнішню красу цих чоловіків і відверто милується ними. Але найцікавіше не в цьому. Чоловіки з пізніших її творів, передовсім Богдан Олесь, уже не просто слабкі духом, характером, вони стали уособленням слабкості, пов’язаної з традиційною українською старосвітськістю, патріархальним консерватизмом.

Героїням Кобилянської (як і героїням Лесі Українки) власні ва певна закономірність поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, з іншого — бояться його, хочуть і не хочуть любити. Наталка відштовхує Орядина в “Царівні”, Любов тікає від Ореста в “Блакитній троянді”. Ця модель повторюється безліч разів, відображаючи притаманний як героїням, так і їхнім авторкам підсвідомий страх нерівноправного зв’язку з чоловіком, страх патріархальності й шлюбу як її символічного втілення. Певного альтернативою цьому може бути зв’язок жінок, як-от у “Valse melancolique”. Крім того, стосунки жінок рівноправні, не будовані за модемами експлуатації чи залежності.

І Леся Українка, і Кобилянська, керуючись пріоритетом мистецтва, дуже остерігалися будь-якої тенденційності, в тому числі й феміністичної. Леся Українка, аналізуючи творчість Кобилянської у своїй доповіді “Малорусские писатели на Буковине”, зазначала: “...Впоследствии она значительно охладела к феминизму, — быть может, потому, что он стал для нее “пережитим моментом”, а сама идея женской равноправности представилась не требующей теоретических доказательств”12.

Кобилянська приходить до думки, що її перші феміністичні твори були в якомусь сенсі тенденційними, ще раніше, в 1895 р. “Для мене питання жіноче — точка поборена, і відтепер навіть не буду писати тенденційні новели, примір(ом), такого роду, як “Людина”. Впрочім, і не хочу служити двом панам, то є тенденції і поезії”13.

Леся Українка, якій здавалася невдалою “Нора” Ібсена з причини тенденційності, вважала, що література як мистецтво має бути ширшою за будь-яку ідею — народницьку чи феміністичну— і не може ставати просто її носієм. Це була аксіома для обох письменниць. Однак втілити її було важче, ніж проголосити.

Позбутися тенденційності не вдалося жодній з них. Останні великі прозові твори Кобилянської ще ілюстративніші за її перші феміністичні повісті. Фемінізм ніколи не став “побореним” питанням. Навіть якщо героїні пізнішого часу не висловлюються прямо на його захист, а між фемінізмом і щасливим коханням та шлюбом вибирають останнє.

Феміністичні ідеї Лесі Українки не завжди лежали на поверхні, як, наприклад, у Кобринської чи навіть Кобилянської в ранніх її творах. У поглядах Лесі Українки окреслюються дві головні позиції: з одного боку, феміністична ідея здається природною й не потребує доказів, з іншого — стан жіноцтва досить сумний і потребує боротьби. Власне, всі образи драматургії Лесі Українки — від Любові з “Блакитної троянди” до Одержимої, Боярині, Кассандри, Мавки — є варіаціями на теми жіночої трагедії: зради щодо жінок, жіночої самотності, жіночого, часто глибшого за чоловічий патріотизму, жіночої драматичної відданості істині14.

Поезія Лесі Українки переповнена феміністичними мотивами й образами на зразок Рахілі, Жанни д’Арк, Офелії, Ніобеї, “грішниці” з однойменного вірша, отже, і в цьому є засадничо “тенденційною”. Її, як і Кобилянську, хвилює й приваблює постать сильної жінки, майже амазонки, котра перебирає не тільки чоловічі функції (бореться, воює, не погоджується, повстає проти несправедливості, невільництва народу), а й відповідну маскулінну мову (сили й зброї). Користуючись у поезії традиційною чоловічою образністю, Леся Українка дає підстави Франкові називати себе “одиноким мужчиною”.

Деякі висловлювання Лесі Українки можуть ввести в оману. Приміром, її критика ідеї Кобринської видавати виключно жіночий журнал або її заперечення феміністичної тенденційної ті художніх творів. Однак її власний феміністичний радикалізм і максималізм, засвідчений деякими творами (“Жіночий портрет”)15, врешті, самим її стилем життя й поведінки, не знає аналогій.

Феміністичний радикалізм відбився і в прозі Лесі Українки, - варто згадати хоча б раннє оповідання “Жаль” (1890).

Її чоловічі образи або адресати досить безбарвні. Леся Українка у свій спосіб пи

ротиставляє сильних жінок і слабких чоловіків у драматургії. В поезії вони фактично не присутні. Пост з “Давньої казки”, її численні інші “поети” позбавлені родових, статевих ознак. їхні писання виконують суспільну функцію. До того ж поезія Лесі Українки майже позбавлена любовних віршів, лірики, адресованої до чоловіка.

Феміністичний дискурс у літературній критиці започаткований так само Лесею Українкою у статті “Новые перспективі и старые тени (Новая женщина западноевропейской беллетристики)”, опублікованій у петербурзькому журналі "Жизнь” 1900 р. Його частково продовжила Наталя Кобринська в статті “Про “Нору” Ібсена”, але після відходу цих авторок з літературної сцени феміністичний дискурс на десятилітгя зник з літературної критики.

Примітки

1 Gilbert SM., Gubar S. No Man’s Land. The Place of the Woman Writer in the Twentieth Century. — New Haven; London, 1988.— Vol. 1: The War of the Words. - P. 21.

2 Showalter E. Sexual Anarchy. Gender and Culture at the Fin de Siecle. — New 4brk, 1990.

3 Див.: Кобилянська О. Твори: В 3 т. — Т.3. — С. 8, 15, 59, 145, 182 та ін.

4 Там само. — С.181-182.

5 Павлик М. Твори. — К., 1959. — С.649.

6 Див. про це детальніше в кн.·. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884-1939.— К., 1995.

7 Кобилянська О. Твори: В 5 т. — Т.5. — С. 22.

8 Там само, — С. 125.

9 Феміністична критика Ніцше та його зневаги до жінок, що в теоретичній мові англійського й американського літературознавства називається “misogyny”, з’явилася значно пізніше в нашому столітті. Див., наприклад: Irigaray L. Marine Lover of Friedrich Nietzsche. — New 4brk, 1991.

10 Кобилянська О. Твори: В 5 т. — Т1. — С.75.

11 Там само. — С.181.

12 Українка Леся. Твори: В 10 т.— Т.8. — С. 69.

13 Кобилянська О. Твори: В 5 т. — Т. 5. — С. 283.

14 На цю тему див.: Weretelnyk R. A Feminist reading of Lesia Ukrainka’s Dramas·. PH. D. Thesis. — University of Ottawa, 1989.

15 У “Жіночому портреті” (1906), програмному вірші феміністичного радикалізму, Леся Українка звертається до “чесної жінки”, яка не зробила нічого аморального. Вона просто дружина, мати, господиня, типова щаслива жінка з середнього класу, однак авторка звинувачує її зі своїх радикальних позицій — “Не тіло ти, а душу продала, Свій хист і розум віддала в неволю...” і т.д.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.