Всі публікації щодо:
Коцюбинський Михайло

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

ПРИСТРАСТЬ І ЇЖА: ОСОБИСТА ДРАМА МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО - ІНШІ ЕСЕ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Іван Котляревський започаткував нову українську літературу бурлескною поемою “Енеїда” (1798), в якій їжа і пиття займає не менший обсяг тексту, ніж війни, подорожі й еротика. “Енеїда” стала свого роду кліше “національної народної людини”, чи не визначальна риса якої— напитися і наїстися. Ста роками пізніше інший український класик Михайло Коцюбинський змінив цей популістський стереотип. Він відкинув “профанну” сферу об’їдання, характерну для початків народницької літератури, і переніс свій погляд із побуту на почуття, психологію, красу. Таким є кліше Коцюбинського — естет, поет інтелігенції, людина тонких почуттів, рафінованої мови1. Однак біографія письменника, його особисте листування відкривають ще одного Коцюбинського— часто діаметрально протилежного до загальноприйнятого уявлення про нього. Життя цього іншого Коцюбинського мало свою драматургію, кодовими словами якої були: пристрасть і їжа.

Творчість Коцюбинського припала на останнє десятиріччя XIX і перше XX століття. Fin de siecle в Україні не був такий виразний, як в інших європейських літературах, однак приніс в українську літературу елементи декадентства, символізму, неоромантизму, всього того, що за аналогією з німецькою та польською літературою дістало назву модернізму.

Однак fin de siecle — як культура — Коцюбинського заторкнув мало. Коцюбинський, який справедливо вважається найвидатнішим стилістом української прози, модерністом не був. Навпаки, він почав як реаліст і народник під впливом Панаса Мирного й Івана Нечуя-Левицького, пізніше, на початку XX віку, відійшов від цього напрямку і хоча симпатизував народницьким поглядам, однак у письмі схилявся до імпресіоністичної манери. Тут, щоправда, не було метаморфози чи суперечності — адже імпресіонізм, цей останній великий стиль XIX століття, був об’єктивним мистецтвом, побудованим на точному відображенні відчуття, враження, спостереження. Як психолог Коцюбинський найчастіше писав про людську і мистецьку роздвоєність, амбівалентність, свідомо чи підсвідомо відбиваючи свою письменницьку і людську драму.

Коцюбинський написав досить небагато. Це — оповідання і повісті, серед яких, як правило, виділяють “Fata Morgana” і “Тіні забутих предків”. Під кінець життя він став відомим, і його твори видавалися російською, чеською, польською, німецькою, шведською та іншими мовами.

Його життя в основному проминуло в провінційних містах і містечках України, а також у Молдавії і Криму, де він був на урядовій службі. З 1898 р. Коцюбинський на постійно оселився в Чернігові. Тут він працював чиновником у статистичному бюро губернського земства. Чернігів, одне з найстародавніших міст України, на початку XX віку був глухою провінцією. За переписом 1897 р. в ньому проживало 27 тисяч мешканців. Суспільним, культурним або науковим життям місто не відзначалося, єдиною перевагою була відносна близькість до Києва.

Саме життя закладало основу роздвоєності Коцюбинського. Він був чиновником, який ненавидів царський режим. Він був і українським письменником і засновником чернігівської “Просвіти”, а водночас на службі говорив тільки російською мовою. Його творчість починалася тоді, коли діяли царські заборони на користування українською мовою. Отже, обставини склалися так, що він друкувався рідною мовою в Австрії (тобто в українській Галичині), а в перекладах російською— в Росії.

Він перебував під наглядом поліції за політичну неблагонадійність, хоча за своєю натурою не належав до тих, хто висловлює і формулює політичні платформи. Переважну частину життя прожив у містах, хоч і невеликих, — однак більшість творів присвятив селу, селянам, “народові”, який в українській політичній мові того часу часу був тотожний селянству.

У царині літератури Коцюбинський виявляв обережну зацікавленість новими віяннями. З одного боку, був новатором у , стилі і психологізмі, з другого— надмірного новаторства остерігався. У пристрасних дискусіях про нове і старе, модернізм і традицію, які захопили буквально всіх його сучасників, Коцюбинський участі не брав. Його двоїстість висвітлює лист до феміністки, модерністки і взагалі найконтроверсійнішої письменниці зламу століть Ольги Кобилянської, надісланий 25 жовтня 1902 р. В ньому він просив її дати якийсь твір для альманаху пам’яті Пантелеймона Куліша, хвалив її роман “Земля”, нарешті, додав:

“Знаючи наші широкі круги читачів, що ще знаходяться під впливом реалізму і сливе вороже відносяться до модерних напрямків літературних, ми не зважуємося давати такі речі, як Ваше ’Тут повинні рожі стояти", яке нам дуже сподобалося.

Наших читачів ще треба виховувати, і доводиться робити це обережно. Бувши у Росії, Ви, певне, трохи познайомилися з умовинами нашого життя і не здивуєтесь тому, що пишу” (5, 27З)2·

Коцюбинському йдеться не про політичну, а про естетичну обережність, про домінування реалізму, проти якого він сам не зважується повставати. З одного боку, йому імпонує європейськість Кобилянської (це підкреслено у всіх його листах до неї) і європейська література взагалі; з другого боку, модернізм, експеримент, повстання проти канонів дещо лякають.

А в пізнішій розгромній рецензії на першу книжку Миколи Філянського (“Лірика”, 1906) Коцюбинський виступає як цілковитий консерватор. І хоча його критика в деталях справедлива, — в цілому вона показує нерозуміння спроби Філянського модернізувати стиль української поезії.

Ця ж сама обережність так і не дозволила йому випробувати великі форми. Він писав якось до Панаса Мирного: “хочеться мені... спробувати свої сили на великій речі, на романі— та лячно...” (5, 221).

Обережність, можливо, була однією з причин відчуття невивершеності, яким тяжко страждав Коцюбинський. Це була справжня драма письменника. “Так мало і так невдатно робив (тепер, як став старший — всі гріхи видніші мені)...” (7, 112) — писав він до Володимира Гнатюка. Він був самокритичним, особливо під кінець життя, і мав добрий літературний смак. Через двадцять років після дебюту він перечитав твори, які принесли йому літературну славу, і був у відчаї, що вони увійшли до його російського видання. “Скільки тут солодкого, ідеалізації селян, яка примітивна техніка і яке без краю скучне! Я просто червонію, перечитуючи повість” (7, 103),— писав він, зокрема, про оповідання “На віру”.

Однак найбільшою драмою і проблемою Коцюбинського було, здається, його особисте життя. Його дружина Віра Дейша (1863 — 1921) була цікавою постаттю. Вона закінчила Бестужевські курси в Петербурзі. За поширення нелегальної літератури в 1893 р. була на півроку ув’язнена у Варшавській цитаделі, а в пізніші роки перебувала під наглядом поліції. Писала популярні статті з природознавства. Вони познайомилися в 1894 р. і одружилися в 1896-му3. Однак його багатолітні стосунки з іншою жінкою дозволяють припустити, що цей шлюб не був щасливим.

Коли Коцюбинський познайомився з Олександрою Аплаксіною в 1902 р., він був уже батьком чотирьох дітей і керівником відділу сільськогосподарської поточної статистики в Чернігові, де вона так само працювала. Взимку 1904-го між ними виникло взаємне зацікавлення.

Роман почався з того, що тепер називається sexual harassment. Коцюбинський покликав Аплаксіну до телефону, який був у коридорі. Насправді ніхто не дзвонив, і це був трюк Коцюбинського, щоб виманити її з кімнати і поцілувати. Вона вирвалася з його обіймів і образилася. Наступного дня з’явилася перша записка4, яку Коцюбинський поклав на робочому столі Аплаксіної. Вона починалася так “Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренно...” Це був березень 1904 р. Однак у цей час Аплаксіна не прийняла залицяння Коцюбинського, хоча він їй подобався. Перше побачення відбулося 3 січня 1906 р. (Цю дату він ціле життя відзначатиме як свято.) Вони гуляли вулицею і вперше розмовляли про свої почуття одне до одного. В малому провінційному місті йти їм було нікуди. Коцюбинський жив із дружиною, чотирма дітьми, матір’ю і сестрою. Аплаксіна — з матір’ю і сестрою. Коцюбинський у цей час мав 41 рік, Аплаксіна — 26.

Зустрічі найчастіше відбувалися на вулиці, в домовленому місці й у певний час. Часом — удома в Аплаксіної, коли там більше нікого не було. Записки передавалися на роботі в умовленому місці, найчастіше клалися в кишеню плаща в гардеробі.

У своїх листах до Аплаксіної Коцюбинський пише, що любить тільки її одну, безмежно і навіки. Ця любовна нота витримана протягом усіх років їхнього листування. На початку їхніх стосунків Коцюбинський у своїх листах дещо загально говорить, що чекає того часу, коли вони з Аплаксіною будуть остаточно разом. Однак ніяких конкретних реальних планів він не робить. Це скоріше мрії егоцентрика.· “Я уверен, что ты была бы прекрасным товарищем мне...”3

Єдина спроба влаштувати якось спільне життя сталася в 1907 р. Коцюбинський написав до свого знайомого в Катеринославі з проханням підшукати йому там роботу, щоб переїхати туди з Аплаксіною. Однак товариш виявився на лікуванні за кордоном, і нічого не вийшло. Стосунки з Аплаксіною залишалися в таємниці, а зустрічі відбувалися в глибокій конспірації.

В 1907 р., дружина Коцюбинського Віра дістала анонімного листа про любовну аферу свого чоловіка. Вона спробувала з’ясувати стосунки з Коцюбинським. Однак він ухилився від чітких пояснень: “Я уклонился от обьяснений— ни да, ни нет. Так пока лучше. На все придет время”6.

Скандал стався на початку 1908 р. До Віри потрапив лист Аплаксіної. Вона знову спробувала з’ясувати стосунки з чоловіком. Тепер Коцюбинський не може заперечити свій зв’язок і бачить свою проблему як конфлікт між почуттям і обов’язком. На цю тему лист до Аплаксіної:

“Пишу тебе после обьяснения, мой друг. Мне предьявлено было твое письмо с добавлением, что это письмо от тебя. Я прочитал и не отрицал. Несмотря на ожидания, — никаких упреков, никаких сцен. Наоборот— столько высказано было благородства, участия и доброты — что я был сражен. (вказалося, что В[ера] И[устиновна] очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне было так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голове. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму — этот конфликт между долгом и чувством. Что делать? Мучительно тяжело. Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня и себе самому!

Не могу сейчас соображать, не могу писать. Сообщаю тебе только факт и жду от тебя ответа по адресу до востребования. М. С. Пиши. Твой”7.

Визнання Віри Устимівни вразило Коцюбинського. Його люблять, отже, з цим треба рахуватися. Адже любов до нього — серйозний аргумент.

Коцюбинський дещо патетично називає свою ситуацію конфліктом між обов’язком і почуттям. Для нього найголовніший персонаж цієї ситуації, її центр— він сам. Це він переживає душевну драму. Це він страждає. Однак рішення про те, що робити далі (сам він не здатний до дії) має прийняти хтось інший. Перед цим фактом він ставить Аплаксіну.

Її перший імпульс — розірвати ці стосунки, які тепер стали безперспективними. Однак Коцюбинський засипає її листами, в яких описує свої страждання, своє горе, апатію, втому, нарешті, свою фізичну хворобу. Він наголошує не на любові, а на дружбі. Як друг Аплаксіна не може його покинути в тяжку хвилину. Врешті, його ламентації зробили своє. Все залишається по-старому, за винятком одного— перспектива спільного життя з Олександрою Аплаксіною більше не обговорюється. Натомість часто обговорюються питання конспірації. Як, наприклад, передавати листи, щоб їх не перехопила дружина. Дарунки, куплені в Італії, Коцюбинський посилає посилкою з Києва на ім’я подруги Аплаксіної. Водночас він же дратується їхньою “обережністю” під час побачень і наполягає, щоб Аплаксіна поселилася сама, і тоді вони б могли вільно зустрічатися в неї вдома.

Що ж до дружини, то можна припустити, що Коцюбинський переконав її ще в 1908 р., що його стосунки з Аплаксіною припинені. Принаймні в листах з Капрі і з подорожей по Європі він посилає Вірі поцілунки, сумує з приводу того, що вона не може бути з ним; ті ж самі слова, тільки у дещо палкішій формі, він адресує і до Олександри Аплаксіної.

Тут я переходжу до найцікавішої і найпарадоксальнішої частини спадщини Коцюбинського — його листування з дружиною Вірою Дейшею та подругою Олександрою Аплаксіною.

Отже, знову повертаюся до Віри Дейші — дружини. Листи до Віри, хоч і мали ще до їхнього одруження “ділову частину” (що купити або продати, прислати чи не прислати), у своїй любовній частині дуже схожі на майбутні листи до Аплаксіної. І в формах звертання (“моя голубко”, “моя дитиночко”), і в любовному дискурсі. Стосовно обох він бере на себе роль патріарха-батька, найчастіше звертаючись “детка” до Олександри і “дитиночко” до Віри. Хоча насправді виявляє інфантилізм у стосунках із обома.

Любовні листи до Віри — ескіз майбутніх листів до Олександри. У другому випадку дуже часто розвиваються риторичні моделі, розпочаті в першому. Схожість листів до обох жінок в деяких випадках просто феноменальна.

Наприклад, лист до Віри від 4 жовтня 1896 р. починається так: “Добридень тобі, моя ясочко! Чи добре виспалась? Дай твої устоньки, очки, бровенята. Цілую без ліку...” (5, 79). А ось початок одного з листів до Олександри 1906 р.: “Доброе утро, Шурочка. Дай губки. А теперь глазки. Целую...”8 Що ж до запитання: “Як спала?”, то воно зустрічається в дуже багатьох листах. Тема “ти мені снилась”— так само найпопулярніша в обох випадках.

Весь любовний дискурс листів до Віри, по-перше, обмежений, по-друге, штучний, псевдолітературний, переповнений пестливими словами, де почуття втілене в зменшувальних суфіксах, як-от: “коханнячко моє гаряче” або “моє серденяточко”, “моє щастячко”. Загалом любовний дискурс в українській літературі на цей час вироблений слабо. Власне, листи Коцюбинського— перша спроба висловити почуття, адресовані конкретним людям. Однак за манерою вони нагадують скоріше пасажі з народницьких повістей Квітки-Основ’яненка. Він цитує вірш Грабовського (переспів вірша Бенедиктова):

Ти моє сонце, південне проміннячко,

Місяць сріблястий, зірка тихесенька.

Ти — моя радість і горе-боліннячко,

Ранок мій ясний і нічка темнесенька! (5,148).

Стиль власних признань Коцюбинського позначений такого роду літературщиною. В російському варіанті, в листах до Олександри, це вдається дещо краще: його почуття сильніші, нарешті, існувала певна російська традиція говорити про почуття, якої ще, по суті, не було в українській культурі.

У 1896-му, в рік їхнього одруження, у листах Коцюбинського до дружини з Криму, де він працював у філоксерній комісії, починаються регулярні звіти про їжу. Віра символізує комфорт родинного життя, а їжа — комфорт його нового стану і певну сексуальну вдоволеність. Лист до Віри 13 жовтня 1896 р: “Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш. Твої листи для мене — половина життя. От і нині дістав листа од тебе... Я мало не з’їв твого листа, таким він був мені солодким, а найпаче від грушової підливки. Ай, ті груші: побились, потовклись та напустили такого соку, що лист твій та бонзині9 книжки як душенина упріли в тому сокові. На превелику силу одліпив я його від коробки і тільки що розклав на столі, щоб хоч місцями прочитати, коли знов лихо: оси зачули, що прийшов лист од Віри, і роєм назлітались його читати” (5, 92). Лист од Віри до Алушти був вкладений у посилку з грушами та яблуками. І, хоч вони потовклися й погнили в дорозі, він дякує за цю солодку посилку, яка видалася йому такою смачною. Коцюбинський, як показують його перші листи до дружини, цінував добру їжу, і ця їжа, за народним українським прислів’ям, була шляхом до його серця. Задоволення від смачної їжі й еротичне збудження зливалися в одне солодке почуття, яке певний час визначало його життя в ролі молодого чоловіка.

І все ж за кілька років його привабив інший смак В одному з ранніх листів до Аплаксіної Коцюбинський писав: “целую твои губки, такие вкусные”10. Або: “...все пальчики целую, глазки, губки. Как вкусно!”11

Смак і апетит до їжі, звичайно, залишився і навіть зріс. У листах до дружини він постійно пише про їжу, режим дня, свої фізіологічні спостереження. Листи до Аплаксіної в перші роки їхнього зв’язку, навпаки, наповнені почуттям, поцілунками, мріями про зустрічі, враженнями від зустрічей, переказами любовних снів тощо. На початку Аплаксіна належить до високої сфери його життя. Любов — духовне почуття. Її місце коло літератури. В одному з ранніх листів до Аплаксіної Коцюбинський пише: “...весь внутренний мир мой наполняешь ты да соперница твоя — литература”12.

Однак про літературу в його листах до Аплаксіної йдеться значно менше, ніж у його листах до Віри кінця 90-х років. З часом літературна тема з листів поступово зникає. Дуже рідко він згадує про читання якоїсь книжки, ще рідше ділиться творчими задумами або ідеями. Зате часто згадує, як він спав, як виглядає або почувається, як змарнів чи поправився, засмаг чи зблід, приймає ліки чи ні, описує безкінечні консультації в лікарів, дантистів, не забуває також згадати про візит до перукаря і кравця з інформацією про ціну пошитого костюма чи плаща. Останнє, звичайно, адресується дружині.

Отже, в листах до Аплаксіної превалює еротика. У листах до Віри— гастрономія. Його апетит— його найбільша радість, симптом його фізичного і духовного здоров’я, про який він майже з піднесеністю повідомляє обох своїх кореспонденток. Тема апетиту поступово поширюється до писання: “...работаю, пишу, но все как-то без аппетита”13. Це адресується Аплаксіній. Ось він у маєтку мецената Євгена Чикаленка під Києвом у червні 1908 р. Тут Коцюбинський відпочиває, нічого не пише й не читає, спить, їсть, загорає. Листи до Віри і до Шури пишуться і відсилаються майже одночасно. Вони містять майже ідентичні пасажі. В листах до Віри, однак, більше побутових деталей, гастрономія — на першому місці. Найбільша радість його канікул — це його гарний апетит. Як-от:

19 червня 1908 р.: “З обідом тут не так погано, як думалось. Живе тут економка, яка старається догодити. Достає десь м’яса, варить каву, а сьогодні зробила на солодке морожене, і навіть добре. Молока багато, і я п’ю його замість чаю” (6, 91).

23 червня 1908 р.: “...сьогодні несподівано занедужав на шлунок, болить голова, не спав, в роті гірко, і нема апетиту. З обідом тут все-таки не дуже добре, бо м’яса нема, кури слабують в селі, і небезпечно їх їсти, а на обід мусять давати все тісто — варене, печене й смажене, що для мене не дуже здорово. Треба якось оберігатися і більше жити на молоці та яйцях”.

Трохи далі в тому ж листі: “Як там з гусінню, чи будуть у нас які фрукти?” (6, 93).

26 червня 1908 р.: “Встаю о 6 або об 1/2, гуляю до 8, у 8 їм яйця, яєшню, печену картоплю, молоко, каву або чай, що сам загадаю. По сніданку гуляю серед поля до 1-ої, коли обід. Розкопав собі спаржу і салату. Видумую сам страви. О 4-й полуденок — кисле молоко або що інше, знов гуляння до 8, коли дають вечерю, а по вечері, о 10, спати. їм доволі багато, більше, ніж удома” (6, 94).

Того ж самого дня в листі до Аплаксіної він описує свій розпорядок дня майже тими самими словами: “...встаю в 6, гуляю до 8. Завтрак (основательный) и опять гуляю до обеда, до 1 часу. Потом гуляю до 8 вечера, с промежутком в 4 на еду. В 8 ужин, в 10 спать”14. Як бачимо, єдина відмінність цього звіту — нема деталей харчування.

І знову лист до дружини, 6 липня 1908 р.: “Почуваю себе добре, хоч вчорашній обід був для мене незвичайний: сардини, балик, мариновані карасі, раковий холодець, мед (такий, що п’ють)” (6, 98).

Перелік цитат аналогічного змісту можна продовжувати. В листах до Аплаксіної, писаних у ті ж самі дні, кулінарна тема звужена до згадки про брак або присутність апетиту. Він обох благає писати якнайчастіше, обом посилає поцілунки, обом скаржиться на самотність і пропонує зустрітися в Києві, до якого з маєтку Чикаленка чотири години їзди.

Коцюбинський кілька разів проводив літні канікули, а останнього разу й зиму в Італії, на острові Капрі. З часом його подорожі ставали все довшими, відповідно, листів до обох жінок писалося все більше і більше. Зазвичай до Капрі він Іде через Львів, Відень, Венецію, Флоренцію, Рим, Неаполь або ж пароплавом із зупинками в Греції, Туреччині та в різних італійських портах. З усіх зупинок і, звичайно, із самого Капрі Коцюбинський пунктуально пише листи до Олександри і до Віри, які відсилаються одночасно і знову майже буквально повторюються, за винятком деяких деталей, а також мови: до Віри листи українською мовою, до Олександри — за кількома винятками, російською.

Коцюбинський уже в 1906 р. знає, що всі його хвороби, від яких він постійно шукав ліку і вдома, і в Італії, викликані роздвоєністю його життя. “Невозможность часто видеть тебя, невольная разлука и неудовлетворенность такой раздвоенной жизнью, какой теперь приходиться жить мне, — все это подчас страшно измучивает меня — и в атом моя болезнь”15, — пише він до Аплаксіної. Він не зміг розв’язати цей життєвий вузол, який із часом усе тісніше затягувався. Почуття подвійності життя і внутрішньої безнадії проступає часом у листах до сторонніх людей. До Чикаленка: “...в останні часи напав на мене такий сум, така безнадія, що все стало байдужим. Не знаю, може, серце тут винне, а може, щось інше, довго було б писати й нелегко писати...” (7, 116). Слово “серце” можна розуміти в буквальному і в фігуральному сенсі. Його подорожі, які ставали все довшими і пояснювалися необхідністю лікування, мали ще й інший сенс. Це була свого роду підсвідома втеча від проблем, тобто від головної проблеми його приватного життя. Тому на Капрі він щасливий. Попри хвороби й деяку самотність, він справді насолоджується життям. І це почуття радості, внутрішньої гармонії вихоплюється в листах, хоча Коцюбинський намагається всіма силами стримати його, не забуваючи в кожному посланні нарікати на свій фізичний стан. Його обидва амплуа: в листах до Аплаксіної — нещасного, змученого чеканням зустрічі коханця, в листах до Віри— хворого чоловіка— не передбачали радісних і веселих тонів в описі власного побуту.

Його листи і записки до Аплаксіної переповнені почуттям, навіть пристрастю. Бачити, цілувати, обнімати, просто бути з коханою жінкою — його найбільше бажання. Однак його любов досить егоїстична. Любовний дискурс листів до Аплаксіної — не тільки і не так “я люблю тебе”, як “люби мене”, “не забувай мене”, “пиши, що любиш”. Або: “Я считаю себя очень счастливым, имея такого хорошего друга, зная, что для меня бьется и живет такое любящее сердце”16. Або: “Все будет хорошо, люби только меня, остальное неважно”17. Навіть його вітання з днем народження позначені цим егоїзмом: “Мне кажется, ты родилася для того, чтобы наши души могли встре-иться на нашем земном пути и слиться в одном большом чувстве...”18

Письменник, чоловік навіть не приховує того, що в Аплаксіній шукає окраси для свого життя, стимулу своїх почуттів і своєї творчості: “Если великий Дайте имел свою Беатриче, то пусть позволено будет мне, обыкновенному смертному, иметь свою Беатриче-Шурочку, любовь которой зажигает во мне огонь и согревает сердце. Вот сейчас — мне хочется прижать твои руки к моєму сердцу и с благодарностью, с глубокой радостью поцеловать их за то, что они дали мне счастье, оживили и украсили мою жизнь”10 Очевидно, Аплаксіна іноді підозрювала його в егоїзмі, адже він відповідав їй: “...я все думаю, что ты не считаешь меня холодным эгоистом, думающим всегда только о себе”20.

У цілій низці листів із Капрі (1911 р.) Коцюбинський описує Аплаксіній своїх численних прихильниць, які приносять квіти, записки, а також залицяння до нього італійських жінок. І справа не тільки в тому, що він любить увагу до себе, хоч і часто зауважує, що товариство його обтяжує,— він свідомо пробує викликати ревнощі і заздрість Аплаксіної. Очевидно, вона дорікає йому, а він запевняє, що вона не має підстав для ревнощів.

Крім того, любовний дискурс Коцюбинського парадоксальним чином позначений дидактизмом. Він звертається до Аплаксіної майже з моралізаторськими закликами: “Не бойся разочарований, люби и береги нашу любовь. Любовь надо беречь”21.

Коцюбинський обсесивно стежить за своїм організмом, їжа, як дозволяють припустити його листи до дружини, є основним інтересом його життя. Від їжі залежить тілесне здоров’я, а від нього — духовне. Від останнього ж — можливість думати і творити. Він невтомно описує Вірі найменші деталі свого стану, апетиту, вигляду, режиму, шлунка (“добрий шлунок” або “поганий шлунок” — незмінна деталь кожного листа, він стає своєрідним фетишем, яким буває хіба що для дітей молодшого віку). Віра, його дружина, яка в молодості була революціонеркою, судячи з їхнього листування, не просто прийняла патріархальний розподіл ролей у сім’ї, — в своєму шлюбі вона почала виконувати роль матері свого чоловіка. їй належалося, зокрема, приймати фізіологічні звіти про те, як йому їлося і як по тому працював його шлунок Що ж до самої матері, то вона зіграла в житті Коцюбинського особливу роль. Стосунки Коцюбинського з матір’ю і їхній вплив на формування його особистості та творчості мали б стати окремою темою психоаналітичного характеру. В рамках цієї статті зазначу, що Коцюбинського з матір’ю пов’язували близькі стосунки в його дитинстві та юності, через неї він у молодості кинувся на батька з ножем, а після його одруження вона жила з ним та його родиною. В час його від'їздів нею опікувалася Віра.

На Капрі Коцюбинського захоплює природа, краса пейзажу, чистота, але так само і їжа, про яку він звітує з бухгалтерським педантизмом: “...Годують три рази в день: вранці 2 чашки какао, або кави, або чаю, масло, мед. В 12 1/2 сніданок з 2 страв (одна м’ясна), сиру і фруктів. В 7 1/2 обід з 5 чи 6 страв. Все смачно і дуже по-панськи. За це все я плачу 6 лір на добу, себто 37 к. х 6 = 2 р. 22 к. Так дешево — трудно і уявити собі...” (6, 124).

Ще один лист із Капрі, того ж самого 1909 р: “Хоч у Відні я й не був у лікаря, проте знав, що буду почувати себе добре на Капрі, — і справді так воно вийшло. Каву і вино я покинув пити. П’ю часом трошки вина, що називається ’’Вермут Торігно", — се солодке, смачне вино, настояне на ароматичних гірських травах і таке корисне для шлунка, як “Сан-Рафаель”, тільки дешеве. Замість кави п’ю какао, дві великі чашки щоранку, з маслом, медом і докторським хлібом. Молока не п’ю, бо не треба. Тут так добре годують, що більше їсти не можу. Сплю добре..." (6, 134).

Листи з Капрі 1910 і 1911 р. наповнені аналогічними за детальністю звітами про з'їдене і випите. До Віри з пароплаві, Константинополь, б червня 1910 р.: “Годують нічого собі, вії сніданок з 4 страв, в б 1/2 обід з б страв, фрукти і кава. Дають і вино. Тільки вранці погано, бо дають чорну каву. Мушу замовляти собі какао і молоко, і за це окрема плата” (7, 17).

9 червня 1910 р., по дорозі з Салонік до Афін, з того ж самого пароплава: “Готують тепер зовсім порядно, на сніданок 4 страви (суп, конче, сир, вино, фрукти). На обід 6—8 страв, вино, фрукти, чорна кава. Сплю часом і вдень, спочиваю" (7, 21).

Нарешті, з Капрі 16 червня 1910 р.: “Годують так смачно, гарно і гігієнічно, що і слів нема на похвалу. Ще кращий кухар, ніж торік. Трохи мало дають, але я не голоден, бо страв багато” (7, 24). 1

В усьому іншому — описах природи, народних свят, подорожі з Горьким на яхті і т. і. — листи до обох жінок майже точно повторюються. А деякі з них цілком ідентичні. І все Ж В одному з листів до Аплаксіної він не витримав і поринув у свою улюблену гастрономічну тему:

“Спрашиваешь, чем я питаюсь, есть ли здесь фрукта. Остров славится фруктами на весь свет. Ежедневно ем апельсини, которые подают нам прямо с дерева, с листьями на ветках, сочные, ароматные и сладкие, какие мы не едим у себя. Пожираю персики, абрикосы, сливы, миндаль (еще зеленые, но тем вкуснее), черешни. Скоро будет готов виноград, но я уже не дождусь. Словом, фруктов очень много. Вообще же кормят меня чудесно, роскошно даже, кроме того, подается все очень изящно...”22 Далі Коцюбинський описує кімнату, меблі, ціни, готельні порядки, нарешті, вид із вікна.

Отже, злам нарешті відбувся. Чим ближчий стає їхній зв’язок із Аплаксіною, тим більше еротичну гастрономію заміняє реальна. А любовний дискурс стає дискурсом переповідання харчування та його ритуалів, присутності чи відсутності апетиту. Чим більше він згадує про те, що їсть, тим менше він пише про те, що написав чи прочитав. Паралельна тема до їжі — розлінувався, нічого не читаю, відпочиваю.

З віком Коцюбинський починає культивувати досить гедоністичний стиль життя. Хоча і тут він роздвоєний: з одного боку, прагне елегантного життя, з другого — постійно сумнівається, чи може собі його дозволити. Він нарікає в листах на і брак грошей, однак живе у найдорожчому на Капрі готелі. І Його найбільша насолода, майже екстаз — їжа. От він у старовинній кав’ярні в Константинополі: “Ложусь на диван, подают мне сладкий кофе, горячий уголь для папирос. Лежу и наблюдаю эту своеобразную азиатскую жизнь...”2? А от вже на Капрі: “...после обеда нежусь в удобном раздвижном кресле”24. І все ж, хоч його ваблять гастрономічні насолоди, він не гурман, що цінує рафінований смак і букет вина, — він цінує кількість, корисність, а також, бажано, дешеві ціни.

Дбаючи про своє здоров’я, Коцюбинський постійно вигадує для себе дієти, рецепти. Він то п’є вино і каву, то утримується від них, то дозволяє собі молоко, то забороняє. Навіть в останні місяці життя, коли стан його серця серйозно погіршився, він пробує лікувати себе дієтою, вважаючи, як це свого часу робили Гоголь або Ніцше, що всі проблеми його здоров’я пов’язані зі шлунком. Про це йдеться в його останньому листі з лікарні до Аплаксіної.

Правильна їжа — не лише запорука здоров’я, а ще й ключ до краси. Коцюбинський надзвичайно стежить за своєю зовнішністю і культивує свою красу: “Часом я сам любуюсь собою в дзеркалі, такий маю здоровий вигляд...” (7, 57) — пише він в одному з листів до Віри. Він навіть починає фарбувати посивілу борідку, чим дивує старих знайомців.

Головна його порада Аплаксіній — добре їсти і поправлятися. Поправитися — означає поздоровіти і погарнішати. Цього він прагне сам і просто ламентує, коли на відпочинку не поправляється. 15 січня 1912 р. до Віри з Капрі: “І їм добре, і сплю — а не поправляюсь чогось. Не знаю. Певно, трудно мені поправитись” (7, 178).

Процес свого поправляння він коментує в численних листах до обох жінок. Те ж саме він радить Олександрі: “Очень меня радует, что ты хорошо проводить время, беспокоит только, что устаешь. Ведь ты так и не поправиться, а между тем, за этот месяц ты должна бы сделать запас на весь год”25.

Або з Криворівні, липень 1912 р.: “Очень меня обрадовалр известие, что ты поправляєшся. Ты знаешь, я всегда хотел видеть тебя полной, здоровой. Полнота тебе идет, решительно утверждаю.

Я тоже, кажется, растолстею здесь: ем непомерно много как нигде и никогда. Кормят 4—5 раз в день, причем аппетит возрастает соразмерно количеству блюд. Здесь очень много земляники, мыпоглощаем ее в невероятном количестве; кроме того, имеем ежедневно свежую чернику, которую приносят корзинами. Скоро поспеют черешни (здесь все поздно зреет) и малина лесная, а также ягода, называемая здесь “гогозы”, очень вкусная и красивая”26.

Він пишається тим, що може їсти дуже багато, а також за будь-яких обставин. Ось він на пароплаві з Мессини до Неааполя: “3 Мессини до Неаполя гойдало нас страшенно. Всі були слабі, на палубі стояв стогін, ніхто нічого не їв, тільки я та один грек, та ще капітани, як добрі моряки, почували себе чудесно, їли і гуляли, хоч доводилося і раком ставати на пароходній палубі” (7, 26).

Майже в усіх процитованих описах їжі (і в сотнях непроцитованих) впадає в око її кількість, як-от: “непомерно”, “невероятно” тощо. Рідко з’являються естетичні коментарі на зразок “красива ягода”. І ще рідше згадки про смаки та їх розрізнення. Якщо прийняти відому семіотичну опозицію між manger і gotiter27, де в першому випадку їжа означає силу і владу, а в другому — смак, то Коцюбинський схиляється до manger. Це парадоксальний висновок для письменника, який вважається найелегантнішою людиною і найбільшим естетом літературної форми, стилю, мови в українській прозі.

Найцікавіша (з гастрономічного погляду) частина перебування Коцюбинського на Капрі— це його трапези з Максимом Горьким. їхній опис— апофеоз їжі як manger. Горький проживає на віллі, де разом із ним часто живуть численні родичі і друзі. Багатство і відкритість цього дому, уславлені гості серед яких Шаляпін і Бунін, розкоші столу, обіди, які не раз тягнуться за північ, нескінченні дебати про літературу (“..література за обідом і по обіді, за вечерею і по вечері розмови, суперечки, читання і знов читання” (7, 177),— все це потрясає уяву Коцюбинського, хоч він і сам далеко не аскет. Стиль життя Горького викликає в Коцюбинського змішане почуття захоплення й остраху.

Під час останнього перебування на Капрі в 1911 році Коцюбинський живе в Горького. Як завжди, нарікає (в листах до обох) на самотність. Крім того, скаржиться, що йому не вистачає часу на літературні заняття. Однак це й не дивно: з розпорядку дня, який він переповідає Вірі, видно, що на їжу витрачається близько 5 годин: “Мій день сходить так: встаю у 8 1/2, о 9 п’ю каву (властиво — молоко) з маслом і докторським хлібом і заїдаю мандаринами, фігами, сухим виноградом або яблуками. Потому зараз сідаю за роботу ...і працюю до 1 год. О першій обід, який з розмовами і з читанням газет тягнеться до 3 год. Тоді іду гуляти. Часом гуляю з знайомим галичанином. О 5-й вертаюсь додому і читаю до 7. Од 7 до 9 вечеря — і тоді знов пишу до 11 1/2, в 12 спати” (7, 163). І в тому ж листі трохи пізніше: “Нарікаю тільки, що дні короткі, не стає мені часу, мало читаю...” (7, 164).

Найбільше вражають Коцюбинського влаштовувані Горьким пікніки з рибальством. Спочатку Коцюбинський ставиться до цього з пересторогою: “Представь себе — и я ужу. Сначала мне было совестно подсекать клюющую рыбу, ей это больно, а теперь озверел и вхожу в азарт”28. Співчуття до “бідної риби” трохи фальшиве, враховуючи далеко не вегетаріанські смаки Коцюбинського, а формула озвіріння (“озверел”) додатково підтверджує функцію їжі як manger.

Влітку 1910 р. Горький влаштовує рибалку на честь Коцюбинського. Вона так вразила Коцюбинського, що він переповідає про це в кількох листах. До Аплаксіної: “Теперь расскажу тебе о грандиозной рыбной ловле, устроенной Горьким специально для меня. В час ночи рыбаки закинули в море, на дно, на глубине 600 аршин веревку с крючками. Веревка такая длинная, что легла на дне на протяжении 5 — 5 1/2 верст. В 6 часов утра мы были уже на море — на 3-х громадных баркасах. 10 рыбаков и наша компания начали вытягивать веревку. Море спокойно, как зеркало. Сначала начали попадаться морские звезды, ежи, летучие рыбы-ласточки, но вот видно, как серебряной змеей что-то извивается в воде, и скоро вытягивают морского угря, величиной выше моего роста и толщиной в 2 человеч[еские] ноги. Он бьется и трепещет, но его оглушают желєзным крючком и бросают в лодку. Вот опять тянут рыбу-черта, всю красную и странную, похожую на Мефистофеля в красном плаще. Затем опять угри, рыба-черт и др. удивительные громадные рыбы. Наконец начинают попадаться небольшие, аршина по 1 1/2 акули. Ми тянєм веревку бєспрерывно уже целых 4 часа и забрасываем лодку рыбой, причем одна страннее и цветнее другой. Наконец веревка рвется, что-то тяжелое порвало ее. Долго мучаются рибаки и вытягивают чудовище-акулу, 3 1/2 аршина, 9—10 пудов весом. Она жива, не может только освободить рот от крючка и все старается перевернуть лодку. На нее накидываются, бьют ее железом, но она обдает нас брызгами, дышит тяжело и открывает рот с тремя рядами зубов, в котором с удобством могли би поместиться две человеческие, даже дамские, в модних шляпах голови... Шесть часов вытягивали веревку, весь баркас нагружен рыбой. В 12 часов заехали в грот и в дикой обстановке первобитных людей устроили завтрак. Пели песни, пили вино и торжествовали победу над акулой, привязанной к лодке, как пленник. К 7 часам вечера возвратились домой после целого дня, ярко проведенного на море. Потом я отправился к Горькому на обед, ел акулу (здесь их едят) и угрей, и просидели до 12 ч. ночи”29. (Того ж самого дня Коцюбинський послав листа дружині, де описав ту ж саму морську розвагу, з кількома додатковими деталями: “Для дітей я виколупав очі з акули, вони такі круглі, як кульки, тільки стали не зелені, а прозорі. Шкода, що, засихаючи, вони поморщились. Опріч того, одрізав крила од риби-ластівки. Ця риба зовсім нагадує ластівку і літає. Взагалі збираю для дітей все, що можу...” (7, 39).

В цьому епізоді їжа позбавлена будь-якого елемента гурманства, — навпаки, вона стає втіленням сили і насильства, виявом агресії. Бажання добути їжу, дика радість від власноручного вбивання, до того ж убивання значно більшої кількості риби, ніж може з’їсти ця вишукана літературна компанія, охоплює Коцюбинського і його курортних товаришів. Апофеоз насильства — добивання акули і виколупування з неї очей на сувеніри.

Обсесивне об’їдання відбилося і в листах з Карпат, де Коцюбинський збирав матеріали для “Тіней забутих предків”. “Багато їм” або “...займаюся тим, що їм, од ранку до вечора” (7, 129) — типовий коментар цього періоду в житті письменника. Коцюбинський пильнує, щоб не пропустити жодного літнього овоча або фрукта. Навіть по дорозі з Капрі з тамтешніми екзотичними фруктами, які він навіть посилає дружині і дітям додому, і в листі з Карпат, де так само вистачає гірської і лісової екзотики, він перепитує Віру, яка весь час, як і Аплаксіна, перебуває в неекзотичному кулінарно Чернігові: “Чи лишили для мене вишню? Я сього року не їв вишень” (7, 135).

У 1912 р. здоров’я Коцюбинського різко погіршилося. Він помер у 1913 р., після кількох місяців перебування у найкращій київській клініці. Він мріяв побачити Аплаксіну під час свого лікування в Києві, однак це не вдалося. (Страх, що обидві жінки зіштовхнуться, відвідуючи його в лікарні, виявився непереборним, і тому його остання зустріч з Олександрою Аплаксіною так і не відбулася. Залишилися тільки листи, не менш пристрасні і мрійливі, ніж перші, майже десятилітньої давності.)

У листах із лікарні він нарікав на одноманітну лікарняну їжу, детально описував її, а також пов’язані з нею фізичні відчуття: одноманітність і неадекватність харчування завдали йому не менших страждань, ніж хвороба.

Як проектується ця риса Коцюбинського-людини на тексти Коцюбинського-автора? Треба сказати, їжі та її споживання в творчості Коцюбинського не менше, ніж у творчості Котляревського або Гоголя. Вона домінує над характерами, над ситуаціями життя героїв, над самим текстом так само, як і над життям автора, що послідовно витворював образ естета, для якого краса, культура, духовність стояли на першому місці. Культивуючи естетизм та елегантність, він концептуалізує своє власне ставлення до їжі в діаметрально протилежний спосіб. Письменник не говорить правди про себе. Ось — різдвяний обід 1911 р. в Горького, приблизно однаково описаний у листах і до Віри Коцюбинської, і до Олександри Аплаксіної: “Стіл був заставлений всякими стравами — шинка під турецьким флагом і індик під італійським, холодні закуски, вино, квітки і торти” (7, 165). А ось оповідання “Лист”, написане в грудні 19П р. на Капрі. Воно є маніфестом зречення м’яса як символу насильства над беззахисною природою. Оповідання настільки цікаве, що про нього варто згадати детальніше.

На Великдень син відвідує матір і сестру. Вони заготовляють колосальну кількість їжі. Він бачить гори зарізаних курей, качок, нарешті, порося, яке нагадує йому малу дитину, і це видовище вбивства знищує його апетит. У нього невроз. їжа як насильство, апофеоз manger потрясають його ніжну душу. В кухні він прозріває: їжа дає існування, побудоване на знищенні іншого життя. На початку він протиставляє родинні обіди ресторанам і кав’ярням або фабричним формам годування людей. Наприкінці він не тільки не може їсти м’яса, а й відчужується від родини. “Дні минали безрадісно, в’яло і без того тепла, якого я так прагнув зазнати в родині. Щось стало між нами. Я не смів притулитися до материних грудей, обняти сестру” (3, 237).

В “Листі” Коцюбинський описує себе — тільки “навиворіт”, навпаки. У темі руйнування сім’ї, втіленому в утраті смаку і інтересу до їжі, втілились його власний невроз, його особиста драма. Назва цього оповідання так само здається не випадковою для людини, яка писала, за власним визнанням, п’ять-шість листів щодня. Між листами реальними і “Листом” вигаданим, художнім — цілковита прірва. В цій амбівалентності — увесь зрілий Коцюбинський. У творах він хотів бути не тим, ким був насправді. За спокійним плином його сімейного життя ховалася драма почуття, з яким він собі не дав ради. А в текстах він ховає власну особистість, свою психологічну і естетичну розгубленість, інфантилізм, нарцисизм. Коцюбинський, ніколи не переміг своєї роздвоєності; в метафоричному сенсі їжа “з’їла”, пережувала і перетравила його любов. Проекцією цієї драми стала література.

Примітки

1 Таким його сприйняв один з найбільших естетів в українській культурі Сергій Параджанов, який за повістю “Тіні забутих предків” поставив у 1964 р. один з найвідоміших своїх фільмів, що відкрив ім’я Михайла Коцюбинського для західного світу. В англійському перекладі повість вийшла 1981 р.: Mykhailo Kotsiubynsky. Shadows of Forgotten Ancestors.— Littleton, Colorado, 1981. Сергій Параджанов також написав сценарій за оповіданням Коцюбинського “Intermezzo”, що його у 1970 р. студія імені Олександра Довженка в Києві не прийняла до постановки.

2 Всі твори та листи М. Коцюбинського, за винятком листів до Олександри Аплаксіної, цитуються за виданням: Коцюбинський М. Твори: В 7 т. — К, 1973 — 1975. У тексті вказуються том і сторінка.

3 309 листів Коцюбинського до Віри зберігаються в Чернігівському музеї Коцюбинського. Вони в основному опубліковані.

4 У Відділі рукописів Інституту літератури АН України зберігаються 330 листів і записок Коцюбинського до Олександри Аплаксіної. В 1938 р. вони були видані окремою книжкою, однак з деякими купюрами, переважно не інтимного, а політичного характеру. Наприклад, були вилучені всі згадки про сина Коцюбинського — Юрія, розстріляного в 1937 р., включно зі згадкою про його пневмонію в п’ятилітньому віці, тощо, а також про Шаляпіна і Грушевського. В найповнішому семитомному виданні Коцюбинського ці листи надруковані з колосальними купюрами, на цей раз особистого плану. Вилучено було все, що могло б вказувати на їхні інтимні стосунки. В “Літописі життя і творчості Михайла Коцюбинського” (Київ, 1965) про ці стосунки немає жодної згадки. Листи Аплаксіної до Коцюбинського не збереглися. Очевидно, він їх знищував, щоб вони не потрапили до дружини. Принаймні натяк на це є в одному з його власних неопублікованих листів до неї 1906 р.: ’’Все, что ты пишешь, я сохраняю в своем сердце, бумагу же предаю наиболее почетной и красивой смерти — сожжению” (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ, ф. 7, од. збер. 96).

5 Листи Μ. М. Коцюбинського до О. І. Аплаксіної. — К, 1938. — С. 57.

6 Там само. — С. 60.

7 Там само. — С. 95.

8 Там само. — С. 12.

9 Йдеться про одного з працівників філоксерної комісії.

10 Листи Μ. М. Коцюбинського до О. І. Аплаксіної. — С. 56.

11 Це місце було вилучене з листа упорядником при публікації, тому цитується за рукописом. (Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАНУ, ф. 7, од. збер. 279)·

12 Листи Μ. М. Коцюбинського до О. І. Аплаксіної. — С. 67.

13 Там само. — С. 125.

14 Там само. — С. 86.

15 Там само. — С. 48.

16 Там само.

17 Там само. — С. 163

18 Там само. — С. 216—217.

19 Там само. — С. 126.

20 Там само, — С. 154.

21 Там само. — С. 120.

22 Там само. — С. 119·

23 Там само. — С. 133·

24 Там само. — С. 136.

25 Там само. — С. 127.

26 Там само. — С. 225.

27 Її запропонував Ronald Tobin, аналізуючи Мольєра: “Les mets et les mots: gastronomie et semiotique dans L’Ecole des femmes”, Semiotica 51 (1984), і на цій же опозиції Ronald D. Leblancпобудував аналіз “Ревізора” Гоголя: Satisfying Khlestakov’s Appetite: The Semiotics’ of eating in The Inspector General. — Slavic review. — Vol. 47. - №. 3 (1988), P. - 460 - 498.

28 Листи Μ. M. Коцюбинського до О. І. Аплаксіної. — С. 142.

29 Там само,— С. 147 — 148.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.