Всі публікації щодо:
Літературознавство

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ - Соломія Павличко 2002

СТО РОКІВ БЕЗ ФРОЙДА - ІНШІ ЕСЕ ТА ДОСЛІДЖЕННЯ

Книжка Фройда “Тлумачення снів”, що вийшла 1900 р., вважається одним з інтелектуальних початків XX століття. Не того XX століття, котре прожила Україна, а того XX століття, якого вона не прожила, яке пройшло повз неї, від якого її було відрізано. Мало яка сфера науки так переконливо показує ізольованість України від інтелектуальних доріг XX віку, як психоаналіз.

Психоаналіз Зиґмунда Фройда, потім аналітична психологія Карла Юнґа, потім Лаканова адаптація Фройда до французького інтелектуального ґрунту, полеміка з Фройдом структуралізму та феноменології, а також його комбінація з різноманітними способами аналізу культури — все це відбувалося без української інтелектуальної участі.

Поки поняття й терміни психоаналізу засвоювалися різноманітними інтелектуальними дискурсами XX століття, в України була своя дорога. Без психоаналізу. І без Фройда. Принаймні його впливу сьогодні не видно ні в клінічній практиці, ні в сучасних психологічних студіях, ні в нарисах з історії психології чи літератури не те що старих радянських часів, але й 90-х років. Якщо Фройд і згадується, то, як правило, побіжно й у поблажливому тоні: наприклад, підручник “Основи психології”’, виданий 1995 р. за редакцією О.В. Киричука та В.А. Роменця в програмі “Трансформація гуманітарної освіти”, не згадує Фройда ні в розділі “Методи психології”, ні в розділі “Галузі психологічної науки”. Йому, правда, присвячено зо два рядки в розділі “Історичне становлення психологічних знань”, а також його ім’я зазначено в табличці, що має назву “Психологія XIX—XX століття”, де поряд із Фройдом і Юнґом називаються не лише Бехтерєв і Павлов, але й Потебня, Веселовський, Франко, Бердяєв, а також класики радянської психології. Сам Фройд бачив психоаналіз фундаментом психології. І хоча сьогодні питання “фундаменту психології” різні школи цієї науки вирішують по-різному, все ж усі вважають Фройда психологом номер один. За винятком авторів українських, “трансформованих” “основ психології-”. Ще одна не так давно видана книжка “Філософія. Курс лекцій” (автори І.В.Бичко, В.Г.Табачковський, Г.І.Горак та інші) ставить Фройда в ряд філософів, але називає його філософію “типовою міфологічною конструкцією”.

Опублікована в Харкові книжка “История психоанализа в Украине”2 витримана в інакшій тональності, крім того, вона змушує почути в какофонії нашого минулого слабеньку партію психоаналізу.

На жаль, те, що батько Зиґмунда Фройда народився в Тисьмениці, а мати — в Бродах, а він сам прожив майже ціле життя у Відні, не вплинуло на розвиток психоаналізу навіть в австро-угорській частині України. Тим часом у перше десятиліття століття до Фройда прямували багаті пацієнти з української частини Російської імперії (як-от знаменитий “чоловік-вовк” Сергій Панкеєв). З Одеси, Харкова, Києва до нього приїжджали на навчання лікарі. Повертаючись додому, вони викладали психоаналіз в університетах, практикували його в клініках, також перекладали російською мовою твори Фройда й писали про нього статті. Йдеться про таких учених, як І. Хмелевський, М. Вульф, А. Гейманович, А. Бірштейн, статті яких опубліковано в книжці під дещо трухлявою рубрикою “Психоанализ в дореволюционной Украине”. Статті вказаних авторів мали головно популяризаторський характер. Вони намагалися коротко ознайомити місцевого, звичайно професійного читача з новими на той час теоріями, навколо яких точилися баталії в Європі.

Самі професори належали до того інтелектуального середовища в Україні, яке до української культури не мало жодної го стосунку. Вони перебували в іншій культурній і мовній площині, не мали впливу на формування критичних чи аналітичних дискурсів власне української культури, та й не плекали таких амбіцій. Сьогодні, однак, російськомовність цих статей зовсім не перешкоджає ввести їх до антології саме українського психоаналізу. Адже й упорядники книжки, які, поза сумнівом, вважають себе українськими науковцями, всі свої статті (про які поговоримо далі) написали саме російською мовою.

Інакша справа зі Степаном Балеєм. На відміну від одеських чи харківських професорів, він перебував у рамках українського культурного світу й не тільки писав українською мовою та для української публіки, а й першим застосував психоаналіз до одного з явищ української культури.

Степан Бал ей 1910 р. захистив у Віденському університеті докторську дисертацію з психології. Наступного року уривки з неї у вигляді статей (“Про поняття психологічної основи почувань” та “Про ріжницю між почуваннями осудними і представними”), а також розвідки на теми сучасної філософії друкувалися в “Літературно-науковому віснику” та “Записках НТШ”. 1916 р. він опублікував окремою книжкою психоаналітичне дослідження “3 психології творчості Шевченка”, написане, на погляд харківських упорядників, на “галицийском варианте украинского языка”.

Буквально в першому реченні цієї праці Балей пише про те, що “не одному з нас, кому довелося стрінути з новими методами розсліду мистецької творчості”, популярними в німецькій та інших літературах, “було б цікаво приложити одну чи другу з сих метод до Шевченкової творчості”. Нові методи легко покажуть, що творчість Шевченка не є проста, що його “індивідуальне життя” залишалося поза увагою. За межами “народницьких чи суспільницьких переживань” лежить невідома сфера поетової душі.

Книжку відкриває розділ “Замітки про психоаналіз”. В ньому висловлюється теза про те, що естетична вартість твору не залежить від “психічного підкладу”, з якого він виріс. Однак, якщо твір — це не лише причини та наслідки, з якими він пов’язаний з дійсністю, то психологічні джерела його стають украй важливими. Балей далі викладає головні засади психоаналізу. (Він знає, що психоаналіз уже розділився на окремі течії. Від “ортодоксального” фройдівського напряму вже відкололися й почали витворювати нові психоаналітичні школи Адлер і Юнг.) Отже, головні положення психоаналізу за Балеєм: важливість переживань дитячого віку, дитяча сексуальність, Едипів комплекс, “сни наяву” (Tagtraum), сублімація. Варто зауважити, що виклад Фройдових ідей у Балея дещо пригладжений. Головного для Фройда питання сексуального життя львівський учений торкнувся обережно, очевидно, остерігаючися вразити ніжні нерви галицької інтелігенції.

Другий розділ книжки називається: “Ендиміонський мотив у Шевченка”. Автор нагадує класичний міф: богиня Селена присипляє Ендиміона, щоб у його сні насолоджуватися його любов’ю. Йдеться, отже, про любов інфантильну, пасивну, про любовну ситуацію, в якій присутній “немужеський”, “дитинячий” компонент. Балей ілюструє “ендиміонські” любовні стосунки на прикладі творів Кнута Гамсуна “Голод” і “Вікторія”. На думку критика, сліди інфантилізму в геніїв затримуються надовше, ніж у звичайної людини. Відтак їхні любовні почування теж інфантильні. Так, Беатриче в “Божественній комедії” є матір’ю-коханкою, а поема Юліуша Словацького “В Швейцарії” є “поетичною парафразою ендиміонської мрії поета, вирослій на еротичному тлі, а забарвленій пасивізмом і інфантилізмом...”. Принаймні два Шевченкові твори, вважає Балей, побудовані як ендиміонський мотив: частина “Гайдамаків”, у якій ідеться про любов Яреми до Оксани, й вірш “Мені тринадцятий минало”.

Далі Балей шукає події, переживання та бажання, які могли б спричинити цей мотив, у реальному поетовому житті. В Шевченкові, на погляд дослідника, розвинулася мрійливість, зрозуміла за його способу життя. Він не зазнав повної щасливої любові, був самотнім. Тому він пережив те, в чому йому відмовило життя, у своїх візіях і фантазіях. Крім того, Шевченко був вразливою людиною і гостро реагував на дисонанс між бажаним і дійсним.

Балей аналізує дитячу закоханість Шевченка в дівчину Оксану, яку пізніше спіткала доля Катерини. Цей ідеальний образ-спогад став психологічним поштовхом для творення деяких Шевченкових образів (як-от Оксана з “Гайдамаків”), крім того, він виростав не так зі спогадів, як із фантазій поета, стаючи проекцією ідеального, не здійсненого бажання. Балей бачить у Шевченка типове для нього (і для інших поетів) поєднання інфантилізму з еротикою. Ставлення до дівчини (“Мені тринадцятий минало”) має виразний нюанс почувань дитини до матері. Тому Балей доходить висновку: “Тенденція до креовання постатей, ліплених з пам’яті і фантазії, які олицетворяють почасти любку, а почасти матір і які є предметом почасти любовних і почасти діточих почувань ....лежала, отже, і в Шевченковій психіці”.

Наступний розділ дослідження Балея має назву “Фемінізм Шевченка”. Йдеться не про фемінізм у сучасному розумінні слова, а про фемінність, жіночість Шевченка, його самоідентифікацію з жіночими образами. Шевченко виявляє стільки співчуття жіночій душі та долі, тому що в них втілюєтся сам. У творчості Шевченка, на думку Балея, не можна оминути факту, що жіночі образи висуваються на перше місце порівняно з чоловічими. Жінка в Шевченка є об’єктом естетичного та релігійного культу. Релігійний культ, своєю чергою, концентрується навколо двох точок: дівочої непорочності й материнства. Мотив зганьблення жінки, занапащення її чистоти, а відтак унеможливлення її щасливого материнства не просто головний у Шевченка. Він найпривабливіший для нього інструмент символічного висвітлення власної долі. “Поет вважав свою власну судьбу оскверненням Божого образу, який лежав у його душі; а в постаті поганьбленої жінки йому підсувався найсовершенніший символ сего осквернення”. Тому поет органічно вживається в образ матері-покритки. Власне, Шевченко не міг знайти яскравішого способу висловлення трагедії, ніж образ наруги над святістю дівоцтва і материнства.

Балей припускає, що зганьблення Оксаночки, Шевченкової “любки з дитинячих літ”, асоціюється в поета зі зганьбленням його власного щастя. Однак пригода з Оксаною не є причиною мотиву покритки. Навпаки, виробляючи його в пізніших роках, він ніби згадав про дівчину як про свого роду документ, доказ зі світу дійсності для обґрунтування поетичного мотиву. Коли поет дивиться на молоду жінку або дівчину, в нього спочатку пробуджується почуття естетичного захвату, а потім уява перетворює цей образ на образ жінки, змарнованої лихою долею.

В душі поета борються два способи відчування жіночого світу: оптимістичний і песимістичний. У рамках ендиміонського мотиву жінка ясна, тобто “має в собі міць втихомирювання болю, осушування сліз і упоювання щастям”. У рамках іншого мотиву жінка стає “олицетворенням недолі, образом болю і муки”. Поступово другий мотив переважає. В поемі “Наймичка” два мотиви сходяться. Вони так само зближуються в культі мадонни, що є матір’ю і покриткою водночас. Його мадонна є свята попри те, що вчинила гріх, навіть саме через те, що його вчинила. Балей шукає аналогій і знаходить їх у Рафаеля й Сеґантині. Рафаель поставив материнство на п’єдестал святості, тому що з раннього віку залишився сиротою. Він творить у мистецтві те, в чому йому відмовило життя,

“його зображення мадонни є на ділі апотеозою спомину його власної матері”. Те ж саме стосується і Сеґантині. Балей посилається на психоаналітичну студію Сеґантині, що її зробив Фройдів учень Карл Абрагам. Той писав, що Сеґантині в дитинстві (“дитина-хлопець”) відчував до матері амбівалентне ставлення як до “матері-любки”. Саме тому її рання втрата мала такий переломний ефект на його життя. В зрілому віці митець шукав повторення любові дитячих років. Звідси починається його культ материнства, який був сублімуванням любові дитини до матері.

Балей уникає категоричних порівнянь і остаточних висновків. Він вважає, що теорія про роль дитячого лібідо ще недостатньо розвинута, й закликає наступних дослідників Шевченка звернути увагу на цю тему. Певний відступ від психоаналітичних традицій можна побачити в тому, як Балей підкреслює, що постать матері-покритки є відблиском самого Шевченка, а не матері поета. На відміну від Сеґантині, Шевченко ніде не говорить про своє ставлення до власної матері. Балей згадує і Фройдову студію про Леонардо да Вінчі, називаючи геніальним здогад Фройда про схожість матері художника до мадонни на одній із його картин. (Балей, однак, нічого не говорить про головну Фройдову тезу в цій праці, яка називається “Леонардо да Вінчі та спомини його дитинства”, — про вплив особливо ніжної любові до матері, власне, до двох матерів художника, на пізнішу гомосексуальність італійського митця.) Балей завершує розділ словами про те, що з образом матері-покритки, як і з усміхом Мони Лізи, лишиться “якась дрібка нерозв’язаної тайни”.

В четвертому розділі, “Замітки про містицизм в творчості Шевченка”, йдеться про релігійність українського поета, яку Балей розуміє в дуже широкому сенсі “як спосібність до дізнавання космічних почувань”. Релігійність означає духовну потребу в святих цінностях. Зі святими цінностями передовсім асоціюється жіноча постать дівчини-матері-покриткИї Хоча так само до тих цінностей належать і “святі гори Дніпра”. Останній розділ теоретично найвразливіший і має віддалений стосунок до психоаналізу.

Важко переоцінити значення Балея в запровадженні психоаналітичного дискурсу в українську критику. Він не побоявся торкнутися найскладнішої і найнебезпечнішої теми української літературної історії — творчості Шевченка. Балей слушно вказав на ті точки в Шевченка, які надаються, навіть вимагають психоаналітичного підходу (дитячий еротизм, самоідентифікація з жінкою), хоча розглянув їх дещо поверхово. Він уникнув глибшого, власне фройдівського розгляду проблеми сексуальності — головного причинного поля всіх учинків і мотивів. Він так само досить мало вживав термінологію та методику психоаналізу. Балей не ризикнув висувати надто сміливі гіпотези й заглиблюватися в дальший пошук причин тих явищ, які цілком правильно окреслив.

Лише по двох роках після виходу цієї книжки на неї відгукнувся короткою (на абзац) рецензією “Літературно-науковий вісник” (кн.10—11 за 1918 р.). Про психоаналіз чи якісь фройдівські теми рецензент і не згадував. Причина такої рецепції— власне, її відсутності — мабуть, полягала в тому, що Балеєва книжка з’явилася в поганий час. Ішла світова війна, журнальне життя завмерло, крім того, відходило старе покоління українських письменників і приходило нове, з новими пріоритетами. Найбільший інтелектуал старого покоління Іван Франко помер 1916 р. Ні в статтях, ні в листах він ніколи не згадував ані Балея, ані Фройда. Відтак розвідка Балея на українській критиці та літературі, по суті, не позначилася. Після першої світової війни як ім’я Балея, так і психоаналітичні підходи зникли з провідних галицьких періодичних видань. Сам він став професором Варшавського університету й зосередився переважно на питаннях логіки та філософії.

2

На радянській Україні після першої світової війни і революції доля психоаналізу була значно драматичнішою: він поступово потрапляв під прес ортодоксального сталінізму. Втім, на початку 20-х років деякі лідери революції виявляли симпатію до психоаналізу. Лев Троцький вважав, що система Фройда є цілком матеріалістичною, зокрема, якщо відкинути сексуальні елементи. Фройд імпонував Троцькому значно більше за Павлова. Перший Голова Раднаркому України Християн Раковський (він перебував на цій посаді від 1919 по 1924 р.) так само виявляв інтерес до фройдизму. Свого часу Раковський студіював медицину у Франції та Швейцарії, 1897 р. захистив докторську дисертацію “Причини злочинності і виродження”. (В медицині він, щоправда, майже ніколи не практикував, ставши професійним революціонером.) Троцький, Раковський та деякі інші марксисти, зокрема ті, що мали певні інтелектуальні зацікавлення, своїми позитивними коментарями на адресу Фройда та його науки давали зелене світло перекладачам, науковцям, письменникам, які цікавилися фройдизмом і пробували застосовувати його ідеї. 20-і роки, зокрема їх початок, навіть були позначені модою на Фройда.

Російськомовні професори-медики, колишні учні та прихильники Фройда, і далі, як у попередньому десятилітті, перекладали його твори й популяризували його вчення. Головними центрами російськомовного психоаналізу на початку 20-х років залишалися Одеса та Харків. До Харкова, втікаючи від репресій, переїхали в цей час деякі московські лікарі. На базі психіатричної клініки “Сабурова дача”, заснованої ще в кінці XVIII століття, розвинувся серйозний психіатричний центр. Тут лікувався Сосюра; її згадує в одному з оповідань Хвильовий. (І сама “История психоанализа в Украине” в одній зі своїх дедикацій присвячена 200-літтю “Сабурової дачі”. Неважко зрозуміти, чому ця книжка вийшла саме в Харкові.)

Між україномовним і російськомовним науковим світом під цю пору відбувається зближення. Це вже не два цілком незалежні світи, які не підозрюють про існування одне одного. Після революції дехто з одеських психоаналітиків, як-от Я.Коган, пише окремі статті українською мовою, або, як А.Халецький, використовує в своїх дослідженнях українську тематику.

Перша у 20-х роках стаття про психоаналіз належала харківському авторові Е. Берглерові. Вона називалася: “Психоаналіз. Суть та значення науки проф. З.Фройда” й була опублікована в харківському ж таки журналі “Червоний шлях” за 1923 р. Стаття не може претендувати на оригінальне тлумачення психоаналізу, хоча як популярний коментар вона була на свій час в українській науці неперевершеною. Берглерів виклад фройдизму значно вичерпніший за Балеїв. У ньому немає езопової мови. Берглер характеризує головні елементи психоналізу: теорію сексуальності, підсвідомості, неврозів, чітко пояснює головні терміни Фройда і доходить висновку: “Заперечення, які часто ще й досі офіційна медицина протиставляє науці Фройда, полягає на хаосі незнання, небажанні розуміти та дріб’язковому бажанні зменшити значення цієї науки Фройда”. Крім того, стверджує: “Ледве чи існує якась галузь історії культури та соціології, яку дійсно можна було б зрозуміти без психоаналізу”.

Одна з цікавих, хоч недовготривалих тенденцій початку 20-х років — спроба інтеграції фройдизму марксизмом. Очевидно, це також пов’язано з симпатією до фройдизму Троцького та деяких його прихильників. 1924 р. в харківському видавництві “Космос” з’являється праця Георгія Маліса “Психоаналіз комунізму”, яка стає психоаналітичним обґрунтуванням побудови комунізму. Представники ортодоксальної лінії марксизму жорстоко її розкритикували, і шанс для розвитку марксо-фройдизму було втрачено. (У 60-х роках він з’явиться на Заході: Ерих Фром, Герберт Маркузе.) На жаль, до “Истории психоанализа в Украине” ця праця не ввійшла, хоча згадується в одній зі вступних статей.

Протягом деякого часу в першій половині 20-х років між фройдизмом і марксизмом точилася дискусія. Одні її учасники вважали, що фройдизм може бути плідно засвоєний і застосований марксизмом; їхні опоненти твердили, що фройдизм як ворожа марксизмові течія має дістати гідну відсіч. Дискусія велася на сторінках спеціальних медичних журналів (як-от “Основи психоневрологии”), політичних, партійних видань, а також не оминула головних українських літературних журналів. Серед них “Червоний шлях” і “Життя й революція” доклалися до розвитку критичного дискурсу фройдиз- му в 20-х роках чи не найбільше.

1926 р. предмет дискусії сформулював Микола Перлін у статті “Фройдизм і марксизм”: “Суперечка зводиться до того, чи можна, будучи марксистом, тобто матеріалістом, визнавати науку Фройда за справжню в яких-небудь частинах, чи марксист повинен відкинути Фройдову науку як реакційне, ідеалістичне побудування, що суперечить з матеріалістичною наукою. Ми не знаємо ні одного марксиста, який приймав би фройдизм безвідмовно, без чималих поправок та доповнень. Уся справа, виходить, є в тому, чи треба його відкинути цілком, чи частину прийняти, використати й розвинути. З авторитетів-марксистів, які вважають за можливе помирити марксизм з фройдизмом, треба назвати насамперед Л. Троцького,

К. Радека, потім Рейснера, Фридмана, Залкінда та інших. Навпаки, фройдизм критикують, не зазначаючи ніяких позитивних боків, А. Деборин, Н. Карев, В. Юринець та інші”.

Микола Перлін кваліфіковано викладає головні ідеї фройдизму і визначає ті напрями, де між фройдизмом і марксизмом може бути співпраця, а також ті, де вона неможлива. Його особиста критика Фройда, як на 1926 р., іще дуже м’яка. Вона займає не більш як одну сторінку, в той час як виклад ідей Фройда займає близько двадцяти. Головну критику Перлін спрямував проти Фройдових поглядів на мистецтво та релігію. Художній твір, на думку українського критика, формується не з психології його автора, а під впливом соціального оточення (ідеології, класу тощо). Критика походження релігії коротка і

плутана, хоча головна думка ясна: якщо релігія — це ідеологія, то її не можна розглядати в рамках термінології “тотему”, “інцесту”, “Едипового комплексу” тощо. Резюме Перліна: фройдизм корисний лише тоді, коли запроваджений у марксистській соціологічній рамці. Коли він, на протилежність марксизмові, запроваджує свої соціологічні закони, він стає “реакційною, неправдивою, суб’єктивно-ідеалістичною теорією”.

Опублікована того ж року стаття Степана Гаєвського “Фройдизм у літературознавстві” мала гострішу тональність. До того ж автор не дуже добре знав, із ким він бореться: фройдизмом, російським формалізмом, котрий, як і фройдизм, виявляв інтерес до аналізу еротичної образності, чи взагалі з усіма тими “мисливцями” на полі літератури, які нібито на ній зовсім не розуміються. До “мисливців” передовсім належали фройдисти.

В середині 20-х відбувається перехід на антифройдівські позиції у сфері медицини. Це засвідчують дебати між київським лікарем Валентином Гаккебушем (критиком психоаналізу) та одеським лікарем Мойсеєм Вульфом (захисником психоаналізу, головою Російського психоаналітичного товариства) на сторінках київського журналу “Современная психоневрология” в 1925 і 1926 р. Гаккебуш спрямовував критику не проти Фройда, якого вважав “владарем дум сучасного нам суспільства “присмерку Європи”, а проти так званого “дикого психоаналізу”, повального й дилетантського захоплення ним, а щонайгірше — некваліфікованого застосування його ідей у клінічній практиці. Вульф заперечував аргументи Гаккебуша. Своєю чергою, Гаккебуш відкидав Вульфові докази, обурюючись головно тим, що все у фройдизмі “втиснуто в безодню сексуальності”.

В другій половині 20-х до лав найнепримиренніших антифройдистів в українському інтелектуальному середовищі став Володимир Юринець. Він засуджував фройдизм у своїх статтях; розділ “Фройдизм та марксизм” посідає чільне місце в його книжці “Філософсько-соціологічні нариси” (Харків, 1930). Цікаво, що до війни Юринець навчався у Віденському університеті на фізико-математичному і філософському факультеті, в Парижі захистив докторську дисертацію з філософії і, безперечно, мав можливість познайомитися з ідеями фройдизму з перших рук. Цікаво й те, що 1911 р. він видав збірку віршів “Чергою хвиль”, у якій виступив як епігон модерни, за що зазнав жорстокої критики. 1925 р. він очолив Інститут філософії в складі Харківської Всеукраїнської асоціації марксистсько-ленінських інститутів, із трибуни якого повів боротьбу з фройдизмом (буржуазним націоналізмом, Хвильовим та загалом усією українською літературою, що не вписувалася в ідеологічні рамки сталінізму).

В 20-х роках вийшло чимало російських перекладів Фройда та інших західних авторів аналогічної орієнтації. Не менше їх вийшло і в російських видавництвах поза межами України. Та наприкінці десятиліття такі переклади психоаналітикам заборонили. Український психоаналіз як клінічна практика і як інструмент аналізу культури помер, ледве народившись. І все ж деякі цікаві спроби відбулися й деякі відповідні дискурси можна відстежити. Вони стосуються передовсім фройдистського аналізу української класики.

Журнал “Современная психоневрология” 1926 р. опублікував статтю одеського психоаналітика А. Халецького “Психоанализ личности и творчества Шевченко”. Головні ідеї статті можна коротко підсумувати так: інтроверсія (тобто відокремленість лібідо від любовних об’єктів) як головний чинник дитинства Шевченка після дев’яти років; лібідо Шевченка фіксоване на матері, яка кидає промені на інші жіночі образи поета, зливаючись із ними; мазохістичний комплекс особистості: любов без страждань у Шевченковому світі неможлива; у відразливих, хтивих, мстивих та егоїстичних “батьках” його поезії спроектовано образ власного батька поета, який своїм новим одруженням після смерті матері зрадив пам’ять про неї і поглибив таким чином самотність дітей; вплив діда відкриває шлях лібідо від інтроверсії до сублімації, — саме дідові оповідання про героїчне минуле визначили потяг до поезії; ненасиченість своїх інтровертованих почуттів Шевченко відносить до України, яка пробуджує в нього почуття, схожі до тих, які викликає мати-покритка і та дівчина, що її в своєму житті Шевченко так і не знайшов.

Стаття Халецького не претендувала на якісь остаточні висновки. Чудово це усвідомлюючи, автор підкреслював, що лише дає начерк тих шляхів у вивченні Шевченка, які можуть бути відкриті за допомогою психоаналізу. Тему “дорослої” сексуальності Шевченка Халецький, як і Балей, не заторкував, звертаючись лише до дитячої сексуальності та її впливу на формування Шевченка. Як психоаналітики, вони добре знали, що будь-яка, навіть “нульова” (користуючись означенням Розанова) сексуальність має свої причини, однак не ризикували їх розглядати чи навіть побіжно заторкувати. Шевченкова роль пророка, ікони, святого передбачає асексуальність особистості. Він чистий і непорочний, як і належиться святому. Порушувати табу в цьому напрямі було небезпечно і в 1916 р., і в 1926-му, так залишається й сьогодні. Хоча не дивно, що саме Шевченко викликав інтерес психоаналітиків: це сталося не тому, що він “найбільший” український письменник, а тому, що його образ, а також його життя і творчість провокувало (1 далі провокує) до такого аналізу.

1927 р. з’явилася стаття Валер’яна Підмогильного “Іван Левицький-Нечуй. (Спроба психоаналізу творчості)”. Підмогильний не був професійним критиком. Крім того, його естетичні й інтелектуальні смаки лежали здебільшого в раніших від XX століття епохах. Із психоаналізом Підмогильний ознайомився через французькі та російські переклади. Однак у контексті сотень критичних статей, написаних і опублікованих у 20-х роках, його стаття про Нечуя-Левицького посідає особливе місце.

Підмогильний показує Нечуя-Левицького як невротика, в неврозах і фобіях якого треба шукати пояснення як його деяким сюжетам (втеплення дитини в “Бурлачці”), так і дивацтвам (фіксації на їжі та дотриманні режиму дня, заповіт, у якому він вимагав друкувати свої твори тільки в його власному правописі, тощо). Підмогильний приписує Нечуєві-Левицькому Едипів комплекс і фіксацію на аналеротичній фазі. На думку Підмогильного, батько викликав у Нечуя-Левицького ворожість, сина дратували його фізичні вади, крім того, він звинувачував батька в ранній смерті палко коханої матері. На дум-1 ку Підмогильного, “у цьому загостренні Едип-комплексу сходяться всі ниточки розуміння і самого Левицького, і його творів. Libido дитини спиняється на своєму першому об’єкті, на першій коханій, що нагло й трагічно загинула. Ніколи за довге життя письменника його libido вже не повернеться на іншу жінку — воно “защикнуте”, непереможно зафіксоване. Кохання, те звичайне людське брудно-прекрасне почуття — заборонено йому довіку: тільки перше незаймане чуття й непорушна вірність домовині матері живитимуть через усі роки його дух. Вияв цього могутнього сконденсованого чуття і єсть його творчість”.

Мати викликала пристрасну любов письменника. Відтак аналеротизм Нечуя-Левицького був, на погляд Підмогильного, виявом інфантильної сексуальності. “Переходом від аналеротичних рис у вдачі Нечуя-Левицького до тих його особливостей, що становлять наслідок його міцної фіксації на матеpi й нахилів до ідентифікації з нею (гомосексуальні нахили), — буде його підвищена любов до квіток”. Те ж саме припущення підтверджують деякі інші риси Нечуя, як, наприклад, любов “балакати з бабами”. Нарешті, любов до української мови та ідея про непотрібність російської літератури для українців так само, на думку Підмогильного, пов’язана з фіксацією на матері: “Через виключну фіксацію на матері ми маємо виключно суцільне перенесення його сублімованого libido на літературу. ...Річ видима, для Левицького важила не література “взагалі”, а конкретна, писана мовою його коханої матері”.

Стаття Підмогильного містила численні вразливі моменти, їх зазначив Євген Перлін у статті “Знов про фройдизм та мистецтво”, яка друкувалася в тому ж числі “Життя й революції” і скоріше за все мала служити вступом до статті Підмогильного. Перлін зауважував, що Підмогильний порушив головне правило психоаналізу: послугувався матеріалами не з першого джерела, тобто використовував характеристики, які дав Нечуєві- Левицькому Сергій Єфремов. Крім того, Перлін ставив слушні запитання про особливості Едипового комплексу: “Зв’язок Едипового комплексу з творчістю Левицького є, це безперечно. Але так само і творчість Леонарда та Достоєвського зв’язана з цим комплексом. Треба було б якось пояснити, як саме один комплекс викликає творчість митців, що так відрізняються розмірами та якістю дарування”. Наступна теза-запитання Перліна: “Левицький кохав матір, і тому кохав природу. Тургенєв ненавидів матір і також був закоханий у природі. Чому?” Нарешті: “Гадаємо, наприкінці, що ворожнечу Левицького до російського письменства треба пояснити не тільки наявністю Едипового комплексу, а також певними соціальними впливами”.

І все ж, слушно критикуючи Підмогильного, Перлін залишається скоріше прихильником, ніж опонентом фройдизму і бачить великі можливості для його застосування в аналізі, наприклад, київських билин, які позначені яскравою еротичною тематикою.

Праці на літературні теми Балея, Халецького та Підмогильного належать до найориґінальніших в “Истории психоанализа...” і в українському психоаналізі. Вони залишаються провокативними й сьогодні, в той час як популярні статті, де переказуються ідеї Фройда, всього-на-всього дозволяють зрозуміти інтелектуальні дискурси 20-х років у більшій повноті.

3

Упорядники “Истории психоанализа в Украине” зібрали все, що могли, за винятком “Психоаналізу комунізму” Маліса. Однак статті самих упорядників залишають суперечливе враження. їм бракує критицизму і знання саме українського культурного простору. Крім того, дещо в цих передмовах викликає концептуальні зауваження. Якщо стаття про місце Харкова в контексті українського психоаналізу за авторством усіх трьох упорядників, а також стаття Л.І.Бондаренко “Биогенетический закон в психоанализе (по материалам публикаций 20-х годов в Украине)” є достатньо цікавими, то стаття “О некоторых аспектах психобиографий и патографий как форме междисциплинарных исследований” (автори П.Т.Петрюк і Л.І.Бондаренко) з наукового скочується в бульварний стиль. Справді психоаналітичне дослідження творчої особистості — цікавий жанр психоаналітичних студій. Балей, Халецький і Підмогильний зробили певні спроби в цьому напрямку в рамках українського психоаналізу. Однак важко погодитися з ідеєю, до якої явно схиляються автори, про існування безперечного зв’язку між творчістю й патологією, визнати, що творчість є формою неврозу чи патології. Це звучить більше в стилі Нордау і Ломброзо — представників псевдонаукового маскульту XIX віку, — ніж сучасної постфройдівської науки. Найдивніше, що в пошуках доказів автори статті посилаються на газету “Аргументи и факти”, яка писала про те, що “група американських учених” дослідила 78 “найбільших людей в історії людства” (?!) і визначила, що 37% із них мали душевні хвороби, 83% були психопатами і т.д. Автори цілком серйозно називають осіб, які померли від ослаблення організму на ґрунті “творчого збудження”. В цьому списку можна знайти Віссаріона Бєлінського, російського актора Андрія Миронова і навіть Елвіса Преслі. (Преслі насправді помер від надмірної дози наркотиків, в останні роки свого життя страждаючи не так від “творчого збудження”, як від алкоголізму, наркоманії та ожиріння.) Знову посилаючись на газету, автори твердять, що Чарлз Дарвін і Карл Маркс від надмірної розумової праці мали виснаження нервової системи. Та ж сама газетна стаття перелічувала письменників-алкоголіків із відповідними висновками. Всі ці пасажі настільки неадекватні в науковому дослідженні, що не підлягають дискусії. Як вони опинилися в науковій публікації?

Багато що пояснюючи і прояснюючи, антологія залишається неповною. За своїм спрямуванням вона не могла містити твори не критичного жанру або такі, в яких психоаналітичний дискурс існував в уламках чи прихованій формі. Наприклад, у 20-х роках він яскраво розкрився в романах Віктора Петрова “Аліна й Костомаров” і “Романи Куліша”.

Ці біографічні дослідження українських класиків були концептуальними текстами із зашифрованим фройдистським дискурсом чи підтекстом. Петрова цікавила психологія, екстравагантні, ексцентричні типи письменників і вчених, до яких, безперечно, належали і Костомаров, і Куліш. Біографії обох давали безліч підстав для психоаналітичних студій. В обох випадках у центрі уваги стосунки класиків із жінками, відтак сексуальність. В обох випадках ця сексуальність не зовсім нормальна. В обох випадках вона розуміється як ключ до пояснення поведінки, психіки, неврозів, творів, одне слово, функціонує в класичній фройдівській ролі.

Окрім цілісних текстів, позначених психоаналітичним дискурсом, натяки на знайомство з певними концепціями чи принаймні термінами розкидані по українській літературі 20-х років різних жанрів. Вони помітні в проблематиці прози Валер’яна Підмогильного, в статтях Юрія Меженка, навіть у прозі Миколи Хвильового.

Якби “История психоанализа в Украине” була справді історією, а не антологією, то вона обов’язково заторкнула б ще одну тему, паралельну до психоаналітичної: дискурс неврозів, страхів, божевіль, які в різний час пережили різні діячі української культури. Власне, на цю тему можна було б написати окрему книжку. Адже Володимир Сосюра не випадково лікувався на “Сабуровій дачі”. Тодось Осьмачка не випадково імітував божевілля, щоб урятуватися від божевільного режиму. Микола Хвильовий не випадково був одержимий темою душевного розладу й істерії Тексти всіх цих авторів позначені психопатичною тривожністю. Треба бути сліпим і глухим, щоб не відчути, як страх Тичини вібрує в його лояльних до режиму поезіях. Однак усе це й багато іншого залишилося поза межами книжки “История психоанализа в Украине” зі зрозумілих причин. Неврози, страхи, афекти, самогубства й манії затероризованих світом українських письменників наша літературна історія цнотливо замовчує. Вважається, що говорити про божевілля ніяково, навіть соромно. Тут міг би допомогти підхід Мішеля Фуко, який твердив, що божевілля є способом інтерпретації світу, який несе вину за божевілля. А крім того, говорив, що “там, де є твір мистецтва, там немає божевілля”. Однак із Фуко, як і з Фройдом, знайомство української культури лише починається. Як і вивчення небезпечних, раніше табуйованих тем.

4

До останнього часу український читач знав Фройда з других рук. За радянських часів — із творів викривально-контрпропаґандистського жанру, в останні десять років — із російських перекладів. Перша книжка Фройда українською мовою вийшла щойно, тобто з гнітючим запізненням.

“Вступ до психоаналізу”4 складається з тридцяти п’яти лекцій. Двадцять вісім із них Фройд прочитав протягом двох зимових семестрів 1915/16 та 1916/17 р. у лекційній залі Віденської психіатричної клініки перед мішаною аудиторією фахівців і любителів. Лекції 29—35 перед слухачами не були прочитані ніколи. Зі слів автора, вони були “грою уяви”, що допомагала заглибитися в пояснення теми, не забуваючи про адресата. Написані 1932 р., ці лекції доповнювали та уточнювали ідеї попередніх лекцій.

Серед епохальних Фройдових праць “Вступ до психоаналізу” згадується рідко. Значною мірою він є самоповторенням, свідомим самопереказом. Перші двадцять вісім лекцій викладають найголовніші ідеї, уже висловлені в низці попередніх праць. Про хибні дії йшлось у “Психопатології щоденного життя” (1904), про сни та сновиддя — у “Тлумаченні снів” (1900), про теорію сексуальності — у “Трьох есеях із теорії сексуальності” (1905), про теорію неврозів — в “Аналізі випадку істерії” (1905) тощо. “Вступ до психоаналізу” до двадцять дев’ятої лекції відображає перші два десятиліття психоаналізу. В них багато літературних прикладів і посилань, що не дивно, адже в цей час Фройд написав більшість своїх праць із питань літератури та мистецтва.

В лекціях 29—35 знаходимо деяку корекцію теорії сновидь. Лекція тридцять друга поглиблює вже проаналізований раніше в цьому ж курсі феномен страху, доповнюючи його викладом теорії інстинктів, які Фройд називав “нашою міфологією”. Йдеться про інстинкти життя та смерті, концепція яких найкраще відома з праці “По той бік принципу задоволення” (1920). Лекція тридцять перша тлумачить психічну структуру особистості, визначальний компонент його вчення. Тут Фройд викладає найцікавіше доповнення, яке він зробив до психоаналізу в пізніший період своєї дільності, а саме — концепцію ego, id та superego, або Я, над-Я і Воно. (Найвідоміша праця на цю тему — “Я і Воно”, 1923.) Тридцять третя лекція, “Жіночість”, цікава хоча б тим, що вже за нашого часу стала найвідомішим об’єктом феміністичної критики.

І хоча до курсу лекцій не ввійшли всі Фройдові ідеї (цілком поза ним залишилися його концепції культури та релігії), все ж із них справді найкраще розпочинати засвоєння Фройда нашою культурою. Книжка безперечно засвідчує, що українська наукова мова цілком до цього готова. Переклад Петра Таращука звучить бездоганно.

Фройда традиційно ставлять в один ряд із найвидатнішими умами нашого віку, такими, як Айнштайн. Мішель Фуко назвав його найбільшим поряд із Марксом творцем дискурсивності. Такого роду визначення можна нанизувати до нескінченності. Як і список класиків літератури XX століття, котрі зазнали глибокого впливу Фройда. За словами сучасного австрійського філософа Вільгельма Крауса, численні письменники наближалися до великого відкриття підсвідомості з різних боків. Однак саме Фройд перший чітко сформулював центральне нове поняття й “задав наступним революціям — літературним і художнім — їхню ідентичність”.

У тридцять четвертій лекції Фройд говорить: “Я сказав вам, що психоаналіз постав як терапія, але привернути ваш інтерес до нього я прагну не тому, що це терапія, а тому, що він розкриває правду, допомагає дійти висновків, які найбільше стосуються людини, її єства, вказує на зв’язки, що існують між найрізноманітнішими видами людської діяльності”.

Сто років тому Фройд почав збурювати суспільний спокій і донині робить це, хоча зрозуміло, що сьогодні найактуальніше звучать уже не ті аспекти його вчення, які видавалися центральними на зламі віків. Одначе спровокована психоаналізом революція не закінчилася. А в нашій культурі вона, по суті, ще й не починалася. Сподіваюся, ми стоїмо на її порозі.

Примітки

1 У цій статті повторена низка положень із IV розділу книжки “Дискурс модернізму в українській літературі”. Тут вони подаються в дещо іншому ракурсі й контексті. (Прим.ред.)

2 История психоанализа в Украине / Составители И.И. Кутько, Л.И. Бондаренко, П.Т. Петрюк. — X.: Основа, 1996.

3 Невірне твердження С. Балея. Див. про це примітку в розділі “Фройдизм як критичний дискурс: Степан Балей” праці “Дискурс модернізму...” в нашому виданні. (Прим.ред.)

4 Фройд 3. Вступ до психоаналізу. — К.: Основи, 1998.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.