Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009
Роксолана Зорівчак. Вагомий здобуток українського перекладознавства
Подивіться лишень добре,
Прочитайте знову
Тую славу. Та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титли,
Ніже тії коми,
Все розберіть...
Тарас Шевченко
Варто працювати для цього народу,
і ніяка праця не піде намарне.
Іван Франко
Історику українського перекладознавства, кандидатові філологічних наук Тарасові Володимировичу Шмігеру дуже поталанило: адже переклад постійно перебуває в самому осередді нашої національної культури, українське красне письменство має багату перекладну літературу, Україна славиться блискучою перекладацькою школою.
Темою свого дослідження Т. В. Шмігер обрав історію українського перекладознавства XX сторіччя в її системному вимірі, зокрема ключові проблеми та періодизацію. Він перший усистематизував і чітко окреслив розвиток перекладознавства в Україні XX віку. Щоб утвердити методику свого дослідження, випрацювати критерії періодизації українського перекладознавства, Т. В. Шмігер проаналізував велику кількість перекладознавчих праць, зокрема, малодоступні закордонні видання. На солідній теоретичній основі (своєрідних теоретичних риштованнях) він намагався глибоко осмислити історію українського перекладознавства в широкому історико-філологічному контексті, визначити її невід’ємні ознаки та періодизацію, уточнити її терміносистему. Завдання автора утруднювалося тим, що в нас не зібрано ще і не прокоментовано статей наших письменників про переклад (як це, приміром, давно зроблено в чехів, росіян і поляків), немає ще хрестоматії українського перекладу в його історичному розвитку, не написано ще повної, так би мовити, академічної історії українського перекладу, хоча праці М. В. Стріхи (зокрема монографія «Український художній переклад: між літературою і націєтворенням», 2006) та М. Н. Москаленка (розвідки «Тисячоліття у державі слова», 1993; «Нариси з історії українського перекладу», 2005 у «Всесвіті») створюють уже загальну картину історії українського (правда, лише художнього) перекладу. Шкода, що автор подав свій машинопис до друку перед тим, як вийшла двотомна збірка критичних праць Г. П. Конура «Література та переклад: Дослідження. Рецензії. Літературні портрети. Інтерв’ю» (2008) — до речі, також у видавництві «Смолоскип». У двотомнику — чимало статей, внутрішніх рецензій, ніде раніше не друкованих. Вони, очевидно, збагачують історію українського перекладознавства.
Актуальність монографії про українське перекладознавство XX віку не викликає ніяких сумнівів, зокрема, якщо врахувати, що з’явилося у нас чимало невігласів, які (чи то з власного безголов’я, чи на догоду комусь) намагаються ствердити, що й перекладацької школи в Україні ніколи не було, і успіхи нашого перекладацтва в найкращих випадках спорадичні. Адже найлегше подолати, підкорити той нарід, якого вдалося поступово, підступно переконати, що в його культурі нічого й не існувало. Деякі наші дослідники, начитавшись застарілої зарубіжної теоретичної літератури і не знаючи нашої та сучасної зарубіжної (а інколи й іноземних мов), розглядають перекладознавство як складову порівняльного літературознавства, хоча зарубіжні вчені (Ґ. Турі, І. Івен-Зогар, А. Лефевер, Ж. Ламбер, Дж. С. Голмз, М. Бейкер, М. Снел-Горнбі та ін.) уже в 70-х роках минулого сторіччя від цього категорично відмовилися та обґрунтували виділення перекладознавства в окрему міждисциплінарну пошукову галузь. Українські дослідники, правда, зробили це дещо раніше, згадаймо хоча б статтю В. В. Коптілова «Перекладознавство як окрема галузь філології» («Мовознавство».— 1971. № 2). В англомовному світі аналогічну статтю Дж. С. Голмза («Назва і суть перекладознавства») опубліковано 1988 р., хоча автор завершив її 1972 р. Але вже 1929 р. український дослідник О. М. Фінкель опублікував монографію «Теорія й практика перекладу» — першу на українському ґрунті теоретичну працю про переклад взагалі. У методичних рекомендаціях М. Я. Калиновича та М. К. Зерова студентам Українського інституту лінгвістичної освіти на 1932/33 навчальний рік термін перекладознавство уже побутував (на жаль, цим рекомендаціям не судилося з’явитися друком). Коли ж розглядати перекладознавство як складову порівняльного літературознавства, зникає дощенту мовний компонент і, очевидно, повнокровний перекладознавчий аналіз.
Монографія Т. В. Шмігера — результат колосальної праці, про що свідчить хоча б додаток до його однойменної дисертації — коментований бібліографічний покажчик «Історія українського перекладознавства XX сторіччя», що охоплює три тисячі позицій, серед них — чимало вперше впроваджуваних до наукового обігу. Саме визначальна риса цієї книжки — прагнення до істини, сувора вимогливість до кожної висловленої думки, бо твереза об’єктивність у науковому пошуку — понад усе. Інша її визначальна риса — любов до Рідного Слова та надзвичайна, синівська повага до науковців, що часто в дуже складних умовах працювали над теоретичним осмисленням перекладознавчих проблем. У книзі йдеться і про найвищі осяги українського перекладознавства (концепції М. К. Зерова, М. Т. Рильського, Г. П. Кочура, О. М. Фінкеля, В. В. Коптілова, М. Н. Москаленка, О. І. Чередниченка, М. О. Новикової, Ю. О. Жлуктенка та ін.), і про скромніші, пересічні праці, бо історія науки складається не тільки з вершинних здобутків. Українське перекладознавство XX віку — це і загальновідомі славетні імена дослідників, і ледь згадувані, і зовсім забуті, часто через «низку апокаліптичних катастроф української історії» (вислів М. Н. Москаленка). То ж монографія робить певний внесок у відновлення національної пам’яті, повернення вилучених пластів науки та критичної думки до сучасного українського інтелектуального дискурсу.
Зрозуміло, монографія не претендує на всеохопність і непомильність. Адже вона мусить розділяти долю всіх першопрохідців, що розкривають незнані сторінки. Мабуть, авторові доречно буде в майбутньому детальніше охарактеризувати проблеми перекладацьких жанрів та чіткіше виділити характерні риси української школи пере- кладознавства, що зробити, очевидно, дуже важко, бо для цього треба враховувати в деталях всесоюзний перекладознавчий контекст. Можна б ширше залучити до опрацювання й епістолярій дослідників, зокрема неопублікований. Дещо про автора монографії.
1997 р. Т. В. Шмігер — філологічно обдарований студент — розпочав свої студії на відділі «Переклад (Англо-український переклад)» факультету іноземних мов Львівського державного (з 1999 — національного) університету імені Івана Франка. Уже другокурсником брав активну участь в укладанні бібліографічного покажчика «Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914-1939)». Згодом активно працював над двома виданнями біобібліографічного покажчика «Григорій Кочур», виявивши схильність до теоретичного мислення та бібліографічного пошуку. Після закінчення навчання в університеті (диплом з відзнакою), попрацювавши один рік асистентом на кафедрі іноземних мов для природничих факультетів, у листопаді 2003 р. Т. В. Шмігер вступив до стаціонарної аспірантури при кафедрі перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура за спеціальністю 10.02.16 — перекладознавство.
20 березня 2008 року на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 001. 11 у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка (єдиної ради в Україні для захисту кандидатських і докторських дисертацій з перекладознавства) Тарас Володимирович блискуче захистив кандидатську дисертацію на тему «Історія українського перекладознавства XX сторіччя: ключові проблеми та періодизація)». Саме перший опонент на захисті дисертації — акад. АН ВШ України, завідувач кафедри перекладу з романських мов імені Миколи Зерова Шевченкового університету в Києві — проф. О. І. Чередниченко висловив думку, що матеріали дисертації варто опублікувати окремою книжкою.
З вересня 2006 р. Тарас Володимирович викладає англійську мову і практику перекладу (усного й письмового) на перекладацькому відділі (англо-український переклад) факультету іноземних мов Львівського національного університету імені Івана Франка. В особі Т. В. Шмігера — довершена мовленнєва особистість (володіє на фаховому рівні, вільно — крім рідної української — англійською, російською, польською та французькою мовами, перекладає — синхронно і послідовно — в площині перших трьох мов) поєднується з талантом дослідника та вдумливого педагога, що цінує Слово й уміє прищепити іншим любов до нього. Адже справжній філолог — це передусім знавець та майстер Слова. Недаремно улюблена поезія Тараса Володимировича, яку він натхненно декламує, — фінал вірша П. Валері «Піфія» у перекладі М. О. Лукаша:
Хвало Людей, Святая МОВО,
Проречисто-пророча річ,
Ланцюг, яким дзвенить громово
Бог, заблукавши в плотську ніч,
Осяяння, прозріння, Логос!
То Мудрість промовля розлого,
Глаголе Голос голосів,
Що в розплеску многотечійнім
Уже сприймається нічийним,
Як гомін хвиль і шум лісів!
Як дослідник-перекладознавець Т. В. Шмігер активно виступає в професійній пресі: має чимало публікацій, зокрема в таких престижних виданнях, як збірки наукових філологічних праць Київського, Львівського та Люблінського університетів, записки Наукового товариства імені Шевченка й Харківського історико-філологічного товариства та ін.; є активним учасником Методологічного семінару з проблем перекладознавства і контрастивної лінгвістики імені професора Ю. О. Жлуктенка при Львівському національному університеті імені Івана Франка; входив до авторського колективу двох держбюджетних тем: «Дослідження перекладацьких поглядів Григорія Кочура та використання їх у практиці сучасного українського художнього перекладу» (2003-2005), «Український художній переклад як націєтворчий чинник: До історії української перекладної літератури» (2006-2008). Тепер — член авторського колективу держбюджетної теми «Англомовна Шевченкіана як перекладознавча дисципліна: обґрунтування методики досліджень та викладання» (2009-2011). Тарас Володимирович також бере участь у багатьох міжнародних і всеукраїнських конференціях і симпозіумах, гідно представляючи українське перекладознавство в світі.
Сподіваюсь, книжка стане тривким надбанням нашого перекладознавства, зміцнить його позиції як самостійної філологічної пошукової галузі, сприятиме майбутнім дослідженням. Вона буде також корисною при написанні історії української філологічної науки. Її зможе широко використовувати читацький загал України, вона виховуватиме свідомого читача. У неї вкладено чимало таланту, любові та вміння. Хай щасливою буде її доля!
Р. П. Зорівчак, професор Львівського національного університету імені Івана Франка