Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009
Внесок українських дослідників у розвиток теорії та історії перекладу
Перекладознавство середини XX сторіччя
Всі публікації щодо:
Літературознавство
Друга світова війна, Рух Опору в Україні й інших європейських країнах позначилися на світосприйнятті українців: «Перемога у другій світовій війні, до якої український народ доклав величезних зусиль, сприяла зростанню його морального духу, національної самосвідомості, гордості» [509, с. 39]. Такі настрої поширювались по всьому СРСР, а тому не забарилося й посилення ідеологічного тиску — ждановщини. У галузі літератури ждановщина відбилась у ряді партійних постанов, а також у внутрішніх організаційних документах. Наприклад, «Резолюція пленуму Правління Спілки радянських письменників України по доповіді тов. О. Є. Корнійчука «Про виконання СРПУ постанови ЦК ВКП (б) про журнали «Звезда» і «Ленинград» ставила завдання «викорінити залишки націоналістичної ідеології в літературі» й «берегти ідейну чистоту української радянської літератури» [439, с. 11]. Насправді, за досить невинні вияви патріотизму надсуворій критиці піддали твори М. Т. Рильського [439, с. 4-5] та О. Л. Кундзіча [439, с. 4, 6], статті М. С. Возняка й М. І. Рудницького [439, с. 4], журнали «Дніпро», «Вітчизна», «Радянський Львів» [439, с. 6-7]. У редакційній статті вісника «Радянське літературознавство» автори звинувачували у «буржуазному космополітизмі» українських дослідників А. П. Шамрая [68, с. 11-12], А. Я. Гозенпуда [68, с. 5, 6, 7, 9, 11], Є. І. Старинкевич [68, с. 5, 7-8]. Хоч у цих документах не йшлося про переклад, усе ж можна зрозуміти, в яких нелюдських умовах працювали українські літератори й науковці, і відтак серйозних наукових звершень годі було сподіватися. Тому після Другої світової війни українське перекладознавство опинилось у надзвичайно скрутному становищі. Внаслідок репресій та ідеологічних чисток доводилося створювати майже нову школу дослідження перекладу.
Створення нової дослідницької школи неодмінно пов’язане з питанням першоджерел, на авторитет яких посилаються та які цитують. З цього погляду цікаво порівняти бібліографічний список, який уклала Є. І. Старинкевич 1947 р., та фактичні посилання в працях дослідників, опублікованих у збірнику «Питання перекладу» 1957 р. Це допоможе об’єктивно визначити роль попередніх досягнень у розвитку перекладознавства, хоча відсутність прямих посилань ще не означає цілковитої відсутності тяглості української наукової традиції. Як зазначалося вище, в працях М. Т. Рильського відчутний зв’язок із науковою спадщиною М. К. Зерова.
«Бібліографія з загальних питань теорії перекладу», яку додала Є. І. Старинкевич до своєї статті «Проблеми художнього перекладу з французької мови» [483, с. 114— 115], містить дві частини: 1) література російською й українською мовою (28 позицій); 2) література іноземними мовами (43 позиції). Із праць українських науковців зазначено чотири дослідження — І. Я. Франка «Каменярі...» (1911), О. М. Фінкеля «О переводе» (1922) та «Теорія й практика перекладу» (1929), М. Т. Рильського «Слово переводчика» (1937).
Аналіз посилань і згадок у статтях збірника «Питання перекладу» (1957) [416] вражає обмеженою кількістю посилань на праці українських дослідників. Тільки О. Л. Кундзіч посилається на праці І. Я. Франка — «Каменярі...» та розвідку про Гомерову «Іліаду» в перекладі С. В. Руданського [416, с. 5, 6, 7, 9-10, 15, 16, 18], а також на праці С. В. Руданського [416, с. 18-19], Лесі Українки [416, с. 53] та на новітні дослідження Й. А. Багмута [416, с. 47, 51] й Н. М. Андріанової [416, с. 47]. Також на сторінці 54 він подає коротесеньку характеристику найновіших досліджень з питань перекладу, де у формі коментованого переліку згадує С. П. Ковганюка, М. О. Лукаша, А. С. Хуторяна, О. Пархомовську, Н. М. Андріанову, М. П. Лещенко, Н. Лісовенко, І. К. Білодіда, М. К. Ґудзія, В. Щербака, М. М. Павлюка. Згадується М. Т. Рильський у статті С. В. Масляка [416, с. 101], а С. П. Ковганюк цитує спільний виступ П. Г. Антокольського, М. О. Ауезова й М. Т. Рильського [416, с. 57]. Лист М. В. Гоголя до М. О. Максимовича згадує С. П. Ковганюк [416, с. 59], а Леонід Первомайський використовує образ «прозоре скло» [416, с. 153], що також належить розглядати як непряме посилання на М. В. Гоголя. Російську перекладознавчу традицію представляють імена М. В. Ломоносова [416, с. 14, 35, 53], М. М. Карамзіна [416, с. 14], О. С. Пушкіна [416, с. 88], В. Г. Бєлінського [416, с. 32, 53, 56, 58, 70, 183], М. Г. Чернишевського [416, с. 11, 53], О. І. Герцена [416, с. 63], М. О. Добролюбова [416, с. 53, 81], І. С. Тургенєва [416, с. 57, 58, 126, 127], В. І. Леніна [416, с. 88], О. М. Горького [416, с. 76], К. І. Чуковського [416, с. 19], О. К. Толстого [416, с. 89], A. В. Федорова [416, с. 184], І. О. Кашкіна [416, с. 184, 203], П. М. Топера [416, с. 25-26, 62, 185, 200]. Серед «екзотичних» посилань — Цицерон [416, с. 12], св. Ієронім [416, с. 12], Джавахарлал Неру [416, с. 89]. Отже, російське перекладознавство представлено рясніше й обґрунтованіше, натомість складається враження, що українське перекладознавство має дуже невелику історію.
На тлі цих досить «скромних» спроб пропаганди українських перекладознавців великим здобутком є розділ бібліографії «Українська мова» Л. І. Гольденберга та Н. Ф. Королевич, присвячений питанням перекладу [598]. Проте й тут можна нарахувати близько десятка позицій, датованих до 1945 р. Звісно, жодних згадок про М. К. Зерова, B. М. Державина чи навіть про монографію О. М. Фінкеля «Теорія й практика перекладу» (1929) нема. Дивиною видається вміщення праць О. Ф. Бурґгардга «Новий український переклад «Фавста» (1926) та П. В. Одарченка «Die Weber» Г. Гайне в перекладі Лесі Українки» (1927), адже ці автори перебували в еміграції. Ідеологічна «чистота» була головним орієнтиром і в бібліографії:
Щоправда, не всі видані в цей час [кінець 1950-х — 1960-ті рр.] бібліографічні посібники вільні від методологічних хиб. Окремі упорядники, прагнучи до формально витлумаченої «вичерпної реєстрації» матеріалів, відходили від ленінського принципу партійності бібліографії і включали до своїх праць методологічно хибні публікації, що давно втратили своє історико- літературне значення [95, с. 9].
З погляду історії перекладознавства друга половина 1940-х рр. позначає розвиток двох напрямів у теорії перекладу — мовознавчого та літературознавчого. Фактографічно можна стверджувати, що мовознавчий підхід набуває прав громадянства саме в цей час, адже зароджувався він тоді, коли зароджувалась і сама теорія перекладу. Як зазначено вище, в історії українського перекладознавства В. М. Державин використовував погляди О. О. Потебні, а О. М. Фінкель вказував на зародження нової мовознавчої дисципліни — лінгвостилістики. Ще раніше І. Я. Франко послуговувався здобутками в галузі стилістики. Отже, цілком логічно, що теорія перекладу містить два складники — орієнтацію на систему мови (або мов) та орієнтацію на систему літературного твору. Отже, два підходи завжди співіснували в питаннях перекладу, і справа була тільки в акцентуації одного підходу. Але об’єктивні причини — надзвичайно швидкий розвиток мовознавства, зокрема системної теорії мови й лексикографії, — сприяли посиленню мовознавчої тематики в перекладознавстві з середини XX ст.
Мовознавчий спектр проблем повоєнного десятиліття головно зосереджувався на марксівсько-ленінсько-сталінській проблематиці [напр., 24; 45; 99; 100; 415]. Дослідники аналізували переклади творів комуністичних ідеологів, причому часто наголошували на зближенні української й російської мов. Інколи це зближення проводилося методом втручання. Наприклад, А. О. Білецький різко засудив факт механічного перекладу українською мовою словника іншомовних слів російської мови, який у такий спосіб мав стати й словником української мови. Він поставив під сумнів будь-яке наукове обґрунтування такого явища [42]. Це був один із перших протестів (разом із виступами О. Л. Кундзіча і С. П. Ковганюка) проти внутрішньомовного зросійщення, про яке згодом заговорили як про буквалізм.
Перекладознавчий ужинок літературознавчого напряму першого п’ятиріччя після війни — це переважно рецензії й кілька історико-перекладацьких статей. Питання, які порушувались у рецензіях, стосувалися відтворення змісту й віршування. Поняттєво-термінологічний апарат спрямовано на пошук поняття, яке відображає належне відтворення змісту, але одного усталеного терміна не існувало. Без характерних розрізнень послуговувалися термінами точність, еквівалентність та вірність: «точність змісту» [408, с. 66], «текстуальна точність» [105, с. 164], «художня точність» [573, с. 199], «неточності [у перекладі]» та «словесний і образний еквівалент» [325, с. 165] «вірні переклади» [449, с. 71; 572, с. 73, 74], «невірна передача змісту» [408, с. 65]. Серед інших використовуваних понять — «дослівний переклад» [109, с. 70], «механічне наслідування оригіналу» [88, с. 183], «індивідуальний стиль оригіналу» [408, с. 67; 449, с. 71], «інтерпретації» [446, с. 72], «історичні образи» [446, с. 72], «образна система» [92, с. 204], «образність» [109, с. 70]. Зустрічаються дивні, позафілологічні визначення «культурний переклад» [46, с. 149; 92, с. 204; 573, с. 198] та «культурний перекладач» [573, с. 200].
Найповажнішою рецензією в теоретичному плані є розгляд М. І. Рудницького українських перекладів з А. Міцкевича, виданих 1946 р. Рецензент перелічує тогочасні вимоги до перекладу: «Усі переклади цілком відповідають загальним вимогам доброго перекладу: вони по змозі вірні, передають індивідуальний стиль поета, його образи та думки і не насилують тексту з легкої руки» [449, с. 71]. Отож можна говорити про своєрідне повернення теоретично-критичного етапу.
Найвагомішими дослідженнями того часу в галузі мовознавчої теорії перекладу були статті Є. І. Старинкевич «Ідіоматика французької мови і способи її відтворення українською мовою» (1946) [482] та «Проблеми художнього перекладу з французької мови. Відтворення стилю оригіналу» (1947) [483]. Пошуки «точного еквівалента» ідіоматики оригіналу, яка в широкому значенні охоплює синтаксу, лексику, фразеологію, пунктуацію, породжують питання про перекладність. Проте тут дослідниця виходить за межі мови та говорить із позицій літературного твору: «Якщо точних безпосередніх еквівалентів іншою мовою ідіоматика не має, то це, однак, не значить, що перекладач не має ніяких способів відтворити її посередньо» [482, с. 155]. Є. І. Старинкевич, подібно до М. Т. Рильського, не є прибічником якоїсь однієї течії перекладознавства. Найголовніший її постулат — це відтворення стилю та стилістичної семантики в перекладі, на якому вона будує власне визначення художнього перекладу: «[Х]удожнім перекладом буде переказ, в якому з максимальною повнотою враховані не тільки семантичні моменти, задані в оригіналі (предметно-логічний зміст), а й стилістичні» [482, с. 156].
Розробляючи питання перекладу образу, Є. І. Старинкевич розмежовує предметно-логічний зміст образу [483, с. 104-109] та фігури й тропи [483, с. 109-110]. Хоча таке розмежування мотивувала логіка мови, до літературознавчої категорії належить питання співавторства [483, с. 110— 112]. Згодом, із незрозумілих причин, дослідниця заявлятиме про літературознавчу основу теорії перекладу як єдино можливу (зокрема, вона критикувала О. М. Фінкеля за твердження про лінгвістичну основу теорії перекладу, що, на її думку, було наслідком «нового вчення про мову» М. Я. Марра [479, с. 193]). Однак поняття стилю, яке насправді поєднує й мовну, й естетичну природу художнього твору, — ключове у концепції Є. І. Старинкевич. Уточнене визначення художнього перекладу можна скласти з висловлювань про точність/вірність у статті «Велика співдружність» (1951) [481, с. 165]: точність або вірність оригіналу — це дбайливе збереження його духу й стилю, відтворення оригіналу в його ідейно-емоційному, поетично- образному й ритмомелодійному багатстві, яке можливе лише завдяки творчій праці. Треба зазначити, що терміни точність і вірність — взаємозамінні, однак і термін адекватність — «спільність основних якостей цілих творів — оригіналу й перекладу» [481, с. 166] — теж наближається до цієї взаємозамінності. Саме тому відчувається певна теоретична плутанина цих термінів.
У розвідці «Мистецтво художнього перекладу» (1953) Н. М. Андріанова акцентує на змішуванні «таких різних понять, як точність і вірність перекладу» [10, с. 152], а це вже могло би вказувати на мово- та літературознавчий підходи до визначення термінів, які позначають відповідність між оригіналом і перекладом. Описуючи класифікацію перекладів як дослівні/«буквальні» — творчі/адекватні — вільні, дослідниця наголошує саме на адекватному перекладі як центральній і єдиній проблемі теорії перекладу:
Творчий, адекватний переклад докорінно відрізняється як від дослівного, «буквального» перекладу, коли рабське копіювання перекладачем усіх особливостей оригіналу призводить нерідко до втрати його ідейно-художніх багатств, так і від вільного перекладу, коли авторський текст часто замінюється власною вигадкою перекладача. Адекватний переклад ставить собі за мету таке відтворення тексту оригіналу, яке передає його ідейно-художні достоїнства, зберігаючи основні особливості авторського стилю [там само].
Очевидно, мовне підґрунтя авторського стилю не має належної дослідницької уваги.
Під точністю перекладу В. С. Ільїн розумів «повне збереження змісту з його мовностилістичними особливостями, системою образів і синтаксичною структурою» [215, с. 58; також 216, с. 164]. Це визначення більш мовознавчого плану, але не замикається в системі мови, навпаки автор вказує на перспективний розвиток перекладознавства саме в лінгвостилістичному напрямі, про який писав О. М. Фінкель.
Цікаво, що Д. Г. Білоус використав ще й термін образний еквівалент [46, с. 140], який, із сучасного погляду, пов’язує конкретний — точний — компонент мовної системи з абстрактною — адекватною — його функцією в структурі художнього твору, але тоді ще такого розрізнення не спостерігаємо. Натомість А. П. Шамрай послуговувався успішнішим терміном «адекватна передача системи образів» [548, с. 190].
Початок 1950-х років став і початком нового етапу в науці. Після смерті Й. В. Сталіна (1953) став можливим певний плюралізм у мовознавстві [17, с. 15-16; пор. 329, с. 76]. У літературознавстві все було значно регламентованіше. Зокрема, в статтях про переклад, уміщених у центральній партійній газеті «Правда» (відповідно ідеї статей сприймалися як догми), ставилися актуальні вимоги однакового володіння мовою й культурою оригіналу [304], перспективних планів видання перекладної літератури [303], йшлося про взаємозбагачення літератур через переклади [18]. Коли ж ідеться про збереження національного в перекладі, то дисонансом лунає критика націоналізму. Так, відома нагінка на вірш В. М. Сосюри «Любіть Україну» та його російські переклади через т. зв. антирадянськість [431]. Такий стан справ — яскраве свідчення, що за українським перекладацтвом, як і за оригінальним красним письменством стежили вкрай уважно і вчасно репресивно реагували. Тематика, знову ж, обмежувалася переважно союзним (найчастіше російським) контекстом, подекуди додавалися слов’янські теми. Але з часом перекладознавчі дослідження потроху врізноманітнювалися тематикою й глибиною, а «відлига» після XX з’їзду КПРС посприяла цьому найбільше.
Помітною дискусією того часу стало обговорення буквалізму. Термін «буквалізм», очевидно, усталився завдяки публікаціям С. П. Ковганюка та О. Л. Кундзіча. На позначення механічного перенесення відповідників уживали або «буквальний переклад» [215, с. 58; 216, с. 165], або «буквальність» [10, с. 152; пор. 311, с. 21]. Цілком випадково термін буквалізм згадується в статті Н. М. Андріанової «Мистецтво художнього перекладу» (1953) [10, с. 156]. У своїй статті «Про буквалізм у перекладі» (1954) С. П. Ковганюк вказує на об’єктивні чинники, які спричиняють сліпе наслідування оригінального тексту. На його думку, ці чинники такі: копіювання речень і слів, недосконале знання російської й української мов (при російсько-українському перекладі), поверхове використання словника й граматики, неперекладність. О. Л. Кундзіч теоретично переосмислює проблему і вважає буквалізм не просто перекладацькою недосконалістю («бездарністю, замаскованим неуцтвом, чиновницьким підходом до творчої справи»), а й певною системою поглядів, «системою перекладацьких норм» [311, с. 51-53, 99, 101].
О. Л. Кундзіч вживає термін «норми» не випадково, і, на нашу думку, тут буквалізм треба розглядати у світлі перекладацької практики першої повоєнної п’ятирічки. Вагоме свідчення С. П. Ковганюка:
Коли пильніше придивитись до перекладів 1946-1950 років, то можна побачити, що всі вони позначені тяжкою печаттю всесковуючого буквалізму. Це була, так би мовити, ознака часу, період редакторської сваволі, коли перекладач, здавши роботу в видавництво, після виходу книжки в світ іноді не впізнавав свого перекладу [416, с. 60].
Питання редакторського терору ще належить вивчити в історії українського художнього перекладу, адже про нього згадують ще й О. Л. Кундзіч [311, с. 30], Г. П. Кочур [297, с. 56]. Така редакторська сваволя вписувалася в рамки зближення російської й української мов. Крім того, О. Л. Кундзіч стверджує буквалізм в «Російсько-українському словнику» 1948 р. [311, с. 148], який, попри весь свій позитив нормативного словника й для української мови, також був заходом політики зросійщення. Письменники, які живилися народною мовою, відчували всі невідповідні словникові нововведення й протестували проти них. Недоліки з «Російсько-українського словника» 1948 р. перейшли в «Російсько-український словник» (перший том— 1953 р.). До того ж, були перекладачі, які недостатньо володіли українською мовою, але дуже активно нею перекладали. Про це пише С. П. Ковганюк у листах О. Л. Кундзічу і, зрозуміло, вважає буквалізм не так перекладацькою проблемою, як проблемою сучасної української літературної мови (напр., листи з 3 січня 1956 р., 7 серпня 1956 р. [243]).
Схоже, що шлях О. Л. Кундзіча до питань перекладу пов’язаний з обороною української мови. Перекладознавчі статті дослідника належать до останнього періоду його літературної діяльності (з 1945 р.—до 1964 р.). Провідна ідея майже всіх його статей — це збереження чистоти української мови, перейнятої від народу і йому ж переданої. У статтях «Дієзи в ключі!», «Українсько-російський словник», «Організаційні і творчі проблеми перекладу» та ін. дослідник докладно аналізує недоладності та калічення української мови в конкретних опублікованих художніх творах і перекладах. Але спротив дослідника викликає найбільше не тільки те, що ці публікації, пройшовши через руки редакторів, коректорів і рецензентів, таки залишилися мовно-художнім недбальством, а й те, що цей наплив неправильностей розхитує норми української мови, й головна причина — буквальний переклад із російської мови: «Сталося парадоксальне становище, коли перекладацький жаргон став хворобою оригінальної літератури, взагалі літературної мови» [311, с. 196].
Ознакою доби була догма зближення української та російської мов. Однак, на думку О. Л. Кундзіча, — це зближення здійснюватиметься не за рахунок дублювання і заміни одвічних українських слів російськими чи калічення української мови штучними, гібридними словами, а за рахунок збагачення обох мов на спільні нові поняття, на нові літературні форми, за рахунок спільності образних надбань, [...] що відбиватимуть нове мислення нової радянської людини, спільної для обох народів» (курсив О. Л. Кундзіча. — Г. Ш.) [311, с. 170].
Визнаючи, що народ — єдиний повноправний мовотворець, і закони мови — об’єктивні, бо є проявом дійсності [311, с. 159], О. Л. Кундзіч виступає проти тих мовознавців, які самовільно намагаються змінити закономірності мови [311, с. 159-160]. Зауважмо, що цитовані слова наведено в статті «Питання залишається актуальним», оприлюдненої посмертно 1966 р. Очевидно, це оприлюднення стало можливим завдяки особливому періоду української культури — шістдесятництву. О. Л. Кундзіч чітко відрізняє «поняття» від «слова» [311, с. 70], а таке розрізнення теж можна вважати охоронним засобом: діалектична єдність «поняття1 — слово — поняття2» у перекладі не означає, що «поняття1 (вихідне)» рівнозначне «поняттю2 (похідному)».
Чимало місця в працях О. Л. Кундзіча відведено практичним питанням російсько-українського перекладу. Наприклад, статті «Деякі питання перекладу творів Л. М. Толстого» і «Перекладацька мисль і перекладацький недомисел», частини «Стаття «по» й «Шовк і золото» зі статті «Питання залишається актуальним» [311] відведено конкретним перекладацьким проблемам лексичного й граматичного характеру. Серед них — переклад власних імен, звертань, дієприкметників, старослов’янізмів та діалектизмів, фразеологізмів, вставок пісень тощо. І в кожному випадку остаточне рішення вмотивовано виключно народним слововжитком.
О. Л. Кундзіч гостро критикував витворення перекладацького жаргону замість вживання нормативної літературної й водночас художньої мови. Знаходимо в нього й термін «перекладацька мова», про який він дискутує в контексті статті С. П. Ковганюка «Буквалізм у перекладі» й визнає правомірність терміна per se, однак і вказує на небезпечність такого явища [311, с. 48-50]. С. П. Ковга- нюк обурюється перекрученнями в перекладах, які можуть призвести до того, що читач просто перестане їх читати. «Саме формалістичні переклади спричинилися до виникнення терміну «перекладацька мова», — пише С. П. Ковганюк з таким обуренням, що відмовляє цьому терміну навіть у праві існувати [245, с. 159]. Винайдення цього терміна, мабуть, належить А. В. Федорову, який ужив його («переводческий язык») у книзі «О художественном переводе» (1941) [514, с. 34-35]. Цей термін — «перекладницька мова» — також вжила Є. І. Старинкевич [482, с. 165], але посилань на працю А. В. Федорова в українських дослідників немає.
Важливо відзначити великий внесок О. Л. Кундзіча в теоретичне перекладознавство. Прикро, що про праці давніших дослідників — В. М. Державина, М. К. Зерова, Г. Й. Майфета та навіть О. М. Фінкеля, О. Л. Кундзіч не мав змоги згадувати у своїх дослідженнях. У дусі доби він зазначає:
Теорія перекладу, як вона є сьогодні, сформувалася в боротьбі передових умів російської культури проти реакційних теорій «чистого мистецтва», проти ідеалістичної естетики, що відривала мистецтво від житія, від його демократичного, народного ґрунту, проти формалізму-буквалізму [311, с. 59].
Проте в статті «Стан художнього перекладу на Україні» (1956) знаходимо осмислення певних фактів з історії українського перекладознавства — це захист положень С. В. Руданського про українізованого Гомера [311, с. 114-120], цитування думок І. Я. Франка про важливість перекладу для розвитку національної культури [311, с. 103, 106-107, 113, 114-115], дослідження перекладацької концепції Лесі Українки [311, с. 120-127]. Учений також вказує на потребу вивчати спадщину українських теоретиків: «Теоретично-творчі засади наших українських класиків у питаннях перекладу мало вивчені і висвітлені в літературі. Ця тема вимагає копіткої праці й часу, вона ще чекає на свого дослідника» [311, с. 112].
Теоретичні роздуми О. Л. Кундзіча стосуються кардинальної тогочасної проблеми в теорії перекладу: чи теорія перекладу в основі повинна орієнтуватися на мовну сторону твору, чи на його естетичну вартість? Дискусію породила книга А. В. Федорова «Введение в теорию перевода» (1953). Ця дискусія зумовлювалася різними поглядами на об’єкт перекладу (художня цінність, формалізм-буквалізм із одного боку, а граматичні основи перекладу — з другого), оскільки їм бракувало синтезованого підходу. О. Л. Кундзіч цілком до речі 1964 р. (дата за часом написання розвідки, її ж першодрук— 1968 р.) відзначає беззмістовність зневажливого ставлення до «низької і морочливої лінгвістики»: «У цих міркуваннях [естетичного ухилу] переклад було зірвано з його матеріальної фактури, саме поняття перекладу стало якимсь безпредметно-платонічним: переклад з нічого на ніщо» [311, с. 226]. Зрозуміло, що у щоденній практиці ми розглядаємо співвідношення лінгвістичних категорій [311, с. 227], а тому квінтесенцію синтезованого лінгвістично-естетичного підходу («прекрасне відтворюється засобами мови в найпрямішому, лінгвістичному значенні цього слова» (курсив О. Л. Кундзіча. — Т. Ш.) [311, с. 228]) подано в такому кристалізованому визначенні перекладу: «А про творчий процес перекладу може йтися як про дуже складний, досі не розкритий, але, безумовно, єдиний, специфічний (сфера мистецтва) розумово-емоційний процес, що здійснюється на матеріалі двох мов» [там само; також 311, с. 229, 232; пор. 311, с. 24]. Відлунює тут концепція мистецького перекладу Івана Кулика.
Серед часткових проблем перекладознавства, які розробляв О. Л. Кундзіч, — специфіка відтворення творів Л. М. Толстого та повістей Т. Г. Шевченка українською мовою [311, с. 16-35, 244—249], архаїзація в перекладі [311, с. 236-243], історія художнього перекладу в контексті історії української літератури [311, с. 113-129, 205], стосунки редактора й перекладача [311, с. 54-55, 134-136, 250- 255].
Наукову спадщину О. Л. Кундзіча досліджено недостатньо. З перекладознавчого аспекту їй присвятили статті B. В. Коптілов, що написав про наукову прозірливість дослідника [259], зокрема про синтез лінгвістичного й літературознавчого підходів до перекладу [265, с. 55], та М. Н. Москаленко, що вказував на суголосність ідей дослідника зі станом українського перекладу початку XXI ст. [362]. Деякі факти з історії українського перекладу й перекладознавства можна знайти в листах О. Л. Кундзіча та спогадах про нього, які опубліковано в пропам’ятній книзі «Живий Олексій Кундзіч» [155]. Серед них — цінні спогади З. Я. Біленка, С. П. Ковганюка та В. В. Коптілова про перекладознавчу працю дослідника.
На кінець 1950-х рр. в українському перекладознавстві припали три важливі події: 1957 р. — видання збірника «Питання перекладу»; 1958 р. — відновлення журналу іноземної літератури «Всесвіт»; 1959 р. — започаткування серії перекладознавчих збірників «Мастерство перевода».
Перекладацькі наради в першій половині 1950-х рр. проводило регулярно Державне видавництво художньої літератури України, як згадує О. Л. Кундзіч [311, с. 53]. Однак лише після наради перекладачів у лютому 1956 р. з’явився збірник доповідей «Питання перекладу» [416]. Серед доповідачів — досвідчені перекладачі й редактори О. Л. Кундзіч, С. П. Ковганюк, М. І. Терещенко, C. В. Масляк, Леонід Первомайський, М. Т. Рильський, М. А. Пригара, М. М. Пилинський, Борис Тен. Запросили також російських перекладачів і критиків П. М. Топера та І. О. Кашкіна. На жаль, не всі доповіді оприлюднили: у самій книзі кілька разів згадано про доповідь М. О. Лукаша [416, с. 165, 180, 199], хоча саму доповідь не опублікували.
Лейтмотив більшості доповідей — важливість чистоти української мови в перекладах. їх можна розглядати і з погляду боротьби з копіїзмом-буквалізмом (доповіді О. Л. Кундзіча, С. П. Ковганюка, М. А. Пригари), і з погляду прямих перекладів з мови оригіналу (М. І. Терещенко, С. В. Масляк), і з погляду редакторського контролю (Леонід Первомайський), і з погляду вивчення іноземних мов (М. І. Терещенко, Борис Тен). Не оминули лексикографічних проблем — як у галузі українського тлумачного словника (М. Т. Рильський, М. М. Пилинський, М. А. Пригара), так і двомовних словників (С. В. Масляк, Борис Тен). Розглядали доповідачі й видавничу політику (відсутність плану видання перекладів, публікації анонімних, без імені перекладача, перекладів — С. П. Ковганюк, М. І. Терещенко, С. В. Масляк, М. А. Пригара), і брак фахової критики (С. П. Ковганюк, С. В. Масляк, Борис Тен). Цікавий документ цитує С. В. Масляк — директиви Міністерства культури, як перекладати лібрето [416, с. 117]. Питання таких документів, що регламентували перекладацький процес, ще не вивчали в історії українського, перекладу. Хоча перелік обговорюваних проблем переважно має практичний характер, усі вони ґрунтуються на одній теоретичний настанові: переклад — це рушій національної культури й мови, а тому вимагає якнайпильнішої уваги.
Серйозний поступ робить історія перекладу в після- сталінський час. Упродовж першого повоєнного десятиліття тематика історико-перекладацьких досліджень або замикалася на російсько-українському перекладі, або розглядала дожовтневих класиків української літератури. Так, досліджували перекладацьку діяльність П. А. Гра- бовського [напр., 234, с. 52-54, 102-104]. До традиційних жанрів статей і книг додалася нова форма наукової публікації — автореферат дисертації. Завдяки авторефератам, ширший науковий загал міг ознайомитися з дослідженням М. І. Дяченка про поетичну творчість М. П. Старицького, яка включає й віршові переклади [144].
Після Другої світової війни центром франкознавства став Львівський університет імені Івана Франка, де за ініціативи акад. М. С. Возняка 1948 р. став виходити періодичний збірник «Іван Франко. Статті і матеріали». У ньому вміщено 21 публікацію про переклади Івана Франка та рецепцію його оригінальних творів іншими мовами [207]. М. С. Шаповалова написала дисертацію про І. Я. Франка ж дослідника й перекладача В. Шекспіра [551]. Вона використала архівні матеріали — рукописи П. О. Куліша та І. Я. Франка з перекладами драм В. Шекспіра, зокрема Кулішеві рукописи з редакторськими правками І. Я. Франка. В історико-літературному ракурсі О. А. Домбровський досліджував перекладацький і перекладознавчий доробок І. Я. Франка на матеріалі його перекладів із Данте [130].
Новим у дослідженнях з історії перекладу стало вивчення перекладів українських письменників іноземними мовами. Саме цьому О. М. Євніна присвятила свою книгу «Дожовтнева та радянська українська література за рубежами СРСР» (1956) [146]. Новизна книги — вивчення української літератури у світовому контексті:
В той час, як зв’язки і взаємовплив української та російської літератур серйозно вивчаються в радянському літературознавстві, питання про сприйняття української літератури за рубежем поки що по-справжньому не поставлене. А тимчасом, саме зараз воно набирає особливо великого значення [146, с. 3].
У цьому історико-бібліографічному нарисі авторці вдалося описати (з окремими неточностями та пропусками) історію сприйняття дванадцяти українських письменників— Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, М. М. Коцюбинського, Лесі Українки, П. Г. Тичини, М. П. Бажана, М. Т. Рильського, О. Є. Корнійчука, О. Т. Гончара, Н. С. Рибака, В. М. Собка, Я. О. Галана. Географія перекладів теж досить широка — Польща, Чехословаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія, Італія, Австрія, Німеччина, Франція, Англія, США, Канада, Австралія та скандинавські країни. До праці додано солідну бібліографію (майже третина книги), яка містить зарубіжні видання творів українських письменників, монографії, оглядові й критичні праці про українську літературу за кордоном, статті й матеріали про міжнародні зв’язки української літератури.
Бібліографування, як ознака позитивного зрушення у сфері історії перекладу, здійснювалось у двох напрямах — українська література іноземними мовами й іноземна література — українською. Персональні покажчики не тільки охоплювали перекладацьку діяльність українських письменників (напр., покажчики І. Я. Франка, П. А. Грабовськош, А. Ю. Кримського, П. Г. Тичини, М. Т. Рильського), але подекуди містили інформацію про переклади творів українських письменників іноземними мовами, найбільше російською (покажчики І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка, Лесі Українки, В. С. Стефаника, М. М. Коцюбинського, В. М. Сосюри, Остапа Вишні). Бібліографія стала свідченням зацікавлення історією перекладу і його найкращим стимулом. Не могли не позначитися на загальному дослідницькому процесі такі синтетичні бібліографічні покажчики: «Українська література: дожовтневий період» (1957) [622], де подано відомості про українських письменників XIX — поч. XX ст. із переліком російськомовних перекладів; «Художня література, видана на Україні за 40 років (1917-1957)», друга частина якої (1960) [625] охоплює російську художню літературу, літератури інших народів СРСР і літератури зарубіжних країн; «Російська література в українських перекладах і критиці: Галичина і Буковина (XIX ст. — 1939 р.)» (1963) [615]. Щоправда, ці самі відомості можна було почасти видобути із бюлетенів Книжкової палати України («Літопис друку», «Літопис журнальних статей» тощо), які виходили з 1924 р., та видання окремих книг засвідчило вдосконалення наукового-пошукового апарату в перекладознавстві.
Своєрідними бібліографічно-перекладознавчими дослідженнями стали покажчики перекладів іноземними мовами творів Т. Г. Шевченка, які уклала група дослідників під керівництвом М. М. Греська: 1967 р. — французькою мовою [621], 1968 р. — німецькою, італійською, іспанською, португальською мовами й мовою есперанто [619; 620]. Вони доповнили загальну бібліографію Т. Г. Шевченка [617; 618]. У такому ж ключі укладено покажчики «Твори Гі де Мопассана на Україні» [597], «Вільям Шекспір в Українській РСР» [596] (друге видання— 1986 р. [562, т. 6, с. 803-832]), «Данте українською мовою» [601] (нове видання — 2000 р. [602]).
Журнал «Всесвіт» став часописом зарубіжної літератури, а отже, чимало уваги приділяв саме критиці й історії перекладу. Він найкраще висвітлював світовий контекст української літератури. Наприклад, у 1960-х рр. кількість статей і рецензій, які стосувалися історії українського художнього перекладу та/або містили перекладознавчий аналіз (чи його елементи), могла й перевищувати десять публікацій на рік3. У 1970-х рр. чисельність таких публікацій трохи зменшилася, але зросла їх «академічність» — грунтовнішими стали аналізи, з’явилися намагання окреслити культурний контекст, схеми історії перекладу окремих авторів тощо. Саме «Всесвіт» посприяв найбільше активізації досліджень з історії перекладу в Україні й рецепції української літератури за кордоном. Перегляд перекладознавчих публікацій за перше п’ятнадцятиріччя журналу «Всесвіт» дає змогу виокремити певні напрями історико-перекладацьких досліджень. Одну групу статей складають дослідження про переклади українською мовою творів світових класиків — В. Шекспіра [5; 498], М. Сервантеса [295], Д. Дефо [73], А. Міцкевича [327], Г. Гайне [263], Е. Золя [344]. Чимало нових фактів віднайдено про діяльність українських письменників-перекладачів — Г. С. Сковороди [211], М. С. Шашкевича [546], Марка Вовчка [53], Б. Д. Грінченка [50; 402], А. Ю. Кримського [356], П. Г. Тичини [173] Окремі статті присвячено українським
перекладачам, як-от М. К. Зерову [294], Д. Ю. Загулові [116], М. Т. Рильському [392]. У етапі «Майстри перекладу» Г. П. Кочур створив перекладацькі портрети М. К. Зерова, М. Т. Рильського, В. П. Підмогильного, М. І. Терещенка, Бориса Тена, І. І. Стешенко, В. О. Мисика, М. О. Лукаша [290].
3 Зауважмо, що для аналізу добиралися історико-перекладознавчі статті та ґрунтовні рецензії, натомість публікації із згадками про переклад чи побіжними висловлюваннями й поодинокими відомими фактами без належного аналізу не враховувалися.
З іншого боку, досліджували рецепцію української літератури за кордоном — твори І. П. Котляревського [401], Г. Ф. Квітки-Основ’яненки [371], І. Я. Франка [23; 254], Лесі Українки [194; 255], В. С. Стефаника [357], М. М. Коцюбинського [256; 420; 421]. Зрозуміло, що в галузі популяризації української літератури найбільше уваги приділялося перекладам творів Т. Г. Шевченка. Вони вміщувались у традиційних «шевченківських» (березневих) номерах журналу. Важливим стимулом таких публікацій були Шевченківські ювілеї 1961 та 1964 рр. [74; 170; 196; 233; 296; 343; 426; 489; 574]. Прикметно, що етапі на українську тематику за кордоном писали не тільки українські дослідники з діаспори [300], а й дослідники з-поза України [432]. «Всесвіт» розширив наукову тематику, адже на початку 1950-х рр. дослідження могли проводитися виключно в рамках міжслов’янського спілкування чи в культурному просторі країн народної демократії (тобто соціалістичного табору). Відтепер в актив повернулася романо-германська філологія. Що ж до сходознавства, то його представлено нечастими публікаціями [33; 96].
Серед інших філологічних часописів (поминаючи популярні «Вітчизну», «Жовтень», «Прапор» тощо), де публікувалися цікаві історико-перекладацькі розвідки, — «Радянське літературознавство» (періодичний збірник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР у 1938- 1956 рр., а з 1957 р. — журнал), «Українське літературознавство» (науковий збірник Львівського державного університету ім. Івана Франка, видається з 1966 р.), «Слов’янське літературознавство і фольклористика» (науковий збірник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського АН УРСР, друкується з 1965 р.), «Питання слов’янознавства» (науковий збірник Інституту славістики Львівського державного університету ім. Івана Франка, публікується з 1970 р.) та ін. Навіть «Мовознавство», яке з 1967 р. перетворилося з періодичного наукового збірника на журнал Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні АН УРСР, до 1980 р. друкувало статті про переклад чисто історико-літературного характеру [361, с. 459-465].
Такий масив історико-перекладних досліджень сприяв публікаціям ґрунтовних монографій із рецепції світових класиків українською мовою й українських письменників за кордоном. Ф. М. Неборячок досліджував віршові українські переклади творів О. С. Пушкіна, виконані протягом майже 120 років (з 1830-х до 1949 р. включно) [374]. У світовому контексті І. Ю. Журавська намагалася розглянути творчість І. Я. Франка [171] й Лесі Українки [172]. Я. М. Погребенник подала докладну історію сприйняття творів Т. Г. Шевченка німецькою мовою [422]. П. П. Охріменко всебічно осмислив українсько-білоруські літературні взаємини, зокрема в галузі художнього перекладу [20]. У кандидатській дисертації А. О. Содомора проаналізував віршознавчі аспекти перекладу творів Алкея і Сапфо на широкому тлі української й російської літературних традицій [476]4.
Серед чільних перекладознавців цього періоду — Г. П. Кочур. Він є автором 371 публікації — літературознавчих нотаток, енциклопедичних статей, рецензій і ґрунтовних розвідок (згідно з даними другого видання біобібліографічного покажчика «Григорій Кочур» [600])5, у яких дослідник обговорював чимало питань поточної перекладознавчої критики й досліджував важливі питання історії українського художнього перекладу. Ґрунтовне вивчення перекладацької й перекладознавчої спадщини Г. П. Кочура почалося наприкінці 1980-х рр. 1993, 2003, 2005 та 2008 рр. у Львові та Києві проведено кочурознавчі конференції, а на кафедрі перекладознавства й контрастивної лінгвістики імені Григорія Кочура Львівського національного університету імені Івана Франка під час наукових конференцій розглядаються окремі аспекти діяльності Г. П. Кочура — теоретика перекладу. Загалом, найбільше досліджено його перекладацьку діяльність. Р. П. Зоівчак, В. В. Коптілов, М. О. Новикова, М. В. Стріха, O. І. Чередниченко та інші дослідники вивчали питання перекладацької майстерності Г. П. Кочура, його роль в історії українського художнього перекладу, у світовому вимірі. Відповідно, пишучи про переклади Г. П. Кочура, дослідники торкались і його поглядів на переклад. Найглибше перекладознавчий аспект його творчості вивчали P. П. Зорівчак (Г. П. Кочур як історик українського художнього перекладу [напр., 104, с. 17-28; 189]) та Г. В. Пехник (Г. П. Кочур як теоретик віршового перекладу [104, с. 95-100; 414]).
4 Віршознавче та перекладознавче осмислення творів Горація, античного сліду у творах Т. Г. Шевченка, І. Я. Франка й окремих поетичних мініатюрах Й. В. Ґете, М. Ю. Лєрмонтова, П. Верлена та ін. подано в книзі А. О. Содомори «Студії одного вірша» (2006) [475]. Книга важлива тим, що, крім суто віршознавчого пояснення текстів, вона містить роздуми, важливі для теоретичного вивчення самого процесу перекладу.
5 Крім опублікованих статей, чимало залишилося в рукописах або ж були внутрішніми рецензіями.
Як зазначає Р. П. Зорівчак, Г. Кочур не залишив окремих праць, присвячених методології та концепції дослідження історії українського художнього перекладу, одначе на основі його численних статей та розвідок можна дійти висновку, що він частково дотримувався історико-літературної концепції художнього перекладу, з увагою до індивідуальності перекладача, що її випрацювали І. Франко, М. Зеров та російські дослідники Ю. Левін, Є. Еткінд, М. Алексєєв, В. Россельс, В. Жирмунський [104, с. 18].
Те, що Г. П. Кочур — учень М. К. Зерова, найчіткіше виявляється в запозиченій від М. К. Зерова схематизації історії українського перекладу — від травестії через переспіви до власне перекладів (найкраще цю схему відображено в його статті «Здобутки і перспективи» (1968) [286; також 283; 297]. Однак, період «власне перекладів» з кінця XIX ст. до 1960-х рр. давав чимало нової інформації, а тому Г. П. Кочур глибше розробляє питання індивідуальності й перекладацької множинності (його статті «Майстри перекладу» (1966) [290] та «Етапи розвитку» (1962) [285]). Серед тем, які опрацьовував Г. П. Кочур, — історія українського художнього перекладу XIX — першої половини XX ст. [285; 286; 288; 290; 291], зокрема внесок М. К. Зерова [292; 294] та М. Т. Рильського [298], твори В. Шекспіра українською мовою [297], творчість Данте Алігієрі в Україні [283], українська література іноземними мовами [284; 296].
Р. П. Зорівчак зазначає, що, живучи в епоху недомовок і замовчувань, Г. П. Кочур не любив «білих плям в історії» [104, с. 22]. Зокрема, належить відзначити його наукову мужність у поданні інформації, яка виходила поза партійні приписи: напр., у статті «Кілька порівнянь» позитивно охарактеризовано добу «Розстріляного відродження» [288, с. 124]; у статті «Етапи розвитку» згадано переклади з французької прози, які зробили «антирадянські» перекладачі М. С. Грушевська та Н. Д. Романович-Ткаченко [285, с. 91]; а в статті «Про переклади Миколи Зерова» Г. П. Кочур одверто виступив проти тоталітарного режиму: «Потім настали роки, коли ім’я Зерова зникло з історії української літератури, позникали з бібліотек і його твори [...]» [294, с. 103].
Літературознавчу концепцію перекладу Г. П. Кочура схематично й чітко описала Г. В. Пехник. Дослідниця представила 16 основних проблем, які розглядав Г. П. Кочур [104, с. 96]. Їх умовно можна поділити на чотири групи — процес перекладу, особистість перекладача, перекладацькі стратегії, стилістичні проблеми перекладу. Окремі пункти можуть стосуватися двох груп, наприклад, стилізація й одомашнення належать і до перекладацької стратегії, й до особистості перекладача. Концепція перекладу Г. П. Кочура — більш літературознавчого спрямування, хоча подекуди зустрічаються й судження ближчі до лінгвостилістики — про відтворення діалектизмів, архаїзмів, реалій, власних назв. За своєю суттю ця концепція сповнена уваги до особистості перекладача, яка і є центром самої концепції. Характерно, що для українського перекладознавства центризм такого роду був новизною, хоча й очевидною, бо продовжив загальні пошуки стилетворчих чинників і дослідження ідіостилю перекладача. Це сприяло поглибленому вивченню стилістичних особливостей перекладу в теорії поетичного перекладу. Сліди таких роздумів можна шукати як в ідеях М. К. Зерова (перекладацькі портрети як протоджерела для осмислення ролі перекладача), так і в публікаціях збірників «Мастерство перевода», де обговорювали широкий спектр питань про перекладну літературу й розвиток теорії перекладу.
«Мастерство перевода» — фундаментальне періодичне видання радянської школи перекладознавства. З 1959 по 1990 р. у Москві вийшло 13 збірників обсягом по 500600 сторінок (одначе переважна більшість збірників вийшла саме в період 1960-70-х рр.), де вміщено понад 30 статей українських дослідників.
Це видання також допомогло закріпити поняття «радянська теорія перекладу» як спільного наслідку наукової роботи всіх дослідників у Радянському Союзі. Поняття «радянська наука» як похідне від «радянська держава» існувало від перших років заснування СРСР, але «радянська теорія перекладу» як сутнісне поняття, наповнене реальними фактами й учасниками, а найголовніше, простором усього СРСР, сформувалася аж після Другої світової війни. Першопричин того, що цього не сталося раніше, кілька: це й розбіжності в національній політиці всесоюзних органів влади, це й відмінні наукові бази в різних республіках. Ситуація змінилася після Другої світової війни. У царині перекладу цьому сприяли численні з’їзди й конференції, журнали «Дружба народов» й «Иностранная литература», а найбільше — періодичний збірник «Мастерство перевода». Важливим верифікаційним критерієм «всесоюзного контексту» українського перекладознавства є посилання дослідників з-поза України на українських теоретиків (у 1950-60-х рр. — найбільше на праці М. Т. Рильського та О. Л. Кундзіча), чому переважно сприяли їхні російськомовні публікації. З іншого боку, посилання українських дослідників на праці А. В. Федорова, К. І. Чуковського, І. О. Кашкіна, Л. Є. Копелева, Л. С. Бархударова, В. П. Рагойші, П. I. Копанева, Г. Р. Гачечиладзе та ін. також говорять про всесоюзний контекст, з перевагою російської наукової школи6.
Підсумовуючи публікації на сторінках «Мастерства перевода», можна виділити чотири напрями досліджень, які були зразком чи підґрунтям для таких наукових пошуків в Україні. Перша група статей стосується засадничих питань вірності/точності в перекладі, де поступово починали розрізняти в загальному масштабі переклад твору як цілості [568, с. 99] (тобто — «вірність») та відтворення окремих мовних одиниць [568, с. 117] (тобто — «вербальна точність»). Більшість статей відзначалася полемічним характером [319; 545, с. 12; 359, с. 5-6].
Друга група статей пов’язана з першою і стосується визначення філософської природи перекладу. Суперечки на тему, який напрям — літературознавчий чи мовознавчий — має переважати в перекладі та його вивченні, супроводжувалися гострими дискусіями про обмеженість лінгвістики [231, с. 8] та лінгвостилістики [232, с. 455457]. Однак із часом «інформаційний» підхід до перекладу долає ці суперечки [222, с. 116]. Починають уживати термін «перекладознавство», що ставить питання про його місце серед інших наук [9]. Сама теорія перекладу виходить за усталені межі філологічних досліджень, чому сприяє «прагматичний переворот» у науці про мову 1960-70-х рр., адже «[й]ого важливим результатом стало серйозне звернення вчених до прагматичних (насамперед соціально-психологічних і конситуативних) чинників уживання мови» [31, с. 53]. Переклад починає розглядатися крізь призму семіотики [12, с. 491-492; 438].
6 Вплив на українських дослідників також мав збірник «Тетради переводчика» (вип. 1-20, 1963-1983 рр.), де розглядалися лінгвістична проблематика перекладу, питання художнього, науково-технічного й усного перекладу, дидактики перекладу.
Третя — найбільша — група статей висвітлює найрізноманітніші питання історії перекладу. Важливо, що публікуються статті, які теоретично обґрунтовують вагомість і структуру таких історичних досліджень. Ю. Д. Левін виступав за створення історії перекладу та перекладознавства, але наголошував, що не можна змішувати давніше розуміння із сучасними поняттями, порушуючи тим самим фундаментальний принцип історизму [320, с. 374-375]. В. Ю. Шор стверджував, що в історії перекладу треба поєднувати історичний і типологічний підходи [565, с. 293].
Четвертий аспект, який засвідчує високий щабель розвитку науки, — наявність бібліографії. У кожному випуску вміщувалася поточна бібліографія перекладознавчих видань, яка охопила роки 1953-1978. Більшість матеріалу підготував український бібліограф М. О. Назаревський (для збірників № № 2-8)7. М. О. Назаревський уперше в українському перекладознавстві поставив питання про перекладознавчу бібліографію [370], а в статті «Деякі цифри і факти про переклади на Україні» [369] повідомляє, що уклав «Бібліографічний покажчик вітчизняної критичної літератури з питань майстерності художнього перекладу за період 1800-1968 рр.» (8000 позицій). На жаль, сьогодні ця бібліографія українським дослідникам не доступна.
7 Продовження перекладознавчої бібліографії (за роки 1975-1980), яку уклав М. О. Назаревський, опубліковано в збірці «Хай слово мовлено інакше...» [536, с. 267-293].
Дослідження українських авторів, опубліковані на сторінках збірника «Мастерство перевода», теж можна поділити за такими групами. Історію українського художнього перекладу розглядали Г. П. Конур (твори В. Шекспіра українською мовою [297] та перекладацька діяльність М. Т. Рильського [298]), В. В. Коптілов (переклади М. К. Зерова з російської мови [261]), М. О. Новикова (твори О. С. Пушкіна українською мовою [381]) та ін., а також історію перекладів української літератури російською мовою — Р. М. Лубківський (Шевченків «Заповіт» російською мовою [328]), О. О. Рисак (російські переклади поем Лесі Українки «Ізольда Білорука» та «В катакомбах», які зробив П. Антокольський) [456]. Статті І. Я. Айзенштока про О. М. Фінкеля [7] та В. В. Коптілова про О. Л. Кундзіча [259] характеризують (принаймні частково) історію українського перекладознавства.
Зрозуміло, що деколи українські дослідники працювали над темами, не дотичними до української літератури, що пояснювалося науковою кон’юнктурою, орієнтованою на російську культуру як загальну для всього Радянського Союзу. Але «Мастерство перевода» у дивний спосіб повернуло українській культурі три репресовані імені — М. К. Зерова, О. Л. Жовтіса та Ігоря Костецького. Г. П. Кочур підготував першопублікацію статті М. К. Зерова про В. Я. Брюсова як перекладача латинських поетів [183] і супроводив переднім словом [292]. О. Л. Жовтіс опинився в Казахстані внаслідок складних «життєвих обставин» (листи О. Л. Кундзічу з 6 вересня 1959 р., 9 жовтня 1960 р. [167]). Хоч у своїх статтях О. Л. Жовтіс аналізує версифікаційні труднощі перекладу на російському матеріалі [165; 166], але знаходимо й приклади з українсько-російського перекладу (твори Т. Шевченка в російських перекладах [165, с. 115-116]) Ігор Костецький (справжнє прізвище — Мерзляков) — активний діяч української діаспори Західної Німеччини, перекладач, зокрема всіх сонетів В. Шекспіра стилізованою староукраїнською мовою. Його цікавило використання елементів барокової естетики в російських перекладах Л. В. Гінзбурга з німецьких авторів епохи бароко [276; 277].
Серед українських авторів «Мастерства перевода» — О. Л. Кундзіч (культура перекладу, лінгвістика й літературознавство в контексті перекладу [309; 310]), В. В. Коптілов («вільність» і «буквальність» як перекладознавчі категорії [261]), М. О. Новикова (інтерпретаційні та культурологічні аспекти перекладу [381; 382; 387]). В. В. Ковалевський розглядає версифікаційні труднощі перекладу творів Т. Г. Шевченка російською мовою [238], а С. П. Ковганюк — труднощі перекладу діалектизмів, зокрема українізмів у російській мові при російсько-українському перекладі [242]. Що ж до світової класики українською мовою, то Борис Тен аналізував особливості відтворення Гомерових поем [51], а Л. Є. Копелєв — «Фауста» Й. В. Ґете [258]. Отож розглянуто широкий спектр літературно-естетичних, критичних, історико-культурологічних проблем перекладу. Це засвідчує спрямованість збірника на літературознавчі категорії, але водночас така сама спрямованість є в тогочасних українських теоретиків (щоправда, з належною увагою до мовних проблем).
1968 р. вийшла друком монографія С. П. Ковганюка «Практика перекладу», де проаналізовано українські переклади російських авторів [244]. Дослідження ґрунтується на принципах, що переклад належить до вітчизняної літератури [244, с. 12], що переклад — часова категорія [244, с. 15], що в перекладі не можна «поліпшувати» оригінал [244, с. 18]. Висвітлено проблему точності в перекладі, співвідношення духу й букви та подано історію дискусій щодо цих питань [244, с. 19-38]. На думку С. П. Ковганюка, різноманітні терміни — точність, вірність, адекватність, реалістичність — позначають одну суть: вони протиставляють справді художній переклад нехудожньому [244, с. 19]. Одначе підходи до цієї суті різноманітні, залежать від конкретних теорій. Зокрема, дослідник так висловився про адекватність і реалістичність перекладу: «Заперечення терміна адекватний і висунення нового терміна реалістичний переклад не є, звичайно, боротьба за ці терміни, це боротьба за принципи, що їх ці терміни виражають. Життєвість їх покаже майбутнє» (розрядка С. П. Ковганюка. — Т. Ш.) [244, с. 36]. Поняття «реалістичного перекладу» обстоював Г. Р. Гачечиладзе, але С. П. Ковганюк обгрунтовував певну теоретичну хисткість цієї концепції [244, с. 35-36]. Такі роздуми вмотивовують висновок, що дослідник виступає апологетом терміна «адекватність перекладу», який треба сприймати на рівні цілого художнього твору (а «точність» і «буквалізм» — на рівні мовних одиниць).
С. П. Ковганюк відверто не підтримував перекладознавчої позиції А. В. Федорова, побудованої на приматі лінгвістики, яка, втім, теж послуговувалася терміном «адекватність» [244, с. 29-33]. Він повністю погоджується з критикою І. О. Кашкіна, що переклад — це проблема не лінгвістична, а філологічна, тобто ідейно-художня сторона твору визначає добір мовних засобів [230, с. 503]. Очевидно, це визначення загальновідоме, проте й воно не зупинило всіх суперечок на лінгвістично-літературознавчі теми 1960-70-х рр. На цьому позначилася ще не розроблена тематика лінгвістики тексту й дискурсу, яка тільки зароджувалась, а тому не було встановлено меж між цими поняттями. Щоправда, дивно, чому не варто розробляти цілком лінгвістичні теми, які згодом можна використати на рівні всього тексту (чи художньо-естетичної одиниці).
Книга С. П. Ковганюка «Практика перекладу» — це синтез літературних і мовних категорій, важливих у «творчому» перекладацькому процесі. Відтворення ідіом (використовуючи класифікацію фразеологічних одиниць акад. В. В. Виноградова на базі російської мови), співвідношення дієслова-дієприкметника (надто в російсько-українському перекладі), значення часток — це лінгвістична частина перекладу, натомість питання архаїзмів, ідіолекту, власних назв — літературна. І вже на найвищому щаблі філологічного підходу знаходимо поняття контекст як ключовий критерій при доборі відповідника. Що ж до вживання термінів творчість, переклад як творчий процес [244, с. 46, 48, 250], воно важливе для дискусії про мистецьку чи наукову суть перекладу. Цілком зрозуміло, що таке протиставлення доцільне тільки в рамках «створення художнього твору :: його критика», де складники не можуть взаємовиключатися, оскільки належать до різних систем.
Наукова спадщина В. В. Коптілова кінця 1960-х — початку 1970-х років, як підсумок третього — повоєнного — періоду розвитку українського перекладознавства, закладає основи нової епохи розвитку. Дискусії про літературознавчу чи лінгвістичну природу теорії перекладу тільки підтверджують розуміння, що теорія перекладу охоплює й лінгвістичний, і літературознавчий аспекти, і водночас вона відмінна від цих обох галузей філології, а отже, має свою окрему структуру, свої особливі цілі та методи. Загальні засади перекладознавчої концепції В. В. Коптілова такі: 1) перекладність кожного твору з будь-якої мови на будь-яку іншу; 2) можливість і потреба перекладу художнього твору в єдності його змісту й форми; 3) збереження в художньому перекладі того самого співвідношення між частиною й цілим, що й в оригіналі [265, с. 6-7]. У центрі теорії перекладу — поняття перекладності, яке тісно пов’язане з питанням співвідношення об’єктивного й суб’єктивного в перекладі. В. В. Коптілов розглядає неперекладність як явище і з’ясовує об’єктивну основу перекладів: сприйняття перекладу, як і будь-якого художнього твору, — явище суб’єктивне, але кожний переклад має досить об’єктивну ґенезу й функцію. Тому, на думку дослідника, кожний перекладач мусить розглядати твір як породження «двох епох», «двох середовищ» та «двох стилістичних систем» [266, с. 50-51]. Такий розгляд створює певні умови для розроблення методики перекладознавчого аналізу, головними положеннями якого є: 1) обережне врахування мистецького (суб’єктивного) й наукового
(об’єктивного) аспектів перекладу [270, с. 29]; 2) обов’язкове зіставлення перекладу з оригіналом [270, с. 30]; 3) «[справжнім предметом художнього перекладу є не слова, словосполучення чи фрази тексту, а ідейно-образна структура першотвору, тобто пов’язані авторською ідеєю найважливіші образи, багатство взаємовідношень яких зумовлює неповторну своєрідність певного твору» [270, с. 30].
Враховуючи, що критика перекладу ґрунтується на визначенні «відповідностей» між оригіналом і перекладом на п’яти мовних рівнях — фонетичному, ритмічному, лексичному, морфологічному й синтаксичному [270, с. 34], автор робить важливий висновок:
Запропонований підхід до аналізу перекладу й до визначення мети художнього перекладу не є ні суто літературознавчим, ні суто лінгвістичним. Його не можна вважати механічним поєднанням обох принципів, бо їх взаємодія, підпорядкована новому завданню, дає нову якість — перекладознавчий аналіз [264, с. 54-55; також 265, с. 185].
Введення нового терміна — в даному випадку перекладознавчий аналіз — не означало відкриття нового явища (якщо врахувати лінгвостилістичну традицію перекладознавчого аналізу І. Я. Франка й О. М Фінкеля), але вказувало на великий поступ цієї науки порівняно з попередніми періодами розвитку. Тепер, коли лінгвостилістика досягла певного теоретичного рівня, В. В. Коптілов почав активніше застосувати її принципи до перекладознавчих пошуків. Проте варто зазначити, перекладознавчий аналіз — не замкнуте поняття, а тому означає радше методологію, аніж конкретний метод. У його площині можливі компонентна, статистична, лінгвостилістична, когнітивна й інші методики та методи лінгвістичного аналізу, які дають нові, відмінні результати, ніж при застосуванні їх тільки в одній мові. Це — фундамент для подальших масштабних досліджень у 1970-х рр.
В. В. Коптілов також формулює визначення перекладу, яке враховує й літературознавчі чинники (кожний художній переклад — це літературний твір; збереження ідейно- образної структури оригіналу), й лінгвістичні (переклад — це семантико-стилістична паралель першотвору) [265, с. 184]: переклад художнього твору — це процес, «в якому перекладний твір зберігає ідейно-образну структуру оригіналу (іншомовного літературного твору) і виступає як його семантико-стилістична паралель» (курсив В. В. Коптілова — Г. Ш.) [265, с. 183].
Про новий етап українського перекладознавства, а саме про розростання його у широку розгалужену систему знань, свідчить класифікація галузей перекладознавства та його завдань, яку розробив В. В. Коптілов [265, с. 202-204]:
1) загальна теорія художнього перекладу вивчає загальні закономірності (психологія перекладацької творчості, етапи перекладу, обґрунтування філософських основ перекладу, вироблення засад наукового аналізу перекладу — безвідносно до конкретної пари мов);
2) часткові теорії перекладу досліджують ефективні прийоми відтворення оригіналів конкретної іноземної мови в матеріалі рідної мови;
3) видові теорії перекладу узагальнюють досвід художнього перекладу певного виду літератури — прози, поезії та драматургії;
4) критика художнього перекладу аналізує конкретні переклади, зіставляючи їх із оригіналами: а) літературознавча критика перекладу оцінює добір творів для перекладу, розглядає співвідношення творчих особистостей автора й перекладача та ін.; б) лінгвістична критика перекладу оцінює переклади з погляду культури мови, її нормативності тощо;
5) історія художнього перекладу є історією наближення до оригіналу, історією становлення перекладацької майстерності: а) літературознавче вивчення історії перекладу передбачає дослідження впливу перекладів іншомовних творів на національну літературу й суспільне життя; б) лінгвістичне вивчення історії перекладу досліджує історію розвитку мовних засобів відображення змісту та стилю оригінальних творів у перекладах у зіставленні з розвитком засобів національної літературної мови.
Класифікація унаочнює спрямованість на поєднання літературознавчого й лінгвістичного підходів. Проте не враховано методику викладання перекладу й не згадано теорію науково-технічного й усного перекладу (це може пояснюватися відсутністю поважної дослідницької традиції). Але закладення психологічних і філософських аспектів уже декларує підґрунтя для подальших міждисциплінарних пошуків. З іншого боку, можна простежити певну суголосність із дослідженнями попередніх епох: аналіз перекладу розглядали І. Я. Франко та М. К. Зеров, етапи перекладу — Іван Кулик та О. М. Фінкель, стилізацію — В. М. Державин тощо.
Дослідження В. В. Коптілова можна вважати певним підсумком літературознавчих студій в українському перекладознавстві. Яскравим наслідком такого вивчення є його книга «Актуальні питання українського художнього перекладу» (1971), де автор зібрав дуже багатий матеріал для висвітлення основних проблем художнього перекладу (всіх трьох видів — прозового, поетичного й драматичного) [262]. Ці питання трактуються крізь призму національної мови, віршування, стилістики. Вказуючи на завдання теорії й критики перекладу — опрацювання конкретних питань на конкретному матеріалі, створення серії порівняльних стилістик двох мов та організація всебічної планомірної фахової підготовки перекладачів [262, с. 2930], — автор підводить до думки, що [в]сі літературознавчі узагальнення лише тоді набувають переконливості, коли вони спираються на об’єктивні дані лінгвістичного аналізу. А з-поміж сучасних методів лінгвістичного аналізу найбільш придатним [...] виявляється метод структурного дослідження тексту [262, с. 122].
Так відкривається дорога для досліджень нового типу, які спрямовуються не від літературного твору до мови, а від лінгвістики, структури мови до конкретного літературного вжитку.