Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009

На шляху до міждисциплінарності
Українська школа перекладознавства останньої чверті XX сторіччя

У 1950-1960-х рр. лінгвістика зробила великий поступ — перехід від мікролінгвістики (лінгвістики одиниць усередині абстрактної мовної системи — «побудови загальної моделі структури мови, яка відображає взаємодію різних рівнів» [607, с. 130]) до глибшого, всеосяжного аналізу природних мов у всій їхній складності й різноманітності — макролінгвістики [19, с. 6-7; 554, с. 33; пор. 411, с. 163]. Розвиток соціолінгвістики, психолінгвістики, етнолінгвістики створив об’єктивні умови для розширення лінгвістичної бази теорії перекладу, зокрема вивчення перекладу як комунікативного акту й розуміння процесу перекладу [554, с. 33-34; 594, с. 6-7]. Одначе це не означало абсолютної відмови чи заперечення мікролінгвістичних студій, відтепер вони ставали важливими інтегральними елементами макролінгвістичного дослідження [221, с. 11]1. Саме мовознавство ставало міждисциплінарним і почало включати суто мовні проблеми в ширший філологічний контекст [пор. 435, с. 6, 7]. Такий підхід до проблеми дав змогу повніше й глибше розуміти літературні тексти, створені мовними засобами.

Лінгвостилістика в 1970-ті рр. переорієнтовується на розкриття закономірностей мови й мислення, на пізнання різновидів комунікативних стратегій, де важливу роль відіграє категорія оцінки з її неодмінним національно-культурним компонентом [151, с. 113; пор. 35, с. 7-8]. Так, стилістичне забарвлення мовних одиниць стає об’єктом нових досліджень, а стилістичні методи — дистрибутивний, компонентний, контекстуальний, прагматичний, дискурсний аналізи [151, с. 122] — також можуть застосовуватись у перекладознавчому аналізі, урізноманітнюючи й доповнюючи структурно-семантичний аналіз. Вони спрямовуються на визначення функції мовної одиниці в тексті, що важливо для її осмислення й відтворення в перекладі. Звідси — функціональна відповідність лежить в основі зіставного лінгвостилістичного аналізу [223, с. 5].

1 Цікаво зазначити, що розмежування «мікросемантика / макросемантика» та «мікростилістика / макростилістика», тобто вивчення значення окремих компонентів тексту та їх цілісного поєднання, вдало використав В. В. Коптілов для схематичної побудови періодизації українського поетичного перекладу в XIX ст. [260; 268].

Поняття функції допомогло деякою мірою розв’язати суперечність між лінгвістичним і літературознавчим підходом до перекладу. Наприклад, Р. П. Зорівчак робить дуже важливе спостереження:

Визначаючи ефективність того чи іншого способу перекладу фразеологічної одиниці, треба зважати на її контекстуальне значення; за мовознавчим аспектом не забувати літературознавчого, бо навіть точно перекладена з лінгвістичного погляду фразеологічна одиниця може бути не рівноцінною оригіналові в художньому аспекті [200, с. 76].

Це — своєрідне визначення текстуальної системи й ролі функціональних елементів як головних категорій у художньому перекладі. Такі думки вже висловлював В. В. Коптілов; а дискусію між А. В. Федоровим (прихильником мовознавчого підходу до перекладу) й Г. Р. Гачечиладзе (поборником літературознавчого підходу) вичерпав Г. А. Фалькович:

Ленінградський дослідник [А. В. Федоров] визначає загальну теорію як родове поняття, а теорію художнього перекладу, розглядувану в специфічному аспекті, як видове, тоді як Г. Гачечиладзе вважає родовим теорію художнього перекладу, а видовими — різні літературні жанри. Мабуть, конфлікт між обома концепціями удаваний, оскільки відсутнє те спільне, що могло б стати об’єктом різнотлумачень [512, с. 94].

Очевидно, ці статті засвідчують зміну розуміння, що переклад існує в ширшому інформаційному просторі, за яким згодом закріпиться термін «дискурс».

Становлення лінгвістичної проблематики на поважній науковій базі визначило думку деяких російських дослідників, що теорія перекладу як наука оформилася лише в 1950-60-х рр. [250, с. 4; 335, с. 6; 510, с. 25]. Одначе важко погодитися, що наукові праці з теорії перекладу почали з’являтися лише в середині XX ст. в руслі саме лінгвістичних досліджень (як стверджує С. В. Тюленєв [510, с. 25]), відкидаючи літературознавчі праці Ф. Д. Батюшкова, М. С. Гумільова, А. В. Федорова, М. П. Алексєєва тощо. В українському перекладознавстві з лінгвістичного погляду переклад досліджували В. М. Державин і О. М. Фінкель з 1920-х рр.

Українське перекладознавство 1950-1980-х рр. розвивалось у рамках радянської школи перекладознавства, й теоретичні засади запозичувалися також із праць А. В. Федорова, Л. С. Бархударова, Я. Й. Рецкера, В. Н. Комісарова, О. Д. Швейцера, Л. С. Виноградова й ін. Це підтверджують численні посилання в текстах розвідок і монографій.

Цікаво відзначити один факт схожості розвитку української й світової філології — зокрема, ідей М. О. Но- викової й Т. А. ван Дейка щодо інтерпретаційної настанови як головного поняття теорії дискурсу. У докторській дисертації 1980 р. українська дослідниця сформулювала п’ять форм реалізації настанови перекладача, а саме: 1) вибірковість у підході до текстових фактів; 2) емоційно-оцінне ставлення до них інтерпретатора; 3) вияв їх імпліцитного контекстуального значення; 4) їх мотивована систематизація; й 5) організація в нове ціле — перекладний текст [389, с. 11]. У рамках когнітивної теорії дискурсу (зокрема в праці «Дослідження з прагматики дискурсу» 1981 р.) нідерландський учений розглядає «внутрішню структуру мовця», виділяючи чотири основи: 1) знання, судження; 2) потреби, бажання, преференції; 3) ставлення, настанови; 4) почуття, емоції [118, с. 25]. Прирівнявши інтерпретатора-перекладача до мовця, можна встановити кореляцію категорії «емоційно-оцінне ставлення» з категорією «почуття, емоції», а категорії «вибірковість» — із категоріями «знання, судження» й «ставлення, настанови», тоді як «мотивована систематизація» співвідноситься з категоріями «потреби, бажання, преференції» й «ставлення, настанови». Очевидно, що причиною такого дослідження було не запозичення чи спільне джерело, а збіг наукового розвитку.

Поступово увійшов в ужиток термін «перекладознав- ство»2 [9; 251; 264; 577, с. 13], який позначав дуже широкий спектр питань, зокрема питання суміжних як мовознавчих, так і немовознавчих дисциплін, зокрема теорії інформації, загальної теорії культури з культурною антропологією й етнологією, естетики [586, с. 11]. А отже, наука про переклад почала набувати статус міждисциплінарної.

Важливі теоретичні судження Ю. О. Жлуктенка й В. Н. Бублика про співвідношення контрастивної лінгвістики й теорії перекладу підкреслюють сформованість останньої як цілісної науки з визначеним поняттєвим апаратом. У програмній статті «Контрастивна лінгвістика. Проблеми і перспективи» (1976), яка фактично оформила новий напрям мовознавства в Україні — контрастивістику, дослідники встановлюють відмінність поняття «еквівалентність» у цих двох дисциплінах. Якщо контрастивна лінгвістика вивчає всі сторони мовного явища у двох мовних системах для визначення його рівнозначності, то теорія перекладу має селективний характер і акцентує лише на окремому — засадничо значущому — аспекті (як-от структурному чи функціонально-семантичному) [164, с. 5; пор. 160, с. 3].

2 Уперше термін «перекладознавство» зустрічаємо в навчальній програмі курсу «Методологія перекладу» М. Я. Калиновича та нотаток до нього М; К. Зерова [184; 225].

Контрастивний аналіз охоплює граматику, семантику й навіть когнітивні структури (психолінгвістичні основи контрастивного аналізу досліджував В. Н. Бублик [372, с. 1118]), тому доцільно винести його як надоснову структурних методів аналізу, а не їх частину, хоча частково він і є структурним методом. Історично він є сполучною ланкою між розвитком структурних методів у загальному мовознавстві й використанням їх у перекладознавстві.

Українську школу контрастивної лінгвістики започаткував Ю. О. Жлуктенко. 1960 р. науковець опублікував «Порівняльну граматику англійської й української мов» [162], де подав критерії для зіставлювання всіх граматичних категорій цих двох мов. Теоретичні засади контрастивного аналізу в різноманітних аспектах докладно проаналізовано в колективній монографії 1979 р. — «Нариси з контрастивної лінгвістики» за редакцією Ю. О. Жлуктенка [372]. У книзі Ю. О. Жлуктенко, В. Н. Бублик, Р. П. Зорівчак, Н. Ф. Клименко, Р. С. Помірко, В. А. Кухаренко проаналізували чимало теоретичних питань контрастивної лінгвістики, суміжних із проблематикою перекладознавства. Критерії контрастивного аналізу можна використовувати й для перекладознавчого аналізу, що раніше довів О. М. Фінкель. Питання відкрите, на що опирався О. М. Фінкель — на логіку мовної системи чи на досягнення зіставних досліджень, лінгвостилістики й концепцію перекладацької множинності. Вірогідно, всі чинники вплинули вирішально, але теоретична думка мала «дорости» до звичності таких аналізів, у чому найбільшою є заслуга контрастивістики.

Вагомий внесок зробив Ю. О. Жлуктенко в розвиток української школи перекладознавства. Науковець досліджував питання адекватності в перекладі [163], переклад неологізмів [159], з історії перекладу — англомовні переклади «Слова о полку Ігоревім» [157] та перекладацьку діяльність М. Я. Калиновича [161] тощо. Він був науковим редактором одного з перших перекладацьких посібників з англійської мови в Україні [468]. Ю. О. Жлуктенко домігся, що в 1980-х рр. теорія перекладу як лінгвістична дисципліна ввійшла в перелік спеціальностей, які затвердила Вища атестаційна комісія СРСР для дисертацій, і був керівником і опонентом багатьох дисертацій з перекладознавства [361, с. 142, 148-149].

Велику роль в українському перекладознавстві відіграв науковий збірник Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка «Теорія і практика перекладу» — найбільше, без сумніву, перекладознавче видання України за обсягом і вагою, яке ініціювали Ю. О. Жлуктенко й О. І. Чередниченко. Зусиллями редакційної колегії на чолі з О. І. Чередниченком упродовж 15 років— 1979-1994 — на сторінках журналу з’явилося близько 400 статей, рецензій, повідомлень, що висвітлювали найрізноманітніші аспекти досліджень українських (і не тільки) перекладознавців.

У загальній схемі розвитку українського перекладознавства журнал «Теорія і практика перекладу» став перехідним етапом — від розрізнених підходів до теорії перекладу, де основою для вивчення були переважно літературознавчі принципи й подекуди мовознавчі досліди (1950-1960-х рр.) до самостійної розгалуженої системи знань про переклад зі стійкою аналітичною методологією, де можна застосовувати нові лінгвістичні здобутки (1990-ті рр.). Коли журнал почав виходити, його справді можна було вважати речником лінгвістичного підходу до перекладу, й на те було дві причини. По-перше, суто мовознавчих періодичних видань було значно менше порівняно з літературознавчими. Так, дослідження відтворення поетичних категорій у перекладі, розвідки з історії й критики перекладу зустрічалися на сторінках літературних журналів «Всесвіт», «Жовтень» (з 1990 — «Дзвін»), «Вітчизна», «Дніпро», «Київ», «Прапор» (з 1991 р. — «Березіль») та ін. Мовознавчі часописи спрямовувалися на вузькоспеціалізованого читача й видавалися здебільшого як вісники філологічних факультетів і факультетів іноземних мов. А тому наклади буди значно меншими, що позначалося на їхній популярності. Серед найвідоміших мовознавчих часописів, де часом зустрічалися й літературознавчі статті, були «Мовознавство» й «Іноземна філологія». Тому вихід спеціалізованого видання «Теорія і практика перекладу» стимулював і згуртовував усі дослідження про відтворення лексико-граматичних своєрідностей оригіналу в перекладі. Другою причиною було розширення інструментарію мовознавчого дослідження з суміжних гуманітарних наук, а тому мовознавство поступово перетворювалось на широку — а подекуди наддисциплінарну — галузь гуманітаристики. Стало можливим розглядати широкий філологічний контекст крізь призму різноманітних лінгвістичних аналізів.

Важливим свідченням розвитку української науки про переклад є також усталення засадничої терміносистеми й вироблення методології перекладознавчого аналізу. Ці два аспекти створюють базу для пошуків об’єктивних критеріїв для аналізу перекладу, а отже, по-новому інтерпретують досягнення філологічних теорій і пристосовують їх до власних потреб подальшого розвитку перекладознавства.

Центральним поняттям теорії перекладу є адекватність. Це поняття складне не тільки за своєю суттю, його визначення ускладнюється ще й уживаними синонімами — еквівалентність, точність і вірність. Розрізнення термінів адекватність і еквівалентність Ю. О. Жлуктенко вважав зайвим:

Останнього часу поняття адекватності перекладу тлумачиться надто дослівно. Оскільки слово «адекватний» має значення «однаковий, тотожний», то терміна адекватність взагалі почали уникати, вживаючи замість нього термін еквівалентність, тобто «рівнозначність». В обох випадках йдеться про одне й те ж — ступінь відповідності текстів — оригінального і перекладного, які в ідеалі мають бути тотожними, але на практиці цього майже не досягається. Як адекватність, так і еквівалентність перекладу ніколи не бувають повними (розрядка Ю. О. Жлуктенка. — Т. Ш.) [163, с. 85].

Мабуть, уникали його в роботах, пов’язаних із суто граматичними проблемами перекладу. Розгляньмо, як окремі автори використовують ці поняття.

С. М. Желізна й Л. Б. Алефиренко, досліджуючи принципи перекладу лексико-словотвірних синонімів, зазначають:

Еквівалентність перекладу лексико-словотвірних синонімів з англійської мови українською полягає в тотожності ситуацій, які вони позначають. Таким чином, еквівалентні лексико-словотвірні синоніми — це постійно рівнозначні відповідники, які характеризуються взає- мооднозначними відносинами, що не залежать від контексту (пер. з рос.— Т. Ш.) [154, с. 4].

На основі такого визначення, можна спостерегти певну схожість у виборі єдино вірного слова, але автори описують мовні явища поза контекстом, де вони можуть мати взаємооднозначні відповідники. Ю. О. Жлуктенко також вказує на п’ять рівнів еквівалентності — мовні знаки, висловлювання, повідомлення, опис ситуації й мета комунікації [163, с. 87]. Імовірно, лінгвістична проблематика вмотивувала закріплення терміна «еквівалентність» за мовними категоріями.

Мовні категорії, попри їхню взаємозалежність і приналежність до однієї мовної системи, не вписуються в категорії художнього твору, де стилістика твориться не так на їхній базі, як на можливості відійти чи порушити ці мовні категорії (пор. визначення естетичних явищ від О. М. Фінкеля [400, с. 58]). А тому тут головну роль відіграє художня система літературного твору, система даного тексту й конкретного контексту. О. С. Медвідь описує, як можна визначити адекватність перекладу з позицій мовних функцій і стилю: «Ступінь функціонально-стилістичної адекватності встановлюється за допомогою компонентного, дистрибутивного й контекстологічного аналізів» [347, с. 114]. Подібні контекстні настанови є й у статті Я. Г. Коваля: «Адекватна відповідність будується на інтерполяції словникового значення в контексті словосполучення» (пер. з рос. — Т. Ш.) [240, с. 29]. І далі: «Вони [ознаки оказіональних відповідників] виникають, коли постійних відповідників не можна застосувати в даному випадку, або коли вони можливі, але не забезпечують адекватності перекладу» (пер. з рос. — Т. Ш.) [240, с. 32].

Отже, доцільно виокремити частковий підхід до перекладу— переклад мовних одиниць різного рівня складності, враховуючи не систему твору, а лише систему мови, що уможливлює еквівалентність. На різних рівнях еквівалентність сприяє повноцінному відтворенню цілісного художнього твору, де одиницями вимірювання є образи й домінанти, — тобто адекватність. Так само М. О. Новикова розглядає розмежування стилістичної еквівалентності й функціональної адекватності з погляду жанрової теорії перекладу [252, с. 4-6].

Термін точність може видатися досить заплутаним, оскільки однаково можна сказати про одиничне «точне відтворення компонента» чи загальне «точне відтворення всього тексту». Натомість термін вірність тепер містить виключно оцінну вартість і використовується для розгляду перекладів крізь призму міжкультурного спілкування й вимог цільового читача (пор. визначення мовної й естетичної адекватності у В. Д. Радчука [436, с. 121]).

Інше засадниче поняття теорії перекладу — перекладність. Якщо в синхронному розрізі перекладність дуже наближається до адекватності — «ідеальний комплекс можливостей, що варіюються залежно від характеру оригіналу», то треба враховувати і її часово-просторовий аспект, «її межі розсуває розвиток мови, який у потрібному напрямку стимулюють самі переклади, неоднакова вона в різних мовах» (пер. з рос. — Т. Ш.) [435, с. 9]. Тому перекладність — втричі динамічніша категорія (сама мова, часовий чинник, відмінні пари мов) [там само].

В. В. Різун розглядав перекладність у двох аспектах — переклад неперекладного й відтворення національних особливостей оригіналу [443, с. 3]. Дослідник дотримується думки, що мова — відображення об’єктивної й суспільної дійсності, а тому предметом лінгвістики є практична свідомість як наслідок психічної й суспільної діяльності людини [443, с. 6]. За таким висловлюванням, очевидно, приховується спроба вийти за рамки автономії мови й наблизитися до мисленнєвої діяльності як важливого чинника мови. Харківські дослідники М. М. Гохлернер, Г. В. Ейгер і А. П. Ковальова розглядають переклад з психолінгвістичного погляду: в мовних одиницях відображено особистісне ставлення до дійсності, і такі одиниці можна назвати конотемами [102, с. 53]. Складні для перекладу є такі конотеми, які вказують на особливість національної поетичної культури й історичного розвитку, а також відображають специфіку образного мислення автора [там само]. Ураховуючи психолінгвістичний аспект поетичного перекладу, важливо виділити аксіологічну функцію мовної свідомості, яку можна описувати за такими категоріями: соціальна (оцінка з погляду використання мовних явищ суспільними прошарками, класами тощо), функціонально-стилістична, естетична, етична, імовірнісна (оцінка, пов’язана з частотністю вживання), темпоральна (неологізми, архаїзми), ксенорозрізнювальна (виділення «свій- чужий» у словнику даної мови) [102, с. 54]. Внаслідок таких пошуків, мабуть, трохи згодом О. А. Герасимчук висловив думку: «Цілковита перекладність і неперекладність — фікція. Є міра перекладності» [77, с. 73]. Звісно, тут не доводиться говорити про вивчення пізнавальних процесів, які визначали переклад як конвенцію/умовність (адже це сфера когнітивної лінгвістики), але певні зародкові ідеї вже існували.

На поглиблення перекладознавчого аналізу найбільше вплинув розвиток контрастивістики, семантичного аналізу й текстології. Усі три галузі мають глибокі історичні корені й водночас сильно розвинулися впродовж 1950-1970-х рр. Внаслідок таких впливів перекладознавчий аналіз значно розширює аналітичний інструментарій. У ньому можна виділити два напрями розгляду перекладів. Перший — це інтерпретаційно-культурологічний підхід, який може розглядати тільки функціонування перекладу в контексті цільової літератури й культури, творчу індивідуальність перекладача й соціокультурне відношення перекладу до оригіналу. Він передбачає інтерпретацію твору в межах усієї творчості автора, літературного напряму чи національної літератури. Другий — це лінгвостилістичний підхід, який передбачає суто мовну інтерпретацію конкретного тексту й стилю. Цей розгляд обов’язково включає переклад у зіставленні з оригіналом, залучаючи також різні методи лінгвістичного аналізу. Звідси, інтерпретаційно-культурологічний аналіз — це царина історії й критики перекладу, тоді як лінгвостилістичний аналіз найчастіше використовується в теорії, критиці й дидактиці перекладу.

У рамках інтерпретаційно-культурологічного підходу побудовано дослідження історії перекладу Шевченкового «Заповіту» російською мовою впродовж 120 років (друга половина XIX ст. — третя чверть XX ст.) Р. М. Лубківського [328]. Автор подає широке тлумачення самого заголовку Шевченкової поезії, послуговуючись різночасовими українськими й російськими словниками, а також залучаючи переклади іншими слов’янськими мовами [328, с. 235-239]. Переклад тільки заголовку вже створює певні ідейні настанови для перекладу всього тексту. Ідеологічні вподобання й перешкоди яскраво позначаються на російськомовній інтерпретації вірша, що уможливило, слідом за М. Т. Рильським, використовуючи критерії ідейно-художньої цілісності, умовно поділити історію перекладів на три етапи: друга половина XIX — початок XX ст., окремо переклади Федора Сологуба й т. зв. радянський період [328, с. 240].

Інтерпретаційно-культурологічний аналіз використовує М. Я. Гольберг для характеристики українських і російських перекладів творів польського поета Ц. К. Норвіда [94]. На думку автора, інтерпретація, яка сприймає текст як замкнуту, іманентну структуру, прирікає переклад на невдачу; натомість інтерпретація, яка ґрунтується на розумінні твору в усіх його найскладніших відносинах із дійсністю й історико-літературним процесом, уможливлює заглиблене прочитання тексту й широке його коментування. Це дуже важливо для розуміння поезії Ц. К. Норвіда, яка широко охоплює історико-культурні явища й наскрізь ремінісцентна: тут приховано й явні цитати, алюзії, полеміку з поетичними попередниками й сучасниками, що вимагає контекстуального витлумачення [94, с. 125-126].

У перекладознавчих цілях інтерпретаційну методику використовували Я. І. Кравець для висвітлення ролі кольору в світогляді П. Елюара й відтворення її в українських перекладах [299], С. Г. Миронюк для вивчення інтерпретаційного осмислення творчості А. Міцкевича М. Т. Рильським-перекладачем і оригінальним поетом [353], І. Б. Серман для показу певної суголосності ідей П. Б. Шеллі та його перекладача І. Я. Франка [471] тощо.

Художній твір як інтерпретація світоглядних принципів на рівні особистісного — тема перекладознавчої монографії Б. С. Криси «Світоглядні аспекти художнього перекладу» [302]. Досліджуючи відтворення художньо-філософських концепцій лірики П. Г. Тичини й М. Т. Рильського в російських перекладах, авторка намагається провести «зіставлення перекладу з оригіналом на рівні психологічного обрису ліричного героя і на рівні загального психологічного рисунка, що дає змогу об’єднати основні проблеми перекладу в ціннісному, аксіологічному аспекті» [302, с. 16]. У центрі розгляду опиняється й особистість перекладача, адже інтерпретація — це один із етапів творчого процесу перекладу, який настає на всіх рівнях осягнення оригіналу — філологічного розуміння, стилістичного осягнення й усвідомлення художніх цінностей [302, с. 104], вона містить передумови творчих рішень перекладача з погляду його світогляду й творчих можливостей [302, с. 123].

Найбільший внесок до теорії інтерпретаційно-культурологічного аналізу становлять праці М. О. Новикової. Дослідниця аналізує складний спектр питань, пов’язаних із перекладацьким стилем. В основі теорії перекладацького стилю (або стилістики перекладача) лежить поняття перекладацької інтерпретації, яке складається з інтерпретаційної настанови перекладача й інтерпретаційних ресурсів тексту [389, с. 1, 4; 388, с. 84-85, 136-139]. Це поняття охоплює всі стадії перекладу як процесу й усі рівні перекладеного тексту, що дає змогу пояснити індивідуально- стильові якості перекладу [389, с. 6]. Аналіз інтерпретацій- ного підґрунтя перекладацької множинності підтверджує, що єдність ідейної настанови, єдність перекладацької концепції першотвору не виключають різних стилістичних доведень цієї концепції [390]. Однак М. О. Новикова наголошує на засадничій небезпеці, з якою може зіткнутися перекладач, — це заміна однієї образної системи, яка спирається на свої національні особливості, іншою, яка має свої, зовсім не схожі з попередньою, життєві корені [385, с. 136].

Входження вихідного тексту в цільову культуру — це не поелементне перенесення міжмовних відповідників, а складне відтворення діалогічної природи тексту і — ширше — контексту [387, с. 46, 47]. Отже, перекладний текст — це, по-перше, змістова й стилістична система; по-друге, неідентична, відмінна від авторської система; і по-третє, місце і значення складників не тільки відмінне між оригіналом і перекладом, а й між двома перекладами [387, с. 47-48]. Перекладацький контекст включає й варіювання плану вираження (а отже, — й плану змісту), і синтез об’єктивних міжмовних відповідників й індивідуального стилю перекладача, і об’єднання перекладацьких стилів із загальноприйнятим перекладацьким методом [389, с. 4].

М. О. Новикова розробила грунтовну типологію перекладацьких контекстів, яка вмотивовує багаторівневий зв’язок між перекладним текстом і культурою [389, с. 4, 20; 388, с. 169-210]:

1) контекст перекладацького циклу, який об’єднує риси перекладацького стилю, властиві групі перекладів;

2) контекст усієї творчості перекладача;

3) контекст стилістичної традиції цільової мови (що перегукується з концепцією високого стилю в українській поетиці М. К. Зерова);

4) національно-культурний контекст (проблема норм перекладу, породжених певною культурою чи культурною добою);

5) всесоюзний контекст, що дозволяв вийти за рамки однієї національної культури в широких межах Радянського Союзу3.

Така типологія відкриває дорогу до створення культурологічної історії національної літератури. Наприклад, крізь призму культурного контексту, культурного середовища стилю перекладача, що вмотивовує розгляд твору як художньої цілісності в широкому літературному/культурному процесі, М. О. Новикова аналізує твори О. С. Пушкіна, Р. Бернса, Дж. Кітса, Р. Кіплінга в українських перекладах [381; 384, с. 66-85], внутрішню цілісність перекладацького доробку М. П. Бажана, Г. П. Кочура, М. О. Лукаша [383; 384, с. 27-47], поетичну концепцію Р. М. Рільке та її відтворення в перекладі М. П. Бажана [386] тощо. Її монографія «Прекрасен наш союз» (1986) — цінний внесок до вивчення культурологічної й соціологічної проблематики перекладу [388].

3 Тепер таке дослідження вкрай актуальне із залученням східноєвропейського й просторого європейсько-американського мовно-культурологічних контекстів.

Продовженням інтерпретаційно-культурологічного підходу є вивчення відтворення народнопоетичної символіки в перекладах творів Т. Г. Шевченка німецькою мовою, яке проводив Г. М. Дима. Автор формулює поняття «народнопоетичні символи» як художні іносказання з постійно заданою образною семантикою, які виникли за законами художнього мислення в історичному процесі художнього освоєння світу й слугують цілям ідейно-естетичного пізнання й відображення дійсності, особливо людини, її почуттів, відчуттів, уявлень, найважливіших у її житті [143, с. 8]. Таке визначення пропонує певне розмежування між народнопоетичними символами (символічними образами) й іншими видами образів (словесні образи, літературні символи) [143, с. 9]. За ступенем образності автор поділяє народнопоетичні символи на вжиті в прямому, поетичному й символічному значенні; останні поділяються за ступенем збігу їхніх художніх значень в українській і німецькій народній поезії теж на три групи — образи, денотативні й символічні значення яких збігаються в обох мовах; образи, символічні значення яких відрізняються за обсягом чи емоційно-експресивною насиченістю; образи, лексичні відповідники яких у цільовій мові не мають символічного значення або ж мають інше значення, ніж у мові-джерелі [143, с. 10, 15]. Враховуючи «матеріальне (денотативне)» й «художнє (головно символічне)» значення образу й класифікацію образів як основні принципи дослідження, Г. М. Дима формулює такі методи відтворення народнопоетичних образів: аналогічні лексичні відповідники, повні й часткові лексико-художні відповідники, транслітерація, смислові відповідники, заміни, трансформації, конотативна транспозиція, пропуски [143, с. 13]. Таким чином подано повний перелік способів лексичного відтворення образних утворень цільовою мовою, причому головним критерієм адекватності є художня (ідейно-естетична, емоційно-експресивна, стилістична) відповідність, яка не завжди збігається з лексичною [143, с. 23]. Дослідник вказує також на принцип відповідності («конкордансу») у перекладі — перекладати образ завжди тим самим відповідником [там само]. Отож дослідження Г. М. Дими межує з лінгвостилістичним аналізом у площині аналізу словесних образів.

Розвиток лінгвостилістики спрямував зіставний аналіз оригіналу й перекладів на дослідження стилю художньої літератури загалом як одного з функціональних стилів загальнонаціональної мови, її інваріанту, тобто вивчення вибору й індивідуального використання лінгвостилістичних засобів національної мови залежно від ідеї, теми, системи образів, жанру твору й задуму письменника й, отже, вивчення індивідуально-авторського стилю як варіанту стилю художньої літератури загалом [246, с. 4]. Ключовою проблемою лінгвостилістичного підходу стало дослідження словесного образу як головної художньої (поетичної) категорії тексту. Цьому значно сприяли студії над семантичною структурою слова, які розглядали образність як взаємодію різних (логічного, емоційного й номінального) значень для створення естетичного й емоційного ефектів [575, с. 56].

За визначенням Р. П. Зорівчак, словесний образ — це «семантична конструкція, яка виникла в результаті застосування тропізованих висловлювань, що заново інтерпретуються і перетворюють усталені значення вжитих слів, допомагаючи показати речі й явища, про які йдеться, з несподіваного боку» [199, с 29]. Досліджуючи фразеологічний рівень перекладу, Р. П. Зорівчак формулює концепцію смислової структури фразеологізму, яка складається з двох змістових пластів і образу як сполучної ланки. Перший змістовий пласт — це сполучення значень лексем певної структурно-граматичної будови. Від них відшаровуються елементарні одиниці смислу (семи), які утворюють образ із певним денотативним значенням. На основі денотативного значення виникає конотативне значення, яке збігається з предметно-логічним значенням усього фразеологізму,— це другий змістовий пласт (фразеологічне значення сталої одиниці) [199, с. 22-23]. Такий підхід розкриває шлях до використання різноманітних лінгвістичних методик для аналізу словесного образу в перекладознавчих цілях: Р. П. Зорівчак використовує компонентний, дистрибутивний, трансформаційний, контекстний аналізи й метод опозицій для витлумачення змін смислової структури фразеологізму в перекладі, наголошуючи на множинності підходу до їх опису [199, с. 7-8].

Серед лінгвістичних методів дослідження проблем перекладу доцільно виділити чотири категорії методів — контекстний, структурний (включає методики опозиційного, компонентного, трансформаційного, дистрибутивного аналізу), семантико-синтаксичний і кількісний аналізи [за: 282, с. 372-388; 592]. У перекладознавчих дослідженнях важко знайти цілісний опис процедур і використання конкретного методу, оскільки аналіз застосовується для мотивації задуму й інтерпретації дослідника та для оцінки перекладу. Тут вибірковість, зумовлена конкретними завданнями аналізу перекладного твору, мотивує використання лише окремих елементів відповідних методів.

Контекстний аналіз визначає мовленнєві умови, в яких реалізується актуальне значення мовної одиниці [624, с. 252]. Об’єктом аналізу виступають усі рівні мови, що відкриває широкі можливості для розгляду стилістичного контексту в рамках перекладознавчого аналізу: стилістичний контекст враховує ту обставину, що читацьке сприйняття ґрунтується на всіх можливих зіставленнях і протиставленнях елементів у структурі цілого [17, с. 49; пор. 199, с. 7-8]. У такому розгляді контекст виступає дійовим верифікаційним критерієм адекватності [399, с. 92; 434, с. 50; 478, с. 30-32; 490, с. 30; пор. 406, с. 95] і слугує для уточнення конкретного значення слова [22, с. 73-75; 158, с. 27-28].

В основі методу опозицій лежить протиставлення одиниць мови за певними диференційними ознаками [624, с. 309]. Для семантичного аналізу перекладу й оригіналу важливим є застосування еквіполентних опозицій, зокрема для розрізнення стилістичних синонімів [592, с. 54; пор. 17, с. 38], і градуальних опозицій [там само], які сприяють влучнішому вибору слова серед спектру семантичних синонімів.

У перекладознавчих роботах нема потреби вказувати на всі диференційні ознаки обраної пари. У рамках авторового задуму дослідник намагається вичленити головну рису, від зміни якої залежить повна еквівалентність художньої одиниці [2, с. 30; 62, с. 62; 65, с. 85; 139, с. 9596; 504, с. 145-148]. Він також може визначити, чи враховано лінгвокраїнознавчий чинник в обраному синонімі [21, с. 95-97]. Дослідники подекуди використовували просте протиставлення наявних перекладних варіантів, щоб наочно показати відмінність перекладацького трактування, однак без додаткових пояснень [напр., 62, с. 57; 539, с. 26].

Суть методики компонентного аналізу полягає в розщепленні значення слова на «семи» — мінімальні значеннєві складники (компоненти), які не мають формального визначення [17, с. 50; 607, с. 233; 624, с. 245]. Зіставний розбір мовної одиниці оригіналу й її відповідника в мові- реципієнті дозволяє виявити всі спільні й відмінні складники значення, визначити головний складник, який актуалізується в мовленнєвому відрізку й, отже, впливає на вибір перекладацької стратегії й встановлення загальної й контекстуальної адекватності [199, с. 7, 39-40, 55; 393, с. 99, 101], напр., при перекладі реалій і неологізмів [197, с. 79, 105-106, 112-113; 571, с. 123-124]. Р. П. Зорівчак доводить ефективність компонентного аналізу для вивчення конотативного рівня граматики. Денотативне значення граматичної одиниці є тим узагальненим, абстрактним значенням, яке накладається на конкретне лексичне значення слова чи словосполуки і виражається в термінах сем, оскільки граматичні конотації будуються не на денотативному значенні загалом, а на окремих семах—мінімальних елементах граматичного значення [191, с. 34 і далі; 197, с. 153-154].

Дистрибутивний аналіз ґрунтується на розподілі одиниць мови відносно одна одної в потоці мовлення й вивчає оточення аналізованої одиниці [624, с. 132]. Він передбачає вивчення оточення аналізованих одиниць у тексті й не використовує дані про повне лексичне й граматичне значення одиниці [607, с. 137]. Дистрибуція є сумою всіх можливих — лексичних, граматичних і фонетичних — позицій одиниці щодо елементів аналогічного рівня, її сполучуваністю [17, с. 40; 199, с. 7; 592, с. 62], а лексична сполучуваність доповнює дані для перекладознавчого аналізу [199, с. 38, 62 і далі; 358, с. 104-105; 493; пор. 490, с. 27]. З такого погляду цей аналіз найповніше описує керування на рівні словосполучення, хоча також може проектувати типовий контекст для мовної одиниці. При аналізі перекладів звертань і привітань він пояснює відтворення прагматичних аспектів мовлення [напр., 346].

Трансформаційний аналіз — це метод репрезентації синтаксичної структури речення, який базується на виведенні складних синтаксичних структур із простіших за допомогою невеликого набору правил трансформації [607, с. 519]. У перекладознавчому аналізі ключовими категоріями є глибинні й поверхневі структури, через які розглядаються наявні або можливі варіанти відтворити глибинну структуру, а також пов’язані з ними явища компресії й декомпресії, що важливо для вияснення перекладацьких можливостей синтаксичних категорій, невластивих цільовій мові [напр., 80; 226; 271, с. 142-143; 494]. Сюди також може входити прагматична проблематика перекладу. Зокрема, В. І. Карабан робить спробу широкого опису й можливого пояснення прагматичних перекладацьких трансформацій, пов’язаних із непрямими мовленнєвими актами, при перекладі художніх текстів [228].

Породжений граматикою відмінків семантично-синтаксичний аналіз (інший термін — синтаксемний аналіз) допомагає виявити повні й часткові еквіваленти синтаксичних конструкцій у цільовій мові. На відміну від трансформаційного аналізу, який оперує незміненою інформацією, він допускає певні семантичні варіації й значно розширює дослідження прийменниково-іменникових конструкцій [592, с. 134, 141]. Це важливо для українсько-англійського перекладу, адже українська мова послуговується відмінковими закінченнями, а в англійській мові треба вживати прийменникові сполуки для позначення аналогічних синтаксичних відносин [напр., 70; 559; пор. 63]. У ширшому плані він висвітлює особливості відтворення синтаксичних структур вихідної мови цільовою, а також може виявити відмінне використання однакових синтаксичних структур [469; 312].

Головне завдання кількісних методів — унаочнити зібраний матеріал і статистично відобразити важливість чи поширеність певної перекладацької ознаки. Наприклад, статистичні обрахунки використовували: Г. М. Дима для ілюстрації поширеності способів перекладу народнопоетичних образів у поезії Т. Г. Шевченка німецькою мовою [143, с. 13]; П. О. Бех для відображення розподілу слів і складів у рядках поезії Дж. Ґ. Байрона в українських і російському перекладах, враховуючи образотвірні й образонетвірні слова [40, с. 88]; В. І. Карабан для встановлення найпоширеніших засобів передачі непрямих мовленнєвих актів у перекладі, зокрема враховуючи українську й російську як дві різні цільові мови [228, с. 104—106] тощо. Винятковим є застосування критерію єдності К. Пірсона (Х2 — «хі-квадрат») для перевірки відтворення найхарактерніших синтаксичних особливостей прози І. Я. Франка в англомовних перекладах у рамках дослідження Т. П. Козланюк [246, с. 18-21].

Схематично відношення методів і методик можна зобразити так:

Перекладознавчий аналіз

Інтерпретаційно-культурологічний підхід

а) ідеї й образи в системі твору, автора чи літературної традиції;

б) перекладацький контекст, перекладацький цикл;

в) вивчення перекладу в системі цільової літератури й культури)

Лінгвостилістичний підхід

(зіставлення оригіналу з одним чи кількома перекладами; аналіз відтворення стилістичних фігур, тропів, просодії)

Методи й методики:

1. Контекстуальний аналіз.

2. Структурний метод:

а) метод опозицій;

б) компонентний аналіз;

в) дистрибутивний аналіз;

г) трансформаційний аналіз.

3. Семантико-синтаксичний аналіз.

4. Кількісні методи.

Множинний семантичний аналіз розширив лінгвостилістичну тематику досліджень, і стилістичні засоби й прийоми самі стали предметом розгляду. Зрештою, як зазначає О. І. Чередниченко, «[п]ринцип синтезуючого аналізу передбачає підхід до поетичного твору як до макрообразу, який має багатоярусну структуру» [543, с. 8]. Оскільки стилістичні засоби й прийоми створюють словесні образи на двох рівнях — семантичному й формотворному (синсемантичному), то словесні образи поділяються на автосемантичні, які містять певне значення в автономному й первинно-номінативному вжитку (стилістичні засоби, тропи), й синсемантичні, які ґрунтуються на композиційних, ритміко-інтонаційних і евфонічних особливостях організації поетичного мовлення (стилістичні прийоми, фігури) [38, с. 9]. Такі настанови стимулювали дослідження окремих стилістичних засобів і прийомів у контексті цілого художнього твору або творчості автора як проблеми перекладу: наприклад, поетична метафора в українському віршовому перекладі [141], метафорична система Лесі Українки [2] й М. М. Коцюбинського [566], переклад метафори в науковій прозі [39], відтворення порівнянь у художньому перекладі [140; 464], епітету [1], а також питання ритміки [65; 213], інверсії [27] тощо.

Розвиток методик перекладознавчого аналізу позитивно вплинув на вивчення окремих перекладацьких проблем. Серед найґрунтовніших досліджень, присвячених лексико- семантичним аспектам перекладу, — вивчення структурного підходу до перекладознавчого аналізу індивідуально-авторської фразеології, яке провела Р. П. Зорівчак на матеріалі англомовних перекладів поезії Т. Г. Шевченка [188; 199]. Р. П. Зорівчак визначила тричленну смислову структуру фразеологізму й роль словесного образу в ній (див. вище), а також критерії компарабельності фразеологізмів у двомовному зіставленні, що одразу викликало гостру потребу в відповідних термінах. Звідси, згідно з п’ятьма критеріями компарабельності — структурно-граматичною будовою, предметно-логічним значенням, денотативною образністю, експресивно-емоційними й функціонально-стилістичними конотаціями, відповідник оригінального фразеологізму в мові-реципієнті може бути повним еквівалентом, різноструктурним частковим еквівалентом, різнообразним частковим еквівалентом, різноструктурним і різнообразним частковим еквівалентом, різностильовим частковим еквівалентом і різноекспресивним частковим еквівалентом [199 с 47-61]. Відповідно, Р. П. Зорівчак розробляє три способи перекладу фразеологізмів — фразеологічний спосіб, калькування й описове відтворення. Ця концепція стала стимулом і підґрунтям для всіх подальших досліджень фразеології в Україні.

Лексичним трансформаціям на прозовому рівні присвячено кандидатську дисертацію В. В. Мірошниченка [354]. На матеріалі англомовних перекладів творів М. М. Коцюбинського дослідник висвітлює виникнення й класифікацію лексичних трансформацій. Він доводить, що актуалізація змістових компонентів оригіналу в перекладі здійснюється двопланово — структурно (декомпресія/компресія тексту) і структурно-семантично (модуляція лексико-граматичних засобів вираження під час творення цільового тексту). В. В. Мірошниченко розглядає також художній текст на двох — семантичному й стилістичному — рівнях, що уможливлює аналіз взаємодії частин і цілого в тексті, а також ефект і комунікативну спрямованість мовних засобів першотвору.

Чисто граматичним дослідженням проблем перекладу є кандидатська дисертація В. П. Березинського, в якій розглянуто українсько-англійські семантико-стилістичні паралелі на морфологічному рівні [37]. Дослідник намагається встановити способи вираження однакових поняттєвих категорій через засоби різносистемних — синтетичної й аналітичної — мов і виявити типові перекладацькі розв’язки за відсутності прямих мовних відповідників. Об’єкт розгляду — три категорії іменника (роду, числа і відмінка), п’ять категорій дієслова (особи, часу, стану, способу, виду) й афіксальні утворення з різноманітними відтінками значень.

Дослідження просторіччя охоплює три складники мови — фонетику, граматику й лексику, а отже, доконечною потребою стало визначити критерії ідентифікації просторіччя, класифікувати його елементи, з’ясувати його стилістичні функції в художньому тексті й способи відтворення їх українською мовою. Усі ці питання намагалася розв’язати О. С. Медвідь [345]. Проаналізувавши наявні підходи до визначення просторіччя як складного мовного явища, дослідниця розглядає просторіччя як функціонально й суспільно знижений варіант побутово-розмовної мови, яка містить специфічну систему фонетичних, лексичних, фразеологічних, морфологічних і синтаксичних елементів, що втратили суспільну й територіальну приналежність, набули широкого розповсюдження й використовуються в фамільярній бесіді й художній літературі як важливий стилістичний засіб [345, с. 10]. Вибір методу відтворення просторіччя в перекладі залежить від розбіжностей у структурі, семантиці, ступені експресії й образності двох мов, а мета полягає в досягненні не експресивної адекватності, а функціонально-стилістичної, що засвідчують результати дослідження [345, с. 16, 23]. Ця актуальна тема не надто розроблялась у радянський час. Сюди варто долучити ще дослідження В. І. Грицютенка про відтворення англійського кокні українською мовою [108]. Серед найновіших досягнень у цій царині — дослідження В. В. Балабіна про переклад американського військового сленгу українською мовою [26] й А. А. Біласа про відтворення французького арго засобами української мови [41].

У двох площинах — лексичній і граматичній — Р. П. Зорівчак розглядає поняття «реалія», що як перекладознавча категорія включає й лексеми, й фразеологізми, й морфологічні та словотвірні форми [187; 197]. В українському перекладознавстві, як у радянському загалом, реалія привертала увагу багатьох дослідників. 1929 р. О. М. Фінкель, мабуть, першим ужив термін реалія — нарівні з терміном місцевий колорит (couleur locale), — щоб позначити унікальні історичні, етнографічні, побутові явища, національно-специфічні об’єкти [400, с. 115, 117]. Згодом до цього терміна зверталися О. Л. Кундзіч, О. В. Жомнір, В. В. Коптілов, К. О. Шахова, С. О. Скороходько й ін. Реалії глибоко вивчали російські дослідники А. В. Федоров, Г. В. Шаткое. Г. В. Чернов, Я. Й. Рецкер, болгарські — С. Флорин, С. Влахов. Ґрунтовно вивчивши й проаналізувавши наявні дослідження реалії, Р. П. Зорівчак сформулювала перекладознавче визначення терміна реалія: «Реалії — це моно- і полілексемні одиниці, основне лексичне значення яких вміщає (в плані бінарного зіставлення) традиційно закріплений за ними комплекс етнокультурної інформації, чужої для об’єктивної дійсності мови-сприймача» [197, с. 58]4. У лексичній перспективі реалії можна поділяти або на власне реалії й історичні реалії (за історико-семантичним критерієм), або на реалії-одночлени, реалії-полічлени номінативного характеру й реалії-фразеологізми (за структурним критерієм), або явні й приховані реалії (з погляду перекладацької практики) [197, с. 70-72]. Відповідно висвітлено дев’ять способів перекладу реалій: транскрипція (транслітерація), гіперонімічне перейменування, описова перифраза, комбіноване перейменування, повне й часткове калькування, транспозиція на конотативному рівні, метод уподібнення, пошук ситуативного відповідника (контекстуальний переклад), контекстуальне розтлумачення реалій. У граматичній перспективі реалія («структурно-конотативна реалія») — це особливо марковані конотації граматичних і словотвірних форм, що несуть додаткову вторинну інформацію та значний заряд художньо-естетичної експресії [197, с. 157-158]. Перекласти цей вид реалій засобами цільової мови значно складніше, оскільки вони мають обмежені можливості щодо відтворення іншою мовою. їх або зовсім не перекладають, або підшуковують граматичний чи лексичний аналог, або послуговуються контекстуально-функціональною компенсацією [197, с. 160]. Отже, бачимо, як семантика граматичних форм може забезпечити багатий матеріал для дослідження й авторського стилю, й цільової мовно-літературної традиції.

4 Згодом, враховуючи зауваження О. І. Чередниченка про часовий чинник у визначенні реалій [542, с. 189], Р. П. Зорівчак внесла зміни у визначення: «Реалії — це моно- і полілексемні одиниці, семантична структура яких уміщає (у плані бінарного зіставлення) традиційно закріплений за ними комплекс етнокультурної інформації, чужої для об’єктивної дійсності мови-сприймача в певний історичний момент» (виділення Р. П. Зорівчак. — Т. Ш.) [198, с. 28].

Серед досліджень текстологічних аспектів перекладу варто згадати науковий збірник «Контрастивное исследование оригинала и перевода художественного текста» за редакцією В. А. Кухаренко [257]. Ключова тема збірника— значущість і функції структури тексту й її відтворення в перекладі. Ця тема охоплює передання заголовка (К. Б. Зайцева, Т. В. Бакастова, О. А. Кузнецова, Н. Ю. Тодорова), ввідного абзацу (М. А. Данилко, А. О. Томас, М. Л. Горшкова), проблему збереження структури речення й син- такси загалом у перекладі (Н. Л. Ольшанська, Н. М. Балаян, Г. Г. Ярмоленко), ключові слова й синоніміку в тексті (В. А. Кухаренко, Є. М. Мелентьєва, Н. М. Тхор, Н. А. Іванькова), «характерної деталі» мовлення персонажа (М. А. Березняк) тощо. У своїй кандидатській дисертації О. А. Фролов досліджував відтворення мікротематичної структури оригіналу й перекладу англомовної художньої прози. Обґрунтовуючи, що відповідність формальних і змістових аспектів вихідного й похідного текстів відносна й корелюється з системними, позамовними й індивідуально-стилістичними чинниками, дослідник розглядає об’єктивні причини порушення меж надфразових єдностей, вплив суб’єктивних чинників (стилів автора і перекладача) на перерозподіл мікротематичного членування в оригіналі, взаємодію формальної, семантичної й логічної структур речення у перекладі тощо [534].

Комунікативним проблемам перекладу присвячено науковий збірник «Коммуникативная направленность текста и его перевод» [252]. Завдання збірника було з’ясувати зміни, що відбуваються в комунікативному ланцюгу «автор — твір — читач» через залучення додаткової ланки — перекладу й перекладача. Проблеми, які обговорювалися, — комунікативна адекватність при відтворенні жанрів (М. О. Новикова) та при перекладі мовлення персонажа (В. Я. Мізецька), збереження комунікативної спрямованості емоційно-оцінної номінації (Н. П. Віт, І. М. Колегаєва, А. В. Схиж), тематичної лексики (А. В. Слюнін, Н. А. Іванькова, О. Н. Калуцький), оказіональної актуалізації слова (К. А. Горшкова, Н. Г. Шевченко, А. Н. Гриженко) та ін.

Жанрові проблеми перекладу ґрунтовно вивчали дослідники Сімферопольського університету під керівництвом М. О. Новиковой О. М. Лебедь аналізувала особливості перекладу фразеологічних одиниць у різних жанрах (на матеріалі казки, наукової фантастики й науково-технічної літератури) й трансформації фразеологізмів у тексті перекладу з погляду індивідуального стилю перекладача [318]. На матеріалі російських перекладів драм В. Шекспіра «Буря» і «Ричард III» М. Ю. Лукінова досліджувала жанрово-стилістичну домінанту5 класичної віршової драми, методи її аналізу на основі інтерпретаційних ресурсів, критерії адекватності перекладу драми як літературного й театрального твору й т. ін. Т. М. Тесленко вивчала жанрово-стилістичну домінанту наукової фантастики, оказіоналізми й наукову лексику як проблеми перекладу, розробляла перекладознавчу класифікацію оказіоналізмів [499]. С. О. Скороходько розглядала жанрово-стилістичну домінанту чарівної казки, намагалася виявити й класифікувати її реалії, сформулювала способи й критерії адекватності перекладу таких реалій тощо [473]. Результати досліджень представлено в синтетичному навчальному посібнику для студентів-філологів [485].

Ряд досліджень присвячено віршовому перекладу, зокрема проблемі словесного образу. П. О. Бех взяв за основу постулат, що поетичний твір — це макрообраз, а отже, він є системою взаємодії автосемантичних і синсемантичних образів [38, с. 5]. Такий погляд ґрунтується на стилістичному розумінні поняття словесний образ, типологічно відмінному від «семантичного» розуміння й обґрунтованого Р. П. Зорівчак, адже є гіперонімічним поняттям для останнього. Звідси головні завдання дослідження П. О. Беха — встановити ступінь еквівалентності автосемантичних і синсемантичних образів, які визначають форму інтерпретації першотвору й тим самим є критерієм оцінки перекладу. Розгляд перекладу з такої двоступеневої ієрархії розкриває суть змін у деінтерлінеарному (з підрядника) перекладі, трансперекладі (власне перекладі), переспівах і варіаціях. Самі образи в перекладі можуть передаватися еквівалентами (точними відповідниками), мінус-еквівалентами (вільними відповідниками) й квазі-еквівалентами (перехідний етап) [38, с. 11-12, 14]. П. О. Бех висвітлює проблематику збереження еквілінеарності й ізосилабізму в поетичному перекладі, зокрема на матеріалі англо-українського перекладу, де враховується співвідношення образотвірних і образонетвірних слів [38, с. 15-19].

5 Уперше поняття жанрово-стилістична домінанта обґрунтувала М. О. Новикова в колективному посібнику «Стиль автора и стиль перевода» [485, с. 6].

Концепцію художнього образу як лінгвоестетичної категорії розвивала Л. Л. Букрєєва. За її визначенням, художній образ — це композиційна одиниця тексту, яка охоплює три види текстової інформації: змістово-фактичну, змістово-концептуальну й змістово-підтекстову, й характеризується цілісністю сприйняття й експресивною функцією, зв’язаною з художньою функцією всього твору [56, с. 3]. Образна структура художнього твору — це ієрархія, що містить чотири рівні: первісні образи (слова), уявлення (речення), художні образи (композиційні одиниці твору, що не мають аналога в актуальному членуванні тексту) й макрообраз цілого тексту. Адекватна передача художнього образу базується на вірній інтерпретації тексту (враховуючи всі текстові й позатекстові знання), а критерієм оцінки якості перекладу може бути лише ступінь функціональної подібності [там само]. Така концепція художніх образів висвітлює ще й комунікативні чинники в перекладному тексті.

Серед широкого спектру методів дослідження поетичного перекладу — текстологічного, інтроспективного, статистичного — В. В. Алексєєв розробив метод експериментального моделювання, базований на аналізі поетичного тексту через висунення альтернативних варіантів, які позначають нереалізовані автором чи перекладачем елементи тексту [8, с. 3]. У процесі перекладу дослідник виділяє три операції: «відтворення» — передача образу оригіналу тими самими засобами, що й у першотворі; «перевираження» — така передача образу оригіналу, що він лише частково зберігає свій смисловий інваріант у перекладі; «іновираження» — це вживления в образну тканину перекладу новотворів, які не мають прямого відповідника в тексті першотвору. Сформульовано й основні терміни цієї концепції: першообраз — фрагмент оригіналу для відтворення; еквівалент — фрагмент оригіналу (першообраз), належно відтворений у перекладі; субститут — першообраз, трансформований у перекладі; інообраз/реконструкт — нововведений елемент у текст перекладу внаслідок іновираження [8, с. 8]. Тому дослідник виводить три рівні еквівалентності: власне еквівалентність, субституція й реконструкція. Еквівалентність складається з двох видів: актуальної (їй відповідає власне еквівалентність) і потенційної (реконструкція), а субституція суміщає обидва види [там само]. Такий підхід дає змогу встановити статистично-типологічні відношення образної структури оригіналу й перекладів.

Широкий спектр питань віршового перекладу розглядає О. І. Гайнічеру в книзі «Поезія і мистецтво перекладу» [76]. Книга є своєрідним підсумком літературного підходу до перекладу в рамках всесоюзної школи вивчення поетичного перекладу. Осмисливши теоретичні досягнення В. Б. Микушевича, Ю. Д. Левіна, Г. Р. Гачечиладзе, Ю. П. Моріц6, дослідник виділяє в багатовіковій історії художнього перекладу три перекладацькі методи на основі ставлення поета-перекладача до художньої дійсності першотвору — «реалістичний» (максимально адекватний), «об’єктивно-науковий» (натуралістичний, суміжний із буквалістською крайністю) й «суб’єктивно-інтуїтивний» (модерністський, суміжний із довільністю) [76, с. 27-28]. Це уможливлює глибший погляд на проблему єдиновірного перекладного ідеалу й його дійсних відхилень. У питаннях ідейно-художньої структури оригіналу, образно-поняттєвого рівня перекладу, відтворення національної специфіки й версифікації при перекладі з підрядника О. І. Гайнічеру аналізує досвід вітчизняних і зарубіжних дослідників, подає розлогі коментарі до численних прикладів, що сприяє корисності посібника для філологів, зокрема перекладачів-початківців. Книжка особливо цінна ще й тим, що залучено багатий матеріал із українсько-румунського перекладу, а отже, її можна використовувати для вироблення часткової методики українсько-румунського віршового перекладу.

6 Проте О. І. Гайнічеру не згадує монографії О. М. Фінкеля, де вперше в українському й всесоюзному перекладознавстві обґрунтовано дихотомію «класицистичного/романтичного перекладницьких методів» [400, с. 61-66].

Серед досліджень прозового перекладу — дисертація Л. А. Гаєвого про ритмомелодику прози як комунікативну категорію й можливість її збереження в перекладі [75]. Дослідник з’ясовує структурно-ритмічну організацію оповідань Джека Лондона — суть і значення ритму й ритмомелодики, що відображають інваріантні й індивідуальні особливості синтаксичної структури художнього тексту та створюють цілісність і експресивність творів, а також встановлює закономірності відтворення цих особливостей українською мовою. Визначення колон-синтагми як ритмічної одиниці стало основою для аналізу ритмомелодійної лінії. Тому декодування ритмомелодики художнього тексту полягає у визначенні його ритмо-темпових параметрів (величина складів у колон-синтагмі, чергування зачинів і закінчень, ритмічний одиниць, схеми акцентуації), а також мелодики (висхідної/низхідної мелодійної лінії) [75, с. 2-4, 16]. Адекватність перекладу вимагає стилістичної маркованості й груп речень в абзаці, і окремих речень, особливо речення-абзацу. Л. А. Гаєвий доводить, що порушення і втрати ритму в перекладах зумовлюються багатоскладовістю української мови або нехтуванням структурно-ритмічних особливостей оригіналу [75, с. 14].

Г. І. Шумейко досліджувала відтворення метафоричного слововжитку в системі авторського стилю й засоби його передачі у прозовому перекладі (на матеріалі англомовних перекладів творів М. М. Коцюбинського) [566]. Обґрунтовано п’ять способів відтворення авторської метафори: повністю зберігаючи образний, семантичний і емоційний зміст метафори оригіналу; частково трансформуючи образ метафори або через аналог; передаючи метафоричне вираження порівнянням; заміняючи метафоричний образ традиційним образом цільової мови; опускаючи образність, передаючи метафори в їхньому предметно-логічному значенні [566, с. 20-21]. Ці теоретичні напрацювання можуть застосовуватися до всіх видів художніх текстів.

Належить відзначити розвиток досліджень з науково- технічного перекладу. Після монографії Е. Ф. Скороходька «Вопросы перевода английской технической литературы: (Перевод терминов)» (1960) [474] проблемам науково-технічного перекладу приділяли дуже мало уваги. Тому збірник «Теорія і практика перекладу» (окремі розділи у випусках 4, 9, 12, 14, 15, 18, 19) посприяв популяризації цієї галузі перекладознавчих досліджень. Зокрема, опубліковано розвідки К. М. Сухенко [492], Г. Е. Мірама [351], Н. А. Давидової [115], П. О. Беха і Т. А. Тарасової [39] та ін. Підсумком багаторічних термінологічних досліджень Ф. А. Циткіної стала монографія «Терминология и перевод: (К основам сопоставительного терминоведения)» [540], присвячена підмові математичної логіки з погляду науково-технічного перекладу (на матеріалі англійської й російської мов).

Великим є внесок збірника «Теорія і практика перекладу» до критики перекладу. Опубліковані на його сторінках дослідження В. Д. Радчука є на межі теорії перекладу й теорії критики перекладу. У них проаналізовано, як умови й учасники перекладацького процесу впливають на текст перекладу. Науковець обирає розгляд перекладу, який ґрунтується на функціональній основі відповідності, тобто вимагає від перекладу рівночинного оригіналу впливу на емоції, естетичне зображення, визнаючи головною умовою прищеплення («внушение») читачеві таких самих естетичних почуттів, настрою, переживання, такого самого естетичного відношення до зображеного [434, с. 42]. Звідси, як показує В. Д. Радчук, випливає цілий ряд взаємопов’язаних питань — художнього цілого й частини; мови й літератури; форми, змісту й функції; об’єкта-оригінала й суб’єктивного уявлення про нього; вихідної й похідної соціальної психології, різних культур; гносеологічних і естетичних засад в освоюванні іноземних літератур та ін. [там само]. Така постановка проблеми свідчить про відхід від суто літературознавчого чи мовознавчого трактування перекладу не в бік заперечення їх, а доповнення даними із суміжних дисциплін. На думку дослідника, найвагоміша роль тут — зіставної стилістики [434, с. 42].

Проблеми гносеологічного й естетичного характеру — основні у визначенні єдності суб’єкту й критерію: читач (або критик) може сприймати переклад на рівні з оригіналом (тотожність впливів), або ж він розрізнятиме сприйняття у вихідному й похідному середовищах, що забезпечує багатство пізнавального діалогу [434, с. 59]. Таким чином, переклад існує насамперед у комунікативному ланцюгу. Не варто забувати про мовну основу будь-якого тексту: «Художній переклад відображає не мову, а поезію оригіналу, а втім відображає мовою, тому художня адекватність відтвореної поезії і є мовна» (пер. з рос. — Т. Ш.) [433, с. 13]. Одначе переклад — це нерозривна єдність мовних засобів і літературного жанру, що потребує всебічного розгляду в системі національного літературного процесу, стану розвитку цільової мови й функціональної настанови автора й твору.

Такий підхід відкрив можливості для поглиблення теоретичної бази критики перекладу. Проте тут постає запитання: чи можлива теорія критики перекладу, й чим вона відрізняється від власне теорії перекладу? Критика має справу з перекладом і всіма його відхиленнями, вона пояснює природу їх виникнення, вказує на можливі шляхи запобігання їм, але ці шляхи визначаються складними відносинами між перекладачем (його індивідуальність) та об’єктивним мовним і літературним буттям нації (жанрові вимоги перекладу, можливості відтворення ідейно-образної структури першотвору, естетичне середовище). Отже, критика перекладу не тільки оцінює конкретний текст, але аналізує його відповідність усталеним перекладацьким нормам, і може ці норми змінювати, заперечувати чи пропонувати нові. Перекладацька норма, у свою чергу, будується на базових поняттях адекватності чи еквівалентності, перекладності, функції, а це вже галузь теорії перекладу.

Очевидно, концептуальний інструментарій, вироблений у теорії перекладу, не входить у коло прямих зацікавлень критики перекладу, але сама критика може підтверджувати теоретичні постулати. Теорія критики справді може переходити у власне теорію перекладу, як це спостерігалося в час зародження теорії. Але, напевне, до чисто теорії критики перекладу належить віднести також суміжне питання перекладознавчого аналізу й способів його представлення, тобто перекладознавчу рецензію. Цим питанням збірник «Теорія і практика перекладу» присвятив чимало уваги. Спільним українсько-болгарським дослідженням була «Анкета про критику перекладу», яку розробили В. Д. Радчук з української сторони й Л. Г. Любенов з болгарської [11]. На неї збірник опублікував одинадцять розвідок-відповідей українських та іноземних дослідників.

У системі головних перекладознавчих дисциплін критика перекладу могла б забезпечувати фактичними даними теорію й історію перекладу. Відношення критики перекладу до історії перекладу теж може розглядатися крізь призму відносин частини до цілого, але треба враховувати особливості всього розвитку перекладацьких засобів, техніки й сприйняття. Відношення критики до дидактики перекладу може бути як пряме (введення дійсних перекладів у спецкурси з практики письмового й усного перекладу), так і опосередковане (дані проходять через теоретичне опрацювання й подаються за певною класифікацією).

Тим самим це співвідношення можна зобразити графічно так:

В оглядовій статті про стан критики перекладу В. Д. Радчук наголошував, що саме тепер — йшлося про кінець 1970-х — початок 1980-х рр. — критика перекладу досягла нового етапу. Цьому сприяло кілька причин: зростання перекладної літератури; розширення жанрів, які перекладаються; збільшення повторних перекладів класичних творів; підвищення якості перекладів; посилення уваги до критики; такий розвиток теорії перекладу, що вона може запропонувати світоглядний фундамент для критики [435, с. 4-6]. Останню думку дослідник коментує так: «[К]ритика виступає двосторонньою сполучною ланкою між теорією й практикою художнього перекладу. Її призначення— акумулювати передовий досвід і впроваджувати в практику теоретичну думку, яка й випередила практику» (пер. з рос. — Т. Ш.) [435, с. 6].

У 1970-1980-х рр. дуже розвинулася дидактика перекладу. Найбільші досягнення — це навчальні посібники В. В. Коптілова й І. В. Корунця [269; 582]. Посібник В. В. Коптілова переважно теоретичний, висвітлює всі основні поняття й питання перекладознавства. Книга складається з трьох частин — «Теоретичні відомості про переклад», «Переклад художнього тексту» й «Переклад публіцистичних і наукових творів». Це дає змогу використовувати книгу як довідник, адже лаконічність і ясність викладу сприяє швидкому пошуку інформації. Водночас він також може бути вступним курсом для початківців-перекладачів, філологів тощо. Завдання підручника І. В. Корунця дещо інше. Насамперед, книгу призначено для практичного навчання перекладу студентів-англістів, а тому мова викладу в ній — англійська. Підручник містить чимало вправ з англо-українського перекладу, які сприяють закріпленню теоретичного матеріалу.

Практичні підручники з перекладу також підготували О. Є. Семенець і О. М. Панасьєв за редакцією Ю. О. Жлуктенка на матеріалі англійської й російської мов [468] і О. І. Чередниченко, і Я. Г. Коваль на матеріалі французької, української й російської мов [595]. Посібник М. М. По- люжина, Н. М. Максимчук і Л. Ф. Омельченко ставить завданням висвітлити головні теоретичні й практичні питання перекладу на англо-українському матеріалі, не подаючи жодних вправ [424; пор. 349]. Кілька навчальних посібників і методичних вказівок присвячено окремим питанням перекладу, як-от: лексико-семантичним і прагматичним проблемам перекладу з французької мови [594], головним проблемам художнього перекладу [4], жанровим особливостям перекладу [485], особливостям перекладу англійської й німецької економічної літератури [348] тощо.

Кожна перекладознавча праця певною мірою стосується до історії перекладу. Окремі аналітичні статті є ґрунтовною базою для історичних досліджень, адже вони є матеріалом, який історія розглядатиме згодом крізь призму перекладацьких тенденцій і шукань. Самі історико-перекладацькі дослідження належать до різних жанрів. Навіть обминаючи численні газетні й журнальні публікації, перегляд брошур, авторефератів і монографій засвідчує великий поступ історії перекладу як дисципліни в 1970-80-х рр.

Окремою галуззю історії перекладу найраніше вичленувалося перекладознавче шевченкознавство. Шевченківська тематика є найчисленнішою серед усіх жанрів перекладознавчих досліджень. Цьому сприяла поважна наукова традиція, зокрема влаштування щорічних Шевченківських наукових конференцій. Матеріали конференції друкувалися потому окремими збірниками, і за час з 1952 р. — дотепер вийшло до сорока томів (з перервою в 1990-х рр.). За даними покажчика змісту збірників праць конференцій, упродовж 1952-2002 рр. опубліковано 56 розвідок про переклади й рецепцію творів Т. Г. Шевченка іноземними літературами [603].

На рівні дисертацій відтворення Шевченкового стилю в перекладі досліджували: на англомовному матеріалі — О. В. Жомнір (відтворення ритміки, звукопису, ключових понять) [169], Р. П. Зорівчак (відтворення авторської фразеології) [188]; на вірменському — Л. М. Задорожна (сприйняття творчості Т. Г. Шевченка у вірменській літературі й критиці) [175]; на німецькомовному — О. О. Миронов (дослідження перекладів Е. Вайнерта) [352], Г. М. Дима (відтворення народнопоетичної символіки) [143]; на російськомовному — М. М. Павлюк (переклади творів Т. Г. Шевченка в російському літературному процесі 1850-60-х рр.) [403].

Тема «Шевченко й світова література», як зазначає Д. С. Наливайко, включає три аспекти — обізнаність поета з іншими літературами, їхній вплив на його творчість; типологічні подібності й відповідності між творчістю Т. Г. Шевченка й літературними явищами в різних культурах; перекладання, сприйняття й інтерпретація його творів у різних країнах [557, с. 3]. У збірнику «Шевченко і світ» увагу зосереджено на третьому аспекті й зроблено спробу показати, як відбувалось освоєння творчості Т. Г. Шевченка в різних національних літературах і літературних регіонах від перших відгуків і перекладів до сучасних наукових праць і перекладів [557]. Висвітлено історію шевченкіани в Польщі, Чехії, Словаччині, Болгарії, Румунії, Угорщині, Італії, Греції, балканських слов’янських країнах, Індії й Шрі-Ланці, а також у німецько- й англомовному світі. Важливість такого дослідження в його синтетичності, адже представлений матеріал може ввійти в курси української літератури в Україні й особливо в розглянутих країнах.

Проблемам перекладу творів Т. Г. Шевченка в Індії й Шрі-Ланці присвячено монографію В. П. Фурніки «Кобзар за Гімалаями», де літературно-критичні розвідки доповнюються бібліографією про рецепцію Шевченкової творчості сімома мовами Індії й Шрі-Ланки, а також англійською мовою в індійських джерелах [535]. Окрема частина збірки «Хай слово мовлено інакше...» висвітлює сприйняття творчості Т. Г. Шевченка мовами світу — англійською, російською, білоруською, арабською [536, с. 51-65; 201-239]. Важливу роль для популяризації творчості Т. Г. Шевченка відіграла англомовна збірка, опублікована в Києві, — «Shevchenko and the world» за редакцією В. С. Бородіна [590]. Статті Г. Д. Вервеса, Р. П. Зорівчак, Я. І. Кравця й Ю. М Кочубея висвітлюють ключові питання рецепції творів Т. Г. Шевченка в культурах Слов’янщини, Заходу й Сходу. Наскільки можливо, всі перекладознавчі публікації, що стосуються до тематики Т. Г. Шевченка й перекладів його творів, фіксує бібліографічний покажчик «Тарас Шевченко: 1965-1988» [616]. На окрему увагу заслуговує покажчик О. О. Миронова, який представляє рецепцію творчості Т. Г. Шевченка в Данії, Швеції, Норвегії, Фінляндії, Нідерландах і Бельгії [627].

Перекладознавче франкознавство також зробило поважний поступ, як засвідчує бібліографічний покажчик «Іван Франко: 1956-1984» [605]. Дисертацію Т. П. Козланюк присвячено відтворенню англійською мовою лексичних, фразеологічних і синтаксичних особливостей прози І. Я. Франка, зокрема семантико-структурних особливостей абзацу [246]. Ф. П. Погребенник дослідив місце І. Я. Франка в українсько-російських літературних взаєминах кінця XIX — початку XX століття [419]. Стимулом для нових досліджень стали конференції «Іван Франко і світова культура» під егідою ЮНЕСКО 1986 р. й «Іван Франко і національне відродження» 1991 р. Ґрунтовним підсумком першої конференції стали матеріали в трьох книгах, де дослідники з України і з-за кордону розглядали вивчення перекладацької спадщини І. Я. Франка, популяризації його творів іноземними мовами, внесок І. Я. Франка в розвиток українського перекладознавства [209]. Подібною була тематика й другої конференції, з якої опубліковано тези [208]. Цікаву форму дослідження запропонував Ф. П. Погребенник — біобібліографічний словник «Перекладачі Івана Франка слов’янськими мовами». Опубліковано матеріали до російської, болгарської й польської частин [611; 612; 613].

До монографічних досліджень теми «Рецепція української літератури за кордоном» належать праці Г. Є. Гуць про рецепцію творчості Ю. А. Федьковича в західноєвропейських літературах [112], Ф. П. Погребенника про історію сприйняття творчості В. С. Стефаника в слов’янському світі [418], О. О. Рисака про історію перекладів творів Лесі Українки російською мовою [457], В. М. Гладкого про рецепцію творів М. П. Стельмаха німецькою мовою [85]. В. М. Гладкий також написав оглядову працю про рецепцію української літератури в Східній Німеччині [86]. Ж. І. Тимошенко підготувала дисертацію про лексичні й фразеологічні особливості перекладу драм Лесі Українки англійською мовою [501], а В. Г. Михайлюк — про історію перекладів творів М. М. Коцюбинського німецькою мовою [355].

Історію української шекспіріани XIX — середини XX ст. дослідила М. С. Шаповалова. Завершенням її досліджень рецепції творчості В Шекспіра в українській культурі, яке вона проводила впродовж кількох десятиліть (починаючи з кандидатської дисертації [551]), стала монографія «Шекспір в українській літературі» [552]. Дослідниця виділила три періоди рецепції: 1830-60-ті рр. — перші спроби перекладу творів В. Шекспіра українською мовою; 1870- 1900-ті рр. — перекладацька діяльність М. П. Старицького, П. О. Куліша й зародження шекспірознавства в Україні завдяки працям І. Я. Франка; радянський час, де зокрема оцінено здобутки «Розстріляного відродження» (зрозуміло, цей історичний термін не згадувався) — Л. С. Курбаса, М. К. Вороного й ін. Зібраний матеріал докладно висвітлює освоєння Шекспірової творчості на рівнях літератури, науки й театру означеного часу. Більшої уваги потребують міжвоєнний період на західноукраїнських землях й часу Другої світової війни. Глибокому вивченню Шекспірових творів сприяли різноаспектні дослідження. Комплексний підхід до драм Шекспіра як складної організованої стилістичної системи розробляла М. Т. Ажнюк [6]. Метою її дисертації було різнобічно проаналізувати Шекспірового «Гамлета» в українських перекладах, враховуючи всі маловідомі й навіть рукописний (Л. Є. Гребінки) переклади. М. Т. Ажнюк розглядає еволюцію українських перекладів «Гамлета» в широкому контексті розвитку цільової мови й шекспірознавства, значення дожовтневих (до 1917 р.) перекладів, намагається виявити стилістичні характеристики мовленнєвих портретів персонажів й тематичні домінанти образної системи трагедії, обов’язкові для функціонального відтворення, розглядає відображення діалогічних і віршових особливостей оригіналу в перекладі.

Матеріалом дослідження С. І. Ткаченка стали сонети В. Шекспіра в східнослов’янських перекладах [505]. Дослідник вивчає відтворення в перекладі шекспірівської образності— метафор, епітетів, лексичних повторів, звукової організації, ритміки, синтактико-композиційних особливостей. Виділяються власне шекспірівські образи на відміну від устійнених для мови, традиційних, успадкованих від літературної епохи, школи поетів-єлизаветинців. Оскільки мовленнєва актуалізація внутрішньої форми слова здійснюється через квазілексичну, квазіевфонічну й квазіморфологічну мотивацію мовного знаку, відтворення Шекспірового образу (й образу загалом) є наслідком взаємодії трьох образних парадигм — лексико-семантичної, звуко-смислової й ритміко-інтонаційної. Процес самого відтворення макрообразу вірша складається з трьох послідовних операцій у рамках кореляції «деталь — ціле»: синтезний аналіз, трансляційне конструювання й координований синтез [505, с. 4-5]. Отже, шекспірознавче дослідження С. І. Ткаченка становить внесок до теорії віршового перекладу, зокрема щодо положень про синтетизм — творче активне сприйняття й пізнання через цільову культуру в поетичному перекладі.

Найбільшим досягненням українського шекспірознавства стало видання першого повного видання творів В. Шекспіра українською мовою в шести томах [562]. Науковий апарат видання складається з передмови, післямов, коментарів і бібліографії. Належить особливо відзначити важливість укладеної та розширеної М. О. Морозом (після першої публікації 1964 р.) бібліографії, яка охоплює переклади творів В. Шекспіра українською мовою за 1849-1983 рр., і критичні матеріали за 1843-1984 рр. [562, т. 6, с. 803-832]. Видання стало стимулом для обговорення шекспірознавчої проблематики й нових досліджень [напр., 64; 289; 375; 488].

Для вивчення теми «Рецепція світової літератури в Україні» багато зробили Д. М. Кузик як дослідник історії перекладів творів Дж. Ґ. Байрона українською мовою впродовж XIX — початку XX ст. [305], Ю. О. Домбровський, який розглядав рецепцію старофранцузького епосу «Пісня про Роланда» в українській літературі [131]. Окремі питання перекладів із сербської, російської й американської літератур висвітлене в збірнику «Хай слово мовлено інакше» [536, с. 119-175]. Вершинним досягненням історії перекладу в Україні стала публікація п’ятитомника «Українська література в загальнослов’янському і світовому літературному контексті» (1987-1994), що об’єднував три томи матеріалів дослідження й два томи бібліографії [511]. Обравши «історико-проблемний тип дослідження» (а не історико-хронологічний) [511, т. 1, с. 7], автори намагаються розглянути всі аспекти двобічної рецепції — історії сприйняття української літератури національними культурами світу (найбільше — слов’янськими, що пояснюється багатством контактів через географічну близькість, але повністю виключаються культури народів СРСР) та історії вивчення й популяризації цих літератур в Україні. Історичні межі дослідження — від старокиївської доби до останньої чверті XX ст. Зрозуміло, що найбільше уваги присвячено періоду ХІХ-ХХ ст., що зумовлено й розвитком української літератури, і світовими інформаційними процесами. Географічно вивчено найкраще західно- й південнослов’янський світ, Західну Європу, Північну й Південну Америку, висвітлено літературні зв’язки з Австралією і з арабським світом. Мінімум інформації подано про зв’язки з Японією й Індією (виключно на матеріалі перекладів творів Т. Г. Шевченка). Інші азійські й африканські літератури не розглянено взагалі. З типологічного погляду автори намагаються дослідити національний літературний процес загалом, але також ґрунтовно висвітлено значення творчості Т. Г. Шевченка й Лесі Українки в контексті розвитку світової літератури. Треба відзначити, що серед авторів п’ятитомника — дослідники з української діаспори: М. Мольнар, М. Неврлий, 3. Геник-Березовська, М. Ласло-Куцюк.

О. Є. Семенець і О. М. Панасьєв підготували підручник з історії світового перекладу [466]. Автори охарактеризували три історичні періоди — Стародавній світ, перехідний період і Середньовіччя. Висвітлено історію перекладу на матеріалі близько 40 культур Африки, Азії та Європи того часу. Наступний підручник охопив матеріал Середньовічної Азії та Східної Європи XV-XVІІI ст. [467]. Такі дослідження сприяють розумінню засадничої ролі перекладу для розвитку суспільств і цивілізації.

Наприкінці 1980-х рр. зміни в українському суспільстві висунули нові завдання перед історією українського перекладу — насамперед, усунення білих плям в інтелектуальній історії України. Так, для історії українського перекладу багато важило опублікування двотомника творів М. К. Зерова, який упорядкували Г. П. Кочур і Д. В. Павличко [185]. М. І. Зимомря підготував до друку перекладознавчу статтю Б. С. Лепкого з 1930-х рр. [323]. Такий стан відкривав нові дослідні перспективи.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.