ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Sleepagotchi

#TotalHash
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009

1990-ті рр.: нові горизонти українського перекладознавства
Українська школа перекладознавства останньої чверті XX сторіччя

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Демократичні зміни в суспільстві кінця 1980-х рр. та проголошення незалежності України, звільнення від цензурних пут й ідеологічного диктату поставили на порядок денний питання усунення викривлень і спотворень в українській історії. Відновлення Товариства «Просвіта» й Наукового товариства ім. Шевченка, утворення Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка й Українського історико-просвітнього товариства «Меморіал» та особливо реабілітація репресованої інтелігенції відкрили шлях до вивчення джерел, що були недоступними широкому науковому загалові. Це — передусім публікації доби Визвольних змагань і Розстріляного відродження, міжвоєнного часу на західноукраїнських землях і періоду німецької окупації під час Другої світової війни.

Зі скасуванням спецфондів у наукових бібліотеках стало можливим вивчати історію перекладу на широкій джерельній базі. Важливий внесок у створення загальної історії українського художнього перекладу зробила Комісія всесвітньої літератури НТШ. Комісія розпочала укладати бібліографічний покажчик «Чужомовне письменство в українських перекладах (Публікації в західноукраїнській періодиці 1914-1939 рр.)». Покажчик мав охопити переклади, літературу про переклади й творчість чужоземних письменників із західноукраїнських періодичних видань (журналів, газет, альманахів, календарів тощо). Проспект покажчика схвалила бібліографічна комісія Львівської державної бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР 28 листопада 1990 р. [181, арк. 1-2]. І хоча перший варіант покажчика був готовий 1994 р. [182, арк. 1], він потребував ще чималої копіткої праці над уточненням атрибуцій творів щодо авторів (а також унормування прізвищ) і національних літератур, збором видавничих характеристик періодики. Загалом над виданням працювали 34 члени Комісії всесвітньої літератури (з 1999 р. — ім. Миколи Лукаша) НТШ [626, с. 190-191]. 2003 р. за загальною редакцією О. М. Лучук і Т. В. Лучука опубліковано покажчик «Чужомовне письменство на сторінках західноукраїнської періодики (1914— 1939)», який вміщував інформацію про переклади з 44 літератур, опубліковані в 33 періодичних виданнях [626].

Дослідженням такого типу сприяють покажчики українських видань Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України: «Репертуар української книги. 1798-1916: Матеріали до бібліографії» (дев’ять томів) [614] й «Періодика Західної України 20-30-х рр. XX ст.: Матеріали до бібліографії» (з 1998 до 2003 р. вийшло п’ять томів) [610]. Водночас зросло бібліографування перекладів новітніх часів. 1999 р. Наукова бібліотека Львівського національного університету імені Івана Франка опублікувала вперше в історії українського перекладознавства покажчик перекладача й перекладознавця. Це було перше видання біобібліографічного покажчика «Григорій Кочур» (укладачі — Г. М. Домбровська, 3. Я. Домбровська; науковий редактор — Р. П. Зорівчак) [599]. Покажчик уміщує матеріали про життя й творчість Г. П. Кочура та літературу про нього. Враховуючи вагому роль Г. П. Кочура в українському перекладі, покажчик також можна використовувати як довідник з історії українського художнього перекладу. 2006 р. опубліковано друге двотомне доповнене й анотоване видання цього покажчика [600]. Порівняно з першим виданням, кількість позицій зросла від 979 до 3505, що демонструє зародження нової галузі історії перекладу в Україні — кочурознавства.

Ще один напрям дослідження з новітньої історії українського перекладу — вивчення творчості М. О. Лукаша. Як доводить В. Р. Савчин, по-справжньому досліджувати Майстра почали лише в 1990-ті рр. після скасування всіх політично-ідеологічних заборон тоталітарного режиму [459, с. 13-14]. Тоді ж розпочалося й укладання біобібліографічного покажчика «Микола Лукаш», який вийшов друком 2003 р. (укладач — В. Р. Савчин; науковий редактор — Р. П. Зорівчак) [609].

У 1990-ті рр. зібрано чимало інформації для історії перекладу. 1995 р. М. Н. Москаленко опублікував перекладну поетичну антологію перекладу «Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі», де відобразив розвиток українського поетичного перекладу впродовж тисячоліття [502]. Книгу відкриває його передмова, де автор намагається стисло, але системно представити розвиток віршового перекладу в Україні, його функції й форми, його значення для українського націєтворення. Згодом дослідник підготував докладніший курс історії українського художнього перекладу від початків до Першої світової війни [363; 364].

Питання з історії перекладу обговорювалися в літературних часописах (найбільше — на сторінках «Всесвіту»), наукових збірниках і т. ін. У друге видання підручника І. В. Корунця «Теорія і практика перекладу» увійшов «Нарис з історії західноєвропейського й українського перекладу» [583, с. 34-90]. М. В. Стріха проаналізував історію українського художнього перекладу з того погляду, що в українському суспільстві переклад виконував дві функції — літературну й націєтворчу, причому остання була основною [486; 487]. З глибокої пошани до внеску М. К. Зерова й Г. П. Кочура в українське перекладознавство наукова громадськість обрала їх Патронами двох перекладацьких кафедр найстаріших українських університетів: у Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка є кафедра теорії й практики перекладу з романських мов ім. Миколи Зерова (завідувач кафедри — проф. О. І. Чередниченко); у Львівському національному університеті ім. Івана Франка — кафедра перекладознавства і контрастивної лінгвістики ім. Григорія Кочура (завідувач кафедри — проф. Р. П. Зорівчак).

Соціокультурний підхід до перекладу властивий більшості праць О. І. Чередниченка. Дослідження умов функціонування перекладу в діахронії («Переклад в Україні: історія і сучасність», «Дві тенденції в українському художньому перекладі», «Григорій Кочур і франкомовна поезія» [542, с. 136-161, 192-203]) й синхронії («Функції перекладу в сучасному світі», «Міжкультурні аспекти перекладу», «Україна — Франція: діалог культур» [542, с. 161— 176, 237-247]) сприяють розвитку окремої галузі перекладознавства — соціології перекладу, яка до цього часу вивчалася порівняно мало. Суміжними є проблеми сучасної перекладацької освіти, серед яких О. І. Чередниченко досліджував складники професійної компетенції перекладача й стан викладання перекладу в Україні [542, с. 124-134, 230-237].

Однією з повернених тем для перекладознавчого дослідження став біблійний переклад, який охоплює два напрями вивчення перекладів Біблії. Перший напрям передбачає вивчення історичних умов і культурного впливу української Біблії на українську літературу й культуру. В історико-літературних дослідженнях аналізувалися цілі, які ставили ранні українські перекладачі Біблії, й процес входження народної мови у священні тексти [334], принципи Кулішевого перекладу Святого Письма другої половини 1860-х — початку 1870-х рр. [495, с. 57-70], співпраця І. П. Пулюя й П. О. Куліша над перекладом Біблії [417] та ін. Наслідками двох конференцій 1992 і 1997 рр., присвячених діяльності 1.1. Огієнка, з яких опубліковано книгу тез [206] і книгу матеріалів [142], стало вивчення перекладацької діяльності митрополита. Теми публікацій — особливості перекладу Біблії, який зробив І. І. Огієнко, вагомість цього перекладу в контексті українського відродження.

Роль Біблії в українській літературі вивчала В. І. Сулима. Дослідниця розглянула питання українських перекладів Біблії й використання біблійних мотивів у творах українських письменників [491]. Біблійні стиль і терміно-система — це другий напрям досліджень, які проводяться під егідою Українського католицького університету (до 2002 р. — Львівська богословська академія) й Українського біблійного товариства. Тематикою наукових конференцій [495; 538] і спеціальних бюлетенів [150; 60] стало вивчення окремих біблійних понять, особливостей перекладу Біблії українською мовою, філологічних принципів перекладу богослужбових текстів і перекладу в сучасній українській церкві.

Питання терміносистем стало на порядку денному після того, як українська мова почала набувати реального статусу державної мови. Це викликало дискусії про природу українських термінів — чи треба будувати їх на основі питомо української лексики й звернутися до українських термінологічних словників 1920-х рр., і як засвоювати терміни іншомовного походження [напр., 235, с. 143— 149; 425; 463]. Надзвичайний поступ зробила українська лексикографія, зокрема двомовна (передусім у російському й англійському напрямах) [606, с. 157-214]. Укладачам двомовних словників довелося на практиці вирішувати нагальні питання творення нових термінів і перекладу наявних іншомовних термінів.

Важливим досягненням українського науково-технічного перекладу 1990-х рр. є «Посібник-довідник з перекладу англійської наукової і технічної літератури на українську мову» В. І. Карабана [229]. Посібник-довідник — це перша спроба створення практичного підручника з граматичних, термінологічних і жанрово-стилістичних проблем перекладу англійської науково-технічної літератури українською мовою. Структура книги передбачає стислий виклад теми із вправами на закріплення матеріалу, що дає змогу використовувати посібник і як довідник у самостійній праці, і як підручник із вправами на заняттях із студентами перекладацького відділу.

На початку 1990-х рр., із здобуттям Україною незалежності, виникла вимога транслітерувати безпосередньо з української мови чи на неї. Проблема не нова, оскільки ще 1975 р. І. В. Корунець виступав за дотримання наукових принципів перекладу власних імен, коли йшлося про транслітерацію англійського звуку «Ь» («Гортенс» під впливом російської мови писали «Хортене») [275, с. 89]; а О. Л. Паламарчук досліджувала відтворення чеських власних назв українською мовою [404; 405]. Тепер постала потреба передавати український ономастикой західноєвропейськими мовами — англійською (Б. М. Ажнюк [3], Р. П. Зорівчак [69, с. 90-97], І. В. Корунець [274]), французькою (О. І. Чередниченко [541]), німецькою (А. Д. Горняткевич [101]), а також навпаки українською мовою іншомовних назв — англійських (Б. Г. Чопик [544]), вірменських (Л. М. Задорожна [174]): Транскрибування іншомовних власних назв українською мовою стало темою монографії та докторської дисертації А. Ґ. Ґудманяна [113; 114], книги Б. П. Бендзара і С. С. Бобинця [36].

7 Посібник неодноразово перевидавався, зокрема в серії «Dictum Factum» вінницького видавництва «Нова книга». У цій серії, яка стосується вже XXI ст., опубліковано чимало праць В. І. Карабана з науково-технічного перекладу (окремі посібники з галузей економіки, юриспруденції, приладобудування), дидактики українсько-англійського перекладу, викладання англійської мови (для студентів мовної та перекладацької спеціальностей), лексикографії (англо-український та українсько-англійський юридичні словники) тощо.

Видавнича криза стала великою перешкодою для популяризації здобутків перекладознавчих досліджень: зникла розгалужена мережа книгорозповсюдження; загинули всі перекладні серії видавництва «Дніпро», включно з останньою в часі серією «Майстри перекладу». Найважливішими формами наукового друку стали університетські вісники й автореферати дисертацій. Перевага останньої категорії в тому, що, крім стислого, але завершеного аналізу перекладацької проблеми, вони зберегли стабільну мережу розповсюдження бібліотеками України завдяки вимогам Вищої атестаційної комісії. Фатальними перешкодами для поширення наукових видань стали малі наклади й фінансові проблеми з розсиланням. Наклади філологічних часописів впали катастрофічно, але популярність із минулих десятиліть допомагала їм не зникнути. Що ж до тематики перекладознавчих досліджень, то першість залишалася за проблематикою художнього перекладу й часткових питань перекладу. Водночас відсутні дослідження з усного перекладу.

Скасування «проскрибованої літератури» активізувало студії над взаємодією між розвитком української мови й перекладною літературою. На прикладі драми В. Шекспіра «Троїл і Крессида» в перекладах П. О. Куліша (1882) й М. О. Лукаша (1986), О. М. Лучук досліджувала різночасовість перекладів як перекладознавчу проблему [333]. З теоретичного погляду, дослідниця намагалася з’ясувати гносеологічно-естетичну основу діахронної перекладацької множинності, визначити її мовні й позамовні чинники (з одного боку — стан літературної мови, стилістику перекладача, мету перекладу, з іншого — смислову невичерпність художнього твору, широкий інтерпретаційний діапазон), виробити методику аналізу різночасових перекладів одного твору (щодо лексико-фразеологічних, семантико-стилістичних і версифікаційних особливостей перекладів). З погляд} історії перекладу, дослідження вагоме тим, що вперше в порівняльному плані вивчено доробок П. О. Куліша й М. О. Лукаша в українській Шекспіріані, і ширше — подано українську Шекспіріану як складник історії українського художнього перекладу.

Ритмомелодику в поетичному перекладі досліджували І. М. Кондратишин і О. Я. Івасюк. І. М. Кондратишин розглядав характер і роль інтонаційних чинників (метру, синтакси, лексики, звукових повторів) у будові інтонаційного малюнку твору, і, відповідно, відтворення цього інтонаційного образу в перекладі [253]. Балансуючи між вимогами збереження ідейно-емоційного змісту й структури в перекладі, при відтворенні поезії Т. Г. Шевченка англійською мовою можна багато скористатися з ритмічного зсуву в його поезії, який при збереженні функції, словесного обсягу й контрасту з іншими метричними рядками може стати запорукою відтворення інтонації оригіналу [253, с. 8, 13]. Поетична синтакса, рядковий розрив (enjambement), лексика також визначають говірний, наспівний і ораторський типи віршової інтонації [253, с. 14— 20]. Проблеми відтворення емоційних звукосполук і рим у Шевченкових творах завершують дослідження інтонації, що висвітлює всі аспекти залежності віршової інтонації від структурно-семантичних особливостей тексту [253, с. 20-23].

З перекладознавчого погляду ритмомелодику вивчала О. Я. Івасюк [212]. Використовуючи поняття гармонії («злиття різних компонентів об’єкту в єдине ціле») як критерій повноцінності перекладу (однаково для поетичного й прозового), дослідниця доводить, що повноцінність перекладу залежить від диференційованого підходу до різних рівнів тексту та встановлення домінантних взаємозв’язків [212, с. 5-7]. Домінанту визначено як «актуалізацію тих чи інших елементів структури художнього твору, котрі виступають в його контексті на перший план внаслідок високої частотності або ж певних закономірностей повтору і підлягають обов’язковому відтворенню при перекладі» [212, с. 7-8]. Актуальне й поширене поняття «домінанта» не має дотепер чіткого визначення. Такий структурний підхід (на відміну від ідейного) до її визначення підсумовує здобутки української теоретичної

школи й засвідчує розвиток категорійного апарату теорії перекладу. Аналогічно пропонується й визначити ритмомелодику як «засіб увиразнення змістовно-експресивних акцентів віршового твору, що полягає в повторенні певних елементів у співвідносних рядах одного або різних рівнів і в актуалізації закладених у структурі вірша звукових характеристик» [212, с. 10]. Впровадивши коефіцієнт ритмомелодійної організації віршового тексту як співвідношення ритмомелодійних засобів оригіналу до загальної кількості його стилістичних засобів, можна визначити домінантність ритмомелодики у вірші й ступінь її відтворення в перекладі [212, с. 11]. Аналіз відтворення ритмомелодійних елементів поезії дослідниця проводить на матеріалі перекладів сучасної англомовної поезії українською мовою.

Ґрунтовно досліджено жанрову проблематику перекладу. В. В. Демецька вивчала переклад верлібру, де потрібно визначити чіткі критерії цієї форми віршування, а також дослідити вплив жанрово-стильової традиції оригіналу на вибір способів перекладу [119, с. 1]. Дослідниця встановлює типологічно інтегральні й диференційні риси верлібру й визначає інваріантні й варіативні індивідуально-авторські ознаки поезії В. Вітмена й Т. С. Еліота. Розглядаючи відтворення жанрово-типологічної традиції елегії й оди в текстах цих англомовних поетів, вона визначає збереження, втрату чи трансформацію жанрово-стилістичної домінанти оригіналу в українських і російських перекладах на рівнях тематичного, композиційного, лексичного й синтаксичного контексту [119, с. 4-5, 7]. Отже, досліджено, як жанрові зсуви, мотивовані або жанровим каноном, або нехтуванням жанровою пам’яттю, послаблюють індивідуально-авторську своєрідність верлібру чи створюють особисто-перекладацький варіант верлібру [119, с. 13-14].

На межі жанрової й контекстуальної проблематики перекладу є дослідження Н. А. Іщенко про перекладацький цикл як контекст [204; 205]. Розробляючи концепцію перекладацького циклу, яку висунула М. О. Новикова, H. А. Іщенко досліджувала цикл з термінологічного й типологічного аспекту перекладознавства. Визначивши перекладацький цикл як змістово-стилістичну макросистему з гіпертекстовими (макроконтекстними) і гіпотекстовими (мікроконтекстними) зв’язками [204, с. 4], вона встановила три ознаки перекладацького циклу: об’єктивні, аналітичні якості змістово-стилістичного зв’язку між текстами циклу; наявність спільних зв’язків у принаймні кількох взаємодійних типів, тобто принцип конвергенції; вплив на семантику й стиль усіх текстів циклу [204, с. 7; 205, с. 10-12]. Отже, можна вивести класифікацію перекладацьких циклів — у рамках окремого авторського циклу, в рамках всієї авторської творчості й у рамках групи перекладів одного перекладача з різних авторів [204, с. 6; 205, с. 6-7]. Аналіз перекладацького циклу доцільно аналізувати за контекстами — лексико-семантичним, морфологічним, синтаксичним, композиційним, хронотопним (предметно-фізично ситуативним), характерологічним (психологічно ситуативним) і жанровим [204, с. 7; 205, с. 13-14].

Типологію жанрів власне віршового перекладу запропонувала О. В. Дзера в кандидатській дисертації «Індивідуально-авторське трактування біблійних мотивів як перекладознавча проблема» (1999) [127, с. 11-14]. Застосовуючи однією з перших теорію полісистеми ізраїльських учених I. Івен-Зогара й Ґ. Турі (зокрема положення про норми й функції перекладів), а також лінгвокультурологічний аналіз, О. В. Дзера обґрунтовує тип співвідношення індивідуального і вторинного в поетичній структурі перекладного тексту як критерій для розмежування жанрів віршового перекладу [127, с. 11]. На матеріалі українських перекладів Байронового циклу «Гебрейські мелодії» історично й типологічно можна виділити такі жанри: власне переклад, переспів, парафраза, наслідування, вільна варіація і версія. Власне переклад на початковому етапі становлення його в Україні творився методом «взаємонакладання біблійного й національного хронотопів» — тобто як ізоморфізм біблійно-символічних та етномовних компонентів цільової мови на денотативному й конотативному рівнях (очевидно, замість біблійного хронотопу можемо підставити хронотоп оригіналу й у такий спосіб подати суто типологічне визначення, а не історично-типологічне). Переспів створюється методом транспозиції — переведенням оригінальних смислових одиниць в етномовні компоненти, що відображають цільову мовну картину світу й змінюють інтенціональне спрямування тексту на актуальне для цільового читача. Парафраза з’являється внаслідок наближення змісту й форми оригіналу до поетичних канонів цільової літературної полісистеми (метод одомашнення), а наслідування — внаслідок відтворення функціонально-стилістичного інваріанту тексту через добір смислових компонентів різних текстуальних рівнів згідно з інтерпретаторською концепцією (метод стилізації). Вільна варіація ґрунтується на запозиченні одного-двох смислових макрокомпонентів вихідного тексту, які стають основою нової поетичної структури. Версія передбачає використання оригіналу як зразка, де перекладач мимоволі або навмисно вилучає домінантні семантико-стилістичні компоненти [127, с. 11-14].

Таке дослідження жанрів віршового перекладу є важливим поступом теорії поетичного перекладу, оскільки використовуються концепції світової теорії перекладу. Воно також стимулює пошук жанрової класифікації для прозового перекладу.

До жанрової диференціації О. В. Дзера підійшла через вивчення біблійних мотивів як однієї з глибинних характеристик тексту з тим, щоб перенести їх типологічний і функціональний аналіз у перекладознавство [127, с. 3-4]. За визначенням дослідниці, мотив — це «смисловий інваріантний макрокомпонент, що стисло передає діагностику прототексту і виявляється в тексті художньої літератури в численних мікрокомпонентах-топосах», «найменший згорнутий абстрагований інваріант тексту, освяченого загальнолюдською або національною традицією» [127, с. 4, 7]. Такий текстовий підхід до виокремлення національного в перекладі пропонує досить чітку методику визначення якості перекладу через відтворення функцій мотивів як категорії індивідуального й етнічно зумовленого трактування.

Схожу проблематику досліджувала дещо раніше І. М. Шама — функціонування символу в художньому тексті (на матеріалі англійських і українських перекладів «Вечорниць на хуторі під Диканькою» М. В. Гоголя) [547]. До питання збереження національного в перекладі дослідниця доходить через семантичний, структурно-типологічний і функціональний аналіз символіки в художньому тексті, що дає можливість зрозуміти символ як єдність універсальності й національної, історичної, індивідуально-авторської зумовленості. Символіка найкраще відображає національну «картину світу» і водночас виявляє проблематику авторського її трактування через індивідуальні добір, ієрархізацію й оцінку (зокрема, в перекладі важливим є співвіднесення авторової й перекладачевої інтерпретації символіки) [547, с. 5-6]. Отже, ця робота — одна з перших у лінгвокультурологічному напрямі перекладознавства.

Найкращим посібником з перекладознавчої лінгвокультурології до сьогодні є монографія-посібник М. О. Новикової й І. М. Шами «Символика в художественном тексте. Символика пространства» [391]. Ґрунтовно пояснивши традиційні, архаїчні символи простору, які можуть видатися звичайними чи побутовими предметами й абстракціями (як одяг, тіло, дім, сторони світу й ін.) автори тлумачать особливості їх втілення у творах М. В. Гоголя, зокрема в простих назвах («дворец», «небо») або через композиційний задум, і, відповідно, труднощі й обмеження їх відтворення в перекладі. Це сприяє глибшому вивченню творчості М. В. Гоголя в широкому культурологічному контексті. Приміром, продовженням цього дослідження може бути вивчення відтворення його символіки в інших слов’янських культурах. Посібник сприяє розвитку інтерпретаційних навичок філологів і стимулює залучення лінгвокультурологічних студій над стилями інших письменників, переглядаючи традиційні уявлення про фольклорне мислення.

Лінгвокультурологічну тематику також досліджувала H. І. Кушина, розробляючи концепцію етномовного компонента народної казки як перекладознавчої категорії [313]. За визначенням Н. І. Кушини, «етномовний компонент художнього тексту — це сукупність етномовних одиниць чи мікрокомпонентів різних його рівнів, що надають йому яскраво вираженого національного характеру» [313, с. 4]. Таке визначення лежить на перетині текстологічних і когнітивних парадигм мовознавства, що охоплюють і сферу дослідження структури оригіналу, і сферу його сприймання в цільовій мові, літературі чи культурі. Одначе для вивчення засобів самого процесу перевираження етномовного компонента дослідниця ще залучає прагмалінгвістику, щоб урахувати етномовну комунікативну компетенцію реципієнта. Отже, прагматична адекватність є головним критерієм оцінки для різних варіантів відтворення етнем, в якому можна виділити два русла — трансплантацію й прагматичну адаптацію, залежно від видозміни оригінальної одиниці. Загалом такий підхід об’єднує повністю особливості відтворення структурно-конотативного, емоційного-експресивного й ритмотворчого компонента українських народних казок і їхніх найважливіших особливостей в зачинах, кінцівках, повторах, співомовках тощо, а також слугує влучним зразком міждисциплінарного підходу до перекладу.

Комунікативно-прагматичні аспекти перекладу в рамках жанрової теорії перекладу стали предметом дослідження I. Є. Шаргай, матеріалом якого є офіційні переклади французьких ділових листів українською мовою [553]. Оскільки вибір сукупних мовних і композиційних ознак ділового листа підпорядковується прагматичній меті, адекватність перекладу забезпечується через відтворення постійних — композиційних, мовних чи прагматичних — компонентів жанрово-стилістичної домінанти/інваріанта [553, с. 3]. Перекладацькі стратегії спрямовуються на відтворення інформаційних категорій тексту — денотативно! (основне повідомлення на лексичному й морфолого-синтаксичному рівнях), стилістичної (регулювання уваги й тону сприйняття листа) й прагматичної інформації (об’єктивно-оцінної модальності бажаності або можливості й суб’єктивно-оцінної модальності ділової ввічливості) [553, с. 6, 10, 14-15]. Отже, концепція має інформаційно-центричний характер.

Якщо переклад ділових листів не допускає вільної творчої інтерпретації, то в художньому перекладі інтерпретаційний спектр оригіналу стимулює широкий пошук перекладача (і в ролі читача, і в ролі автора-посередника), а отже, «комунікативно-прагматичні імплікації в художньому тексті аксіологічно спрямовані—вони завжди репрезентують суб’єктивне ставлення відправника повідомлення до предмета мовлення» [407, с. 3]. Аналізуючи відтворення індивідуально-авторської метафори в перекладі, І. В. Панченко доводить, що перекладацька діяльність призводить або до звуження відповідної маркованості перекладного тексту, або до розширення її (через додавання емоційно-оцінного компоненту метафори). В усякому разі це означає трансформацію комунікативно-прагматичної спрямованості текстових одиниць перекладу, а тому деформує образ автора оригіналу [там само]. Так, дослідження сприятиме подальшому вивченню змін в комунікативному ланцюзі «автор — текст — перекладач — текст — читач», наближаючись до герменевтики.

Дослідження драматичного перекладу нечисленні. О. В. Барабан застосувала поліконтекстну методику лінгвостилістичного аналізу для постмодерністського драматичного діалогу й особливостей його перекладу. За визначенням О. В. Барабан, постмодерністський драматичний діалог — це тип драматичного діалогу, який утворюється під впливом квазідраматургічної оповіді; в ньому стилізуються і/або пародіюються попередні театральні й літературні традиції, а його основними рисами є метасеміотичність і діалогізація [28, с. 3]. Дослідниця розглянула метасеміотичність, залучаючи класифікацію знаків Ч. Пірса, та діалогізацію, використовуючи орієнтацію на «чужий» текст (концепція М. М. Бахтіна). Їх аналіз проведено на гіпотекстових контекстах — лексичному, морфологічному й синтаксичному [28, с. 6-8]. Відповідно й перекладність теж розглядається на цих трьох рівнях мови.

З перекладознавчого погляду І. В. Ковальська вивчала колористику [241]. Дослідження охопило всі основні аспекти функціонування колірних лексем у художньому мовленні — предметно-логічні позначення (враховуючи денотативний і конотативний макрокомпоненти й риси контекстної семантики), складники словесних образів і компоненти фразеологізмів. У перекладі збереження лінгвостилістичних рис кольороназв залежить від ступеня прозорості другого смислового пласту (за концепцією словесного образу Р. П. Зорівчак) і рівня експлікації синтагм, а тому серед способів відтворення кольороназв — калькування, використання іншого колірного відповідника, зміна структурно-лексемного складу образу, вилучення колірного компоненту й його семантична компенсація неколірним відповідником [241, с. 5]. Це перше дослідження кольороназв, що проводилося на матеріалі зіставлення української й англійської мов.

1990-ті рр. досить умовно називаємо періодом. Він не закінчується 2000 або 2001 р., оскільки чимало досліджень, які проводилися подекуди впродовж усього десятиріччя, оформились у дисертації й автореферати аж на початку 2000-х рр. Серед них — докторська дисертація Л. В. Коломієць про історію англо-українського віршового перекладу з кінця XIX ст. до початку XXI ст. (перша публікація 1997 р.; оборона дисертації — 2006 р.) [248]; кандидатські дисертації Н. А. Куконіної про зіставлення словника перекладу зі словником оригіналу як перекладознавчу проблему (перша депонована праця — 1985 р.; перша публікація на тему дисертації — 1996 р.; оборона дисертації — 2002 р.) [306], У. В. Головач про етномовний компонент поетичного тексту давньогрецької трагедії як перекладознавчу категорію (перша публікація — 1991р.; оборона — 2003 р.) [93], П. А. Содомори про побутові реалії Гомерової «Одіссеї» в перекладі (перша публікація — 1995 р.; оборона — 2004 р.) [477], В. Р. Савчин про новаторство Миколи Лукаша в історії українського художнього перекладу (перша публікація —1996 р.; оборона — 2006 р.) [459], О. С. Грабовецької про епітетну конструкцію в художньому перекладі (перша публікація — 1997 р.; оборона — 2003 р.) [103], М. М. Дудник про співвідношення денотативно! і конотативної інформації в перекладі (перша публікація — 1997 р.; оборона — 2002 р.) [138], О. П. Рихла про відтворення мовностилістичних особливостей творів Е. А. По в українських перекладах (перша публікація — 1997 р.; оборона — 2002 р.) [445] та ін. Тому тематично й методологічно він триває дотепер, урізноманітнюючи теми досліджень, збагачуючи аналітичний інструментарій, використовуючи здобутки світової науки.







ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit