Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009

Висновки

Історія українського перекладознавства вивчає різножанрові джерела, що стосуються теорії, історії, критики й дидактики перекладу в рамках єдиної української наукової традиції. Доречно, щоб історіографічна модель ґрунтувалася на застосуванні трьох базових критеріїв джерельної бази — національності, території й мови; трьох критеріїв історіографічного дослідження — наукового середовища, іманентності й відповідності; двох критеріїв історичного опису — хронологічності й наукової спадковості, не абсолютизуючи жодного з критеріїв.

Критерії періодизації українського перекладознавства зумовлюють тематика й методика досліджень, співвідношення зі світовим контекстом, із суспільно-політичними умовами в країні, нарешті, окремі особистості, знакові в розвитку теорії й методики перекладу.

Ознаки української наукової традиції ще можуть уточнюватися, але треба до неї зараховувати вчених-українців із України та з-поза неї, а також науковців інших національностей, які зробили свій внесок до українського перекладознавства й не є представниками інших наукових традицій. Критерій наукової оригінальності й спадковості — основний у таких дослідженнях. Територіальний критерій досить умовний, адже науковці різних українських земель по-різному брали участь у творенні української школи перекладу. Окрему проблему становлять важливі наукові еміграційні центри, частина з яких (Варшава й Прага) безпосередньо впливали на розвиток науки на західноукраїнських теренах у цілому. Натомість дальші наукові центри (Західної Європи, Північної й Південної Америки) й наукова діаспора, яка утворилася після Другої світової війни, не мали визначального впливу на розвиток українського перекладознавства 1950-1980-х рр.

Перекладознавчі публікації в Україні впродовж XIX ст. дедалі більше акцентували на засвоєнні здобутків світової цивілізації через переклади як одну з основних вимог до творення сучасної національної літератури, а отже, й нації. Розвиток перекладу, який останньої третини XIX ст. досягнув високого рівня розвитку (власне переклади замінили травестії й переспіви), тільки тепер міг забезпечити матеріал, щоб встановити критерії якості перекладу й почати усвідомлювати, як ці критерії відрізняються з історичного й типологічного поглядів. Ці питання лягли в основу перекладознавчої концепції І. Я. Франка, який обґрунтував націєтворчу роль перекладу, розвинув перекладознавчий аналіз у руслі інтерпретаційно-стилістичної методики, вивчав окремі питання теорії й історії художнього перекладу. Саме тому основоположником українського перекладознавства доцільно вважати І. Я. Франка, чия концепція сформувалася впродовж 1880-1910-х рр.

Перший період українського перекладознавства включає час наукової діяльності літературознавців початку XX ст. до закінчення Першої світової війни, зокрема діяльності І. Я. Франка. Цей період вважаємо критико-теоретичним, адже критика формулювала перші теоретичні судження, а головним науковим жанром того часу була рецензія. Микола Євшан, І. М. Лизанівський, А. В. Ніковський та інші рецензенти зробили багато для визначення загальних перекладацьких закономірностей, розглядаючи й аналізуючи переклади. Оскільки тоді літературознавчі пошуки сприяли становленню теорії перекладу, то терміносистема й перекладознавчий аналіз відбивають контекст загального розвитку літературознавства. Це позначається й на основних обговорюваних питаннях — чистота й літературність української мови (грамотність перекладів), політична вага (видання Євангелія українською мовою), педагогічний аспект (переклади дитячих книжок) тощо.

У другий період (після Першої світової війни до Другої світової війни) українське перекладознавство перебуває спочатку — на дуже короткий час — у порівняно сприятливих умовах для розвитку: створення державної науково-освітньої системи, де україністиці належало чільне місце, й розвиток книговидання. Зміни, які відбулися в суспільстві, позначилися й на проблематиці перекладознавчих публікацій. Деякі дослідники розглядали, як український читач сприйме переклади — чи з далекої часової перспективи, напр., переклади з античної літератури (Г. М. Іваниця), чи з віддаленої географічної відстані, напр., читаючи американську поезію (Іван Кулик). Такі розв’язки модифікували вибір перекладацької стратегії. Інші науковці досліджували переклади в історичному розрізі, намагаючись визначити, які давніші переклади можна рекомендувати сучасному читачеві. Саме історичні дослідження могли висвітлити місце перекладної літератури в цільовій культурі (М. К. Зеров, В. М. Державин), як розвивалися мовні засоби цільової мови під впливом перекладів (М. К. Зеров, А. В. Ніковський), як перекладали одного автора в різні періоди цільової літератури (П. І. Тиховський. Л. Арасимович).

У становленні історії перекладу як окремої дисципліни — найбільша заслуга М. К. Зерова. Його курс історії української літератури XIX ст. включав перекладну літературу як рівноцінну частину української літератури, адже вона найкраще показала розвиток високого стилю української мови й поетики від бурлеску й травестії до високоякісних перекладів кінця XIX ст. Така система вимагала різних критеріїв для оцінки перекладів у різні періоди літературного процесу. Сюди належать також і соціологічні питання перекладу — сприйняття давніх перекладів сучасним читачем. Чимало уваги М. К. Зеров присвятив виробленню методики характеристики перекладача, яка включала впливи загальнолітературних тенденцій на перекладача, перекладацьку настанову й техніку перекладу. Отож, М. К. Зеров уперше розробив критерії історії перекладу, які чинні й сьогодні.

Ключовими поняттями перекладу для М. К. Зерова були цілісність твору й стиль. О. М. Фінкель теж вживав поняття домінанти художнього твору, але значно більше уваги присвятив дослідженню стилю й розвинув лінгвостилістичну концепцію перекладу. З такого погляду, виправданим є вичленування трьох видів перекладу — прозовий нехудожній, прозовий художній і віршовий. Це велике досягнення для українського перекладознавства, оскільки запропоновано напрями майбутніх досліджень щодо часткових теорій перекладу, вперше цілісно розглянуто науково-технічний переклад, сформульовано поняття перекладацької множинності й досліджено явище автоперекладу. Для абсолютної цілісності теорії перекладу велику роль відіграли методи перекладознавчого аналізу, які обґрунтував Г. Й. Майфет.

Теоретичні концепції українських дослідників 1920-х рр. засвідчують існування цілісної теорії перекладу. Те, що М. Я. Калинович і М. К. Зеров уклали навчальні курси з перекладу, також є важливим доказом систематизації й теоретизації зібраних знань. Цей час самоусвідомлення перекладознавства вважаємо становленням перекладознавства як наукової й навчальної дисципліни в Україні.

До цього періоду розвитку українського перекладознавства доречно зараховувати дослідження на західноукраїнських теренах (у широкому розумінні — включаючи центри наукової еміграції Варшаву й Прагу). Завдяки відсутності ізоляції західноукраїнських науковців і наукової еміграції зі Східної України після Визвольних змагань, відмінність східно- й західноукраїнських досліджень не методологічна, а тематична.

Біблійний переклад активно розвивався на Східній Україні під час Визвольних змагань — з’явилося кілька статей, головно історичних (М. І. Сагарди). Згодом будь-які дослідження такого типу припинила радянська влада, але вони проводилися далі в західноукраїнських наукових центрах. Поглибленню методологічних основ біблійного перекладу сприяла перекладацька й наукова праця І. І. Огієнка після еміграції зі східноукраїнських теренів. Переклади з античної літератури більше дискутувалися на сторінках західноукраїнських часописів. Шевченкова тематика є доповненням (або продовженням) перекладознавчого шевченкознавства, основи якого заклали Іван Кулик і Г. Й. Майфет.

Третій період українського перекладознавства, який охоплює час після Другої світової війни до початку 1970-х рр., — це становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті. Він частково повторює установчі процеси першої половини XX ст. Перше повоєнне п’ятиріччя охарактеризувалося черговими ідеологічними чистками, а книговидання починало відновлюватися після воєнної руїни. Тому перекладознавство тоді представляли рецензії на переклади й статті з історії перекладу.

У цей час відбувається становлення мовознавчої методології в теорії перекладу (статті Є. І. Старинкевич 19461947 рр.). З часом дедалі більше мовознавців розглядає проблему перекладу не на основі конкретного тексту, а з погляду відношень «мовна одиниця — мовна система» й можливих реалізацій у текстах.

Історія перекладу спочатку розвивалася найбільше в напрямі слов’янських мов і літератур, оскільки саме ця тематика охоплювала інтернаціональні зв’язки української літератури з російською літературою й літературами соціалістичного табору. З часом тематика розширилася, а під час хрущовської відлиги активно почали вивчати і взаємини із західноєвропейськими літературами. Відлига позначилася на тому, що чимало уваги приділялося історії українського художнього перекладу, хоча про створення синтетичної праці з історії ще не йшлося. Елементи цілісної концепції історії українського художнього перекладу вдалося представити Г. П. Кочурові, а його окремі статті могли б стати розділами відповідного підручника.

Г. П. Кочур і М. Т. Рильський продовжували традиції перекладознавчої школи М. К. Зерова. М. Т. Рильський акцентував на лексико-семантичному збагаченні цільової мови, використовуючи концепцію М. К. Зерова про розвиток високого стилю української поетики. Обидва дослідники послуговувалися принципами цілості й домінанти в художньому творі. М. Т. Рильський істотно доповнив віршову теорію перекладу граматичною проблематикою перекладу й особливо наголошував на небезпеці міжмовних омонімів.

Саме тоді сформувалося радянське перекладознавство, яке позначає науковий доробок дослідників Радянського Союзу. Утворилася єдина наукова система, де велика кількість дослідників могла значно докладніше вивчати питання перекладу. Провідну роль відігравала російська школа. Її принципи використовувала й українська школа, але подавала своє тлумачення. Зокрема, в дискусії про буквалізм О. Л. Кундзіч і С. П. Ковганюк звертали увагу на текстову інтерпретацію й правильність української мови. З такого погляду, це була й теоретична дискусія, й опір радянській політиці зросійщення. Маючи в полі зору естетику художнього твору і його мовну структуру одночасно, українські дослідники завжди розглядали мово- й літературознавчі пошуки як рівновартні для розвитку теорії перекладу. У цей період багато важили перекладо- знавчі дискусії про буквалізм, формальну й функціональну точність.

В. В. Коптілов систематизував і осмислив здобутки повоєнного українського перекладознавства. Науковець обґрунтував основні поняття, терміни й положення перекладознавства, визначив його місце серед інших філологічних дисциплін, випрацював методику перекладознавчого аналізу. Праці В. В. Коптілова забезпечили надійний фундамент для подальшого розвитку перекладознавства із широкими теоретичними й практичними перспективами.

Перекладознавчі дослідження останньої чверті XX ст. виділено в окремий період — перетворення перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань. Мовознавство, зокрема такі галузі, як лінгвостилістика, семантика, контрастивістика, розвинуло методики аналізу мовних одиниць. Це сприяло подальшому вдосконаленню терміносистеми перекладознавства й розширенню його аналітичного апарату. Інтерпретаційно-культурологічний підхід до перекладу включав проблематики перекладацьких рішень і норм у контексті цільового літературного процесу та культури. Отже, охоплено дуже широкий спектр проблем міждисциплінарного характеру.

Дослідження з історії перекладу активізувалися з 1990-х р. — після здобуття Україною незалежності. Багато матеріалу, який перебував поза науковим обігом внаслідок ідеологічних заборон, почали вивчати знову (переклад як націєтворчий чинник). Ідеї таких досліджень запозичувалися з лінгвокультурології й теорії полісистеми, одначе це не означає, що результати важливі тільки для перекладознавства. Застосувати їхні результати можна, створюючи підручники з історії українського художнього перекладу, повної (а не часткової) історії української літератури, історії української культури.

Затвердження державного статусу української мови на території України сприяло становленню української мови як мови науки й техніки, а це стимулювало дослідження в галузі перекладу термінів, транслітерації іншомовних власних назв українською мовою й українських — іноземними мовами, жанрових проблем науково-технічного перекладу. Така ситуація зумовила ще більшу потребу в підручниках з перекладу, де українська мова була б цільовою або вихідною. Тому активно починає розвиватися дидактика перекладу.

Тематика перекладознавчих досліджень упродовж XX ст. надзвичайно багата. Переклад як складне суспільне й філологічне явище досліджували І. Я. Франко, М. К. Зеров, В. М. Державин, О. М. Фінкель, Г. Й. Майфет. їхні праці започаткували дискусію про жанри перекладу, яка й до- сьогодні залишається в центрі теоретичних пошуків. Над усталенням жанрології перекладу працювали В. В. Коптілов, М. О. Новикова, О. І. Чередниченко й О. В. Дзера. Різними були аксіологічні критерії перекладу — вірність (П. О. Богацький, В. М. Гнатюк, А. Ю. Кримський, М. Т. Рильський, Б. Ф. Якубський), точність (М. Т. Рильський), адекватність (Ю. О. Жлуктенко, М. О. Новикова, О. С. Медвідь, Я. Г. Коваль) і еквівалентність (Ю. О. Жлуктенко, М. О. Новикова, С. М. Желізна, Л. Б. Алефиренко).

Найбільше праць присвячено віршовому перекладу в різноманітних аспектах: історичному — М. К. Зеров, В. В. Коптілов, Г. П. Кочур, О. В. Дзера; просодичному — М. Т. Рильський, Борис Тен; інтерпретаційному — М. О. Новикова та ін. Питання прозового перекладу опрацьовували О. М. Фінкель, О. Л. Кундзіч, С. П. Ковганюк, Л. А. Гаєвий та ін. Хоча науково-технічний переклад досліджували порівняно менше, праці Е. Ф. Скороходька, В. І. Карабана, Т. Р. Кияка, Ф. А. Циткіної засвідчують його високий науковий розвиток.

У другій половині XX ст. значно розвинулася мовознавча тематика перекладознавства. Загальні оглядові роботи (Є. І. Старинкевич і М. Т. Рильського) поглиблюються конкретнішими тематичними дослідженнями з перекладу фразеологізмів і реалій (Р. П. Зорівчак), просторіччя і жаргону (О. С. Медвідь, В. І. Грицюгенко), інверсії (Н. М. Балаян) тощо. Лінгвостилістика відкрила нові шляхи для дослідження словесного образу (Г. М. Дима, Р. П. Зорівчак, П. О. Бех, Л. Л. Букрєєва). Лінгвокультурологічні особливості перекладу почали активно вивчати в останній чверті XX ст. (М. О. Новикова, О. І. Чередниченко, І. М. Шама).

Націєтворчу роль перекладу не завжди можна було досліджувати, хоча вона постійно була засадничим питанням української культури XX ст. Дослідження започаткував І. Я. Франко й продовжили М. К. Зеров, О. І. Білецький, частково В. М. Державин у 1920-х рр. У 1960-х рр. багато зробив Г. П. Кочур, а в останні десятиріччя XX ст. цю тематику глибоко опрацьовують О. І. Чередниченко, М. О. Новикова, Р. П. Зорівчак, М. В. Стріха, М. Н. Москаленко. Перекладознавче шевченкознавство — одна з найдосліджу- ваніших тем. Першими дослідниками були Іван Кулик, Г. Й. Майфет, Л. Ю. Луців, Ілько Борщак, Є. Ф. Маланюк, П. І. Зайцев, Б. С. Лепкий. Після Другої світової війни багато публікацій умішували збірники щорічної шевченківської конференції під керівництвом Є. П. Кирилюка. З’явилися монографії (Я. М. Погребенник, В. П. Фурніки) й дисертації (О. В. Жомніра, Р. П. Зорівчак, Л. М. Задорожної, О. О. Миронова, Г. М. Дими, М. М. Павлюка). Чимало уваги приділено перекладам Біблії (М. І. Сагарда, І. І. Огієнко, В. І. Сулима), античної літератури (Є. Ю. Пеленський, Є. М. Грицак, Борис Тен, А. О. Содомора) й творів В. Шекспіра (І. Я. Франко, В. Ф. Лазурський, М. С. Шаповалова, М. Т. Ажнюк, С. І. Ткаченко).

Перекладознавча рецензія — одне з найважливіших питань критики перекладу. Жанр перекладознавчої рецензії сформували І. Я. Франко, І. М. Лизанівський, Микола Євшан на початку XX ст., в 1920-х рр. його теоретично обґрунтував В. М. Державин, а в 1980-х серед загальних питань критики перекладу його вивчав В. Д. Радчук.

Дидактику перекладу теоретично осмислювали О. М. Фінкель, О. І. Чередниченко, Р. П. Зорівчак. Великим внеском до неї є практичні посібники Ю. О. Жлуктенка, В. І. Карабана, Я. Г. Коваля, І. В. Корунця, О. М. Панасьєва, О. Є. Семенця, О. І. Чередниченка.

Розвивався науковий стиль української мови, усталювалася терміносистема перекладознавства. Якщо на початках побутувало кілька термінів на позначення оригіналу, то згодом наукова традиція закріпила тільки оригінал і першотвір, враховуючи дві тенденції розвитку кожної мови — запозичення й новотворення. Перші критики-перекладознавці послуговувалися тільки поняттям вірність, а згодом — точність, натомість в останній чверті XX ст. дослідники розмежовували функціональність понять адекватність і еквівалентність, що відповідало розвитку теорії перекладу. Відбувалося уточнення наявних понять (напр., «домінанта» в працях О. М. Фінкеля, М. Т. Рильського, В. В. Коптілова, О. Я. Івасюк) або добір точнішого терміна («couleur locale» й «реалія» в працях О. М. Фінкеля і «реалія» в працях Р. П. Зорівчак й О. І. Чередниченка). Із загальних понять утворювалися власне перекладо- знавчі терміни («дослівність» і «буквальність» у статтях О. Ф. Бурґгардта й А. В. Ніковського, а згодом «буквалізм» — в О. Л. Кундзіча й С. П. Ковганюка). Довгий шлях розвитку терміносистеми жанрів поетичного перекладу — від розрізнення перекладу й переспіву (І. Я. Франко, М. К. Зеров) через переробку, наслідування, стилізацію (В. М. Державин, О. М. Фінкель, В. В. Коптілов) до повної класифікації (О. В. Дзера).

Українське перекладознавство впродовж XX ст. пройшло довгий і складний шлях. Не в усіх випадках можна бути однозначними щодо значення й вагомості окремих перекладознавчих тверджень. Не всі перекладознавчі дослідження вдалося виявити й належно вивчити. Над цим робота триває. Зокрема, варто дослідити творчий доробок перекладачів у зв’язку з їхніми теоретичними концепціями, використати багатий епістолярний матеріал. На сторінках періодичних видань оприлюднювалися перекладознавчі дискусії про такі засадничі поняття перекладознавства, як еквівалентність/адекватність, жанри перекладу, контекст і переклад тощо; треба осмислити наукові здобутки української діаспори, що стало певною мірою можливим після здобуття незалежності, коли закордонні українські бібліотеки й архіви почали частково передавати в Україну. Уже тепер можна ствердити унікальність і високий рівень української школи перекладознавства, яка посідає самостійне місце у світовому пере- кладознавстві.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.