Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009

Вступ. Методологічні основи вивчення історії українського перекладознавства

Всі публікації щодо:
Літературознавство

Досліджуючи історію українського перекладознавства, насамперед треба визначити три основні поняття — «перекладознавство», «українське перекладознавство» та «історія перекладознавства». Попри значну зацікавленість перекладом і наукою про переклад, засвідчену великою кількістю публікацій найрізноманітнішого жанру на цю тематику, існує проблема навіть із визначенням базового терміна «переклад». Оскільки кожний окремий підхід по- своєму визначає методологію аналізу мовних явищ, відмінні перекладознавчі підходи по-різному визначають переклад — чи то як лінійний текст, чи то як різновекторну реалізацію певного дискурсу, чи то як засіб міжкультурного спілкування тощо. Метамовний характер терміна «перекладознавство» не полегшує завдання, оскільки питання достатньо не розроблено на методологічному рівні.

Одним із перших в Україні, хто визначив засади перекладознавства як філологічної дисципліни, був одеський дослідник С. С. Дложевський. 1929 р., вивчаючи переклади П. І. Ніщинського з класичних мов, він зазначив, що об’єктом перекладознавства є встановлення природи відхилень перекладу від оригіналу, спричинених різницями в мові, культурі та суб’єктивному сприйманні перекладача [128, с. 31]. Укладаючи курс «Методологія перекладу» для 1932/33 навчального року в Українському інституті лінгвістичної освіти, М. Я. Калинович та М. К. Зеров виділили в перекладознавстві теоретичний аспект (методологія перекладу, історія перекладу й історія перекладознавства) та практичний аспект (загальна методика перекладу, часткова методика перекладу, — з рідної мови на чужу та з чужої на рідну, — й вивчення штампів ділової мови) [184; 225]. Саме вони вперше розробили класифікацію перекладознавчих дисциплін і ввели історію перекладознавства як окрему галузь досліджень в українське перекладознавство.

На зламі 1960-70-х рр. дискусії на тему лінгвістичного чи літературознавчого підґрунтя теорії перекладу спричинилися до формулювання абстрагованого визначення об’єкту перекладознавства, яким, на думку В. В. Коптілова, є дослідження структурної цілісності перекладу на основі діалектичної взаємодії змісту й форми [264, с. 56]. В. В. Коптілову належить також друга в історії українського перекладознавства спроба його класифікації за такою структурою: теорія перекладу (загальна теорія перекладу, часткові та видові теорії перекладу), критика перекладу й історія перекладу [264, с. 55].

Розширене визначення перекладознавства подає Р. П. Зо- рівчак, описуючи утвердження його як окремої дисципліни: «Як струнка система, що охоплює історію, теорію та критику перекладу, перекладознавство сформувалося в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну на зіткненні лінгвістики, естетики, поетики й історії літератури ще в 20-30-х роках XX ст.» [199, с. 4]. Ідею О. М. Фінкеля про введення дидактики іноземних мов до спектру питань теорії перекладу [525, с. 44] можна видозмінити як твердження, що перекладознавство теж охоплює дидактику самого перекладу на рівні з теорією. Таким чином предмет та цілі перекладознавства визначено всеосяжно (тут можна ще дискутувати, до якого розділу віднести соціологічну проблематику перекладу).

У західноєвропейському перекладознавстві дослідники теж не піддавали достатньому аналізу саму дисципліну з власне наукознавчого погляду. Існує небагато визначень перекладознавства, здебільшого зумовлених потребою укладання спеціальних термінологічних словників. Польський довідник «Tezaurus terminologii translatorycznej» визначає перекладознавство так: трансляторика (перекладознавство, теорія перекладу, загальна теорія перекладу)— наукова дисципліна, що вивчає теоретичні та методологічні засади міжмовного спілкування за посередництвом перекладача [629, с. 376]. Словник-довідник перекладацької термінології, який уклали викладачі восьми країн на чотири мови (французьку, англійську, іспанську та німецьку), наголошує на міждисциплінарності перекладознавства — галузі гуманітарних наук, мета якої полягає в методичному та міждисциплінарному дослідженні теоретичних, описових і прикладних аспектів письмового й усного перекладу [628, с. 90, 193]. Як бачимо, це визначення всеосяжне з погляду перекладознавчої тематики, але водночас залишається досить розмитим, позбавленим чіткої структури.

Таку структуру можна запозичити з докладної класифікації перекладознавства Дж. С. Голмза, яка поділяється на дві частини («чисте» й прикладне) та дев’ять галузей дослідження (загальні та часткові питання теорії перекладу; дослідження продукту, процесу та функції перекладу; допоміжні засоби для перекладу; дидактика, критика та соціологія перекладу) [578, с. 172-185]. Ґрунтовною є класифікація А. Поповіча, але вона не приділяє достатньо уваги історії перекладу [427, с. 28]. Тож у цій роботі базовим буде розуміння перекладознавства, подане Р. П. Зорівчак, — із наголосом на теорії, історії, критиці та дидактиці перекладу, що розвивалися спочатку на перехресті мовознавства, літературознавства, естетики, а згодом також й інформатики, психології, культурології, антропології тощо. Це визначення найточніше передає спрямованість цієї роботи на вивчення того, як формувалася структура перекладознавства й утворювалися нові перекладознавчі дисципліни. Наприклад, літературна критика створила перекладознавчу критику на зламі ХІХ-ХХ ст., а перекладознавча критика розвинула теорію й історію перекладу. Згодом додалася дидактика перекладу. Зрозуміло, що, розвиваючись, кожна дисципліна ускладнюється та доповнюється здобутками інших філологічних наук. Це теж входить у наше дослідження, але такі міждисциплінарні контакти зручніше класифікувати за галузями їхнього безпосереднього впливу.

Фундаментальною проблемою також є визначення поняття «українські перекладознавці». Це питання намагалося розв’язати чимало дослідників українських видань. Пробуючи визначити, що таке «українська преса», В. А. Ігнатієнко запропонував «принцип територіально-етнографічний, комбінований з принципом мови» [214, с. 7]. Але принцип мови не завжди прийнятний для української науки, оскільки треба брати до уваги складні політичні обставини — хоча би те, що мовою всіх авторефератів дисертацій у СРСР була російська. На цю характерну проблему вказав М. Я. Калинович, зазначаючи, що «твори східноукраїнських лінгвістів здебільшого були позбавлені такої істотної ознаки національної науки, як оформлення рідною мовою» [224, арк. 103]. Проблема української мови обговорювалась і на нараді про укладання репертуару української книги 1945 р. у виступах Ю. О. Меженка, Я. Р. Дашкевича, Ф. П. Максименка [367, с. 10, 30, 32, 33], і вже з 1990-х рр., коли відновилися роботи з бібліографії українського друку, в працях Я. Р. Дашкевича, Л. І. Ільницької, Н. В. Зелінської [614, т. 1, с. XIII-XV; 497, с. 10-11, 19-21; 217, с. 47]. Національність виконавця подекуди відіграє меншу роль у формуванні наукових ідей, на відміну від уже усталеної наукової традиції чи школи. Отже, намагаючись застосувати критерії належності до території, авторства та мови до вивчення українського перекладознавства, можемо стверджувати, що до нього належать: а) праці, створені українцями українською чи іншими мовами й опубліковані на території сучасної української держави1; б) праці, створені неукраїнцями українською чи іншою мовами, опубліковані на території сучасної української держави, що виникали в контексті саме української наукової традиції як наслідкові, а згодом і причинові явища; в) праці, створені українцями українською чи іншою мовами в контексті суто української наукової традиції, але опубліковані поза Україною.

1 Тут виходимо з принципу, що переважна більшість автохтонних, етнографічних українських земель тепер перебуває в складі України.

Питання національності в науці — дуже хистке. Приміром, ще 1877 р. М. П. Дашкевич висловився за спільність розвитку досліджень у всеєвропейському контексті: «Історію новоєвропейської думки абсолютно неможливо розглядати за національностями, коли йдеться про з’ясування її загального розвитку» (пер. з рос. — Т. Ш.) [117, с. 743]. Очевидно, загальні засади теорії перекладу (як-от визначення основних понять чи головних принципів дослідження) однаково можуть формуватись у різних країнах, і причиною цього будуть не взаємовпливи, а схожість логічних суджень. Натомість оригінальність окремої перекладознавчої школи полягає в тому, що вона розробляє певну, характерну для неї, тематику й випрацьовує відповідні методи. Таким чином, в одній школі окремі методики аналізу й підходи до окремих проблем перебувають на високому щаблі розвитку, тоді як інші залишаються цілковито нерозробленими.

За робоче визначення історії та її завдань узято такий погляд І. Я. Франка:

Під історією розуміємо слідження внутрішнього зв’язку між фактами, т. є. таке угруповання поєдинчих, важніших і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь сенс, т. є. щоб видно було певні основні закони природні, правлячі тими фактами і викликаючі їх [528, т. 45, с. 77].

Історія будь-якої дисципліни не обмежується виключно часовими параметрами, а також обґрунтовує принципи та цілі науки як такої й подає достовірні критерії перевірки їх чинності. Як зазначає Дж. Семпсон, неможливо сповна оцінити погляди науковця без урахування того середовища, завдяки чи на противагу якому ці погляди виникли; теорії минулих епох треба вивчати, інколи навіть щоб побачити причини їх помилковості [589, с. 9]. Історія вивчає хід розвитку, а тому може прогнозувати можливі подальші здійснення. Водночас історія не є чимось викінченим та наперед відомим, радше навпаки, частина фактів залишатиметься не описаною та забутою. Це теж стверджував І. Я. Франко:

Історія ніколи не стане і не може стати повною, скінченою, такою, про котру можна би сказати: се будинок готовий, ні одної цеглинки в нім не хибує. Історія назавсігди остане великим уривком, в котрім тисячні хиби та прогалини мусить доповнювати власний розум, власна логіка і власне чуття історика [528, т. 45, с. 77].

Таким чином, історію українського перекладознавства ніяк не можна вичерпати рамками одного дослідження, натомість завжди існуватиме місце для нового голосу в тім чи іншім питанні.

У європейській науці історичне вивчення перекладознавства здобуло визнання самостійної дисципліни в останні десятиліття XX сторіччя. Таке вивчення в системі перекладознавчих дисциплін мало би визначатися самою системою. Але навіть найґрунтовніша класифікація перекладознавства, яку запропонував Дж. С. Голмз, окреслює лише параметр історичного аналізу вчень про переклад у межах теоретичного перекладознавства (з протиставленням до описового та прикладного перекладознавства) [578, с. 183]. А. Поповіч взагалі не виділяє історичного аспекту в цілісній науці про переклад [427, с. 28]. Подібну ситуацію спостерігаємо і в українському перекладознавстві: важливі праці з теорії й практики перекладу О. М. Фінкеля [400, с. 49-182], В. В. Коптілова [265], І. В. Корунця [582; 583] також не виділяють історію перекладознавства в окрему дисципліну. Винятком є вищезгаданий навчальний курс «Методологія перекладу» М. Я. Калиновича та М. К. Зерова з 1930-х років. У російській перекладознавчій традиції історію перекладознавства як перший складник теорії перекладу розглядав А. В. Федоров: Оскільки жодна наука не може існувати, не враховуючи та не використовуючи досвіду минулого, праць попередників у відповідній галузі, то насамперед потрібно використати та узагальнити відомості з історії перекладу та перекладацької думки, підсумувати боротьбу поглядів та думок з питань перекладу (пер. з рос. — Т. Ш.) [513, с. 15-16].

Одначе це не означає, що зовсім не існує перекладознавчих робіт, де сама теорія перекладу хоч почасти ставала б об’єктом вивчення в історичній перспективі. Й. А. Багмут [25] та В. Г. Іваненко [536, с. 176-200] розглядають розвиток теорії перекладу в Україні в радянський час: у першому випадку — це 40 років, у другому — понад 60 років. Із дослідників 1920-х рр. Й. А. Багмут побіжно згадує лише О. М. Фінкеля з ремаркою застарілості, а потім причиною гальмування перекладознавчих досліджень називає «нове вчення про мову» — марризм. Натомість у статті ґрунтовно описано праці з питань перекладу дослідників 1950-х рр. із відповідними бібліографічними вказівками. Таким чином, зосередженість автора на публікаціях 1950-х рр. унеможливила побудову хоч якоїсь схеми історії теорії перекладу в Україні. Стаття В. Г. Іваненка значно повніше представляє історію українського перекладознавства: по- перше, науці повернуто імена В. М. Державина, Г. Й. Майфета, М. К. Зерова, Івана Кулика тощо, ширше представлено перекладацькі погляди О. М. Фінкеля та М. Т. Рильського; по-друге — додано ще два десятиліття (1960— 70-ті рр.). Хоча дослідник не робить жодних теоретичних спроб обґрунтувати й осмислити періодизацію, він чітко документує «спалах» перекладознавчих досліджень у 1920-х, дискусії 1950-х та поточні перекладознавчі дослідження 1970-х рр., а також усуває лакунний період 1930-40-х рр., розглядаючи тогочасні праці О. М. Фінкеля, М. Т. Рильського, Є. І. Старинкевич. У висновках автор вказує на потребу подальшого дослідження: а) узагальнити практичний і теоретичний досвід попередніх епох (тобто йдеться про історію перекладу й перекладознавства); б) визначити естетичний ідеал перекладу; в) «вирівняти» критерії й вимоги щодо всіх галузей перекладознавства [536, с. 198].

О. Б. Тетеріна зробила спробу осмислити сприйняття перекладу в контексті української літературної критики XIX — початку XX ст. [500]. Простежуючи формування перекладознавчої думки в Україні зі старокиївської доби до початку XX ст. винятково з літературознавчого погляду, дослідниця зосереджує увагу на публікаціях обраного періоду й аналізує внесок М. О. Максимовича, П. О. Куліша, М. П. Драгоманова, О. О. Потебні, І. Я. Франка, Лесі Українки до еволюції перекладознавчих ідей упродовж XIX ст.

У першому випуску посібника «Історія перекладу та думок про переклад у текстах та коментарях» О. А. Кальниченка та В. О. Подміногіна, що охоплює період від найдавніших часів до Римської імперії, теорія досить тісно переплітається з практикою, а тому не виділяється в окрему теоретичну дисципліну. Мабуть, цим пояснюється маленька, але принципова помилка в засадах укладачів: «Історія перекладу може зосереджуватися на практиці або на теорії, або ж на обох відразу» [227, с. 8]. На первісному етапі історії перекладу справді важко роз’єднати історію практики й теорії, адже теоретичні судження нерідко висловлювались у художніх творах. Однак чи можна вважати це чистою теорією? На думку Н. В. Зелінської, таку наукову синкретичність треба розглядати в історичному контексті та з позицій функціонального призначення [497, с. 21]. Тому кумулятивний період «первинних тверджень і технічної фіксації» (до кінця XVIII ст. — за визначенням Дж. Штайнера [591, с. 248]) — це досить містке та зручне поняття, щоб сюди зараховувати дифузні явища з погляду наукових жанрів. Мову теж досліджували споконвіку, але мовознавство на ґрунтовних методологічних засадах зародилося аж у XVIII ст. [580, с. 25]. Тому теорію перекладу, як ми її розуміємо тепер, треба обмежити останніми двома сторіччями. Існує ще одна проблема — зараз неможливо достовірно описати, як практика відтворювала теорію чи навпаки. В ідеалі таке дослідження можливе після вивчення діяльності окремих перекладачів (тобто написання історії саме перекладу) та встановлення співвідношення їхніх теоретичних настанов і фактичних дій. І вже тут у пригоді стане історія перекладознавства, яка розробить критерії для класифікації теоретичних висловлювань перекладачів.

Теорія перекладу подекуди згадувалася в дослідженнях з історії українського мовознавства й літературознавства, але ці огляди були побіжними й уміщували виключно енциклопедично-бібліографічну інформацію [напр., 32, с. 122— 125].

Теорія історії перекладознавства — чиста сторінка українського наукознавства, але чимало можна запозичити з історій інших філологічних дисциплін. Наприклад, із історії української літературної критики: Тільки при широкому охопленні літературних явищ із застосуванням історичного підходу до їх інтерпретації й оцінок вдавалося простежити певні тенденції й закономірності процесу, визначити перспективи дальшого розвитку, формувати теоретичні принципи нових напрямів і течій, формулювати загальну концепцію національної літератури, її витоків і традицій, своєрідності, перспектив розвитку [219, с. 6].

На основі цих положень аналогічно можемо усталити такі завдання історії українського перекладознавства — встановити витоки й традиції, теоретичні й методологічні принципи, тенденції, закономірності, перспективи й загальну концепцію єдиного перекладознавчого процесу. Але на відміну від застосування суто історичного (тобто описового) підходу до аналізу даних з історії української критики, в історії теоретичних досліджень розшук і використання наявних джерел неодмінно супроводжується гіпотетичним вирахуванням частин цілісної концепції, яких бракує (принцип герменевтичного кола). Індуктивний логічний підхід (від конкретного до загального, від окремих статей до встановлення цілісної концепції) особливо важливий для вивчення перекладознавчих концепцій дослідників національних відроджень 1920-х та 1960-х рр. Очевидне використання принципу хронологічності, але наголос має бути на всебічному представленні перекладознавчих концепцій, які можуть дати багатий матеріал для вивчення загальної еволюції. Методологія опису й дослідження перекладознавчих концепцій в історичному розрізі грунтується на принципах вивчення наукового контексту, іманентності й відповідності, що дають змогу обґрунтувати концепцію історії перекладознавства на тлі розвитку філології, характеризувати її риси та встановити можливі зв’язки її з сучасними філологічними досягненнями [588, с. 4]. Такий підхід забезпечує об’єктивний історіографічний аналіз і відкриває шляхи до максимально вичерпного історіографічного синтезу [247, с. 31-33].

Предметом історії перекладознавства є вивчення концепцій перекладу, жанрології перекладу, методології та методики перекладознавчого аналізу, сприйняття перекладу в суспільстві, вишколу перекладачів і їхньої діяльності. Об’єктами такого історичного дослідження стають усі (опубліковані та рукописні) письмові тексти — книги, статті, рецензії, публікації виступів, присвячені вивченню письмового й усного перекладу.

Найважливішим питанням історії перекладознавства є її періодизація. Розвиток внутрішніх закономірностей, впливи інших наукових парадигм (із відмінних наукових традицій та з інших наук), суспільно-політичні чинники (панівні ідеології, соціально-економічні прикмети) є тією сукупністю, яка безпосередньо формує окремі етапи науки, накопичуючи суму відомостей і поглиблюючи інструментарій аналізу в той чи інший спосіб. Оскільки художній переклад був найпоширенішим видом перекладу в Україні, його періодизація, залежна від суспільно-історичних обставин [363; 364; 487], вплинула й на періодизацію історії українського перекладознавства. З літературознавчих позицій сутність періодизації всебічно описав О. І. Білецький:

Періодизацією ми називаємо розчленування цілого літературного процесу на окремі проміжки часу, що мають певну закінченість, нову якість, відносну внутрішню єдність. Це розчленування не виключає взаємозв’язку періодів, не виключає і можливості наявності в кожному новому періоді елементів, які за своєю природою належать до минулого; не суперечить таке розчленування і ідеї безперервного розвитку [44, с. 50].

Зрозуміло, що не завжди межі періодів легко визначити. За приклад можуть правити такі факти з історії літературної критики:

На початковому етапі розвитку літературної критики відбуваються передусім критичне засвоєння й нагромадження емпіричного матеріалу. Поступово на порядок денний висувається завдання певної систематизації окремих спостережень, встановлення синхронного й діахронного взаємозв’язку між окремими літературними явищами. При цьому виникає необхідність в осмисленні ряду філософських понять: одиничне, часткове і загальне, зразок і міра подібності, досконалість оригіналу і недосконалість копії, початкова причина і кінцевий наслідок і т. п. [219, с. 6].

Те саме можемо сказати й про історію перекладознавства, але як можна визначити, де пролягає точна межа між емпіричним, накопичувальним періодом і періодом систематизації, періодом становлення дисципліни, наукового предмета? Межі — завжди перехідні, і саме тому так потрібно враховувати інші — загальнонаукові та загальнокультурні — чинники.

Щодо історії західноєвропейського перекладознавства, то варто виділити періодизацію Дж. Штайнера [591, с. 248-251]. У її основі — розгляд певної перекладознавчої проблематики: перший період (від стародавніх римлян до кінця XVIII ст.) — емпіричний, оскільки це час збирання інформації про переклад, і головним питанням цієї доби є «як перекладати?». Другий період (XIX ст. — II чверть XX ст.) — герменевтичний — характеризується пошуками теоретичного підґрунтя для науки про переклад і відповідей на питання: «Що означає «розуміти текст»?» і «Хто такий перекладач?». Головною ознакою третього періоду (друга чверть XX ст. — дотепер) є лінгвістизація теорії перекладу й заглиблення в проблематику співвідношення «слово-речення-текст»: на першому плані — питання «Що таке «переклад»?». Четвертий період (друга половина XX ст. — дотепер) співіснує із третім, але він доповнює напрям досліджень: витворюється структурована система знань «перекладознавство», а її найяскравішою рисою є міждисциплінарність. Про цей період Є. Табаковська зазначає: «Невдовзі стало цілком зрозуміло, що адекватна теорія перекладу може постати або внаслідок поєднання різних підходів або в результаті міждисциплінарних досліджень» (пер. з пол. — Т. Ш.) [593, с. 9-10]. Якщо застосувати цю класифікацію до українського перекладознавства, то можна виявити чимало моментів подібного розвитку, а також уключити історію українського перекладознавства до світового контексту. Так, перший — емпіричний — період охоплює час від діяльності святих Кирила та Мефодія до кінця ХVІІІ ст.: сюди зараховуємо перший і другий південнослов’янські впливи (ХІ-ХІІІ і XV-XVI ст.) [218, с. 12-21, 48-50], думки І. Вишенського щодо використання перекладів у церкві [67, с. 314], латинсько-європейські впливи (XVII-VIII ст.) та ідеї Г. С. Сковороди про переклад [472, с. 460]. До другого — герменевтичного — періоду можна віднести висловлювання М. В. Гоголя, який говорив про перекладача як про «прозору шибу»: перекладач повинен зникнути в перекладі, тобто мислення перекладача аж ніяк не повинне відображатися на тексті перекладу [91, с. 170]. Хоча такий погляд тепер вважаємо неправильним, та все ж він був популярним у літературознавчій теорії перекладу, оскільки дослідники не звертали уваги на перекладача як індивідуальність. Погляди М. О. Максимовича, П. О. Куліша, М. П. Драгоманова на адекватність, роль перекладу для вироблення високого стилю цільової мови та розвиток жанрово-стилістичного різноманіття цільової літератури теж суміжні з герменевтичною тематикою [500, с. 7-9]. З позицій мовознавства перекладацькі проблеми аналізував О. О. Потебня, чиї ідеї сформувалися під значним впливом німецької філософії мови. Використовуючи концептуалізацію як основу, він обґрунтував суть неперекладності: якщо, спілкуючись однією мовою, за допомогою певного слова мовці розглядають різні індивідуальні наповнення (змісти) цього слова з одного погляду, то в перекладі цей процес ускладнюється, бо тут і зміст, і семантична структура (уявлення) відмінні [428, с. 167]. Дослідник також вказував на переклад як чинник формування національної самосвідомості [428, с. 169].

Значною мірою І. Я. Франко був представником цього періоду, оскільки перекладознавчий аналіз, який він розробляв у своїх рецензіях і статтях, мав інтерпретаційно-стилістичне спрямування. Крім того, великої ваги І. Я. Франко надавав перекладам у загальній культурі суспільства, в національній полісистемі, розглядаючи переклад як націєтворчий чинник. Щоправда, останні твердження не вписуються в коло герменевтичних питань перекладознавства, натомість вони сповна відображають події української літературної історії початку XX ст.:

Розмикання меж власної літератури було одночасно її входженням у загальну світову літературу. Це допомагало глибше усвідомити національну своєрідність рідної літератури, її внесок у скарбницю світової культури, а також те, що єднало її у проблемно-змістовому й естетичному відношеннях з іншими літературами. Одночасно в суто професіональному плані це сприяло виробленню високих і сталих критеріїв, прийомів критичних оцінок, стилю й етикету, урізноманітненню жанрів критичних виступів [219, с. 6-7].

Літературні критики додали ще чимало ґрунтовних спостережень, які сприяли формуванню повноцінної теорії перекладу як окремої науки.

Формування перекладознавства як наукової галузі та навчальної дисципліни відповідає третьому етапу періодизації Дж. Штайнера, хоча воно базується саме на емпіричних спостереженнях і теоретичних висновках початку XX ст. Отож, тут могла би бути певна неузгодженість, але причину таких ускладнень треба шукати в історичних обставинах: особливості української мови (українська розмовна мова повністю замінює книжну й упродовж XIX ст. створює багате жанрово-стилістичне розмаїття літературного стандарту) спричинилися до того, що наука мала повторити— але на якісно іншому рівні — емпіричний період. Однак матеріалу й аналітичного інструментарію було нагромаджено достатньо, щоб не чекати довго на започаткування теоретичної системи знань, яка від початку мала міждисциплінарну природу.

У центрі перекладознавчих досліджень — проблема аналізу стилю. Найбільше цьому сприяли розвиток лінгвостилістики, семантики та згодом зіставної лінгвістики. У 1950-1960-х рр. точилася дискусія між літературознавцями й мовознавцями, чия складова в теорії перекладу вагоміша — літературознавча чи мовознавча? Наявність цих двох — частково суперечливих — напрямів у перекладознавстві щодо визнання перекладу мистецтвом чи наукою, спричинилася до того, що з 70-х років XX ст. дедалі більше дослідників підходить до перекладознавства як широкої філологічної дисципліни (уникаючи розрізнення мово- та літературознавчих нюансів). У багатьох розвідках В. В. Коптілов розробляв цю цілісну систему знань під однією назвою — перекладознавство. Науковець обґрунтував ключові терміни й принципи перекладознавства, провів його класифікацію й визначив проблематику окремих галузей, поглибив перекладознавчий аналіз. Праця дослідника стала межею, яка розділяє третій і четвертий періоди Дж. Штайнера щодо українського перекладознавства. Останні два десятиліття засвідчили міждисциплінарність перекладознавства: почали досліджувати переклади з погляду прагматики, психолінгвістики, соціолінгвістики, етнолінгвістики, дискурсознавства, когнітивної лінгвістики тощо.

Докладніше вивчення особливостей розвитку перекладознавства в Україні обґрунтовує певний відхід від періодизації Дж. Штайнера. Доцільно окремо провести періодизацію українського перекладознавства XX ст.

Перший період — початок XX ст. до Першої світової війни. 1890-ті та перші роки XX ст. — це час великого національного пожвавлення в українському суспільстві. Цьому сприяли суспільно-політичні чинники, які формували загальнокультурні настрої: «нова ера» 1890-1894 рр.; створення І. Я. Франком та М. І. Павликом Русько-української радикальної партії 1890 р., а згодом виникнення інших партій, політичним ідеалом яких була самостійність України; заснування Українсько-руської видавничої спілки 1899 р., яка друкувала чимало перекладів; революційні події в Росії 1905 р. тощо. 1892 р. Товариство ім. Шевченка перетворилося в Наукове товариство ім. Шевченка — першу всеукраїнську академію наук, яка відтоді видає «Записки НТШ». 1898 р. почав виходити перший всеукраїнський часопис «Літературно-науковий вістник», який на мовному, літературному, публіцистичному рівнях стимулював соборну ідею — об’єднання українських літераторів і науковців, розділених австро-російським кордоном. Кардинальні зміни відбувались у національній свідомості: про це свідчать святкування на честь І. П. Котляревського восени 1898 р. та відкриття йому пам’ятника 1903 р. На святкування зібралися представники українського громадянства з усіх українських земель.

Поштовхом до численних роздумів над здобутками та проблемами українського відродження XIX ст. був 100-літній ювілей видання перших частин поеми І. П. Котляревського «Енеїда». Висновок був обнадійливим: попри довгий період бездержавного життя українського народу, український патріотизм не обмежився створенням лише локальних літературних, наукових, етнографічних шкіл у російському, польському, угорському тощо контекстах, а пішов значно далі. Причиною того, на думку М. С. Грушевського, було саме Українське Слово: Що тим не обмежилось, що сталося більше — в тім головну роль відограло українське народне слово — се убоге й понижене, але таке сильне й оригінальне, чарівне і гарне в самій своїй некультурності слово! Коли люди замість писати словарі й граматики, заходились ним складати вірші, пробувати перекладів, замість етнографічних студій — пробувати вивести на сцені чи в книжці українського селянина і дати йому самому говорити за себе, — се рішило справу2 [110, с. 80].

2 Цитати, наскільки можливо, наближено до сучасного наукового мовлення.

Тут знаходимо одне з перших визнань доленосної ваги перекладів в українському письменстві — творення нації та навіть об’єднання «розділених частин народної території» [там само]. У ході загального пошуку засобів для українського націєтворення й розвивається перекладознавча концепція І. Я. Франка: переклади теж мають посприяти тому, щоб

витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися [528, т. 45, с. 404].

Важливість перекладу для створення культурної нації європейського зразка, вироблення спільної літературної мови для всіх українських земель та вимогливість до відтворення художніх і змістових рис оригіналу в перекладі — такими були перекладацькі пріоритети І. Я. Франка.

Шлях І. Я. Франка до теоретичних узагальнень починався з критичних жанрів — передмов і рецензій. Зрештою, це — закономірність, що, мабуть, стосується до всіх перекладознавчих традицій: теорію випереджає критика, що стає джерелом емпіричних знань. Діяльність І. Я. Франка якнайкращим чином відображає загальні тенденції того часу — спрямованість на перекладацький репертуар і відповідність перекладів оригіналам.

Першою реакцією на скасування 1905 р. заборони на україномовний друк був відчутний зріст науково-популярних і перекладних видань. В огляді українського письменства за 1908 р. це відзначив М. Ю. Шаповал (псевдонім — М. Сріблянський): «Як відомо, закон 1876 р. не дозволяв друкувати українською мовою перекладів з чужих мов, а тому тепер нам треба надолужити в цьому і дати кращі зразки світового письменства в українській формі» [550, с. 19]. Згодом розвинулася українська журналістика, виникали нові літературні, педагогічні, наукові видання («Україна», «Рідний край», «Записки Українського наукового товариства в Київі», «Українська хата», «Світло» тощо), — а це стимулювало пошуки перекладознавчих критеріїв.

Отже, наслідком літературного пожвавлення стало те, що критики і, насамперед, І. Я. Франко обгрунтовують теоретичні узагальнення щодо перекладацьких вимог і тверджень про перекладознавчий аналіз. Цей період — критико-теоретичний.

Другий період — після Першої світової війни до закінчення Другої світової війни, хоча найбільші досягнення припадають на 1920-ті — початок 1930-х рр. Важливі суспільно-політичні обставини (відновлення незалежності України в 1917-1920 рр., українізація 1920-х рр. та її згортання — епоха «Розстріляного відродження», сталінські репресії, Друга світова війна) і визначальні події наукового характеру (з одного боку, — створення Української академії наук 1918 р. та впровадження україністики в навчальні курси вищих шкіл, а з іншого, — розгром усіх національних наукових установ) вплинули на долю перекладознавчих студій.

Досліджуючи історію українського мовознавства цієї доби, М. А. Жовтобрюх поділяє її на три частини:

а) 1918-1920 рр. — період стихійного розвитку мовознавства;

б) 1921-1933 рр. — «період боротьби за втілення в ньому сучасних методів дослідження», що співвідносився зі створенням нового суспільства; в) 1934-1941 рр. — період зниження активності в дослідженні української мови внаслідок несприятливих політичних подій [168, с. 25]. Перше застереження виникає з датою «1918 р.», яка начебто позначає початок радянської влади в Україні. Цей рік суперечить дійсності, адже, як свідчать фонди Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, 1917 р. українською мовою вийшло понад 30 книг із української граматики й лексикографії [623]. Тому доцільно почати відлік саме з 1917 р., адже сам дослідник нотує окремі видання з цього року [168, с. 26-27]. Для історії українського перекладознавства такий внутрішній поділ відображає справжній стан речей, коли йдеться про порівняння наукової активності в 1920-х та 1930-х рр. Але, на загал, така деталізація зайва з погляду розвитку теорії перекладу, оскільки формулювання М. Т. Рильського у 1930-1950-х рр. можна розглядати як продовження концепції М. К. Зерова 1920-х рр.

Доба «Розстріляного відродження» гостро поставила таке питання — що з перекладів минулої доби можемо взяти для сьогочасного використання? Так почала повноцінно розвиватися історія перекладу, що поглибила розуміння суті національного письменства й розширила межі цього поняття (праці М. К. Зерова). Зрозуміло, що в цей спосіб історія сприяла розвиткові перекладознавчого аналізу (різні методи такого аналізу знаходимо в публікаціях Г. Й. Майфета). Поступово встановлюються поняття та терміносистема перекладознавства («вірність», «адекватність», «буквальність», «перекладність»).

Цікава перекладознавча дискусія за участю В. М. Державина, О. М. Фінкеля, Г. Й. Майфета та інших на тему, чи має переклад бути аналогією, а чи стилізацією, засвідчила поважний рівень розвитку української теорії перекладу. Важливим фактом української науки став вихід книги О. М. Фінкеля «Теорія й практика перекладу» (1929) [400, с. 49-182] — першої ґрунтовної систематичної монографії з теорії перекладу в тодішньому Радянському Союзі, а це важило дуже багато.

Окремо територіально, але в схожому методологічному ключі розвивалося перекладознавство на західноукраїнських землях міжвоєнного часу. Політичні емігранти зі Східної України — І. І. Огієнко, П. І. Зайцев, В, К. Королів-Старий, Є. Ф. Маланюк розвивали теорію перекладу, не втрачаючи контакту зі східноукраїнськими вченими. Діяльність М. І. Рудницького, Б. С. Лепкого, Є. М. Грицака, Є. Ю. Пеленського, Л. Ю. Луцева та ін. спрямовувалася на вивчення віршового перекладу, критики й історії перекладу, що радше доповнювали розвиток українського перекладознавства загалом, а не утворювали окремого напряму. Отже, другий період — це становлення перекладознавства як наукової й навчальної дисципліни в Україні.

Третій період — кінець 1940-х рр. до початку 1970-х рр. Перше п’ятиріччя після Другої світової війни дуже нагадувало критико-теоретичний період, адже більшість перекладознавчих ідей уміщували саме рецензії. Головною причиною була відсутність науковців: М. К. Зерова, Г. Й. Майфета, А. В. Ніковського репресували; О. Ф. Бурґгардт та В. М. Державин емігрували; М. Т. Рильського та Є. І. Старинкевич критикували за націоналізм і буржуазний ухил, що ставало перешкодою для вільної наукової праці. Очевидно, негативно позначилась і друга причина — обмежена кількість наукових видань. Однак тепер вчені із Західної України — зокрема М. І. Рудницький та М. С. Возняк — могли продуктивніше працювати у всеукраїнському науковому контексті.

З часом, починаючи з 1950-х рр., боротьба з буквалізмом у перекладі — а насправді проти русифікації — сприяла теоретичному осмисленню авторської інтерпретації, дослідженню тексту й літературної традиції, вивченню перекладу з близькоспоріднених мов. М. Т. Рильський, О. Л. Кундзіч, С. П. Ковганюк з одного боку, визначали за основу адекватності прийнятну літературну норму, але, з іншого боку, наголошували на збереженні всіх мовностилістичних особливостей оригіналу.

1960-ті рр. характеризуються глибшим сприйняттям і вивченням історії художнього перекладу. Дослідники намагалися теоретично осмислити перекладацьку множинність і її часово-просторові чинники. Це найкраще викладено в публікаціях Г. П. Кочура, В. В. Коптілова, О. М. Фінкеля.

Завдяки публікаціям В. В. Коптілова поширився термін «перекладознавство». В. В. Коптілов обґрунтував поняттєвий апарат нової науки, з’ясував її стосунки з іншими філологічними дисциплінами, розробив її класифікацію й методику зіставного аналізу перекладу з оригіналом, де враховувалися б усі семантико-стилістичні складники художнього твору. Саме його дослідження довели великі потенційні можливості перекладознавства.

Важливим є питання про ідентичність української школи перекладознавства в контексті радянської—всесоюзної — школи перекладознавства. Тут треба проводити межу впливів між різними галузями цієї науки. Історія та почасти критика перекладу висвітлює унікальний національний матеріал, а тому найменше підлягає впливам інших наукових парадигм. Натомість теорія — найвідкритіша до різноманітних впливів дисципліна. Роботи сильної російської школи, представленої іменами А. В. Федорова, К. І. Чуковського, В. Н. Комісарова, Я. Й. Рецкера, Л. С. Бархударова, О. Д. Швейцера, як і праці інших іноземних дослідників, також були основою перекладознавчих досліджень, які українські науковці доповнювали й розвивали. Проте більше відмінностей було не в методологічній основі досліджень, а в тематиці. Дидактика перекладу послуговувалася теоретичними узагальненнями безвідносно до їх авторства, а практичні частини могли більше-менше пристосовуватися під потреби конкретної мовної пари. Тому третій період — це становлення українського перекладознавства у всесоюзному контексті.

Четвертий період — остання чверть XX ст. Перехід від мікролінгвістики (мовних одиниць) до макролінгвістики (текстів і комунікації) позитивно позначився на розвитку перекладознавства. Розмежування понять «еквівалентність» та «адекватність» чітко показує відмінні об’єкти перекладознавчого аналізу — різноструктурні мовні одиниці проти їхньої функціональності з погляду естетико-художньої вартості оригіналу. Звідси — потреба в різних формах перекладознавчого аналізу, які розглядали б усі одиниці перекладу — лексеми, граматичні форми, синтаксичні конструкції, контекстуальні видозміни, комунікативні параметри тощо. П. О. Бех, Р. П. Зорівчак, О. С. Медвідь, М. О. Новикова, В. Д. Радчук, О. І. Чередниченко й інші дослідники вивчають окремі аспекти теорії перекладу — стосовно фразеологізмів, словесних образів, реалій, просторіччя, а також стилістику перекладача, прагматичні й естетичні питання перекладу.

Методики перекладознавчого аналізу застосовували здобутки інших філологічних і нефілологічних дисциплін — семантики, текстології, контрастивістики, лінгвостилістики, етнолінгвістики, соціології, математики, статистики та ін. Щонайвагоміше — незалежність України скасувала всі обмеження на історичні й історіографічні дослідження. Повернено в науковий обіг чимало забутих імен і праць. Водночас виникла потреба розробляти методологію соціології й культурології українського художнього перекладу. Тому це час перетворення перекладознавства на міждисциплінарну галузь знань.

Як повноправні галузі української науки розвинулися науково-технічний переклад і дидактика перекладу, де українській мові відводилася належна увага. У цьому велика заслуга О. І. Чередниченка, Я. Г. Коваля, В. І. Караба- на, Р. П. Зорівчак, І. В. Корунця, Т. Р. Кияка та ін.

Для українського перекладознавства ще попереду дослідження психолінгвістики для вивчення мисленнєвих основ процесу перекладу й особливостей усного перекладу, когнітивної лінгвістики для визначення категорії умовності за відтворення авторської й традиційної художньої концептуалізації в перекладі, комп’ютерної лінгвістики для створення автоматично-допоміжних програм перекладу та ін.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.