Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна
Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009
Іван Франко - основоположник українського перекладознавства
Українське перекладознавство на початку XX сторіччя
Всі публікації щодо:
Франко Іван
До 1880-х рр. в українській науці не було дослідника, який обґрунтував би фундаментальні перекладознавчі питання. Саме тому зародження перекладознавства в Україні як наукової дисципліни відбулося в рамках Франкової творчості. Перекладознавча спадщина І. Я. Франка цікавила багатьох науковців (про це красномовно свідчать бібліографічні покажчики [604; 605]), та все ж є ще чимало прогалин у її вивченні. Різні обставини й епохи по-різному стимулювали франкознавчі дослідження (докладніше про це див. [180, с. 527-536]), але найбільше для вивчення перекладознавчої концепції І. Я. Франка в теоретичному аспекті зробили О. А. Домбровський, Ф. С. Ар- ват та Р. П. Зорівчак.
О. А. Домбровський досліджував дантологічні зацікавлення І. Я. Франка й оборонив дисертацію на тему «Іван Франко — перекладач і популяризатор творчості Данте» [130]. Спираючись на постулати І. Я. Франка про старанний вибір творів для перекладу, про орієнтацію перекладу на читачів-інтелігентів і читачів-селян, про максимальну точність відтворення, про ґрунтовне наукове вивчення тексту та про відтворення національної специфіки першотвору, О. А. Домбровський найбільше уваги приділяє стильовим та інтерпретаційним особливостям самих Франкових перекладів, чим продовжує франківську перекладознавчу традицію. Цікаво, що, посилаючись на Франкові принципи, він радше сам їх реконструює на основі кількох висловлювань. Так, невизначеним дотепер залишається питання орієнтації перекладу на читача, як його розумів І. Я. Франко (враховуючи його прагнення до загальнонаціональної нормативної мови). Згодом О. А. Домбровський написав оглядову статтю «Іван Франко — теоретик перекладу» [132]. Дослідник виділяє десять тверджень, на яких базувалася перекладознавча концепція І. Я. Франка—це й розгляд перекладів у системі національної літератури, й вимоги до перекладача (знання мов, володіння текстом), і аналіз перекладацької техніки [132, с. 329-330]. Перекладацька позиція І. Я. Франка почасти ілюструється прикладами з його перекладацької діяльності, але головний критерій суджень завжди був ідейно-тематичним, що є свідченням тогочасного політичного дискурсу. Важливу рису виокремив О. А. Домбровський у перекладацькій діяльності І. Я. Франка: «Та в тодішніх умовах Франко вище ставив виховне завдання перекладу, ніж пізнавальне...» [132, с. 323]. Вибір твору для перекладу ставить на різні шальки терезів питання: чи твір тільки представляє чуже письменство, а чи він має стимулювати певні явища в цільовій літературі? Щодо галицького суспільства кінця XIX ст., тут важко сказати, де пізнання розходиться з вихованням, але кожний друкований переклад сприяв розвитку мови й художнього перекладу.
Найзначнішою публікацією про І. Я. Франка-перекладознавця стала праця Ф. С. Арвата «Іван Франко — теоретик перекладу (лекції із спецкурсу «З історії українського перекладу»)» [14]. Студіюючи Франкові розвідки, передмови й рецензії, дослідник реконструює 17 теоретичних принципів, які стосуються теорії, історії та критики перекладу. Звісно, авторство не всіх вимог варто однозначно приписувати І. Я. Франкові, як те, скажімо, що перекладати треба тільки з оригіналу, а перекладач повинен досконало володіти й вихідною, й цільовою мовами1. Хоч у Франковій інтерпретації ці одвічні істини мають додаткове звучання: переклад народною, загальнонаціональною мовою позначав прагнення розділених кордоном українців до об’єднання й часто був вагомішим у нашій історії за політичні декларації. Ф. С. Арват розглядав Франкову творчість у ширшому контексті тогочасного поетичного перекладу й спостеріг, що саме І. Я. Франко вперше провів межу між власне перекладом і переспівом [14, с. 9]. Отже, укладаючи схему розвою українського віршового перекладу за ознаками розвиненості мови й високого стилю в 1920-х рр., М. К. Зеров міг частково спиратись і на спостереження І. Я. Франка, але ніде на це не вказував, навіть у своїх працях про І. Я. Франка [185; 186]. Окремим питанням належить виокремити вплив інших дослідників на перекладознавчу позицію І. Я. Франка. Ф. С. Арват наголошує виключно на літературознавчій спадщині російських революціонерів-демократів [напр., 14, с. 4, 7], що вмотивовано тенденціями радянської критики.
1 Для прикладу — про досконале володіння вихідною та цільовою мовами писав Е. Доле у праці «Методика доброго перекладу з однієї мови іншою» (1540).
Статті Р. П. Зорівчак [190; 192; 193; 195] відкривають ще один надзвичайно важливий аспект Франкової наукової спадщини — це перший цілісний критичний аналіз перекладу в українському перекладознавстві. У своїх працях, наприклад, у рецензії на німецькомовні переклади творів Т. Г. Шевченка чи студії «Каменярі...», І. Я. Франко подає зразки лінгвостилістичного перекладознавчого аналізу, а вперше в українському мовознавстві засади лінгвостилістики обґрунтував О. М. Фінкель наприкінці 1920-х рр. Р. П. Зорівчак також дослідила націєтворчу концепцію перекладу, яку висунув І. Я. Франко щодо перетворення української етнографічної людності в політичну націю [180, с. 497-517]. І, звісно, ці думки були не єдиними, що випереджали свій час.
Р. П. Зорівчак уперше показує, у якому середовищі формувався перекладознавчий талант І. Я. Франка, тобто фактично визначає час зародження українського перекладознавства — 70-ті рр. XIX ст. [193, с. 6]. Очевидно, можна дещо дискутувати щодо самої дати. 1880 р. І. Я. Франко опублікував частину перекладу «Фауста» Й. В. Ґете в місячнику словесності, науки й політики «Правда», де вмістив «Уваги до перекладу «Фавста» і подав власні судження про свою методику перекладу [531, с. 21-22]. Цю розвідку можна вважати першою працею І. Я. Франка з теорії перекладу. Перевидаючи першу частину «Фауста» окремим виданням 1882 р., І. Я. Франко переніс судження з приміток до передмови, яка датується 21 листопада 1881 р. [528, т. 13, с. 179-180]. Якщо взяти за основу цілість перекладознавчої концепції І. Я. Франка, то початок її закладено у 1880-х рр. І тому зародження сучасного перекладознавства можна датувати саме цим часом, оскільки в ньому концепція І. Я. Франка відіграла установчу роль.
Р. П. Зорівчак також розглядає Франкові перекладацькі принципи в часовій перспективі й робить важливий висновок, що «Франкові погляди на майстерність перекладу, деталізуючись, розвиваючись та удосконалюючись, принципово не змінювалися» [193, с. 8]. Це утверджує думку, що сучасна українська школа перекладознавства бере початок ще від перших досліджень І. Я. Франка.
У своїй кандидатській дисертації О. Б. Тетеріна розглядає роль перекладу в концепції національного розвитку літератури І. Я. Франка [500, с. 11-14]. Дослідниця підкреслює високий теоретичний рівень перекладознавчих поглядів науковця, які стосувались і конкретних проблем процесу перекладу, і місця перекладу в загальнолітературному контексті, а отже, науково обґрунтовували критерії вибору творів для перекладу. На матеріалі розвитку перекладознавчої думки в Україні впродовж XIX ст. О. Б. Тетеріна довела, що цілісна концепція дослідження перекладу, яку розробив І. Я. Франко, забезпечила науковий статус українського перекладознавства та значно розширила теоретичне сприйняття перекладу як складного й багатоаспектного явища словесного мистецтва в літературознавстві другої половини XIX ст. [500, с. 14].
Вивчення Франкових поглядів на переклад у XX — на початку XXI ст. відбувалось у трьох напрямах: а) перекладна література як націєтворчий чинник; б) проблеми техніки перекладу (переклад чи переспів; одомашнення; еквілінеарність тощо); в) перекладознавчий аналіз. Варто критично осмислити вплив І. Я. Франка на становлення й розвиток українського перекладознавства.
Загадкою перекладознавчої концепції І. Я. Франка завжди залишатимуться її джерела. Ані тогочасна загальна наукова практика, ані жанр рецензії не сприяв точній нотації використаних чужих праць, які тепер встановити дуже важко. Та все ж можна визначити дві основи Франкових перекладознавчих суджень — найбільшу роль тут відіграла сама його критика й спроби її узагальнення, й менше вплинули філософські передумови літературознавства, визначені класичними авторами й тогочасними дослідниками (зокрема, представниками німецької школи філософії мови).
Критичні праці І. Я. Франка містять окремі літературознавчі судження, які допомагають усвідомити, як І. Я. Франко розглядав літературний твір і які, відповідно, можна використати в теорії, критиці й історії перекладу й перекладознавства. Вони також мотивують розвиток його поглядів і те, як він прийшов до розуміння перекладу, викладеного в його основній перекладознавчій праці «Каменярі. Український текст і польський переклад. Дещо про штуку перекладання» (1911).
У розвідці «Слово про критику» (1896) І. Я. Франко з’ясовує сутність критика як суб’єктивного реципієнта, рівнозначного будь-якому іншому читачеві: Супроти літературного твору критик не суддя, не Зевс- громовержець, а тямущий справоздавець. Він розглядає твір з усяких можливих боків, а властиво з такого боку, з якого йому хочеться, і реферує публіці, що бачить. Він один із публіки, і голос його має принципіально не більше значення, як голос усякого другого читача [528, т. 30, с. 214-215].
І. Я. Франко висловлюється за право індивідуального трактування в літературній критиці, але на певних, окреслених критеріях.
Певний антропоцентризм простежується у ще одному висловлюванні І. Я. Франка — в рецензії на статтю німецького дослідника Г. Мюллера «Про вплив реалізму на стильові особливості мови»: «Ми хочемо тепер не лише відчитати зі слів думки людини, а й відчути за тими словами саму людину» (розрядка І. Я. Франка. — Т. Ш.) [528, т. 28, с. 51]. Тут відчувається прямий зв’язок із загальними здобутками німецьких мовознавців, але для нас важливо те, що І. Я. Франко виділяє найголовніше завдання критика — заглибитись у текст так, щоб побачити «позатекст».
На думку І. Я. Франка, «критика ніколи не була керманичем для літературної творчості» [528, т. 30, с. 214]. Це твердження можна вважати правильним у літературі, а в перекладознавчій критиці — правильним наполовину: критику створює аналіз уже наявного твору, але сама вона водночас є настановою для інших перекладів, для загальної перекладацької практики, й теж сприяє перевірці теоретичних суджень.
В основі критики завжди є аналіз. Такий аналіз залежить насамперед від розвитку літературознавства, в якому І. Я. Франко виділяє три періоди — бібліографічний, біографічний та культурно-історичний [528, т. 29, с. 276277]. У рамках останнього — культурно-історичного — періоду (а ще в умовах розвитку української літератури) І. Я. Франко обґрунтовує історично-психологічний метод аналізу: Приступаючи до оцінки твору літературного, я беру його поперед усього як факт духовної історії даної суспільності, а відтак як факт індивідуальної історії даного письменника, с. є. стараюсь приложите до нього метод історичний і психологічний. Вислідивши таким способом генезис, вагу і ідею даного твору, стараюсь поглянути на ті здобутки з становища наших сучасних змагань і потреб духовних та культурних, запитую себе, що там находимо цінного, поучаючого і корисного для нас, т. є. попросту, чи і оскільки даний автор і даний твір стоїть того, щоб ми його читали, ним займались, над ним думали і про нього писали [528, т. 27, с. 311].
Наведену цитату взято з Франкової статті «Відповідь критикові «Перебенді»» (1889), яка підтверджує, що аналіз відтворення «психічних явищ та естетичних фактів» оригіналу в перекладі, обґрунтований теоретично в праці «Каменярі...» [528, т. 39, с. 11], бере початок ще з 1880-х рр. Але не треба думати, що переклад важливий лише вірним відтворенням, що деякою мірою є відходом від історично-психологічного методу критики. Насправді,
[літературна критика мусить бути, по нашій думці, поперед усього естетична, значить, входить в обсяг психології і мусить послу- гуватися тими методами наукового досліду, якими послугується сучасна психологія (розрядка І. Я. Франка. — Т. Ш.) [528, т. 31, с. 53],
а отже, естетика й психологія настільки взаємопов’язані, що становлять один бік перекладознавчого розгляду. Цілісний перекладознавчий аналіз, який пропонує І. Я. Франко, таким чином, містить два складники — орієнтацію на текст та орієнтацію на суспільство.
Перекладознавчому аналізу найбільше приділяє уваги І. Я. Франко у своїх рецензіях на твори Т. Г. Шевченка в німецькому перекладі С. Шпойнаровського 1904 й 1906 рр. [528, т. 35, с. 189-196] та на власний вірш «Каменярі» в польському перекладі С. А. Твердохліба 1911 р. [528, т. 39, с. 7-20]. У них І. Я. Франко вперше послуговується інтерпретаційно-стилістичним методом, проектованим на перекладознавчий аналіз. У працях І. Я. Франка знаходимо не просте зіставлення текстів зі зверненнями до мовного чуття читачів та без висновків про відтворення художньої будови першотвору, а цілісне бачення відтворення семантичних і стилістичних деталей у рамках всієї системи оригіналу щодо авторового задуму. Мету аналізу І. Я. Франко сформулював ще 1883 р.: Конечно, се [досягнення перекладачевої цілі] нас не звільняє від обов’язку порівнювати переклад з оригіналом і виказувати, де і в чім перекладчик йому не дорівняв; се тільки і повинно бути і для нього, і для других перекладників заохотою, поступаючи тою самою дорогою і методою, по якій зладжений сей переклад, поправляти його на будуче, доводячи якомога ближче до оригіналу, не споневіряючись ні в чім духові нашої бесіди (розрядка І. Я. Франка. — Т. Ш.) [528, т. 26, с. 309].
Паралельно критик зі стилістичного боку розглядав мовний вираз авторської настанови, доповнюючи, таким чином, розуміння цілісної естетичної суті художнього твору. Як бачимо, аналіз зводився до начебто простих логічних операцій — інтерпретації ключових слів чи яскравих образів оригіналу та визначення ролі стилістичних засобів в оригіналі та в перекладі. Однак, якщо врахувати, що семантика як галузь філології сформувалася лише наприкінці XIX ст., то для літературознавства такий текстуальний аналіз на тлі поширеної критики був великим кроком уперед. У мовознавстві такі досліди над значенням робив, імовірно, тільки О. О. Потебня, намагаючись вивчити семантичну структуру слова та вислову [199, с. 20-22]. Хоча важко сказати достеменно, чиї праці зі стилістики використовував І. Я. Франко, але можна припускати вплив мовностилістичних пошуків істориків української мови, як-от П. Г. Житецького [пор. 32, с. 206-207]. Цікаво, що майже одночасно стилістичні дослідження активно провадила французька школа лінгвістики, яка трохи згодом почала розрізняти «індивідуальну», «суспільну» та «загальну стилістику» згідно з поняттями «мовлення», «мова» та «мовна діяльність», які запровадив Ф. де Сосюр [580, с. 76-77].
Авторська поетика — велике випробування для всіх перекладачів поезії Т. Г. Шевченка. У рецензії «Шевченко в німецькім одязі» І. Я. Франко так описав Шевченків стиль:
Незвичайна простота Шевченкового вислову, його мальовничість та натуральність ваблять перекладача, але заразом доводять його до розпуки, коли він хоче своїм перекладом передати не лише механічно значення українських віршів, але хоч приблизно українську мелодійність, враження, яке робить оригінал [528, т. 35, с. 189].
Науковець визначає головні труднощі в передаванні поетичного стилю Т. Г. Шевченка й обґрунтовує вимоги до його відтворення іншими мовами, але цей-таки перелік можемо вважати важливою віхою для перекладознавчого шевченкознавства. Джерелом цього відкриття є насамперед глибока студія над творами Т. Г. Шевченка, а впливи інших наукових європейських парадигм можна вважати додатковими чинниками або не враховувати взагалі.
Основою перекладознавчої критики І. Я. Франка є вірність, але не як простий одиничний критерій, а як складне поняття зі змістовим і формальним складниками:
вповні вірно передати і зміст, і форму Шевченкових віршів буде їм неможливо, і для того [перекладачі] зрікалися або одного, або другого: або перекладали свобідно, пильнуючи поперед усього, щоб переклад робив хоч трохи те саме враження, як оригінал, або посвячуючи риму або навіть віршову форму, щоб передати якомога докладніше сам текст [528, т. 35, с. 189].
Попри те, що єдність змісту та форми не є новим поняттям, і в середині XIX ст. німецький учений Т. Момзен виводив класифікацію перекладів за відтворенням одного чи двох цих компонентів [584, с. 8, також 400, с. 67], перекладознавча критика перших років XX ст. не дуже ними послуговувалася.
У рецензії 1906 р. найчіткіше проступає Аристотелів слід у Франковій перекладознавчій концепції. Новизною самого Аристотеля в давньогрецькій критиці було те, що він оцінював окремі місця художнього твору за роллю, яку вони відігравали в структурі цілого, й аналізував застосований художній засіб, який мав відповідати цій ролі [350, с. 140]. Аналогічно І. Я. Франко в аналізі перекладу Шевченкового «Кавказу» тлумачить значення окремих висловів у ширших контекстах, намагаючись вивести цілісну систему. Відтворення співвідношення частини до всього художнього твору — новизна перекладознавчих рецензій І. Я. Франка.
Зачин методу кількісних підрахунків для перекладознавчого аналізу також знаходимо в «Каменярах...». Зрозуміло, що статичний аналіз є вагомішим для критика перекладу й не впливає безпосередньо на діяльність перекладача. І. Я. Франко використовував статистичний аналіз для оцінки еквіритмічності, що найкраще для цього придатний. Також він продовжив ще одну цікаву ідею Аристотеля про використання окремих категорій слів для різних жанрів: складні слова найкраще відповідають дифірамбам, рідкісні — героїчним віршам, переносні — ямбічним [16, с. 7980]. І. Я. Франко використав системний підхід для поділу частин мови за пізнавально-чуттєвими ознаками:
Коли слова перших трьох категорій [іменники, прикметники, дієслова] творять головну основу словесного твору, надаючи йому зміст і акцію, то слова другої категорії [займенники, прислівники місця та часу, сполучники] — се неначе тінювання в малярстві, що оживляє і упластичнює картину [528, т. 39, с. 20].
Такий поділ, звісно, вимагає ще чималого доопрацювання, але за допомогою простого підрахування відповідних категорій в оригіналі та перекладі можна скласти досить об’єктивне враження про відхилення від першотвору.
У контексті української перекладознавчої критики початку XX ст. двома найголовнішими критеріями оцінки перекладів для І. Я. Франка були чистота української мови та вірність оригіналові. Характеризуючи працю П. Г. Житецького про Євангелія українською мовою, дослідник зазначає: «Свою порівняльну працю д. Житецький веде в двох напрямах: слідить, наскільки даний переклад вірно передає грецький оригінал і наскільки він передає той оригінал чистою літературною українською мовою» [528, т. 37, с. 65]. Цих двох критеріїв достатньо, щоб визначити приблизне місце перекладного твору в системі національної літератури [пор. давнішу працю: 528, т. 27, с. 337]. Але для оцінки естетичних якостей художнього твору І. Я. Франко застосовує категорії розміру [напр., 528, т. 39, с. 12; 528, т. 38, с. 528], рими [напр., 528, т. 35, с. 407; 528, т. 39, с. 12], мелодійності (пропорційність голосних та приголосних фонем) [528, т. 38, с. 529]. Отже, літературознавчий аналіз на цьому етапі філологічного розвитку міг дати значно більше, ніж мовознавчий.
Поняття текстової вірності важливе тим, що певний його ступінь може бути межею між перекладом та переспівом. І. Я. Франко намагався наповнити це поняття глибшим змістом — тобто обґрунтувати об’єктивні складники, які були б очевидними й чіткими. Частково такими складниками стали віршознавчі поняття — наочні й незаперечні: метр, рима, строфа, що представили формальну сторону художнього опису. З іншого — смислового — боку, вірність спирається на ясність, зрозумілість і межує з дослівністю [528, т. 13, с. 446; 528, т. 13, с. 179-180; 528, т. 11, с. 308]. Послуговуючись такими критеріями, справді можна ставити питання про розмежування двох дуже схожих художніх явищ — перекладу й переспіву. І. Я. Франко вказав на можливу основу для такого розрізнення та суть відхилень, однак сам він нечасто уживав термін переспів: «Щоправда, головне діло його [С. В. Руданського] життя, переспів “Іліади” Гомера, при всій натуральності вислову і поодиноких мітких зворотів треба вважати невдалим; переспів Руданського має одну кардинальну хибу: він не дає вірного відображення в оригіналі» [528, т. 28, с. 219; пор. 528, т. 35, с. 349; 528, т. 39, с. 21]2.
Великої уваги надавав І. Я. Франко суспільній, націєтворчій ролі перекладу. Саме суспільна значущість Ґетевого «Фауста» спонукала І. Я. Франка перекласти його [528, т. 13, с. 179]. І. Я. Франко першим осягнув важливість перекладів для рідного письменства. Звісно, тут не можна оперувати сучасними термінами, як розуміти місце перекладних творів у системі чи полісистемі національної літератури, адже ще не зібралося достатньо матеріалу для розмежування одмінних перекладацьких тенденцій чи періодів, але суть такого впливу визначив на свій час вкрай точно науковець — передача чужомовної поезії, поезії різних віків і народів рідною мовою збагачує душу цілої нації, присвоюючи їй такі форми і вирази чуття, яких вона не мала досі, будуючи золотий міст зрозуміння і спочування між нами і далекими людьми, давнішими поколіннями [528, т. 5, с. 7].
Важлива пряма маніфестація важливості перекладів для нації, а не частинного прояву її культури. Цілком зрозуміло, чому саме І. Я. Франко висловився так, адже годі знайти іншого літератора, який настільки ревно та грунтовно обстоював би ідею всеукраїнського єднання.
2 Згодом І. Я. Франко змінив свій погляд на переклад С. В. Руданського, вважаючи його доречним для тогочасного читача [528, т. 43, с. 399].
Паралельно І. Я. Франко формулює засаду єдності оригінальної та перекладної частин національної літератури: «Добрі переклади важних і впливових творів чужих літератур у кожного культурного народу, починаючи від старинних римлян, належали до підвалин власного письменства» [528, т. 39, с. 7]. В історії української літератури цей принцип повністю не застосовано й досі, хоча на цих засадах створював свій курс нової української літератури М. К. Зеров у 1920-х рр.
Належить відзначити один суспільний чинник, який відіграв засадничу роль у вимогах до перекладацької техніки — це єдина українська літературна мова, яка із суто філологічного чинника стала націєтворчою справою:
Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже важного питання — будущої єдності і одноцільності нашої літературної мови, будущої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин, мати не можемо (виділення І. Я. Франка.— Т. Ш.) [528, т. 28, с. 171; пор. 528, т. 29, с. 9].
І в цій ситуації І. Я. Франко вважав, що галицькі письменники дали українській культурі більше за наддніпрянських літераторів своїми перекладами й оригінальними писаннями, але на перше місце він поставив саме переклади [528, т. 28, с. 175]. Вони сприяли активнішому розвитку мови й літератури, а також піднесенню загальнокультурного рівня народу й поширенню просвіти [528, т. 39, с. 7-8].
