Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009

Критика перекладу - основа для розвитку теорії перекладу
Українське перекладознавство на початку XX сторіччя

Всі публікації щодо:
Літературознавство

У контексті українського письменства початок XX ст. характеризується великим інтелектуальним пожвавленням. З 1898 р. почав виходити «Літературно-науковий вістник», який орієнтувався на ширший читацький загал, ніж наукові часописи «Кіевская старина» й «Записки Наукового товариства ім. Шевченка», де вміщувалися статті про переклад з історичного погляду. «Вістник» ставив своїм завданням ознайомлювати українських читачів з найновішими творами української та світової літератур. Так, з 1898 до 1932 р. на його сторінках опубліковано 1140 перекладів з 35 літератур, над якими працювало 260 перекладачів (дані за покажчиком Б. Ясінського [608, с. 491— 502]). Стаючи на таку редакційну основу, «Вістник» стежив за всіма найважливішими перекладами й повідомляв про них у рубриці рецензій. Згодом, після 1905 р., коли скасували заборону на україномовний друк, на заповнення книжкових лакун першою відреагувапа власне перекладна література, яка попервах навіть переважила оригінальну [550, с. 19]. Нові видання «Українська хата», «Світло» та інші теж вміщали рецензії на перекладні видання, що, в сумі, забезпечувало умови для розвитку певної методології перекладознавчого аналізу.

В історії літературознавства існує думка, що «літературна критика хронологічно й суттєво є своєрідним авангардом літературознавства, що формує перші уявлення про літературні явища і пропагує їх серед читачів» [516, с. 6]. На початку XX ст. рецензії та інші критичні замітки відіграли цю установчу роль для студій про переклад як теоретичної системи з відповідними критеріями, ієрархією та правилами. Зрештою, історія світового перекладознавства засвідчує, що теорія починалася з критичних тверджень Цицерона, Горація та св. Ієроніма. Цікаво також, що в європейській науковій традиції, попри загальну теорію цінностей, яка існувала у вигляді філософських роздумів від часів Сократа, термін аксіологія (а отже, й чіткіше описане поняття) виник лише у 1900-х рр. [581, с. 8]. Подібно і в Україні: попри зацікавленість якістю перекладів у XIX ст., текстологічна критика перекладу (а не його суспільного значення) зводилася до наведення паралельних місць та вказування на сам факт існування неточностей (помилок, викривлень тощо) без жодного пояснення їх мотивації. І лише після такої, безперечно, важливої з історичного погляду та об’ємної критичної роботи попередніх дослідників, на початку XX ст. критики починають обґрунтовувати критерії оцінки перекладів.

Первинних критеріїв перекладознавчої критики було два — вірність і правильність української мови. Щоправда, спочатку ці критерії вважалися простими, без поділу на менші частини. Так, рецензент подекуди міг вказати, що «переклад вірно передає оригінал», не пояснюючи жодних «чому» та «як» [напр., 365; 506]; вірність могла означати тільки правильне розуміння тексту оригіналу [496]. Інколи сам аналіз зводився до наведення уривків із оригіналу та перекладу (або тільки з перекладу, якщо оригінал був дуже відомий, передусім це — Шевченкова поезія); вважалося, що самої ілюстрації достатньо для унаочнення перекладацьких невідповідностей, і не потрібно пояснювати причини цих невідповідностей [напр., 135, с. 75; 549, с. 334].

Однак, такий спрощений підхід до аналізу перекладів, характерний для попередніх періодів, уже не був панівним на початку XX ст. Критики намагалися розщепити поняття «вірність» на складники, щоб довести невідповідність/відповідність між текстами оригіналу й перекладу. А. Ю. Кримський розглядав співзвучність античної ритміки сучасній поезії та вважав, що змісту оригіналу в цільовій культурі відповідатиме не стародавній метр оригіналу, а суголосний метр з сучасної української літератури [301]. Для В. М. Гнатюка основою вірності була художня цілісність, яка не повинна порушуватися навіть пропуском найбрутальніших місць [90]. Але найбільшим поступом у перекладознавчому аналізі було глибше розуміння й ширше використання поняття стиль, яке могло уточнювати вимоги вірності згідно з особливостями перекладних авторів [366; 440]. Очевидно, найбільше цьому сприяли дослідження І. Я. Франка, про що йшлося вище. Такий хід речей підтверджує сутність розвитку літературознавчого аналізу:

Спочатку обмежуючись філологічним аналізом і оцінкою жанрово-стильових елементів, критика поступово все більшу вагу звертає на проблеми змісту й образної сфери, застосовуючи для аналізу сучасні ідеологічні та політичні критерії, властиву певному часові «модель світу», концепцію людини і спосіб художнього мислення [516, с. 7].

Початок XX ст. також засвідчив зміну загальної свідомості у вимогах до перекладацької техніки, на що вплинув сторічний розвиток нової української перекладної літератури [пор., 239; 152]. Відповідно загострюється увага до чистоти й правильності української мови, яка у двох імперіях зазнавала сильного впливу інших мов (найбільше польської та російської) [як-от: 136; 178; 398; 484]. Напевно, не без впливу І. Я. Франка українську мову стали розглядати як найголовніший чинник українського національного єднання, про що найкраще висловився Максим Григорович Гехтер (справжнє ім’я — Мендель Гецкович-Беркович Гехтер) у рецензії на переклад «Страждань молодого Вертера» Й. В. Ґете, який зробила М. С. Грушевська:

Переклад д-ки М. Грушевської, мимо його високих стилістичних прикмет, визначається ще тим, що написаний мовою, однаково зрозумілою для читачів з Російської України й з Галичини. Перекладанця, отже, поставилась до сього завдання не формально, а поклала ще одну цеглину в той міст, що має з’єднати обидві частини української землі [82, с. 184].

Дуже активізувалися на початку 1900-х рр. студії з біблійного перекладу, що пояснювалося намаганнями української інтелігенції видати україномовне Євангеліє в Російській імперії. Таке видання порушувало ряд питань, починаючи з цензурних перешкод для українських перекладів і закінчуючи мовною вартістю наявних перекладів (особливо — перекладу П. С. Морачевського). Це зумовило й жанрову різноманітність публікацій: повідомлення [153], лист-звернення [61], стаття [373], брошура [249], а після виходу самого Євангелія українською мовою — рецензія [442]. Найбільше про Євангеліє писала «Кіевская старина», найповажніший науковий журнал у Наддніпрянській Україні, характером публікацій якого був чіткий історичний фактаж, що стосувався здебільшого до перекладу П. Є. Морачевського [314;.315; 373; 465].

Мовному аналізові українських Біблій присвячено розвідку П. Г. Житецького, в якій оцінено три переклади Євангелія українською мовою — М. Ф. Лободовського, П. О. Куліша та П. Є. Морачевського [156]. Крім суто мовних питань, автор також подав коротку історію перекладів Біблії в Україні. У суспільстві зростала на той час зацікавленість давнім періодом української літератури через призму біблійного перекладу: так, з’являються вузькоспеціалізовані розвідки про українських гуманістів XVI ст. В. Тяпинського [321] та В. Негалевського [368]. Цікавий підсумок про роль рідномовних Учительних Євангелій в українській культурі підбив В. К. Прокопович (псевдонім — Є. Волох): «в часи напруженої боротьби за віру і вольність [Учительні Євангелія українською мовою] задовольняли духовний голод і стояли на сторожі нашого слова» [430, с. 7]. В. К. Прокопович також наголошує на важливості україномовного перекладу Євангелія для народних шкіл, і ця тема болісно перегукується з повідомленням про насильну заборону використовувати Євангеліє українською мовою в подільській школі для предмету «Божий Закон» [81].

Переклад дитячої літератури українською мовою стає педагогічною проблемою національної ваги. У статті «Книжка дітям» В. К. Прокопович з однаковою увагою ставиться й до оригінальної, й до перекладної літератури, розрахованої на дітей:

Але то [видавання оригінальних українських книг] тільки половина завдання. Сховати од дитини європейське письменство, закрити од неї цей світ — гріх непрощенний, що його, мабуть, не можна виправдати навіть з погляду самого вузького націоналізму. Та до того й зробити це неможливо. Адже все одно дитину потягне туди, хіба що вона побачить його через чуже вікно [429, с. 7-8].

Друга частина завдання значно важча, але саме переклади представлять дітям основні уявлення європейської культури й стимулюватимуть потяг до «широкої просвіти» [там само]. З позицій орієнтації на читачів-дітей написано рецензію на український переклад арабських казок, де аналіз мови проводиться через призму її чистоти та відповідності дитячому рівню розвитку [441]. Цікаво, що така увага до перекладу для дітей спостерігалась у той час і в Фінляндії. Наприклад, А. Сван, перша перекладачка казки Льюїса Керролла «Аліса в країні див» фінською мовою, мала подвійну мету — дати фінським дітям книгу та покращити становище фінської літературної мови [585, с. 135].

Важко визначити жанр окремих тогочасних публікацій. Жанрова дифузність була характерною для літературної критики:

[...] досліджуючи історію літературної критики, головним чином її початкового періоду, не слід, по-перше, виявляти особливого жанрово-теоретичного пуризму у розмежуванні літературознавчого й критичного матеріалу, а по-друге, треба обов’язково враховувати дифузійні критичні елементи в художніх творах та принагідні літературно-критичні виступи і листи самих письменників [219, с. 5].

Саме тому доцільно вважати рецензії із суттєвими теоретичними положеннями «розширеними перекладознавчими рецензіями». Вони відіграли важливу роль в українському перекладознавстві, оскільки в час його становлення замінювали перекладознавчі статті, порушували питання перекладознавчого аналізу й включали важливі загальнотеоретичні спостереження-зауваження.

У рецензіях на «Антологію сучасних українських поетів» у перекладах С. А. Твердохліба Микола Євшан (Федюшка) розглядає перекладний твір у двох проекціях — формальній, де засадою вірного відтворення є збереження стилю оригіналу, та суспільній,- де наголос робиться на взаємодії національної гідності перекладача/читача та перекладу [147; 148].

Фактично, Микола Євшан найкомпетентніше серед тогочасних критиків перекладу оперує поняттям стиль (а також терміном стилізованнє). Визнання стилю робочим поняттям на позначення автентичної естетичної системи першотвору можна вважати великим успіхом:

Стиль поетичний —це не така [...] маловажна річ, щоб забувати про його в перекладі на чужу мову. З ним пропадає коли не зовсім краса твору, — то на всякий случай затрачується його первісний, початковий характер, і він стає не той. І тому ми стаємо не раз безнадійні перед чужим твором, не раз мусимо відмовитись від того, щоб мати його на своїй мові (розрядка Миколи Євшана. — Г. Ш.) [147, с. 751]. І хоча рецензент не дає чіткого визначення поняття «стиль», він намагається встановити онтологічні відповідності між оригіналом і перекладом, наголошуючи на відмінностях, «іншості» цільового тексту. Роздуми в такому напрямі наводять на ідею крайньої межі, коли через неподоланні труднощі відмовляємося від перекладу. Теоретично це судження правильне (але в крайній — рідкісній або неіснуючій — іпостасі), проте практика чи радше перекладацька традиція доводить перекладність будь-яких творів, як-от «Поминки за Фінеґаном» Дж. Джойса, де опорою такого перекладу є функція твору та умовність змістових відповідників.

Тему іншості перекладу продовжує Микола Євшан у рецензії на переклади творів Т. Г. Шевченка німецькою мовою. Він наголошував на важливості вибору поезії, але вказував, що навіть розрахунок представити містку картину творчості через найрізноманітніші поезії не дає гарантії повного розуміння психіки поета іншомовцями,— «далеко не всім, чим зворушуємося у Шевченка ми, можуть зворушуватися й вони» [149, с. 183]. Найбільше це стосується історичної та патріотичної лірики, але із самим поетичним перекладом не все так просто, адже тут виникають труднощі мовно-естетичної категорії. Микола Євшан зазначає:

Навіть при найбільшій пильності та таланті перекладчика, його [Шевченкова] поезія в чужому виді тратить дуже багато своєї питомої краси — і, скажімо, свіжості. Його не можна перекладати вірно, і навіть в найкращому перекладі Шевченко стає іншим (авторова розрядка. — Т. Ш.) [там само].

Тепер у перекладознавстві говоримо про відмінність мовомислення (термін Ігоря Костецького [278, с. 124]) та пояснюємо її через мовну картину світу. Якщо існує довга традиція перекладу певного автора, то чужа культура та мова деякою мірою виробляють характерні засоби для відтворення цих особливостей. Існують відмінні «німецькі» Шевченки початку та кінця XX ст., але т. зв. «іншість» (породжена вторинністю) все одно не зникає, як не може (і не має) зникнути «українське походження» перекладів.

Стилізування тексту породжується певним розумінням і відчуттям світобудови носіями цільової мови. Особливо ця проблема загострюється, коли переклад роблять нерідною мовою. Подекуди коригування перекладів згідно з «локальними атрибутами психіки народа» може мати важливе суспільне значення. Микола Євшан вказує, що кожний український твір у польському перекладі — важливий для обопільного порозуміння двох народів зі складною історією [148, с. 259]. А проте критик дещо розчарований у такому перекладі:

Я думаю — далеко більше утішаючим для нас об’явом було б, коли б самі поляки почули вже потребу і охоту познайомитися з нашою літературою, і самі взялися її перекладати. Тоді не виходило б так, що ми жебраємо у когось опінії про себе, накидаємося,— тоді ніхто не мав би права так з гори трактувати [148, с. 260].

І. М. Лизанівський продовжує тему відмінності перекладу від оригіналу: «Автор plus перекладчик мають нам дати в сумі нову цілість» [324, с. 187]. Успішний переклад ґрунтується на двох вимогах — треба поринути у творчість перекладного поета, мати цілковите розуміння його поезій, а також належне володіння цільовою мовною культурою («знати душу того народу»). На Шевченкових поезіях позначилася українська народна творчість, отже, у перекладі треба враховувати народну творчість цільової культури:

В поезії Шевченка велику і важну роль відігравала народна творчість, багато близького й схожого до народних дум. У всякого народа є свої народні пісні, так само й у поляків. Тому, перекладаючи Шевченка, треба добре знати народну творчість, дух народної мови так польської, як і української, тим більше тоді, коли береться вірш «z motywow ludowych»3 [324, с. 188].

Ще одне цікаве й досить неоднозначне питання слідом за Миколою Євшаном ставить І. М. Лизанівський щодо перекладацької практики — «чи треба українцеві робити переклад в польській мові?» (розрядка І. М. Лизанівського. — Т. Ш.) [324, с. 187]. Тепер на цю проблему дивимося так. З одного боку, мовець краще володіє своєю мовою, а тому його переклад на його ж рідну мову адекватніший з погляду естетики, без надмірної шаблонності. З іншого боку, перекладач, який перекладає нерідною мовою, краще розуміє вихідну мову, має менше процесуальних труднощів, не зосереджується особливо на виборі одного з широкого спектру можливих варіантів, які спливають одночасно в носія мови.

І. М. Лизанівський дивився на цю проблему крізь призму недоліків польських перекладів українця С. А. Твердохліба, де було більше «цяцькованих прикрас», аніж Т. Г. Шевченка. Залишившись незадоволеним перекладами, критик зробив інакший, але важливий висновок:

Мусимо признати, що наші сусіди, так поляки, як і росіяне, живучи з нами, на нашій землі, маючи багато спільних справ з нами, є цілковитими іґнорантами в нашій літературі, культурі і в інших проявах нашого життя. Іґноранти не тому, що тяжко їм знати нас, а тому, що не хочуть про нас знати. Не хочуть — їх воля, не багато на тім нам залежить, але чому ми маємо напихатися їм, чому жебрати в них, щоб вони заінтересувалися нами. Се криє в собі психологію раба (розрядка І. М. Лизанівського. — Т. Ш.) [324, с. 190].

3 Пол. з народних мотивів.

Видається так, що тут, може, і є крихта правди за окремих історичних умов, але цілком погодитися з цим не можна. Інша мова — це не тільки відмінна культура, але також дорога до віддаленіших культур. Змінити стереотипи наших найближчих сусідів — це теж наше завдання.

А. В. Ніковський — один із найбільших українських культурних діячів у галузі політики, публіцистики та літератури. Його слід в українському перекладознавстві — невеликий за доробком, але дуже вагомий. Зокрема належить відзначити його чотири перекладознавчі рецензії- статті, опубліковані у всеукраїнській газеті «Рада», — дві про переклади «Тараса Бульби» М. В. Гоголя українською мовою [378; 379], одну про світові сюжети в українському письменстві [376] й одну замітку про мову перекладних драм [377].

Переклад творів М. В. Гоголя українською мовою породжує сумнів: чи це переклад у. повному значенні слова, чи, може, реконструкція якогось захованого українського прототексту. Так, А. В. Ніковський показує текстову схожість Гоголевого опису Мосія Шила й української думи про нього [378, с. 3]. Тому реконструкція окремих прототипних текстів та рідномовних зворотів може позитивно розв’язати питання, як відтворювати авторів стиль українською мовою: «З цього погляду, кожний переклад з Гоголя на українську мову є відновлення тої первісної мови повістей, і перекладник повинен це мати на увазі» [379, с. 3].

Як і для І. Я. Франка, українська літературна мова теж була в центрі уваги А. В. Ніковського: «Помилка полягає власне в тому, що у нас багато цікавляться мовою в розмовах, сперечаються щодо літературної мови, але надто мало студіюють, працюють над мовою» [377, с. 2]. Недосконале володіння мовою спричиняє викривлене розуміння тексту та спотворює його естетичні вартості, а отже, порушує вірність оригіналові.

Важливе відкриття зробив А. В. Ніковський щодо історії українського художнього перекладу. Він спостеріг динаміку рецепції сюжетів із інших літератур у XIX ст.: спочатку була пародія «Енеїди» («скромна усмішка над поважним сюжетом, перенесеним на наш ґрунт здрібнілого життя»), згодом котляревщину заступили переклади, а коли переклади стали звичайною річчю, то настав час переосмислення світових сюжетів — «користування самим сюжетом, схемою без ознаків переробки чи переспіву» [376, с. 2]. А це — свідчення найвищого рівня культурності народу, свідчення зрілості нашої літератури:

Для того, щоб взяти з світової літератури популярний сюжет, оброблюваний великими або видатними письменниками європейськими, взяти його й обробити цілком самостійно й оригінально, провести в ньому свою власну думку, треба багато певності мати, треба вірити в те, що для такого роду творчості єсть ґрунт, та підготована свідома думка громадянства і письменства [там само].

А звідси випливає ще один висновок — у цей спосіб українська література стає відкритою для світової літератури й критики, вона входить у європейський контекст.

Отож, А. В. Ніковського можна також вважати провісником такої перекладознавчої дисципліни, як історія українського художнього перекладу, неодмінна частина історії національної літератури.