ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Sleepagotchi

#TotalHash
Можешь майнити крипту навіть з телефону. Заходь швидше поки активація майнера безкоштовна

Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009

Перекладознавчі погляди Миколи Зерова
Ставлення перекладознавства як науки України

Всі публікації щодо:
Зеров Микола

М. К. Зеров — особлива постать в українській культурі й науці. Історія вивчення його творчості характеризується періодами активних студій, замовчування та, нарешті, умовами для вільного й глибокого дослідження. Найбільше для вивчення творчості М. К. Зерова — зокрема, перекладознавчої — зробив Г. П. Кочур, про що свідчать приблизно 30 публікацій на цю та дотичну тематику [600]. Монографію й популярну брошуру підготував В. С. Брюховецький [54; 55]. У монографії окремо висвітлено перекладацьку діяльність М. К. Зерова [55, с. 192-217]. 1990 р. В. К. Івашко оборонив дисертацію, присвячену літературно-критичній діяльності М. К. Зерова [202]. Дуже багато зроблено за роки Незалежності. Видано майже повний літературознавчий, перекладознавчий та критичний доробок ученого [185; 186]. Наукові читання «Український переклад від Зерова до сьогодення» (Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, 20-21 жовтня 2004 р.) відкрили чимало нових граней особистості М. К. Зерова й додали багато нових фактів до характеристики історії українського перекладу й перекладознавства XX ст. Зокрема, О. І. Чередниченко й Р. П. Зорівчак показали вплив М. К. Зерова на українську культуру XX ст.; М. О. Новикова й А. О. Содомора схарактеризували оригінальний та перекладний стиль письменника; були спроби зіставити праці М. К. Зерова з працями І. Я. Франка (О. Я. Волошин), М. І. Рудницького (А. Р. Фурман), М. Т. Рильського (Т. В. Шмігер); Л. В. Коломієць та О. С. Медвідь розглянули місце М. К. Зерова в перекладознавчих і перекладацьких пошуках XX ст. [360]. Але цього ще не достатньо для повного осмислення перекладознавчої концепції М. К. Зерова.

Шлях до власної концепції перекладу М. К. Зерова пролягав через вивчення українського літературного процесу. Для 1920-х рр. характерною подією були диспути з поточних проблем українського письменства. Вони допомагали узагальнити погляди на літературну дійсність, представити нові явища, а також теоретично сформулювати тогочасні течії літератури й літературознавства. Одні з таких зборів «Шляхи розвитку сучасної літератури» відбулися 24 травня 1925 р. в Києві. У своєму виступі М. К. Зеров обстоював три фундаментальні позиції українського новочасного письменства — перегляд власної літературної спадщини, освоєння європейської традиції та здорову конкуренцію [186, с. 439—440]. М. К. Зеров декларував, пояснював та обґрунтовував вивчення призабутого власного та відкритість до греко-римського й новоєвропейського скарбу в багатьох інших працях, що призвело до усвідомлення літературного процесу як єдності оригінального й перекладного, а також впливу культурного розвитку України на українську мову.

Доба «Розстріляного відродження» поставила питання літературної спадщини — питання про перегляд та перевірку «класиків» на рівень їхньої класичності, що спричинилося до перегляду літературної історії й написання історій української літератури за наперед окресленими ознаками, тобто відповідно до вибраного підходу. Роль підручника М. К. Зерова «Нове українське письменство» — дуже велика. Варто вказати, що, згідно з попереднім аналізом досліджень з історії української літератури, в його праці вперше переклад системно розглядається як повноцінний складник національної літератури. Така концепція суголосна з ідеями І. Я. Франка про вагомість перекладів для національної культури.

Поштовхом до включення питань про місце перекладу як явища в українській полісистемі, мабуть, стало спостереження А. В. Ніковського про ті віхи української літератури, у яких відбувалося наближення до світового письменства: від травестії (час І. П. Котляревського та «котляревщини» першої третини XIX сторіччя) через переклади до оригінальних творів на всесвітні теми (з 1870-80-х рр.) [186, с. 13-14]. Одначе, аналізуючи перекладну історію, не так легко диференціювати ці три періоди. Крім того, М. К. Зеров уводить у науковий обіг питання про пере- клади-травестії, які можуть бути перехідним етапом між травестією та власне перекладом. Отже, М. К. Зеров створює своє відмінне бачення українського літературного процесу XIX ст.

Справді, в українській літературі нового часу, а конкретніше — в розвитку українського поетичного стилю, М. К. Зеров намагається виділити три періоди: 1) травестія, 2) переклад-травестія, 3) переклад.

На прикладі «Енеїди» І. П. Котляревського, яка, за твердженням М. К. Зерова, походить з латинського першотвору Верґілія через переробку М. П. Осипова, дослідник виділив ознаки травестії: а) відсутність специфічно національного елементу оригіналу (в українському випадку, відсутність римського, «римської душі»); б) діаметрально протилежний тон і відповідно дібрані поетичні засоби; в) етнографічний реалізм українського побуту [186, с. 28-35]. Останній складник може бути й необов’язковим замінником національного елементу першотвору, додатковий пункт (частина про І. П. Котляревського), і замінником національного пласту оригіналу своїм, цільовим національним духом (про переклади П. П. Гулака-Артемовського з Горація).

Терміном переклад-травестія М. К. Зеров послуговується в «Новому українському письменстві», хоча в інших текстах переважно вживає термін переклад4. Згодом з’являється «переспів», частіше знаходимо термін переробка. Отаке розмите розрізнення в терміносистемі М. К. Зерова зумовлює й гіперонімічне, й гіпонімічне вживання лексеми переклад. Переклад — це і власне переклад, і травестія. Загальна дія стосовно обох явищ позначається однаковим дієсловом «перекладати». Тому інколи важко визначити межу переходу до «чистого перекладу, без домішки травестії» [186, с. 67 (прим.)], але, очевидно, важко визначити не тоді, коли переклад близький до оригіналу й містить окремі, випадкові риси народної поезії, а коли цілком будується на ній. На цій основі дослідник твердить про залежність перекладацької техніки від напряму перекладання (травестія чи переклад) і вказує на глибший аналіз творів та їхні конкретні ознаки з погляду спрямованості на оригінальний твір, характеристику його запозиченості чи на середовище цільової мови.

4 Натомість термін оригінал часто замінюється на первотвір, а також першотвір, первопис і первовзор.

Найпромовистішими прикладами відходу від травестій- ності-«котляревщини» (все ж таки не виходячи за межі народної поетики і не долаючи її) є окремі переклади П. П. Гулака-Артемовського та Є. П. Гребінки. Однак і пошевченківська доба має чимало невдатних за сучасними мірками перекладів, які ставили собі за завдання піднести рідний народ на вищий культурний щабель: це й Софоклова «Антігона» в перекладі П. І. Ніщинського, і Гомерова «Іліада» — С. В. Руданського. Отже, «[...] літературні уподобання формувалися під впливом української народнопоетичної стихії, і талановитий перекладчик [С. В. Руданський] сприймав Гомера тільки українізованого [...].» [186, с. 571]. Проте й ці переклади відіграли свою роль. І в перекладацькій техніці М. П. Старицького та П. О. Куліша боротьба з народною стихією спостерігається лише почасти.

На думку М. К. Зерова, «Старицький [...] репрезентує ту пору, коли ще «інтелігент боровся з мужицькою мовою» і, одходячи від народнопоетичних зразків, «нагинав, а іноді і насилував її на свої шаблони». Він вражає нас іноді негармонійним уживанням новотворів, штучністю синтакси. І тут знов набуває перевагу в наших очах Куліш, що, пересиливши в своїх перекладах сліди бурлескного стилю (що не вільна від них і «Антігона» Ніщинського), нехай не цілком звільнився від присолодженості пісенного стилю, але дав разом з тим і прекрасний приклад вирощування на його грунті «художливо-кунштовного слова» [185, т. 2, с. 288].

Яскравим представником періоду «чистого перекладу» М. К. Зеров називає В. І. Самійленка, чиї переклади з Беранже, на його думку, вищі за російські. Тут доречно говорити не про провінційний патріотизм («у нас краще»), а належне опрацювання народної мови. Етнопсихологічно В. І. Самійленко подолав «обивательську «малоросійщину» епігонів Котляревського» [186, с. 467], та й із погляду його літературної праці йому краще давались у перекладі сатиричні твори. Якщо Є. П. Гребінка, С. В. Руданський та інші не змогли розширити виразові можливості української мови, то В. І. Самійленкові засобами рідної мови вдалося так наблизитись до європейських «архітворів», щоб відтворювати зміст і ритміку оригіналу зразково.

Питання про шліфування мови та вдосконалення перекладу наводили на думку до сумного висновку, що старе письменство не залишило по собі вибору між тим, що можна взяти з перекладної спадщини в нову добу, й тим, що треба перекласти наново. Перекладати треба було майже все, шукаючи нові розв’язки й мовного, й ритмічного, й евфонічного планів.

Вивчаючи творчість українських літераторів, М. К. Зерову доводилося створювати й портрети перекладачів, у яких він наголошував на індивідуальності й манері письма. Методику вивчення особистості перекладача дотепер ще не цілком осмислено й обґрунтовано. Очевидно, в системі перекладознавства таке вивчення належатиме передусім до історії перекладу, але тут можна використовувати й методи перекладацької критики (перекладознавчого аналізу). Всі постаті М. К. Зеров подає в історично-генетичній перспективі, аналізуй середовище, з якого походить письменник-перекладач, і його власний стиль. На основі розвідок про П. О. Куліша [185, т. 2, с. 247-293], М. П. Старицького [186, с. 664-679], І. О. Бєлоусова [186, с. 773-783], В. Я. Брюсова [186, с. 1028-1032], а також статті про російські переклади «Кобзаря» [186, с. 1000-1028] та частково за курсами української літератури можемо скласти загальне уявлення про те, за якою схемою М. К. Зеров розглядав особистість перекладача в літературному процесі, а саме: 1) загальна літературна ситуація, обставини формування особистості перекладача, особа перекладача на літературній ниві; 2) завдання перекладача, вибір поезій для перекладу; 3) техніка перекладу (ритміка, евфоніка, лексичний добір); його вплив на мову.

У цій схемі дочесно розрізняти не три пункти плану, а три кути, під якими треба розглядати особистість перекладача. Така схема видається логічною, але у широкий вжиток вона не ввійшла. Звісно, значною мірою все залежить від завдання дослідження, яке варіюється від виправдання художньої деталі до перекладацько-стилістичної долі твору. Але навіть скупі біографічні дані про життя перекладача належить подавати з погляду ширшого історико-літературного контексту, аргументуючи те, що закладалося на початку процесу перекладу, й оцінюючи те, що отримано в результаті. Не варто думати, що абсолютно всі компоненти «ідеального опису особистості» обов’язково наявні в подібних працях М. К. Зерова. Для цього є об’єктивна причина: потреба описати роль перекладача для рідної й чужої культур ставить різні акценти. Так, М. П. Старицький і П. О. Куліш розглядаються як творці української літератури й мови, тому для українського читача важливо знати місце перекладу в їхній творчості загалом і результати їхньої діяльності. Натомість, українського читача цікавитиме більше шлях іноземного автора до українського письменства, суб’єктивні обставини зацікавлення українством, ніж розвиток його рідної літератури, а звідси — інтерес, як саме твір перекладено за нормами іншої поетики (статті про російських перекладачів поезії Т. Г. Шевченка).

Серед решти компонентів застереження викликає другий пласт. Має поширення думка, що найкращими є переклади, зроблені з власного вибору, а не з примусу. Психологічний чинник важливий, але не варто забувати й про перекладацький метод. Інколи доконче важливо пояснити вибір твору для перекладу й вибір стилістики для перекладного твору. З іншого боку, в історичній перспективі легше з’ясувати, які твори краще сприймаються, які викликають більше труднощів, а які залишаються класикою. Щодо останнього розділу схеми, то тут доречно говорити про перекладознавчий аналіз і концепцію віршового перекладу М. К. Зерова.

Розгляд тогочасних концепцій віршового перекладу виявляє одну цікаву особливість у розрізненні національних наукових шкіл — так, російська школа звертала увагу більше на текстові характеристики першотвору та його іншомовного відповідника (дев’ять заповідей М. С. Гумільова для перекладача поезії [111] та розвідка А. В. Федорова про порушення й заміни у перекладі [515]); натомість українські дослідники прагнули дивитися глибше, включаючи до дискусії й читача, й літературний процес (проблема читача в Івана Кулика [308], переклад-стилізація у В. М. Державина [124] та ін.).

М. К. Зеров відкидає дискусії на тему цілковитої точності віршового перекладу, причому не з погляду теоретичної невірності, а радше теоретичної ідеальності, досконалості, а отже, недосяжності в повсякденній праці перекладача-практика. Використовуючи думку І. Ф. Анненського, що переклад починається із з’ясування «цілісності» поетичного твору* дослідник схиляється до погляду про суб’єктивне (в міру речей) стилістичне витлумачення першотвору [186, с. 615]. Прийнявши розуміння тексту (а також розуміння історико-літературної ґенези твору й автора) за головну передумову перекладання, М. К. Зеров скеровує увагу перекладача на наступні п’ять вимог [186, с. 618-623]: 1) лексичний добір звучить як засторога для розрізнення високого й низького стилів (їх нерозрізнення спричинилося до «котляревщини» чи травестійності в перекладах), неправильного вживання лексичного запасу мови; 2) найповніша увага до тропів і фігур, їх передача, але потрібна обережність, щоб не перевантажити читацьке сприйняття незвичними образами; 3) метричні особливості; 4) евфонія першотвору; 5) краса рідної мови.

Така позиція не охоплює всіх формальних ознак тексту через брак уваги до граматичних особливостей, але це виявляє підхід перекладознавця-літературознавця на відміну від теоретика-мовознавця. Увага до граматики в М. К. Зерова відчувається у вимогах до краси рідної мови (поняття, запозиченого в І. Ф. Анненського), і до стилістичних засобів5, хоча глибшої аргументації й ілюстрацій тут не знаходимо.

Натомість, увага до мовної сторони завжди перебувала під пильною увагою Зерова-перекладача й Зерова-теоретика. Простежуючи історію українського перекладу, він доходить висновку, що переклад для мови є стимулом до «мобілізації всіх своїх лексичних і синтаксичних засобів», а отже, шлях перекладу XIX сторіччя проходив поміж двох потвор — Сцилли «простацької вульгарності», небезпеки не розрізняти «високий» та «середній» стилі, та Харибди «надуманої безкровності», небезпеки «одірватися від живої народної основи, потонути в робленій синтаксі і невдатно кованих словах» [186, с. 515-51 б]6. Орієнтирами в процесі перекладу М. К. Зеров вважав не лише текст оригіналу, а й цільового читача. Твори, які не бачили «досвідченої руки вибагливого майстра», в очах читача можуть надовго скомпрометувати й автора, і його твори[186, с. 515-516]. Але мова мусить відповідати реальним можливостям читачів: дитяча аудиторія волітиме читати перекладні казки мовою рідних народних казок [186, с. 110]. Ось чому мовна майстерність вимагає уважності й посідає важливе місце в баченні перекладу М. К. Зерова.

5 Оперуючи поняттями «стиль», «стилістична роль», М. К. Зеров дивиться на текст все-таки більше з позицій практика, аніж теоретика. Тому відсутні ґрунтовні пояснення їх та умови вживання. Деяке роз’яснення можуть подати його нотатки до лекцій «Методологія та методика перекладу», де він пише: «Стиль у літературознавстві — стиль мислиться в аспекті всього процесу творення художньої єдності форми та змісту» [184]. Таке розрізнення форми та змісту знаходимо в давніших дослідників, наприклад у Т. Момзена [584, с. 8].

Дуже ускладнює цілісне усвідомлення місця М. К. Зерова в теоретичному перекладознавстві відсутність його цілісної праці з різноманітних питань, пов’язаних із перекладом. Напевно, М. К. Зеров задумував таку працю, яку частково втілив у курсі лекцій «Методологія та методика перекладу», прочитаних в Українському інституті лінгвістичної освіти в Києві 1932/33 н. р. Дотепер не відомо, чи збереглися студентські записи цих лекцій.

Саме в нотатках М. К. Зерова до його лекцій [184] знаходимо цікавий матеріал про його бачення системи перекладознавства. Так, учений розділяє переклад-процес («віддавання засобами однієї мови тих елементів і функцій іншої мови, які дані в певному тексті — у готовому вигляді») та переклад-наслідок («віддане засобами однієї мови слово іншої мови або цілий чужомовний твір з її стилістичними та функціональними особливостями»), що є очевидним із погляду полісемії в багатьох мовах, — але інші дослідники чомусь на це уваги не звертали. Він з’ясовує впливи перекладачів на мову, коли вони фактично створюють лексикон, а лексикографи радше самі послуговуються матеріалами перекладачів. Уперше в Україні М. К. Зеров та М. Я. Калинович обґрунтували самостійність історії перекладознавства й історії перекладу нарівні з методологією перекладу як складників теоретичного перекладознавства. Натомість до практичного перекладознавства зараховано загальну методику перекладу, часткову методику перекладу (з рідної мови на чужу, з чужої на рідну) та вивчення штампів ділової мови.

6 Ще один штрих до питання джерел концепції перекладу М. К. Зерова. У російській перекладознавчій думці проблему творення нових слів завдяки перекладам розглядав автор теорії про три мовні стилі — М. В. Ломоносов: «З грецької мови маємо велику силу слів російських і слов’янських, яких для перекладу книг спочатку за потребою прийняли, а опісля вони ввійшли у таку звичку, що немовби спершу в російській мові народилися» (пер. з рос. — Т. Ш.) [455, с. 49]. Хоча М. К. Зеров ніде не посилається на М. В. Ломоносова, він, очевидно, знав цей погляд (О. М. Фінкель теж нотує таку ілюстрацію з історії російської мови [400, с. 52]), але українська література давала чимало матеріалу для аналогічних висновків.

Важливі теоретичні судження містять рецензії М. К. Зерова. У розгляді монографії О. М. Фінкеля дослідник полемізує з автором, що «[н]е завжди погоня за зрозумілістю означає тенденцію до стилістичного спрощення, іноді це тільки прагнення передати стилістичну систему оригіналу більш-менш природно мовою перекладу» (курсив М. К. Зерова. — Т. Ш.) [186, с. 681]. А рецензуючи книгу К. І. Чуковського та А. В. Федорова, науковець гостро засудив «короткозорий пуризм та словобоязнь», які таврують одні слова як росіянізми, інші як полонізми [186, с. 766].

Матеріали, які зберігаються, в Літературному музеї Григорія Кочура в Ірпені, засвідчують, що М. К. Зеров був причетний до видавничої справи й складання програм перекладної літератури для видавництв України. Цікаво відзначити вагомість класичної літератури в них, адже на класичній літературі М. К. Зеров наголошував найбільше. Згадаймо його гасло — «Ad fontes».







ГРАЙ ЩОБ ЗАРОБЛЯТИ

Ігри в які можна грати та заробляти крипту не вкладаючи власні кошти

Gold eagle bithub_77-bit bithub_77-bit bithub_77-bit