Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009

Олександр Фінкель - теоретик перекладу
Ставлення перекладознавства як науки України

Творча спадщина автора першого українського підручника з теорії й практики перекладу О. М. Фінкеля уже ставала об’єктом теоретичних розвідок. На жаль, більшість статей науковця залишилося поза детальним розглядом, і цілісного бачення його концепції ще не створено. Першими працями про погляди О. М. Фінкеля на перекладацькі принципи були рецензії на його монографію «Теорія й практика перекладу» (1929). Так, М. К. Зеров коротко характеризував усі частини книги й подав зауваження з погляду перекладацької практики. Він наголосив на її важливості: «З цього коротенького переказу [у рецензії] вже можна бачити, як багато дає книжка О. Фінкеля, перша на українському ґрунті систематична робота про переклад взагалі» [186, с. 682]. Р. Герцфельд критикує надмірну спробу естетизації твору та еклектизм перекладацьких поглядів, брак певної системності, що було характерною ознакою розвитку перекладознавства на той час; а оскільки актуальність книги полягає в підборі матеріалів, то належало б розробити конкретніший підхід до перекладацьких явищ. Особливу увагу приділено авторським суперечностям у деяких питаннях, як-от перекладу синтактичних конструкцій [78]. Г. Й. Майфет указує на вагомість влучно дібраного фактажу, оскільки теоретичні позиції, добре ілюстровані, відкривають можливості для подальшої роботи в цьому напрямі [338, с. 249]. Також Г. Й. Майфет наголошує на стилістичній тенденції в розгляді перекладу та пов’язаних питань із стилізацією й аналогією. П. Й. Горецький додає ряд суто мовознавчих зауважень про творення нових слів, зокрема термінів, про слово як одиницю перекладу, про синоніми [98].

Через 30 років наголошує на «стильовому підході» і С. П. Ковганюк [244, с. 23-28]. Щоправда він не подає тих визначень стилістики, якими послуговувався сам О. М. Фінкель [524; 527] (тут очевидно взнаки дається заборона, яка висіла над україномовними виданнями 1920-х рр.). Слушним є зауваження з приводу синтаксичних казусів, поданих О. М. Фінкелем, але нічого не згадується ні про аналіз перекладу, ні про працю перекладача, ні про жанрові особливості текстів.

Подаючи короткий огляд українського перекладознавства, В. В. Коптілов вказує на актуальність багатьох ідей О. М. Фінкеля — зокрема, про аналіз перекладу на різних текстових рівнях, про творчу сміливість, про етапи перекладу, про домінанту твору, про відтворення діалектизмів тощо [265, с. 39-42].

В. Г. Іваненко не аналізував детально поглядів О. М. Фінкеля [536, с. 179-181], адже прагнув подати загальну схему розвитку перекладознавства за 60 років. Тому він зосередився на участі О. М. Фінкеля в перекладознавчій дискусії 1920-х рр., де й розглянув поняття еклектичного методу в перекладі та розбір схеми перекладацьких принципів Ф. Д. Батюшкова, які О. М. Фінкель подає в праці «Теорія й практика перекладу», а також його коментування позицій Івана Кулика та В. М. Державина.

Смерть О. М. Фінкеля спричинила певне осмислення творчої спадщини науковця. Численні некрологи й статті на увічнення пам’яті представляли особистість науковця загалом. Лише І. Я. Айзеншток написав ґрунтовну розвідку, яка була й добрим словом пам’яті, й свідченням глибокого розуміння важливості теоретичної спадщини дослідника, [7]. Стаття мала хрестоматійну засаду — у межах жанру представити твердження, а головно виписки з ключових праць О. М. Фінкеля, та коротку бібліографію його досліджень із питань перекладу.

Серед новіших публікацій — дві статті С. І. Гіндіна [83; 84], який уперше спробував розглянути розвиток лінгвістичного аналізу тексту, особливо аналізу оригіналу та його перекладів, і визначити роль О. М. Фінкеля в ньому. Водночас він уперше публікує дослідження вченого про російські переклади «Нічної пісні мандрівника» И. В. Ґете [520]. На думку С. І. Гіндіна, під впливом ідей славетних попередників, як-от Л. В. Щерби, Ф. І. Буслаєва та ін., О. М. Фінкель уперше обґрунтував використання методології перекладознавчого аналізу в поетиці (проблематика розуміння й композиції текстів серед інших текстів) та для викладання іноземної мови в середній школі.

О. В. Максименко розглядає суголосність ідей підручника із сучасними проблемами перекладацького вишколу [360, с. 55-60]. Спробу цілісно осмислити перекладознавчу спадщину О. М. Фінкеля зробив Т. В. Шмігер [564]. 2007 р. опубліковано збірку праць О. М. Фінкеля за редакцією Л. М. Черноватого та В. І. Карабана зі вступною статтею В. Д. Радчука [400]. Книга містить основні перекладознавчі праці О. М. Фінкеля (монографія «Теорія й практика перекладу» та вісім статей), його вибрані переклади, а також біографічні й бібліографічні відомості.

Варто говорити про три великі перекладознавчі задуми О. М. Фінкеля, які втілилися в одній книзі, одній дисертації та ряді статей. Найвизначнішим науковим досягненням О. М. Фінкеля в царині перекладу стала перша монографія з актуальних питань перекладу в українському перекладознавстві — «Теорія й практика перекладу» (1929) [400, с. 49-182]. Сам заголовок праці підказує її структуру — поділ на теоретичну й практичну частини. Дослідження складається з чотирьох розділів:

1) теоретичний розділ: автор розглядає культурно-літературні цінності перекладу, уводить в перекладознавство протиставлення перекладацької практики класицизму та романтизму, обробляє багатий матеріал із галузі перекладу й формулює стильовий підхід до явища перекладу в загальному напрямі розвитку перекладознавчо- го мислення;

2) переклад прозовий нехудожній: науковець порушує важливі питання жанрової характеристики науково- технічних текстів і супутніх проблем, як-от характеристики терміносистем, творення неологізмів і синтаксичні особливості текстів;

3) переклад художньої прози: в літературних текстах слово породжує труднощі і з погляду соціальної функції (приміром, місцевий колорит, діалект, вульгаризми), і семантико-естетичної (синонімія, лексичні реєстри, тропи тощо); також подано аналіз парафраз, ампліфікацій та опущень;

4) переклад віршовий: у цій частині на практиці застосовується перекладознавчий аналіз вірша, що його розробив О. М. Фінкель, який має тричленну структуру — фонологія (евфонія, рима, ритм), семантика та синтакса.

Книга була надзвичайно цінною тим, що в ній зосереджено всю відому на той час інформацію, щодо розв’язання перекладацьких труднощів; з іншого боку, це — спроба створити стійку систему, певний філософський і практичний аналіз.

У кандидатській дисертації «Г. Ф. Квітка-Основ’яненко — перекладач власних творів» (1939) обґрунтовано основні риси автоперекладу на матеріалі оповідань Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, які переклав сам український письменник 1838-1842 рр. За темою дисертації опубліковано окремі статті [400, с. 183-258, 299-325]. Існують два пошкоджені примірники дисертації в дисертаційному фонді Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна [523], а рукопис російського перекладу дисертації, що його підготував сам О. М. Фінкель, зберігається в Центральному державному архіві-музеї літератури й мистецтва України [517].

Праця також містить дві частини:

1) історико-теоретичну, де науковець досліджує особливості перекладацького методу Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, його сприйняття свого завдання, а також вивчає теоретичну базу для такого дослідження, зокрема важливість автоперекладу для теорії перекладу;

2) спеціальну, в якій О. М. Фінкель ґрунтовно опрацьовує окремі аспекти перекладів Г. Ф. Квітки-Основ’яненка, а саме: лексику й переклад-імітацію, місцевий колорит, ідіоми, римовані та ритмічні уривки, синтаксичні явища, ампліфікації та парафрази.

Третій науковий проект — написання нової книги про переклад — не реалізувався. Попередня схема книжки відома нам із листа-заявки до видавця [519]. Передбачалося три розділи:

1) питання теорії перекладу;

2) аналіз перекладів: а) Г. Квітка-Основ’яненко — перекладач власних творів; б) І. Франко — перекладач Некрасова; в) сонети Шекспіра в російських перекладах; г) сонети Шекспіра в українських перекладах;

3) місце перекладу в процесі викладання мови в середній школі.

Оскільки чимало матеріалу було опубліковано, то можна реконструювати більшу частину книги, але дотепер нічого не відомо про долю будь-якого варіанта (чернетки чи чистовика) розділу про українські переклади Шекспірових сонетів.

Кожна епоха має власні погляди на переклад, власну ідеологію, яка визначає місце, функцію й інструментарій для перекладу. Тепер ми легко полемізуємо про зародження й засади структурної, генеративної, когнітивної теорій перекладу, але ще 1939 р. О. М. Фінкель порушував питання про часові, мовні, жанрові, стильові обмеження, щоб створити особливу теорію для особливих вимог [400, с. 253]. Такий підхід зумовлено точним спостереженням за перекладацькою практикою попередніх сторіч і тяглістю літературного процесу, який на практиці — окремо від теоретичних роздумів — керував виробленням практичних принципів перекладу.

Хоча завдання перекладу визначається надзвичайно легко як передавання творів однієї мови читачам іншої мови, дефініція перекладу завжди окреслюється самим підходом до цього явища. Кожний підхід, тенденція, теорія розглядає це питання з різних позицій бачення, а отже, використовуючи різні поняття й терміни. Головна дискусія 1920-х рр. зосереджувалася на проблемі відтворення стилю автора/тексту. О. М. Фінкель стверджує, що «мистецтво перекладу є не тільки в тому, щоб відтворити своєю мовою стилістичні відміни оригіналу, але в тому, щоб відтворити їх, залишаючи ту саму наперед дану тематику» [400, с. 58]. Оце фундаментальне визначення стало основоположним; його ми знаходимо й у пізніших працях, а саме: «Про деякі питання теорії перекладу» [400, с. 235, 239], «Переклад у середній школі» [525, с. 46] — із деяким модифікуванням самого словесного вислову.

Позиції, з яких О. М. Фінкель вивчав питання перекладу, можна схематично зобразити у таких принципах:

1. «Проблема перекладу починається там, де кінчається проблема слова».

Оскільки передача значень кожного слова зокрема, а також передача значення речення та змісту цілого твору (тематика) принципово жодних труднощів не становить (бо це все є явища позамовні), проблема перекладу цілком обертається на проблему стилістичну, і її можна сформулювати як завдання відтворити та знайти адекватні стилістичні засоби, переходячи з однієї мови до іншої, та погодити їх один з одним [400, с. 56, 58].

Такий погляд чітко вказує, що дослідник начебто не звертає уваги на семантичний аспект еквівалентності, а отже, вважає переклад слова справді легким завданням. Щоправда, тут певна неузгодженість: він таки порушує питання місцевого колориту й реалій, які стосуються не тільки стилістичного навантаження [400, с. 115, 117 і далі]. А по-друге, твердження О. О. Потебні, — що переклад передає не ту саму думку, а відмінну від оригінальної, а отже, відбувається абсолютна нівеляція перекладу як такого, — зазнає тільки невиразної критики [400, с. 70-71, 253-254].

2. Можуть існувати різні переклади [400, с. 56, 249, 326-354, 411; 518, арк. 2].

Фактично О. М. Фінкель висловлює ідею перекладацької множинності, яка згодом розвинулася, враховуючи параметри часу, місця й перекладацької особистості. Однією з найважливіших сутностей перекладу є існування різних варіантів одного оригіналу. Така ситуація породжує подвійні співвідношення: 1) оригінал-переклад із комплексом міжмовних і міжкультурних питань; 2) переклад-переклад, які мають виявити вплив національного літературного процесу, а також перекладацької особистості.

3. Текстове перетворення оригіналу в переклад розглядається крізь призму розв’язання проблем між двома полюсами — змістом і формою [400, с. 61, 67 і далі].

Таке розміщення тексту між двома крайнощами — а водночас двома фундаментальними компонентами — коренями сягає ще класифікації текстів на базі цих двох складників, яку ввів Т. Момзен (або домінує зміст, або домінує форма, або не домінує ні те, ні інше, й твір переходить у розряд «варіацій на тему») [400, с. 67-68]. Науковець бачить питання пристосування оригіналу до різноманітної аудиторії саме через призму цього протиставлення. Як наслідок, стверджується, що переосмислення змісту також спричиняє стилістичне переосмислення [521, с. 61].

4. З-посеред окремих завдань перекладу можна виокремити ряд визначальних засад — що перекладати, для кого перекладати й для чого перекладати [400, с. 229].

Такий підхід до перекладного репертуару виявляє той самий двосторонній розбір: з одного боку, дослідити особистий вибір перекладача (див. його дослідження Франкових перекладів з М. О. Некрасова [400, с. 259-298]), з другого — оглянути загалом національний літературний процес і роль окремої іноземної літератури в ньому [522]. Бібліографічні огляди й рецензії — це своєрідний місточок між читацьким загалом та іншою культурою.

5. Точність історична: що було точним в одну епоху, може бути неточним в іншу [400, с. 236].

О. М. Фінкель уперше в перекладознавстві обґрунтував протиставлення класицистичних :: романтичних текстів, що її частково висловив Г. О. Гуковський [400, с. 61 і далі]. Це протиставлення стало міцною основою для окреслення меж еквівалентності й початком обговорення власне критеріїв адекватності в перекладі на сучасному етапі.

Тогочасне розуміння адекватності висловив О. М. Фінкель у статті про використання перекладу для викладання іноземної мови в середній школі:

Цілком ясно, що кожний перекладач і кожний переклад мають на меті передати оригінал з максимальною близькістю й точністю в усіх його складових частинах — і щодо змісту, і щодо художніх образів, і щодо конструкції речення, і щодо лексичного складу і т. д. [525, с. 46].

Головним критерієм якості перекладу є стилістична адекватність. У той час термін стиль був надзвичайно популярним. Серед найяскравіших прикладів можна назвати український переклад ґрунтовної статті В. В. Виноградова «Про теорію літературних стилів» [66], яка визначала головні завдання лінгвостилістики та вказувала перспективи подальшого розвитку. У статті «До проблеми змісту і форми в літературному творі» М. В. Доленґо аналізує стилістичні комплекси літературного твору. Зокрема, він виводить схему, які типові явища в цих комплексах породжують ритміка й образи в графічному, звуковому, мовному (асоціативному), конкретно-змістовому (уявному) й ідейно-змістовому компонентах твору [129, с. 63].

О. М. Фінкель обґрунтовує власне поняття стилю [524; 527]. Воно й стало основою його перекладознавчої концепції. Ґрунтуючись на розумінні, що мова має дві функції— конструктивну (комунікативно-пізнавальну) й естетичну (комунікативні явища, які по-особливому замінюють конструктивні, «утворюючи деякий лишок між звичайною язиковою [мовною] системою й тою, що спостерігаємо» [400, с. 58]), стилістика визначається як «співвідношення конструктивних та естетичних мовних явищ у всій своїй різноманітності» [там само]. А втім, на думку О. М. Фінкеля, не можна зрівнювати абсолютну збіжність та адекватність за всіма — семантичними й морфологічними — складниками перекладу й оригіналу [400, с. 258].

Педагогіка й перекладознавство перетинаються у двох аспектах — вишкіл власне перекладача й викладання іноземної мови. У статтях «Переклад у середній школі» [525] та «Про підручник російської мови для шкіл з українською мовою навчання» [526] О. М. Фінкель торкається другого аспекту, бо як автор ряду підручників з російської мови для українських шкіл (чи то у співавторстві з акад. Л. А. Булаховським, чи М. М. Баженовим) добре розумів вагомість застосування перекладу в навчанні.

Основою, на якій визначалася вартість перекладів у сфері методики викладання іноземних мов, було твердження, що «вони привчають учня до свідомого користування мовою» [526, с. 48], а тому мають подвійний вплив: по-перше, шліфується мова, точніше навіть мови, бо для такого виду вправ потрібне належне володіння обома мовами; по-друге, учень вчиться чітко виражати власну думку, отже, тут переклад переходить із мовного в інтелектуальне вправляння (відома «техніка розв’язання проблем» — англ, problem-solving technique). Висловлюючи думку, мовець проходить стадії аналізу й синтезу матеріалу завжди обох мов. Він повинен належно розуміти й вихідну, й цільову мови, оскільки йому доводиться використовувати словниковий склад і граматичну будову мов, щоб відтворити широку гаму стильових нюансів [там само].

Зрозуміло, що немає сенсу ставити однакові завдання вдосконалення мови перед школярами різного віку (а, зрештою, й перед особами, які вивчають іноземну мову на різних рівнях від початкового до вищого; питання віку вносить корективи лише до конкретних цілей вправ, натомість засади використання перекладу відповідно до мовного рівня залишаються аналогічними). Приміром, малодоцільно, але можна використовувати переклад для закріплення орфографії на початковому рівні оволодіння мовою, але переклад передбачає перевірку на більш як одне правило [525, с. 49-50]. Варто застосовувати переклад у таких напрямах: словниковий склад (лексика й фразеологія), граматична будова (синтакса) та стилістика (переплетіння морфології з лексикою й синтаксою).

У вивченні лексики переклад має три завдання: 1) кількісне збагачення словника мовця; 2) усвідомлення багатозначності слів і вміння вжити «належне слово в належному значенні»; 3) нормативна сполучуваність слів. «Словниковий склад мови повинен постати перед учнем, як суцільний синонімічний словник, а його, учня, завдання — взяти з цього словника той із синонімів, який є найточнішим, а значить і найкращим.» (мій курсив. — Т. Ш.) [525, с. 50]. Для синтакси переклад є найкращою вправою, спрямованою на практичне засвоєння відмінків, прийменників, сполучників і т. д. [525, с. 53].

Щодо вікового розподілу О. М. Фінкель обстоює думку, що, ґрунтуючись на знаннях початкової школи, саме в 5-7 класах (десятирічної школи) вправи на переклад мають «ввійти в систему» [525, с. 50], тоді як далі в 8-10 класах їх складність зростає залежно від жанрових особливостей художнього, публіцистичного й наукового текстів.

На ще один момент звертає увагу О. М. Фінкель — «ідейно-виховне значення перекладу» [525, с. 54]. З одного боку, добір прикладів і текстів на переклад формує смак школяра, подекуди змушує його замислитися над стилем автора й усвідомити його задум, але, з іншого боку, іноземна мова виховує мислення. Так, міжнаціональна/міжнародна мова впливає на менш розроблену мову, частково залучаючись у творення нових понять.

З погляду перекладознавчої історії за класифікацією Дж. Штайнера [591, с. 248 і далі] О. М. Фінкель найяскравіше представляє період лінгвістизації теорії перекладу (сюди ще треба включити В. М. Державина). Із самого початку він розглядає переклад у стосунках із лінгвістикою та стилістикою, пізніше — із лінгвостилістикою. Ставлячи питання «що таке переклад?», «чим є слово та речення в мовній структурі тексту?», «як мовні явища стають фактами історичної культури?», він переходить і до складніших проблем перекладацької множинності та — згодом — міждисциплінарних відносин (як-то педагогіка й переклад).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.