Історія українського перекладознавства XX сторіччя - Тарас Шмігер 2009

Перекладознавство на західноукраїнських землях 1920-1930-х рр.
Ставлення перекладознавства як науки України

Всі публікації щодо:
Історія літератури

Переклад і перекладознавство на західноукраїнських землях міжвоєнного періоду складно означити як окремі культурні явища. Територіально поняття західноукраїнських земель того періоду в український культурний простір включає території, які тоді перебували в складі Польщі, Чехословаччини й Румунії. Тепер частина з них перебуває поза державним кордоном України — Пряшівщина, Лемківщина та Мармарощина, але тоді вони становили один культурний ареал. Також сюди доцільно зараховувати й потужні наукові центри української еміграції — Варшаву й Прагу.

Оскільки перекладознавство — це вузька наукова діяльність (на відміну від популярно-наукової, публіцистичної чи навіть перекладацької), а отже, безпосередньо залежить від діяльності дослідних інститутів і спеціалізованих видань, то наявність суто перекладознавчих джерел є досить обмежена порівняно з усією літературною продукцією. Для історії українського перекладознавства найважливішими були два наукові центри — Львів і Варшава. Дослідницьку атмосферу Львова стимулювало Наукове товариство ім. Шевченка, а Варшави — Український науковий інститут; у Чехословаччині плідно працювали два українські університети — Український високий педагогічний інститут ім. М. Драгоманова й Українська господарська академія в Подєбрадах.

Перекладознавча проблематика була не така багата, як у Радянській Україні до 1932 р. Причинами цього були відсутність науково-освітньої системи державного рівня й належного підґрунтя книговидання. Проте на західноукраїнських землях цей період, який протривав до 1939 р., має переваги глибшого дослідження перекладів Біблії й античної літератури українською мовою. Загалом, головною проблематикою перекладознавчих досліджень в Західній Україні були історія перекладу, біблійний переклад, віршовий переклад, ідеологічні засновки перекладу тощо.

Невиправдано також відносити до тільки західноукраїнської наукової традиції внесок науковців-емігрантів зі Східної України, які працювали на цих теренах після невдачі Визвольних змагань. Тому питання територіального критерію є досить умовним, можемо ще раз стверджувати про спільну основу української перекладознавчої традиції попри територіальну чи іншу відмінність.

Дві статті В. К. Королева-Старого «Переклади та літературні конвенції» (1921) [272] та «Техніка перекладу» (1922) [273] містять заклик до української еміграції прислужитися українській справі через переклади. Саме емігрантам волею-неволею випала можливість жити в іноземній країні, а тому їм легше було опанувати мову й краще зрозуміти умови й звичаї тієї літератури. І саме переклади були вкрай потрібні для розвитку української культури, навіть більше, ніж оригінальна література [272, с. 78-79]. На перешкоді вільному перекладанню можуть стати міжнародні літературні конвенції, спрямовані на оборону авторських фінансових прав, — і відповідно стати серйозним гальмом для нашого національного розвитку. Але, на щастя, конвенції не поширювалися на українське письменство (через відсутність власне української держави, і відповідно українського законодавства), то перекладачі не були зобов’язані сплачувати гонорар авторові, натомість могли лише питатися дозволу з увічливості [272, с. 80].

Згодом В. К. Королів-Старий опублікував власні, деякою мірою суперечливі міркування про техніку художнього перекладу [273], однак його вимоги охоплювали майже всі проблемні питання процесу перекладання й прозового перекладу. Охарактеризовано 17 проблем перекладу. Група питань, що стосується процесу перекладу, включає поради уважно прочитати оригінал, звертаючи максимальну увагу на його внутрішню й зовнішню конструкцію, вивчити життєпис автора й умови написання твору, дуже активно користуватися словником, щоб зберегти лексичні значення слів рідної мови й уникнути міжмовних омонімів. Сюди варто також віднести рекомендацію писати на вузькому папері з одного боку — адже такий «формат» легко коригувати, вирізуючи непотрібне, а натомість вклеюючи виправлений фрагмент; такий рукопис зручніший і для друкарів. В. К. Королів-Старий вказує на ймовірність млявої роботи на початках, а тому рекомендує працювати не зупиняючись, щоб згодом повернутися до проблемного місця й виправити його, якщо вдасться, на кращий варіант. Повторно читати переклад для виправлень треба одразу під час роботи кожні кілька сторінок, потім після завершення — увесь переклад, а згодом ще раз уже через довший час, також залучаючи інших читачів. Застереження може викликати заклик автора скоротити, переказати чи опустити частини, які є або незрозумілі, або непотрібні, посилаючись на потреби читачів. Таким чином пропонується скоротити романи «Хатинка дядька Тома» Г. Бічер-Стоу, «Робінзон Крузо» Д. Дефо та «Мандри Гулівера» Дж. Свіфта7.

7 Т. І. Франко допускав лише зміни віршової форми та лексичної канви оригіналу заради кращого розуміння «нинішнього інтелігентного українця», дотримуючись думки першотвору [533, с. 4, 34]. Д. І. Донцов рішуче протестував проти всіляких скорочень перекладного тексту, оскільки така практика ставила під сумнів саме існування красного письменства [133, с. 696; 134]. Перекладацька практика довела потребу скорочувати деякі місця в «Мандрах Гулівера» Дж. Свіфта.

Серед текстових проблем перекладу — відтворення імен, вигаданих слів із гумористичним чи сатиричним ефектом, вульгаризмів, фразеологізмів, синтаксичних зворотів і періодів, функціональності географічних назв, а також пояснення в тексті й увага до власного стилю й багатства цільової мови. До імен В. К. Королів-Старий застосовує також принцип орієнтації на цільового читача: імена належить зберігати в історичній, науковій чи класичній літературі, а в творах для школярів Ганса, Міхеля, Кет, Джека можуть замінити Іван, Івашко, Михайло, Катерина, Катруся, Яків чи Яцько [273, с. 9]. Відповідно перекладати краще з мови оригіналу, але сюжетні твори не втратять багато, якщо їх перекладатимуть через мову-посередник. Найкраще перекладати з мови оригіналу та звіряти з іншими перекладами [273, с. 12].

1936 р. П. І. Зайцев наголошував, що сучасна теорія віршового перекладу встановила принципи, які визначають майстерність перекладу та його адекватність — «максимальне наближення до оригіналу та його стилістичних прикмет» [177, с. 345]. Прикро, що не вказано творців цієї теорії перекладу, але можна припустити, що тут ідеться загалом про розвиток теорії перекладу без територіальних ознак.

П. І. Зайцев називає чотири фундаментальні принципи поетичного перекладу: 1) відповідний добір слів та уникання слів з іншого стилістичного реєстру; 2) збереження тропів і фігур оригіналу; 3) відтворення евфонії вірша; 4) «мовна майстерність перекладу», в яку можна включати текстові характеристики й авторські стильові звороти [там само]. І хоча ці принципи повністю відображають здобутки східноукраїнської школи перекладознавства, вони перегукуються з досконалим аналізом поетичного перекладу, який зробив Б. С. Лепкий, — щодо питань ритміки, образів, інтерпретації [323]. І в цьому ж ключі додано проблему індивідуальності в перекладі — зокрема, вимогу перекладати авторів, які промовляють до душі (так легше ототожнитися з автором), — та історичний момент — «навіть не цілком вдатні переклади посувають вперед техніку переводів і бувають тими сходами, що по них другі дійдуть аж на шпиль» [323, с. 163, 171-172]. Подібне твердження висловив А. В. Ніковський про українські переклади з В. Шекспіра [380, с. XXXI].

Серед дослідників, які намагалися теоретично розмежовувати переклад і переспів, був і Є. Ф. Маланюк. У рецензії на переспів Б. Кравцева з «Пісні над піснями», автор зазначає, що в такому випадку перекладачеві доводиться користуватися лише почуттям поетичної інтуїції, адже його не зобов’язують «усталена форма» (тобто форма оригіналу), «устійнене словництво» (вибір лексики) та «певний текст» (вочевидь, тексто-стилістичні параметри) [341, с. 930]. Там-таки Є. Ф. Маланюк вказує на небезпеку втрати територіальних прикмет оригіналу, «спокусу транспозиції» (вислів Є. Ф. Маланюка) та «націоналізацію» твору.

Головний принцип підходу до перекладу за Є. Ф. Маланюком — «Переклад мусить бути еквівалентом твору» [342, с. 240]. Але «еквівалентність твору» — це складне поняття, оскільки включає й проблематику перевираження художньої будови, й проблеми функціонування твору в певній полісистемі, водночас полісистема має вплив на добір засобів перевираження. Є. Ф. Маланюк досліджував також взаємовідносини перекладу й ідеології. Тому він окреслює дві частково взаємопов’язані проблеми перекладу Шевченкової поезії — проблему перекладу взагалі та ставлення інтелігентної Росії до творчості Т. Г. Шевченка.

Постулат «ліричний вірш перекласти не можна» [342, с. 241] доводиться тим, що головне в ліриці — «фактично-несхопленна лірична пульсація, сказати б, невидима чуттєва електричність», тобто явища зі сфери суто почуттєвої. Поема полегшує переклад тим, що має сюжет, певну предметність, натомість лірика цілком «беззмістовна», вона — «більш від мелоса, ніж від логоса» [там само].

Лірика—божественна за походженням, і найбільше блюзнірство, якого може зазнати Шевченкова лірика, — це примітивізація й «націоналізація» [342, с. 242]. Найстрашніше, що тільки можна зробити з Т. Г. Шевченком, на думку Є. Ф. Маланюка,— це перетворити його на «русского народного поэта», що так активно пропагує більшість російських перекладачів. Складність тут не в мовних засобах, властивих окремим етапам розвитку поетики. Перекладачі копіюють словесну зовнішність, з-під якої «вулканічна» суть Т. Г. Шевченка ледве проглядає. «Мовляв, поет — «народній», отже, нема чого з ним «церемонитися», це ж не «заґранічний» — Ґете або Байрон чи принаймні Міцкевич, це ж «наш» такий собі «хохлацкій Кольцов»...» [342, с. 243]. Реальну загрозу Є. Ф. Маланюк вбачає в подальшому зведенні таланту Т. Г. Шевченка до народництва з балалайкою й простенькими куплетами. Вирішальну роль у цій справі відведено інтелігенції, але що говорити, коли в Москві 1926 р. київський фейлетоніст Л. Н. Войтоловський видав книгу з історії російської літератури, де Т. Г. Шевченко виступає як «певец народного горя» в одному розділі з російськими поетами О. В. Кольцовим та І. С. Нікітіним [342, с. 248].

Близька до тематики ідеології в перекладі й проблема цензури. Зокрема, О. Ф. Бурґгардт характеризує складні умови праці перекладачів і викриває цензурування перекладів у Радянській Україні як надійний засіб збереження антилюдяного режиму [59, с. 97-98].

Діяльність у царині перекладу релігійної літератури вплинула на розвиток теорії богословського перекладу. У праці «Методологія перекладу Святого Письма та богослужбових книг на українську мову» (1922/1927) І. І. Огієнко розглядає чимало питань, пов’язаних із перекладом релігійних книг, а саме: чи можна перекладати з церковнослов’янської мови без огляду на грецький оригінал; який слов’янський текст класти в основу для перекладу; особливості перекладу Старого Завіту, мовні й поетичні проблеми перекладу; термінологічні труднощі перекладу та ін. [394]. І. І. Огієнко також зробив короткий огляд світової й української історії перекладів Біблії, наголошуючи на великому позитивному впливі цих перекладів на розвиток національних мов [395], і висвітлив основні проблеми перекладу Біблії, пов’язані з неправильним тлумаченням [396]. На рівні статей-рецензій висвітлювалася проблематика переспівування «Пісні над Піснями» [89; 341; 397], Євангелія в українському перекладі І. І. Огієнка [107]8, Парастасу [236; 237], перекладів творів св. Василія Великого [316] та св. Томи Кемпійського [176]. О. Г. Барвінський подав розлогу розвідку про внесок П. О. Куліша та І. П. Пулюя в розвиток релігійного перекладу [29].

У розвитку історії перекладу найбільше місце посідає перекладознавче шевченкознавство. Аналіз перекладів творів Т. Г. Шевченка — це обов’язковий компонент кожної оглядової статті з історії українсько-іноземних літературних взаємин. Найвагомішим досягненням західноукраїнських істориків перекладу є 14-й та 15-й томи з Повного видання творів Т. Г. Шевченка (Львів, Варшава), які представляють переклади творів українського поета іноземними мовами. Найбільше уваги присвячено польським перекладам — весь 14-й том, де, крім перекладів, уміщено статтю П. І. Зайцева та бібліографію польських перекладів, яку уклали Б. С. Лепкий та П. І. Зайцев [560]. 15-й том містить розвідки І. Дубицького, Р. С. Смаль-Стоцького, Л. Ю. Луцева, П. І. Зайцева, О. О. Бонкала, а також понад десятьох іноземних учених, які намагалися дослідити всі доступні переклади з Т. Г. Шевченка й опрацювали близько 20 мов [561]. Аналогічним є видання «Шевченко і світ» аж 1989 р. [557].

8 Докладніше це питання вже вивчала С. Лісняк на матеріалі часопису «Рідна мова» [495, с. 80-87].

Окремо питанням рецепції творчості Т. Г. Шевченка у Франції присвятив свою працю Ілько Борщак (справжнє ім’я — Ілля Львович Баршак) [52]. Л. Ю. Луців опублікував кілька історико-біографічних статей про А. Харамбашича [330; 331], які містять відомості про переклади творів Т. Г. Шевченка хорватською мовою, їх аналіз та вплив Т. Г. Шевченка на самого А. Харамбашича.

На сторінках «Літературно-наукового вістника» опубліковано один зразок перекладознавчої бібліографії Т. Г. Шевченка — це огляд П. О. Богацького «Нове про Т. Шевченка: (Інформативний огляд 1924-1927)» [48]. Огляд є ще одним свідченням активного формування нової філологічної дисципліни — шевченкознавства, зокрема й перекладознавчого шевченкознавства.

Історію перекладу античної літератури українською мовою найкраще представляють статті Т. І. Пачовського «До питання про перші переклади Горація» [409], Є. М. Грицака «Горацій в українській літературі» (1936 р. — українською мовою, 1937 р. — скорочений варіант польською) [106; 579] та Є. Ю. Пеленського «Овідій в українській літературі» (1937 р. — польською мовою, 1943 р. — українською) [410; 587]. Т. І. Пачовський вивчає поширення творів Горація в Україні XVII-XVIII ст. та переклади Г. С. Сковороди. Є. М. Грицак подає історію перекладу творів Горація українською мовою впродовж XIX — першої третини XX ст., а також стисло розглядає літературу про нього й Горацієві впливи в українській літературі. Є. Ю. Пеленський намагається зібрати всі відомості про поширення й переклади творів Овідія в Україні від найдавніших часів до першої третини XX ст. Кілька рецензій, які з’явилися на частини «Енеїди» Верґілія в перекладі М. Й. Білика, стосувалися до питання філологічного — перш за все вірного, точного, але не завжди доступного — перекладу і відтворення античного стилю в перекладі загалом [30; 280].

Серед інших історико-перекладацьких робіт — статті про О. О. Потебню та його переклад Гомерової «Одіссеї» [423], перекладацьку діяльність П. І. Ніщинського [279], українські переклади Короледвірського рукопису [71] та ін.

Шекспірівська проблематика не була багатою, але дуже вагома — розвідка Я. А. Гординського «Кулішеві переклади драм Шекспіра» [97], де автор розглянув цілий ряд питань: ставлення П. О. Куліша до В. Шекспіра до 1882 р.; мова Кулішевих перекладів із В. Шекспіра у виданні 1882 р.; П. О. Куліш та англійські оригінали; історія видання Кулішевих перекладів; рецепція Кулішевих перекладів; думки І. Я. Франка про Кулішеві переклади; І. Я. Франко — видавець і редактор Кулішевих перекладів. Важливо, що дослідник зіставив Кулішеві рукописи з опублікованими перекладами й так дослідив правки І. Я. Франка, зокрема в перекладі трагедії В. Шекспіра «Гамлет».

У критиці перекладу активно працював М. І. Рудницький. Найбільше уваги присвячено іншомовним перекладам Шевченкових творів, де М. І. Рудницький розглядає причини, чому Т. Г. Шевченка мало перекладають іноземними мовами, загальні тенденції перекладу (перекладати поезію прозою), неперекладність Шевченкової поетики тощо [448; 452; 453; 454]. Критик відзначає, що дотеперішні переклади з Т. Г. Шевченка не можуть бути підготовкою для критичного ознайомлення великих літератур із нашим поетом. Головними перешкодами є мовні труднощі (образи з народного побуту, народної словесності та багато фактів з нашої історії, які не мають відповідних асоціацій для чужинця) та гармонія вірша (потрібно виробити особливий «шевченківський» стиль даної іноземної мови) [448]. Також треба враховувати різні прочитання творів Т. Г. Шевченка, які інакше відображаються в польських перекладах, які зробили українці й поляки [454]. Провідною думкою рецензій М. І. Рудницького є те, що «[ц]інуючи «Кобзаря» категоріями всесвітньої літератури не слід прирівнювати його з творами загального, понаднаціонального характеру; це є не дві різні величини, а дві різні якості» (виділення М. І. Рудницького. — Т. Ш.) [452, с. 5].

М. І. Рудницький прагнув єдиної української літературної мови на всіх українських землях. Звідси така пильна увага до мовних проблем перекладу. Рецензуючи український переклад «Пролегомени...» І. Канта, критик звертає увагу на потребу належного мововжитку в перекладі та проблему усталення філософської терміносистеми за вимогами української мови [451]. У рецензії на поему А. Міцкевича «Пан Тадеуш» в українському перекладі М. Т. Рильського, крім характеристики труднощів поетичного перекладу, М. І. Рудницький також розглядає, як сприймали цей переклад українські читачі в Галичині [450]9.

Не знаходимо статей, безпосередньо присвячених дидактиці перекладу, крім публікації В. К. Королева-Старого [273]. Одначе більшість із перекладознавчих розвідок можна застосувати як порадники з перекладу, особливо це стосується статей П. І. Зайцева та Б. С. Лепкого й рецензій М. І. Рудницького.

9 Тут наголошено на критичній діяльності М. І. Рудницького з погляду її оригінального внеску в загальний розвиток теорії перекладу на західноукраїнських землях зокрема та в розвиток української наукової школи в цілому. Докладніший аналіз загальнотеоретичної позиції М. І. Рудницького можна знайти у статті А. Р. Фурман [361, с. 386-392]. Важливо відзначити, що М. І. Рудницький — один із небагатьох дослідників, які залишилися після Другої світової війни в Галичині й розвивали українське перекладознавство надалі. Зрозуміло, що на свою діяльність 1920-30-х рр. він не посилався, зате зосередився ґрунтовніше на шекспірознавчих дослідженнях.

На запитання «чи оці дослідження становлять повноправну частину всеукраїнського перекладознавства?» належить відповісти — так. Для цього є три істотні причини. По-перше, дослідження східноукраїнських науковців були відомі в Західній Україні. Частина членів НТШ були також членами ВУАН і брали участь у їхніх публікаціях, напр. акад. М. С. Возняк [556, с. 205-220]. Щоправда, не знаходимо в західноукраїнських дослідників багатьох посилань на радянські видання, крім деяких рецензій на них [напр., 43]. Загалом, Бібліотека НТШ у Львові мала дуже добрий збір української книги, й усі основні наукові видання в ній зберігалися10. По-друге, вчені-емігранти зі східних теренів далі продовжували розвивати давнішу методологію. По-третє, спільна тематика (віршовий переклад загалом і Шевченкова поетика зокрема) і спільна традиція спрямовували дослідження більш-менш в одному напрямі. Отже, істотних різниць нема, є лише тематичні відмінності.

10 Тепер фонди Бібліотеки НТШ є частиною фондів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.