Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Поема про Беовульфа
Розділ II. Ранні форми середньовічної епіки

Історія рукопису

.. .Єдиному рукопису пощастило пережити закриття монастирів за часів Генріха VIII та знищення їхніх великих бібліотек; оскільки ім’я Лоуренса Ноуелла (Lawrence Nowell), вченого XVI ст., написано па одній з частин, саме йому могла належати честь врятування «Беовульфа». Рукопис є копією, написаною двома різними почерками; скільки ще існувало копій, чи наскільки близький до оригіналу саме цей варіант, ми, мабуть, ніколи не дізнаємося. Більше того, оскільки погана палітурка разом з пожежею 1731 року призвели з часом до серйозного пошкодження рукопису, деякі слова у тексті відомі лише з двох переписаних копій, зроблених у 1786-1787 рр. датським вченим Торкеліном (Thorkelin). Інші слова та рядки зникли ще до того, як Торкелін побачив рукопис, або їх просто бракує, або вони неповні; лакуни доводиться заповнювати за допомогою здогадок - а інколи ультрафіолетового просвічування.

(Бертон Раффель (Burton Raffel), перекладач поеми сучасною англійською мовою, Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. Р.ІХ).

Особливості створення поеми як зразка усної народної творчості

...Героїчний епос як жанр сформувався ще в усній традиції, і багато пам’ятників книжкового епосу зберегли сліди усної імпровізаторської техніки.

(Е.М. Мелетинський)

...Ось як і коли виникла пісня про Беовульфа, принаймні, в уяві її автора. Вже наступного ранку після здійснення героєм його першого подвигу серед святкуючих був співець, який «почав сплітати мережу слів про Беовульфову перемогу...» Радісні дани та переможці-геати слухали, і деякі з них слухали дуже уважно. Отже, ця нова мережа слів, що її сплітав старий воїн, залишилася у пам’яті якогось молодшого воїна, і він проспівав її, коли в свою чергу, зістарився, ще якомусь молодому воїну... аж доки нарешті ця мережа не досягла слуху людини, яка вміла писати. Таким чином, унікальний тисячолітній рукопис поеми, із слідами пожежі та плямами, який гордо демонструється в Британському музеї, позначає не перший, а один з останніх днів в історії переказу про Беовульфа... Кожна традиційна поема, [створена у такий спосіб], несе на собі безпомилкову печатку свого походження. Бо кожний поет-

...мав будувати свої твори за допомогою формул та тем... Вони є продуктом і необхідності, і мистецтва. Адже [митець] не зміг би легко складати розмірені вірші, не маючи під рукою готового епітету до часто вживаного іменника...У «Беовульфі» є багато формул - буквально тисячі - але більшість з них настільки прості та звичайні, що можна прослухати давньоанглійську поему багато разів, не помічаючи їх, тому, що вони не просто майстерно вплетені у текстуру поеми: вони самі і є цією текстурою...

Довші мотиви або описи -- подорожі, бенкети у палаці, обміни гречностями, якщо назвати лише декілька з тих, що повторюються в «Беовульфі», - так само були будівельним матеріалом для співця, як і формули.

(проф. Роберт Крід (Robert Creed), Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. P.128-132).

Наративні рівні поеми «Беовульф»

Достатньо один раз прочитати поему «Беовульф», щоб пересвідчитись у тому, що оповідь у ній розвивається паралельно на кількох нараційних рівнях: вона поєднує історичний матеріал, який включає реальні історичні події та реальних історичних осіб; казково-міфологічний матеріал, нашарування християнської ідеології та певний пласт античної епічної описовості, що імпліцитно відчувається в деяких сюжетних сценах.

Що стосується історичних персонажів, то з найбільшою легкістю ідентифікується геатський король Хігелак, дядько Беовульфа. Це є той самий Хохілайк, про якого Григорій Турський пише, що він загинув десь близько 520 року під час походу на Західну Фрізію, саме тоді, коли королем франків був Теодорік. В поемі опис цієї події з конкретними географічними деталями подається двопланово - як передбачення майбутньої трагедії геатського народу, яке висловлюється автором ще у першій частині, під час перебування Беовульфа у Данії (1202 вірш), і ретроспективно - як згадка Беовульфа, вже людини похилого віку, про події давно минулі (вірші 2354, 2910). Ми також знаходимо інформацію про Хігелака в старій норвезькій «Інглінга Сазі», де це ім’я подається як Хуглеікр.

Саксон Грамматик у своїй праці «Gesta Danorum» (бл. 1200р.) описує датський королівський двір і згадує короля Хротгара, його синів, його небожа Хротульфа. До цього ж можна додати ісландську сагу про Хротульфа, де його називають Хрольф Кракі. Ця сага дійшла до нас у редакції XIV сторіччя. Серед інших персонажів в тексті також згадуються такі історичні особи, як Ерманарік, ватажок ост-готів (IVCT.), Оффа, ватажок континентальних англів (V ст.), Меровінгська династія в особі її короля, а також шведський король Онела, який помер у 535 році.

Здійснюючи перехід з історичного рівня на епічний, ми одразу поринаємо у чарівний світ казково-міфологічних персонажів, оскільки постать благородного переможця дракона і вбивці водяної потвори має величезну кількість аналогів. Ми зустрічаємо подібних героїв у різних легендах та казках народів всього світу. Усі вони - «герої, більші за життя», що наближаються до богів чи напівбогів. Беовульф, Зігурд (Зігфрід) чи Персей, який бореться із гігантською змією, нагадують водночас і Аполлона у битві з Піфоном, і святого Георгія, який перемагає дракона, чи навіть Архангела Михаїла, зануреного у космічну битву зі Злом в образі Змія.. Хоча у поемі немає жодного натяку на те, що Беовульф - божественого походження, сама його функція в оповіді відповідає примітивним уявленням про богоподібність. І тому не дивно, що критика XIX сторіччя схилялась до міфологічного тлумачення сюжету. У цей період дуже поширеною була думка, що всі переможці драконів були відбиття- ми богів Сонця, які постійно борються проти сил Темряви і звільняють людину від жаху перед цими силами.

Зараз такий підхід вже не має прихильників. Натомість сюжет поеми розглядається у порівнянні з численними казками світового фольклору, що містять опис аналогічних ситуацій. Поглиблений аналіз цього матеріалу продемонстрував його спорідненість із великою кількістю легенд, які поєднуються мотивом «син ведмедя» і описують пригоди героя надприродного походження, з загальмованим розвитком у дитинстві (як і Беовульф - ч.ІІ., вірш 2183), наділеного надзвичайною силою і уславленого героїчним вчинком переслідування і вбивства чудовиська, що живе у нижчому, підземному царстві, де воно переховує вкрадену принцесу. Дуже часто біля входу у той підземний світ залишаються зрадливі помічники героя, що крадуть (тимчасово) у нього принцесу. У поемі «Беовульф» датчане ( але не геати) так саме залишають героя біля входу у підводну печеру, коли вони подумали, що він загинув. Найчастіше цей герой - найменший з братів. Саме він врятовує принцесу, а двоє старших викрадають (тимчасово) її у нього. У фольклорі можна знайти величезну кількість варіацій навколо цієї теми. В ірландському епосі існує ціла низка легенд, що наближаються до цього сюжету. Саме це дало підставу деяким дослідникам висловлювати думку, що цю поему було складено в Ірландії, а не у Скандинавії.

В ісландській літературі існує дві легенди про вбивство чудовиська, які подаються в історичному оточенні, подібному до історичного фону поеми «Беовульф».- Одна з них розповідає про героїчні вчинки Бозвара Бьярки, героя при дворі Датського короля Хрольфа Кракі. У поемі це Хротульф. Бьяркі - молодший із трьох синів, чий батько перетворюється на ведмедя. Бьяркі починає життя як боягуз, але пізніше перетворюється на справжнього героя. Як і Беовульф, він виходець із Геатландії, служить Хрольфу так само як і Беовульф Хротгару, визволяє королевський двір від жахливого чудовиська і тим самим завойовує дружбу і почесті. Такі паралелі надихнули деяких дослідників ідентифікувати Беовульфа з Бьяркі, хоча подібності надто загальні, щоб провести остаточну ідентифікацію. «Сага про Хрольфа», так само як і поема «Беовульф», відбиває спорідненість як із магічним світом казки, так і з героїчною традицією.

Особливої уваги заслуговує нашарування християнської ідеології в рамках сюжетної структури. Критики відмічають, що цей вплив дещо розмитий і не догматичний. Хоча Грендель і має Каїна за біблійного пращура (до речі, такий самий прийом ми знаходимо і у давньоірландських легендах) і хоча в цьому ж контексті згадується боротьба між Богом і Сатаною, все ж тут немає жодних посилань ані на Христа, ані на янголів, розп’яття, святих, реліквії, чи якісь інші атрибути християнської релігії. Водночас можна провести певну паралель між текстом поеми та працею Августина Аврслія «Про град Божий», оскільки і тут і там дуже різко засуджуються язичницькі культи. Прослідковується також певна спорідненість із «Коментарем до Генезису» Бєди Високошановного, оскільки сварка між Каїном і Авелем порівнюється тут із боротьбою між Злом і Добром. Але схожість з цими патристичними джерелами також є дещо поверховою, тому що в поемі ідея дуалістичної боро тьби відбита у такий спосіб, що її можна інтерпретувати дуже неоднозначно.

Просякнутість язичницького героїчного матеріалу новою ідеологією була результатом свідомих зусиль вдумливого автора, вихованого на нових доктринах, але текст поеми залишив неглибокий слід його роздумів над певними теологічними проблемами. Врешті решт, позитивним моментом стало те, що автор тільки злегка стилізував давній сюжет германської історії і фольклору, сильно не змінивши і не спотворивши його.

Вплив античної епічної опоні m є дуже відчутним у поемі на структурному рівні. Можна провести паралель між використанням деяких структурних компонентів у старій англійській поемі та в «Енеїді» Вергілія. По-перше, існує велика подібність між тим, як описує Еней свої пригоди Дидоні, та докладною доповіддю Беовульфа Хігелакові про свої подвиги у Данії після повернення до Геатландії. Це тим більше здається імітацією з боку англо-саксонського поета, що такий перелік зовсім не мотивований потребами моменту: Бео- вульф повторює те, про що читач вже знає, в той час, як Еней описує падіння Трої вперше. Сходження Беовульфа в чарівне озеро якоюсь мірою нагадує сходження Енея в Гадес, щасливе панування Беовульфа над геатами подібно до правління Енея в королівстві, яке він заснував у Італії. І, крім того, співпадають місії двох епічних героїв. Вергілій, який творив у добу розквіту Римської імперії, наслідує епічну модель «Іліади» та «Одиссеї» Гомера, щоб вшанувати імператора Августа, а з ним - і домінантний вплив Італії в античному світі. Із цією метою він використовує форму доімперського племінного епосу, в якому герої ідентифікуються з процвітанням невеличких племінних союзів. Автор Беовульфа, який і сам живе при такому племінному союзі, міг з легкістю спиратися на псевдоплемінну поему античності. Бсо- вульф - герой, відданий справі процвітання свого народу, так само як і Еней, намагається бути так само простим і безкорисливим героєм, що мало б нагадувати історичні риси правителя Августа.

(M.Schlauch. English Medieval literature. London, Oxford University Press, 1961 Ch. II, C.)

«БеовульФ» як історія

На початку XX ст. був поширений підхід до аналізу «Беовульфа» насамперед як до джерела історичних відомостей. В 1921 р., наприклад, було висловлено таку думку:

«Беовульф» являє собою картину цілої цивілізації, тих германських племен, які описує Тацит. Отже, головний інтерес поеми для нас полягає не лише в її літературних достоїнствах. «Беовульф» - це важливий історичний документ».

(проф. А.Стронг)

...Беовульф напевно ніколи не існував, проте його народ (геати) безумовно існував як могутнє та незалежне плем’я...у південній Швеції...

... Фрагмент історії VI ст., вплетений в поему - це епізод невдалого походу короля Хігелака на франків та його загибелі біля гирла Рейну (рядки 1202 -1207 та 2910 -2921 оригінального тексту поеми). Про ’’війну» Хігелака проти франків та фрізів розповідає історик франків Григорій Турський, який народився менш, ніж через одне покоління після цих подій. Свідчення Григорія підтверджують та дещо розширюють ще два пізніші франкські джерела. Сама ця «війна», ймовірно, відбувалася у третьому десятилітті VI ст. В будь-якому разі, поразка та загибель короля Хігелака є, таким чином, історичним фактом, причому таким, дату якого можна встановити з точністю до кількох років.

Через це певні вчені вважають деякі частини цієї інколи фантастичної поеми хронікою створення шведської нації. Коли народ Беовульфа був після його смерті підкорений його північними сусідами - шведами, за рахунок їхніх людських ресурсів та територій плем’я переможців збільшилося до розмірів могутнього королівства.

(проф. Роберт Крід (Robert Creed), Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. P.138-140)

Археологічні знахідки як докази побутової історичності поеми

(Йдеться про опис поховання Скільда Скевінга у кораблі на початку поеми)

...Розкопки в Сагтон Ху (Sutton Ноо) (Саффолк, Великобританія), ймовірно, королівського поховання у кораблі приблизно VII ст. н.е. показали, наскільки незначною була роль уяви в цьому описі ... Як і всі поети, цей також здатний на перебільшення... - проте не у дійсно важливій справі, якою безперечно, було для нього поховання короля. Навіть його слова про коштовні предмети, «привезені з різних кінців землі» виявилися аж ніскілечки не перебільшеними: серед поховального скарбу Саттон Ху є й велике срібне блюдо з печаткою візантійського імператора Анастасія...

(Бертон Раффель (Burton Raffel), Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. P.XVII).

... Пагорб, що приховував великий корабель та його дорогоцінний вантаж, був розкопаний влітку 1939 р.; ...пізніше скарби були виставлені для огляду в Британському музеї. Ці «стародавні скарби» залишалися у темряві могили протягом 1 300 років. Нікому достеменно не відомо, ким був воїн або король, з яким були поховані ці багатства. Поруч з його величезним скарбом не залишилося кісток або попелу. Проте там лежав його меч, його штандарт, прикрашений на кінці фігуркою оленя, та тупий, примітивно вирізьблений предмет, що міг бути його королівським скипетром. Лежали там і його гаманець, прикрашений витонченою та гарною філігранню, монети, які були в ньому, а також його майстерно зроблена велика золота пряжка. Був там і срібний посуд, привезений здалека - скарби, які не соромно було б охороняти дракону або покласти у королівське поховання...

(проф. Роберт Крід (Robert Creed), Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. P.136)

Вікінги. Залізна сокира, інкрустована сріблом, з Маммена (Данія)

«Беовульф» як поезія

...Якщо підійти до неї [поеми] як до археологічної реліквії, вона захоплює. Як лінгвістичний документ, вона є дивом, скарбницею відкриттів та суперечностей. Вона надає нам напрочуд важливі відомості про суспільне та політичне життя давніх англійців та про багато інших речей, щодо яких науковці воліли б мати набагато більше інформації. Але роль «Беовульфа» як великого твору поезії мас залишатися первинною; інші цілі, яким він слугує, важливі, але вторинні по відношенню до цього центрального факту суто літературних достоїнств.

(Бертон Раффель (Burton Raffel), перекладач поеми сучасною англійською мовою. Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. Р.Х)

Відомий англійський письменник Дж. Р. Р. ТТолкіен, автор трилогії «Володар кілець», був також професійним медієвістом. Заперечуючи сприйняття «Беовульфа» переважно як джерела історичної інформації, він наполягав на приматі художньої самоцінності твору, в якому, на його думку, універсально-символічна проблематика знаходить досконале естетичне втілення. Відповідаючи критикам поеми, які докоряли її автору за вибір у героїчну добу надто архаїчної теми (боротьба з чудовиськами, а не з представниками інших етносів), він обстоює своє розуміння центрального конфлікту твору: «людина. то протистоїть ворожому світу, та її неминуча поразка v Часі».

...Беовульф, таким чином, не є у точному сенсі слова героєм героїчної пісні. Він не страждає ані від суперечливих зобов’язань, ані від нещасного кохання. Він - людина, і це, як і для багатьох інших, само по собі достатньо трагічно. Те, що тон поеми такий піднесений, а тема така незначуща, не є прикрим випадком. Саме тема у своїй смертельній серйозності породжує урочистість тону... Думка, яка лежить у підгрунті, настільки смертельна та невідворотна, що люди, котрі знаходяться у колі світла, всередині обложеного палацу, занурені в роботу чи розмову, або не сміють зустрітися з нею віч- на-віч, або відсахуються від неї . Смерть приходить на свято...

...Автора поеми все ще турбує, насамперед, доля людини на землі, і він під новим кутом зору обробляє стародавню тему: то людина, кожна людина і вся люди, і всі їхні справи, мають померти. Це тема, якою не може нехтувати жоден християнин. Проте, вона не дістала б саме такого трактування, якби поганські часи не були ще такі близькі. Тінь їхнього відчаю, принаймні як настрій, як потужне відчуття жалю, все ще присутня тут. Цінність переможеної звитяги в цьому світі все ще глибоко відчувається. Оглядаючись назад у минуле, на історію королів та вояків старих традицій, поет бачить, що будь- яка слава (чи, як сказали б ми, «культура» або «цивілізація») закінчується ніччю. Розв’язання цієї трагедії не розглядається - воно не випливає з матеріалу. Фактично, перед нами поема, створена у важливий момент рівноваги та оглядання назад, у прірву, людиною, обізнаною у старих переказах, яка намагалася окинути загальним поглядом їх всі, усвідомлюючи їхню спільну трагедію неминучої руйнації, і водночас відчуваючи її більш поетично, оскільки сама вона вийшла з-під прямого тиску їхнього відчаю. Він міг спостерігати ззовні, але відчувати безпосередньо та зсередини, стару догму: відчай від події, разом з вірою у вартість приреченого опору. Він все ще розглядав велику часову трагедію, але не писав ще алегоричну проповідь у віршах. Грендель мешкає у видимому світі та живиться плоттю та кров’ю людською; він входить в їхні оселі через двері. Дракон викидає реальне полум’я і прагне золота, а не душ; його вбивають залізом у черево. Погребальне вогнище для Беовульфа робить Веланд, а залізний щит для захисту від дракона - його власні ковалі: це ще не броня праведності або щит віри для протистояння всім полум’яним язикам зла...

...Якщо подивитися на поему з такої точки зору, неважко зрозуміти загальну побудову твору... Безперечно, слід викинути з голови уявлення про те, що «Беовульф» - це оповідна поема, що в ній розповідається якась історія, причому послідовно... Перед нами насамперед збалансоване протиставлення начал та кінців. Попросту кажучи, це контрастне зображення двох моментів великого життя, підйому та занепаду; розробка стародавнього та надзвичайно зворушливого протиставлення молодості та старості, першого успіху та кінцевої смерті. Відповідно, вона поділяється на дві протиставлені одна одній частини, відмінні за змістом, манерою та довжиною...

...’’Беовульф» - не епічна поема, і навіть не розширена «пісня». Жодний термін, запозичений з грецької або будь- якої іншої літератури, повністю не підходить для визначення її жанру: а чому, власне. вони мають підходити? Але якщо ми все-таки повинні знайти термін, радше слід назвати її «елегією». Це героїчно-елегійна поема; і у певному сенсі всі її перші 3 136 рядків є прелюдією до погребальної пісні..., однієї з найбільш зворушливих з написаних будь-коли. Але для досягнення універсальної значущості, якої вона надає долі героя, ... просто необхідно, щоб його остаточним суперником був не якийсь шведський вояк або зрадливий друг, а дракон: істота, створена уявою саме для такої цілі...

...Саме тому, що головними ворогами в «Беовульфі» не є людські істоти, ця історія набуває більшої значущості... Вона [поема] прозирає у космічні глибини та відповідає думкам всіх про долю людського життя та поривань; вона стоїть серед дрібних сутичок ватажків, але над ними, і виходить за межі дат та історичних періодів, хоча вони й важливі. На початку, і в процесі розгортання, і особливо в кінці ми дивимося униз ніби з уявної висоти на людське помешкання в юдолі світу. Спалахує світло.. .і лунають звуки музики; але зовнішня темрява та її вороже породження постійно чекають у засідці, доки не згаснуть смолоскипи та не замовкнуть голоси. Гренделя розлючують звуки арфи...

(J.R.R.Tolkien, The Monsters and the Critics. L., Harper Collins, 1997. R5-49).

Особливості поетики твору

...Поема сповнена художньої вишуканості. Той, хто створив її, хоч це й був традиційний співець, не був наївним народним митцем або селянином-неуком. Він міг і не вміти читати, але він привчив себе запам’ятовувати те, що почув. Він навчив себе відчувати найважливіше у своїй історії та виявляти цю важливість за допомогою простих, але майстерних прийомів повторення та контрасту.

Він також навчився будувати образи через дію та діалог. Одним з його найбільших досягнень став образ самого героя...

Вся остання частина поеми - це насправді складна та чарівна елегія, що складається з багатьох менших елегій; це меланхолійний спомин про великі події, що залишилися у минулому.

(Проф. Роберт Крід (Robert Creed), Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. P.144)

...Форма алітераційного вірша існувала у германців ще до нашої ери. Найдавніші сліди цього вірша простежуються, як вважається, в алітеруючих іменах германських вождів того самого князівського роду, про які згадують римські автори (...). В давньогерманському віршуванні алітерацію - не випадкова прикраса чи засіб виразності, а основа вірша. Зустрічаючись лише у певних місцях двох сусідніх рядків, та лише у складах, що мають метричний наголос, алітерація пов’язує два сусідні рядки в єдине ціле, і водночас, виокремлюючи рядки, що мають метричний наголос, визначає ритм. Як сказано в одному давньоісландському пам’ятнику, алітерація так само скріплює рядки, як гвіздки скріплюють корабель, зроблений майстром. Алітераційний вірш не згладжує контрасти наголосу в словах, як силабо-тонічний вірш згладжує їх своєю метричною схемою, яка повторюється, а навпаки, посилює ці контрасти, стилізуючи мовлення у напрямі більшої емфази, більшої урочистості...

...Кенінг (ісл. «kenning» буквально - «визначення») - це заміна іменника звичайного мовлення двома іменниками, з яких другий визначає перший, тобто перифраз типу «кінь моря» (тобто корабель) або «син Одина» (тобто Тор). Основна властивість будь-якого... кенінга - це те, що його...не вигадували під час складання

того твору, де його було вжито, а брали готовим з традиції. Деякі з кенінгів, як от «син Одина», взагалі не «вигадані,» оскільки вони - не образний опис, а просто констатація загальновідомого факту... А в тих кенінгах, де, як у кенінгу «кінь моря», є метафора, вона, як правило, цілком трафаретна. Це видно насамперед з того, що кенінгами, які містили метафору, завжди описувалося лише те, про що найчастіше йшлося у поезії, а саме - конунг, вояк, битва, меч, корабель, золото, рідко щось інше, і образ, що містився у такому кенінгу, був завжди той самий: конунг описувався як «роздавач кілець» (тобто золота), вояк - як «дерево битви», битва - як «буря списів», «зустріч мечів», тощо, меч - як «палка битви» чи «змія крові», корабель - як «кінь моря», «олень моря» тощо, море - як «мешкання вугрів» тощо, золото - як «вогонь моря» ( як відомо з одного переказу, воно слугувало за освітлення на бенкеті у морського велетня Егіра) або «ліжко дракона» ( за іншим переказом, на ньому лежав дракон)...

(М.И. Стеблин-Каменский. Древнескандинавская литература. М., Высшая школа, 1979. С.34-35; 38-39).

Система цінностей в поемі

..Битва - це спосіб життя, необхідна функція найбільш достойних членів суспільства. Королі та вояки взагалі - це найвідоміші люди свого часу, президенти корпорацій, дослідники космосу, кінозірки. Це люди, про яких треба знати, яких треба наслідувати, але не сліпо, не лише тому, що вони мають успіх (адже остаточним результатом їхньої діяльності виступає смерть). А тому, що їхній шлях - вірний та істинний; у своїх словах, думках та вчинках вони є втіленням аигло-саксонського способу життя.

(Бертон Раффель (Burton Raffel), Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. P.XIV).

...«Беовульф» - це твір поета-християнина. В XIX ст., коли всі країни Європи шукали або навіть створювали для себе славне поганське минуле, було модно шкодувати про християнські елементи в поемі та звинувачувати в їхній присутності «втручання ченців»... Для цього було певне виправдання. Відомо, що ані справжні геати короля Хігелака у VI ст., ані сам вигаданий герой Беовульф не могли бути християнами. Християнство закріпилося у Швеції лише чотирма століттями пізніше. Отже, якщо поема зберегла - як здається ймовірним - певну правду про поразку геатів від рук шведів, тоді «християнський колорит» мав бути пізнішим додатком до раннього варіанту переказу про подвиги Беовульфа.

Звичайно, так воно й було. Проте він не був доданий якимсь ченцем-нахабою до щирої історії, розказаної або записаної добрим старим язичником-англосаксом у VII чи VIII ст.

...Це могло трапитися таким чином. Англо-саксонський співець почув необроблену пісню про боротьбу з чудовиськом та про міжусобні війни, та вирішив перетворити героя цих диких подвигів на

кращу людину. Як вже знав співець. Бог є джерелом всіх доброчинностей, і найшляхетніший подвиг - це наслідування Христа. Тож його шляхетний герой має по-своєму наслідувати Христа. Власне, саме це і робить Беовульф в поемі - бореться із злом.

(Проф. Роберт Крід, . Beowulf. N.Y., Scarborough, 1963. P.140-142)

Беовульф (із скороченнями)

-1-

Истинно! исстари

слово мы слышим

о доблести данов,

о конунгах датских,

чья слава в битвах

была добыта!

Первый — Скильд Скевинг,

войсководитель,

не раз отрывавший

вражьи дружины

от скамей бражных.

За все, что он выстрадал

в детстве, найденыш,

ему воздалось:

стал разрастаться

властный под небом

и, возвеличенный,

силой принудил

народы заморья

дорогой китов

дань доставить

достойному власти.

Добрый был конунг!

В недолгом времени

сын престола,

наследник родился,

посланный Богом

людям на радость

добыча походов.

груды сокровищ —

Я в жизни

не видывал ладьи,

оснащенной лучше,

чем эта, орудьями боя,

одеждами битвы —

мечами, колілугами:

все — самоцветы, оружие,

золото вместе

с властителем

будет скитаться

по воле течений.

В дорогу владыку

они наделили казной

не меньшей, чем те,

что когда-то в море

отправили

Скильда-младенца

в суденышке утлом.

Стяг златотканый

высоко над ложем

на мачте упрочив,

они поручили

челн теченьям:

сердца их печальны,

сумрачны души,

и нет человека

из воинов этих,

стоящих под небом,

живущих под крышей,

кто мог бы ответить,

к чьим берегам причалит плывущий.

Вікінги. Погребальний корабель з Усеберга (Норвегія)

-2-

Долго правил

твердыней данов

Беовульф датский,

народоводитель

Скильдинг, наследник

единодержца,

пока не сменил его

сын его, Хальфдан

славный, что властил

до самой смерти, —

и в старости Скильдинг

бойцом был отменным.

Родилось на землю

от Хальфдана четверо:

Херогар, Хродгар, Хальга

Добрый и дочь, которая,

слышал я, стала

подругой Онелы

в опочивальне,

супругой Скильвинга,

конунга шведского.

Хродгар возвысился

в битвах удачливый,

без споров ему

покорились сородичи,

выросло войско

из малой дружины

в силу великую.

Он же задумал

данов подвигнуть

на труд небывалый:

хоромы строить,

чертог для трапез,

какого люди вовек

не видывали;

там разделял бы

он со старыми,

с юными все,

чем богат был

по милости Божьей,—

только земля неделима

и войско едино.

Слышал я также,

по воле владыки

от дальних пределов

народы сходились

дворец возводить

и воздвигли хоромы

в срок урочный, а тот,

чье слово было законом,

нарек это чудо

Палатой Оленя,

именем Хеорот;

там золотые

дарил он кольца

всем пирующим.

Дом возвышался,

рогами увенчанный;

недолговечный,

он будет предан

пламени ярому в распре

меж старым тестем и зятем —

скоро нагрянули зло и убийство.

Тут разъярился

дух богомерзкий,

житель потомков,

который вседневно

слышал застольные

клики в чертогах:

там арфа пела

и голос ясный песносказителя,

что преданье повел

от начала, от миротворенья;

пел он о том,

как Создатель устроил сушу —

равнину, омытую морем,

о том, как Зиждитель

упрочил солнце и месяц на небе,

дабы светили всем земнородным,

и как Он украсил

зеленью земли,

и как наделил Он

жизнью тварей,

что дышут и движутся.

Счастливо жили дружинники

в зале, пока на беду

им туда не явилось

ада исчадие:

Гренделем звался

пришелец мрачный,

живший в болотах,

скрывавшийся в топях,

муж злосчастливый,

жалкий и страшный

выходец края,

в котором осели

все великаны

с начала времен,

с тех пор, как

Создатель род их проклял.

Не рад был Каин убийству

Авеля, братогубительству,

ибо Господь первоубийцу

навек отринул от рода

людского, пращура зла,

зачинателя семени эльфов,

драконов, чудищ подводных

и древних гигантов,

восставших на Бога,

за что и воздалось

им по делам их.

Ночью Грендель

вышел разведать,

сильна ли стража кольчужников

датских возле чертога,

и там, в покоях,

враг обнаружил дружину,

уснувшую после пиршества,—

не ждали спящие

ужасной участи,—

тогда, не

мешкая, грабитель грозный,

тать кровожорный

похитил тридцать мужей-воителей,

и, с громким хохотом

и корчась мерзостно,

вор в берлогу сволок добычу,

радуясь запаху мяса и крови.

Лишь на рассвете открылись

людям следы побоища

и сила Гренделя,—

был после пиршества

плач великий!

Скорбь огласила утро

стенаньями;

муж безупречный

сидел неутешен

горе страшное, слишком тяжкое! —

след проклятого гостя видев,

он оплакивал, конунг,

павших в неравной схватке.

Но не успели даны

опомниться: ночь наступила,

и враг ненасытный,

в грехе погрязший,

опять набег учинил

убийственный;

не раз случалось людям

в ту пору искать ночлега,

стелить постели вдали

от высокой дворцовой кровли,

ибо враг кровожаждущий

в этом доме бесчинствовал,

и, спасаясь от недруга,

уходили воины прочь

от места опасного;

он один одержал верх

над множеством и остался,

злокозненный, в доме конунга

беззаконным хозяином,

и надолго чертог обезлюдел.

Так двенадцать зим

вождь достойный,

друг Скильдингов,

скорби смертные

и бесчестье терпел

и печали неисчислимые.

И слагались в то время

по всей земле песни горестные,

но правдивые о том,

как Грендель войной

на Хродгара год за годом

злосердый ходит,

и нет предела

проклятой пагубе,

не ищет враг замирения

с данами, не прекращает

разбоя кровавого,

цену крови платить

и не думает,

мужа знатного даже

золотом у злодея не выкупить.

Так преследовал датских

ратников призрак дьявольский,

ждал юных в засадах

и старых воинов рвал на части,

из топей туманных являлся ночью,—

кто знает, откуда

приходят скитальцы,

причастные тайн

самой преисподней!—

и множил муки богоотверженец;

светлый Хеорот

стал пристанищем

полночной нечисти —

только места высокого,

освященного Богом,

не касался поганый,

не смел осквернять

трона кольцедарителя.

Такое Скильдингу

на долю выпало

горе долгое.

Сидели знатные,

судили мудрые,

в совете думали,

как бы вернее

людей избавить

от страшной участи;

молились идолам,

душегубителям,

и, воздавая им

жертвы обетные,

просили помощи

и подкрепления---

то суеверие,

обряд языческий,

то поклонение

владыке адскому!

Был им неведом

Судья Деяний,

Даритель Славы,

Правитель Неба,

не знали Бога,

не чтили Всевышнего.

Горе тому,

кто нсчестьем

и злобой душу ввергает

в гееннский огонь,--

не будет ему

послабления в муках!

Но благо тому,

кто по смерти предстанет

пред Богом

н вымолит

у Милосердного мир

«убежище в лоне Отца!

[Почувши про безчинства Гренделя, дружинник геатського короля Хігелака Беовульф з 14 воїнами відправляється на допомогу данам. Хротгар радісно зустрічає їх, але під час бенкету один з знатних данських дружинників, заздрісний Унферт намагається покепкувати з Беовульфа]

-9-

Тут Унферт, сын Эгглафа,

сидевший в стопах

у владыки Скильдингов,

начал прение (морепроходец,

пришелец Беовульф,

его раззадорил:

неужто в мире ему

соперник нашелся,

воин под небом славный,

его сильнейший),

и вот он начал:

«Не тот ли ты Беовульф,

с которым Брека

соревновался в умении плавать,

когда, кичась непочатой силой,

с морем спорили вы, бессмыслые,

жизнью рискуя?

Ни друг, ни недруг,

ни муж разумный

не мог отвратить вас от

дикой затеи соперничать в океане.

Пучин теченья сеча руками,

взмахами меряя море-дорогу,

вы плыли по волнам, по водам,

взбитым зимними ветрами, семеро суток.

Тебя пересилил пловец искусный,

тебя посрамил он: на утро восьмое,

брошенный бурей к норвежскому берегу,

он возвратился в свои владенья,

в земли Бродингов,

в дом наследный, где правит поныне,

на радость подданным,

казной и землями.

Клятву сдержал сын Бенстана —

был первым!

Вот почему я

предчую худшее

(хотя и вправду ты крепок

в битве, в честной сече),

коль скоро, с вечера

тут оставшись,

ты встретишь Гренделя!»

Ответил Беовульф,

сын Эггтеова:

«Не чересчур ли ты,

друг мой Унферт,

брагой упившись,

о подвигах Бреки

тут разболтался?

На самом же деле

никто из смертных со мной

не сравнился бы мощью на море,

выдержкой на океане.

Когда-то, поспорив,

мы вправду задумали,

жизнью рискуя

(а были оба еще недоростками!),

взапуски плавать в открытых водах.

Сказано — сделано:

кинулись в зыби,

клинки обнажив ради

защиты от хищных тварей,

там обитавших.

Сил недостало ему

тягаться со мной на быстринах,

но я не покинул его над бездной:

вместе держались

в опасных водах,

рядом плыли

пятеро суток,

покуда буря и сумрак ночи,

северный ветер,

снег и волны кипящих течений

не разлучили нас в ненастье.

Со дна морского нечисть восстала —

в пене ярились полчища чудищ.

Рубаха-кольчуга искусной вязки,

железной пряжи мне послужила,

шитая золотом, верной защитой,

когда морежитель,

стиснув когтистыми лапами тело,

вдруг потащил меня в глубь океана;

Судьбой хранимый, я изловчился,

— клинком ужалил зверя морского —

канул на дно обитатель хлябей.

-10-

Кишела нежить, грозя мне погибелью

в бурлящей бездне, но я поганых

мечом любимым учил, как должно!

Не посчастливилось злобной несыти

мной поживиться, плотью лакомой,

пищей пиршественной в глубоководье,

зато наутро в прибрежных

водах всплыли

распухшие туши животных,

клинком усыпленных,-

- и с этой поры стал безопасен

путь мореходный над теми безднами.

Божий светоч взошел с востока,

утихла буря,

и я увидел источенный

ветром скалистый берег —

Судьба от смерти того спасает,

кто сам бесстрашен!

Всего же девять

избил я чудищ и, право,

не знаю, под небом

ночным случались

ли встречи опасней этой, был ли

кто в море ближе к смерти,

а все же я выжил

в неравной схватке —

меня, усталого, но невредимого,

приливом вынесло, морским

течением к финским скалам.

Но я не слышал

подобных былей

о подвигах ратных,

тобой совершенных: ни ты, ни Брека —

в игре сражений не смели вы

оба железом кровавым творить,

как должно, дела достойные...

-12-

Из топей сутемных

по утесам туманным

Господом проклятый

шел Грендель искать поживы,

крушить и тратить жизни людские

в обширных чертогах;

туда поспешал он,

шагая под тучами,

пока не увидел дворца

златоверхого стен самоцветных,—

не раз наведывался незваный

к Хродгару, сроду

не знавший себе соперника,

не ждал и нынче,

найти противника,

дозор дружинный в ночных покоях.

(Шел ратобитец злосчастный к смерти.)

Едва он коснулся рукой

когтелапой затворов кованых —

упали двери, ворвался

пагубный в устье дома,

на пестроцветный

настил дворцовый ступил,

неистовый,

во тьме полыхали глаза,

как факелы,

огонь извергали его глазницы.

И там,в палатах, завидев

стольких героев-сородичей,

храбрых воителей,

спящих по лавам,

возликовал он;

думал, до утра душу каждого,

жизнь из плоти,

успеет вырвать,

коль скоро ему уготовано

в зале пышное пиршество.

(После той ночи

Судьба не попустит —

не будет он больше

мертвить земнородных!)

Зорко высматривал дружинни

к Хигелака повадки вражьи,

стерег недреманный жизнекрушителя:

чудище попусту не тратило времени!

-тут же воина из сонных выхватив,

разъяло ярое, хрустя костями,

плоть и остов и кровь живую

впивало, глотая теплое мясо;

мертвое тело с руками,

с ногами враз было съедено.

Враг приближался; над возлежащим

он руку простер, вспороть

намерясь когтистой лапой

грудь храбросердого, но тот,

проворный, привстав на локте,

кисть ему стиснул,

и понял грозный

пастырь напастей,

что на земле под

небесным сводом

еще не встречал

он руки человечьей

сильней и тверже;

душа содрогнулась,

и сердце упало,

но было поздно

бежать в берлогу,

в логово дьявола;

ни разу в жизни

с ним не бывало того,

что случилось в этом чертоге.

Помнил доблестный

воин Хигелака

вечернюю клятву:

восстал, угнетая руку вражью,—

хрустнули пальцы;

недруг отпрянул —

герой ни с места; уйти в болота,

зарыться в тину хотело чудище,

затем что чуяло,

как слабнет лапа

в железной хватке

рук богатырских,—

так обернулся бедой

убийце набег на Хеорот!

Гром в хоромах, радости

бражные вмиг датчанами,

слугами, воинами, были забыты;

в гневе сшибались борцы

распаленные: грохот в доме;

на редкость крепок,

на диво прочен был

зал для трапез,

не развалившийся во время боя,—

скобами железными

намертво схвачен внутри

и снаружи искусно построенный;

в кучу валились резные лавы,

скамьи бражные (об этом люди мне рассказали),

допрежде не знали мудрые

Скильдинги, что крутоверхий,

рогами увенчанный дом

дружинный не властна

разрушить рука человеческая —

это под силу лишь дымному пламени.

Громом грянули крики

и топот; жуть одолела

северных данов,

когда услыхали там,

за стенами,

стон и стенания богоотверженца —

песнь предсмертную,

вой побежденного,

вопль скорбящего

выходца адского.

Верх одерживал,

гнул противника

витязь незыблемый,

сильнейший из живших

в те дни под небом.

-13-

Причины не было

мужу-защитнику

щадить сыроядца,

пришельца миловать,

не мог он оставить

в живых поганого

людям на пагубу.

Спутники Беовульфа

мечами вращали,

тщась потягаться,

сразиться насмерть

за жизнь дружинного вождя,

воителя всеземнознатного:

в толпу стеснившись,

они обступили врага,

пытались, мечами тыча,

достать зломогучего,

о том не ведая,

что ни единым под небом

лезвием, искуснокованым

клинком каленым

сразить не можно его, заклятого,—

он от железных мечей,

от копий заговорен был,—

но этой ночью смерть свою

встретил он, злосчастливый,

и скоро мерзкая душа,

изыдя из тела, ввергнется

в объятия адские.

Враг нечестивый.

противный Богу,

предавший смерти

несметное множество

землерожденных,

теперь и сам он изведал смертную

немощь плоти, изнемогавший

в руках благостойкого

дружинника Хигелакова;

непримиримы они под небом.

Неисцелимая

в плече нечистого

кровоточащая

зияла язва —

сустав разъялся,

лопнули жилы;

стяжал в сражении

победу Беовульф,

а Грендель бегством

в нору болотную

унесся, гибнущий,

в берлогу смрадную

бежал, предчуя

смерть близкую;

земная жизнь его

уже кончилась.

И тотчас даны,

едва он скрылся,

возликовали: герой-пришелец

изгнал злосчастье

из дома Хродгара,

он,доброхрабрый,

избыл их беды;

битва умножила славу гаута,

слово чести, что дал он данам,

герой не нарушил;

спас их от гибели,

исправил участь людей,

не знавших удачи в стычках,

избавил скорбных от долгострадания,—

тому свидетельство люди увидели,

когда победитель под кровлей

дворцовой поднял высоко

плечо с предплечьем ---

острокогтистую лапу Гренделя.

[Серед загального святкування Хродгар та його дружина Вальхтеов щедро нагороджують переможця. Проте нещастя данів на цьому не скінчилися; метатися за сина до палацу приходить мати Гренделя - жено-чудовисько. Беовульф приймає рішення битися і з нею.]

-22-

Беовульф молвил,

потомок Эггтеова:

«Мудрый! не стоит печалиться! —

должно

мстить за друзей,

а не плакать бесплодно!

Каждого смертного

ждет кончина! —

пусть же, кто может,

вживе заслужит вечную славу!

Ибо для воина лучшая плата —

память достойная!

Встань же, державный!

Не время медлить!

Пойдем по следу, и матерь

Гренделя не сможет скрыться —

вот мое слово! —

ни на пустоши, ни в чащобе,

ни в пучине,— нет ей спасения!

Ты же нынче скорбящее сердце

скрепи надеждой,

ибо я знаю твое желанье!»

[Вистеживши потвору, Беовульф спускається за нею у темну безодню].

Завет измолвив,

не стал ждать ответа,

но прянул прямо

в бурлящие хляби вождь гаутский —

морские воды над ним сомкнулись.

Ко дну он канул (был переходу

дневному равен путь через бездну),

а там злобесная, вод владычица,

бурь хозяйка встретила, лютая,

героя, дерзнувшего проникнуть

сверху в ее пределы;

и, выпустив когти,

в охапку воина она схватила,

но был в кольчуге,

в наряде ратном неуязвим он —

не по зубам ей, кровавогубой,

сбруя железная, сеть нагрудника,—

и потащила пучин волчица кольцевладельца

в свой дом подводный,

и зря он пытался,

страха не знающий,

достать врагиню,

его влекущую, мечом ужалить;

морские чудища,

клыками лязгая, грызли железо.

Так в скором времени

он оказался в неведомом зале,

который кровлей был отмежеван

от вод прожорливых,

от бездн холодных, чертог обширный;

и там при свете огня,

в сиянье лучистого пламени

пред ним предстала

пучин волчица, женочудовище.

Тогда он с размаху,

сплеча обрушил железо тяжкое —

запело лезвие о голову

чудища погудку бранную,—

но тут же понял он,

что луч сражений

над ней не властен,

ее не ранит меч остролезвый,

он бесполезен здесь, в этой битве,

шлемодробитель, издревле

слывущий острейшим в сечах,

всесокрушающий —

впервые слава меча

лучистого тогда помрачилась!

Но тверд был духом и помнил

о славе вершитель подвигов,

родич Хигелака:

он прочь отбросил искуснокованый,

наземь кинул клинок свой бесценный,

и сам, разгневанный,

себе доверился, мощи рук своих.

(Так врукопашную должно

воителю идти, дабы славу

стяжать всевечную,

не заботясь о жизни!)

Не устрашился

гаутский витязь:

схватил за плечи

родитель Гренделя и,

гневом кипящий,

швырнул врагиню,

тварь смертоносную

метнул на землю;

она ж немедля ему ответила:

в него кровавыми впилась когтями —

и тут, уставший, он оступился,

муж могучий, он рухнул наземь.

Уже, пришельцу

на грудь усевшись,

она готовилась ножом

широким воздать за сына;

но были доспехом

покрыты прочным

плечи героя,

была кольчуга

ножу преградой,

и сгинул бы воин,

потомок Эггтеова,

вождь гаутский,

в водной пучине,

когда б не спасла

его сбруя ратная,

сеть боевая,

когда б Всевышний,

Правитель Славы,

его покинул;

но Бог справедливо судил —

и витязь воспрянул,

ратник сильный, как прежде.

Тогда он увидел

среди сокровищ

орудие славное,

меч победный,

во многих битвах

он был испытан, клинок —

наследие древних гигантов;

несоразмерный,

он был для смертного

излишне тяжек

в игре сражений,

но ухватился

герой за черен,

посланец Скильдинга,

страха не знающий,

сплеча ударил

и снес ей голову, —

шею рассекши,

разбив хребтину,

пронзило лезвие

плоть зломерзостную;

тварь издохла;

клинок окровавился;

герой возрадовался!

И тут победный меч

изнутри озарился светом —

так ранним утром

горит на тверди

свеча небесная.

Вдоль стен по залу

прошел воитель,

кипящий яростью

дружинник Хигелака,

держа оружие наизготове,—

тот меч герою

еще был нужен! —

воздать он задумал,

как должно, Гренделю

за то, что чудовищный

ходил еженощно войной

на данов и не единожды,

но многократно крал из

Хеорота родичей Хродгара,

спящих дружинников

губил без жалости —

пятнадцать сожрал

он мужей датских,

без счета прочих ему

досталось людей в поживу;

за те злодейства он поплатился! —

сыскал отмститель

труп Гренделя в зале,

плоть изувеченную,—

таким, спасаясь,

бежал враг из Хеорота,

с места схватки;

далеко отпрянула

мертвая туша,

когда от тулова

отъяло лезвие

огромную голову.

И тут меч, смоченный

в крови зломерзких,

клинок, как ледышка,

в руках стал таять —

то было чудо: железо плавилось,

подобно льдинам,

когда оковы зимы на море

крушит Создатель,

Судеб Владыка,

Повелитель Времени.

Из всех сокровищ

какие видел

гаутский воин

в подводном доме,

лишь вражью голову

да еще самоцветный

взял чудо-черен,

меча огарок

(истлила лезвие,

сожгла железо

кровь ядовитая

врагов человеческих)

и в путь обратный он,

невредимый чудищеборец,

пустился в пучинах;

и были чисты бурные воды...

[Після нових нагород та бенкетів Беовульф із своїми воїнами повертається до держави гаутів, де розповідає про події, що сталися, та щедро обдаровує короля Хігелака та королеву дарами, отриманими від данів]

Таковым оказался

сын Эггтеова,

в битвах доблестный,

в делах добродетельный:

он в медовых застольях

не губил друзей,

не имел на уме

злых намерений, —

воин, взысканный

промыслом Божьим

и под небом сильнейший

из сынов земли,

незлобив был

и кроток сердцем,

Прежде гауты

презирали его

и бесчестили,

и на пиршествах

обходил его вождь

дружинный своей

благосклонностью,

ибо слабым казался он

и беспомощным,

бесполезным в бою;

но теперь он за

прежнее получил

с лихвой воздаяние!

Конунг Хигелак

повелел внести

в зал дружинный

наследие Хределя

златоблещущее —

тот, единственный

из гаутских мечей,

наилучшее лезвие, —

и отдал клинок во владение

Беовульфу;

и отрезал ему семь

тысяч земли вместе с домом,

с чертогом престольным, -

сообща они правили,

сонаследники, и дружиной

и землями, но державой

владел только конунг,

законный владыка.

И случилось та

к по прошествии лет,

что и Хигелак сгинул, и Хардред

от меча погиб,—

под стеной щитов

пал наследник

дружиноводителя,

когда рать свою

вел в сражение

против воинства

жестоких Скильвингов,

сгинул в битве

племянник Херерика.

И воспринял тогда

власть державную конунг

Беовульф: пять десятков

зим мудр (Управил он

мирным краем и состарился.

В те поры дракон,

змей, исчадье тьмы,

там явился, хранитель

клада, скрытого

в неприступных горах

среди каменных круч,

где дорога

человеку заказана;

лишь однажды

к тем богатствам языческим

некий смертный

посмел проникнуть,

и покуда уставший

страж беспечно спал,

вор успел золоченую

чашу выкрасть,

умыкнуть из сокровищницы

драгоценный сосуд —

вот начало злосчастья,

вот причина

людских печалей!

[Розлютившись через викрадення дорогоцінної чаші, дракон починає спалювати поселення людей. Ніхто, крім вже старого Беовульфа та юного воїна Віглафа, не насмілюється стати на прю з драконом]

Слова последние,

клятву пред битвой

измолвил Беовульф:

«Немало я с молодости

сеч перевидел,

и ныне снова,

защитник народа,

ищу я встретиться

с жизнекрушителем,

свершу возмездье,

коль скоро выползет

червь из пещеры!»

Так он прощался с ратью

доспешной, державный

воин с верной дружиной:

«Я без оружия,

без меча остролезвого

пошел бы на недруга,

когда бы ведал

иное средство,

убив заклятого,

обет исполнить,

как то было с Гренделем;

пламя опасно,

и, чтобы укрыться

от ядовитого огнедыхания,

нужны мне доспехи

и щит железный.

Не уступлю

я пламевержителю

в битве ни шагу! —

и да свершится

суд справедливый

Судьбы-владычицы! —

не похвальба спасет,

но храбросердие

в борьбе с крылатым!

А вы дожидайтесь

вблизи кургана,

мужи доспешные того,

победного, из двух соперников,

кто упасется от раны смертельной;

не вам сражаться, но я —

единственный,

кому по силам

тягаться с гадом,

с поганым в битве

мериться мощью!

Возьму добычу,

богатства курганные,

либо гибель в удел

достанется вашему конунгу!»

Встал щитоносец в кольчуге,

в шлеме, воин гордый,

сил преисполненный

и добромужества,

путь свой направил

к серым утесам,—

трус отступил бы! —

но вождь, победивший

во многих схватках,

где рати враждебные

сшибались с грохотом,

шел, и вскоре увидел

в скалах жерло,

откуда потоком жарким

огонь изливался,

путь преграждая

в недра кургана:

никто не смог бы

пройти невредимым в глубь

подземелья, проникнуть

в пещеру сквозь

раскаленное дыханье змея.

Тогда разъярился

вождь ведеров:

вопль неистовый

из горла вырвался,

гневное слово громом

грянуло среди утесов;

и распалился ревнитель клада,

заслышав клич,—

не мольбу о мире,

но вызов на битву.

Сперва из пещеры

дыханье смрадное

червя курганного

взметнулось дымом —

скалы дрогнули.

Гаут державный,

щитом прикрывшись,

пред каменным устьем стоял,

покуда гад, извиваясь,

полз в потемках

к месту схватки;

и меч двуострый,

наследье древних,

сиял, подъятый,

в руках у конунга;

и оба сердца равно

кипели и страхом и ненавистью.

Держа наготове

свой щит спасительный,

стоял незыблемо

войсководитель в наряде ратном,

а змей тем временем,

свиваясь в кольца,

лез из пещеры

судьбе навстречу.

Казалось ратнику,

что щит, защитник души

и тела, не так надежен,

как то хотелось бы герою,

доль скоро впервые в жизни

Судьба не хранит его

в единоборстве,

в победной битве.

Тогда на недруга

воитель гаутский мечом

обрушился, искуснокованым

наследьем конунгов,

но вкось по кости

скользнуло железо,

клинок по черепу,

не так, как нацелился

высокородный; удар неловкий

лишь раззадорил холмозащнтника:

он пыхнул пламенем —

далеко хлынул пар ядовитый.

Правитель ведеров не мог п

охвастаться удачей в стычке:

не лучшим образом

ему служило лезвие славное.

Нелегкую долю избрал

достойнейший сын Эггтеова,

решившийся биться

с драконом насмерть,—

и суждено ему в край

далекий уйти,

покинув юдоль земную,

как и всякому смертному!

И снова, не медля,

сошлись противники;

но страж подземелья,

приободрившись,

приподнял голову,

и стал, полыхая

дыханьем смрадным,

огневержитель теснить героя;

и не нашлось под рукой

у конунга, как должно

в сражении, благородного воинства —

нов дальнюю рощу спаслась

дружина, рать укрылась.

Из них лишь единый

смутился в сердце —

ибо изменником стать

не может муж доброчестный!

-37-

сдохло чудище.

Так рано поутру

два ратника-родича

убили змея,—

да будут примером

они для воинов! —

но стал последним

тот бой победный,

работа ратная,

в жизни конунга:

набухли раны,

следы драконьих

клыков на шее,

горя, смердели,

и грудь покрылась

глубокими язвами —

яд змеиный въедался в тело.

Вождь мудромыслый

под серыми скалами

сел на камень вблизи

кургана, напротив жерла,

устья пещеры,

своды которой

на вековечпых столпах покоились.

Лицо владыки

и грудь водою

Дружинник добрый

Омыл из пригоршней...

[Сумуючи над тілом Бсовульфа, гаути чують від співця про свою наступну поразку у битві зі шведами та про загибель гаутської держави]

-43-

Костер погребальный

воздвигли ведеры,

мужи дружинные,

украсив ложе щитами,

кольчугами,

как завещал им дружиноводитель

еще при жизни,—

там возложили

на одр возвышенный

скорбные слуги старца-конунга;

и скоро на скалах

вскипело пламя,

ратью раздутое;

черный взметнулся

дым под небо;

стонам пожара

вторили плачи (ветра не было);

кости распались,

истлились мышцы,

сгорело сердце.

Герои-сородичи

горе оплакивали,

гибель конунга,

и некая старица

там причитала,

простоволосая выла

над Беовульфом,

плакала старая

и погребальную

песню пела о том,

что страшное

время близится —

смерть, грабежи

и битвы бесславные.

Дым от кострища

растаял в небе;

десять дней насыпали

гауты курган высокий

над прахом владыки,

бугор могильный,

заметный издали,

морескитальцам знак путеводный.

Ограду крепкую

вокруг могильника

они воздвигли,

из камня стены,

мужи искусные.

Захоронили в холме

сокровища, добычу битвы,

витые кольца,

и все, что было

в пещере драконьей, -

вернулось в землю

наследие древних,

и будет золото лежать

под спудом вовек,

как и прежде,

от смертных скрытое.

Вождю воздали

последнюю почесть

двенадцать всадников

высокородных,—

объехав стены

с обрядным пением,

они простились

с умершим конунгом,

восславив подвиги

и мощь державця

и мудромыслие,—

так подобает

людям, любившим

вождя при жизни,

хвалить, как прежде,

и чтить правителя,

когда он покинул юдоль земную!

Так поминали

гауты мертвого,

навек ушедшего ратеначальника,

провозглашая: среди владык земных

он был щедрейший,

любил народ свой и жаждал

славы всевековечной!

(Беовульф. Старшая Эдда. Песнь о Нибелунгах. // БВЛ. М., Худлит, 1975. - пер.В.Тихомиров. - С.27-181.)

Постмодерністське переосмислення сюжету про Беовульфа

Одним з поширених прийомів постмодерністської літератури другої половини XX ст. є гра з літературними фактами минулих епох, які у переосмисленому вигляді стають матеріалом для нових текстів. При цьому акцент часто робиться на руйнуванні традиційних ієрархічних систем та децентруванні загальноприйнятих цінностей. В ранньому романі відомого американського прозаїка (і водночас професора середньовічної літератури) Дж. Гарднера (1933-1982) «Грендель» (1971) події, відомі з англосаксонського епосу про Беовульфа, переповідаються від імені переможеного ним чудовиська Гренделя. Цей парадоксальний хід у сполученні з філософською насиченістю та неоднозначністю твору, що заперечує можливість єдиної інтерпретації, дозволив автору в оригінальний спосіб наголосити на складності людської природи та на проблемі співвідношення добра і зла в світі та в душі людини.

Ось так, згідно з романом, закінчилася перша і остання спроба Грснделя порозумітися з людьми.

... Потім роздалися звуки арфи. Натовп принишк.

Арфа зітхнула, і старий заспівав, ніжноголосий, як дитя. Він співав про створення світу на початку часів, розповідав про те, як найвеличніший з богів створив землю, чудово-яскраві доли та бурхливі моря і увінчав своє творіння, пустивши по небу сонце та місяць, котрі осяяли царства та дарували світло мешканцям землі, потім розквітчав луки, створивши трави та дерева, та вдихнув життя у кожну істоту, що населяє світ.

Арфа залунала більш урочисто. Співець розповів про стародавню ворожнечу між двома братами, ворожнечу, шо розколола весь світ на світло й темряву. І я - Грендель - був породженням темряви, промовив він наприкінці. Нащадком мерзенного племені, проклятого Богом.

Я повірив йому. Таку силу мала його арфа! З викривленим від страждання обличчям я стояв, утираючи кулаками сльози, які нестримним потоком текли по щоках, і через це мені довелося притиснути ліктем труп, який і був доказом того, що або ми обидва прокляті, або жоден з нас; що не було жодних братів, так само, як не було й Бога, що судив їх.

«Вуа-а-а!» - заревів я.

О яке перетворення! Навернення у віру!

Похитуючись, я вийшов з гущавини і з ношею на плечі попрямував до палацу, стогнучи: "Змилуйтеся! Мир!» Арфіст змовк, натовп заволав. (В них є свої версії щодо цього, проте все було саме так). П’яні чоловіки рвонулися до мене з бойовими сокирами. Я рухнув на коліна, вигукуючи: «Друг! Друг» Завивши, мов той собака, вони кинулися на мене. Я загородився мертвим тілом. Декілька списів проткнули його, а один зачіпив мене, трохи подряпавши лівий бік грудей, але через жагучий біль я зрозумів, що його змащено отрутою, і після першого потрясіння я усвідомив, що вони можуть вбити мене - і обов’язково вб’ють, якщо я надам їм таку можливість. Прикриваючись трупом, немов щитом, я розмітав їх, і від мого першого удару пазурами двоє впали, обливаючись кров’ю. Решта відступила. Я розчавив мертве тіло в своїх обіймах, жбурнув його в них, повернувся та пішов геть. Вони не стали мене переслідувати...

А ось зображення першого нападу Греиделя на данів в королівському палаці Георот:

...Трьома чи чотирма днями пізніше я вчинив перший набіг. Вони всі спали, коли я увірвався, висмикнув сімох з ліжок, розідрав їх та зжер до останнього шматочка. Я відчував дивне, неземне піднесення. Наче зробив неймовірне відкриття, так само приголомшуюче, як моє давнє відкриття залитого місячним сяйвом світу за димним озером. Я перетворився. Я став новим центром, зосередженням смислу в хаосі простору: одного разу Всесвіт стиснувся до розмірів дерева, де я чекав, спійманий у пастку та сповнений болю; тепер він вибухнув, волаючи від жаху, та розлетівся геть. Я сам став тією мамою, яку колись марно виглядав по скелях. Але це був лише натяк на моє призначення. Я знайшов себе, немов заново народився на світ. Раніш я висів у повітрі перед можливістю вибору: між холодною правдою, що її знав я, та зачаровуючим зворушливим ошуканством Співця; тепер це минуло. Я став Гренделем, Руйнівником Медових Палат, Жахом Королів!

І - як ніколи раніш - я був самотній.

Роман закінчується двобоєм Гренделя з Беовульфом, що призводить, як відомо за текстом поеми, до загибелі оповідача.

...Раптово зала стає білою, наче в неї вдарила блискавка. Я ошелешено дивлюся донизу. -Він відірвав мені руку! Видер з плеча! Там, де була рука, хлище кров. Я волаю, я ридаю, як дитя. Він розправляє свої сліпучі білі крилата видихає полум’я. Я мчусь до дверей й вибігаю з палацу. Я несусь мов вітер. Спотикаюся, падаю і знов підіймаюся. Я помру! Я завиваю. Ніч пломеніє крилатими людьми. Ні, ні! Думай! Раптом я знову пробуджуюся від кошмару. Морок. Я справді помру! Кожний камінь, кожне дерево, кожна сніжинка сповіщає про це з холодною об’єктивністю. Повсюди навколо мене холодні гострі тіні: чіткі, відокремлені, безпристрасні, немов мерці. Я розумію. «Мама! - зойкаю я. - мама, мама! Я вмираю!» Та її любов у минулому. Його шепотіння переслідує мене навіть у лісі, хоч я далеко втік від чужинця. «Це була випадковість! - кричу я назад через плече. Я триматимуся того, що вважаю за правду. - Сліпа, нерозумна, механічна. Проста логіка вибору». Я слабішаю від втрати крові. Тепер уже ніхто не переслідує мене. Я знов спотикаюся і єдиною рукою, що стає слабшою, хапаюся за величезне, вигнуте дубове коріння. Я дивлюся крізь зірки донизу у жахаючу темряву. Мені здається, я впізнаю місце, проте це неможливе. «Випадковість», - шепочу я. Зараз я впаду. Виглядає на те, що я хочу впасти, і, хоч борюся з цим бажанням, напружуючи всю свою волю, я заздалегідь знаю, що не зможу подолати. Збентежений, я стою, трусячись від жаху, в трьох футах від краю кошмарної скелі і виявляю - неймовірно, - що рухаюся до обриву. Я дивлюся униз, у бездонну чорноту, відчуваючи, як темна сила затягує мене, розливається в мені, наче океан, якийсь монстр всередині мене, глибоководне чудовисько, моторошний нічний цар ворушиться у своїй печері, повільно підштовхуючи мене до добровільного падіння у смерть.

Знову прояснення. Я весь у крові. Виявляю, що більше не відчуваю болю. Навкруги збираються тварини - мої старі вороги - подивитися, як я помру. Я посміхаюся їм, наче ягня, сподіваюсь, що це виглядає саме так. Серце грюкає від жаху. А що, як решта життя вийде з мене, як я видихну? Вони дивляться безглуздими байдужими очима, чорними як ніч та спокійними як прірва піді мною.

А чи не радість я, бува, відчуваю?

Вони дивляться й дивляться, злі, неймовірно дурні, радіють моєму краху.

- З бідним Гренделем трапився нещасний випадок, - шепочу я. - Таке може спіткати будь-кого.

(Дж.Гарднер, «Крушение Агатона. Грендель» Пер с англ. Н.Махлаюка, С.Слободянюка, С.-Пбг, Гуманитарное Агентство «Академический проект», 1994. С. 308-309; 328-329; 391-392).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.