Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Загальна характеристика
Розділ IIІ. Класичний середньовічний епос

Типологічні риси класичного епосу Середньовіччя

...Під час переходу до класичного героїчного епосу насамперед змінюється епічне тло: воно втрачає міфічні риси та набуває історичних, вірніше, квазіісторичних, оскільки суттєвою є зміна мови опису, а не правдиве зображення історичних об’єктів.

Формування державності врешті решт (не одразу, а коли ранні політичні утворення вже стали героїчним минулим) породжує цю нову мову опису в термінах історичних, етнічних, конкретно-географічних. Доба ранніх державних утворень та етнічно-політичної консолідації витискає та замінює образ «ранніх часів» міфічного першотворення; вона описується іноді як особливий героїчний час, як славетне національне минуле, взірець для наслідування нащадками. Елементи ідеалізації героїчної минувшини посилювалися в обстановці занепаду стародавніх державних центрів та іноземних навал. Квазіісторичне тло надає нового значення старим сюжетам, наприклад, боротьбі з чудовиськами, образи яких тепер зливаються з уявленням про іноплемінне, іновірське, вороже етнічне середовище. «Своє» плем’я деміфологізується набагато скоріше, аніж «чужі» племена. Герої зазвичай мають імена легендарно-історичних царів та полководців. Новий тип епічного мислення (а квазіісторизм і є специфічним для власне епічного мислення) відкриває шлях для широкого застосування епосом історичних переказів,

котрі раніш були здебільшого поза увагою героїчної епіки як такої. З історичними переказами, вочевидь, пов’язаний і образ великої історичної події, вміщеної до центру епічного тла.

Історизація епічного тла та безпосередня обробка історичних переказів та легенд, в тому числі, генеалогічних, - два боки формування класичної форми епосу, щільно пов’язані та взаємообумовлені. Проте, «історизм» епосу не виключає щонайширшого застосування до історичних персонажів та подій міфічних мірок, моделей та структур. Генеалогії, що їх використовує епос, у перших ланках зазвичай включають міфічних персонажів, найдавніші держави описуються як «ранній час» етнічної групи або національної культури, подеколи як міфічна «золота доба», історичні події часто збільшуються до космічних масштабів, численні історичні сюжети просто орієнтовані на міфічні зразки; хоча тло в цілому історизується, «божественний» далекий план не виключається повністю. Міфологічні моделі відпочатково визначають сюжетні схеми, а не вносяться потім через забування історичних фактів... В класичному епосі зникають чаклунські, шаманські риси ідеалізації героя, остаточно складається військова героїчна естетика, посилюється уславлення фізичної сили та хоробрості, формується героїчний характер, непокірливість котрого тепер вже призводить не до богоборчості, а до конфлікту з владою...

...Доти перехід від ранніх форм епосу до класичних аналізувався головно в плані синтезування архаїчного казково-міфологічного спадку з історичним переказом та формування героїчного характеру богатирів. Але є ще інші дуже важливі сторони: перехід від коротких пісень до розлогих епопей, перехід від усного епосу до книжкового, становлення класичного епічного стилю та відповідних прийомів оповіді.

...Романтична за своїми витоками теорія редакційного зводу (К. Лахман, К. Мюлленгоф, Г. Парис, Л. Готьє) розглядала великі епоси як механічний звід малих пісень, як «ланцюжок кантилен», що стали розділами великої книги, в найкращому випадку як об’єднання паралельних версій книжковим редактором (Вільманс, Тен- Брінк).

Якісний характер перетворення коротких пісень у велику епопею найвиразніше було розкрито в працях класика європейської германістики початку XX ст. Андреаса Хойслера. Хойслер показав, що пісні не епізодичні і не вкладаються в «розділи», оскільки вони завжди по-своєму вичерпують той або інший сюжет, доводячи його до розв’язання. Під час трансформації коротких пісень у великий епос відбувається не зведення пісень в єдину суму, а розростання, «розбухання» короткої сюжетно завершеної пісні (за рахунок збільшення кількості дійових осіб, сцен та епізодів, введення статичних описів обстановки та душевних станід), що супроводжується певними стилістичними змінами...

...Епос як жанр зародився та досяг повного розвитку в межах усного побутування, і книжковий епос виник спочатку як запис усного епосу, можливо самими оповідачами. Коли виникли письмові версії епосу, декламація речитативом стала здебільшого витискати спів з музичним супроводженням.

Головним спадком фольклору в епічних книжкових пам’ятниках, як показали М. Перрі та А. Лорд, є «формульність», тобто наявність численних словесних формул, які реалізують теми та мотиви, що повторюються, в жорстких межах метричної схеми. Вміщуючи певну групу слів або їх еквівалентів в ту саму метричну позицію, тобто користуючись знов і знов певними словесно-метричними позиціями (що, в свою чергу, залежать від тематичних), оповідач полегшує собі усну імпровізацію. Використання мовних формул сполучається з постійною імпровізацією...

...Епічний стиль в цілому сформувався в умовах усного побутування з його імпровізаційною технікою, зорієнтованою на тематичні та стилістичні кліше, на панування родового первия над індивідуальним, на широку повторюваність та варіюваність всіх елементів твору.

В епосах часто повторюються описи прибуття та прийняття гостей, бенкетів, вставань героїв зранку, одягання та озброєння, двобоїв, планів, зловісних прикмет та віщих снів, і ще багато іншого. Повторюваність виражається також в постійних епітетах, в яких особливо чітко виявляється першість родового над індивідуальним. Повторюються і самі дії (здебільшого тричі), найважливіші моменти часто виокремлюються та підкреслюються редуплікацією.

Епічний стиль, так яскраво представлений в класичних формах героїчного епосу, по суті, завершує естетичні та поетичні тенденції, притаманні раннім формам словесного мистецтва в цілому. Головним предметом зображення в усій оповідній літературі (усній та писемній) раннього періоду, з казками включно, є дія. Саме зображення дії в парадоксальний спосіб має вельми статичний характер, дії богатирів малюються як низка фіксованих станів, поетичних картин. Наприклад, смерть Роланда подається як низка паралельних кадрів-варіантів: Роланд розбиває свій меч, віддає янголу рукавичку, лягає обличчям на схід. В епосі торжествує статично-пластичний принцип. Відповідно власне сюжет, оповідь про дії доповнюється (на відміну від казки) не менш важливим планом статичних описів та церемоніальних діалогів. В епосі домінує закон хронологічної несумісності, тобто дія розвивається лінійно, і паралельні події зображуються як послідовні...

...Специфічна краса героїчного епосу виявляється в його особливій гармонійності, пов’язаній з відносно незрілими суспільними стосунками. Зокрема, співвідношення між індивідуально-героїчним та колективно-епічним елементами в епосі, де повнота виявлення особистої активності стає знаряддям виявлення народного, національного первня, глибоко зрозумів Гегель: «...справжня епічна поема відноситься по суті своїй до середнього часу, коли народ прокинувся вже від тяжкого сну, а дух окріпнув вже в самому собі настільки, щоб створювати свій особливий світ та почуватися в ньому як під рідною стелею. І, навпаки, все, що пізніше стає твердою релігійною догмою чи громадянським та моральним законом, залишається ще цілком живим умонастроєм, не відділеним від індивіда як такого...

(E. М. Мелетинский, «Введение в историческую поэтику эпоса и романа», М., 1986, С.80-98)

Критика теорії редакційного зводу Андреасом Хойслером

Основні положення теорії:

- Епос виникає в результаті додавання пісенних сюжетів.

- Об’єднання пісень здійснюється в основному механічно якимось «збирачем» або «систематизатором», який додає невелику кількість з’єднувальних строф власного творення.

- Манера викладення епосу в основному така ж сама, що й в піснях...

- Укладач епосу, зводячи окремі пісні докупи, здійснює зв’язок, що вже поставав перед очима поетів, які створили окремі пісні...

- Всі пісні були більш-менш несамостійні, мали епізодичний характер; жодна не викладала якийсь переказ повністю, і лише одна - остання - доводила переказ до кінця...

Цей погляд на межі сюжетів епічних пісень був поширений на всі твори германського епосу. Германський епос має циклічний характер - так стверджували прихильники цієї теорії: коли співець хотів скласти пісню, він обирав той або інший відрізок з циклу даного переказу для окремого, самостійного виконання. Пісні створювалися заздалегідь, як перлини для намиста, незалежно від того, чи це намисто створювалося у дійсності, чи лише в уяві поета та його слухачів...

Заперечення:

...Уважне вивчення германських середньовічних пісень оповідного характеру, як алітераційних, так і римованих, виявляє у переважній більшості випадків такі положення: пісня викладає не один якийсь

окремий епізод, а завершений сюжет. Епічний сюжет та зміст пісні збігаються... А це означає, що основним в германських героїчних епічних поемах, тим, що надає їм жанрової ознаки «епосу» є аж ніяк не сполучення двох чи трьох фабул... Отже, в чому тоді полягає основна відмінність між «піснею» та «епосом»? Насамперед, без сумніву, в манері оповіді. З одного боку - стиль стислий, сповнений натяків, такий, що рухається стрибками - «пісенна стислість». З другого боку - стиль спокійний, повільний, такий, що зупиняється на подробицях - «епічна розлогість»... Поруч з протиставленням: пісенна стислість - епічна розлогість - часто йдуть разом деякі інші протиставлення: усний чи писемний характер; пісенне виконання чи декламація. Проте ці межі не такі чіткі...

...Шлях від пісні до епосу веде через розбухання, через більш розлогий стиль. Згідно з теорією редакційного зводу, епос відноситься до пісні, як шерег людей до окремої людини або як алея дерев до окремого дерева. Якщо ж ми візьмемо епічні поеми та пісні у тому вигляді, як їх знає поетична традиція германців, то маємо сказати, що епос відноситься до пісні так, як доросла людина до ембріона, як гілчасте дерево до саджанця...Обидва пісенні сюжети, які містяться в епосі про Нібелунгів, оповідь про Брюнхільду та оповідь про бургундів, перетворилися під впливом більш багатого стилю лицарської поезії на пісні, все більші за розміром, вже не в 50 чи 80 строф, а в 150, потім в 300, і далі - можна уявно продовжити цю шкалу аж до 1200 строф, тобто до розмірів кожного з пісенних сюжетів нашого епосу. Але цей процес являє собою розбухання, а зовсім не додавання!

(А. Хойслер. Песнь и эпос в германских эпических приданиях. В кн.: Германский героический эпос и сказание о Нибелунгах, Изд-во худ. лит., М., 1960,с.297-333. Andreas Heusler. Lied und Eposin germanischer Sagendichtung, Dortmund, 1905/1955/).

Традиціоналістська та індивіауалістична теорії складання героїчного епосу

...Основне розходження між двома теоріями стосується історичності середньовічного епосу. Деякі науковці були схильні вбачати в переказах про Роланда, Сіда, інфантів Лари міфологічні елементи. Ця думка настільки невірна, що навіть не потребує спростування. У французькому та іспанському епосі розробляються лише історичні теми. Предметом суперечки може бути лише питання про походження цих епічних пам’ятників та про те, якою мірою вони історичні, інакше кажучи, чи відбивають вони прямо або опосередковано дійсні історичні події, які в них оспівуються.

Прихильники теорії традиціоналізму вважають, що будь-який епічний твір у своєму первісному вигляді ґрунтується на безпосередньому враженні від історичних подій. Воно закріплюється в поетичній формі в той час, коли ці події ще свіжі у пам’яті. Надалі ж, мірою передання поеми з покоління в покоління, її поетична оповідь все далі відступає від реальних історичних подій. Отже, в першій редакції епічної пісні завжди присутній значний історичний елемент, що грунтується на безпосередніх споминах про події, які відбулися.

Індивідуалістична теорія, навпаки, вважає, що епічні поеми зароджуються через кілька століть після того, як сталися події, які в них описуються. Творці епосу звертаються до подій історії подібно до сучасних авторів, які беруть теми для своїх творів з якоїсь хроніки або історичної праці. Таким чином, індивідуалістична теорія недооцінює історичний елемент в середньовічних епічних поемах, гадаючи, що він обмежений лише сухими відомостями про події далекого минулого, котрі поет почерпнув у хроніці, якомусь документі або усному переказі...

...Згідно з традиціоналістською концепцією, поява на світ середньовічних героїчних поем була спричинена прагненням зберегти пам’ять про дійсні події минулого та бажанням їх увічнити. Вельми давню вказівку на це ми знаходимо у французькому епосі. Індивідуалістична теорія не може нам пояснити, звідки жонглери XII століття черпали імена маловідомих історичних персонажів, що фігурують в їхніх поемах. Ми вже бачили, що документи, наявні в монастирських архівах, не дають можливості пояснити їхню появу. Але навіть якщо це було б можливе, навіщо стали б ченці та жонглери видобувати з архівного пилу ці забуті імена людей, які жили у X столітті, яких у XII столітті вже ніхто не пам’ятав і які нікого не обходили?..

... Якщо історичний роман є у певному сенсі продуктом історіографії, то середньовічна героїчна поема народжується як свого роду замінник ще не існуючої історіографії. Вона виникає в той час, коли розлогих оповідей у прозі ще не було, і про значні події широко повідомляли в піснях...

Наведені міркування спонукають нас сказати хоча б кілька слів про героїчну добу.

Прихильники індивідуалістичної теорії не беруть на себе труд пояснити, чому в історичних оповідях з XII по XV століття описуються важливі або незначні події VIII—X століть. Вони не пояснюють, яке повальне захоплення могло змусити стількох французьких поетів пізнього середньовіччя описувати саме раннє середньовіччя, а не події більш близькі. Прихильники теорії традиціоналізму гадають, що ці століття відносяться до героїчної доби, під час якої існували особливі умови, сприятливі для життя та розвитку епопей, де оспівувалися національні герої. Вони вважали також, що перекази цих далеких століть зберігали популярність в період пізнього середньовіччя.

Що ж це за доба, коли в народі народжуються та оспівуються в поемах герої? На початку XIX століття Вільгельм Грімм, вивчаючи романську епічну поезію, вважав, що епос з’являється в період, коли складається чи перетворюється національна самосвідомість народу. Карл Великий створив Францію, Сід вигнав з Іспанії арабів, і обидва вони породили національну поезію своїх народів. Потім в останній чверті XIX століття Піо Раіна сформулював іншу концепцію героїчної доби. Він гадав, що епос виникає лише в атмосфері варварства, але розвивається лише в період підйому культури, що йде за ним, коли варварство ще широко зберігається. Без середньовічного варварства не було б французького епосу, а про германський зберігся б лише неясний спогад. Ще пізніше, на початку XX століття, У. П. Кер, так само, як і X. М. Чедвік, вивчаючи грецький та германський епос, дійшов висновку, що героїчна доба - це насамперед доба первісної анархії, що не мала сильної політичної організації, яка обмежувала б потужні прояви індивідуума; це доба, що відкривала широкий простір для діяльності видатної особистості, чиє гордовите прагнення до слави та багатства придушує всі інші... Так, в залежності від того, на якому аспекті героїчного часу науковці концентрують свою увагу, вони характеризують його або як добу кризи, що підносить героя - засновника нації, або як стан варварства, що сприяє розквіту дикої рослини, або як епоху анархії, що висуває на перший план героя та обмежує вияви національного життя.

Ми ніколи не зможемо подолати суперечливість різних аспектів героїчної доби, які більш-менш вірно визначаються в залежності від конкретних обставин, якщо розглядатимемо епос перед усім як прояв анархічного варварства. Це далеко не так. Героїчний час - це певний період в історії культури, що його переживають народи, котрі, усвідомлюючи істотні особливості свого буття, прагнуть закарбувати в своїй літературі події свого теперішнього та минулого. Ми маємо розглядати епос як особливий літературний жанр, і, характеризуючи героїчну добу, в котру епос народжується, нам слід перш за все встановити її власне літературні відмінні риси. Героїчний час, як я вважаю, є добою в житті низки народів, які ще до того, як в них розвинулася історіографічна проза національною мовою, відчувають потребу закарбувати свою історію та передають її за допомогою єдиної наявної на той час літературної форми - поетичної форми народних пісень...

...Героїчна доба охоплює ті століття, коли в народа, який створив епопеї, ще живий звичай розповсюджувати в піснях відомості про сучасні події. Але поряд з сучасними подіями протягом цих століть оспівуються також діяння, пісні про які складалися у минулому, але які зберегли загальний інтерес. Відтак, епос - це літературний жанр, споріднений з історією. Романський епос - старший брат історіографії. Він зародився, коли історіографічних творів ще не існувало, або ж вони були писані латиною, мовою, незнайомою народу.

(Р. Менендес-Пидаль, Избранные произведения М., 1961. - С.135-143.)

Порівняльна характеристика французького та іспанського героїчного епосу

... Очевидно, що французькі середньовічні героїчні поеми справили величезний вплив на розвиток іспанських героїчних поем. Тому досвід у вивченні французького епосу постійно має братися до уваги під час вивчення епосу іспанського. Але на часі також визнання того, що іспанські епічні поеми, у свою чергу, можуть багато в чому допомогти кращому розумінню французького епосу.

Своєрідність іспанського епосу полягає в його винятковій прихильності до найдавніших поетичних форм, від яких інші романські літератури давно відмовилися. Це надає іспанському епосові особливого значення та дозволяє використовувати його як унікальний матеріал під час вивчення історичної еволюції жанру середньовічних героїчних поем...Порівняння метричної

форми іспанських поем з нерівноскладовою формою англо-нормандських та франко-італійських героїчних поем дозволяє дійти висновку, що французький епос також мав пережити первісний період, коли складалися вірші з нерівною кількістю складів.

Отримані результати стосуються не лише форми... 1934 року ми змогли в такий спосіб узагальнити результати низки тривалих досліджень: розвиток іспанського епосу відбувався незрівнянно повільніше французького, внаслідок чого в ньому збереглися епічні форми та пам’ятники набагато архаїчнішого типу. Тому саме па матеріалі іспанського епосу нам зручніше та легше вивчити витоки всього середньовічного героїчного епосу. Відтак, можна припустити, що свого часу, в сивій давнині, французький епос пройшов етапи, подібні до тих, які в Іспанії тягайся набагато довше. Я зміг висловити впевненість, що «раніш або пізніш наша література завдяки її глибокій архаїчності слугуватиме необхідним керівництвом для дослідження цих складних питань».

Історичне, або краще сказати, археологічне значення іспанської епічної поезії, що особливо явно зберігала вірність традиції, незмінно пов’язане з її виключною художньою дійовістю, на чому я наразі коротко зупинюся. Життя якоїсь теми у поетичній традиції, тобто її відтворення у письмовій або усній формі протягом низки поколінь або століть у колективі, об’єднаному національною спільністю, завжди потребує послідовних оновлень чи переробок, кожна з яких де в чому повторює стару редакцію, і при цьому її творець виявляє повагу до авторитету своїх попередників і водночас оновлює попередню редакцію, знаходячи в кожній новації творче задоволення. Творці кожної нової іспанської переробки незмінно зверталися до народу, до всієї нації. їхні особисті ідейні та естетичні вимоги завжди підпорядковувалися колективним, вони не призначали свої поеми лише для вузького кола знавців літератури. Іспанська епічна традиція проста, всеохоплююча та стійка. Не такою є традиція французького епосу, яка не настільки цілісна та більш короткочасна. Творці французького епосу нерідко прагнуть поставити свою творчу індивідуальність понад колективом, все більше орієнтуючись на смаки освіченої публіки.

Іспанський епос глибоко народний за своєю спрямованістю і не відчуває потреби в поетичних викрутасах. Текст кожної нової переробки епічної поеми відіграє для її слухачів набагато менш важливу роль, аніж сама її тема, що приваблює своїм загальнонаціональним значенням. Одна переробка легко змінює іншу, позаяк їхня віршована форма вельми проста: для неї характерні нерівноскладовий розмір та асонанси. Щоб поновити тему та надати її трактуванню безпосередньості, що відповідає смакам публіки, достатньо небагатьох змін та низки деталей в оповіді. Обсяг поем невеликий, він коливається між 500 та 5000 віршами, оскільки поема розрахована па те, щоб її співали або декламували перед натовпом слухачів. Творець переробки не прагне особистого визнання, не женеться за славою; він завжди залишається анонімним. Отже, варто лише з’явитися новій переробці епічної теми, як попередня редакція поеми зазвичай хутко забувається. Окремі тексти втрачаються, проте епічна тема, що розроблялася в них, продовжує жити, як і раніш, викликаючи зацікавлення слухачів.

Через особливу традиційність французького епосу, що тяжіє до вченого мистецтва, окремі переробки французьких поем, навпаки, несуть на собі більш явний відбиток особистості поета.

Не всі їх творці хочуть залишатися невідомими, отже, понад двадцять відсотків шансон-де-жест («Пісні про діяння»), що збереглися, повідомляють імена авторів. Творці переробок намагаються блиснути вишуканою поетичною технікою. Вони складають силабічні вірші різноманітних метричних форм, рима переважно точна. Оповідь розтягується на десять - двадцять тисяч або навіть ще більшу кількість віршованих рядків. Французькі поеми призначалися радше для читання у вузькому колі, аніж для пісенного виконання перед широкою аудиторією. їх творцям, що прагнули викликати захоплення своїм мистецтвом у людей, які розумілися на літературі, поталанило добитися того, щоб шанувальники мистецтва поціновували та зберігали їхні твори. Французькі середньовічні героїчні поеми звичайно перероблялися рідко через те, що кожна нова редакція вимагала напружених зусиль автора, оскільки віршована форма потребувала ретельної обробки, а обсяг поеми був великий. Внаслідок того, що матеріал часто не оновлюється, епічні теми затухають, епічні перекази припиняють жити в пам’яті народу.

Відмінність між традиційністю іспанського та французького епосу вельми істотна. Всі або майже всі записи творів іспанського епосу, що відносяться до най

давнішої героїчної доби, а також до періоду максимального розквіту цього жанру, були втрачені. Від періоду розквіту вціліли всього-на-всього п’ять безжально спотворених рукописів, у яких бракує багатьох сторінок; від одного з них збереглося лише два жалюгідні аркуші. Проте епічні теми творів, записи яких були втрачені, продовжували плідно розвиватися в усній традиції, аж доки не влилися до річища нового поетичного жанру ліро-епічних балад або романсів...

Всі твори французького епосу, що відносяться до раннього періоду його історії, коли він був позначений найвищою мірою рисами традиційності і його віршована форма була проста, були втрачені так само, як і рукописи іспанських героїчних поем того періоду. Проте від доби найвищого розквіту, коли французькі епічні поеми стали більш оброблені та вчені, їх, на противагу іспанським, збереглася значна кількість. До нас дійшло 400 рукописних текстів, причому деякі перебувають у чудовому стані, оскільки їх ретельно зберігали у шафах бібліотек та приватних помешканнях. Проте епічні теми, віддзеркалені в рукописах, не збереглися в усній традиції і не змогли справити вплив на ліро-епічні балади, які набули особливої популярності починаючи з XIV століття...

Отже, підіб’ємо підсумки. З кінця XII століття відкривається новий період в історії французького епосу; в нових переробках стали застосовувати точні рими, і поеми розрослися до багатьох тисяч віршів, призначених скоріш для читання, аніж для пісенного виконання. Створення таких поем вимагало великої праці, тому їхня кількість була невелика. Притаманні епічним поемам риси традиційності в процесі переробок поступово зменшуються та зникають. Через це шансон-де-жест не стали джерелом натхнення для творців балад або якогось іншого традиційного жанру.

Завдяки своїй традиційності, що збереглася як в героїчну добу, так і в період розквіту епосу, починаючи з XII століття, іспанський епос, рухаючись у своєму розвиткові шляхом, докорінно відмінним від французького, живе загальнонародним та національним життям. Творці нових редакцій поем такою мірою зневажають обробку форми, що продовжують уперто зберігати вірність нерівноскладовій метриці та винятково архаїчному асонансному віршу, від яких відмовилися в усіх інших поетичних жанрах, що існували на той час в іспанській літературі. Переробки епічних поем здебільшого поширювалися не в формі закріплених у рукописах постійних текстів, а у вигляді нашвидкуруч зроблених списків та в усному переданні. Тому збереглося так мало записів цих переробок. Однак вони пустили глибоке коріння у свідомості, а їхній епічний дух перебрався до інших жанрів, що мають велике національне значення.

В період розквіту, а точніш з кінця XIII століття іспанські епічні поеми стали насамперед переходити до «Загальних хронік» Іспанії, прозаїчного жанру, який на той час набув певною мірою традиційного характеру. Кожний список цих хронік, що дійшли до нас у сотнях рукописів, містить здійснену невідомою особою переробку епічного матеріалу, шо мав інтерес для хроніста. В своїй історіографічній праці хроністи звертали особливу увагу на зміни,

які привносилися до епічних поем. Поширеність хронік сприяла забуванню поем; літописці у прозі розповідали про події історії, про які раніше повідомляли хуглари, викладали події у хронологічній послідовності та завоювали поступово велике визнання публіки.

Далі, як ми казали, дух епопей переселився до романсів. Хоч перші романси, які співалися більш мелодійно та відрізнялися ліричною стислістю, також сприяли забуванню епічних поем, в них продовжували жити героїчні теми, вони широко представлені в романсах XVI та XVII століть. Деякі з цих тем й дотепер поширені в народних піснях іспанців, португальців, латиноамериканців та евреїв-сефардів.

Якщо народи інших країн під впливом ідей ренесансу швидко й рішуче втратили всілякий інтерес до свого середньовічного минулого, то в Іспанії завдяки довготривалій та потужній привабливій силі романсів віяння Ренесансу не призвели до забуття епічних героїв. У другій половині XVI та протягом всього XVII століття давні героїчні теми переходили з романсів до драматургії. Інсценуванням романсів займалися як невідомі драматурги, так і найвидатніші національні поети. Далі ці теми знов ожили в неокласицистичних, а пізніше романтичних п’єсах, а також, хоч і меншою мірою, в драматургії нового часу...

...Іспанський епос, який завжди був менш продуктивний [ніж французький], і в якому ніколи не виявлявся інтерес до удосконалення форми, ретельно оберігав колективні первні, що визначили його життєву стійкість. Він завжди розвивався в атмосфері архаїчних уявлень, в яких зародився,

і відтак тепер мас для нас особливе історичне значення як джерело для вивчення походження, характеру та еволюції всієї середньовічної героїчної поезії. Крім того, він має неповторну естетичну вартість. Давня традиційність, яка відіграла важливу роль у формуванні та закріпленні національної самосвідомості, довгий час зберігала силу та свіжість і навіть пережила літературний жанр, в надрах котрого вона виникла. Ця традиційність послідовно переходила у нові жанри, набираючи аж до нашого часу нових форм, зберігаючи стародавній дух героїчного епосу; в жодній іншій літературі немає епічної поезії, що за своїм традиційним характером дорівнювала б іспанській. Традиційність іспанського епосу - це дійсно поетичне диво Іспанії.

(Р. Менендес-Підаль, Избранные произведения М., 1961. - С.144-149).







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.