Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Вступ. Західноєвропейське середньовіччя як культурна епоха: загальнокультурний та літературний аспекти

КОЛИ МИ чуємо слова «Середні віки», перед очима постають картини, що вражають своїм розмаїттям, — від палаючого Риму до гордовитих варязьких кораблів, від націлених у небо готичних соборів до багать інквізиції. І населяють цю добу в нашій уяві так само різні персонажі — безстрашні лицарі та побожні ченці, тиранічні, або, навпаки, слабкі королі та працьовиті селяни, багатії-купці та безтурботні студенти-школярі, піднесені менестрелі та насмішкуваті гістріони, чарівні володарки замків та потворні жебраки... Отже, перше, що слід зауважити про цю добу, — вона (втім, як і будь-який інший період у поступі людської культури) багатоманітна й неоднозначна, незводима до єдиного спільного знаменника. Ця неоднорідність присутня як в діахронічній, так і в синхронічній перспективах. З одного боку, вона пов’язана з чималою часовою тривалістю Середньовіччя — адже його межі розтягайся приблизно на тисячоліття, — з другого ж — із строкатістю суспільної фактури на будь-якому окремому відрізку цього періоду. Уявіть собі: якогось вишуканого ерудита XV ст. відділяє від його предка-варвара, котрий жив у V ст., майже вдвічі більша часова відстань, ніж та, що пролягла між ним та нашим з вами часом! Таким чином, говорячи про певні типологічні риси середньовічної культури, матимемо на увазі, що йдеться про певне спрощення і узагальнення набагато складніших явищ.

Бачення Середніх віків наступними періодами так само неоднозначне і виявляє свою динаміку у часі. Якщо для Відродження та раннього Просвітництва, яке виростало з цього, Середньовіччя було «темним», «похмурим», «невігласним» у порівнянні із сліпучою ясністю античності, то романтики відкрили в ньому прояви народної душі та поезії. З точки ж зору позитивістського мислення, яке, починаючи з середини XIX ст., претендувало на чільне місце в європейському менталітеті і яке поставило на місце Бога науковий прогрес, Середні віки, ясна річ, виглядали як жалюгідний регрес в історії людства. На сучасному етапі, коли позитивістські ідеї не викликають більше колишнього захвату, спостерігається посилений, хоча також різпоспрямовапий, інтерес до цього періоду. Щоб продемонструвати амплітуду оцінок, наведу лише два приклади. Ось як характеризує Середньовіччя письменник російського зарубіжжя Марк Алданов:

«Потім все рухнуло. Пішли процеси чаклунів, багаття, інкуби та суккуби, сім диявольських мистецтв, демонологія...сорок видів чорної магії, чарівна трава Андромеда, камінь Геліотроп, що змінює світло сонця, Malleus Maleficarum [‘‘Молот відьом" - відомий трактат проти відьм — Н.В.] найбільшого авторитету доби Шпренгера, який так само ретельно викривав та виводив відьом, як Ленін виводив та викривав капіталістів. Була, звичайно, своя середньовічна культура. Її тепер модно переоцінювати, але ця мода мине... Факти залишаються. Історія пішла назад».

З цим, хоч і визнаючи у наведених звинуваченнях частку істини, ніби прямо полемізує видатний французький письменник Анатоль Франс, чиї слова, щоправда, написані раніше:

"Проте, не лише погане було в ту добу ...було й багато іншого. Були люди, що коїли, зазвичай, багато лиха, — бо неможливо жити, не завдаючи лиха іншим, — але вони творили ще більше добра, позаяк саме вони підготували той кращий світ, благами якого ми тепер користуємося. Вони багато страждали, вони багато любили. У найскладніших умовах постійних навал та змішування племен вони започаткували новий устрій людської спільноти, доклавши до цього стільки праці та зусиль, що ми дивуємося їм ще й сьогодні... Коли я пишу ці рядки, в моїй уяві постають тисячі яскравих та різноманітних картин з життя наших предків. О серед них такі, що спричиняють жах, але є й приємні картини. Ось мурують собор найвправніші майстри, які не залишили нам навіть своїх імен. Он ченці, подібні до давніх мудреців, бо вони проводять життя за книгою... Он богослови, що продираються крізь усі виверти схоластики у пошуках високого ідеалу; ось король з його лицарями, яких веде проста пастушка. Всюди бачу я святиню праці та любові, бачу вулик, повний бджіл та меду... »

За словами відомого дослідника цієї доби А. Гуревича, нині відбуваються спроби виправити «несправедливість історичної пам’яті» щодо неї, відчути її самостійну історіїко-культурну цінність. А для цього, у свою чергу, необхідно володіти «мовою» тодішньої культури. Мається на увазі не тільки (і не стільки) «мова» у лінгвістичному розумінні слова. Цей світ настільки далекий від нас, що потребує «перекладу» на сучасні поняття і категорії. Нам сьогодні не достатньо просто прочитати твори, написані в ті далекі часи, — щоб їх зрозуміти, потрібно мати уявлення про те, як сприймали світ їхні творці та споживачі, у що вони вірили, чого боялися, - тобто створити модель їхньої «картини світу» та зробити спробу «увійти» в неї. Звичайно, повністю це навряд чи вдасться, оскільки кожна людина належить часові, в якому народилася. Але якщо ми хочемо, щоб своєрідний і яскравий світ середньовічної культури все ж таки, хоча б частково, відчинив перед нами свої двері, мусимо зробити крок йому назустріч.

Отже, Середньовіччям називають період в історії та культурі Європи приблизно між V та XV століттями нашої ери. Традиційно його поділяють на два етапи:

    раннє Середньовіччя(V-X ст.), інколи йменоване «темними століттями» через брак історичних відомостей;

    зріле Середньовіччя(X-XV ст.), останні століття которого називають ще «пізнім», а в деяких країнах на цей відтинок часу припадає вже доба перед-(прото)-Ренесансу, або й самого Ренесансу.

Нова середньовічна культура зародилася на руїнах римської імперії, підточеної зсередини фатальними суперечностями та остаточно зруйнованої племенами так званих «варварів» (готів, аланів, сарматів тощо), які, підштовхуючи одне одного, хвилями рухалися з півночі та сходу Європи на південь та захід. Ці навали визначили обличчя сучасної Європи. Назви племен викарбувалися в топонімах на її карті - Англія (від германського племені англів), Франція (від франків), провінція Іспанії Андалузія (від племені вандалів), Ломбардія в Італії (від назви «лангобарди») тощо. Хоч обидві цивілізації (занепадаюча римська та молода варварська) рухалися назустріч одна одній, їхня «зустріч» аж ніяк не була мирною. Перші століття після краху Риму, «прелюдія до історії середньовічного заходу», як називає цей період знаний французький науковець Ж. Ле Гофф, були позначені війнами, голодом, епідеміями, які й надалі залишаться «зловісними протагоністами» історії. Ось свідчення очевидця:

«На Іспанію накинулися варвари; з не меншою люттю навалилися інфекційні хвороби; майно і припаси в містах захоплені збирачами податків, а решту розграбувала солдатня. Голод лютує такий жорстокий, що люди їдять людей. Матері ріжуть дітей, варять і живляться їхньою плоттю. Дикі тварини, що звикли до людського м’яса, накидаються навіть на живих та сповнених сил. Війна, голод, хвороби і тварини, як чотири бичі, несамовито панують у всьому світі, і справджуються пророцтва Господа нашого та пророків його»

(Єпископ Ідацій)

Зміна римського світу па середньовічний відбувалася через серію рухів варварських племен, що увійшла до історії як доба «великого переселення народів» (IV—VI ст). До головних її подій можна віднести остаточне падіння Риму під натиском вестготів на чолі з Аларихом (410 р.), завоювання вандалами північної Африки та Іспанії, переселення англів, саксів та ютів до Британії (V ст.), пришестя франків під проводом Хлодвіга на територію Галлії, становлення королівства остготів на чолі з «романізованим варваром» Теодорихом в Італії. Справжнім «бичем божим» став для всіх тодішніх мешканців Європи Аттіла — ватажок гуннів, який, об’єднавши монгольські племена, у 430-40 рр. переможною ходою перетнув значну частину континенту, залишаючи по собі смерть та жах. Ось як описує гуннів пізньоантичний історик Амміан Марцеллін:

«Їхня дикість більша за все, що можна уявити; за допомогою заліза вони наносять па щоки новонароджених глибокі шрами, щоб у зародку знищити волосяний покров, тому, навіть старіючи, вони залишаються безбородими і потворними, як євнухи. Мають присадкувату статуру, сильні руки й ноги, широкі потилиці; а шириною своїх плечей вони спричиняють жах. їх можна скоріш прийняти за двоногих тварин...Гупни не варять собі їжу, вони живляться лише корінням диких рослин й сирим м’ясом будь-яких тварин...Вони не потребують даху над головою, і в них немає осель, так само, як і поховань... Тіло вони вкривають полотном або зшитими шкірками польових мишей; вони не знають відмінності між домашнім та святковим вбранням, і раз нап'явши свій тьмяний одяг, не знімають його, аж доки він не розвалиться від ветхості...Вони здаються гвїздками, прибитими до своїх коней, бо їдять, і п’ють, не сходячи з них на землю, навіть сплять, схилившись до худих ший своїх коней ».

Напівлегендарні події цієї доби — загибель короля бургундів Гундихарія від рук гуннів (436) та смерть самого Аттіли (453), що, за легендою, спіткала його на ложі полонянки, германки Ільдіко (Хільди), набагато пізніше будуть відбиті в германському героїчному епосі «Пісня про Нібелунгів’’. Таким чином, на початок VI століття Захід виявився поділеним між низкою германських племен, які перебували на вищій стадії родо-племінного устрою. Наступні п’ять століть у розвитку Західної Європи позначені поступовим переходом до феодальних стосунків, які у більшості народів цього регіону встановляться у X ст.

Феодалізм можна визначити як систему особистих зв’язків, що ієрархічно об’єднували членів вищого шару суспільства. їхнім реальним підгрунтям були бенефіції, насамперед, земельні ділянки, якими сеньйор жалував васала в обмін на службу та клятву вірності. Саме вірність стає в зрілому середньовічному соціумі найвищою чеснотою. Її закріплював васальний договір, згідно з яким васал зобов’язувався надавати сеньйору consilium et auxilium (пораду й допомогу), а той, у свою чергу, брав на себе певні зобов’язання щодо захисту та підтримки свого васала. Отже, насамперед йдеться про систему землеволодіння та землекористування, побудовану за вертикальним (ієрархічним) принципом; життя міста, навпаки, конструювалося навколо горизонтальної (егалітарної) осі, згідно з якою члени цехових гільдій користувалися рівними правами. Х-ХІІ століття принесли вершинні здобутки середньовічної культури в двох головних її іпостасях: лицарської культури замку та народної культури міста. До замків, а потім і до міст переходить від монастирів першість у духовному житті, насамперед в освіті, архітектурі, а також у письменстві. Йде процес формування національних держав на великих територіях, який в основному завершиться лише через кілька століть, вже після Відродження. Наприкінці середньовічної епохи феодально-християнська культура переживає глибоку кризу: через зростання ролі грошей хитаються підвалини феодального світу, що супроводжується іншими кризовими явищами. В надрах Середньовіччя визріває нова доба —Відродження, яка, на перший погляд, знаменує собою різкий розрив з попередніми світоглядними категоріями, але при уважнішому розгляді виявляє свою глибинну спорідненість з ними.

Повертаючись до початку Середньовіччя, зазначимо, що його культура формується з елементів трьох основних струменів, які сполучаються в різних пропорціях в залежності від часу та місця:

- культурних здобутків античного світу

- християнства (що виникло, як відомо, в надрах того ж античного світу)

- переважно усної культури варварських племен.

Таким чином, новий світ утворюється шляхом поступового злиття римського та варварського світів, причому «життя» кожного з цих пластів у синтезуючій середньовічній культурі вирізняється певними особливостями. Поетично характеризує цей процес М.В.Гоголь:

Час її [середньовічної історії] вважали надто варварським, надто невіглас- ним, і саме через це він і справді зробився для нас темним, розкритим не повністю, поціненим не за справедливістю, представленим не в геніальній величі. Невігласним можна назвати хіба що початок, але цей невігласний час вже містить в собі те, що має породити в нас надзвичайну цікавість. Самий процес злиття двох життів, стародавнього світу та нового, ця різка суперечність їхніх образів та властивостей, ці одряхлілі, вмираючі стихії старого світу, які тягнуться новим простором, немов ріки, що втекли у море, але довго ще не зливають свої прісні води -з солоними хвилями».

Культурні впливи античності. На відміну від майбутньої позиції діячів Відродження, які намагатимуться, мірою свого розуміння, відродити загальний дух античності, Середньовіччя має справу з матеріальними та духовними уламками античної культури, що воно їх використовує як будівельний матеріал для власних побудов. Адже ґрунтований на християнській вірі світогляд вимагав обережного підходу до «язичницьких» скарбів духу, хоча б вони й сприймалися як вартісні. З другого боку, у перших ідеологів середньовічної культури не було під руками іншої «сировини». Ранні отці церкви, зокрема, Св.Августин (IV-VCT.), заклали підмурівок середньовічної традиції - не лише брати з античного спадку те, що відповідало новим ідеологічним потребам, а й тлумачити твори римських авторів (грецькі оригінали були невідомі Європі до самої доби Відродження) згідно з цими потребами. «Якщо язичницькі філософи, особливо платоніки, випадково дійшли істин, корисних для нашої віри, - каже Августин, — то цих істин не лише не потрібно боронитися, але необхідно забрати їх у незаконних власників і вжити на користь нам". Набагато пізніше йому вторує один з найвидатніших середньовічних філософів — Фома Аквінський (XIII ст.), на думку якого, неважливо, що хотів сказати автор, важливо те, що він сказав, і як це можна використати. Відтак, використання грандіозних здобутків античності відбувається у формі фрагментів, цитат, висмикнутих зі свого контексту, несвідомих або навмисних перекручень в напрямку «християнізації». Антична думка, як зазначає сучасний історик, вижила в середньовіччі лише у розідраному, викривленому та приниженому християнством стані (Ж. Ле Гофф). Середньовічну культуру взагалі можна вважати культурою цитат, вибраних місць та уривків. Проте існував ще один чинник трансляції культури Риму: це була мова. Адже саме латина, нехай у спрощеному, «вульгарному» варіанті, стала для варварських народів мовою не лише церкви, а й державного управління, права, міжнародного спілкування, основою для формування нових романських мов.

Християнство. Немає сумніву в тому, що саме християнство було найдорогоціннішим спадком, який Середні віки отримали від античності. Ядром середньовічної картини світу, провідною ідеологією доби була віра. Християнська релігія визначила, особливо на ранньому етапі, основні вектори духовного розвитку Європи, отже, її роль у становленні та функціонуванні культури важко переоцінити. Водночас, далеко не завжди вона була беззастережно позитивна — адже саме через неї незворотно втрачені цінні зразки культури «язичницької» — як античні, так і створені варварськими народами Європи. Як могло статися, що християнська церква вижила серед вогнищ та руйнації, які супроводжували закат Римської імперії? Адже в неї було не вельми багато прихильників - вони становили лише 10-15% населення імперії. Причини її виживання — у високому ступені організованості та централізації, чим вона вигідно відрізнялась від інших римських інституцій тієї доби. Можна назвати серед цих причин: 1) інституціоналізацію, тобто наявність певної організаційної структури, інституту єпископів; 2) складання усталеного віровчення — кредо; 3) затвердження церковного канону, тобто схваленого церквою списку священних книг (II-IV ст. н.е.). Подальша історія церкви протягом всього періоду Середньовіччя та далеко за його межами пов’язана з постійною боротьбою пап із світською (імператорською) владою, моментами встановлення та порушення хиткої рівноваги між цими двома гілками влади. Можна виділити такі ключові віхи в історії середньовічної церкви, кожна з яких тою чи тою мірою позначилася на розвитку середньовічної думки та писемності:

    Внутрішня експансія - навернення до християнства варварських народів Західної Європи (350-700 рр.).

    Відступи назад, до язичництва (дехристиянізація).

    Роль монастирів як оаз культури.Бенедикт Нурсійський як засновник західного чернецтва (монастир в Монтекассіно, 529 р.). Запровадження переписування книг в монастирях (Кассіодор, після 540 р.).

    Зовнішня експансія - хрестові походи (XI—XIII ст.).

    Спроби повернення до євангельської простоти(vita vere apostolica - «справжнє апостольське життя»).

    Впровадження целібату для священиків.

    Поширення самітництва.

    Виникнення жебрущих чернецьких орденів (францисканці, домініканці тощо).

    Створення «нового війська церкви»-лицарсько-чернецьких орденів (12): тамплієри, госпітальєри, іоанніти тощо.

    Поширення єресей (катари, альбігойці, богомили тощо).

    Створення святої інквізиції для боротьби проти них.

Період раннього Середньовіччя (V - X ст.):

Період зрілого та пізнього Середньовіччя (X-XV ст.). Спроби подолання церковної кризи.

Очевидно, що християнство відіграє потужну та багатопланову роль в історії середньовічної культури та літератури: насамперед, воно центрує її, надає їй об’єднувального імпульсу, котрий відчувається у будь-якому середньовічному тексті; далі, релігійний дискурс є для мистецтва, із словесним включно, невичерпним арсеналом тем, сюжетів, мотивів, образів, символів, алюзій; а крім того, воно породжує свою власну, надзвичайно багату та розгалужену систему жанрів релігійної спрямованості.

Нарешті, третя основна складова культури середньовіччя культура варварських племен. Її особливість полягає, передусім, у переважно усному характері - це народна поезія, спочатку синкретична (тобто така, в якій поєднуються епічні, ліричні та драматичні елементи). Пізніше з неї виділяються ліро-епічні пісні, зміст котрих пов’язаний з міфом або історичним переказом і які складуть підгрунтя героїчного епосу; пісні суто ліричні; і, нарешті, ранні форми обрядової чи культової драми. Як правило, висновки про цю стадію у культурному розвитку науковці роблять на підставі пізніших пам’яток літератури. Оригінальні твори саме язичницької культури майже не збереглися як через їхнє усне побутування, так і через вже згадану боротьбу церкви з залишками поганства, що спонукала борців за чистоту віри ревно знищувати цінні пам’ятники дохристиянської доби. Незважаючи на це, варварський компонент у вигляді язичницьких, і навіть доязичницьких, магічних вірувань та фольклору утворив глибинний субстрат культури європейського середньовіччя.

Подивимося тепер на «картину світу» середньовічної людини. Як вже зазначалося, її ядром була віра, отже, за типом цю культуру можна означити як теоцентричну (тобто таку, в центрі якої знаходиться Бог). За словами А. Я. Гуревича, саме віра в Бога для людей Середньовіччя — це вища істина, «навколо котрої групувалися всі їхні уявлення та ідеї, істина, з якою були співвіднесені їхні культурні та суспільні цінності, остаточний регулятивний принцип всієї картини світу епохи». З неї випливають інші риси середньовічної свідомості, суспільної та мистецької практики.

Провідною серед них можна вважати енциклопедизм, або тяжіння до універсальності. Відомий російський дослідник першої половини XX ст. П.М. Біціллі характеризує цю якість як «прагнення, що дається взнаки в усьому - в науці, в художній літературі, в образотворчому мистецтві, — охопити світ в цілому, зрозуміти його як певну завершену всеєдність і в поетичних образах, в лініях та барвах, в наукових поняттях — висловити це розуміння». Енциклопедизм, продовжує свою думку вчений, - це закон середньовічної творчості. Чудовим його проявом можна вважати готичний собор, що із своїми сотнями й тисячами статуй, барельєфів, вітражів та фресок є величезною енциклопедією, «біблією для неписьменних». В письменстві йому відповідають численні трактати під назвами «Образ світу», «Зерцало світу» тощо, які намагаються в одній книзі представити всю повноту тодішніх (значною мірою, легендарних) знань про Всесвіт. Саме тому, що світ мислився як творіння Бога, його віддзеркалення, цілокупність світу створювалася тільки завдяки наявності Бога — без цього центру нічого, на думку середньовічної людини, не поєднує предмети та істоти між собою, оскільки причинно-наслідкові зв’язки не були ще усвідомлені як рушійна сила космосу та суспільства. «Щойно думка відволікається від Бога та зосереджується на світі, його єдність зникає: бо в ньому самому, в цьому світові, немає жодного об’єднувального первня, жодної спільної точки тяжіння». В кожній найменшій частці світу так само виявлений Божий промисел, як у найвеличніших його створіннях. Людина як мікрокосм є своєрідним дублікатом всесвіту —макрокосму; закони, які керують природою, суспільством, життям окремої людини — ті самі, Божі закони. Водночас, цілісність світобудови у тодішній свідомості не виключає її глибокої контрастності: одне одному протиставляються вічне й тимчасове, священне та профанне, душа й тіло. В межах загальної єдності виникає поняття «двосвітності» — небесний та земний світи сприймаються як (принаймні тимчасові) антиподи з безперечною вищістю небесного. Тільки він є дійсною реальністю — адже небесне життя душі вічне, тоді як скороминуще земне життя примарне й нерправжнє; через слабке тіло воно лише піддає душу гріховним спокусам, позбавляючи її бездоганної чистоти. Слова одного з отців церкви, Григорія Великого (І ст.): "Нехай кожний озирне плин свого життя, і він зрозуміє, як мало йому було потрібно» — знаменували зневагу до світу та відмову від всього земного, що стали однією із складових середньовічної ідеології, хоч вона й не вичерпувалася аскетизмом.

Саме такий погляд на світ обумовлює символічний та ієрархічний характер середньовічного світовідчуття. «Символізм та ієрархізм — такою є формула середньовічного світогляду, такою є формула всієї середньовічної культури». Реальність, дана нам у досвіді, сприймалася як символ другої, попаддосвідної («справжньої», тобто небесної) реальності, підпорядкована їй. Будь-який елемент земного світу вважався символом відповідного елементу світу небесного. Тільки Божество, що є джерелом всіх інших реальностей і відбивається у безлічі символів, самодостатнє і нічого більше вже не символізує. Образотворче мистецтво, поезія, релігійний культ, встановлення правових стосунків - всі ці сфери середньовічного життя конституюються як спроби передати непрямий смисл речей. Все, що оточує людину, витлумачується символічно, як розкидані у природі та суспільстві натяки на божественні істини, які прямо відкрити людині неможливо. Як пише один з тодішніх авторів, «видимі форми, що ми їх бачимо або в природі, або в найсвятіших таїнах Божественного Письма, не заради них самих створені... але є образами незримої краси». Йдеться не про надання предметам та явищам символічного значення, як це траплятиметься в мистецтві пізніше; йдеться саме про відпочаткове сприйняття їх як символів, сутності котрих потрібно дошукуватися. Звідси випливає і таке поширене в Середньовіччі символічне тлумачення природних феноменів; рослини й тварини, камені й астрономічні явища, числа і барви - все це цікавить людину не саме по собі, а як матеріальні втілення вищого смислу, який потрібно в них розкривати. Звідси й незрозуміле для нас відвертання середньовічної філософії від дослідного природознавства - люди нібито навмисно заплющують очі на очевидності довкілля, віддаючи перевагу умоглядним (схоластичним) теорегизуванням про нього. Характерна в цьому контексті історія (можливо, вигадана, але досить показова) суперечки між двома провідними філософами пізнього середньовіччя — Фомою Аквінським та Альбертом Великим, що нібито відбулася на подвір’ї Паризького університету і стосувалася питання, чи є в крота очі. Після кількох годин безплідного словесного турніру садівник запропонував принести живого крота та подивитися, є в нього очі чи ні. Але - і це найцікавіше! — обидва мислителі навідріз відмовилися: їх не цікавила емпірика, їм потрібно було з’ясувати питання у принципі. Коментарем до цього епізоду можуть слугувати роздратовані слова О.І. Герцена: «Об’єктивність предмета нічого не важила для зарозумілого егоїзму середніх віків; в собі, в зосередженій думці, в розпаленій фантазії знаходила людина весь предмет, а природа, події визнавалися як слуги — допомогти у разі потреби й вийти геть!» Звідси й традиція багатошарового тлумачення Святого письма, звідси й алегоризм середньовічної літератури. Абстрактні, умоглядні поняття сприймалися людьми тієї доби тільки у «тілесній» формі уособлень — отже, в драматичному жанрі мораліте та у видіннях Добро та Зло в їх різноманітних іпостасях виведені як антропоморфні постаті, що фігурують на рівних з більш звичними персонажами. Уявлення про загальний символізм світу не було вигадано теоретиками - воно було природним результатом певного способу мислення, який не міг інакше пристосуватися до багатоманіття свого оточення. У ракурсі, який цікавить нас, тобто літературному, перевага, що віддавалася вищій реальності, призводила до нехтування абрисами матеріального світу - надто уважно намагалися очі середньовічної людини прозирнути світ гарній. Тому література і мистецтво цього періоду не знають самоцінного пейзажу, портрета, натюрморта — вони відіграють суто службову роль. Тому в живопису відсутня перспектива — адже художник намагається дивитися на світ не зі своєї, людської, а з вищої, небесної точки зору.

Середньовічний культурний Космос організований за ієрархічним принципом. «Середньовіччя створило., .ієрархічне суспільство, ієрархію чинів духовних та світських, ієрархію суспільних спілок, корпорацій, «університетів», що разом створюють загальну universitas, християнсько-феодальний світ». Такі стосунки —підпорядкованість нижчого вищому - поширюються на небо й землю, природу і соціум, макрокосм та мікрокосм. Згідно з ієрархічним порядком можна розташувати стихії (вважалося, наприклад, що вода «благородніша» за землю, а повітря «благородніше» за воду); флору та фауну (одні рослини та тварини «вищі» за інших); правові поняття; якості та здібності людини (душа благородніша за тіло), не кажучи вже про соціальний домен, де ієрархічний принцип панує неподільно. Адже суспільство складається з «чинів» (станів), кожний з яких має свою соціальну функцію, і кожна людина міцно приписана до свого «чину». Будь-який елемент світу раз і назавжди посідає своє місце на загальних «сходах». Земній ієрархії відповідає небесна ієрархія ангельських чинів, і вся ця система бачиться як вічна й незмінна.

З визнанням вічності та незмінності Божих істин пов’язана характеристика середньовічної культури як традииіоналістської. антиноваторськоїза своєю природою.

Принцип мислення — наслідування зразків. Релігійно-філософське обґрунтування його полягає в тому, що божественне одкровення дане людству раз і назавжди. Колись Богом було створено ідеальний світ, але з тих пір він весь час занепадає, псується через недосконалість людини. Отже, мета - не рухатися вперед, а повертатися назад, до ідеалу. Досконалість — це ступінь наближення до першоістини; розвиток тягне за собою її зменшення, а сходження до неї полягає у поверненні до першообразу. Відтак, Середньовіччя як тип культури звернене не до майбутнього, а до уявного минулого. Намір діячів цієї культури — не створювати нового, а вічно відтворювати освячене звичаєм. Як пише Гільом Кошанський, «ми переказуємо та викладаємо стародавніх, а не винаходимо нове». Істинність осягається не через досвід, а через підкріплення традицією. Головний принцип доведення чогось - посилання на першоджерело, тобто цитування, що стає художнім прийомом у мистецтві, як образотворчому, так і словесному. Середньовічний митець, зазначає дослідниця живопису І. Данілова, внутрішньо налаштований на повторення. Філософсько-теологічні трактати, так само як і художні твори, постійно апелюють до авторитету традиції, рясніють безліччю цитат. Навіть коли в думці або естетиці середньовічних діячів культури об’єктивно виникали оригінальні новації (що було неминуче), вони не сприймали їх як такі, а вважали вдалим поверненням до вже думаного або мовленого.

Часо-ппостороні уявлення тієї доби також підпорядковані її символічному та ієрархічному модусу світовідчуття. Час і простір - визначальні параметри існування світу і засадничі форми людського досвіду, саме в їхніх координатах конструюється і літературний твір. На відміну від сучасного розуміння часу та простору як абстрактних понять, об’єктивне існування котрих не залежить від їхнього конкретного «наповнення», для середньовічної людини обидві ці категорії мали емоційно-поцінувальне насичення: і час, і простір не існували для них самі по собі, а лише як «добрий» або «поганий», «сакральний» чи «профанний», «центральний» чи «периферійний». Особливі стосунки складаються у середньовічної людини з категорією часу. Час для неї - момент вічності, він належить Богові, отже, всі спроби оволодіти часом - виміряти його або здобути з нього зиск - слід вважати гріховними (це одна з причин низького суспільного статусу лихварів - адже вони «крали» час у Бога, примушуючи його працювати на себе!) В цю добу на архаїчну віру в те, що час рухається «по колу», всередині котрого відбувається міфологічне «вічне повернення» (циклічний час), накладається породжене християнством уявлення про рух світу у певному напрямку, від створення до закінчення (лінійний час). Кінцевою метою з точки зору християнина є, зазвичай, друге пришестя Христа, що принесе з собою «кінець часу» (Страшний Суд і спасіння праведних), після чого коло замкнеться остаточно — час зіллється з вічністю. З релігійної площини поняття лінійного часу переноситься і на «мирську історію», яка бачиться у вигляді переходу влади від однієї держави до іншої. (Так, у Св. Ієроніма знаходимо теорію чотирьох земних царств-ассіро-вавілонського, мідійсько-перського, греко-македонського і, нарешті, римського, яке є і вінцем, і кінцем історії). Як зазначає культуролог Мірча Еліаде, християнство невідворотно «вписало» людину в «жах історії», позбавивши її «раю» архетипів та повторень. Уявлення про історію як про щось, що мас початок і кінець, відбилися в аналогії між «шістьма віками» людини (мікрокосму) та світу (макрокосму), які водночас відповідають шести дням тижня/творіння. Періоди між створенням Адама та всесвітнім потопом, між потопом та жертвопринесенням Авраама, між Авраамом та царюванням Давида, між Давидом та вавілонським полоном, між полоном та різдвом Христовим, між цією подією та кінцем світу — розлядаються як паралелі до дитинства (до 7 років), юності (7-14), молодості (14-21), зрілості (21-50), старості (50-70) та дряхлості (до 100 років). Виходячи з такої схеми, очевидно, що світ перебуває у стані дряхлості, і саме ця сентенція - «mundus senescit» («світ дряхлішає») - стає одним з розхожих кліше (топосів) пізньосередньовічної думки. Глибоким песимізмом забарвлене бачення сучасного світу, що стоїть на порозі загибелі (у бурлескному ключі ту саму ноту «програє», скажімо, поезія вагантів). Есхатологічні мотиви (тобто пов’язані з уявленням про кінець світу), які відіграють істотну роль у середньовічній словесності, супроводжувалися суперечливими переживаннями, в яких спліталися надія на спасіння та жах перед вічним прокляттям. Але в межах цієї загальної моделі існувало багато різнонаповнених «часів» — аграрний, що вимірювався річним циклом сільськогосподарських робіт; церковний — по відправах, які служили протягом дня, місяця, року; «час купців» тощо. Для пам’яток як усної, так і писемної словесності наслідками саме такого сприйняття часопростору стала їхня принципова фрагментарність, коли описи різних місць, скажімо, в «Старшій Едді», не утворюють єдиного образу світу (бо кожний з цих просторів має свою ціннісну вартість, і їх неможливо звести докупи), а різні епізоди не організуються у хронологічно зв’язну оповідь. Коли в епічному творі упродовж певного періоду не відбувається зовнішніх подій, цей «порожній час» ніби призупиняється-герої «Пісні про Нібелунгів» аніскільки не постарішали за ті роки, що Кримхільда спокійно жила у шлюбі з Аттілою, вони наче застигли у часі, як у грі в «замри»; лише коли запрошення братам відвідати її знову призводить дію у рух, починає рухатися й час.

Як бачимо, судячи з розглянутих вище категорій та параметрів культури Середньовіччя, вона виглядає мало не суцільною протилежністю нашому типу культури. Одначе, деякі сучасні науковці (наприклад, Умберто Еко) проводять паралелі між нею та сьогоденням, вбачаючи у середньовічній світоглядній парадигмі передтечу постмодерної. В усякому разі, адекватне розуміння конкретних творів середньовічної літератури або усної народної творчості вимагає знайомства з особливостями тодішнього типу мислення. Кожного разу читач подумки виконує цікаве завдання — вичленяє в тексті специфічні художні прийоми, за допомогою яких індивідуальний або анонімний автор/автори передавали саме таке, часто відмінне від нашого, переживання себе у світі. А з другого боку, після ідентифікації та усвідомлення «іншості», в осадку залишається те спільне, що завжди притаманне людині, і завдяки чому твір середньовічного барда або менестреля не тільки являє для нас історико-філологічний інтерес, а здатний схвилювати чи розсмішити, як будь-яка сучасна книжка.

Величезний корпус творів словесного мистецтва, народжених між V та XV століттями європейської історії, піддається класифікації за різними критеріями. Одним з них може бути мова, і тоді всі тексти, створені за ці десять століть, поділяться на латиномовні та тексти, переказані, а пізніше записані, національними мовами. З точки зору загального спрямування літературні пам’ятники доби розподіляють на релігійні та світські, хоч нездоланної стіни між ними немає. Ці дві класифікації взаємонакладаються - адже і релігійна, і «мирська» література створювалися як латиною, так і «молодими» мовами різних варварських народів. Взявши цей факт до уваги, можна (із неминучими спрощеннями) представити систему середньовічної літератури у вигляді приблизно такої схеми:

Докладнішу інформацію по кожному з цих підрозділів надають фрагменти розвідок, вміщені у відповідних розділах антології. Тут пропонується лише найзагальніша їхня характеристика, необхідна для бачення цілісної панорами середньовічної літератури.

Література релігійного спрямування, набираючи різних жанрових форм, позначає своєю присутністю кожну стадію середньовічної історії. Через писання отців церкви вона перекидає місток від античності до середньовіччя на світанку нової доби, і вона ж, у модифікованому вигляді, проводжає її в минуле, у власних надрах нуртуючи гуманістичні ідеї, що сповіщають про інший культурний клімат — Відродження. Після Святого Письма, до жанрів християнсько-церковної літератури відносяться екзегетика (тлумачення Святого письма, коментарі до нього); літургійна література (тобто призначена для богослужіння); література для мирян (псалтир, перекази біблійних сюжетів, часовники, церковні календарі, тощо); житія святих (агіографія — найпопулярніший жанр Середньовіччя); розповіді про чудеса святих; літописи (які створювалися в монастирях як хроніка насамперед церковної історії); схоластичні трактати; дидактичні твори; видіння.

На відміну від попереднього блоку, відпочатково письмового і створюваного, перш за все, латиною, архаїчна епіка розквітла в усній формі. Її складання позначає добу переходу від міфологічного до історичного світосприйняття, якому в галузі словесної творчості відповідає перехід від міфу до епосу. Проте, йому ще притаманні численні казково-міфічні риси. Герой архаїчних епічних творів поєднує в собі риси богатиря та чаклуна, які споріднюють його з першопредком. Сюди відносяться зразки кельтського (ірландські перекази) та давньогерманського (давньоскандинавського, англосаксонського) епосів (ісландські саги, «Старша Едда», "Беовульф»). Записані у XI—XIII століттях, пам’ятки цього типу відбивають суспільні відносини, побут та менталітет набагато більш ранніх епох -ІІІ-Х століть нашої ери, коли народи, що створювали їх, перебували на останніх етапах родо-племінпого устрою з його королівською владою, дружиною та інститутом вільних землевласників.

Класичний героїчний епос, зокрема французький («Пісня про Роланда»), іспанський («Поема про мого Сіда»), германський («Пісня про Нібелунгів») у художньо модифікованому вигляді відбиває народну точку зору на важливі для національної історії події, що відбуваються в «епічну» добу (у кожного народу вона своя). Хоч час їхньої з’яви у більш-менш остаточних письмових варіантах ненабагато відрізняється від часу запису попередніх пам’ятників, ці твори вже претендують на високий ступінь історичної достовірності, сприймаючи себе не як вигадку, а як правду. Питома вага казково-міфологічних елементів у них знижується, на перший план виходить розробка суспільно значущих тем (патріотизм, вірність королю, засудження феодального розбрату), а героями стають ідеальні воїни, які ще не відокремлюють себе від спільноти.

Формування лицарської літератури (найвищий пік у розвої котрої припадає на XII ст.), пов’язане з «відкриттям індивідуальності», тобто початком руху від типологічно-символічного нехтування окремою особистістю до спроб розкрити її (свій) внутрішній світ. Суворий воїн більш ранніх епох перетворюється на вишуканого лицаря, література про котрого переключає увагу з його злитності з (па)родом до суто індивідуальних проявів — кохання (куртуазна поезія та особистих подвигів (лицарський роман-). Паралельно із розгортанням у творах цієї доби індивідуальних «історій» утверджується й поняття їхнього індивідуального (а не колективного, як у епосі) авторства, що пануватиме в західній словесності наступних століть. Якщо лірика провансальських трубадурів та німецьких міннезингерів заклала підвалини європейської поезії Нового Часу, відкривши людям світ їхніх почуттів, то середньовічний роман (зокрема, бретонський/ артурівський цикл) збагатив скарбницю світової літератури «золотим запасом» тем, мотивів та образів.

Те саме XII століття (що позначає вершину середньовічної цивілізації), відмічене розвитком культури й іншого типу — міської, яка сповідує зовсім інші цінності, хоч і не відокремлена ані від лицарської, ані від християнсько-церковної непроникним бар’єром. На противагу захопленню військовою звитягою та куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, міщанин понад усе цінує здоровий глузд, розважливість, кмітливість, спритність - а ще сміх у різних його проявах. Відповідно, жанри міської літератури відповідають новим запитам споживачів - їх можна умовно поділити па науково-дидактичні, куди відносяться численні бестіарії, гербарії, лапідарії тощо; морально-дидактичні (напучування, «приклади», зерцала, видіння) та коміко-сатиричні (французькі фабльо та німецькі шванки, що містять у собі зародки новели та роману нового часу, й тваринний епос, зокрема, славнозвісний «Роман про Лиса»). Саме в містах пробуджується після довгого сну драма, що дасть протягом кількох наступних століть цікаві зразки у трьох основних серйозних жанрах (три «М» середньовічної драми - міракль, містерія та мораліте), в надрах яких, у свою чергу, викристалізується і споріднений з народною карнавальною культурою комічний жанр фарсу. Міські університети, що приходять на зміну монастирям в ролі осередків освіти, створюють грунт для розвитку лагиномовної поезії вагантів та голіардів, на теренах міської низової культури розвивається і творчість найтрагічнішого поета пізнього середньовіччя Франсуа Війопа.

Поруч з культурами собору, замку, міста в товщі народних мас продовжує жити й народна поезія, яка у XV ст. досягає свого апогею у жанрі балади. Черпаючи матеріал для себе із найрізноманітніших джерел - історичної хроніки та лицарського роману, казки та християнської легенди, героїчного епосу та античного міфу, - гнучка баладна форма перетворює його на хвилюючу ліро-епічну оповідь, сповнену таємничої недомовленості.

Оскільки різні регіони Європи розвивалися нерівномірно, перебуваючи в кожний момент часу на різних стадіях розвитку, Перед-Ренесанс приходить до них так само не одночасно. Найраніше він заторкує Італію, де на порубіжжі двох епох височить велетенська постать Данте Алігьєрі (1265-1321), творця «Нового життя» та «Божественної комедії». У світобаченні, політичних та моральних поглядах, естетиці Данте нерозривно переплелися середньовічні та ренесансні елементи. Водночас, його подорож потойбічним світом має загальнолюдське та позачасове відлуння, оскільки кожний, кому судилося йти життєвим шляхом, може ідентифікувати себе з поетом, бо кожний переживає злети та падіння, переходи від відчаю до надії. Типологічно схожу роль для англійської літератури відіграє століттям пізніше Джефрі Чосер (1340-1400), який у «Кентерберійських оповіданнях» вивів одним квітневим ранком на великий шлях прочан всю тодішню Англію - лицарів і купців, ремісників та селян, священиків та школярів. їхні оповіді, повторюючи всі наявні моделі оповідання історій, стали жанровим підсумком середньовічної літератури, водночас відкриваючи нові, гуманістичні обрії для подальшого руху культури.

Від руїн античного світу до зародків Відродження - все увібрала в себе середньовічна культура, створивши своєрідний, естетично різнобарвний синтез. Не темний, сповнений жахів коридор від світла античності до сяйва Ренесансу, а самостійний період в культурному розвої людства, що зробив до нього свій унікальний внесок, - так сьогодні дивляться на Середньовіччя видатні знавці цієї епохи. Сподіваємося, що читачам, які мають уявлення про те, як середньовічна людина вірила, мислила, кохала й творила, літературні пам’ятки цієї доби відкриють свою неповторну красу та значущість.

Н. О. Висоцька







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.