Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Міннезанг
Розділ IV. Лицарська поезія середньовіччя

На загальному тлі європейської куртуазної поезії особливе місце посідає надзвичайно багата і різноманітна німецька поезія - міннезанг (пісня кохання). Міннезанг пройшов у своєму розвитку складний шлях, в якому виразно спостерігаються чотири найважливіші етапи: ранній міннезанг, що сформувався порівняно незалежно від мистецтва трубадурів (1150—1180 рр.): міннезанг, позначений сильним впливом романської, у тому числі й провансальської поезії (1190-1200 рр.); період розквіту (1200-1230 рр.); період кризи лицарської культури (1240-XIV ст.) Найвидатнішими міннезінгерами вважаються Кюренберг, Дітмар фон Айст, Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хаузен, Тангейзер та найвідоміший - Вальтер фон дер Фогельвейде.

Конрад фон Альтстеттен як мисливець і здобич.

Цюріх, 1300 рік.

Невідомий поет

Я твій в дні щастя й дні біди.

Нікого іншого не жди.

Тебе замкнув я в моєму серці,

А ключик зник, хто й зна куди.

Лишайся в серці назавжди.

Гартмар Фон Листе

Альба

"Прокинься, милий, час наспів!

Досвітній в липах чути спів,-

Маленька пташка, про що вона

Співає нам біля вікна?"

"Не руш мене, я сплю - ще ніч.

Та ось вже серцем чую клич:

Меч і війна, кохання й біль –

Їх не розняти, шкода й зусиль!"

Тихо зронила сльозу з-під вій:

"Щастя моє, чоловіче мій!

Доки ж тебе чекатиму я?

Радість з тобою зникає моя".

"Скажи своїй господині,

скажи їй, милий юначе,

Що гірко мені і сумно,

відколи її не бачу.

Ми знали любов щасливу,

Чудовішу від співу,-

Тепер розлуки настала мить,

І серце моє болить".

"Скажи свому рицарю, джуро,

щоб він не побивався,

Від мене благай, щоб веселий

він був, проси, щоб з

журбою не знався.

На глум він мене залишає,

Та, мабуть, того й не знає.

Чому я плачу й сумую чому,

Могла б я сказати тільки йому".

Гартман Фон Дує

Кансона

Влітку мені довелося тужити й страждати.

Радість, минула. Пустка навколо німа.

Хочу я пісню немилій зимі заспівати,

В серці у мене тепер тільки туга й зима.

Вірність, покірність - все це дарма!

Ночі й світання, світло й пітьма

Важко повзуть, і кінця їм нема...

Не прокляну тебе, знай лиш одне:

Гірко образила ти мене.

Генріх Фон Фельдеке

Кволе сонце у просторах нив

Перед холодами присмеркає,

І малої пташки спів,

Що в теплі бринів, змовкає;

Серце сум моє сповив;

Вже недовго ждать снігів,

Приморозок все вбиває;

На прозорий гай

Важко глянуть –

Квіти в'януть.

На душі одчай,

Бо й коханню край.

Ульріх Фон Вюртемберг

Як тужно й тоскно ріг дзвенить

Над темними полями!

Я звіра виїхав ловить,

Він біг перед хортами.

Моїм він бути мав, той звір;

Конем невтомно й сміло

За ним я мчав, він геть зникав –

Мені не пощастило.

Ховай, мій звірю, в глушині

Дівочно-білі груди,-

Призначений ти не мені...

Уже хтось інший буде

Удосвіта тебе будить,

Твоя скінчиться воля -

Наздожене й навік замкне.

Сумний я їду з поля.

Конрад Фон Bюрцбypг

Це б мені співати

Про троянди цвіт,

Про щедроти маю,

Що в квітки вбирає

Рясно дикий гай.

Та мене стрівати

Вийшли сотні бід,

Журно до нестями –

Більше я піснями

Не прославлю май.

Полюбив я вроду,

Вірну не мені,-

Сліз моїх не бачить,

Мовби я не плачу,

Не люблю без меж.

Маю в нагороду

Повні жури дні,

Втіхи не шукаю,

Та її не маю

І від маю теж.

Фон Кюренберг

Прибивсь до мене сокіл,

І я до нього звик

Привчав я того птаха

До себе понад рік.

Я дужі крила щедро

Йому позолотив,

А він на вільну волю

Від мене полетів.

Ген високо у небі

Літає вільний птах,

І рстязці шовкові

У нього на ногах,-

Хоч він у позолоті

Весь з голови до ніг,

Та до свого кохання

Не полетіть не міг.

Вальтер Фон Дер Фогельвейде

Під липою

В зеленім лузі,

Ген недалечко від ріки.

Як після свята,

Трава прим'ята

І потолочено квітки.

Співав там соловей в гаю,

Тандарадай,

Солодку пісеньку свою.

Прийшла я смерком

У луг зелений,

А він раніш туди прийшов;

Зустрілись ми –

І в серці в мене

Зашумувала ніжна кров.

Ми цілувались?

Раз до ста!

Тандарадай,

Глянь, як горять мої уста!

Він не вагався –

Послав уміло

З чудових квітів постіль для нас,

Та ще й сміявся

Сердечно й мило;

Коли б прийшов туди хто з вас,

Троянда б вам розповіла,

Тандарадай,

Де головою я лягла.

Приліг мій милий

Близенько скраю, -

О милий боже, о честь моя!

Що ми робили,

Ніхто не знає

У цілім світі - лиш він, та я,

Та пташка крихітна одна,

Тандарадай,

Але не скаже і вона.

(З поезії міннезингерів. - пер. Л. Первомайського. // Л. Первомайський. Твори в 7-ми т. К.: Дніпро, 1970. - Т.6. - С.208-215.)

Поезії Вальтера фон Фогельвейда в перекладах Петра Тимочка

Любовне кредо

Що за скарги хтось питає

мов диявол шепче тихо:

все в житті мана

дехто дні даремно гає

ради мук і втіх кохання,

тож не дивина

що зневіривсь посумнів

хто ж гадав би що з кохання

мав би хай послухає мій спів

Всі говорять про любов

правда тільки дехто

зрідка знав солодку мить

до чеснот з любов'ю

йшов а без неї жодне

в світі серце не горить

всемогутня пані ти,

о любове почуття чудове

втіх без тебе не знайти

Вірю що любов моя

принести одвітну радість

має в майбутті та коли ясна зоря

лиш обман то мало втіхи буде у житті

хай мене пізнавши страсть

в ній заграє

серце запалає

хай мені блаженство дасть

В душу глянула б мені

то прихильною до мене

стала би вона

та біда що в наші дні

чути лиш слова солодкі,

всюди фальш одна

що й жінки не знають

де правда в слові від любові

нас бува лиш мука жде

Хто ж лукавити готов

і жінок в оману вводить,

робить зло для всіх

бо хіба бува любов

там де йдуть оманним

шляхом до коротких втіх

Жінко, честь тобі й хвала

я співаю і чекаю

ласк твоїх твого тепла

Мінливий світ

Світе, хоч я твій слуга

ти тікаєш геть чомусь

наче дим і пилюга

я ж услід щосили в'юсь

вийся без упину

я свою годину

вижду і тебе покину

Світе, я зі справ твоїх

вибрав лиш одну свою

і не тільки для утіх

сили всі їй віддаю

я самим собою завжди

був з тобою все

життя твоїм слугою

Світе, я прошу, не злись

прагну ж бо і я платні

в вічі ти мої дивись

другом будь частіш мені

вмієш ти зогріти

горем отруїти

все в твоїх руках, о світе!

Любиш ти чи ні мене

не скажу та знаю я

що люблю усе земне

в тім уся любов моя

чи тобі замало

і мені пристало

більш співати ніж бувало?

Світе, вваж моє прохання

мудрих будь-коли нас любиш

вважиш дурнів побажання

то лише себе погубиш

поки є чесноти

стародавні доти

люди вчаться зло бороти

(Всесвіт N7, 1999. - С.81-89.)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.