Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003
Міннезанг
Розділ IV. Лицарська поезія середньовіччя
На загальному тлі європейської куртуазної поезії особливе місце посідає надзвичайно багата і різноманітна німецька поезія - міннезанг (пісня кохання). Міннезанг пройшов у своєму розвитку складний шлях, в якому виразно спостерігаються чотири найважливіші етапи: ранній міннезанг, що сформувався порівняно незалежно від мистецтва трубадурів (1150—1180 рр.): міннезанг, позначений сильним впливом романської, у тому числі й провансальської поезії (1190-1200 рр.); період розквіту (1200-1230 рр.); період кризи лицарської культури (1240-XIV ст.) Найвидатнішими міннезінгерами вважаються Кюренберг, Дітмар фон Айст, Генріх фон Фельдеке, Фрідріх фон Хаузен, Тангейзер та найвідоміший - Вальтер фон дер Фогельвейде.
Конрад фон Альтстеттен як мисливець і здобич.
Цюріх, 1300 рік.
Невідомий поет
Я твій в дні щастя й дні біди.
Нікого іншого не жди.
Тебе замкнув я в моєму серці,
А ключик зник, хто й зна куди.
Лишайся в серці назавжди.
Гартмар Фон Листе
Альба
"Прокинься, милий, час наспів!
Досвітній в липах чути спів,-
Маленька пташка, про що вона
Співає нам біля вікна?"
"Не руш мене, я сплю - ще ніч.
Та ось вже серцем чую клич:
Меч і війна, кохання й біль –
Їх не розняти, шкода й зусиль!"
Тихо зронила сльозу з-під вій:
"Щастя моє, чоловіче мій!
Доки ж тебе чекатиму я?
Радість з тобою зникає моя".
"Скажи своїй господині,
скажи їй, милий юначе,
Що гірко мені і сумно,
відколи її не бачу.
Ми знали любов щасливу,
Чудовішу від співу,-
Тепер розлуки настала мить,
І серце моє болить".
"Скажи свому рицарю, джуро,
щоб він не побивався,
Від мене благай, щоб веселий
він був, проси, щоб з
журбою не знався.
На глум він мене залишає,
Та, мабуть, того й не знає.
Чому я плачу й сумую чому,
Могла б я сказати тільки йому".
Гартман Фон Дує
Кансона
Влітку мені довелося тужити й страждати.
Радість, минула. Пустка навколо німа.
Хочу я пісню немилій зимі заспівати,
В серці у мене тепер тільки туга й зима.
Вірність, покірність - все це дарма!
Ночі й світання, світло й пітьма
Важко повзуть, і кінця їм нема...
Не прокляну тебе, знай лиш одне:
Гірко образила ти мене.
Генріх Фон Фельдеке
Кволе сонце у просторах нив
Перед холодами присмеркає,
І малої пташки спів,
Що в теплі бринів, змовкає;
Серце сум моє сповив;
Вже недовго ждать снігів,
Приморозок все вбиває;
На прозорий гай
Важко глянуть –
Квіти в'януть.
На душі одчай,
Бо й коханню край.
Ульріх Фон Вюртемберг
Як тужно й тоскно ріг дзвенить
Над темними полями!
Я звіра виїхав ловить,
Він біг перед хортами.
Моїм він бути мав, той звір;
Конем невтомно й сміло
За ним я мчав, він геть зникав –
Мені не пощастило.
Ховай, мій звірю, в глушині
Дівочно-білі груди,-
Призначений ти не мені...
Уже хтось інший буде
Удосвіта тебе будить,
Твоя скінчиться воля -
Наздожене й навік замкне.
Сумний я їду з поля.
Конрад Фон Bюрцбypг
Це б мені співати
Про троянди цвіт,
Про щедроти маю,
Що в квітки вбирає
Рясно дикий гай.
Та мене стрівати
Вийшли сотні бід,
Журно до нестями –
Більше я піснями
Не прославлю май.
Полюбив я вроду,
Вірну не мені,-
Сліз моїх не бачить,
Мовби я не плачу,
Не люблю без меж.
Маю в нагороду
Повні жури дні,
Втіхи не шукаю,
Та її не маю
І від маю теж.
Фон Кюренберг
Прибивсь до мене сокіл,
І я до нього звик
Привчав я того птаха
До себе понад рік.
Я дужі крила щедро
Йому позолотив,
А він на вільну волю
Від мене полетів.
Ген високо у небі
Літає вільний птах,
І рстязці шовкові
У нього на ногах,-
Хоч він у позолоті
Весь з голови до ніг,
Та до свого кохання
Не полетіть не міг.
Вальтер Фон Дер Фогельвейде
Під липою
В зеленім лузі,
Ген недалечко від ріки.
Як після свята,
Трава прим'ята
І потолочено квітки.
Співав там соловей в гаю,
Тандарадай,
Солодку пісеньку свою.
Прийшла я смерком
У луг зелений,
А він раніш туди прийшов;
Зустрілись ми –
І в серці в мене
Зашумувала ніжна кров.
Ми цілувались?
Раз до ста!
Тандарадай,
Глянь, як горять мої уста!
Він не вагався –
Послав уміло
З чудових квітів постіль для нас,
Та ще й сміявся
Сердечно й мило;
Коли б прийшов туди хто з вас,
Троянда б вам розповіла,
Тандарадай,
Де головою я лягла.
Приліг мій милий
Близенько скраю, -
О милий боже, о честь моя!
Що ми робили,
Ніхто не знає
У цілім світі - лиш він, та я,
Та пташка крихітна одна,
Тандарадай,
Але не скаже і вона.
(З поезії міннезингерів. - пер. Л. Первомайського. // Л. Первомайський. Твори в 7-ми т. К.: Дніпро, 1970. - Т.6. - С.208-215.)
Поезії Вальтера фон Фогельвейда в перекладах Петра Тимочка
Любовне кредо
Що за скарги хтось питає
мов диявол шепче тихо:
все в житті мана
дехто дні даремно гає
ради мук і втіх кохання,
тож не дивина
що зневіривсь посумнів
хто ж гадав би що з кохання
мав би хай послухає мій спів
Всі говорять про любов
правда тільки дехто
зрідка знав солодку мить
до чеснот з любов'ю
йшов а без неї жодне
в світі серце не горить
всемогутня пані ти,
о любове почуття чудове
втіх без тебе не знайти
Вірю що любов моя
принести одвітну радість
має в майбутті та коли ясна зоря
лиш обман то мало втіхи буде у житті
хай мене пізнавши страсть
в ній заграє
серце запалає
хай мені блаженство дасть
В душу глянула б мені
то прихильною до мене
стала би вона
та біда що в наші дні
чути лиш слова солодкі,
всюди фальш одна
що й жінки не знають
де правда в слові від любові
нас бува лиш мука жде
Хто ж лукавити готов
і жінок в оману вводить,
робить зло для всіх
бо хіба бува любов
там де йдуть оманним
шляхом до коротких втіх
Жінко, честь тобі й хвала
я співаю і чекаю
ласк твоїх твого тепла
Мінливий світ
Світе, хоч я твій слуга
ти тікаєш геть чомусь
наче дим і пилюга
я ж услід щосили в'юсь
вийся без упину
я свою годину
вижду і тебе покину
Світе, я зі справ твоїх
вибрав лиш одну свою
і не тільки для утіх
сили всі їй віддаю
я самим собою завжди
був з тобою все
життя твоїм слугою
Світе, я прошу, не злись
прагну ж бо і я платні
в вічі ти мої дивись
другом будь частіш мені
вмієш ти зогріти
горем отруїти
все в твоїх руках, о світе!
Любиш ти чи ні мене
не скажу та знаю я
що люблю усе земне
в тім уся любов моя
чи тобі замало
і мені пристало
більш співати ніж бувало?
Світе, вваж моє прохання
мудрих будь-коли нас любиш
вважиш дурнів побажання
то лише себе погубиш
поки є чесноти
стародавні доти
люди вчаться зло бороти
(Всесвіт N7, 1999. - С.81-89.)