Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Загальна характеристика
Розділ VІ. Міська література

Протягом XII -XIII ст. відбувається бурхливий розвиток міст, зростання їхньої ролі у поступі культури. На відміну від античності, де центральною була політична функція міст, в добу середньовіччя вони важливі насамперед як осередки торгівлі. Міста також поступово перебирають на себе головні культурні функції. Університети, що з'являються в багатьох європейських містах, з часом позбавляють клір привілею на освіту. Міська література живиться з фольклорних джерел. Водночас відбувається постійний взаємовплив та взаємообмін між нею та двома іншими найвпливовішими гілками словесності цього періоду - лицарською та християнсько-церковною.

Проте в міській літературі формується відмінна система етичних цінностей, в якій на перший план виходять такі "нелицарські" та "недуховні" якості, як здоровий глузд, кмітливість, розважливість, навіть спритність та хитрість. Реакцією на куртуазність "культури замків" стає відчутний антифеміністичний струмінь в міській літературі.

Для поетики міської літератури характерне зображення повсякдення в його низьких проявах, значний елемент дидактизму, алегоризм, висока питома вага коміко-сатиричних мотивів, використання народної, а подеколи й жаргонної мови.

Між окремими жанровими групами міської літератури немає непроникненної перетинки, але можна умовно говорити про такі категорії: науково-дидактичні жанри (бестіарії, гербарії, лапідарії тощо); морально-дидактичні жанри (напучування, "приклади", зерцала, видіння тощо); коміко-сатиричні жанри (фабльо, шванки, тваринний епос). Окрему сторінку у розвитку міської культури складають драматургічні жанри, пов'язані з відродженням театру в середньовічних містах.

Сміхова культура середньовіччя

Вся багатюща народна культура сміху у середні віки жила й розвивалася поза офіційною сферою високої ідеології та літератури. Виключна однобічна серйозність офіційної церковної ідеології призводила до необхідності легалізувати поза нею, тобто поза офіційним і канонізованим культом, обрядом і чином, витиснуті з них веселість, сміх, жарт. їх змушені дозволяти у навколоцерковному та навколосвятковому побуті, допускати навіть існування паралельного культу чисто сміхових форм і обрядів.

Такими є перш за все "свята дурнів" (festa stultorum, fatuorum, foliorum), котрі справлялися школярами та нижчими кліриками у день св. Стефана, на новий рік, у день "невинних немовлят", у "богоявления", на Іванів день. Свята ці спершу справлялися у церквах і мали цілком легальний характер, потім вони стали напівлегальними, а під кінець середньовіччя і взагалі нелегальними; але вони продовжували існувати на вулицях, у тавернах, влилися у масничні гуляння. Особливу силу і впертість "свято дурнів" (fete des fous) демонструвало саме у Франції. «Свята дурнів» в основному мали характер пародійної травестії офіційного культу, супроводжувалися перевдяганнями і маскуваннями, непристойними танцями. Особливо невгамовного характеру ці веселощі нижчого кліру набували на новий рік та на свято богоявления. Від XV століття дійшла цікава апологія цього свята. У цій апології захисники «свята дурнів» посилаються перш за все на те, що свято запроваджене у найранніші віки християнства нашими пращурами, які краще знали, що вони роблять. Потім підкреслюється не серйозний, а суто жартівливий (блазневий) характер свята. Ці святкові веселощі є необхідними, "щоб глупство (блазнювання), котре є нашою другою природою і видається притаманним людині з народження, могло хоча б раз на рік вільно зжити себе. Діжки з вином луснуть, якщо час від часу не відкривати отвори і не пускати в них повітря. Всі ми, люди, - погано збиті діжки, котрі лопнуть від вина мудрості, якщо це вино буде безперервно бродити благоговінням і страхом божим. Потрібно дати йому повітря, щоб воно не зіпсувалося. Тому ми й дозволяємо собі у певні дні блазнювання, щоб потім з тим більшою наснагою повернутися до служіння господу". Перед нами пряме визнання другого святкового життя середньовічної людини. Сміялася "друга природа людини", сміявся матеріально-тілесний низ, що не знаходив собі виразу в офіційному світогляді та культі.

У більш ранні часи також можна зустріти подібні судження з аналогічного приводу. Фулдський абат IX століття Рабан Мавр (Rabanus Maurus), суворий церковник, створив скорочену редакцію "Вечері Кіпріана" ("Coena Cypriani"). Він присвятив її королю Лотарю II "ad jocunditatem", тобто "задля звеселення". Привабливість народного сміху була дуже сильною на всіх щаблях ще молодої феодальної ієрархії (і церковної, і світської). Явище це пояснюється наступними причинами:

1. Офіційна церковно-феодальна культура у VII, VIII і навіть у IX століттях була ще слабкою і не повністю сформованою;

2. Народна культура була дуже сильною, з нею неможливо було не рахуватися, а окремими елементами її потрібно було користуватися з метою пропаганди;

3. Були ще живі традиції римських сатурналій та інших форм легалізованого римського народного сміху;

4. Церква прилаштовувала християнські свята до місцевих язичницьких свят (з метою їх християнізації);

5. Молодий феодальний лад був ще відносно прогресивним і тому відносно народним.

Під впливом цих чинників у ранні віки і мала змогу сформуватися традиція відносно терпимого ставлення до народної сміхової культури. Традиція ця продовжувала жити і далі, піддаючись, однак, все новим і новим обмеженням.

«Свято дурнів» - один з найбільш яскравих та чистих виразів середньовічного навколоцерковного святкового сміху. Інший його вираз - "свято осла", запроваджене в пам'ять про втечу Марії з немовлям кусом до Єгипту на ослі. У центрі цього свята опинилася не Марія і не Ісус (хоча тут і фігурувала дівчина з дитиною), а саме осел та його крик "Hinham!". Відправлялися особливі "ослячі меси". «Свято осла» - одна з варіацій прадавнього традиційного мотиву.

Сміх у середні віки був закріплений за святом, був переважно святковим сміхом. Нагадаю перш за все про так званий "risus paschalis". Стародавня традиція дозволяла у Великодневі дні сміх та вільні жарти навіть у церкві. Священник з кафедри дозволяв собі жарти, щоб після довгого посту та смутку викликати у своїх прочан веселий сміх як радісне відродження; сміх цей і називався "великодневим сміхом". Це були жарти карнавального типу. Традиція "risus paschalis" була жива ще у XVI столітті, тобто за часів Рабле. Одним з обов'язкових моментів народно-святкових веселощів було перевдягання, тобто оновлення одежі та свого соціального образу. Іншим суттєвим моментом було переміщення ієрархічного верху униз: блазня проголошували королем, а у церквах, беспосередньо підпорядкованих папі, - навіть жартівливого папу. На багатьох святах обов'язково обиралися ефемерні (однодобові) королі та королеви свята. Обрання таких ефемерних королів ("roi pour rire") особливо було розповсюдженим у Франції. Висувався момент відносності і момент становлення на противагу всяким претензіям на непорушність та позачасовість середньовічного ієрархічного ладу. Ритуал та образи свята ніби прагнули розіграти самий час. Час грає і сміється. Це - граючий хлопчик Геракліта, котрому належить вища влада у всесвіті ("дитині належить панування"). Акцент лежить завжди на майбутньому, утопічний образ якого завжди присутній у ритуалах та образах народного святкового сміху. Завдяки цьому у формах народно-святкових веселощів і мали змогу розвиватися ті зачатки, котрі розквітнуть пізніше у ренесансне відчуття історії. Сміхова культура середньовіччя, по суті, була всенародною. Правда сміху захоплювала і залучала всіх; їй ніхто не міг протистояти.

З формами народно-святкового сміху пов’язана і величезна пародійна література середньовіччя. Уся пародійна література середніх віків - рекреативна література, що створювалася під час святкового дозвілля та призначалася для святкового читання, уся вона проникнута атмосферою святкової свободи та розкутості. Тут панує та ж сама логіка амбівалентного матеріально-тілесного низу.

Величезне значення в історії середньовічної пародії мали шкільні та університетські рекреації. Зазвичай вони співпадали зі святами. Під час рекреацій не лише відпочивали від усієї офіційної системи світогляду, від шкільної премудрості та шкільного регламенту, але й дозволяли собі робити їх предметом веселої знижуючої гри та жарту. Середньовічна пародія, в особливості стародавня (до XII століття), менш за все спрямована на щось негативне, на якісь часткові недосконалості культу, церковного устрою, шкільної науки. Для середньовічного пародиста все без усякого винятку є смішним; сміх є так само універсальним. як і серйозність: він спрямований на світове ціле, на історію, на все суспільство, на світогляд. Це - друга правда про світ, святковий аспект всього світу в усіх його моментах, неначе друге одкровення про світ із грою та сміхом. Характерно, що найменша середньовічна пародія завжди побудована так, неначе вона є уламком цілого і єдиного комічного світу. Можна сказати, що сміхова культура середньовіччя, яка тяжіє до свят, була неначе "четвертою", тобто сатировою драмою середньовіччя, котра відповідала і протиставлялася "трагічній трилогії" офіційного культу. Як і антична сатирова драма, сміхова культура середньовіччя була значною мірою драмою тілесного життя, але, зрозуміло, драмою не індивідуального тіла і не приватного матеріального побуту, а великого родового народного тіла, для якого народження і смерть не абсолютні початок і кінець, а лише моменти його безперервного зростання та оновлення. Поряд із універсалізмом середньовічного сміху необхідно поставити другу його характерну особливість - безперервний і суттєвий його зв'язок із свободою, Свято було чимось на зразок тимчасового призупинення дії всієї офіційної системи з усіма її заборонами та ієрархічними бар'єрами. Сама ефемерність цієї свободи тільки посилювала фантастичність та утопічний радикалізм створюваних у святковій атмосфері образів.

З універсалізмом і свободою середньовічного сміху пов'язана і його третя помітна особливість - суттєвий зв'язок сміху з неофіційною народною правдою. У серйозності завжди є елемент страху та залякування. У середньовічній серйозності цей елемент різко домінував. Сміх, навпаки, передбачав подолання страху. Не існує заборон та обмежень, створених сміхом. Влада, насильство, авторитет ніколи не говорять мовою сміху. Перемагаючи страх, сміх прояснював свідомість людини і розкривав для неї світ по-новому. Ця перемога, однак, була лише святковою, за нею знову тяглися повсякденні страх та пригнічення. Взагалі неможливо зрозуміти гротескного образу без врахування цього моменту переможеного страху. Зі страшним грають і над ним сміються: страшне перетворюється на "веселе страхіття". Але не можна зрозуміти гротескної образності, якщо спрощувати цей момент і намагатися тлумачити весь образ у дусі відстороненої раціоналізації. Не можна сказати, де закінчується переможений страх і де починаються веселощі. Середньовічний сміх перемагав страх перед тим, що страшніше за землю. Усе неземне страшне оберталося землею, вона ж - рідна мати, поглинаюча, щоб народити знову, народити більше і краще. На землі не може бути нічого страшного, як не може його бути на материнському тілі.

Але середньовічний сміх - це не суб'єктивно-індивідуальне і не біологічне відчуття безперервності життя - це відчуття соціальне, всенародне. Людина відчуває цю безперервність життя на святковій площі, у карнавальному натовпі; вона відчуває себе членом вічно зростаючого та оновлюваного народу. Тому народно- святковий сміх включає в себе момент перемоги не лише над страхом перед потойбічними жахами, перед священним, перед смертю, - але й над страхом перед всякою владою, перед земними царями, перед земною соціальною верхівкою, перед всім тим, що пригнічує і обмежує.

(Бахтин М. Франсуа Рабле и народная культура средневековья и Ренессанса. М: Худлит, 1990. - С.86-106.)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.