Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Тваринний епос
Розділ VІ. Міська література

Генеза, проблематика та поетика "Роману про Лиса" в контексті світової традиції оповідей про тварин

... Перша значна за обсягом обробка "Роману про Лиса", перше зведення у єдине

ціле відбулися на французькому грунті, де в останні десятиліття XII ст. почали одна за одною виникати невеликі поеми, що оповідали про якийсь епізод з життя Лиса, і котрі потім, вже на початку наступного століття, об'єдналися у достатньо зв'язну оповідь, до якої протягом всього XIII ст. продовжували приєднуватися додаткові "гілки".

Автором першої з цих поем був П’єр Де Сен-Клу. Близько 1175 року він написав восьмискладовим віршем з парною римою історію про пригоди Лиса та його антагоністів...

...Науковці слушно відзначають певну єдність "гілок", створених між 1175 та 1205 р. р., попри те, що у викладенні подій тут немає ані суворої послідовності, ані логіки. Єдність ця не сюжетна. Вона реалізується на рівні трактування персонажів, які мають фіксовані характери та постійні функції в оповіді. Відзначимо одразу ж композиційну "відкритість" цього химерного цілого: незавершеність головного конфлікту "Роману" - ворожнечі та суперництва лиса Ренара та вовка Ізенгріна, до якого 'долучаються інші представники тваринного світу, від лева до слимака, - дозволяла створювати нові й нові поеми, присвячені черговим витівкам Лиса…

...Кумедні історії про тварин, мабуть, здавна побутували у широкому народному середовищі, у фольклорі і не менш захоплювали та зацікавлювали довірливих і жадібних до всіляких побасеньок середньовічних слухачів, ніж розповіді про пригоди звитяжних лицарів у зачарованих лісових хащах або замках. Не підлягає сумніву, що створенню поем П’єра де Сен-Клу та його послідовників передував доставь тривалий етап усного побутування всіх цих розважальних та повчальних сюжетів.

Відмітимо також, що "Роман про Лиса" виник у добу розквіту лицарського роману як його комічна, багато в чому пародійна паралель...

П’єр де Сен-Клу був здібним версифікатором та винахідливим оповідачем. Проте він не ставив перед собою ані сатиричних, ані пародійних завдань. Він хотів розвеселити та розважити. Однак в його не дуже пов'язаних між собою оповідях про витівки Лиса виникає вже основна тема всього циклу, його сюжетна домінанта, той фабульний стрижень, на котрий з полегкістю нанизалися потім всі наступні "гілки" "Роману" - це непримиренна ворожнеча лиса Ренаа з вовком Ізенгріном. Ні, не П’єр де Сен-Клу цю тему вигадав; ми знаходимо мотив постійного суперництва між вовком та лисом у фольклорі, у байковій традиції, в латинських пам’ятниках тваринного епосу.

Як і в його попередників, але у більш яскравому вигляді, у П’єра де Сен-Клу виявилася та подвійність у зображенні персонажів, котра стане потім визначальною рисою, мабуть, всіх "гілок" твору [антропоморфізм /зооморфізм].

...Головний герой "Романа про Лиса", виконуючи роль порушника спокою, своєю поведінкою, навіть самим своїм існуванням незмінно викриває явні або приховані вади оточення. Проте, окрім цієї "соціальної" функції, яка багато в чому обумовлює його місце в описаній у творі умовній дійсності, спосіб життя Лиса диктується насамперед його характером. Лисом рухає начебто вроджене, нестримне бешкетництво, котре, між іншим, загалом притаманне йому у світовому казковому сюжетному фонді та відбилося у величезній кількості фольклорних та літературних пам'яток... Саме це бешкетництво... надає образу Лиса неповторних народних рис. Але саме воно часто робить героя безжальним та жорстоким...

... Інші тварини менш індивідуалізовані, і їхні характери, природно, не настільки докладно розроблені в "Романі". В них підкреслюється якась одна домінантна риса - войовнича хвальковитість півня Шантеклера, хитрість кота Тибера, благодушність борсука Гринбера, глупота віслюка Бернара тощо. Навіть постійний антагоніст Лиса вовк Ізенгрін насамперед неймовірно дурний. Звідси його простодушність, довірливість, незграбність, що роблять його легкою жертвою жорстоких розіграшів Лиса...

...Наш "Роман" виник не на порожньому місці, він був підготовлений досвідом інших жанрів та інших літератур і саме через це зміг вилитися у такі завершені форми та виробити досить цільну концепцію дійсності, чого ми майже не знайдемо у численних творах інших літератур, які також виводять на сцену тварин як основних персонажів. У деяких творах світової літератури ще не втратилися архаїчні міфопоетичні підвалини і тому не відбулося виключення тварин з соціальної ієрархії; через це також не зникла ідея походження людського колективу від тварин-першопредків і тим самим зберігалося уявлення про тварину як особливу іпостась людини. І хоча таке ставлення до тваринного світу, зафіксоване у багатьох міфах та літературних творах, не має, здавалося б, нічого спільного з концепцією дійсності "Романа про Лиса"..., не враховувати міфологічного походження певних мотивів та образів цього пам'ятника все-таки не можна...

...У формуванні "Романа про Лиса" байкова традиція, що йде від античності, зіграла першочергову, якщо не вирішальну роль. Ця традиція, мабуть, не знала перерви. Хоч не кожне століття Середньовіччя залишило нам зразки байкової творчості, численні цикли середньовічних байок, що збереглися, свідчать про стійкість та тяглість цієї традиції...

.. .Зовсім іншими виглядають тварини у бестіаріях, котрі були помітним жанровим різновидом літератури Середніх віків, тяжіючи до природознавчих та алегоричних творів, які осмислювали навколишній світ, що відкривався перед людиною, і об'єднували у цьому осмисленні об'єктивно-наукову та релігійно-символічну точки зору...

...Розгалужену традицію оповідей про тварин знала й література Сходу. Вже в перші століття нашої ери в Індії склалася на грунті усних казок, оповідань, переказів, притч чудова книжка "Панчатаптра"... Ця книжка примикає до широко розповсюдженої в Індії літературі повчань та наукових творів... і може слугувати (власне, мабуть, і слугувала) своєрідним керівництвом з "розумної поведінки"... В життєвих "прикладах" "Пантчатантри" діють то люди, то тварини...

…Казки й оповіді про тварин набули широкого поширення і в інших регіонах світової літератури... Якщо ж не виходити за межі Старого Світу та за хронологічні рамки Середньовіччя, допустимо намітити такі закономірності. Ми можемо говорити про три різні потрактування тварин у фольклорі та літературі. В одному випадку лис відіграє роль трикстера й наділяється цілим комплексом знижувальних ознак (він характеризується вивертливістю, злодійкуватістю, брехливістю, хитрістю, улесливістю, себелюбством тощо). У разі зіткнення з людиною він може отримати над нею тимчасову перемогу - ошукати, перехитрити тощо, але в цілому виявляється слабкішим... Зрозуміло, що такий підхід характерний для європейської культурної зони. Зовсім інакше - у Східній Азії. У східноазіатській традиції лис (лисиця), сходячи підчас до культурного героя, першопредка, має цілу низку магічних якостей. Він надає людині допомогу або карає її, легко набирає людського вигляду і навіть може вступати з людиною у шлюбні стосунки. Те саме стосується й деяких інших тварин. Такі мотиви дуже сильні у китайському та японському фольклорі... Третій варіант ми знаходимо у близькосхідному та центральноазіатському регіонах. На перший погляд, потрактування тварин не відрізняється від того, з яким ми зустрічалися в Європі. Але тут немає протиставлення світу тварин та світу людей. Згідно з широко розповсюдженим на Сході вченням про метемпсихоз, це не два світи, а один, лише в різних формах існування..."

(Михайлов А. Д. Старофранцузский "Роман о Лисе" и проблемы средневекового животного эпоса. В кн.: Роман о Лисе. М.: Наука, 1987, с.3-34).

Роман про Ренара (уривки)

Вступ

Звідки взялися Ренар, Ізенґрін та інші звірі

Послухайте правдиву вість:

Лихі пригоди почались,

Бо Лис у дуже давній час

Як хижий звір прийшов до нас.

А сталась та подія так:

Господь Адамові дав знак

Коли і Єву, і його

Він з раю вигнав зі свого:

"Візьми собі отой ціпок,

Який поклав я на пісок,

І як нудьга почне скубти,

То вдар ціпком по хвилях ти".

Пішов відпочивати Бог...

Адам замислився: для двох

Порожній цей просторий світ,

А жити в нім ще стільки літ!

Тоді подумав пан Адам:

"Науку морю я подам.

Хай марно хвилі на пісок

Не котить: весь уже він змок!"

Схопив мерщій Адам ціпка

Й ну вибивати гоцака

По хвилях. Раптом вирина

Із хвиль вівця одним-одна.

Вівця створіння не німе,

Тому вона гукнула: "ме!"

І до Адама підійшла

І біля ніг його лягла.

А Єва, бачивши все те,

Подумала:

"Нехай росте Овечка наша не одна:

Овечці треба барана!"

Вона взяла до рук ціпка,

По хвилі вдарила...

Яка Потвора із глибин морських

Примчала, виючи, до них?

Це вовк, це лютий Ізенгрін.

Роззявив хижу пащу він

І вмить напався на вівцю

І здобич в ліс поніс оцю.

Тоді Адам ціпка схопив,

Із хвилі шумовиння збив,-

I вже на берег пес примчав,

Загавкав і заскавучав

І миттю вовка наздогнав,

А той вівцю йому віддав –

І вже у пущі сам-один

Біжить голодний Ізенгрін.

Отак наввипередки вдвох

Ціпком, що дав Адаму Бог,

По черзі із морських глибин

До себе кликали тварин

Адам і Єва. Дивна гра!

Нам розгадать її пора.

Читачу! Ти мені повір,

Що жоден Євин дикий звір

Не йшов до них, а враз тікав

І в пущі без слідів зникав.

Але тварини ті, яких

Адам добув з глибин морських,

Слухняно бігли всі за ним,

Як за господарем своїм...

Ренара не було між них.

Його по витівках лихих

Пізнати можемо завжди,

Від нього кожен жди біди.

Такий був цей хитрющий

Лис, Якого весь боявся ліс!

Про нього повість буде ця,

Вона не матиме кінця,

Бо лис живий, бо він не вмер,

Ще й нас дуритиме тепер.

Панове, чули ви не раз,

Що від Парісових образ

Війну почав цар Менелай,

І тут вже лай його - не лай,

А вибухла страшна війна

І Трою знищила вона.

Ви чули, певно, як Трістан

Загинув від сердечних ран,

І як відважний Парсіфаль,

Що мріяв про святий Грааль,

В безповоротну рушив даль...

Тепер, я знаю, час наспів

Почати зовсім інший спів:

Як хижий Вовк і хитрий Лис

На весь наш величезний ліс

Війну затіяли. Вони

Втягли в страшні жахи війни

Увесь звіриний мирний люд.

Я декого назву вам тут:

Ренарів кум, старий Борсук,

І чорний, мов чернець, пан Крук

І гострий на язик їжак,

Що був Ренарові свояк,

Ведмідь і Заєць-Довголап,

Тиберій-Кіт і мудрий Цап,

Співучий Півень Шантеклер,-

Про всіх почуєте тепер.

Як Ренар забрав ковбасу в Ізенгріна

Вже наближається зима,

В Ренара ж їстоньки катма,

Запасів ні на гріш нема.

Ренар по лісу ледве йде.

Поволеньки собі бреде

І раптом бачить вовчий дім.

Сидить господар в домі тім,

По-дружньому хвостом виля:

Побачив Лиса він здаля.

"Ренаре, гостю дорогий,

Заходь, винця у нас попий

І закуси, чим Бог послав".

"Ой, Вовчику, якби ти знав:

Шматка черствого я не мав

У роті три довжезні дні.

Тож дай чогось вкусить мені",-

Лис відповів - і в дім іде,

Бо там його вечеря жде.

Сказав дружині Ізенгрін:

"Дивись, який голодний він.

Мабуть, давно мій кум не їв.

Зготуй печеню зі щурів,

Мені ж яєчню з трьох яєць".

Ренар підскочив: "Хай їм грець!

Побачив щойно я у вас

Чимало вуджених ковбас,

А я ж так хочу ковбаси!"

"Її, мій друже, не проси!"

"Люблю я, куме, ковбасу".

"Її тобі не принесу.

Як вдарять і мороз, і сніг,

Чим нагодую я своїх

Маленьких любих вовченят?

А голод вовкові не брат".

Ренар за стіл у Вовка сів,

Вина попив, щурів поїв,

А потім рушив знов у путь,

Та все ніяк не міг забуть

Побаченої ковбаси,

Її небесної краси.

Гадав він довго, міркував

І в думці так собі поклав:

Як темна ніч на ліс впаде,

До хати Вовка він піде,

Стрибне на невисокий дах

І з ковбасою у думках

Знайде малу шпаринку він,

А там - здоров будь, Ізенгрін!

Так і вчинив хитрющий Лис.

На завтра ж весь великий ліс

Почув, як плаче Ізенгрін,

Бо втратив найдорожче він.

Тому він злодія клене

Й кричить, що кара не мине

Того, хто підступом лихим

Жорстоко так повівся з ним.

А тут Ренар іде якраз.

Наївшись кумових ковбас,

Він погуляти захотів.

До хати Вовка Лис добрів.

На Ізенгрінове виття

Ренар сказав: "Таке життя!

Але, між нами, я збагнув

Ковбас ніхто не потягнув.

Ти брешеш, плачучи, щоб хтось

Не думав, ніби завелось

У тебе до зими м'ясце.

Так не бреши ж мені про це".

Вовк від образи заревів

І Лиса мало не побив.

Ренара так він налякав,

Що той інакшу путь обрав

І кума лиш тоді зустрів,

Як вовчий гнів перекипів.

Як Шантеклер співав перед Ренаром

Одного дня хитрющий Лис

До курника впритул підліз.

"Де ж та щілина в паркані,

Аби дістатися мені

Всередину? Наїмся я,

Наїсться вся моя сім'я,

Коли додому притягну

Я курку, може, й не одну",-

Так міркував собі Ренар,

І раптом - що це? Наче жар

Ренару очі засліпив.

Тс пір'я - пломінь, диво з див,

Те пір'я носить Шантеклер.

Він перед Лисом став тепер

І проспівав: "Кукуріку!"

Ренар же річ почав таку:

"О Шантеклере! Не тікай!

Між нами буде мир нехай!

Тебе не скривджу я, Ренар,

Бо наша дружба - Божий дар.

Я знав ще татуся твого.

Він так співав, що ого-го!

Потужний Шантекленів спів

Не раз на весь наш край гримів.

Той спів дзвенів, мов срібний дзвін,

Як міцно мружив очі він,

Бо знає кожен птах і звір:

Співцеві не потрібен зір".

На те відмовив Шантеклер:

"Співати можу я тепер,

Та тільки не склепивши віч,

Щоб не здолала вічна ніч

Мене в Ренарових зубах:

До них я відчуваю страх".

"Невже не віриш ти мені?!"

- Гукнув Ренар. - Твої пісні,

Коли заплющиш очі ти.

Сягнуть такої висоти,

Якої тільки тато твій

При всій умілості своїй

Міг досягти в найкращі дні,

Коли він їх співав мені".

"Гаразд. Але, Ренаре, ти

Негайно мусиш відійти

Від мене кроків хоч на п'ять.

Тоді я спробую співать".

Ренару нічого робить.

Тож довелося відступить.

Необережний Шантеклер

Хвоста розкішного задер,

Міцними крилами змахнув –

І весь курник той спів почув.

Співає гордий Шантеклер,

Забувши, де він є тепер,

Забувши, що тут поряд Лис,

Якого весь боїться ліс.

Тим часом шепотить Ренар –

І очі сяють, наче жар:

"Співай, мій півнику, співай,

Потрапиш скоро просто в рай!"

Заплющив очі Шантеклер

І співом до небесних сфер

Піднісся. І тоді Ренар,

Неначе блискавка з-за хмар,

Стрибнув на Півня.

Гарний спів Урвався.

Зуби вгородив Ренар у здобич і мерщій

Побіг із нею в замок свій.

А кури в курнику були,

Вони нестерпний крик зняли

Про те, що їхній захисник

В Ренара пащі раптом зник.

Почули галас Жак і Жан

І на чолі юрби селян

З дубцями вдерлися у ліс,

Де щойно зник підступний Лис.

Тоді звернувся Шантеклер

До Лиса: "Пане мій, тепер

Покпити можеш ти із них,

Із переслідників твоїх.

Скажи, що все у них не влад

І хай вертаються назад".

На світі мудреця нема,

Якому вистачить ума,

Щоб кожна думка хитруна

Йому була як день ясна.

Пораду Півня чує Лис.

І Жан, і Жак йому колись

Дубцем пройшлися по хребту.

Згадав Ренар образу ту.

І захотілося йому

Сказати лісові всьому,

Що Жан і Жак - неначе пні,

Ліниві, грубі та дурні.

Нехай біжать - щаслива путь!

Його вони не доженуть!

Роззявив пащу тут Ренар,

А з неї вилетів, мов жар,

Мов промінь сонця, Шантеклер.

"Ну, Лисе, квити ми тепер.

Мене у дурні ти пошив,

Та й сам себе перемудрив

І з пащі здобич упустив".

На долю скаржиться Ренар:

Від нього втік двоногий дар,

Що так божественно співав.

А скільки ж м'яса Півень мав!

Як Ренар проголосив себе царем

Закликав Лев звіриний люд:

"Прийдіть і станьте всі отут.

Ми з вами - це ж одна сім'я,

Тепер вам слово мовлю я.

Настав важкий для царства час,

Полки поган ідуть на нас.

Вже оборону двох фортець

Звели зухвальці нанівець

І захопили хижі й злі

Чимало нашої землі.

Зберімо ж військо в добрий час,

Щоб враг не поневолив нас".

Тривога звірів облягла,

Вівця до неба зір звела,

Розхвилювався мудрий Цап,

Не стримав Пес тремтіння лап,

А Лев тим часом далі вів:

"У бій піти нам час наспів!

Я ваше військо поведу

І відвернемо ми біду.

Але на весь воєнний час

Як ліс залишиться без нас?

Щоб панував у лісі лад,

Поки повернемось назад,

Ренара призначаю я

Заступником себе - царя".

Ренар і вухом не повів,

Лиш пильним поглядом обвів

Присутніх звірів. Він хотів

Дізнатись, хто із них посмів

Шепнути проти нього щось.

Тоді йому би довелось

Приборкати бунтівника.

Була б розправа та швидка.

Тому звіриний люд мовчав.

Ренар усе те примічав,

І ось нарешті сам-один

На царстві залишився він.

А військо вирушило в путь.

Попереду відважно йдуть

Ведмідь, Борсук, Осел, Баран,

Їжак, і Півень, і Кабан,

Ще й з Левом поряд Ізенгрін.

Передчуває битву він,

Тому в руці тримає кий

Нещадний, довгий та важкий.

Побачив Цап у далині

Якісь дими, якісь вогні.

Сказав: "Ввижається мені

Вороже військо, що на нас

Іде в цей нещасливий час".

Лев зупинитись наказав:

Оборонитись кожен мав,

Відбити напад ворогів,

На них обрушити свій гнів

І у жорстокому бою

Вітчизну захистить свою.

В бою пощади не проси,

В бою ламаються списи,

В бою напився крові меч,

Що голови стинає з плеч.

Але, гукнувши: "З нами Бог!" –

Цар Лев у сяйві перемог

Здолав полки поганців злих

І винищив дощенту їх.

Проте він був не дуже рад,

Зазнавши так багато втрат:

Хоробрий Півень Шантеклер

Від ран тяжких раптово вмер,

За ним Осел своє життя

Віддав, пішовши в небуття,

А Заєць, Білка та Баран

Страждали від кривавих ран.

Тим часом Лис до трону звик

І думав: "Ох, якби ж то зник

Той Лев дурний, той цар старий,

Щоб ліс навік лишився мій!"

Ренар записку написав

І служнику її віддав,

Та ще й суворо наказав:

"Про це нікому не скажи,

Мою записку збережи,

А завтра, як звіриний люд

Згромадиться з усіх усюд

На широченний наш майдан,

Ти, мов знемігшися від ран,

Немов гонець з полів війни.

Прийди й записку дай мені.

Та ще й додай, що Лев помер,

Що на шматки його роздер

Могутній ворог". Той служник

Записку взяв і миттю Зник.

А взавтра сталося все так,

Як Лис казав. Подав він знак.

Служник з'явився і сказав,

Що Лев на полі бою впав.

Ренар записку прочитав,

Від горя дико заволав.

Зробився наче сам не свій

В оскаженілості страшній,

Схопив меча під гук і крик

І голову слузі відсік.

Так свідка хитрий Лис убив,

Щоб той як-небудь не розкрив

Усіх Ренарових оман,

Що склались на важливий план.

Ренар узяв записку ту

І простягнув її Коту,

Ще й наказав: "Читай, Тібер,

Що нам робити всім тепер".

Поправив окуляри Кіт

І прочитав печальний звіт

Про той тяжкий останній бій:

"В кривавій сутичці страшній

Необережний Лев упав.

Так головою цар наклав,

Та перед смертю він сказав:

"Я хочу, щоб прийняв як дар

Мою корону Лис Ренар.

Хай стане він над вами цар.

Моя Левиця хай із ним,

Як з чоловіком зі своїм,

Над вами царствує повік".

Так Лев скінчив свій довгий вік".

Ренар подякував Коту

І мовив у хвилину ту,

Коли принишк звіриний люд,

Зібравшися з усіх усюд:

"Накази нашого царя

Негайно виконаю я.

З Левицею беру я шлюб,

Я знаю, що давно їй люб.

Усім звелю в найближчі дні

Співати радісні пісні.

Звелю: хай кожен буде рад

Зустріть найкраще з наших свят,

Хай звеселиться весь наш ліс:

Віднині цар над вами Лис".

І почалося торжество:

Наїдки різні та питво

Умить прикрасили столи

Для звірів, що туди прийшли.

Скрипки, і флейти, й тулумбас

Заграли гарно в той же час...

Але розумний Кіт Тібер

Подумав: "Може, Лев не вмер?

Дивує поспіх цей мене.

Я знаю: кара не мине

Того, хто так радіє тут,

Звіриний обдуривши люд".

Подумав Кіт, зібрався вмить,

[ на коні вже він летить До Лева.

Той його прийняв

Як брата, міцно обійняв,

Ще й по-котячому "няв-няв"

На знак прихильності сказав.

Кіт все цареві розповів,

А той від злості ошалів.

Віддав наказ він поспішить.

Не гаючися ні на мить,

Щоб самозванця покарать.

Швиденько йшла звірина рать.

Ось в ліс вони вночі прийшли,

В палац нечутно увійшли,

Ренара сонного взяли

Й на суд до Лева привели.

На Лиса грізно глянув цар –

Одразу затремтів Ренар.

"Брехун! Поганець! Як ти міг

Підданців відданих моїх

Ввести в оману? Я, твій цар,

Найгіршу з неймовірних кар

Тобі призначу!" Лис на те

Пригладив хутро золоте

І стиха мовив: "Царю, ти

Моєї не збагнув мети.

Затіяв я цей маскарад,

І співи, й танці, і парад,

Аби дізнатись, хто той гад,

Який сидить в своїм кублі

І проти тебе змови злі Плете.

Тебе він ладен вбить,

Щоб лісом цим заволодіть.

Він певно викрив би себе!

Але, побачивши тебе,

Співатиме тобі хвалу

Й ховатиме личину злу.

Якби ж хоч день ти зачекав!

А так - весь задум мій пропав".

Тут Лев обличчям прояснів,

Ренара-Лиса він простив,

І часто став Ренар з тих пір

Відвідувати царський двір.

Лев прислухатися був рад

До хитрих Лисових порад.

Отак уникнув наш Ренар

Тяжких заслужених ним кар.

Як Ренара було обрано царем

Лев захворів. Звіриний люд-

I Антилопа, і Верблюд,

Бобер, Баран, і Вовк, і Бик

(Всі, хто коритись Леву звик),

І Курка з Півнем, і їжак,

Що був Рснарові свояк,

Ведмідь, і Заєць-Довголап,

І Кіт-Тібер, і мудрий Цап,

Гусак, а ще старий Віслюк -

Знавець основ усіх наук, -

Вони летять, вони повзуть,

Ідуть і по воді пливуть.

З пустель і пущ, з усіх усюд

Збирається звіриний люд.

На смертнім ложі Лев лежить,

Він вже не може їсти й пить,

Він просить звірів і птахів:

"Панове! Час уже наспів

Царя нового обирать,

Мені ж бо треба помирать.

Але чому в мій смертний час

Нема Ренара серед вас?"

Вовк Ізенгрін підбіг в ту ж мить:

"Я все вам можу пояснить.

Недавно я його зустрів,

Він щось таке мені наплів,

Царем неначе стану я,-

Не буде кращого царя.

Що ж до суперників моїх,

Мовчати він примусить їх,

І люд мене враз обере.

Як тільки Лев, наш цар, помре".

Лев гостро відповів на те:

"Все, що сказав ти, все - пусте!

Тобі я не повірю, ні!

Ти майстер підлої брехні.

Не міг розумний Лис Ренар

Тобі звірине царство в дар

Пообіцяти. Тож піди

И сюди Ренара приведи.

Лише тоді тебе прощу.

Та шкуру з тебе я спущу,

Як мій забудеш ти наказ".

Вовк Ізенгрін зібрався враз

І почвалав у монастир,

Де Лис-чернець душевний мир

Знайшов нарешті й гаяв час

У молитвах за грішних нас.

Прийшов до нього Ізенгрін,

Все розповів про Лева він

І ще додав: "Тебе, Ренар,

У смертний час наш мудрий цар

Негайно кличе в замок свій".

Ренар, хоч був таки крутій,

Але збагнув, що треба йти,

Бо до високої мети

Йому нова проляже путь:

"Піду. А там вже будь-що-будь

Вони прийшли до Лева вдвох,

В Ренара серце тьох та тьох!

Боявся Лис, що хворий цар

Завдасть йому тяжкий удар

За те, що все своє життя

Брехав Ренар без каяття.

Лев лаяти його не став.

А тільки чемно попрохав

До ложа ближче підійти,

Аби йому допомогти.

Ренар сказав: "О царю мій!

Як я почув, що вечір твій

Поглине скоро хижа ніч,

Я серцем угадав твій клич,

Молився день, молився два, -

Аж заболіла голова!

І не тому, що Ізенгрін

(Усім відомо: дурень він)

Прийшов по мене, я тут є.

Віддав би я життя своє

За те, щоб ти, наш царю, жив.

Та що ж робити? Час наспів

Тобі від нас навік піти".

А Лев на те: "Чи знаєш ти

Від смерті ліки? Хоч на рік

Врятуй мене!" "Ніхто не втік

Від смерті власної, то й ти

Готуйся в темну ніч піти",-

Сказав з плачем йому Ренар,

А очі блиснули, мов жар,

У Лиса. Бо хитрун відчув:

Не марно він сюди прибув.

Лев приховав свій чорний сум

І мовив: "Знаючи твій ум,

Сьогодні у тяжкій журбі

Звіряюсь, Лисе, я тобі:

Аби уникнути незгод,

Які лякають мій народ,

Поважних звірів ти збери.

Із ними переговори,

Й під пальмову уставши віть,

Царя нового оберіть".

Ренар тепер міркує так:

"Поважний звір мій кум їжак,

До того ж він мені свояк.

А ще поважний кум Борсук,

Мене він різних вчив наук..."

Набрав десятків півтора

Поважних звірів Лис."Пора

Вже перейти до справжніх справ!":

Ренар поважним нагадав.

Тут першим слово взяв їжак:

"Хай знають всі, хай знає всяк,

Що я їжак, а не Ішак!

Порад розумних маю віз.

Осиротіє скоро ліс,

Нового треба нам царя.

Хай буде гарний, мов зоря,

Хай має розум - божий дар,

Хай буде хитрий... мов Ренар!"

"Ренар, Ренар - наш любий цар!"

Так загули та заревли

Поважні звірі, що були

Ренаром дібрані самим,

Бо близько зналися із ним.

Коли звіриний люд почув,

Що Лис одноголосно був

Царем поставлений над ним,

Це звірів вразило, мов грім.

Баран сказав: "Хай краще б цап,

Який не має хижих лап,

Або, можливо, сам Верблюд

Не кривдив би звіриний люд,

А чесно правив би всіма.

Так правди ж на землі нема!"

А Тигр на те: "В щасливу мить

Хто там про правду говорить

Посмів? Нехай живе наш цар,

Хоробрий, добрий Лис Ренар!-"

Так травоїд і м'ясоїд

Засперечалися в обід

І згоди не змогли дійти

Аж до нічної темноти.

Тим часом у юрбі їжак

Не міг пробитися ніяк

До Лиса, щоб у цей момент

Вручити свояку презент.

Він марно борсався в юрбі,

Аби прокласти шлях собі,

Ще й Леопарда поколов –

І з ранки полилася кров.

Ренар тоді таке сказав:

"Ми позбавляємо всіх прав

Колючих звірів, хай вони

На всі чотири сторони

Негайно звідси мовчки йдуть,

А неслухняних кари ждуть".

Одразу вирушили в путь

Удвох їжак і Дикобраз,

Їжак не ждав таких образ,

Бо саме він у слушний час

Ім'я Ренара підказав,

Царем Ренара він назвав.

В недобрий час царем став Лис,

Немов завівся в лісі біс.

Для мирних, лагідних тварин

Настало не життя - полин.

Ні сірий Заєць, ні Ховрах

Не можуть подолати страх.

Могутній Тигр і Леопард

Закон перевели на жарт,

І не втекти від них ніяк:

Ренар, як і вони, хижак.

Вони спустошують наш край

Під клич "Грабуй та убивай!"

Післямова перекладача

Минуло вісім сотень літ -

Ренара знає цілий світ:

Звіриний лісовий народ

Багато пережив пригод,

Та він живе в наш з вами час

Не тільки в лісі, а й між нас...

Ренар - звіриний депутат.

З трибуни він брехати рад

І про добро, і про мораль:

Йому красивих слів не жаль.

А сам купує - продає,

І вже не знаєш, хто він є:

Чи захисник народних прав,

Чи той, хто всіх нас обікрав.

Цар Лев - присяжний патріот

Неначе дбає про народ,

А задивляється на Схід,

Де б'є повстанців наш сусід,

Лев обіцяє в той же час

Вести на мирний Захід нас.

Живий-здоровий Ізенгрін,

Торочить про минуле він

І до блискучих верховин

Нас підганяє, сучий син.

На конференції Баран

Доводить, що змінився стан

Економічних наших справ,

Що в нас росте багато трав,

І поголів'я Баранів

Гуляє між зелених нив.

Співає пісню Шантеклер,

Як вільно ми живем тепер;

Від хліба звільнений поет

Зринає в понадхмарний лет

Й, забувши скарги та жалі,

Не бачить грішної землі.

Зайшла далеко повість ця,

Хай добіжить вона кінця,

Хай наших лих скінчиться лік.

Скінчиться хай Ренарів вік.

Рух сюжетних мотивів "Роману про Лиса" у часі

Жанр "Роману про Ренара" визначити важко: в ньому зустрічаються і відгомони казки, і елементи гумору та сатири, а деякі, його "гілки" нагадують твори поширеного в середні віки різновиду міської літератури - моралізаторських анекдотів - фабліо, з яких згодом виросла художня проза, що існує від доби Боккаччо до наших часів.

Що ж стосується питання про фольклорне походження "Роману про Ренара", то слід розрізняти середовище, в якому виник роман, і середовище, в якому він поширювався. Пригоди Ренара викладалися на письмі ченцями монастирів північної Франції або їхніми учнями. В усякому разі, це були люди освічені, про що свідчить, зокрема, використання ними сюжетів античної літератури. Поширювався ж текст роману або окремі його фрагменти не тільки письмовим, а й усним шляхом (наприклад, при виконанні твору мандрівними співцями - менестрелями), що й забезпечило його виняткову популярність.

Повертаючись до античних мотивів роману, варто згадати видозміну байки Езопа про Крука й Лиса, яка в "Романі про Ренара" набула додаткових подробиць. Твір Езопа налічує лише кілька прозових рядків, у яких, до речі, йдеться не про сир, а про м'ясо: "Крук украв шматок м'яса і примостився на гілці дерева. Лис помітив це і, бажаючи заволодіти м'ясом, став під деревом і почав вихваляти красу Крука, кажучи, що лише він є гідний стати царем птахів, якщо він ще й має гарний голос. Крук вирішив показати Лисові свій голос, забув про м'ясо і крякнув на все горло. Лис поквапився схопити м'ясо і сказав: "О Круче, якби ти ще й мав розум, то, напевно, став би царем птахів". Ця байка містить висновок для дурнів".

Твори Езопа датуються VI ст. до н. е. Через сім століть грецьку байку опрацював римський байкар Федр, додавши до неї нові" деталі: "Чи подобається комусь, що його хвалять і ховають при цьому пастку? Він зазнає кари і через власні жалі, і через ганьбу від інших. Крук украв сир, що лежав на вікні, і злетів на гілку дерева, щоб з'їсти його. Це побачив Лис і одразу став його вихваляти: "О Круче, як сяє твоє пір'я! Який же ти гарний! Якби ти ще мав голос, то жоден птах не зрівнявся б із тобою". Дурний Крук, бажаючи показати свій голос, загубив сир, що випав з його дзьоба просто в жадібну пащу Лиса. Крукові лишилося тільки плакати над власною дурістю. Ця історія показує, яким потужним є розум: він завжди перемагає силу". Під пером Федра текст зріс, в основному, за рахунок авторських міркувань.

У XII ст. цю латинську байку опрацювала у віршах Марія. Французька, відома також як авторка книжки Ле - поезій, з яких згодом розвинувся жанр балад. Історія Крука й Лиса займає в неї 34 віршові рядки. Марія Французька не тільки констатує дії своїх персонажів, а й прагне виявити їх мотивацію (так, вона каже, що Лис, побачивши сир у дзьобі Крука, "відчув нестримне бажання з'їсти його). Виклавши античну байку, поетеса додала розгорнену мораль: "Ось що трапляється з гордим і жадібним до вихвалянь. Завдяки лестощам і брехні з ними можна робити, що заманеться. І вони по-дурному розтринькують своє багатство на лицемірів, які їх звеличують".

Ще більше нових деталей з'явилося в оповіді про Крука та Лиса у "Романі про Ренара". Вона розтяглася майже на 60 рядків. Побачивши сири, які сушилися на свіжому повітрі, Крук Тьєслен вибирає з них "найжовтішийта найніжніший", він користується відсутністю жінки, що доглядає сири, для здійснення крадіжки. Ренар просить його не просто подати голос, а "заспівати ротрюанж", тобто пісню з кількох строф із рефреном. Він згадує Тьєсленового батька Роара, який начебто був славетним співаком, і питає, чи може Тьєслен дорівнятися йому своїм співом... Тут, як і в інших місцях "Роману про Ренара", невідомі автори досягають ефекту реальності змальованих подій завдяки використанню переконливих подробиць.

Згодом, у XVII ст., до повчальної історії Лиса та Крука звернувся славнозвісний байкар Жан де Лафонтен, якого пізніше наслідували росіянин Іван Крилов і українці Леонід Глібов і Михайло Старицький.

Попри свій солідний вік "Роман про Ренара" залишається не тільки історико-літературним фактом, а й живим явищем французької культури. У 1950-60-х роках його було видано в шести томах у серії "Французька класика середньовіччя", а 1999 р. він вийшов з вичерпними коментарями у престижній "Бібліотеці Плеяди".

Перекладачі оспорюють один в одного право найкращого відтворення роману сучасною французькою мовою. Лише протягом останніх двадцяти років вийшли чотири нові переклади "Ренара", а сучасний прозаїк Моріс Женевуа створив переказ середньовічного роману жвавою й мальовничою мовою з дотепними діалогами.

У літературах нового часу Ренар живе й за межами Франції. Наприкінці XVIII ст. історію хитрого Лиса виклав у дванадцяти піснях своєї поеми "Райнеке Лис" (1794) Й. В. Ґете, а через століття після нього - Іван Франко у широковідомому "Лисі Микиті" (1890). І німецький, і український поети, крім старофранцузьких текстів, мали перед собою також поему про Ренара фламандця Віллема, створену близько 1250 р.

Обидва згадані твори є переспівами. Зберігаючи ідею, сюжет і характери головних героїв роману, автори почували себе вільними у виборі деталей. Вони змінили зовнішню форму "Роману про Ренара". Замість восьмискладового вірша, властивого поезії тієї доби, Ґете звернувся до гекзаметру, очевидно, задля створення комічного контрасту між величними рядками, які прийшли з епічних творів Гомера та Верґілія, і описом пригод лісових звірів:

Райнеке швидко сказав це і ворога потім за горло

Міцно схопив, сподіваючись миттю із ним покінчити.

Ізенгрін все ж як сильніший рвонувсь, що було йому сили,

І за два рухи звільнив своє горло.

Та Райнеке в морду

Зараз його укусив...

А. І. Франко написав свій переспів шестирядковою строфою - секстиною, в якій римуються два початкові рядки між собою, а інші чотири мають оперізуючу і суміжну рими:

Обернувсь Микита скоро,

Вовка вхопити за горло

Вже ось-ось він наостривсь -

Але Вовк скакіць до нього

І зубами хап за ногу -

Лис на землю поваливсь.

Іван Франко, працюючи над "Лисом Микитою", прагнув, "щоб оповідання читалося гладко, плавно, було ясне й прозоре, щоб із кождої строфки віяло нашим, рідним, українським духом..."

Іван Франко був не тільки перекладачем, а й дослідником "Роману про Ренара". Він відзначав, що найдавніше ядро оповіді про ворожнечу між Вовком і Лисицею походить з латинського твору "Втеча полоненого", складеного в Лотарингії близько 940 р. Початком XII ст. датовано іншу латинську поему - "Ізенґрімус", де знов-таки йдеться про непримиренну взаємну ненависть Лиса і Вовка, а ще через півстоліття третя латинська поема - "Рейнардус" - вже розповідає про цілу низку пригод, героєм яких є Лис. Зі спроб перекладу фрагментів цих творів з латини на старофранцузьку мову народився "Роман про Ренара", який поширився не тільки у Франції, айв Італії, Німеччині та Нідерландах.

У передмові до "Лиса Микити" І. Франко писав:

"Я бажав не перекласти, а переробити стару повість про лиса, зробити її нашим народним добром, надати їй нашу національну подобу. Я, щоб так сказати, на чужий, позичений рисунок накладав наші руські кольори. Дослівно я не перекладав нівідки ані одного рядка. Чи се хиба, чи заслуга моєї праці - в те не входжу, досить, що з сього погляду вона моя. Друге видання, що виходить у протягу трьох літ, дає мені хоч скромний доказ, що я зумів попасти в тон нашого народного оповідання, зумів дійсно присвоїти сей твір нашому народові".

Працюючи над "Романом про Ренара", я прагнув дотримуватися точки зору Івана Франка на завдання перекладача. Є чимало перекладів, де вірність духові іншомовного твору збігається з вірністю його букві. Але такий переклад не завжди можливий і навіть не завжди потрібний. Важко уявити сучасний переклад такого колосального твору, як "Роман про Ренара", без скорочення тих повторень, які в ньому трапляються. А в описах битви між звірами або двобою Ренара з Ізенгріном є чимало натуралістичних подробиць, які нічого не дають ні для розвитку дії, ні для характеристики персонажів, отже, частину їх можна пропустити без шкоди для відтворення того художнього цілого, що ним є роман. Це стосується також пропуску деяких другорядних середньовічних реалій, збереження яких вимагало б запровадження додаткових пояснень.

У пропонованому переспіві "Роману про Ренара" пропущено всі ті "гілки", де йдеться про тривалі розшуки Ренара, якому було наказано з'явитися до царя Лева й стати перед судом за всі скоєні ним злочини. Ці розшуки й сам згаданий суд стали об'єктами переспівів Ґете і Франка. Нинішній переспів, який спирається на інші "гілки", можна вважати доповненням двох попередніх.

Перекладач дотримувався віршової форми оригіналу, відтворюючи французький восьмискладовик його українським відповідником - чотири-стоповим ямбом. Як і в першотворі, рими в переспіві скрізь чоловічі, тобто з наголосом на останньому складі. Як і в оригіналі, у тексті переспіву то тут, то там виринають "постійні рими", тобто часто вживані сполучення тих самих римованих слів...

У переспіві дотримано характеру гумору, властивого оригіналові. У ньому нема витонченості дотепів Мольєра чи Вольтера, це гумор не блискучих висловлювань, а комічних ситуацій, у які потрапляють герої "Роману про Ренара".

Зберігаючи зміст першотвору, перекладач іноді відступав від його форми. Так, у тих місцях тексту, де відчувалося особливе напруження, перекладач не зупинявся перед запровадженням інтонаційних зламів віршового рядка. Вірш "Роману про Ренара" більш одноманітний, він плине рівномірно у визначеному для нього річищі, тоді як рядок переспіву часом нуртує та бунтує, спотикається на перенесеннях, рветься навпіл. Сподіваюся, що така "модернізація" ритміки не зашкодила творові; проте справжнім суддею тут буде читач.

(Роман про Ренара. Переспів з давньо- французької Віктора Коптілова. Всесвіт, 2001,№1-2,с.124-136.)

Герменевтичний підхід, до аналізу "Роману про Лиса"

...У ці питання мене вплутали мої "Дослідження середньовічних поем про тварин" (1959). Середньовічний, поновлений Ґете Лис Микита (Reineke Fuchs) відчужує і дивує читача наших днів передусім так званими "антропоморфізмами" його постатей тварин, тобто людськими атрибутами,

лицарськими жестами, придворною велемовністю, одне слово, вигадливою поведінкою, яка не піддається розумінню ані міметично (як спостережене в природі життя тварин), ані алегорично (як спіритуальне значення їхніх "природ"). В історії тлумачень "Роману про Ренара", починаючи від Якоба Ґрімма, намагалися розв'язати це дивовижне сплетіння людських рис і тваринних постатей, йдучи то в один, то в інший бік, і при цьому романтичний поділ на народну і мистецьку поезію ще залишався - як латентна парадигма - дієвим навіть в історично-позитивістській інтерпретації. Коли в фігурах нещільно прилеглих один до одного шванків вбачалася наївна природна поезія первісного зрівняння у сприйнятті людини і тварини, то поза антропоморфними, зведеними до пізніших проникнень рисами, тоді ще дозволялося постулювати чисту постать прадавніх казок про звірів. Якщо ж у характерах тварин вбачали зумовлене часом перевдягання епічних героїв, то тоді чвари між Рена- ром та Ізенгріном можна було інтерпретувати як сатиричну мистецьку форму тваринного епосу, який, як пародія на лицарський епос і дзеркало феодального суспільства, використовував постаті тварин не більш як зовнішню оболонку чи декор. Ці обидві парадигми тлумачення разом зі своїми по-різному спрямованими зоднобоченнями зовсім не переймаються питанням, яке тут напрошується, а саме: що ж мала б означати розіграна у "Романі про Ренара" аналогія тваринної істоти і людської вдачі для того адресата, для якого 1076 року вперше постав цей згодом безліч разів продовжуваний твір? Чи не слід було у відповіді на це питання шукати підстави

того задоволення, яке знаходили середньовічні читачі у новомодних тваринних шванках, і чи це не могло б також пояснити, чому твір П'єра де Сен-Клю викликав до життя так багато наслідувачів? Чому естетичний інтерес був такий невичерпний, щоб постійно продовжувати байку про "правдивий початок праворожнечі Лиса і Вовка", аби знову і знову переглядати її закінчення, тобто процес на придворному зібранні у Лева, і щоби розгорнути цей найстаріший тваринний епос французькою народною мовою до нескінченної пригоди шельми у феодальному царстві звірів, що поряд із Трістаном і "Романом про троянду" спромоглася перетривати кінець середньовічної літератури?

Одній із розв'язок цього питання прислужився той щасливий випадок, що П'єр де Сен-Клю, автор найстарших частин (11- Va) роману про Ренара, удався у пролозі до топічного сповіщення: "Я подаю тут ще ніколи не сказане!" Він називає усю рані- шу поезію, яку його твір мав затьмарити, в переліку окремих творів і літературних жанрів, що тішилися особливою любов'ю публіки: "Троя" і "Трістан", іншими словами,-античний і придворний романи, віршований шванк (фабльо) і лицарський епос. Із цього канону, з подальших посилань на вже відоме і, не в останню чергу, з (досі не визначеного) стосунку продовження до (не згаданого в пролозі) твору попередника, латинського "Ізенґрінуса" Магістра Нівардуса, я зміг передати горизонт сподіваного тогочасної публіки, що його автор викликав до життя, щоб вирізнити від нього новаторство свого твору. Опертий на цьому текстуальний аналіз і справді показав, що автор у ході оповідання конкретно дотримується того, що заповідав у пролозі, беручи до уваги викликані сподівання і сповнюючи або ж розчаровуючи їх переважно імпліцитно, але згодом теж експліцитно і критично, коли він хоче спародіювати взірець лицарського епосу чи травестіювати казуїстику придворного кохання. Пізніший інтерпретатор, очевидно, отримує змогу реконструювати перед-розу- міння первинного адресата навіть у часовій дистанції; а в різниці між ретроспективним і проспективним сподіванням, новим досвідом, який витворюється у ході прочитання, спостерегти ту зміну горизонтів, яку, на нашу думку, могли нести зі собою для публіки тексти chanson de geste і придворної поезії.

Втіха від нового жанру лисячих шванків виникає в тій мірі і так часто, наскільки читач сприймає "антропоморфізми" як сигнали, які змушують його впізнавати в постаті тварин дещицю людської натури. Відтак заповідану "нечувану війну двох баронів" слід читати як контрафактуру героїчного епосу, що вперше ставить під сумнів високий етос лицарського світу, та й, зрештою, ідеальність придворного кохання, обертаючи, як жартівлива сатира, неідеальну, тваринну суть людини в проекціях її досконалосте.

І якщо моя спроба проінтерпретувати цей середньовічний текст, виходячи з горизонту сподівань сучасної йому публіки, й відкрила теперішньому розумінню якийсь новий підхід, то, озираючись назад, я аж ніяк не заперечую, що ця реконструкція альтеральности естетичного досвіду, який став для нас чужим, передумовлювала герменевтичне випередження сучасної антропологічної теорії. Феноменологічний

аналіз "суті людини" Г. Ліппса був тим чинником, який відкрив мені очі на те, що тварина, у якої "характер її відміни написаний на її обличчі" і якій властивий "стабільний зв'язок з її сутністю", дає змогу розпізнати в характері людини субстрат, пов'язаний з природою її духовного буття (48). Зрозуміло. що й це теоретичне випередження не могло наздогнати спонтанний досвід прочитання першого читача, проте могло розкрити те імпліковане текстом ставлення, яке щойно і дає змогу розуміти його як умову можливого тлумачення. Спонтанний досвід прочитання історично далекого тексту має герменевтично нульову вартість; захотіти реконструювати його як такий - це ілюзія, тому що рефлексія ніколи не зможе повністю наздогнати спонтанність.

Тут також закривають очі на те, що естетичний досвід за своєю суттю опосередкований, а отже, і підсилений сприйняттям, тобто ніколи не може повністю відбутися в емоційній спонтанності. І все ж теоретичне випередження, особливо як у цьому випадку, коли воно вводить у гру антиципації нечітких загальностей з феноменологічної антропології, які слід ще докладніше визначити, принаймні такі опосередкування, які взагалі роблять естетичний досвід придатним для комунікації: систематично - як імпліковане текстом ставлення й історично - як передрозуміння, яке входить до гри разом зі зміною горизонтів сподівання та досвіду і може їх розкривати і робити корисними для інтерпретації.

Так здобуте нове тлумачення «Роману про Ренара» зародилося, звичайно ж, із наскрізь сучасного інтересу: з питання про історичну і літературну генезу індивідуації.

Тому воно аніскільки не було тільки зворотньою проекцією сучасного зацікавлення, а пройшло завдяки свідомо здійсненому розрізненню горизонтів, (що історично конкретизувало теоретичне випередження) - до відкриття нового для XII ст. досвіду характеру і природи людини; твір П'єра де Сен-Клю, з одного боку, виявляє - як антигеройську контрафактуру лицарського і придворного життєвого ідеалу - досконалий, вбережений від історичних змін типовий світ характерів, проте, з другого, - надає негативному героєві Ренарові, який в перехитрюванні всіх інших виставляє їхню неідеальну, надто людську суть, перших ознак індивідуальності! за допомогою кумедности шельми. І якщо навіть цю інновацію не розпізнала чи не розглянула як таку більшість сучасників-адресатів, то все ж є одне позалітературне підтвердження, що її могли у цей час так розуміти. Оскільки поріг індивідуації, що літературно оформлений для пізніших інтерпретаторів у перших частинах "Роману про Ре- нара", також історично засвідчений уперше в цей час: починаючи від Отто Фрайзінеського, persona могла позначати не тільки змінне (маску, роль), але й незмінну individualitas світських людей.

Метафора порогу індикує для історичної герменевтики, що перехід від старого до нового необов'язково повинен відбуватися одним стрибком і всіма сучасниками водночас. Вихід за межі середньовічного життєвого світу, який через закритий горизонт майбутнього видавався християнському світорозумінню ледве чи змінним, вимагав вивільнення нових сподівань, що виходили з-під заборони curiositas. Очевидно, ліцензію на розвіяння чару ідеальносте лицарських і придворних життєвих норм і на показ людської суті потойбіч добра і зла в її недосконалій пересічності було легше здобути через фікцію царства звірів. Тим-то літературна герменевтика може внести свою частку до історичного пізнання на свій лад там, де вона зможе вивести в зміні горизонту естетичного досвіду на світло те, що було для сучасників минулого житєвого світу тільки латентною потребою, бажанням або поняттям про майбуття і що може бути у своєму ще не відчитуваному значенні піднесене до свідомосте тільки за допомогою історії інтерпретацій...

(Яус Г.Р. Естетичний досвід і літературна герменевтика, (фрагменти) // Антологія світової літературно-критичної думки XX ст. Львів, "Літопис", 1996. - Переклад з німецької Ю.Прохаська. С. 295-298.)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.