Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Творчість Франсуа Війона
Розділ VІ. Міська література

Поет про поета: життя та поезія Франсуа Війона

1431 року англійські загарбники спалили на вогнищі Жанну д'Арк, як "відступницю та єретичку".

1431 року народився Франсуа Війон, найбільш французький та найбільш єретичний з усіх поетів Франції.

Жахливе видовище являла тоді батьківщина Війона. Палали міста. Коні витоптували ниви. Було багато зрад, багато подвигів, багато трупів, багато перемог, але не було ані хліба, ані спокою. До жахів війни додалися неврожайні роки, надзвичайно суворі зими й, нарешті, чума. На узбіччях путівців валялися трупи. Банди розбійників вешталися країною. Вовки нападали на села. Судді швидко судили, й кати швидко вішали. На роздоріжжях зростали шибениці, гойдалися тіла повішених.

З Італії приходили перші голоси Відродження. Світ, затьмарений аскетами середньовіччя, смутно посміхався, попри голод та холод. Боючись втратити владу над збентеженими душами, церква лютувала: кожного дня знаходили нових єретиків, кидали їх до підземель, вішали, спалювали.

У похмурих замках доживали свій вік учасники останнього хрестового походу. Вони у сотий раз переповідали онукам про штурм сірійських міст, про боротьбу хреста та півмісяця. Молоді тихенько глузували з них. Молодих цікавило, чи виженуть зі Франції англійців, чи впорається молодий король з повстанням єретиків...

Ще продовжувалися поетичні турніри. Останні поети середньовіччя ще вихваля-

ли лицарські чесноти. Мандрівні жонглери ще співали на ярмарках вірші про милосердя богородиці. Але шанувальники мистецтва сумно говорили, що приходить варварська доба: немає більше ані автора "Романа про Троянду", ані інших ніжних співців минулого...

Звідки прийшов Франсуа Війон?

В Парижі, на вулиці Сен-Жак, була невеличка церква святого Бенедикта, розписана майстрами середньовіччя. Капеланом однієї з каплиць цієї церкви був такий собі Гійом Війон; він всиновив маленького Франсуа, котрого мати не могла прогодувати... Війон у житті брав на кпини усе: віру та знання, вельмож та єпископів, і навіть самого себе, але завжди з розчуленням згадував матір... Для матері він написав молитву і в ній згадав фрески церкви святого Бенедикта...

Війону було трохи за двадцять, коли він потрапив у страшну халепу. Йому подобалася жінка, яку звали Катрін де Воссель; у нього був суперник, такий собі Сермуаз; на паперті церкви вони побилися. Сермуаз ножем розсік губу Війону. Тоді Війон жбурнув камінь у голову супротивника. Сермуаз помер. Цирюльник, котрий промив рану Війона, повідомив поліцію про те, що сталося, і Війон був змушений тікати з Парижу.

Він довго волоцюгував. У 1456 році король Карл II зголосився помилувати поета, який надіслав йому жалісне клопотання. Війон повернувся до Парижу та написав "Малий заповіт". Це жартівливий твір, в якому поет дарує різні предмети своїм друзям та ворогам.

Можна сказати, що з цього часу Війон став поетом. З цього часу він також став

студентом Сорбонни, або, як він казав, "бідним школяром". Сорбонна приваблювала його аж ніяк не знаннями. "Школярі" були непідсудні королівському суду, і це вельми цікавило Війона, оскільки він вів далеко не доброчинний спосіб життя... Поліція шукала винуватців: було зчинено великі крадіжки. Просто дня з келії ченця- августинця крадії винесли п'ятсот золотих екю... Одного з учасників крадіжки було затримано, й він виказав Війона. Поету знову довелося покинути Париж.

Він поїхав до Анжеру і там, мабуть, зійшовся з відомою бандою розбійників. Він написав низку віршів блатною мовою.

Невдовзі його було заарештовано. Його було присуджено до повішення разом з іншими винними. Чекаючи на страту, він написав "Епітафію"...

Потрапляючи до в'язниць, Війон незмінно звертався по допомогу до впливових друзів. Багато знаних людей цінували поетичне обдарування "бідного школяра". Найвірнішим захисником Війона був принц Карл Орлеанський, один з найзначиіших поетів свого часу...

У 1461 році Війону виповнилося тридцять років. За наказом єпископа... його посадовили до в'язниці у невеличкому містечку Мен-сюр-Луар, поблизу Орлеана. Людовік XI, який щойно сів на престол, приїхавши до Мен-Сюр-Луар, наказав звільнити поета. Війон урочисто прокляв злого єпископа, а молодому королю побажав дванадцять синів.

Незабаром після звільнення з в'язниці Війон, повернувшися до Парижу, написав "Великий заповіт". Він знову робить всім подарунки, але цього разу перед нами твір зрілого митця: в ньому не лише вірші на випадок та ущипливі епіграми, в ньому - філософія поета.

Нам нічого не відомо про кінець Франсуа Війона. Навряд чи він помер власною смертю: не така в нього була вдача, та й часи були не такі. Можливо, він загинув під час одного з розбійних нападів? А можливо, "майстри зворушливих обрядів" (так називали тоді катів) зрештою його повісили: адже не кожного року оголошується амністія з приводу коронації..

За спиною Війона стояло середньовіччя з його юродивими та містиками, з танцями смерті та з райськими видіннями. Людина, що була колись присуджена до смерті та багато разів чекала на неї, не могла про неї не думати. Перед очима Війона ставали не кущі раю, не багаття пекла, він думав не про потойбічне життя, в яке навряд чи вірив, а про кінець першого, справжнього життя...

Він був першим поетом Франції, який жив не в небесах, а на землі і який зумів поетично осмислити своє існування. Одного разу принц Карл Орлеанський влаштував у своєму замку, в Блуа, поетичний турнір. Такі змагання були улюбленою розвагою освіченої шляхти. Карл Орлеанський запропонував учасникам турніру написати баладу, яка мала починатися словами:

Від спраги я вмираю над струмком...

Для принца це було нісенітницею, кумедним жартом... Проте Війон потрактував запропоновану тему всерйоз і у свою баладу вклав чимало: це - сповідь людини, звільненої від догми, та й від віри також, її сумніви, її суперечності, її внутрішня складність... В його віршах, іноді хитруватих, іноді відвертих до брутальності, глибока людяність; це - життя без проповідей... Здіймався новий день - світлий та важкий...

...Чому сьогодні його читають та перечитують поети різних країн, різних генерацій? Найменше це можна пояснити його строкатим, неспокійним життям. Люди XX століття, ми бачили досталь війн, злочинів та страт, щоб нас могла вразити біографія Війона. Він вражає нас, і не лише тому, що він видатний поет. Є чимало видатних поетів, яких ми знаємо по шкільних роках; їхні імена ми вимовляємо з незмінною повагою, але до їхніх книжок ніколи не повертаємось. Війон - не пам'ятник, не реліквія, не одна з віх історії. Хвилинами він здається мені сучасником, попри чудернацьку орфографію давньофранцузької мови, попри архаїзм балад та рондо, попри безліч злободенних для його часу та незрозумілих для мене натяків...

...Поезія Війона - перший чудесний прояв людини, яка мислить, страждає, кохає, обурюється, глузує. В ній вже чутна й та іронія, що приваблювала романтиків, і поєднання поетичної піднесеності з прозаїзмами, таке близьке сучасним поетам - від Рембо до Маяковського... Звільнившись від умовностей середньовіччя, пізнавши всю принадливість критичного мислення, людина здобула нові радощі й нові страждання. Вірші Війона інколи сумні, бо нелегким було життя поета, але частіш цей сум пов’язаний з розвитком думки, з тим навантаженням, яке відчули на своїх плечах люди, які скинули з себе окови смирення, слухняності та сліпої віри...

(Эренбург И. Поэзия Франсуа Вийона. В кн.: Французские тетради. Заметки и переводы. М.: Советский писатель, 1959. С. 62-72).

Спір Вілонового серця з тілом

Це хто товчеться? - Я. - Хто?

Що за крик? - Твоє це серце! З волокна тонкого

Звисаю вже, живущий тане сік,

Коли дивлюсь на тебе, самітного,

Мов те песя, що сіло під порогом.

- І звідки це? - Шибайголовства плід.

- Навіщо гнів? - Бо маю горя вбрід.

- Лиши мене, я в думці тим займуся.

- Коли? - Як виросту з дитячих літ.

- Більш не скажу. - Я зовсім не журюся.

- Що думаєш? - Добути славу й шик.

- Тобі вже тридцять: вік коня старого.

- Чи це дитинство? - Ні. - То значить, впік

- Тебе злий дур. - Де впік? Це все до чого?

- Е, що ти знаєш! А різницю всього:

В сметані муха - чорне й біле... Квит.

- Це все? - Тобі сваритися не стид?

Коли не досить, знов почну, вернуся.

- Ти вже програв! - Ні, знов піду в похід.

- Більш не кажу. - Я зовсім не журюся.

- Звідкіль це зло? - Від лиха, бо не звик.

Сатурн, гадаю, в клунок на дорогу

Мені нещастя вклав. - Дурне ти рік:

Ти пан його, не будь слугою в нього.

Це Соломон вписав був до Святого

Письма:

" Мудрець планет рішає хід

І міць його долає вплив орбіт".

- Не вірю в це. Яким спекли, лишуся.

- Що кажеш ти? - Так я дивлюсь на світ.

- Більш не кажу. - Я зовсім не журюся.

- Ти жити рад? - Як збавить Бог від бід.

- То мусиш скласти... - Що?

- Твердий обіт,

Читати вперто.

- Що? - 3 наук, що слід,

І кинути шельвір.

- Ну, що ж, повчуся.

- Лиш не забудь! - Я запишу це в зшит.

- Не жди, аж підеш, голубе, під лід.

- Більш не кажу. - Я зовсім не журюся.

Епітафія Війона у формі балади

Брати, що житимете після пас,

Сердець для нас не майте задубілих

І милостиві будьте, без ураз,

За те Господь вас ласкою наділить.

Глядіть - п'ять, шість нас разом почепили:

Коли по наших пещених тілах,

Об'їдених, облуплених, лиш прах

Залишиться і стане кістяками,

Хай не смішить вас наше горе й жах;

Благайте: Боже, змилуйся над нами!

Ми просим вас: втисніть на серця дно

Свою погорду, хоч були ми вбиті

Законним правом. Знане ж вам давно,

Що розум даний не усім на світі;

Щоб наше все харцизтво окупити,

Нас синові Марії поручіть,

Хай ласку шле, незчерппу ні на мить,

Щоб не ввійшли ми у пекельні брами.

Ми мертві вже, душа нам не болить,

Благайте: Боже, змилуйся над нами!

На мокнення ми віддані дощам,

Геть висохли на сонці, чорні стали;

Сороки очі видовбали нам,

Волосся з брів, з борід повисмикали.

Спочину ми ніколи не зазнали;

На примху вітру здані ми весь час,

Сюди-туди погойдує він нас,

Як той наперсток, здзьобаний птахами.

В це товариство хай не тягне вас,

Благайте: Боже, змилуйся над нами!

Ісусе-царю, пане над усім,

Не дай нам бути в пеклі огнянім:

Не хочем стати чорта жолдаками.

Ох людоньки, тут насміх ні при чім.

Благайте: Боже, змилуйся над нами!

(Переклади Гординського С. Я. - Колір і ритми. Поезії, переклади. К.: 1997. - С. 364-368.)

Балада

Скажіть, в яких світах вона,

Римлянка Флора незрівнянна,

Архіпіада чарівна,

Таїс, її сестрою звана,

Де Ехо, гомінка, неждана

Луна ставків і рік гучних?

Де вся та врода несказанна?

А де ж тепер торішній сніг?

Де велемудра та жона,

Та Абелярова кохана,-

Він випив чашу мук до дна,

Життя його - кривава рана,

Або красуня невблаганна,

Та, що зашить звеліла в міх

І в Сену вкинуть Бурідана?

А де ж тепер торішній сніг?

Де королева Бланш, ясна,

Немов лілея тонкостанна,

Аліса, Берта де, хто зна.

Де Аренбур, вельможна панна,

Де горда орлеанка Жанна,

Офіра ворогів лихих?

Де всі вони, де їхня шана?

А де ж тепер торішній сніг?

Ні, принце, марна річ від рана

Й до вечора питать про них,

Бо приспівка незмінна й знана:

А де ж тепер торішній сніг?

Епітафія в формі балади, писана собі й своїм товаришам у чеканні шибеницi

Братове, що лишилися живі,

Суворим словом не картайте нас.

Коли до нас не будете черстві,

То й вам Господь простить у слушний час.

Ось висим - п'ять чи шість нас,- і погас

Вогонь життя в тілах, таких бридких,-

Гниє і опадає м'ясо з них,

На порох перетліють скоро й кості.

Не кпіть із наших напастей лихих,-

За нас благайте Бога в високості.

Хай обирали ми шляхи криві,

Закон понищив нас, ніхто не спас,-

Та мудрощі не всім же в голові.

Не гнівайтесь, коли звемо ми вас

Братами,- тут уже не до образ.

Моліть, щоб Син Пречистої поміг

У невичерпності щедрот своїх

Уникнуть нам диявольської злості.

Не зневажайте зганьблених, німих,-

За нас благайте Бога в високості.

Нас мили й прали зливи грозові,

Пекло й палило сонце, вітер тряс,

Ставали ми поживою черві,

Сорокам, крукам чорним, і не раз

На нас ненатлий птах свій голод пас,

І очі повиймав, і з брів густих

Волосся вискуб, як солому з стріх.

Погляньте лиш, і вас охоплять млості.

Щоб не зазнать вам всім таких утіх,

За нас благайте Бога в високості.

Ісусе-князю, ти, що все й усіх

У владі маєш,- і чесноту, й гріх,

Не дай потрапить нам до пекла в гості.

Тут, людоньки, ніякий вам не сміх,-

За нас благайте Бога в високості.

(Переклади Гр. Кочура з кн. "Третє відлуння". К.: Рада, 2000. С.391 393)

Балада неймовірностей

Працює ледар безупинно,

Тиран нас милосердя вчить,

Найліпша в світі їжа - сіно,

Пильнує добре той, хто спить,

Хоробрий, хто в бою тремтить,

Найвища доброчинність - зрада,-

Лиш від закоханого ждіть

Найрозумнішої поради.

Для пологів є домовина,

Врожай - найтяжче з лихоліть,

Поб'ють - сміятись є причина,

Хто виграє, тому й платить,

Водою греблю слід гатить,

Ми живемо брехні заради, -

Лиш від закоханого ждіть

Найрозумнішої поради.

Радіє в злигоднях людина,

Найкраща піч, коли курить,

Сумління чисте - ось провина,

Найбільша чесність - обдурить,

Дівок гулящих слід любить,

Шукати розуму у влади, -

Лиш від закоханого ждіть

Найрозумнішої поради.

Ви правди хочете? Лиш вади

І хиби в людях слід цінить,

Лише в стражданні є принади,

Любити вміють тільки гади, -

Од вщерть закоханого ждіть

Найрозумнішої поради.

Коза на кризі лиха не мине,

Глек носить воду, поки не поб'ється,

Коханку гріють, поки не спахне,

Кують залізо, тож воно і гнеться,

Всяк вартий того, що йому дається,

Вода весною в ріках прибува,

Хоч дуже швидко час біжить, здається,

Ми довго дожидаємо різдва.

Коли кума базікати почне,

Верзе що хоч, допоки не затнеться,

Швець - шиє, жнець - у полі жита жне,

Біда приходить, та й вона минеться,

Дурний за обіцянками женеться,

Приходять завжди по сівбі жнива,

Хоч, може, й навпаки комусь багнеться,

Ми довго дожидаємо різдва.

Голодний пес в конурі не засне,

Ідуть на штурм, як місто не здається,

Плід викидають, коли гнить почне,

П'яниця буде пити, поки вп'ється.

Найкраща пісня, а й вона псується,

Як знати наперед її слова;

Життя біжить,- ще тільки рік почнеться,

А ми вже дожидаємо різдва.

Пересміють смішне на геть сумне,

Сорочка найдорожча мнеться й рветься,

Найбільша радість також промайне.

Де розум плаче - глупота сміється,

Ханжа до раю за життя пропхнеться,

Він спить і бачить чудеса й дива,

Всіляка нитка з кужеля снується,

Ми довго дожидаємо різдва.

Мій принце! Краще дурневі живеться

Від іншого всілякого єства –

Він ще й на мудреця перекується.

Покіль ми дожидаємо різдва.

Балада прикмет

Я знаю - мухи гинуть в молоці,

Я знаю добру і лиху годину,

Я знаю - є співці, сліпці й скопці,

Я знаю по голках сосну й ялину,

Я знаю, як кохають до загину,

Я знаю чорне, біле і рябе,

Я знаю, як господь створив людину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Я знаю всі шляхи й всі манівці,

Я знаю небо щастя й сліз долину,

Я знаю, як на смерть ідуть бійці,

Я знаю і чернички спідничину,

Я знаю гріх, але грішить не кину,

Я знаю, хто під течію гребе,

Я знаю, як в бочках скисають вина,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Я знаю - коні є і є їздці,

Я знаю, скільки мул бере на спину,

Я знаю, хто працює без упину,

Я знаю сну й пробудження хвилину,

Я знаю Рим і як він всіх скубе,

Я знаю і гуситську всю провину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Я знаю палац, знаю і хатину,

Я знаю цвіт, і плід, і соб-цабе,

Я знаю смерть і знаю домовину,

Я знаю все й не знаю лиш себе.

Балада поетичного змагання в Блуа

У спразі гину біля водограю,

Зубами біля вогнища січу,

Чужинцем в рідному краю блукаю,

Німую криком, мовчки я кричу,

Я догола зодягнений в парчу,

Сміюсь від сліз, від балачок німію,

Радію серцем в муках безнадії,

В стражданні є для мене щастя хміль,

Жебрак - скарбами світу володію,

Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

Непевний того, в чому певність маю,

Я бачу світло, як задму свічу,

І знаю тільки те, чого не знаю,

Знання химерним випадком вважаю,

Зірвавши банк, весь програш я плачу.

"Добраніч!" - прокажу, коли задніє,

Боюся впасти, лежачи на дні я,

Здоровий - почуваю вічний біль,

Безрідний - спадщини чекати смію,

Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

Стурбований життям - турбот не знаю,

Плюю на скарб, але за ним лечу,

Не злість, а доброта мене жахає,

Той кращий друг мені, хто запевняє,

Що в голоді я ситий досхочу,

Що білий лебідь вороном чорніє,

Що ворог мій мені на користь діє,

Що істина в брехні - ось в чому сіль! –

Все тямлю й ні чорта не розумію,

Скрізь прийнятий, я гнаний звідусіль.

Мій принце! Вас запевнити я смію:

Не вміючи нічого, все я вмію.

Змиритись докладаю всіх зусиль

І покладаю лиш на вас надію,

Скрізь прийнятий і гнаний звідусіль.

(Переклади Леоніда Первомайського - Тема, №1, 1998 - С.125-128)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.