Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Видіння
Розділ VІ. Міська література

Середньовічні латиномовні видіння релігійного змісту

.. .Немає сумніву, що видіння належать до дидактичних жанрів, бо їхня мета -

відкрити читачеві істини, неприступні для безпосереднього людського пізнання. Формальною ознакою, що встановлює (разом з вищезазначеною метою) природу жанра, є образ ясновидця, тобто особи, через чиє посередництво зміст видіння стає відомим читачеві. Цей образ повинен обов'язково маги такі функції: а) він має сприймати зміст видіння суто духовно; б) він мусить асоціювати зміст видіння з чуттєвими сприйняттями, інакше кажучи, зміст видіння має неодмінно містити в собі чуттєві образи.

Наявність ясновидця, посередника між автором та читачем, відрізняє видіння від проповідей, схожих на них за змістом.

Функція (а) відокремлює їх від найближчого до них жанру - чудесних подорожей (як, наприклад, Св. Брендана, Овейна, Енея тощо), які дослідники, як правило, навіть розглядають спільно з видіннями.

Функція (б) встановлює відмінність між видіннями та різноманітними пророцтвами та одкровеннями, в яких той, що пророкує, нічого не бачить духовним оком, не чує "вухом серця", а лише дізнається.

Визначений в такий спосіб жанр складає доробок всіх європейських та багатьох неєвропейських літератур від найдавніших часів...

Щоб пояснити надзвичайну життєздатність видінь, недостатньо розглядати їх лишень як літературний жанр: необхідно кинути на них оком, як на психофізіологічне явище, що грунтується на трьох чинниках: летаргічний стан, галюцинація (в екстазі або при маренні) та сновидіння. Будь-яке видіння містить один з цих трьох мотивів..., якщо тільки його обставини не обійдені мовчанням.

Химерні сполучення образів, котрим і наша наука ще не знайшла задовільного пояснення, вражали античних та середньовічних людей таємничістю свого виникнення, спричиняли пошуки та здогадки щодо їхнього джерела. Найприродніше було визначити це джерело - як трансцендентне, а самі видіння як продукт надприродної сили, чи то божественної, чи то диявольської. Наступний ступінь - пошуки смислу й цілі в діях зазначеної вищої сили, тобто бажання видобути з видіння загальнокорисне знання. З цього моменту мається на увазі вже об'єкт повчання, тобто публіка, і створюється твердий ґрунт для виникнення літературного твору...

...З XIII століття в житті видінь відбуваються важливі зміни: а) вони піддаються впливу новелістичної та драматичної літератури; б) розвиток світської творчості, який вже наприкінці XII ст. породив перші переклади видінь на національні мови (див. "Видіння Тнугдала"), в XIII ст. виявляється у появі самостійних видінь цими мовами..., котрі невдовзі сягають свого апогея і, разом з цим, апогея всього жанру, в "Божественній комедії" Данте Алігьєрі. На противагу цьому, наш період, що охоплює близько шести століть (VI-XII), можна назвати суто церковно-латинським: всі без винятку видіння цього часу оброблені духовними особами церковною мовою. Жанр представлений надзвичайно багато... Ціла низка країн взяла участь у його створенні: Італія (наприклад, видіння з "Діалогів" Григорія Великого), Англія (видіння Дриктхелма, Мерхдеофа), Ірландія ( видіння Фурсея, Тнугдала), Німеччина верхня (видіння Веттина) та нижня (видіння Годескалка), Галлія (видіння Сунніоулора, Баронта) - всі зробили свій внесок.

...Класична побудова видінь... ґрунтується на богословській схемі, яка, зрештою, сходить до того ж Св. Григорія. Ми маємо на увазі насамперед його вчення про чистилище та пекло (...). Таким чином, маємо два місцеперебування грішників, одне з тимчасовими муками, друге - з віковічними. З іншого боку, про райські поселення також здавна існувало два уявлення: одне, що бере початок в язицькій старожитності та засвоєне апокрифами, - луг блаженних, (...); інше, іудейсько-християнське - справжнє Царство Боже, Небесний Єрусалим (...). І тут ми спостерігаємо ту саму відмінність: перше місцеперебування -тимчасове..., друге-вічне. Виходить повний паралелізм двох світів, який був відмічений вченим систематиком Бєдою й вперше застосований ним для побудови видінь... Хоча б як там було, у Бєди ми вперше бачимо ту структуру, котра лягла у підґрунтя всього подальшого розвитку і має такий вигляд:

I. Вступна частина;

II. Саме видіння:

А) місце тортур: а) чистилище; б) пекло;

Б) місця блаженства: в) луг блаженних;

г) Царство Боже;

III. Повчальна частина...

(приклади релігійних видінь наведено в розділі І даного посібника)

(Ярхо Б. Средневековые латинские видения (Рукопис). Цит за: Восток-Запад. Исследования. Переводы. Публикации. М.: Наука, 1989. С. 21-36)

Пильний погляд Бажання

Роман про Троянду (уривки)

Першу частину цього твору написав у куртуазно-алегоричному ключі Гійом де Лорріс. Другу частину "Роману про Троянду" (18000 рядків) років через сорок після Гійома де Лорріса написав видатний поет середньовіччя Жан Шопінель (в окремих списках - Клопінель, що означає "кривий") де Men в цілком іншому, демократичному дусі. Незважаючи на спільну з попередньою частиною фабулу і алегоричну форму, це переважно збірка окремих дидактичних поем-розповідей, пройнятих

сміливою критичною думкою. В цілому поема являє свого роду енциклопедію вільнодумства, за що деякі пізніші дослідники називали Жана де Мена "Вольтером середньовіччя". До того ж цей твір написано народною мовою. Він відзначається гострою сатиричною дотепністю. "Роман про Троянду" породив цілий ряд антижіночих творів.

Зміна концепції кохання в "Романі про Троянду" у порівнянні з куртуазною концепцією

...У повній відповідності до загального духу пізнього Середньовіччя, яке воліло представити мислення в цілому у якомога більш всеохопній формі та звести його до єдиної системи, "Roman de laRose" надав всій цій еротичній культурі форму настільки барвисту, настільки вишукану, настільки багату, що став справжнім скарбом, що його шанували як мирську літургію, вчення та легенду. Саме двоїстість "Романа про Троянду", творіння двох постів, таких різних за своїм типом та за своїми уявленнями, зробила його ще прийнятнішим як біблію еротичної культури: там вишукували тексти для найрізноманітніших потреб.

Гійом де Лорріс, перший з двох поетів, дотримувався ще старого куртуазного ідеалу. Його граціозному задуму супутня жива, чарівна фантазія у розробці сюжету. Це мотив сновиди, що постійно використовувався. Поет раннім травневим ранком виходить послухати спів солов'я та жайворона. Він прямує уздовж річки та опиняється біля муру таємничого саду кохання... Всередині ведуть хоровод Веселощі, Бог Кохання танцює там з Красою... Тоді як поет перед фонтаном Нарциса застигає у здивуванні, побачивши Троянду, яка ще не розкрилася, Амур пускає в нього свої стріли... Поет оголошує себе васалом Кохання... Добре Привітання запрошує поета до Троянд, але тут з'являються стражі троянди: Небезпека, Зломовність, Страх та Сором'язливість - і виганяють його. Так відбувається зав'язка... Скаргою закоханого завершувалося творіння Гійома де Лорріса.

Потім - мабуть, набагато пізніше - до справи взявся Жан де Мен, котрий значно доповнив, розширив та завершив цей твір. Подальший хід оповіді, штурм та взяття замка троянд Амуром у спілці з придворними чеснотами...- просто-таки тоне у потоці велемовних відступів, описів, розповідей, які перетворюють твір другого поета на справжнісіньку енциклопедію. Але що найважливіше: в цьому авторі ми бачимо людину, за духом настільки невимушену, холодно-скептичну та цинічно- безжальну, яких рідко породжувало Середньовіччя, - і яка до того ж оперує французькою мовою, як мало хто. Наївний, світлий ідеалізм Гійома де Лорріса затінюється всезапереченням Жана де Мена, котрий не вірить ані у примар та чарівників, ані у вірне кохання та жіночу чесність, який усвідомлює сучасні йому болючі запитання і вустами Венери, Природи та Генія рішуче захищає чуттєвий напор життя...

...Отже, сексуальному мотиву тут цілком свідомо відводиться центральне місце: це все постає у вигляді настільки витонченої містерії та одягається такою святістю, що більший виклик життєвому

ідеалу церкви годі й уявити. В своїй цілком язичницькій спрямованості "Roman de la Rose" може розглядатися як крок до Ренесансу. Але за зовнішньою формою він, очевидно, цілковито відноситься до Середновіччя. Бо що може бути більш притаманне середньовічній традиції, аніж ретельно проведена персоніфікація душевних переживань та обставин кохання? Персонажі "Романа про Троянду": Привітання, Солодкий погляд, Оманливість, Зломовність, Побоювання, Сором'язливість, Страх - стоять в одному шерегу з суто середньовічними зображеннями чеснот та хиб у людському вигляді...

Любовна мрія втілюється тут у формі майстерно обробленій - і водночас насиченій пристрастю. Велемовні алегорії задовольняють всі вимоги уявлень Середньовіччя. Середньовічна свідомість не вміла виражати та сприймати душевні рухи, не вдаючись до уособлення. Вся строкатість барв та елегантність ліній цього незрівнянного театру маріонеток була необхідна для того, щоб сформувати систему уявлень про кохання, за допомогою котрих люди набували можливості розуміти один одного... Основна тема підтримувала биття пристрасті. Адже замість блідого служіння одруженій дамі, піднесеній трубадурами до захмарних висот як недосяжного предмету обожнювання, тут знов пролунав найприродніший еротичний мотив: гостра привабливість таїни незайманості, символічно втіленої у вигляді троянди, завоювати котру можна було наполегливістю та мистецтвом.

Теоретично кохання в "Романі про Троянду" все ще залишалося сповненим куртуазії та шляхетності. Сад радощів буття приступний лише для вибраних і тільки через посередництво кохання. Хто хоче увійти до нього, має бути вільний від ненависті, невірності, недолугості, скнарості, жадібності, заздрощів, дряхлості та лицемірства. Щодо позитивних чеснот, які мають бути протиставлені всьому цьому, вони підкреслюють, що ідеал стає тепер суто аристократичним, і більш не є етичним ідеалом, як це було у куртуазному коханні. Ці чесноти - безтурботність, вміння насолоджуватися, веселий норов, любов, краса, багатство, щедрість, вільність, куртуазність. Це вже не якості, які облагороджують особистість світлом, що його випромінює кохана, а чесноти як засоби для її завоювання. І душею твору більше не є (бодай притворне) вшанування жінки, а, принаймні, у другого поета, Жана Клопінеля (де Мена), - жорстоке презирство до її слабкостей; презирство, джерело якого - сам чуттєвий характер цього кохання...

(Хейзинга Й. Осень Средневековья. Исследование форм жизненного уклада и форм мышления в XIV и XV веках во Франции и Нидерландах. Пер. на рус. яз. Д. В. Сильвестрова. М.: Наука, 1988. С.122-126)

Образ краси

Уривок з "Роману про Троянду"

Вона не темний привид млистий,

А наче місяць променистий,

Навколо неї зірочки –

Мов ті малесенькі свічки.

У неї ніжна плоть священна,

І вся вона мов наречена,

І біла, наче цвіт лілей.

А якщо вид чи зір очей

Туман якийсь їй застилає,

Вона рум'яна не вживає,-

Адже нема потреби їй

Буть штучною в красі своїй.

А коси в'ються аж до п'ят,

Як рідко в котрої з дівчат.

Чудовий ніс, уста і очі.

Всіх тішать чари ці жіночі,

І бог, коли творив її,

Найкращі барви брав свої,

Які лиш є у світі цілім,

А стисло мовить: з личком білим,

Розумна, юна, чарівна,-

Приємна і п'янка вона.

Лицемірство

Уривок з "Роману про Троянду"

Тут лицемірство, вічне зло,

Та перед людом почало

Свою промову без вагання:

"Послухайте моє казання.

Живу, звичайно, при дворі,

А часом і в монастирі,

Тут - випадково, там - частіш,

Там - інколи, тут - охітніш.

Але найбільше там буваю,

Де краще справжній вид ховаю.

Таке пісне лице у мене,

Коли ношу вбрання смиренне!

Чернець сховати краще вміє,

А світський люд одвертіш діє.

Релігія дозволить все,

Од викриття тебе спасе,

Вона все повиває в тайну,

Бо хитрість має надзвичайну.

І хоч смирення й вірність там,

Не довіряю я ченцям.

Та слухаю їх теревені,

Обмови, брехні їх шалені,

Що хочуть все в туман повити,-

Без хитрощів ченцям не жити!

Вони на розум не багаті,

Але задирливі й пихаті.

Хоч їх зухвалість не спинить,

Вдають смиренних кожну мить.

Я не живу з людьми такими,

Якщо живу - гидую ними.

А то ще схочеться на гріх

Повіситись від пик таких.

Що люблять день у день брехати.

Святих без сорому вдавати!

Живу я серед шахраїв,

Серед нероб і лихварів.

Що у пошані та в чинах

У світських водяться домах,

Живу з тими я лестунами,

Що хочуть знатись з владарями,

У кого світ увесь в руках,

Хто ходить ніби в бідняках,

Щоб ласувать шматком смачним

І запивать винцем пахким,

Хто ніби любить злидарів,

Щоб стать найбільшим з багачів,

Ловити світ у сіть омани.

Таке життя моє погане!

Не всяк чернець, що носить рясу,

Не їсть у піст і кришки м'яса.

Міняти спосіб житія,

Міняти одяг - майстер я:

То я чернець, то я аскет,

То я прелат, то я поет,

То рицар я, то писар скромний,

Невдаха бідний і бездомний,

То підневільний, то правитель,

То учень я, а то учитель,

То принц, то паж я молодий,

То я юнак, то дід старий,

Усі я мови в світі знаю,

Скрізь інші маски одягаю,

То я Робен, то я Робін,

Я - майстер розмаїтих змін.

(Сузір’я французької поезії. Антологія. В 2-х т. Пер. і переспіви М. Терещенка К.: Дніпро, 1971, т. І. С. 54-56)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.