Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Біблія
Розділ І.Середньовічна релігійна література

Назва Біблія походить з грецької і дослівно означає книга (у своєму латинському варіанті вона остаточно була прийнята в пізньому середньовіччі на позначення книг Старого та Нового Завіту). В Святому Письмі завіт як термін вживається в значенні теологічно-юридичному і позначає «волевиявлення », »договір », «союз » (1 Кор. 11:25; 2 Кор. 3:6):

Ось дні настають, - говорить Господь, -

і складу Я із домом Ізраїлевим

...Новий Завіт (Єр. 31:31).

До Старого Завіту належить 44 або 46 книг (в залежності від відокремлення Плачу Ієрсмії та Книги Баруха), серед яких виділяють П’ятикиижжя, історичні книги, книги дидактичні, поетичні, книги пророків та книги малих пророків. Назви книгу християнській традиції відносять до грецького перекладу Старого Завіту (в іудаї- стичній традиції назви книг походять від початкових слів (що відповідає літературній традиції Близького Сходу, а передусім Месопотамії) - напр., Буття - На початку, Числа - В пустелі.

До Нового Завіту належить 27 книг:

- чотири Євангелія (від Матвія, Марка, Луки та Іоана). Слово євангеліє — від грецького добра новина - в традиціях античного Риму використовувалося на позначення новин, що зміцнювали культ імператора. В християнських традиціях євангеліє використовується виключно в контексті Ісуса Христа як месії і позначає як християнську проповідь про спасіння, так і окремий жанр ранньої християнської літератури, що розповідає про життя Христа. Термін євангеліє близький за значенням до терміну керігма, який в античній культурі позначав проголошувану привселюдно новину, а в науці — усну традицію оповіді про Христа, що передувала першим письмовим пам’яткам;

- «Діяння апостолів» (або так звана книга історична);

- 21 послання апостолів (чотирнадцять приписується Павлові; одне Іакову, два Петрові, три Іоанові, одне Іуді), які традиційно називають «соборними» або «католицькими» - адресованими до всіх християн;

- та об’явлення Іоана Богослова (яке також називають Апокаліпсисом, або пророцькою книгою).

Традиційно вважається, що період формування всіх книг християнської Біблії охоплює понад 1300 років: Так, «П’яти- книжжя» відносять до XIII ст. до н.е. (хоча остаточно перші п’ять книг Старого Завіту були відредаговані та зведені в один комплекс, в іудаїстичній традиції відомий під назвою Тори (Закону), в V ст. до н.е. проповідником Ездрою), а останні хронологічно книги Старого Завіту належать до 1 ст. до н.е.; натомість, Новий Завіт датують І ст. н.е. Оригінальними мовами Старого Завіту були гебрайська, арамейська та давньогрецька; Нового —давньогрецька і за деякими теоріями арамейська (Євангеліє від Матвія).

Християнський канон Біблії формувався протягом кількох століть - від першого відомого нам Канону Мураторія (II ст.), до списку канонічних книг, прийнятих постановами Вселенських Соборів (IV-V ст.). Остаточний список для Західної Церкви був затверджений Тридентським собором 1546 р. (Decretum de canonicis Scripturis).

Слово канон, що в термінологічному значенні використовується багатьма дисциплінами, мало семітське походження і позначало прямий кий, ткацький вал, балку (гебрайське qaneh - кий для вимірювання)1. Каноном називали також різні правила або принципи, що приймалися як зразок. Так, вчені Олександрійської бібліотеки створили список найкращих авторів античності (5 трагіків, 5 епіків, 9 ліриків тощо), беручи до уваги бездоганну форму та зміст, який в історії отримав назву Олександрійського канону2.

В християнстві термін канон починає вживатися від другої половини II ст. в контексті норм та правил віри. Стосовно списку святих книг його використовують від IV ст. (першість приписують або св. Лфанасію, або Оригену, які відокремлювали книги канонічні — святі — від неканонічних) в значенні зібрання книг, що використовувалися в християнському культі.

Письмовій традиції християнського канону передує майже півстоліття традиції усної. І хоча час перших письмових творів християнства припадає на середину І ст. — час написання послань апостола Павла - як книги священні вони починають сприйматися пізніше, як і решта творів, що увійшли до складу Нового Завіту. В сучасній науці існують кілька основних гіпотез про виникнення письмового оформлення християнського канону.

Перша, що належить Теодору Дану (183 8-1933), одному з найвідоміших дослідників Нового Завіту, співвідносить це з логікою становлення християнських спільнот і вимогами розвитку культу3.

Друга (пера відомого історика церкви та теолога Адольфа фон Гарнака, 1851- 1930) — ставить виникнення канону в залежність від єрстицького руху Маркіона. Заможний судовласник із Малої Азії оселився в Римі в першій половині І ст. і прославився багатими внесками для християнської спільноти. Основою його вчення було протиставлення християнства іудаїзму, Нового Завіту — Старому. В своїй основній праці «Антитези» він формулює положення, за яким первісний зміст вчення Христа був понівечений нашаруваннями з іудаїзму. Маркіон вчив, що існує два Боги — Бог Старого Завіту (злий) та Бог Нового Завіту (добрий). Цей добрий Бог приніс в жертву власного сина і викупив тим самим власного кров’ю людство, підписуючи з ним новий договір — Новий Завіт. Як наслідок, Маркіон створює власний канон Святого Письма, який складався з відредагованих Євагелія від Луки та кількох Послань Павла. Ця спроба створення списку святих книг мала підштовхнути, на думку деяких дослідників, головні християнські осередки до створення власного канону4.

При створенні цього канону використовувався принцип, відомий пізніше з твору Вінсепта Леринського5 «Трактат про давність та універсальність католицької віри» (прибл. 434 р.), написаного під іменем «Мандрівник», «Пілігрим» — ‘‘Правильним вважається те, у що вірять всюди, завжди і всі».

Основу християнського канону Біблії становили, передусім, найдавніший переклад Старого Завіту давньогрецькою мовою — Септуагінта, та переклад всього Святого Письма латиною - Вульгата.

Септуагінта (від лат. «сімдесят»), або «Переклад семидесяти тлумачів», виник в III ст. до н.е. Згідно із Посланням Арістея Філократу (ІІ-І ст. до н.е.), Деметрій із Фалерону, бібліотекар славетної Олександрійської бібліотеки, вислав своїх помічників Арістея та Андрія до Єрусалиму з метою отримати переклад священної книги іудеїв. За підтримки первосвященика Єлеазара було обрано сімдесят два перекладачі (звідси назва перекладу), які виїхали спочатку до Олександрії, а потім на острів Фарос, де протягом семидесяти двох днів вони, відокремлені один від одного, перекладали текст (за легендою після порівняння їхні переклади були однакові). Сьогодні існують дві гіпотези про виникнення перекладу. Перша доводить, що іудеї таким чином пропагували свою релігію та культуру в елліністичному світі6; друга, що переклад був створений на потреби еллінізованої іудейської спільноти в Олександрії.

Вульгата (в перекладі "народна») — латинський переклад Святого Письма, здійснений Ієронімом наприкінці IV — на початку V ст. При перекладі використовувався порівняльний аналіз текстів як давньогрецькою, так і гебрайською та арамейською мовами'(при цьому Ієронім, оскільки погано володів арамейською, використовував фахівця, який перекладав з арамейської на гебрайську, що спричинилося до певних помилок в латинському варіанті).-Цей переклад редагувався багато разів протягом середньовіччя, був визнаний Тридентським собором як аутентичний і став обов’язковим у католицькій традиції.

У зв’язку з остаточним затвердженням списку святих книг виникло питання про долю книг, які зарахували до сфальсифікованих або неправдивих. Ці книги, що не ввійшли в склад Біблії, стали називати апокрифами (див. про це нижче).

А. Каустов

Падіння

1 Beyer H.W. Kanon. //Theologisches Worterbuch zum NT. Till Stuttgart, 1938. C.600-606.

2 Apokryfy Nowego Testamentu. T. 1. Lublin, 1986. C.27.

3 Zabn Th. Grundriss der Geschichte des Ncutestamentlichcn Kanons. Eine Ergaenzung zu der Einleitung in das Neue Testament. 2. Aufl. Lpz., 1904. C.35.

4 Hamack A. Marcion: Das Evangelium vom fremden Gott. 2. Aufl. Lpz., 1924.

5 Вінсснт з Лерину (псевдонім Peregrinus) - IV- V ст. Своє ім’я отримав від назви міста, а абацтві якого після бурхливого життя, він провів решту своїх днів Відомий своїми творами Commonotoria, написаними приблизно 434 р., в яких формує та обгрунтовує методи розрізнення правдивого вчення та єресі.

6 Шифман И.Щ. Ветхий Завет и его мир. М., 1987. С.14.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.