Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Передновелістика
Розділ VІ. Міська література

Новелістикою називають сукупність жанрів малої наративної прози, в іншій термінології малої епічної форми. В європейських та американських літературах сучасна новелістика як жанрова система формується наприкінці XIX ст. Вона складається з чотирьох основних жанрів: новели - гостросюжетного твору з пуантом наприкінці; оповідання - твору, позбавленого подієвої динаміки та неочікуваного впізнання; оповідання-долі - твору, що розповідає про все життя персонажу; ліричного оповідання - прозової медитації ліричного героя. Усі ці жанроформи зустрічаються і в попередні періоди розвитку малих наративів, витоки яких - у передновелістиці.

Передновелістикою вважається та сукупність малих прозових та віршових наративів, що передувала становленню ренесансної новели, найяскравішою маніфестацією котрої став "Декамерон" Дж. Боккаччо. У Західній Європі доби Середньовіччя передновелістика була поширена у двох формах - писемній, спочатку латиною, а потім і новими мовами, та фольклорній - народними мовами. Книжкова передновелістика теж мала генезу в фольклорі, але дуже давньому, бо латиномовні наративи спиралися на традицію всієї середноземноморської словесної культури в її язичницько-античних та християнсько- близькосхідних різновидах.

Найбільш архаїчним видом наративів є міфологічні перекази про першопредків - культурних героїв - та їхніх демонічно-комічних двійників - трикетерів. З розповідей про перших поступово формується чарівна казка, з нарацій про других - анекдотична і новелістична казки. Чарівна казка розповідає про випробування та становлення героя, новелістична - про окремі пригодницькі епізоди з його життя, анекдотична начебто дає короткий висновок з якоїсь пригоди та наближається до паремії (прислів’я).

Отже, життя героя чарівної казки запрограмовано на здійснення подвигів, тому сей жанр лежить у генезі героїчних поем, романів, житій святих (агіографій), а життя героя новелістичної казки - на індивідуальні пошуки виходу зі складного становища, тому сей жанр передує новелі та крутійському роману.

Іноді здається, що культура середньовічної Західної Європи приблизно до Х-ХІІ ст. була чітко поділена на дві (церковно- католицьку та селянсько-міську), а потім - на три (додалася ще середня - лицарсько-куртуазна) субкультуры. Але між ними споглядається постійна взаємодія, взаємозбагачення, взаємопроникнення. Кожний клірик був носієм не лише книжної латини, а й своєї рідної мови, відповідно - знав рідний фольклор, мав певну етнічну ментальність. Лицарі і куртуазні дами часто- густо краще зналися на героїчних піснях, народних легендах і переданнях, ніж на церковних проповідях. У свою чергу писемні наративи через посередництво кліриків збагачували фольклорні, особливо міські. Слід додати, що книжкова словесність у середні віки завжди звучала, тому що читання було голосним.

Основними жанрами середньовічних малих наративів у Західній Європі були приклади, де, фабліо, швачки, новеліно. У них можна простежити зародки тих жанроформ, котрі повністю струкерувалися в новелістиці кінця XIX ст. і продовжують розвиватися у сучасному красному письменстві.

Усі тексти передновелістики спиралися не на безпосередній мімесиз - наслідування дійсності, а на реінтерпретацію попередньої текстової реальності, що зближує їх з посгмодсрністською словесністю.

Б. Ніколаєв

Приклади

Приклад (exemplum) - се розповідна частина проповіді, що має характер притчі, байки, легенди, тобто наративу, котрий ілюструє, підтверджує, доводить морально- учительські міркування проповідника. Генеза жанру - у Святому Письмі та античній історичній, художній, риторичній, філософській прозі, що насичені притчами, легендами, казками, анекдотами.

Ці наративи мали дати слухачам (пізніше - читачам) наочні взірці праведної поведінки. Вони стали невід'ємними компонентами проповідей і викликали появу відповідних збірників.

3бірник "Римські діяння» ('Gesta Romanorum")

Вважається, що збірник було скомпоновано в Англії приблизно в XIII ст. Більшість творів, які входять до нього, належать до жанру анекдоту в традиційному значенні терміна, себто до розповіді про другорядну, але характерну подію з життя видатної історичної особистості. Збірник мав першорядний вплив на подальший розвиток літератури. Фабули з нього запозичували Боккаччо, Чосер, Шекспір, Шіллер. В європейських книгозбірнях знаходиться близько 150 манускриптів "Діянь". З кінця XV ст. і до нашого часу вони постійно з'являються друком латиною та в перекладах на сучасні мови.

Нижче наводяться два наративи зі збірки. їх об'єднує центральний персонаж - Олександр Македонський. Цей образ та події, про які розповідається, не наслідують історичне минуле, а його міфологізують.

У першому тексті зустрічаються чотири основні архетипічні персонажі: правитель - об'єкт, котрий шкідник-ворог бажає знищити; помічник-порадник правителя; підступний ворог в образі жінки (додаткова конотація); виконавиця шкідництва - дівчина-красуня (теж додаткова конотація). Текст мав виконуватися при дворах сеньйорів. За жанроформою - образ-подія.

У другому тексті колізію побудовано на розвої едипового комплексу, який переборюється сином у межовій ситуації. За жанроформою твір наближається до образу- долі, бо син, проживши життя, приходить до висновку-сентенції (паремії) про скоро- минущість усіх перипетій (фройдистською термінологією - комплексів) перед лицем Вічності.

Б.Ніколаєв

О яде греха, которым мы всякий день отравляемся

Правил весьма могущественный царь Александр. Он держал при себе своего учителя Аристотеля, который наставлял его во всякой науке. Прослышав об этом, царица какой-то северной земли с самого рождения стала давать своей дочери яд. Когда царевна достигла совершеннолетия, она была так пригожа и так в глазах всех хороша, что многие, видя ее, давались диву. Царица послала ее Александру в наложницы. Увидев такую раскрасавицу, Александр тут же влюбился и пожелал творить с нею любовь. Об этом узнал Аристотель и сказал ему: "Воздержитесь. Если вы сделаете это, тут же помрете, потому что эта раскрасавица все время своей жизни принимала яд. Сейчас я докажу, что говорю правду. Здесь есть злодей, который приговорен к смерти. Пусть он переспит с ней, и тогда вы увидите, верно ли я говорю". Так и было сделано. Только злодей в присутствии всех поцеловал царевну, как тут же упал и умер. Видя это, Александр похвалил мудрость своего наставника, который спас его от смерти, а царевну отослал на ее родину.

Кінець часів

О том. что прирожденную злобность следует смирять кротостью

Мудрый император Александр взял в жены дочь сирийского царя, и она родила ему пригожего сына. Мальчик подрос и, когда достиг совершеннолетия, постоянно стал строить отцу своему козни и всяческими способами искать его смерти. Император этому дивился и однажды пришел к своей супруге и говорит: "Любезнейшая, смело открой мне свою сокровенную тайну: познал ли тебя кто другой, помимо меня?". Она: "О, господин, почему ты спрашиваешь об этом?". Александр отвечает: "Сын твой неустанно ищет моей смерти, и я дивлюсь тому, ибо, будь он моим сыном, не стал бы так делать". Она: "Бог ведает, что, кроме тебя, никто не познал меня, и я готова любым путем эго доказать. Истинно он твой сын, но почему преследует тебя, не пойму". Царь, услышав это, обратился к сыну со всей кротостью, говоря:

"Милый мой сын, я тебе отец; благодаря мне ты вступил в эту жизнь и будешь моим наследником. Почему же ты ополчился против меня? Я воспитал тебя в роскоши, и все мое принадлежит тебе. Перестань, - продолжал он, - злобствовать и не тщись меня погубить".

Сын Александра не образумился после этих слов, напротив, день ото дня злоба его против отца росла, и он постоянно был готов его убить и подстерегал повсюду. Видя это, Александр взял меч, привел своего сына в уединенное место и сказал ему: "Вот меч - убей меня тут, ибо тебе будет меньше позора, если убьешь меня скрытно, а не на глазах у людей". Сын при этих словах тотчас бросил меч на землю и в слезах упал на колени перед отцом, моля простить его и говоря: "О, добрый отец, я раскаиваюсь в дурных своих поступках; я творил зло и не достоин зваться твоим сыном. Прошу, прости меня и люби, а я отныне стану твоим добрым сыном и во всем буду служить тебе по твоей воле". Слыша это, Александр бросился сыну на шею, поцеловал его и говорит: "О, дражайший сын мой, не греши впредь и будь преданным сыном, а я буду тебе добрым отцом". С этими словами он надел на сына дорогие одежды, повел его с собой во дворец и задал своим советникам большой пир.

После этого случая Александр прожил немного дней и кончил жизнь свою в мире, а сын его наследовал царство и мудро правил им. В конце своей жизни, когда смерть была уже близка, он приказал по всему своему царству пронести и всем показывать прапор с такою начертанной на нем надписью: "Все преходит, кроме любви к Господу Богу".

(Средневековые латинские новеллы XIII в.-Л.: Наука, 1980.-С. 12 і 10-11.)

Приклади та інші жанроформи

Одна й та ж сама подієвість могла бути основою розповіді у прикладі та іншому наративі, при цьому латиномовні приклади передували авторським наративам новими європейськими мовами, а прозова форма віршовій. При всій своїй сепаративності, приклад не був самостійним жанром, тому передача його змісту віршами, по-перше, одивлювала нарацію, робила її художньо-ігровою, по-друге, переводила її з дидактичної площини в художньо-куртуазну.

Далі наводиться однофабульний наратив, взятий з латинських прикладів, та наратив, що належить перу Готьє де Куенсі (Gautier de Coined), [1177-1236], одного з перших французьких письменників, ім'я котрого залишилося в історії літератури. Наратив взятий з його збірника "Дива Божої Матері" (Les Miracle de Notre Dame), написаного старофранцузькою мовою.

Твір Куенсі передає особливості культу Діви Марії, що склався в Західній Європі за доби Високого Середньовіччя і сенсовно відповідав куртуазному служінню Прекрасній Дамі. Мати Божа врятовує життя злодієві лише за те, що кожного разу, йдучи на крадіжку, він не забував їй помолитися. Таким чином, вірність особистого служіння, відданість Божій Матері перевищують тяжкість гріхів.

Сюжет обох наративів організує образ- подія (невдале покарання злодія), але в ньому присутні акцентовані мотиви новини (йде мова про злодія) та долі (після події злодій закінчує життя як чернець).

Б. Ніколаєв

О повешенном воре, коего ocвободила блаженная дева

Подобно тому, как рассказывает блаженный папа Григорий о семи звездах- Плеядах, что они, друг друга не касаясь, тем не менее [едиными и] равными лучами свет свой излучают, так и многие на свете в разные времена являлись благочестивые (religiosi) мужи, кои Господу и пресвятой его родительнице равной преданностью и одной и той же добродетелью угодить старались. Коим подражая, некоторые, гораздо меньшими заслугами обладая, за заслуги святой Девы часто были избавляемы от мучений и души, и тела. Посему, пусть никто не усомнится оттого, что о разных [людях] мы поведаем чудеса, между собой не разнящиеся.

Жил когда-то некий вор по имени Эббон. Много раз он похищал чужие вещи, и провизиею, у других украденной, и себя и родню свою прокармливал. Однако же Святую Богородицу почитал сердечно и, даже когда на кражу отправлялся, молил ее, приветствуя всепреданнейше. И однажды приключилось, что пока чужое нечто воровал, был своими недругами неожиданно [за этим] схвачен. А поскольку он [никак] не мог очиститься от обвинения, приговором судей было постановлено, что жизнь свою закончит он в петле повешенным. И отвели его к петле без сострадания, дабы вздернут был немедленно. Когда же ноги его, повешенного, уже болтались в воздухе, се святая Дева, как угодно было ей, пришед ему на помощь, три дня святыми своими руками его поддерживала и ущерб какой-либо ему не дала претерпеть. Те же, кто повесили его, придя в то место, где висел он и из коего они ушли недавно, увидав его живым, и лик его - веселым, будто бы и не случилось ничего плохого с ним, посчитали, что петля на нем неплотно затянулась, и когда они, к нему поднявшись, в шею поразить его намеревались, то и тут святая Дева руки свои к его шее поднесла и пронзить ее не допустила. Познав же от него, что ему святая Дева помогает, изумившись немало, сняли [с виселицы] и [ради] любви Господней и Богородицыной отпустили; он же, будучи отпущен, стал монахом и, покуда жив был, услужал Господу и Богородице.

О повешенном воре, которого богоматерь поддерживала в течение двух дней

Я расскажу вам по порядку

О неком чуде очень кратко.

Спешу я все поведать сразу,

4 Чтоб перейти к другим рассказам.

На свете жил когда-то вор,

Который был весьма хитер.

Господню Матерь почитал

8 И никогда не забывал,

Идя на дело, помолиться,

Ее опекой заручиться,

А после, - раз себя отдал

12 Ей под защиту, - воровал.

Как будто кто послал его

На кражу. Знайте: ничего

Не брал у тех, о ком проведал,

16 Что человек тот наг и беден:

Во имя Матери Христа

Всем бедным помогал всегда,

Добром несчастных привечал

20 И тем их долю облегчал.

Так пристрастился с неких пор

Ходить на кражу сей наш вор,

Что на горячем и попался.

24 Немало дьявол потешался,

Узрев, что будет тот повешен:

Ибо все ведали, сколь грешен

Сей человек и виноват.

28 Его повесить всяк был рад:

Надели на него веревку

И вздернули злодея ловко.

А он - всем сердцем, что есть сил,

32 Господню Матерь восхвалил.

Она ж своих не забывает:

Ему на помощь прибывает,

Руками за ноги берется

36 И держит так, что остается

Два дня тот цел и невредим.

Да, неразумен, кто своим

Трудом не угодит ей спорым.

40 Спустя два дня взглянуть на вора

Пришли казнившие его.

Узрев, что жив и ничего

Не претерпел он, так решили:

44 "Вина мы слишком много пили,

Когда вели на казнь злодея,

И вот - захват петли па шее

Не так, как надо было, туг".

48 Мечи выхватывают вдруг,

Чтоб в шею вора поразить.

Не тут-то было. Не пронзить

Ее никак ударом лезвий:

52 Она, как сталь или железо.

Ничуть ее не повредили:

Той руки шею защитили,

Чей сын - творец всего творенья.

56 Вор возопил без промедленья:

"Подите прочь! Пора бы знать,

Что вам меня никак не взять:

Защитой мне - то зрите все вы –

60 Мария, Пресвятая Дева!

Ее рука меня поддержит,

Она меня за шею держит.

Благая Дама никогда

64 Не даст мне причинить вреда".

Как только это услыхали,

Петлю поспешно с вора сняли.

Такое чудо зревши въяве,

68 Спешили Господа восславить

И Приснодеву, Мать Христа.

И в тот же день монахом стал

Воришка в некоем аббатстве.

72 Служил Марии в этом братстве

Вседневно он и непреложно,

Ибо изведал то неложно:

Не зря свой труд употребит,

76 Кто Деве груд свой посвятит.

Чего же ждать? Не ожидайте

И к Деве руки воздевайте,

Да защитит вас и спасет.

80 Душою, верно, черен тот,

Кто ей, любя, не услужает.

Та Дева ведь не отвергает

Ни одного, кто служит ей:

84 Пусть будет жалок, пусть злодей,

Его от горечи избавит

И без поддержки не оставит.

Разбойник будет пусть и тать –

88 Господня Мать его отдать

На поруганье не позволит.

Пускай грехи его зловонье

Распространяют, как навоз,

92 Она благоуханьем роз

Все обратит, лекарство дав.

Лекарственнее всяких трав

Те средства, что Господня

Мать 96 Обыкла грешникам давать.

В ее руках спасен навечно

Всяк грешник - ибо человечно

Все в ней: и сердце, и обычай.

(Скорочені текста у перекладах М. Собуцького наводяться за виданням: Малые жанры старофранцузской литературы. - К.: КАРМЕ, 1995. - С. 21 і 52-55.)

Ле

Ле (Іаі) - це середньовічний невеликий за обсягом наратив у віршованій формі авантюрно-фантазійної та лицарсько-куртуазної семантики, що спирається на відповідний жанр кельтської усної поезії, звідкіля й походить його назва.

Найбільш в історії літератури відомі ле Марії Французької (Marie de France), поетки, що жила в другій половині XII ст. при дворі англійського короля Генріха II Плантагенета (1133-1189), який водночас як граф Анжуйський володів майже половиною Франції. Існує припущення, що вона могла бути його позашлюбною сестрою. В усякому разі письменниця отримала найкращу на ті часи освіту, добре знала кілька мов, з яких запозичувала сюжети для своєї творчості. До нас дійшли її дванадцять ле, збірник байок, дидактичні тексти.

У ле Марія Французька реінтерпретувала кельтські легенди і перекази любовної тематики. Вона вводить у європейську літературу фемінний погляд на відносини між чоловіком та жінкою. Для неї ці взаємини мають базуватися на любові, ніжності, довірі, жертовності. Водночас, при всьому можливому тоді психологізмі, поведінка її персонажів відповідає нормам куртуазної моралі: вони повністю дотримуються вірності, даних обітниць, традицій, звичаїв.

У наративі "Про жимолость" мова йде про один епізод з великого масиву історій про Трістана та Ізольду, тобто створюється образ-подія. Трістан виступає не лише дійовою особою нарації, а й своїм власним біографом, першим оспівувачем свого кохання. Відбувається подвійне кодування подієвості. Разом з тим трагізм замінюється драматизмом, котрий, у свою чергу, наповнюється ліризмом. Відтак, у жорстоке чоловіче суспільство письменниця вносить жіноче прагнення до гармонійності людських стосунків.

Б. Ніколаєв

Лэ о жимолости

1 Мне лэ понравилось одно –

Зовется "Жимолость" оно.

Правдиво расскажу я всем,

Как создано оно и кем.

5 Его я слышала не раз,

Нашла записанный рассказ,

Как сладостный постиг недуг

Тристрама и Изольду вдруг,

Как скорбь наполнила их дни

10 И вместе смерть нашли они.

Разгневан Марк, король страны,-

Тристраму не простит вины:

Он королеву полюбил

И королю теперь не мил.

15 Племянника изгнал король,

Сказав: "В Саутвельсе жить изволь!"

Тристрам на родине весь год

Живет в сетях тоски, невзгод.

Страх смерти из любви презрев,

20 Он забывает дядин гнев:

Не удивляйтесь же ему,-

Ведь гибель не страшна тому,

Кто скорбью сердца удручен,

С любимым другом разлучен.

25 Бежит он из родной страны:

Они увидеться должны!

И в Корнуэльс Тристрам идет,

Где королева друга ждет.

Дичась людей, тропой лесной

30 Он долго бродит в жар и зной.

Лишь ночью, прерывая путь,

Он ищет, где передохнуть.

Крестьянин, бедный человек,

Тристраму предлагал ночлег,

35 Тристрам по всей родной земле

Расспрашивал о короле.

И говорил ему народ,

Что в Тантажель король зовет

Своих баронов на турнир,

40 Что даст король баронам пир,

Что к Троице назначен сбор

И скоро съедется весь двор,

Что будет королева там...

И счастлив новостью Тристрам:

45 Близ этих мест лежит их путь,

Он сможет на нее взглянуть.

Король уехал. В тот же день

Тристрам вошел в лесную сець

И стал на той дороге ждать,

53 Где будет свита проезжать.

Орешник рос в лесу меж трав;

Его срубив и обтесав,

Он буквы имени на нем

Искусно вырезал ножом.

55 Их королева разберет,

Когда подъедет в свой черед,

Увидев трость, узнает вмиг,

Что друг ее сюда проник.

Уже случалось так не раз:

60 У королевы зоркий глаз.

Посланье тайный смысл хранит:

Без слов Тристрам в нем говорит,

Как долго здесь скитался он,

Разлукой с милой удручен,

65 Как ждал ее он много дней,

Стремясь к желанной встрече с ней.

Ей отдал сердце он свое

И жить не может без нее.

Орешник, вырезанный здесь,

70 Обвитый жимолостью весь,

От самой кроны до корней,

Навеки тесно связан с ней.

Но чуть их разлучит беда,

Они погибнут навсегда.

75 Орешник станет вмиг сухим,

И жимолость зачахнет с ним.

"Мой друг, так оба мы, увы,

Умрем в разлуке я и вы!"

Вот королева к тем местам

80 Подъехала, где был Тристрам,

И на орешнике тотчас

Заметил буквы острый глаз.

За нею вскачь лесной тропой

Несутся рыцари толпой.

85 Она велит сойти с коней:

Покой и отдых нужен ей.

Приказ исполнен, и она

Без свиты в лес идет одна.

90 Служившая ей много лет,

Идет Бренген за нею вслед.

Свернув с дороги, в глубь лесов

Спешит Изольда в лес на зов

Того, кто ей прислал привет,

И счастью их - предела нет.

95 Он сердце ей открыл до дна,

И, светлой радости полна,

Она с ним говорит о том,

Как примириться с королем:

Его изгнав, познал король

100 И сожаление, и боль.

Всему виною клевета!

Без друга жизнь ее пуста...

Но расставанья пробил час,

И слезы катятся из глаз.

105 Тристрам в Уэльс идет опять,

Чтоб приглашенья дяди ждать.

Их встречу хочет он воспеть,

Подругу в лэ запечатлеть:

Она просила спеть о том,

ПО Как ветку сделал он письмом.

Тристрам искусный был певец,

И лэ готово наконец!

Так создавалось это лэ

И называлось на земле

115 "Goteeef" у английских морей,

А у французов "Chievrefueil".

И я правдиво, без прикрас,

Передала о нем рассказ.

(Зарубежная литература средних весов. // Сост. Б. И. Пуришев. - М.: Просвещение, 1974. - С. 252-253.)

Фабліо

Фабліо [fabliau] - це віршовий наратив старофранцузькою мовою найчастіше обсягом від 200 до 500 рядків, який розповідає про одну подію та має пуаптовану розв'язку. Жанр виник у містах північно- східної Франції наприкінці XI ст. і розвивався до середини XIV ст., проте час його розквіту припадає на XII ст. Більшість текстів, що зберіглися, анонімні. Вони могли належати жонглерам, котрі почали мандрувати не лише від замку до замку, а й від міста до міста. Серед авторів фабліо могли також бути клірики, які закінчили міську єпископську школу або випускники університетів, що з'явилися на межі XI—XII ст., себто люди інтелектуальної праці: вчителі, архіваріуси, правники, лікарі. Були й професійні літератори, котрі писали в усіх тодішніх жанрах письменства.

У фабліо репрезентує себе нова міська культура нових у порівнянні з античністю міст, які стають не центрами споживання, а осередками торгівлі, ремісництва та освіти. У жанрі фабліо в літературу входять не лише наративи, запозичені з античності та літератур Сходу, а й власний фольклор колишніх германців і кельтів.

«Жінка зверху"

Художність жанрові надавала віршова форма. Коли вона перестала бути ознакою належності тексту до красного письменства, прийшов час прозових новел.

Персонажами фабліо виступають лицарі, клірики, буржуа, школярі, жонглери, селяни, волоцюги й приблуди - представники всіх верств тодішнього суспільства. Таким чином формується демократизм нової європейської літератури. Розповідається про найрізноманітніші випадки з їхнього життя. Історії мають приватний характер, людина зображується не на війні, а у повсякденному побуті. Безкомпромісна боротьба часто-густо відбувається в родині, у ній можуть брати участь сторонні особи - сусіди, родичі, прислужники, коханці дружини. У цьому художньому світі демонструється абсолютна самотність людини, якій начебто протистоїть цілий всесвіт, у тому числі й люди, що мають бути найріднішими.

Любов у фабліо має зовсім інший характер, ніж у куртуазній ліриці, ле та лицарських романах. Вона презентується перш за все як перелюб, хіть, низьке почуття. Підкреслюють смішні, кумедні ситуації, в які потрапляють коханці. Любовні колізії використовуються для демонстрації самозвеличування, довірливості, винахідливості, крутійства.

Жінка у тій моделі світу, що створювали фабліо, виступила не в образі Прекрасної Дами трубадурів і труверів, а джерелом страждань чоловіка, особистістю, сповненою хоті, постійною шукачкою любовних пригод.

Загалом фабліо порушували етикетність двох провідних жанрових груп літератури Середньовіччя – клерикальної і куртуазної, вони травестували, пародіювали їхній пафос. Наслідували і продовжували традиції цього жанру міської літератури ренесансна новела, крутійський роман, драматургійні твори фарсового типу.

Нижче наводиться текст "Титам», що являє собою естетизацію новелістичної фольклорної казки з протистоянням багатої та бідної селянських родин і переможним крутійством бідної. Анонімний автор, скоріше за все жонглер, відверто співчуває сіромахам та їхньому злодійству.

Б. Ніколаєв

Тытам

Два бедных брата вместе жили,

Сиротами круглыми были;

Бедность - одна подруга их

Часто в гости к ним заходила,

А нет на свете такой силы,

Чтоб больше мучила людей:

Бедность - всех болезней лютей.

Так жизнь и коротали братья.

О них хочу вам рассказать я.

Томили ночью их однажды

Холод сильный, голод и жажда

(Вся вереница этих бед

Идет за бедностью вослед) –

И братья начали гадать,

Как им с бедностью совладать,

Что так тяжко их угнетала

И так скудно жить заставляла.

От них близехонько совсем

Жил богатей, известный всем.

В огороде его капуста,

И в овчарне его не пусто.

Глуп богач, а братья бедны...

И решили идти они

(С бедности легко одуреешь):

Один брат взял мешок на шею.

Нож схватил другой, торопясь,

Оба двинулись в путь тотчас.

Ни минуты даром не тратя,

В огороде один из братьев

Ножом срезать капусту стал;

В овчарню дверцу открывал

Этим временем брат другой:

Впотьмах он щупает рукой,

Хочет взять пожирней барана.

Но в доме ложились не рано

И услышали, когда вор

Дверь открывал. "Ступай во двор!-

Обратился хозяин к сыну, -

Человека или скотины

Какой там нет - увидишь сам.

Да покличь дворового пса!"

Звали ихнего пса Тытам;

Только так повезло ворам.

Что во дворе не оказалось

Пса в ту ночь. Прислушался малый

И, дверь приотворив во двор,

Зовет: "Тытам! Тытам!" - а вор,

Что в овчарне был, очень внятно

Кричит в ответ: "Я тут, понятно!"

Но сквозь ночную темь и мрак

Того, кто отвечает так,

Парень не разглядел, конечно;

Думал он в простоте сердечной,

Что и впрямь с ним пес говорил.

Обратно в дом он поспешил;

От страха бледен и смущен,

Явился к родителю он.

"Что с тобой, сынок?" Тот ему:

"Покойной матушкой клянусь,

Тытам наш говорил со мною".

"Кто? Пес наш?!" - "Клянусь головою,

А коль верить мне не хотите,

Бродягу сами позовите".

И хозяин во двор идет,

Хочет видеть чудо, зовет

Он Тытама, пса своего,

А вор, не зная ничего,

"Понятно, тут я!" - отвечает.

И, дивясь, богач восклицает:

"О чудесах слыхал я много,

По о подобных, сын, ей - богу,

Не слыхивал я отродясь.

Беги и расскажи тотчас

Попу об этом: приходи

Сюда с ним вместе; да гляди,

Пускай возьмет стихарь с собою

И святую воду". Стрелою

Летит парень к дому попа,

Не ждет он, позовут пока.

Пришел к попу: "Пойдемте к нам.

Увидите, какие там

Творятся чудеса; едва ли

В жизни о подобных слыхали.

Берите свой стихарь - и в путь!"

"С ума сошел! Иль отдохнуть

Мне и ночью даже нельзя?

Не пойду, уж разулся я".

"Нет, пойдете! Вот что скажу –

На закорки вас посажу".

И, прихватив стихарь, священник

На паренька без возражений

Тотчас уселся; в путь-дорогу

Отправились. Пройдя немного,

Парень путь сократить желал

И как раз на тропку попал,

По которой раньше спускались

Те, что поживиться старались.

Вор, что капустой занят был,

Завидя белое, решил,

Что это брат идет И добычу свою несет.

Довольный, он спросил тогда:

"Ну что, несешь?" - "Конечно, да!"

Парень в ответ ему кричит

(Думал, с ним отец говорит).

"Постой-ка, наземь его сбрось!

Остер мой нож, его, небось,

Наточил я в кузне здорово,

Перережет вмиг ему горло!"

Наш поп, слова услышав эти,

Подумал, что попал он в сети:

В страхе с парня он соскочил –

И ну бежать что было сил.

Но стихарь за кол зацепился,

Поп даже не приостановился,

Отцепить его не посмел –

Так он на колу и висел...

А кто капустой занимался,

Сам не меньше перепугался,

Чем удиравший от него –

Не понимал он ничего.

К колу приблизился он все же

Взять, что белело там, - и что же?

Попов стихарь он увидал...

Из овчарни меж тем шагал

Вор другой, барана таща.

Окликнул он брата тотчас

(Тот уже, как я говорил,

Свой мешок капустой набил),

И, время на слова не тратя,

К себе добычу тащат братья –

Был близехонько домик их.

Тут показал один из них

Стихарь - и вот была потеха.

Сколько было шуток и смеха!

Не знали веселья давно,

Теперь вернулось к ним оно.

Бог все в короткий срок свершает:

За горем смех он посылает,

А кто счастлив был утром - тот,

Глядь, вечером уж слезы льет.

(Зарубежная литература средних веков. // Сост. Б. И. Пуришев. - М.: Просвещение, 1974, - С. 314-316.)

Шванк

Шванк це німецький варіант жанру фабліо. Слово "шванк" [Swanc, суч. Schwank] походить від "Schwung" - "змах" і має ще сенси "удар", "стусан", "ураза", себто викликає асоціації з чимось незвичним, раптовим. Генеза шванку в тих самих писемних і фольклорних джерелах, що й фабліо, але французькі наративи, у свою чергу, теж були зразками для німецьких майстрів красного письменства.

На початку своєї історії шванки мали віршову форму, потім - прозову. Створювалися численні збірники шванків з XIII до XVIII ст., тобто набагато довше, ніж їхні французькі аналоги. Це відповідає більш тривалому збереженню у Німеччині рис традиційного феодального суспільства.

Біля витоків жанру стояв віршовий цикл німецького поета Штрікера (Striker), (? - бл. 1250) "Піп Аміс" ["Pfaffe Amis"]. Найвищим досягненням жанру у наступні віки був прозовий цикл про Тіля Уленшпігеля.

Якщо порівнювати шванк з фабліо, то перший більш різко опонує куртуазній літературі, ширше вводить побутове тло, натуралістичні, матеріально-фізіологічні мотиви, крутійство, еротику, у стилістичному плані більше тяжіє до анекдоту.

Образом попа Аміса актуалізується стародавній фольклорний архетип крутія- блазня, трикстера, що діє в християнському феодальному суспільстві.

Наратив, який наводиться нижче, має велику традицію у західній літературі. Широко відома його інтерпретація великим данським казкарем XIX ст. Г. Андерсеном у творі "Нове вбрання короля".

Поп Амис. (Невидимая картина.)

Как только поп разбогател,

В своих мечтах безмерно смел,

Он возымел стремленье

Без устали, без лени

Богатства большего добиться.

И к Каролингам быстро мчится

На скакуне наш поп Амис.

Огни Парижа вдруг зажглись

Пред ним. Вошел он в тронный зал

И прямо королю сказал:

"Коль помощь вам нужна моя,

Помочь вам буду счастлив я".

Король изрек: "Мы знать должны,

В каком искусстве вы сильны".

"Я так рисую, - поп в ответ, -

Что труд мой хвалит целый свет.

Я изобрел, признаюсь вам,

Искусство рисованья сам.

Лишь я один владею им –

Оно неведомо другим.

Отлично я б нарисовал

И ваш дворец, и этот зал,

Нарисовал бы ряд картин,

Каких не видел ни один Из смертных.

Только прикажите, -

Я покажу их вам и свите,

Чтоб каждый рыцарь благородный

И дама, если им угодно,

Могли их видеть. Пусть на миг

К ним подойдет дитя, старик,

Пусть будет честен и умен,

И добр, и простодушен он, -

Удастся увидать картину

Такой лишь дочери иль сыну,

Что в честном браке рождены

От мужа и его жены.

Кого ж бесчестит их рожденье,

Те ничего в моем творенье,

Клянусь, вовек не разберут.

И, коль угоден вам мой труд,

Я буду счастлив мастерство

Открыть искусства моего".

"Охотно", - властелин сказал.

Потом в великолепный зал,

Где был высокий белый свод,

Правитель мастера ведет,

Велит все осмотреть, измерить,

Чтоб мог король расчет проверить:

Во сколько обойдется дело,

Коль зал распишет он умело.

И поп Амис сказал тотчас:

"Король мой, так возносят вас,

Так хвалят жизненный ваш путь,

Что выдать мне каких-нибудь

Три тысячи решитесь вы.

К тому ж, поверьте мне: увы,

Они покроют лишь расход –

И грош в карман мой не пойдет".

Король сказал: "Клянусь - я вам,

Коль захотите, больше дам,

Лишь только б стоил труд награды.

Но буду строг - немедля надо

Работу вам начать свою:

Я даром денег не даю!"

И весело ответил поп:

"Согласен я, но только чтоб,

Пока я все не распишу,

Никто - я вас о том прошу –

Не заглянул ни разу в зал.

Коль будет все, как я сказал,

Так в шесть недель или быстрей

Заказ исполню.

У дверей Велите вывесить приказ, -

За роспись я возьмусь тотчас".

"Все будет так, - король в ответ,-

Как вы сказали, спору нет.

Заприте двери на запор,

Двум часовым - нести дозор,

Чтоб до меня моих картин

Вассал не видел ни один.

На шесть недель я удалюсь

И вновь с придворными вернусь.

Когда приеду я домой,

То обещаю, мастер мой,

Что каждый рыцарь, как я сам,

Вручит свою награду вам.

Едва приблизится к картине.

Коль буду я здоров, как ныне,

Все те, над кем я властелин,

Прибудут на осмотр картин,

Чтоб каждый был осведомлен,

В законе ль он святом рожден.

И отберу я лен у тех, -

Бог видит! - чье зачатье - грех".

Король дворец оставил,

Со свитой путь направил

Далеко, в глубь страны спеша.

А поп, с собою взяв пажа,

Чтоб был помощник под рукой,

Пошел расписывать покой.

Я вам скажу, как начал он:

Велел ряды больших окон

Закрыть, позволив одному

Пажу остаться своему.

Всем прочим запрещен был вход.

Вино и рыбу, мясо, мед

И все, в чем поп нуждаться мог,

В покой внесли на долгий срок.

А что ж он делал целый день?

Сидел, лежал, бродил, как тень,

Но двери в зал не открывал,

Хотя совсем не рисовал.

Так срок прошел, и наконец

Король вернулся во дворец.

По королевскому веленью,

Хотя не без сопротивленья,

С ним рыцари вошли толпою –

Все те, кого он взял с собою,

С кем говорил, в пути встречая,-

Ну, словом, свита пребольшая.

Тут мастер наш покинул зал

И, встретив короля, сказал

Любезно: "Вам открыт мой труд,

Но рыцари пусть подождут,

Пока все покажу я вам –

Согласно вашим же словам".

Король был рад, и дверь в покой

Закрыл он собственной рукой.

Потом, весельем окрылен,

Взор устремил на стены он:

Там нет рисунков никаких,

И оттого король на них

Но видит ровно ничего.

Так это потрясло его,

Что он упал па светлый пол

И взором весь покой обвел.

Тут в большую тоску он впал...

В том, что расписан был весь зал,

Король поклясться бы решился.

"Да, чести я вдвойне лишился

(Так он подумал про себя), -

Честь матери своей сгубя:

Сказав, что нет здесь ничего,

Я тем, кто больше моего

Увидит, буду обвинен,

Что вне закона я рожден.

Я слеп, не вижу ни штриха, -

Ужель я впрямь дитя греха?

Нет, лучше, правду утая.

Скажу, что роспись вижу я,

И это честь мою спасет.

Но сердце давит тяжкий гнет:

Ведь рыцари, пажи и дамы

Увидят живопись и рамы, -

Не вижу ничего лишь я...

О жалкая судьба моя!"

Король спросил: "Скажите мне,

Мой славный мастер, - на стене

Изображен какой сюжет?"

"То царь Давид,- гласил ответ,-

И Соломон, Давидов сын.

Авессалом, с кем властелин

Затеял встарь великий спор,

Вот здесь бежит во весь опор.

Длинноволос, он на скаку

Повис кудрями на суку.

Окиньте эти стены взглядом.

Здесь Александр Великий рядом:-

Как Дария он победил,

Как Пора в Индии разбил,

И все, что он свершил, тут есть.

А дальше видно, ваша честь,

Как управлялся Рим великий,

Какие были там владыки.

Изобразил я на плафоне,

Как жили в древнем Вавилоне,

Покамест Господом Великим

Не сделан он многоязыким.

Здесь, что б исполнить уговор,

Я вас нарисовал и двор.

А смысл сей росписи такой:

Вот ваши рыцари толпой

Сюда за вами вслед спешат,

И всяк на свой вздыхает лад:

Ведь ясно рыцарям теперь,

Что каждому не счесть потерь,

Коль сих картин не видит он,

Но что стократ вознагражден

Тот будет, кто их похвалил".

"Я жажду видеть утолил, -

Лгать начинает властелин, -

Кто ж не увидит сих картин,

Сам пусть печалится о том:

Прекрасно мой расписан дом".

И поп сказал: "Продолжим суд:

Пусть ваши рыцари войдут.

Откройте им наедине,

Что вы пообещали мне".

Покинув свой прекрасный зал,

Всем рыцарям король сказал:

"Кто хочет видеть зал сейчас,

Пока луч солнца не погас,

Пусть мастера вознаградит

Иль на картины не глядит, -

Так вам король ваш приказал".

И все хотят увидеть зал.

Одни дают попу наряд,

Другие золото дарят

Иль острый меч, иль скакуна,-

В чести он, и мошна полна.

И рыцари вошли толпой

В открытый мастером покой.

Безумцев не было средь них:

Картин не видя никаких,

Они твердят, спасая честь

И скрыв испуг, что в зале есть

Картины мастерской руки,

Но, преисполнившись тоски,

Лишаясь счастья своего.

Боялся каждый одного:

Узнав, что он картин не видит,

Король его тотчас обидит

И лен отнимет у вассала.

Так в лихорадку их бросало,

Когда предстал им голый зал.

Меж тем король их слово взял:

"Здесь - тот сюжет, а там - другой,-

Так мастер расписал покой".

Все подтверждали: "Это так".

Но каждый, умный и простак.

Свой в этом усмотрел позор

И, разуму наперекор,

Считал, что видит все сосед.

И вот, во избежанье бед,

Заверил каждый, что видны

Ему картины. Но полны

Все гнева на родную мать,

Что честь свою могла попрать.

Все в зале осмотрев пустом,

Двор королю сказал о том,

Что поп искусство проявил.

А поп немедля объявил,

Что отпустить его он просит

И королю мольбу приносит

О награжденье. В ту же ночь,

Все получив, он скачет прочь.

Поп щедро счастьем взыскан был:

Две тысячи себе добыл

Он марок при дворе чужом

И отослал в родной свой дом:

Он наказал - до возвращенья

Истратить все на угощенье.

А рыцари весь день с тоской

Осматривали тот покой,

И поутру, с постели прямо,

Явились с королевой дамы.

Не меньший, даже больший страх,

Затрепетал у них в сердцах,

Когда увидели они

Лишь стены голые одни.

Но, как мужи, и дамы все

Дивилися картин красе.

За ними в зал вошли пажи.

Стыдясь бесчестья, но не лжи,

Все расхвалили, как один, -

Сюжет и мастерство картин.

Никто не рисовал-де так.

Но тут заговорил дурак:

"Глаза мои не из стекла,

Клянусь, их не застлала мгла:

Коль видишь ты, так вижу я".

Тут все, что лгали, стыд тая,

Сказали: "Бойся слепоты, -

Увы, рожден в бесчестье ты".

Однако был настойчив он:

"Я знаю, как я был рожден.

Про честь мою чтоб ни сказали,

Картин не вижу в этом зале,

И вам не видно ни одной.

Коль не согласны вы со мной,

Так доказательств я прошу:

Ведь никуда я не спешу".

И вспыхнул меж пажами спор,

И он тянулся до тех пор,

Покамест все, друг другу вслед,

Не крикнули: "Картин здесь нет!"

А если кто твердил упорно,

Что роспись видит он бесспорно,

Другие поднимали шум.

Тут умники взялись за ум

И заявили, кончив с ложью,

Что ничего не видят тоже...

Так правду в полной силе

Пажи восстановили.

Тут и вассалы друг за другом

Явились также к юным слугам.

И снова загорелся спор,

В котором гнусный ложный вздор

Был славной правдой побежден.

Теперь был каждый убежден,

Что роспись- выдумка и ложь.

Один король молчал, но все ж

И он признался наконец,

Что лжец проник в его дворец:

Раз, бедный и богач равно,

Твердили все вокруг одно –

Что нет на стенах ни штриха,-

Он также не свершит греха

И скажет: ничего там нет!

Тут во дворце ему в ответ

Послышался веселый смех.

Единым было мненье всех:

"Пройдоха-поп хитер и смел,

Коль так добро стяжать сумел".

(Зарубежная литература средних веков. // Сост. Б. И. Пуришев. - М.: Просвещение, 1975,-С. 101-105.)

"Новеліно"

"Новеліно" / "II novellino'7 - анонімний збірник зі ста наративів. Його було створено в Італії наприкінці XIII ст. Іноді книжку називають збірником новел, бо саме з нею для характеристики твору малого епосу вводиться поняття новини. Однак за жанровою семантикою це ще передновели. До ренесансної новели Боккаччо залишається один крок, та крок вирішальний. Новелістична дія має стати вираженням індивідуального вибору людиною своєї життєвої дороги, своєї екзистенції, принаймні, вчинку в межовій ситуації. Відтак, тексти "Новеліно" лишень підсумовують поступ і рівень західноєвропейської передновелістики.

Скриптор по-новому у порівнянні з авторами прикладів структурував подієвість. Зміст наративів, що міг бути знайомий читачам, він одивлює не за допомогою віршування, як це робилося у французьких фабліо, а майстерністю побудови прозової розповіді. Кожний текст відрізняється від усіх інших саме композицією. Образ-новину він акцентує в майже обов'язковому пуанті, який несе в собі елементи подієвості і навіть психологізму, .а не тільки риторичного висновку.

У XV новелі розповідається про легендарну подію з життя одного із галльських єпископів межі IV-V ст., про яку вперше переповів Римський Папа Григорій І Великий у своїх "Діалогах". Заключна фраза єпископа Павліна у структурному плані демонструє злиття подієвості з психологічним жестом.

Новела XLVI є переробкою відомого наративу з "Метаморфоз" Овідія, котрий у різних інтерпретаціях був популярним у середні віки. У порівнянні з античним джерелом тут ушляхетнюються і характер Нарциса, і історія його життя. У пуанті торжествує не аскетично-християнська, а гедоністична етика.

Досить складну структуру має новела LXІX. Вона розповідає про дві події. У першій йде мова про справедливий вчинок римського імператора Траяна. У другій - про найбільшу з можливих винагород за його життя, сповнене подібних учинків. Пуант має підсумково-подієвий характер.

Матеріалом для новели LXXVI стала легенда доби 3-го Хрестового походу. Вона має розгорнуту нетрадиційну подієвість, хоча й закінчується риторичним пуантом, який нагадує кінцівки прикладів.

ХС новела демонструє антиномію між особистою любов'ю та повагою до держави (орел символізував владу імператора). У пуанті об'єднується психологічна подієвість із символікою, котра показує зверхність держави навіть над почуттями її володарів.

Б. Ніколаєв

Споглядання Нарциса.

Новелла XV (XVI)

[О великом милосердии святого єпископа Павлина]

Блаженный єпископ Павлин был столь милосерден, что на просьбу одной бедной женщины помочь ее сыну, находившемуся в тюрьме, ответил: "Я могу помочь тебе только так: отведи меня в тюрьму, где твой сын". Она привела его туда, и он отдался в руки тюремщиков и сказал: "Верните сына этой доброй женщине, а меня держите вместо него".

Новелла XLXI

[Рассказывающая о том, как Нарцисс влюбился в свое отражение]

Нарцисс был славный и прекрасный рыцарь. Однажды случилось ему отдыхать возле прекрасного источника, и в воде он увидел свое отражение изумительной красоты. Стал он всматриваться в источник и радоваться, и отражение повторяло его движения, и казалось ему, что отражение это живое, а не тень его. И тогда, охваченный безмерной к нему любовью, он пожелал его коснуться. Тут вода замутилась, и отражение исчезло. Стал он плакать. Но когда вода прояснилась, он увидел плачущее отражение. Тогда он бросился в источник и утонул.

И было то весной: к источнику па прогулку пришли женщины. Увидев, что прекрасный Нарцисс утонул, они с плачем вытащили его из источника и положили на берегу. Новость об этом дошла до бога любви. И бог любви превратил его в благороднейшее миндальное дерево, зеленое и стройное, которое первым зацветает и пробуждает любовь.

Новелла LXIX

[Рассказывающая о великой справедливости императора Траяна]

Император Траян был на редкость справедливым властителем. Однажды, когда он собирался в поход на врагов со своими рыцарями, к нему бросилась одна женщина, вдова, и, ухватив за стремя его коня, обратилась с такими словами: "Мессер, воздай по заслугам тем, которые убили моего ни в чем не повинного сына".

Император ответил ей: "Я удовлетворю твою просьбу, когда вернусь".

Тогда она говорит: "А если ты не вернешься?"

На это он отвечает: "Тогда твою просьбу удовлетворит мой преемник". А она и говорит: "Ну, а если твой преемник не сдержит обещания, ведь ты окажешься моим должником. Но положим даже, что он мне даст удовлетворение, это все равно не искупит твоего долга. Хорошо уж, если он исполнит свои собственные обязательства".

Тогда император сошел с коня и воздал по заслугам тем, которые убили ее сына, а затем ускакал и разгромил своих врагов.

А потом, вскоре после его смерти, блаженный папа святой Григорий, узнав об его справедливости, отправился туда, где был он погребен, и со слезами воздав ему хвалу, повелел выкопать его останки. Оказалось, что все, за исключением костей и языка, обратилось в прах. А это указывало на то, что был он справедливейшим человеком и судил по справедливости.

И святой Григорий помолился за него Господу. И, говорят, случилось чудо: молитвами этого святого папы душа императора была избавлена от адских мук и обрела вечность, хотя и был он язычником.

Новелла LXXVI

[О великой резне, устроенной королем Ричардом]

Славный король Англии Ричард переправился однажды за море со своими доблестными и бесстрашными баронами, графами и рыцарями; ехали они на корабле, без коней, и приплыли в земли султана. И вот, как были пешие, они по его приказу вступили в битву, и такое множество сарацин погибло, что когда дети плачут, кормилицы говорят: "Вот сейчас придет король Ричард!", - потому что боятся его пуще смерти.

Рассказывают, что Саладин, увидев, как бежит его войско, спросил: "Сколько христиан устроили эту резню?"

Ему ответили: "Мессер, это лишь король Ричард со своими людьми, и все они пешие".

И султан сказал: "Моему богу неугодно, чтобы столь славный человек, каким является король Ричард, ходил пешком".

Взял он благородного боевого коня и послал ему.

Посланный привел коня и сказал: "Мессер, это вам посылает Саладин, чтобы вы не ходили пешком".

Но король был мудр: велел сесть на него одному из своих оруженосцев как бы для того, чтобы его испробовать. Слуга исполнил приказание. Конь же этот был обучен, и слуге не удалось его обуздать, так что понесся он напрямик к шатру Саладина. Саладин ожидал короля Ричарда, но напрасно.

Так вот дружескому обхождению врагов не стоит доверять.

Новелла ХС

[О том, как император Фридрих убил своего сокола]

Император Фридрих отправился однажды на соколиную охоту. И был у него превосходный сокол, которого он очень ценил, больше даже, чем какой-нибудь город. Спустил его на журавля, взлетевшего высоко. Сокол поднялся гораздо выше него. Но, увидев под собой орленка, погнал его к земле и так ударил, что убил. Император подбежал, думая, что это журавль, и увидел, что произошло. В гневе он позвал палача и приказал отсечь соколу голову за то, что тот умертвил своего государя.

(Новеллино. - М.: Наука, 1984 [пер. Т. 3. Клебанової]. - С. 27; 62-63; 92-93; 101; 116-117.)

Актуалізація передновелістики в літературі постмодерну

Джон Фаулз. "Елідюк" (уривки)

Джон Фаулз (John Fowles) народився в 1926 р. Автор низки романів, творів малої прози та есеїв. Вважається одним із найвідоміших письменників сучасної Англії. Його текстам притаманні цікавість до історії та традицій, змішування культур, інтертекстуальність, орнаментальність стилю - типові риси постмодернізму.

У новелі "Елідюк" письменник наслідує однойменне ле Марії Французької, себто через голову новелістики звертається до передновелістичної традиції, актуалізує її. Його переказ тексту середньовічної авторки, здійсненний за моделями прозової на- рації XX ст, відновлює початкову форму європейської малої прози.

Перша частинка "Елідюка" має підзаголовок "Від автора". Вона являє собою розвиток образу-міркування з приводу творчості бриттів та Марі де Франс.

Друга частинка починається з попередження, що автор розповідатиме легенду так, як зрозумів її. Розвиток образу-події знаменує собою порушення рівноваги: Елідюкові відмовляє його король, володар Бретані. Він прямує до Англії, стає там на службу до одного з королів. Починається основна колізія твору: донька короля Гіліадон закохується в нього.

Дія розвивається у формі перипетій. Урешті-решт дружина Елідюка, із співчуття до кохання свого чоловіка та Гіліадон, йде до монастиря. Гіліадон і Елідюк з'єднуються в шлюбі. Проте після насолоди подружнім життям вони також приймають чернечий постриг.

Отже, для Фаулза головним було протиставити альтруїзм природної людини егоїзмові людини модерної як шлях до гармонізації міжособистих взаємин.

Одного ранку, коли він саме вийшов із церкви після меси, за ним пішов назирці молодий слуга, якому Гільдельвек пообіцяла дати в нагороду коней і зброї, коли він зможе непомітно вистежити, якою дорогою проїде його володар. Слуга зробив усе, як було наказано. Він непомітно в'їжджає до лісу за Елідюком. Він стежив пильно і побачив, як Елідюк зайшов до каплички, і чув знадвору його побивання. Тільки-но Елідюк вийшов, слуга помчав мерщій назад, і все, що чув і бачив, розповів своїй пані - як голосив у каплиці, страждаючи, її чоловік. Ця звістка, заступивши образу, розчулила Гільдельвек.

- Мерщій поїдемо до каплиці й оглянемо те місце,- сказала вона.- Ваш володар має скоро з'явитися при дворі, де триматиме раду з королем. Відлюдник недавно помер. Я знаю, Елідюк його дуже любив, але не став би так переживати через його смерть. Не побивався б він так тяжко.

Отож розгадка таємниці мала зачекати до слушного часу. Того ж таки дня Елідюк зустрівся із королем Бретані. А в цей час його дружина взяла слугу, і той привів її до каплиці відлюдника. Зайшовши досередини, вона угледіла ложе і дівчину на ньому, свіжу, мов вранішня троянда. Гільдельвек відкинула покривало й побачила тендітне тіло, тонкі руки, білі долоні, довгі ніжні пальці. І їй стало відразу зрозуміло, чому обличчя Елідюка оповите чорним сумом. Вона гукнула слугу й показала йому дивовижну красуню.

- Бачиш цю дівчину? Вона чарівна, мов самоцвіт. Це і є кохана мого чоловіка. Ось чому він такий нещасний. Але не це ятрить мені душу. Така красуня - і померти так рано... Я відчуваю лише жаль до неї. А Елідюка я все ж таки кохаю. Це наша спільна біда.

Вона заплакала - із співчуття до Гіліадон. Та коли присіла коло смертного ложа, із сльозами на очах, з-під вівтаря зненацька вискочила ласиця. Тієї ж миті слуга вдарив її ціпком, щоб вона не побігла по тілу Гіліадон, убив і відкинув маленьке тільце па середину каплиці. Невдовзі з'явився товариш ласиці й побачив, де вона лежить. Тваринка оббігла навколо голови мертвої ласиці і кілька разів поторгала її. Але подруга не оживала і звірятко явно засмутилося. Раптом воно вибігло з каплиці, кинулось до лісової трави, зірвало там яскраву червону квітку, чимдуж принесло її назад і вклало у рот забитої подруги. За мить ласиця ожила.

Гільдельвек усе це бачила й закричала до слуги:

- Лови її! Кидай мерщій палицю! Не дай їй утекти! Слуга жбурнув палицю, влучив, і квітка випала з рота звірятка. Гільдельвек швидко схопила її, повернулася до Гіліадон і вклала їй в уста багряну квітку. Першої миті нічого не сталося, та за хвилину дівчина заворушилась, зітхнула і розплющила очі.

- Боже милий,- прошепотіла вона,- як довго ж я спала!

Почувши, що дівчина заговорила, Гільдельвек подякувала Всевишньому, а тоді спитала в Гіліадон, якого вона роду і звідки.

- Пані моя, народилась я в Британії, мій батько - британський король. Я безтямно покохала одного лицаря, хороброго найманця па ім'я Елідюк. Я таємно втекла із ним. Та він ошукав і зрадив мене. У нього була дружина, про яку він нічого мені не сказав, навіть і словом не прохопився. Коли ж я взнала всю правду, то відразу й зомліла на місці. А він жорстоко кинув мене, одну, тут, в чужому краї. Він обманув мене, і що зі мною буде, не знаю. Це божевілля - вірити чоловікам.

- Люба моя,- мовила Гільдельвек,- запевняю вас; весь цей час він у невтішному горі. Він гадає, що ви померли, і сам не свій від такого удару. Щодня приходить подивитись на вас. Але, бачу, ви нічого про це не знаєте. Я і є його справжня дружина й дуже за нього переживаю. Він був такий засмучений... І я вирішила довідатись, куди він весь час зникає. От я й поїхала за ним і ось так знайшла вас. А тепер я дуже рада, що ви живі. Я візьму вас із собою і відвезу до нього. І скажу усім на світі, що він ні в чому не винен. А по тому пострижуся в черниці.

Гільдельвек говорила так заспокійливо, що Гіліадон погодилася їхати з нею. Гільдельвек спорядила слугу і послала його за Елідюком. Слуга помчав учвал і незабаром наздогнав його. Хлопець поштиво привітав Елідюка, а тоді розповів усю правду. Елідюк, не чекаючи на своїх воїнів, стрибає в сідло. Того ж вечора він примчав додому і побачив Гіліадон - живу! Він ніжно подякував дружині і був на сьомому небі - такого щастя він ще не відав. Елідюк не може відірватись від Гіліадон, цілує її, а та сором'язливо відповідає на його поцілунки. Вони не в змозі приховати радості зустрічі.

Коли ж Гільдельвек побачила, як усе обертається, вона поділилась із чоловіком своїми міркуваннями. Попросила його дозволу жити нарізно, бо бажає стати черницею і служити Богові. Елідюк має дати їй частину своїх земель, де вона заснує абатство. Після цього він має одружитись із дівчиною, яку так нестямно кохає, бо жити з двома дружинами не тільки протизаконно, але й непорядно і непристойно.

Елідюк не став перечити їй. Він зробить усе так, як вона побажає, і віддасть частину своїх земель.

У тому самому лісі біля замку, де стояла каплиця відлюдника, він звів церкву та інші монастирські споруди. За тим - відписав монастиреві багато угідь та всілякого добра. Коли усе залагодилося, Гільдельвек,- разом із тридцятьма іншими черницями - оселилася в монастирі. Отак вона заснувала свій орден і стала жити новим життям.

Елідюк обвінчався з Гіліадон. Пишне й бучне відсвяткували вони тоді весілля, і довгий час щасливо жили у повній злагоді й любові. Вони роздали людям силу всілякого добра і зробили багато гарних справ - так багато, що, зрештою, присвятили себе служінню Богові.

Гарно все обміркувавши, Елідюк прибудував до свого замку церкву й одказав їй усі гроші й більшу частину своїх володінь. Він призначив служників та інших богочестивих людей дбати про орден та його будівлі. Коли все було завершено, він ввірив себе і слуг своїх всемогутньому Богові. А Гіліадон, яку він так палко кохав, Елідюк відіслав до своєї першої дружини. Гільдельвек зустріла її як рідну сестру, і, виявляючи до неї велику шану й повагу, вчила слугувати Богові й жити богоугодним життям ордену. Вони молилися за спасіння Елідюкової душі, а той, у свою чергу, молився за них обох. Через вістовців узнавав Елідюк, як вони жили і втішали одна одну. Всі трос по-своєму щиро намагалися любити Бога, і, як настав час, то милістю Божою, на якій стоїть уся правда життя, кожний спочив тихою смертю.

За давніх-давен склали цю легенду благородні кельти, щоб зберегти пам'ять про

дивовижну долю цих трьох людей. Хай живе вона у віках!

(Фаулз Д. Вежа з чорного дерева. К.: Дніпро, пер. Д. Стельмаха, 1986. —С.: 130-158.)







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.