Література західноєвропейського середньовіччя - Висоцька Н.О. 2003


Патристика-патрологія
Розділ І.Середньовічна релігійна література

Патристика - патрологія як терміни в сучасній науці вживаються замінно на позначення галузі, що займається дослідженням творчості та життя Отців Церкви. Одначе наукова традиція приписує цим термінам певні відмінності значень:

- під патрологією розуміють гуманітарну галузь, що розглядає давню християнську літературу в історично-культурному плані. До неї звертаються історія, філологія, археологія тощо;

- патристика - теологічна дисципліна, яка інтерпретує та досліджує твори Отців Церкви в контексті норм християнського богослов’я.

Отцями Церкви називають тих християнських письменників, життя та творчість яких відповідає чотирьом критеріям:

- старовинність - в ширшому значенні це письменники від першої після-апостольської генерації до середини VIII ст. Діяльність Отців Церкви умовно завершує Іоанн Дамаскін (пом.749/750) на Сході та Бєда Досточтимий (пом.735) на Заході.

- правовірність доктрини - інтерпретується в історичному контексті існування християнства (розглядаються обставини життя і творчості письменників в контексті діяльності християнської спільноти, до якої вони належали).

- святість життя - на відміну від Учителів Церкви не мусить формально підтверджуватись Церквою.

- Апробата Церкви - цитування або використання ідей Отців Церкви як авторитету задля обґрунтування положень офіційних церковних документів.

Декого з письменників за визначне вчення (з тогочасної точки зору) офіційна церква називала також Вчителями Церкви або Великими Вчителями Церкви. Сьогодні (навіть в офіційних християнських дослідженнях) це сприймається як юридична формальність, оскільки в історичній переспективі творчість окремих Отців, але не Вчителів, спричинилася до більшого розквіту теологічної думки та внутрішнього життя християнських спільнот (як, напр., Григорія Ниського - не Вчителя в порівнянні з Антонієм з Падуї - Вчителем). Цей титул в післяпатристичну добу надавався також таким діячам, як Ансельм Кентерберійський, Бернар Клервоський або Фома Аквінський.

В західному християнстві до Вчителів Церкви зараховують Іларіона з Пуатьє, Петра Хрисолога, папу Лева І Великого та Ісидора Севільського; до Великих Вчителів - Амвросія, Августина, Ієроніма та папу Григорія Великого. В східному християнстві до Вчителів Церкви належать Єфрем Сирійський, Кирил Єрусалимський, Кирил Олександрійський та Іоанн Дамаскін; до Великих Вчителів - Василій Великий, Григорій Богослов, Іоанн Златоустий та Афанасій.

Патрологія крім Отців Церкви вивчає також творчість християнських письменників зазначеної доби, т. зв. церковних письменників (scriptores ecclesiastici). Цей термін, вперше вжитий Ієронімом, позначав давніх християнських письменників, які не відповідають критеріям святості життя.

Хронологічно патрологія поділяється на три основні періоди:

І. Донікейський (90 -325 р.р.).

Для цього періоду характерна наявність двох традицій - усної (див. про це вище) та письмової. Формування канону християнства та культу, що його супроводжував, вимагало також створення літератури, яка б пояснювала та інтерпретувала нове вчення. В межах донікейського періоду умовно виділяють три групи письменників:

- так званих Апостольських Отців - письменників, які, як вважалося, особисто знали апостолів або їхніх учнів, і як наслідок були здатні найбільш повно виразити зміст християнського вчення.

До Апостольських Отців зараховують, серед інших, Ігнатія з Антіохії (? - прибл. 110 р.), який був третім єпископом в Антіохії після апостола Петра. За часів переслідувань християн в добу імператора Траяна був арештований і приречений на смерть від диких тварин на арені в Римі. Під час транспортування в’язнів до Риму Ігнатій встиг написати і передати різним християнським спільнотам ряд листів, які сьогодні вважаються за одне з найбільш вартісних джерел з історії перших християн та формування основ християнського містицизму;

- апологетів (від гр. захищати) - письменників, що свої твори (апології як новий жанр патрологічної літератури відомі від другої чверті II ст.) присвячували захистові християнської доктрини в полеміці з античними авторами-язичпиками та іудеями.'В апологіях, спрямованих проти язичників, автори найчастіше використовують форму бесід згідно з правилами античних риторик або полемічних листів, адресованих до римської влади. В полеміці з іудеями найчастіше використовується форма діалогу.

Серед апологетів можна як приклад навести Юстина філософа (Justinus philosophus), прибл. 100-167 р.р. Найвідоміший серед апологетів народився в місті Флавія Неаполь в Палестині. Навчання проходив майже в усіх тогочасних філософських школах (у стоїків, піфагорейців, платоніків тощо). Після прийняття християнства заснував в Римі школу, яка увійшла в історію патристики. Внаслідок гострої полеміки на захист християнства його ув’язнили прибл. 165р. та двома роками пізніше стратили. Його творчості притаманне, передусім, пропагування діалогу між існуючими релігіями та поєднання надбань християнства та класичної античної філософії;

- перші теологи, що ставили на меті створення наукової бази для інтерпретацій та пояснення християнської доктрини, а також системи тогочасної християнської освіти.)

Климент Олександрійський (Titus Flavius Clemens), ?-прибл. 212, народився чи в Олександрії, чи в Афінах. Отримав класичну освіту з філософії та літератури. Після прийняття християнства очолив ка- техетичну школу в Олександрії. Прославився своїм твором Stromateis (Нотатки), в якому закладаються основи християнської науки, аналізуються головні тези християнства та суть належності до нього.

2. Золота доба патриотично! літератури (325-451 р.р.).

З початку IV ст. християнство набуває статусу офіційної релігії на території земель Римської імперії спочатку згідно з едиктом про толеранцію Костянтина Великого (313 р.), а потім з едиктом про надання християнству статусу офіційної релігії (323 р.). Світська влада не тільки надає привілеї новій релігії, а й захищає її за допомогою влади виконавчої. Статус офіційної релігії впливає і на рівень естетичних вимог щодо християнської літератури^ Як наслідок, відбувається інтенсивне засвоєння мистецьких форм античної літератури, що є однією з ознак цієї доби. Протягом цього періоду остаточно формується християнський канон та принципи існування церковної організації, ієрархії та вірних, а також починає оформлюватись церковне законодавство на основі постанов Вселенських Соборів. Розквітові християнської науки сприяв і факт виникнення від IV ст. потужних єретицьких рухів - христологічних (аполінаризм, несторіанізм, монофізитизм), тринітарних (аріанізм, македоніанізм) та антропологічних (пелагіанізм, семіпелагіанізм).

З огляду на ці ознаки цю добу патристики називають також добою великих Отців, великих Соборів та великих єресей.

Представників золотої доби найчастіше умовно поділяють за основними осередками християнської думки цього періоду на латинських (напр., Ієронім, Августин (див. відповідний підрозділ), грецьких (Афанасій, Кападакійці та ін.) та сірійських (Єфрем, Афраат та ін.).

3. Кінцева доба патристики (451-750) характеризується відносним занепадом найкращих традицій попередньої епохи, обумовлених кризою в Римській імперії, західна частина котрої припиняє своє існування внаслідок Великого переселення народів, а східна виборює суверенітет від персів, а потім арабів, втрачаючи азійські провінції. Як наслідок спостерігається і криза в межах християнської церкви - розпад єдності, численні єресі та міжієрархічні суперечки. Для кінцевої доби притаманне також оформлення ідеологічних розбіжностей між Західним та Східним християнством, що призводить пізніше в одинадцятому столітті до поділу Церкви на Католицьку та Православну.

Для патрології цього періоду характерний передусім компілятивний характер - письменники намагаються врятувати від знищення надбання своїх попередників, видаючи їх у вигляді антологій, збірок дидактичних порад, коментарів до Св. Письма тощо.,Відбувається остаточне оформлення патристики як окремої галузі християнської думки - цьому сприяє новий підхід в обгрунтуванні основних положень віри. На відміну від попередньої епохи, де переважаючим був авторитет Святого Письма, кінцева доба починає щораз частіше посилатися на Отців Церкви.

З огляду на зростаючі розбіжності між Східною та Західною Церквами письменників кінцевої доби умовно об’єднують у дві групи: латинські (або західні) та грецькі (або східні). До перших належать Боетій, Григорій Великий, Бєдата ін. До других - Псевдо-Діонісій Ареопагіт, Іоанн Дамаскін та ін.

А. Каустов

4.1. Донікейська доба

Тертуліан (Quintus Septimus Florens Tertullianus) - прибл. 155-220 p.p.1Народився в Карфагені, де, за свідченням інших християнських авторів, отримав класичну освіту та займався юридичною діяльністю. Приблизно 195 р. переходить на християнство, а потім, згідно із свідченнями Ієроніма, незважаючи на статус одруженої людини, приймає свячення пресвітера. Прославився своїм безкомпромісним ставленням до церковного життя, що призводить до гострої полеміки з офіційною Церквою («Про чистоту», «Про переслідування», «Про пости» та ін.) та переходом до секти монтаністів2, у якій засновує окрему групу тертуліанців. Пізніше секта була приєднана до Церкви Августином. Помирає приблизно 220 р.

Для стилю творчості Тертуліана притаманне використання вульгарної латини, створення нових понять та слів за правилами латинської граматики. Його новомо- ва формувала передумови виникнення теологічної латини пізнішої доби.

Твори Тертуліана поділяються на:

- догматичні (в яких він розглядає основні етичні положення християнства);

- апологетичні (що критикують принципи існування античного язичницькою суспільства та моралі і захищають християнських правовірних). В цих творах («Ad nationes», «Apologeticus», «De testimonio animae») автор використовує свій юридичний досвід і передусім захищає християн з правової точки зору;

- полемічні (спрямовані проти єресей в межах християнства).

А. Каустов

Тертуллиан. О плаще (уривки)3

ІІІ.І. И животные меняют облик в соответствии со сменой своего одеяния. Хотя бы и у павлина одеждой, и притом из числа дорогих, служит перо более багряного цвета, чем любой пурпур в том месте, где цветет его шея, с большей примесью золота, чем в любой обшивке там, где сверкает спина, и свободнее всякой сир- мы там, где лежит его хвост — перо многоцветное и пестрое, никогда не бывающее одинаковым, всегда иное, хотя и когда иное — всегда то же самое, и столько раз, наконец, ожидающее изменений, сколько раз оно будет приведено в движение.

ІІІ.2. Хотя и после павлина, но следует упомянуть и змею. Ведь и она изменяет то, что получила по жребию — кожу и век. Лишь только она почувствует старость, как забивается в тесное место и, одновременно входя в нору и тотчас от самого порога выходя из кожи, обновленная, разворачивает свои кольца. Вместе с чешуей же отбрасываются и годы. Гиена, если ты обратишь внимание, в течение года имеет один пол, становясь поочередно то самцом, то самкой. Обхожу молчанием оленя, поскольку и он является хозяином своего возраста. Съев змею, он возвращает себе с помощью ее яда юность4.

ІІІ.3. Существует и «четырехногая, медленноходная, в поле живущая, малого роста, с бугристой спиной»5.

Ты думаешь о черепахе Пакувия6? Речь здесь не о ней. Принимает этот стих и другое животное из весьма незначительных, однако имя его величественно7. Если ты услышишь о хамелеоне, не зная о нем прежде, то, верно, в страхе подумаешь, что это нечто значительное, вроде льва. Но когда встретишь его в винограднике, почти целиком помещающегося под виноградным листом, тотчас усмехнешься смелости греческого названия, поскольку в теле его нет даже сока, каковой в большом количестве подобает иметь мелким тварям. Хамелеон живет своей кожей. Голова у него выходит непосредственно из спины, поскольку отсутствует шея. У хамелеона сильно отступающие назад, но выпуклые для кругового обзора глаза, даже зрачки вращаются8. Вялый, бессильный, он едва держит свое тело над землей. Стоя неподвижно, замышляет движение и ведет тело вперед. Свой шаг он более демонстрирует, нежели совершает. Он постоянно голоден, но не слабеет. Кормится, разинув рот, и, раздуваясь как мех, пережевывает свою жвачку. Пища у него от ветра9. Однако и хамелеон может изменять себя как никто другой. Хотя собственный цвет у пего и один, когда к нему что-либо приближается, он, подстраиваясь, заливается тем же самым цветом. Это свойство, которое обычно называется «играть своей кожей»10, дано одному хамелеону.

III. 4. Многое следовало сказать, чтобы, предварительно подготовившись, добраться до человека. Его вы также застаете в начале — наг и гол стоял он перед своим Создателем-гончаром11. Лишь после человек овладел, — что было ему еще не позволено — мудростью, оказавшейся, таким образом, похищенной12. Тогда же, спеша, покрывает он то, что еще не было подвержено стыду в новом теле, фиговыми листьями. И вот, с того времени, как Бог за совершенное преступление изгоняет его из места происхождения, человек, одетый в шкуру, отдается миру и металлу.

IV. 2. Перемена одежды близка к проступку только в том случае, если изменяется не привычка, а природа. Существует достаточная разница между тем, что чтит время, и религией. Пусть привычка доверяет времени, а естество - Богу. Потряс природу Лариссейский герой13 своим превращением в деву, - он, вскормленный мозгом и внутренностями зверей (отсюда и связь с именем, - ведь губы его были свободны от вкуса сосцов14); он, прошедший суровую школу подле грубого лесного чудовища-воспитателя15; он, терпевший диких зверей, как ребенок терпит заботу матери. Уже определенно повзрослевший16, уже определенно тайно выполнивший по отношению к кому-то роль мужчины, он продолжает облачаться в столу, укладывать волосы в прическу, придавать нужный вид своей коже, смотреться в зеркало, разглаживать свою шею, превращенный в женщину и своими проколотыми ушами17. Все это сохраняет его статуя в Сигее18.

Позднее он вполне стал воином, ибо нужда возвратила ему его пол. Зазвучал сигнал к сражению и - оружие недалеко19. Сам меч, - говорит он, - притягивает к себе мужа. Впрочем, если бы он и после такой приманки продолжал оставаться девой, то смог бы и замуж выйти. Итак, вот вам перемена. Двойное, по крайней мере, чудовище: из мужа женщина, затем из женщины муж, хотя в противном случае не нужно было бы ни истину отрицать, ни в обмане признаваться. И тот, и другой вид изменения плох: один — против природы, другой же — во вред спасению.

IV.3. Похоть еще отвратительнее изменила облик мужа с помощью одежды, нежели какие-либо опасения матери20. Но все же почитается у вас тот, которого должно стыдиться, гот «дубинострелошкуроносец», который весь жребий своего прозвища свел на нет женской одеждой. Столь многое было позволено таинственной Лидии, что Геркулес был выставлен как продажная женщина в лице Омфалы, а Омфала — в лице Геркулеса21. Где Диомед и кровавые стойла22? Где Бусирис и погребальные жертвенники23? Где триждыединый Герион24? Палица Геркулеса желала издавать зловоние от их мозгов еще и тогда, когда ее оскорбляли благовониями. В то время как роскошь брала верх, уже удалялась пемзой старая кровь Гидры25 и кентавров на стрелах, для того, быть может, чтобы после уничтожения чудовищ эти стрелы скрепляли венок26. Также и плечи благоразумной женщины или какой-нибудь благородной девы не решились бы войти под шкуру столь большого зверя, если только шкура эта не была размягчена, ослаблена и надушена, что, я думаю, и было сделано у Омфалы бальзамом или телином27. Полагаю, что и грива претерпела гребень, дабы львиная шкура не обожгла нежную шею. Пасть набита волосами, собственные волосы оттенены среди львиных, спадающих на лоб, - вся поруганная львиная морда заревела бы, если б могла! Немея, если и правда имелся бы у местности какой-нибудь гений, определенно стонала: ведь тогда только она, оглянувшись вокруг, заметила, что потеряла льва. Каков же был знаменитый Геркулес в шелках Омфалы, представила Омфала, облеченная в шкуру Геркулесає

4.2. Золота доба патристики

Григорій Богослов або Григорій з Назіанзу (Gregorios Theologos) - 330-390 p.p. народився в Кападокії недалеко від Назіанзу. Освіту (349-359 р.р.) здобував в Кесарії Палестинській, Олександрії та в Афінах, зосереджуючись на риториці та філософії. В 379-381 р.р. єпископ Константинополя.

Від 383 р. до смерті в 390 р. вів життя пустельника на батьківщині в Карбала.

Григорій Богослов відомий як автор розвиненої християнської термінології, для створення якої він використовує найкращі надбання елліністичної культури. В жанрі християнської поезії вважається набільш досконалим представником дидактичної лірики.

Разом з Василієм Великим прославився як автор принципів чернечого життя, що застосовувалися в числених монастирських статутах пізніших часів.

Твори Григорія Богослова умовно поділяють на три великі групи: лірика (майже в усіх класичних жанрах та метричних формах), бесіди (літургічні. догматичні, панегіричні, полемічні тощо), листи (близько 240, в більшості приватні).

А. Каустов

Григорий Богослов. Мысли, написанные четверостишиями (уривки)

Я - труд Григориев и в духовных изречениях сохраняю четверостишный памятник мудрости.

1. Чему отдашь предпочтение - деятельной или созерцательной жизни? В созерцании могут упражняться совершенные, а в деятельности многие. Правда, что то и другое и хорошо, и вожделенно, но ты к чему способен, к тому и простирайся особенно.

3. Не всякому слову противься, не всякому и следуй; но знай: какому и когда противиться или следовать. Более будь привязан к Богу, чем стой за учение о Боге.

Всякое слово можно оспаривать словом; но жизнь чем оспоришь?

4. Или вовсе не учи, или учи доброй жизнью. Иначе будешь одной рукой притягивать, а другой отталкивать. Меньше потребуется слов, если делаешь, что должно. Живописец больше учит своими картинами.

6. Безгласное дело лучше неисполнимого слова. Никто никогда не стал высоким без добрых дел, а многие прославились без красного слова. Благодать дается не тому, кто говорит, но тому, кто хорошо живет.

8. Ничего не обещай Богу (Эккл. 5,4), даже и малости, потому что вес Божие, прежде нежели принято от тебя. И что еще скажу? Не отдав обещанного, ты крадешь это сам у себя. Какой же необычайный примешь на себя долг? Да уверят тебя в этом Анания и Сапфира.

10. Тебе предлежит длинный путь, но еще большая награда. Представляя себе вдруг весь труд, не откажись от всего. И море переплывешь не все вдруг. А и это нередко бывает искушением неприязненного.

13. И от малой искры возгорается великий пламень; и семя ехидны бывало нередко пагубным. Видя сие, уклоняйся и от того, что производит малый вред. Теперь вред не велик, но со временем сделается он большим.

15. Пусть непрестанно трудится твой ум, напечатлевая в себе божественные мысли и слова жизни. А на язык будь скуп, потому что он весьма способен делать вред, и чем скорее движется, тем меньше приносит пользы.

17. Залепляй воском уши от гнилого слова и от неблагоприличных извитий усладительного пения. Но отверзай слух для всего доброго и прекрасного. Между словом, слышанием и делом расстояния невелики.

20. Для людей здравомыслящих достоин смеха как вообще всякий смех, так еще более смех блуднический. Неумеренный смех бывает и до слез. Лучше быть угрюмым, нежели рассеянным.

23. Возвышайся более жизнью, нежели мыслью. Жизнь может сделать тебя богоподобным, а мысль доведет до великого падения. И жизнь устраивай не по малой мерке. Как бы высоко ни взошел ты, все равно будешь еще стоять ниже заповеди.

24. Не за всякой славой гонись, и гонись не слишком; лучше быть, нежели считаться добрым. А если не можешь себя умерить, лови славу, но не суетную и не новую. Что пользы обезьяне, если примут ее за льва?

27. Не хвались добрым плаванием, пока корабль твой не привязан к берегу. У многих счастливо плывшая ладья разбивалась у пристани. Многих уносил девятый вал. Одно безопасно — не возлагать вину на счастье.

30. Хорошо уберечь что-нибудь от моли и от зависти. Лучше иметь должником Христа, нежели всем обладать. Христос за один кусок хлеба дарует царство; а накормив нищего, ты накормишь и оденешь Христа.

31. Приходил нищий и ушел, ничего не получив. Боюсь, Христос, чтобы и мне, который имею нужду в Твоей помощи, по моим же законам, не отойти от Тебя ничего не получившим. Ибо кто не дал, тот и получить нс надейся.

32. Всего безопаснее человек неимущий. Он обращен к Богу и на Него одного взирает. Укрой же его в своих объятиях. И мощный орел, как говорят, согревает в гнезде своем мелкую птицу.

33. Нищета лучше неправедного приобретения, равно как и болезнь лучше худого здоровья. Человек не вдруг умирает с голода, но для порочных худая жизнь есть смерть.

34. Что значат слова: господин и слуга? Какое дурное деление! У всех один Творец, для всех один закон, один суд. Принимая услугу, смотри на служащего, как на сослуживца, и сподобишься большей чести, когда разрешишься от тела.

40. Если ты ни в чем не виновен перед Богом и ничем не заслужил наказания, то не имей сострадания и к тем, которые виновны перед тобой. А если сознаешь себя виновным перед Богом, то оказывай снисходительность и сам, потому что у Бога милость взвешивается милостью.

42. Плотская любовь, пьянство, ревность и бес — равны между собой. К кому пришли они, у того погублен ум. Умерщвление плоти, молитва, слезы — вот целебные пособия! Это составляет врачевство и для моих недугов.

50. Награждай добрых, презирай злых. Но и последним оказывай одну милость, нимало не оскорбляйся их поступками, чтобы великодушием и их со временем сделать добрыми. Прекрасный дар — милость.

53. Не слишком поддавайся игривым снам. Они не должны как пугать всем твой ум, так окрылять его неприятными мечтами. Все это бывает часто сетью неприязненного врага.

Святой Августин - письменник

Вступ

На межі IV-V ст. жили три найбільш пошановані Отці Західної церкви: св. Августин (354-430), св. Ієронім /Єронім/ (345-420), св. Амвросій /Амброзій/ (333/ 340-398). Вони були або знайомі особисто, або листувалися між собою. Саме вони заклали підмурок сучасної Західної цивілізації. Св. Ієронім зробив досконалий переклад Святого Письма латиною, котрим і зараз послуговується Римсько-католицька церква. Він же організаційно та ідеологічно сприяв поширенню чернецтва на Заході. Св. Амвросій теоретично і практично започаткував західну модель відносин Церкви та Держави, за якою Держава має коритися Церкві. Щодо св. Августина, то існує думка, що його внесок у розвій християнства поступається лише вчительству ап. Павла.

Коротку бібліографію видань творів св. Августина та наукових розвідок про нього можна знайти у підручнику з патрології о. Василя Лаби. Повне зібрання творів Отця Церкви складається з 16 томів. В Україні в перекладах російською мовою зібрання творів св. Августина було видано в 1893-1908 рр. Це було перше видання творів західного Отця в Російській імперії, що зумовлено високим рівнем наукової підготовки викладачів Київської духовної академії, наступниці Києво-Могилянської. Українською мовою «Сповідь» була перекладена Юрієм Мушаком наприкінці 30-х рр. XX ст., але вийшла друком лишень у 1996 р. Є спеціальний покажчик бібліографії творів та наукових студій про св. Августина, що займає понад 200 сторінок. У Парижі виходить щорічник, котрий реєструє всі нові публікації. У кожному випуску їх більше 400.

Св. Августин-філософ звертався до проблематики, яка була і буде актуальною і для окремої людини, і для людства. Це проблеми буття людини в світі, стосунки особистості з усією світобудовою, вибору свого шляху, вчинку в екстремальній, по- роговій ситуації. Проблема себе як іншого.

Св. Августином було започатковано християнську історіософію. У творі «Про місто Боже» /De civitate Dei/ він протиставляє будь-яку державність (земне місто) Божому місту - спільноті людей, основаній на любові до Бога. Два першопочатки зумовлюють динаміку історії людства. У тій чи іншій мірі людині притаманне прагнення стати часткою Божого міста, та рідко кому це вдається.

Теологія св. Августина визначала док- тринальність Римсько-католицької церкви до XIII ст., до появи більш раціональних студій св. Фоми /Томи/ Аквінського (1225- 1274). Августином був започаткований кордоцентризм у Західній церкві, тобто богопізнання через емоції, серце, що стає центром любові до Всевишнього. Зазначимо, що кордоцентризм вважається домінантою українського національного характеру. Його філософське витлумачення можна знайти у творах Г. Сковороди (1722- 1794) та П. Юркевича (1827-1874). За наших часів багато теологічних концептів св. Августина живлять і Римсько-католицьку, і протестантські церкви.

До художньо-релігійних творів св. Августина, крім «Сповіді», належать листи, діалоги, проповіді. У них поєднується кілька дискурсів: догматико-полемічний, навчительський, іноді, коли надаються конкретні поради, розмовний.

Уся творчість св. Августина вже протягом шістнадцяти сторіч актуалізується та інтерпретується, знаходиться у безперервному діалозі зі все новими генераціями богословів, вірних, філософів, письменників, науковців, читачів. Зумовлено це наступними чинниками. По-перше, Августин жив у кризову, межову епоху: відходила у минуле антична середземноморська цивілізація, їй на зміну приходила нова, християнська, що боролася-сперечалася з попередньою. По-друге, кафолічне християнство перебувало у стані становлення, у безперервному діалозі з іншими релігійними течіями та філософськими доктринами. І це завжди персоналізувалося у певних особистостях. По-третє, сам Августин відрізнявся не тільки рідкісною геніальністю, але й пасіонарністю: кожний його текст емоційно забарвлений, відверто діалогічний. У тексті присутній образ адресата: Бога, якоїсь особистості чи інший, неавгустинівський дискурс. Первинною для Августина-письменника (у найширшому розумінні цього слова) є текстова реальність, тобто певна емоційно-ідеологічна позиція у світі, що притаманно всій культурі Середньовіччя, яка спиралася на фундамент безперервного читання та потрактування Святого Письма, інших релігійних текстів. Наприклад, у «Сповіді» немає опису зовнішності персонажів. Головне для автора - їхня мовленнєва характеристика.

Текстоцентризм зближує творчість св. Августина з художньо-естетичними пошуками сучасної, постмодерністської літератури. Одним із свідоцтв цього може по

слуговувати роман норвезького письменника Юстейна Гордера «Vita brevis. Лист Флорії Емілії до Аврелія Августина». В Августиновому тексті ім’я його подруги не називається, воно вигадано сучасним автором, як і весь твір, в котрому надзвичайно вправно відтворена стилістика доби Отця церкви та ще раз на новому витку історичної спіралі актуалізується тогочасна екзистенційно-гостроконфліктна проблематика.

Особливості поетики «Сповіді»

У сучасному літературознавстві концепт М.Бахтіна про те, що літературний жанр має власну творчу пам’ять і відтворює себе у кожному новому тексті даного жанру став аксіоматичним. Він абсолютно суголосний постмодерністським теоріям «смерті автора» та «інтертекстуальності».

Перш за все, «Сповідь» св. Августина вписується в структуру чарівної казки, що була вперше описана В.Проппом. Вона також нагадує сюжет випробувань героя за Д.Кемпбеллом. Найбільш відомі приклади такої побудови - випробування Одіссея з поеми Гомера та Луція з роману Апулея «Метаморфози, або Золотий Осел». До речі, існують дані, що саме Августин додав до первісної назви твору свого відомого краянина «Золотий Осел».

Сюжетна схема цих творів та багатьох інших однакова: необхідність якогось пошуку порушує статику персонажу, той відправляється шукати когось чи щось, з ним трапляються різні пригоди, він проходить через різні випробування і, кінець кінцем, знаходить те, що шукав. Повертається додому, одружується, відновлює собі людську зовнішність тощо. Поновлюється рівновага, закінчується нарація.

В усіх попередніх до «Сповіді» творах фольклору та античної літератури пригоди пошукача були тільки подієвими. Навіть Луцій в Апулея не починає з пошуків нової духовності, а лишень у процесі пригод та перетворень приходить до необхідності навернення у нову релігію.

Св. Августин вклав у стару сюжетну схему абсолютно новий зміст, замість динаміки авантюр він показав динаміку розвитку особистості, її душевний, інтелектуальний та духовний поступ. Автор-герой «Сповіді» звертається до Бога: «Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в тобі» [1,3]. Це перший релігійний та інтелектуально-філософський роман в історії європейського письменства. У творах різних жанрів ідейно-естетичні відкриття св. Августина наслідували Петрарка, Данте, Гьоте, Руссо, Лев Толстой, М.Бердяев та багато інших відомих і менш відомих майстрів красного письменства і філософів.

Чим більше жанрових дискурсивно-стилістичних первин організує той чи інший текст, тим до більшого загалу читачів він резонує: кожен знаходить у ньому те, що відповідає якимось емоційно-інтелектуальним запитанням його свідомості. У цьому сенсі «Сповідь» являє собою жанрову поліфонію.

Якщо взяти жанри християнської, нової для того часу писемності, котра в деякій мірі вже сформувалась, то жанр свого тексту св. Августин визначив сам - сповідь. Але слід розуміти тогочасні коннотації сього поняття. Сповідь - це покаяння перед

Богом, вдячність Богові, звертання до загалу вірних із каяттям. Водночас відречення від попередніх духовно-інтелектуальних пошуків, котрі штовхали автора то до маніхейства, то до неоплатоніків. Тому десята-тринадцята книжки «Сповіді» с її органічною частиною, саме ними завершуються Августинові пошуки сенсу буття.

Водночас це й автобіографічний роман, якщо виходити із більш сучасної генологічної характеристики. Витоки жанру можна знайти у Платона та Ксенофонта. Автобіографізм Августинової оповіді насичений психологічною подієвістю, самозаглибленням і самоспогляданням, суперечкою душі з тілом. Катарсис відбувається у формі видіння, осяяння, прозріння.

Необхідно підкреслити, що т вір вводить у прозу новий, християнський ліризм, котрого не знала попередня література. У його основі - етико-естетична категорія катаниксису /скрушності/: у людини пробуджується слізне замилування добротою Бога та гармонією створеного Ним світу. У Серці зосереджуються всі пристрасті. Воно поступово стає Храмом всеосяжної Любові до Господа.

Поліфонізм твору ев. Августина проявляється також в авторському багатоголоссі. Перед читачем водночас постають чотири авторські іпостасі: молодик-язичник, зріла людина у стані душевної кризи, філософ-теолог, єпископ церкви. У дискурси авторських голосів органічно вплітаються голоси персонажів: матері, друзів, коханої жінки та інших. Кожен голос відтворює певну ідеологічну, моральну, життєву позицію. Усі голоси, включаючи авторські, взаємодіють між собою, вступають у складні діалогічні та полілогічні відносини.

До навернення св. Августин був одним із найвизначніших і найосвіченіших риторів Римської імперії. У «Сповіді» він вміло користується всіма стилями античного красномовства. Коли йде звернення до Бога, це відбувається в епідейктичному /урочистому/ стилі. Звинувачення себе у гріхах робиться у стилі судового красномовства. Восьма книжка побудована на розвої дорадчого стилю, котрий застосовувався у ситуації сумніву, пошуку виходу із складного становища.

Увесь текст «Сповіді» насичений молитовними звертаннями до Господа. Цей стиль має свій першопочаток у дискурсі Святого Письма, у жанрах гімнографії та псалму. Саме ця мовленнєва домінанта створює лірично-емоційну стильову цілісність твору.

Б. Ніколаєв

Хронологія життя св. Августина на тлі подій його доби

354 - 13 листопада в Тагасті (зараз - Сук-Ахрас [Souk-Ahras] в Алжирі) народився Аврелій Августин /Aurelius Augustinus/ Мати - Моніка, батько - Патрицій / Патрикій/.

361-363- Імператор Юліан Відступник відновлює поганство.

366 - Після закінчення початкової школи в Тагасті Августин розпочинає заняття в середній (граматичній) школі в Мадаурі в 24 км від Тагаста.

370 - Початок гуннської навали на Європу.

371-372 /приблизно/ - Помирає батько Августина.

372-373 /приблизно/-Августин розпочинає заняття в університеті (вищій школі) в Карфагені (сучасний Туніс, 250 км від Тагаста).

373- Початок зацікавленості Августина вченням маніхейців.

373- Августин знайомиться з жінкою, котра стає його неофіційною дружиною, у них народжується син Адеодат (даний Богом, Богдан). За іншими даними, це відбулося на рік раніше.

374- Амвросій стає єпископом Медіоланським /Міланським/.

375- Розгром гуннами готської держави на теренах півдня сучасної України, загибель короля готів Ерманариха, розселення готів у Мезії (сучасна Болгарія).

378 - Битва між готами та римлянами під Адріанополем. Загибель імператора Валента.

379-395 - Імператорство Феодосія.

380 - Імператор Феодосій проголосив ортодоксальне католицьке (кафолічне) християнство офіційною релігією Римської імперії. Заборона поганства та єретичних форм християнства. Дозвіл юдаїзму за умов певних обмежень.

382- Ієронім розпочинає роботу над перекладом Святого Письма латиною.

383- Августин приїздить до Рима. Початок праці викладачем риторики у Вічному Місті. Відречення від маніхейства. Захоплення неоплатонізмом.

384- Августин стає викладачем Публічної школи в Медіолані (тоді найпрестижніший навчальний заклад у столиці Західної Римської імперії). Знайомство з Амвросієм.

385-3 Африки до сина у Медіолан приїздить Моніка. За одними джерелами – з неофіційною дружиною Августина та його сином. За іншими - дружина і син весь час були з Августином.

385- 22 листопада Августин виголошує промову (панегірик) на урочистому зібранні з нагоди 10-річчя правління імператора Західної Римської імперії Валентініана ІІ.

386 - На початку року Августинові знаходять наречену із родини його соціального стану. Дівчинці приблизно дванадцять років. Одружитися з нею можна через два роки. Неофіційна дружина від’їздить до Африки (мабуть, вона була дочкою вільновідпущеників). Син залишається з батьком.

386 - Серпень. Навернення Августина у християнство.

386-387 - Відмова Августина від державної служби та шлюбу. Студіювання Святого Письма.

387- 24 квітня. Страсна субота. Хрещення Амвросієм Августина у Баптистерії св. Іоанна в Мілані (розкопаний у 1961-1962 рр.).

387- Кінець літа - початок осені. Рішення про повернення всієї родини до Африки. Зупинка в Остії. Хвороба та смерть Моніки. Пізніше була канонізована Римсько-католицькою церквою. У 1945 р. знайдено надгробну плиту з її могили.

387-388 - Перебування Августина в Римі. Початок активної праці як християнського письменника.

388- Кінець літа. Повернення Августина з сином до Африки.

388-391 - Заснування чернечої общини в Тагасті - прообразу католицького чернечого Ордену св. Августина.

388-389 - Приблизна дата смерті Аде- одата.

391 - Переїзд до Гіппона /сучасна Аннаба в Алжирі, 80 км від Тагаста/. Посвята у пресвітери. Заснування монастиря в Гіппоні.

391- Зруйнування християнами в Александрії Єгипетській храму Серапіса /Серапейона/, де знаходилася Александрійська бібліотека.

392- Заборона імператором Феодосієм Олімпійських ігор.

395- Посвята Августина в єпископи- помічники Валерія, єпископа Гіппонського.

396- Смерть єпископа Валерія. Повноправним єпископом Гіппонським стає Августин.

397-398 - Повстання Гільдона, командувача римськими військами в Африці, з метою здобуття незалежності від Римської імперії.

398 - Смерть Амвросія, єпископа Ме- діоланського.

388-400 - Написання Августином «Сповіді» (Confessiones).

400 - Заборона на теренах Римської імперії боїв гладіаторів.

404- Вторгнення германців на територію сучасної Італії, облога Флоренції. Перенесення столиці Західної імперії до Равенни.

405- Завершення Ієронімом латинського перекладу Святого Письма.

408-Повстання язичників в африканському місті Калама, приборкане Августином.

410-24 серпня - падіння Рима, котрий був взятий вестготами під проводом Алариха. Місто було пограбоване, за винятком церков, бо Аларих був християнином- аріанином.

410 - 25 серпня - імператор Гонорій підписав едикт, який забороняв єресь донатистів, що була розповсюджена в Африці.

411 - Карфагенський Собор для об’єднання кафолічної та донатистської церков, в якому активну участь брав Августин.

413 - Повстання Іракліана, військового намісника імператора в Африці, проти центральної влади.

415 - Початок боротьби Августина з єрессю Пелагія /пелагіанством/, що продовжувалася до кінця життя.

419 - Заснування вестготського королівства зі столицею в Тулузі, формально залежного від Римської імперії.

426- Посвята священика Іраклія в єпископи-помічники Августина.

426- Августин закінчив твір «Про Трійцю» /De Trinitate/, (розпочатий приблизно в 399 р.).

427- Августин завершив твір «Про християнську науку» /De doctrina Christiana/ (розпочав приблизно в 397 р.).

427- Августин завершив твір «Про місто Боже» /De civitate Dei/ (розпочав приблизно в 412 р.).

428- Переправа вандалів на чолі з королем Гейзерихом через Гібралтар до Африки.

430 - У червні вандали розпочали облогу Гіппона.

430- 28 серпня - смерть Августина.

431- Серпень - взяття вандалами Гіппона.

439 - Уся Африка під контролем вандалів. Усе майно католицької церкви переходить до аріан.

Після смерті св. Августина: складання Поссідієм, єпископом Калами, земляком та на протязі сорока років учнем Августина, його біографії (Vita S. Augustini).

Сповідь (уривки)

І, 1. Розпочинається Сповідь з молитовного звертання до Господа, що за стилем нагадує біблійну гімнографію.

Великий єси, Господи, і достойний безконечної хвали, і велика могутність Твоя, і немає міри премудрості Твоїй.

І величати хоче Тебе людина, маленька частинка створіння Твого, людина, що носить із собою смертність свою, що носить із собою свідоцтво гріха свого і доказ, що Ти, Господи, «опираєшся гордим».

Та одначе величати Тебе хоче людина - маленька частинка створіння Твого.

Це ж Ти спонукаєш нас шукати радощів у Твоїх похвалах, бо ж Ти створив нас для Себе, і серце наше не супокійне, доки спочине в Тобі.

І, 6. Августин висловлює впевненість у тому, що всі земні блага людині надає лише Господь. Водночас він підкреслює певну гріховність вже немовляти.

Отже, розрадила мене насолода людського молока. Але ж ні моя мати, ні пестунка не сповнювали ним своїх грудей; це Ти, Господи, через них давав мені поживу першого дитинства за Твоїм устроєм і за Твоїми багатствами, розподіленими аж до самих основ. Ти дав мені також те, що я не бажав більше, ніж Ти мені давав, і що мої годувальниці хотіли мені давати те, що Ти давав їм. Бо вони через схильність і любов до мене готові були давати мені те, чого мали досхочу завдяки Тобі. Бо їхнє добро було моїм добром, бо приходило від них до мене, воно не походило від них, але через них. Бо від Тебе, Боже, походить усяке добро, і від Бога мого все спасіння моє. Лише згодом я пізнав це, коли Ти кликав мене через ті самі дари, що їх розділяєш всередині й назовні. Бо я тоді вмів тільки ссати, заспокоюватися тільки приємним, плакати, коли моєму тілу щось долягало, - а більше нічого.

Згодом я вже почав усміхатися; спершу у сні, а згодом і наяву. Те все оповіли мені пізніше про мене, і я повірив у це, бо бачимо те саме і в інших дітей, а я тих дрібниць з дитячих років не пам’ятаю. Аж ось поволеньки я почав спостерігати, де я був, а свою волю хотів виявити тим, хто міг її виконати. Та дарма. Мої бажання були в мені, а ті, хто міг їх виконати, — поза мною. І вони ніяким чином не могли ввійти в мою душу. І так я ручками й ніжками та криком давав знаки, подібні до моїх бажань, не багато, а скільки міг і скільки здужав, однак ці знаки не відповідали дійсності. І коли не вволювали моєї волі чи то через нерозуміння, чи зі страху, щоб мені не завдати прикрості, я обурювався на старших за їх непослух і за те, що вони, вільні, не хотіли стати моїми рабами; я мстився за них своїм плачем. І я переконався, що такі всі діти, яких я мав нагоду пізнати, і що я сам теж був таким; і це все відкрили мені ті несвідомі немовлята краще, ніж досвідчені в тому мої годувальниці.

І, 7. Августин, як досвідчений ритор, наводячи конкретні докази, розвиває думку про гріховність немовляти.

Вислухай мене. Боже! Горе людським гріхам! І людина говорить це, а Ти виявляєш милосердя до неї, бо Ти створив її, а гріха не створив у ній. Хто ж пригадає мені гріхи дитинства мого? «Бо ніхто не чистий від гріхів перед лицем Твоїм, навіть маленька дитина, що жила на землі тільки один день». [Йов. ХІV,5] Хто ж пригадає їх мені? Може, яка-небудь маленька дитина, у якій бачу те, чого сам не пам’ятаю про себе?

То які ж були тоді гріхи мої? Може, я грішив тим, що жадібно і з плачем горнувся до грудей? Бо коли б я робив так сьогодні і з такою жадобою кидався не до материних грудей, а на поживу, відповідну для мого віку, то зовсім слушно мене б висміяли і зганили. Однак тоді я робив так, що треба було мене ганити, а що я був ще неспроможний зрозуміти догану, то ні звичай, ні розум не дозволяли ганити мене. Виростаючи, ми викорінюємо й відкидаємо від себе нетерплячки дитячих років, і я ще ніколи не бачив нікого, хто б свідомо відкидав добро, щоб очистити зло. А може, на той час і воно було добром: серед плачів просити того, що могло мені зашкодити; дуже сердитися на вільних і незалежних людей, на старших віком, на своїх батьків і на інших розумніших осіб, що не слухали моїх найменших вередувань і забаганок, намагатися дошкулити їм биттям за те, що вони не слухали моїх наказів, які можна було виконати хіба що мені на шкоду?

Отже, безсилля дитячих членів — це невинність дітей, а не їхня душа! Я мав нагоду бачити й оглядати заздрісну дитину. Вона ще не говорила, а вже, бліда, понурим поглядом дивилася на молочного брата. Хто ж не знає цього? Матері й пестунки кажуть, що вони вміють заклинати це лихо, не знаю, яким чипом. Хіба й це невинність, що при такому багатому джерелі материнського молока не можна стерпіти молочного брата, який гак дуже потребує молока і який цією єдиною поживою підтримує своє життя? Але цим помилкам поблажливо потурають не тому, що вони малі або незначні, а тому, що з роками вони зникнуть. І це єдиний доказ. Але тих самих вчинків не можна стерпіти без обурення, запримітивши їх у дорослих.

І, 14. У цьому уривку визначаються засадничі правила будь-якої педагогіки взагалі, зокрема - методики вивчення іноземних мов.

То чому ж я ненавидів грецьку літературу, хоч вона оспівувала ту саму історію? Бо й Гомер теж уміє снувати такі самі байки, і так чудово все вигадує, а однак для мене, в моєму хлоп’ячому віці, він був гіркий, і я міркую, що так само для грецьких хлопців нудний Вергілій, якщо їх так само силують вивчати його, як мене силували вивчати Гомера. Видима річ, труднощі, так, труднощі вивчення основ чужої мови немовби скроплювали жовчю всі солодощі грецьких казок. Я не знав ні одного словечка по-грецькому, але мені загрожували суворими та страшними карами, щоб я вчився. Бо я колись, ще хлопчиною, не знав нітрохи латини, однак завдяки своїй праці навчився їй без жодного страху й без жодної муки, серед пестощів няньок, серед жартів і веселощів мого оточення, що сміялося з мене й бавилося зі мною. І я справді завчив латинські слова без погроз з боку тих, хто наполягав, і без покарань, бо моє серце вже само змушувало мене висловлювати свої думки, а цього я б не в силі був зробити, коли б не навчився відповідної кількості слів, і то не від тих, хто мене вчив, а від тих, хто розмовляв біля мене. Між ними і я сам висловлював свої думки. З цього стає ясним, що кращою спонукою в навчанні є вільна цікавість, а не силування, до якого завжди приєднується страх. А це силування завдяки Твоїм правам, Боже мій, сповільнює одушевления цікавості. Так, завдяки Твоїм правам, що від різок учителів аж до тортур мучеників уміють давати відповідну кількість цілющої гірчиці, щоб прикликати нас до Тебе від згубної принади, яка відвернула нас від Тебе.

II, 4. Цей уривок має характер прикладу (екзамплю) з відповідним висновком. Своїм символізмом він близький до жанру притчі.

Адже Твоє право, Господи, карає злодійство, право, викарбуване в серцях людей, право, якого не знищить навіть саме безправ’я. Бо який крадій байдуже стерпить іншого крадія? Який багач пробачить злодієві, що краде, змушений до того злиднями? О! Як я хотів красти, і крав без жодної потреби, тільки з браку почуття справедливості та з пересичення беззаконністю. Бо я крав те, чого сам мав досхочу та ще й далеко кращої якості. Я не хотів користуватися тими предметами, які намагався красти, я впивався самою крадіжкою, спокушуваний гріхом.

По сусідству з нашою винницею росла груша, що вгиналася під тягарем грушок, які нікого не манили ані красою, ані смаком. Ми пішли з цілою ватагою молодих злодійчуків, щоб її обтрясти й пограбувати серед темної ночі (свої забави, згідно з нашим огидним звичаєм, ми завершували пізно вночі на площі). Ми набрали там велику кількість грушок не для наших бенкетів, а для того, щоб віддати їх свиням. А коли ми навіть їли їх, то все наше задоволення походило з того, що це нам було заборонено.

Ось моє серце, Боже, ось це серце, над яким Ти змилосердився, — у найглибшій безодні. Ось це серце, нехай воно скаже Тобі, чого воно там шукало, щоб я був злий без особистої користі, а моя злоба не мала жодної іншої причини поза самою злобою. Вона була гидка, а я її любив; я любив свою власну погибель; любив своє каліцтво; не предмет, що був її причиною, а сам свій вчинок. Я його таки любив! Мерзенна та душа, яка відривається від Твоєї підпори, щоб перетворитися на руїну, а в ганьбі не бажає нічого іншого, як самої ганьби.

IV, 2. Тут розповідається про життя Августина в Карфагені, столиці провінції.

У ті роки, коли я вивчав мистецтво красномовства, я піддався пристрасті й почав продавати мистецтво перемагати словами. Тому я волів. Ти знаєш це, Господи, набирати добрих учнів, саме таких, яких називають «добрими учнями», і саме їх без підступу навчав мистецтва підступу; правда, не такого, щоб за його допомогою вони могли колись занапастити невинну голову, а щоб могли колись урятувати голову винуватця. А Ти, Боже, Ти здалека бачив мене, що падав на слизькому шляху. Ти побачив серед клубів диму іскорку тієї доброї віри, яку я виявляв у своїх

лекціях для «улюбленців суєти», шукачів брехні, — я, що дорівнював їм у всьому.

У ті часи я жив з однією не зв’язаною зі мною «законним» шлюбом жінкою, яку знайшов мені нерозум палкої пристрасті. Я знав тільки її одну і дотримував вірності ложа, але не переставав вимірювати віддалі між розумним подружнім обов’язком, метою якого є плоди життя, і згодою плотської любові, коли також народжуються діти але проти волі батьків, хоча, раз вони вже народжені, то ми зобов’язані любити їх.

V, 6. Йде мова про те, що Августин зневірився у маніхействі після знайомства з маніхейським Єпископом Фавстом. Уривок закінчується молитовним звертанням до Господа.

За тих майже дев’ять років, коли своїм блудним розумом я прислухався до маніхейців, я з гарячою тугою чекав приходу цього Фавста. Мої одновірці, з якими звела мене доля і які не вміли дати мені відповіді на поставлені мною питання, тільки вихваляли Фавста як людину, з приходом якої не стане вже ніяких труднощів, а після розмови з ним я матиму дуже докладні пояснення на ці й навіть ще трудніші питання, якщо тільки випадково запитаю про щось. Нарешті він приїхав! Я пізнав у ньому людину дуже ввічливу й милу в розмові, він набагато приємніше говорив про ті самі речі, про які звикли говорити й маніхейці. Але як міг угамувати мою спрагу цей підчаший, що з найкращими манерами подавав мені дорогоцінні чаші? Я вже мав повні вуха подібних історій, його розповіді не здавалися мені кращими, хоч були краще виголошені, і я не вимірював їх правди їхньою красномовністю, більше того, я не знаходив у Фавста мудрості, хоч він мав гарну поставу й чарівну вимову. Але ті, хто його мені так хвалив, не були добрими знавцями, і якщо він навіть видавався їм розсудливим і мудрим, то лише тому, що їх зачаровувала його бесіда [...].

Я довго з нетерпінням чекав людини, яку б зацікавило пристрасне пожвавлення, що його Фавст при висловлюванні своїх думок уносив до розмови щасливим добором слів, які пливли з його уст з надзвичайною легкістю. Так, він зачарував мене, я звеличував його і разом з іншими цінував його дуже високо. Врятувало мене те, що в колі слухачів я не міг звіритися йому, поділитися з ним тими питаннями, що так мучили мене, щиро поговорити з ним, аби ми вислухали один одного і один одному відповіли. Нарешті трапилась мені нагода; я використав її разом з приятелями тоді, коліузозмова перейшла у вільну гутірку. Я поставив йому кілька запитань, які мене дуже непокоїли, і переконався, що він не має уявлення про вільні науки, крім одної граматики, та й ту він знав поверхово. Він прочитав кілька промов Ціцерона, якусь дещицю з розвідок Сенеки, кілька уривків поезії й декілька розправ своєї секти, написаних прегарною, соковитою латинню. Але щоденні вправи в красномовстві дозволили йому осягнути справжню гнучкість слова, що набирало більше чару та зрадливого обману завдяки тому, що він умів користуватися своїм талантом і природною принадністю. Чи ж не так воно, Господи, як я це показую у своїх спогадах, Господи Боже мій, судде мого сумління? Відкриваю серце моє і пам’ять мою перед Тобою, що провадив мене тоді незбагненними таємницями Провидіння Твого і привертав мій погляд до моїх ганебних вчинків, аби я побачив і зненавидів їх.

V, 8. В уривку, де розповідається про від’їзд Августина до Рима, є натяк на те, що це був шлях до його навернення у християнство.

Але Ти знав. Боже мій, чому я покинув Карфаген і подався до Рима, але не сказав цього ні мені, ні моїй матері. Вона ревно оплакувала мій від’їзд і супроводжувала мене аж до моря. Вона міцно вхопилася за мене, щоб або утримати мене, або поїхати зі мною. Але я збив її з пантелику, вигадавши, що не можу покинути товариша, який чекає попутного вітру, щоб відплисти. Я збрехав матері, і то якій матері! І я вирвався. Але Твоє милосердя пробачило мені й це. Воно, незважаючи на те, що я був повний огидного бруду, врятувало мене й від морських хвиль, аби лиш увести мене в воду ласки Твоєї, щоб, обмитого в ній, мене висушили потоки сліз із материних очей, які щодня і щоночі зрошували за мене землю під її обличчям. Вона відмовлялася вертатися без мене. Я насилу вмовив її, щоб вона провела цю ніч у каплиці, присвяченій блаженному Кіпріянові, тут- таки, біля нашого корабля. Однак тієї ж ночі я тайкома вирушив у дорогу, а вона тим часом залишилася сама з молитвами і сльозами.

V, 13. Принципова подія в житті Августина - його переїзд до Мілана та знайомство з Амвросієм.

І як тільки місто Мілан звернулося до префекта Рима, щоб він вистарався для нього вчителя риторики, обіцяючи при цьому навіть зробити це на державний кошт, я заходився коло того, щоб за допомогою тих самих приятелів, задурманених маніхейським безумством, самому зайняти це становище. Я йшов туди, щоб розстатися з ними, але ні вони, ні я не знали цього. Я виголосив пробну промову перед Симмахом, тодішнім префектом міста. Вона припала йому до вподоби, і він послав мене до Мілана.

Зразу ж після приїзду я пішов відвідати єпископа Амвросія, відомого на весь світ як найкраща душа і Твій побожний раб. А його палка проповідь розподіляла щедро між Твоїм народом «щедру субстанцію пшениці Твоєї», «радощі оливи Твоєї» [Пс. 73, 27], та «тверезого сп’яніння» вина Твого.

У моїй несвідомості провадила мене до нього рука Твоя, щоб він мене, вже свідомого, завів до Тебе. Цей раб Божий прийняв мене по-батьківськи і зрадів моєму приходові зі щирою любов’ю ближнього, справді гідною єпископа.

І я полюбив його, спочатку не як учителя правди (я вже втратив усяку надію знайти такого у Твоїй Церкві), але як прихильну до мене людину. Я дуже пильно прислухався до його проповідей для народу, не тому, зрештою, що вони мені подобалися, а щоб упевнитися, чи його красномовність стоїть на такій висоті, про яку казали люди, і чи він стоїть вище чи нижче від своєї слави. Затаївши дух, я прислухався до його слів, але без зацікавлення і з погордою до його провідної думки; але солодощі його проповідей чарували мене. Вони відзначалися більшою вченістю, ніж проповіді Фавста, але спосіб їх виголошення був менш розрахований на те, щоб розвеселити й зачарувати. Що ж до самої провідної думки, то нема жодного порівняння: коли той блукав манівцями брехні, цей учив найздоровішої науки спасіння. Однак спасіння було далеко від таких грішників, яким я був тоді. Та все ж таки я поволеньки й несвідомо наближався до нього.

VI, 6. Тут Августин з позиції єпископа Гіппона засуджує своє життя в Мілані та наводить приклад іншого життєвого шляху.

Я всім серцем бажав почестей, багатства, шлюбу, а Ти сміявся з мене. Ці похоті завдавали мені найбільшого клопоту, а Ти був настільки добротливіший, наскільки менше дозволяв мені знаходити радощі в тому, що не було Тобою. Поглянь на моє серце, Господи, Ти, хто хотів, аби я пригадав собі це й висповідався перед Тобою. Хай пригорнеться тепер до Тебе душа моя, яку Ти зірвав із цупкого гачка смерті.

Яка нужденна була вона! А Ти ще колов до живого її рану, щоб вона, покинувши все, повернулася до Тебе, який над усім і без якого не було б нічого, — щоб повернулася до Тебе й вилікувалася. Який же я був безталанний! І як Ти довів до того, щоб я відчув свою нужденність? Було це того дня, коли я готувався виголосити панегірик на честь Кесаря; я сподівався виголосити там чисту брехню, а та брехня мала нагородити мене оплесками слухачів, свідомих тієї брехні. І від цього розхвилювалося й забилося моє серце й горіло у вогні думок, що вбивали його.

Аж ось, переходячи якоюсь міланською вулицею, побачив бідного жебрака, який уже, мабуть, підхмелився, бо в найкращому настрої жартував і тішився. Я зітхнув і почав розважати зі своїми приятелями, що йшли зі мною, у яке велике нещастя кидає нас наше власне божевілля. Невже всі ми тоді, ледве тягнучи під жалом похотей тягар безвір’я, який зростав щохвилі, не бажали нічого іншого, як тільки добрести до тієї радісної безжурності, у якій випередив нас цей старець-жебрак і куди ми, мабуть, не дійдемо ніколи? Те, що він уже осягнув завдяки кільком шагам, які вижебрав у перехожих, я б міг назвати радощами хвилинного щастя, — я ж шукав того самого, йдучи до нього тернистими кружними стежками й тисячними шляхами. Немає сумніву, що він не зазнав справжнього щастя, але ж і я у своїх честолюбних починаннях шукав ще оманливішого щастя. У всякому разі, він був сповнений радощів, а я тривоги; він безжурності, а я неспокою. І коли б хтось запитав мене, чи я волів би радіти, чи лякатися, я б відповів: «Радіти»; а коли б мене хтось запитав, чи я волів би стати таким, як цей жебрак, чи лишитися таким, як є. то я вибрав би друге, незважаючи на журбу та тривогу, що з’їдала мене. Що за нахабство! Невже я думав слушно? Я не повинен був цінувати себе вище за нього лише тому, що я був учені- ший, бо мої знання не давали мені більшого задоволення, вони були в мене тільки засобом подобатися людям, а не чогось їх навчати. Ось чому Ти «трощив кості мої» [Пс. 42,11] палицею суворості своєї.

VI, 11. Уривок відображає пошуки Августином сенсу буття, його тодішні сподівання, що хтось (Фавст, неоплатоніки, Амвросій) може цьому навчити.

Аж ось я вже дійшов до тридцятого року життя і грузну в тому самому болоті, жадібний теперішніх радощів, що завжди тікали від мене й розсипалися, коли я йшов і повторював: «Завтра знайду; очевидне явиться мені, і я більше не випущу його. Ось прийде Фавст і пояснить мені все». Ой великі мужі, академіки! Хіба ж ми не можемо докласти наших рук до чогось цілком певного, щоб воно покермувало нашим життям? Але ні! Шукаймо ще старанніше, не втрачаймо надії. Ось уже речі, які в церковних книгах здавалися мені нісенітницею, перестали бути для мене такими. їх можна вже розуміти інакше і достойно пояснювати. Я хочу так довго утверджуватись на тому щаблі, на який поставили мене батьки, коли я ще був хлопчиною, доки не явиться мені ясна правда, без жодної хмаринки. Але де ж шукати її? Амвросій не має часу на розмови; я не маю часу читати. А зрештою, де ж шукати самих книг? Де й коли подбати про них? У кого їх узяти? Визначмо хвилини й розкладімо години для спасіння нашої душі. Згасла велика надія: католицька віра не вчить так, як мені здавалося, і я марно обвинувачував її.

VI, 13. Сподівання матері Августина Моніки на одруження сина та наступне навернення у християнство. Можливо, вона вважала, що жінка, з якою Августин живе, заважатиме наверненню.

І на мене раз у раз налягали, щоб я одружився. Я вже поставив навіть свої умови, і їх обіцяли виконати. Моя мати заходилася коло цього з великим захопленням; вона розраховувала на те, що колись я, вже одружений, обмиюся у спасенній воді хрещення. Вона раділа, що я все більше схиляюсь до хрещення, а в моїй вірі вона вбачала здійснення своїх бажань і Твоїх обіцянок.

VI, 15. Цей уривок - найважливіший, найбільш контраверсійний для розуміння і біографії Августина, і звичаїв його доби, і особливостей ідеологічних позицій його сучасників.

Тим часом множилися мої гріхи; коли ж відірвали від мого боку жінку, з якою я ділив моє ложе і яка стояла на перешкоді моєму одруженню, моє серце, до якого вона так дуже припала, стало болючою раною і ще довго кривавило.

Та жінка повернулася до Африки, склавши Тобі обітницю, що ніколи більше не знатиме жодного чоловіка. Вона залишила мені природного сина, якого народила від мене. А я, безталанний, не вміючи навіть наслідувати тієї жінки, надто нетерплячий, щоб почекати два роки руки тієї, що була мені приречена, я, не так прихильник шлюбу, як раб розкошів, знайшов собі іншу жінку-полюбовницю, мовби для того, щоб підтримати й продовжити недугу моєї душі, щоб лишити її непорушену, щоб та недуга ще більше загострилася і під наглядом тривалого призвичаєння допровадила до царства справжнього шлюбу. Але рана, яку мені заподіяла перша розлука, не гоїлася, а після першого пекучого, гострого болю ще довго ятрилась, а потім біль почав

слабшати й поволі переходив у ще болючішу безнадійність.

VII, 9. Тут йде мова про принципову різницю між філософськими поглядами неоплатоніків та основними засадами християнства. Водночас вказується і на близкість деяких фундаментальних позицій.

І спочатку Ти хотів показати мені, як «Ти опираєшся гордим», а зате «покірним даєш ласку» [І Петр. V,5], яке ж велике милосердя Твоє, що ним Ти показав людям шлях покари, бо «Слово Твоє стало тілом і поселилося між людьми» [Їв. 1,14]. Це ти ж подбав за допомогою якоїсь надутої нечуваною пихою людини, щоб я прочитав деякі книжки платоніків, перекладені з грецької мови на латинську.

І в них я вичитав, щоправда, невластивими словами, але в цілком подібному значенні, підкріпленому великою кількістю різних доказів, що «на початку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». «Воно було на початку у Бога. Все було створене Ним, а без Нього не сталося нічого; а те, що сталося, є життям у Ньому, а життя було світлом людей. І світло світить у темряві, і темрява не огорнула його». Я вичитав там, що людська душа «свідчить про світло», однак сама вона — денне світло; але Слово — сам Бог, що є «правдивим світлом, яке просвічує кожну людину, що приходить на цей світ». І що «Він був на світі», що «світ був створений Ним, і світ не впізнав Його». Але того, що «Він прийшов до свого власного, а свої не прийняли Його, а тим, що прийняли його, Він дав змогу стати Божими дітьми, що вірують в ім’я Його» [Пор.: Ів. І, 1-12], там зовсім не було сказано.

Я прочитав там, що Слово, Бог, «не народилося ні з тіла, ні з крові, ні з бажання мужа, ні з бажання тіла, а народилося з Бога». Але того, що «Слово стало тілом і оселилося між нами» [Пор.: їв. І, 13-14], - там зовсім не було сказано.

VIII, 8, 12. Два уривки, що наводяться нижче, розповідають про подію навернення Августина у християнство.

Коло нашого помешкання був маленький городчик. Він був у нашому розпорядженні, як і решта будинку, бо його власник, наш хазяїн, не жив там. Туди кинула мене хуртовина мого серця; ніхто не міг там спинити вогненної суперечки, яку я почав вести з самим собою і результат якої Тобі вже був наперед відомий, а мені ні! Але це божевілля провадило мене до розуму, а ця смерть - до життя; я був свідомий того, що я злий, але зовсім не знав, що незабаром стану добрим. Отже, я пішов на город; Аліпій ішов за мною крок у крок, бо я почував себе самітним навіть поряд з ним. Зрештою, хіба ж він міг покинути мене в такому настрої?

Ми сіли якомога далі від дому. Я бунтувався в душі, усе піднімалося в мені від обурення, тому що я ще не пішов за Твоє волею, не дійшов до примирення з Тобою, Боже мій, куди закликали мене «всі кості мої», здіймаючи до небес хвалу Тобі. А для цього не потрібно було ні кораблів, ні четверні; не треба було навіть зробити тих кілька кроків, що відділяють дім від того місця, куди ми прийшли, щоб сісти. Бо не тільки йти, а й дійти аж до Тебе було нічим іншим, як тільки бажанням іти туди, але з власне сильної й повної волі, а не з напівзраненої, що хилиться то сюди, то туди й борсається в боротьбі, коли одна її частина не може здійнятися вгору тому, що друга, ослаблена, тягне вниз.

Я говорив і ридав у гіркоті мого журного серця. Аж ось раптом я почув голос із сусіднього дому, голос хлопця чи дівчини, вже не пам’ятаю, який співав і повторював на різні лади: «Бери, читай! Бери, читай!» І зразу ж змінився вираз мого обличчя. Я почав напружено пригадувати, чи цей рефрен, бува, не з якоїсь дитячої гри; але ніяк не міг пригадати, чи вже чув щось подібне. Вгамувавши свої даремні сльози, я встав: єдиним поясненням, яке я передчував, було те, що це Божий наказ дуже виразно наказує мені відкрити книгу Апостола і читати першу главу. Бо я чув про Антонія, що він одного дня, читаючи Євангеліє, натрапив на такі слова, які зрозумів як звернену до себе пересторогу: «Іди, продай усе, що маєш, роздай убогим, і матимеш скарб на небі: приходь і йди слідом за мною» [Мт. XIX, 21]. І що через таке віщування зразу ж навернувся до Тебе.

Тим-то я хутко повернувся нате місце, де сидів Аліпій, бо, відходячи, залишив там книгу Апостола. Я вхопив її, відкрив і почав потихеньку читати першу главу, на яку впав мій погляд. « Не живіть у бенкетах і пияцтві, ні в перелюбстві й розпусті, ні у сварках та в заздрості, а одягніться Господом Нашим Ісусом Христом, і не догоджайте тілу в похотях»[Рим. XIII, 13-14]. Я не схотів читати далі, бо вже не мав потреби. Бо щойно дочитав це речення до кінця, як у моєму серці немовби розлилося світло впевненості, що розвіяло всю темряву моїх вагань.

Ми пішли до матері й розказали їй усе. Вона дуже зраділа. А коли ми розповіли їй, як це все сталося, зраділа ще дужче. Вона тріумфувала, благословляючи Тебе, Тебе, що «можеш зробити більше того, чого ми просимо або що розуміємо»[Еф. III, 20], бо вона бачила, що Ти через мене дав їй набагато більше, ніж вона просила Тебе серед ридань і гарячих сліз. Бо Ти навернув мене до Себе, щоб я вже не шукав жінки, щоб облишив усі надії цього світу, стаючи відтепер на тому «правилі віри», яке Твоє об’явлення показало їй на стільки років раніше. І Ти перемінив її печаль на радощі, набагато більші, ніж вона сама хотіла, й набагато дорожчі й чистіші за ті, які сподівалася мати з онуків, народжених з мого тіла.

ЇХ, 6. Розповідається про хрещення Августина, його друга Аліпія, котрий потім став єпископом у Тагасті, та Адеодата. Зверніть увагу на типове для тодішніх християн почуття катаниксису (скрутності, сльозоточивості).

Коли ж згодом настав мені час подати своє ім’я до списку оглашенних, ми залишили село й повернулися до Мілана. Аліпій також вирішив відродитися в хрещенні разом зі мною. Він уже зодягнувся в покору, що відповідає духу Твоїх таїнств, а його завзяття в опануванні тілом було таке велике, що він ходив босий по італійській землі, укритій льодом, а це риса небувалої відваги.

Ми прийняли також до свого гуртка молодого Адеодата, тілесного сина мого гріха, Ти щедро обдарував його. Йому було заледве п’ятнадцять років, а він уже бистротою розуму перевершував багатьох поважних мужів.

Це Твої дари, я визнаю це, Господи, Боже мій, Творче Всесвіту. Ти такий могутній, що укладаєш нашу нескладність: бо в цьому хлопчині не було нічого мого, крім переступу, і навіть те, що ми виховали його у Твоїй науці, бо ж так натхнув нас Ти, а не хтось інший, — це, визнаю, — Твої дари.

Одна з моїх книг має заголовок «Учитель». У ній Адеодат сам розмовляє зі мною. А Ти знаєш, що всі думки, вкладені в уста мого співрозмовника, — це його власні на шістнадцятому році життя. Я пізнав ще чимало інших його прикмет, і то набагато дивніших. Його талант пойняв мене якимось страхом. Але хто ж інший, крім Тебе, може бути творцем таких архітворів?

Але Ти швидко забрав його з цього світу, і я тим спокійніше згадую його сьогодні, бо не боюся ні за його хлоп’ячий, ані юнацький вік, ні взагалі за нього як людину.

Ми прийняли його до нашого гуртка. Він був нашим однолітком у Твоїй ласці. Ми хотіли виховати його у Твоїй науці. Ми прийняли хрещення, і я залишив неспокій минулого життя. А протягом тих усіх днів я не міг насититися чудесного солодкістю, яку відчував при розважанні глибини висловленої Тобою думки для спасіння людського роду. Як я ридав серед Твоїх гімнів і як наспівував, зворушений до глибини благозвучними голосами, якими сповнювалася Твоя Церква. Ті голоси вливалися в мої вуха, а в моє серце цідилася правда, а згодом розгорілося сильне почуття побожності, і сльози покотилися по моєму обличчі, і добре було мені з ними.

IX, 8, 9, II. У зв’язку з кончиною матері, св. Моніки, Августин дає оцінку її життю, підкреслюючи ті риси, що, на його погляд, демонструють саме християнські чесноти.

Ми шукали місця, де б з більшою користю могли служити Тобі; ми разом поверталися до Африки. А коли прибули до Остій у гирлі Тібру, вмерла моя мати. Пропускаю чимало подробиць, тому що дуже поспішаю. Прийми, Боже мій, сповідання й подяку за Твої незліченні дари, хоч я замовчую їх. Однак не обмину жодної думки, яка зродилася в моїй душі щодо тієї раби Твоєї, тіло якої породило мене для земного життя, а серце — для життя вічного. Говоритиму не про її особисті дари, а про Твої дари для неї. Бо ж вона й не створила себе, і не виховала. Це Ти створив її, ні батько, ні мати не думали навіть, якою буде їхня дитина. А вивчила її різка Христа Твого у страху Твоїм, дисциплінованість Єдинородного Сина Твого в домівці вірних, святому члені Твоєї Церкви.

Врешті і свого чоловіка уже наприкінці його недовгого життя вона схилила до Тебе; а коли він став християнином, не оплакувала в ньому того, що так терпляче зносила до його навернення. Отже, вона була «рабою рабів Твоїх». І кожен, хто тільки знав її, дуже хвалив Тебе, Тебе шанував і Тебе любив у ній, бо відчував Твою присутність у її серці, яку підтверджували «плоди» її такого святого життя. Вона була «жінкою лише одного чоловіка, батькам відплачувала вдячністю», а її добрі вчинки «давали свідчення про неї». Виховувала своїх синів, стільки разів «народжуючи їх у болях», скільки разів бачила, що вони йдуть від Тебе на манівці. А врешті про нас усіх, Господи, нас - рабів Твоїх (бо ж Твоя доброта дозволяє нам уживати таку назву), які вже одержали ласку Твого Хрещення й жили таким самим життям у Тобі, вона так дбала, наче була матір’ю нас усіх, і так нам служила, наче кожний із нас був її батьком.

Отже, на дев’ятий день своєї недуги, на п’ятдесят шостому році життя, а на тридцять третьому мого, ця свята й побожна душа розлучилася з тілом.

X, 18, 24. Наступні уривки демонструють зразки біблійного стилю, в якому поєднуються приклади (екзамплі) з гносеологічними та теологічними висновками, що мають емоційне забарвлення.

Бо загубила жінка драхму і шукала її з ліхтарем, а коли б її не пам’ятала, то не знайшла б, а якщо б навіть знайшла, то не знала б, чи то саме та, якщо б її не пам’ятала. Я пам’ятаю, що я шукав, і знайшов чимало речей, які загубив. А знаю це з того, що під час моїх пошуків мене питали: «Може, це воно? Чи, може, випадково не воно?» - а я так довго відповідав: «Ні, не воно», - доки мені не подали того, що я шукав. Коли б я не пам’ятав тієї речі, хоч би яка вона була, то хай би мені й показувати, я все одно не знайшов би, бо не міг би впізнати. І так буває завжди, коли ми шукаємо загублене і знаходимо його. Коли випадково якась річ зникне з наших очей, але не з нашої пам’яті, — маю на оці матеріальні й видимі предмети, — то її образ залишається відбитий у нашій душі, і ми шукаємо її доти, доки вона знов не навернеться на очі. А коли вона знайдеться, тоді ми впізнаємо її на основі того образу, що зберігся в душі. Ба більше, ми не кажемо, що знайшли загублене, коли його не впізнаємо, й не можемо впізнати, бо не пам’ятаємо. Ця річ згинула тільки для наших очей, але наша пам’ять зберігає її завжди.

Дивись, які великі простори моєї пам’яті я перебіг у пошуках Тебе, Господи, але я не знайшов тебе поза нею. Бо я не знайшов нічого про Тебе, чого б не пам’ятав з того часу, коли навчився пізнавати Тебе. Бо ж з того часу я не забув Тебе. Бо там, де я знайшов правду, знайшов Бога мого, саму Правду, і відтоді, коли пізнав правду, я не забув її. Ось чому Ти залишаєшся в моїй пам’яті, відколи я пізнав Тебе, і тут я знаходжу Тебе, як тільки згадаю тебе, і радію в Тобі. Ось мої святі радощі, якими Ти обдарував мене в милосерді Твоїм, коли зглянувся на моє убозтво.

XII, 7; XIII, 5. Тут в емоційній формі особистого звертання до Всевишнього викладено основні засади вчення про Святу Трійцю та креативність Господа.

Ти створив небо й землю, не беручи їх із Своєї субстанції, бо інакше це було б щось, що дорівнює Єдинородному Синові Твоєму, а в подальшому й Тобі. І це було б зовсім неслушно, якщо б те, що не походить від Тебе, дорівнювало Тобі. А поза Тобою не було нічого, з чого б Ти міг їх створити, Боже, Єдина Трійце і Троїста Єдносте. Ось чому створив Ти з нічого небо й землю - велич і цю дещицю. Бо ж Ти всемогутній, і Твоїй доброті подобалося творити добрі речі: безкрає небо й невеличку землю. Ти був, а біля Тебе не було нічого. І саме з того нічого Ти створив небо й землю - ці дві речі, одна з яких наближена до Тебе, інша - ні до чого. Одна, що не має, крім Тебе, нічого кращого за себе, інша - не має вже нічого нижчого за себе!

Ось виринає у моїй «загадці» Трійця, тобто Ти Сам, Боже мій, тому що Ти, Отче, створив «небо р землю» «на початку» нашої мудрості, яка є Твоєю Мудрістю, бо зроджена з Тебе, рівна і співвічна Тобі, тобто створив у Твоєму Синові [...].

І вже під цим ім’ям «Бога» я зрозумів Отця, що створив усі ті речі під словом «початок»; я зрозумів Сина, у якому Він створив, і на основі моєї глибокої віри в Трійцю Бога я шукав цієї Трійці у Твоїх святих віщуваннях. І ось «Твій Дух ширяв над водами». У цьому я зрозумів тепер Трійцю мого Бога - Отця, Сина, Духа Святого, Творця Всесвіту!

XIII, 38. Заключний ліричний акорд твору. Він підсумовує поступ духу автора у пошуках Бога.

Сьогодні, коли наше серце одержало від Твого Духа поняття Добра, ми спроможні чинити добро. Раніше в наших поганих учинках ми покидали Тебе. Але Ти, Боже Єдиний і Добрий, Ти ніколи не переставав робити добро. Деякі з наших учинків можуть бути добрі завдяки Твоїй ласці, але ж вони не вічні. Однак ми сподіваємося, що колись, після їх довершення, ми побачимо спочинок у Твоїй безконечній святості. Але Ти — Добро, що не потребує ніякого іншого добра — Ти вічно в спочинку, бо спочинок — це Ти!

(Августин Святий. Сповідь /Пер. з латини Ю. Мушака. - К.: Основи, 1996. Римськими цифрами позначаються книжки, арабськими - частини. Посилання на Святе Письмо взяті з того ж видання і подаються у дужках).

Актуалізація «Сповіді» Св. Августина

Юстейн Гордер «Vita brevis».

Лист Флорії Емілії до Аврелія Августина» (уривки)

Ю. Гордер - сучасний норвезький письменник, народився в 1952 р. Він відомий як автор роману-бестселера «Світ Софії», котрий увібрав у себе всю історію філософії. Роман було видано у 1991 році, його перекладено всіма основними сучасними мовами, в тому числі й українською.

У 1996 р. Ю. Гордер видрукував роман «Vita Brevis», який було перекладено українською мовою в 1998 р. Це постмодерністська деконструкція «Сповіді» св. Августина з точки зору Августинової неофіційної дружини, з якою він прожив близько п’ятнадцяти років. Письменник створює яскравий образ інтелектуалки кінця І V-почат- ку V ст„ котра не поступається Аврелію Августину ані розумом, ані емоційністю. Вона палко, в дусі античного красномовства відстоює свою ідеологічну позицію в тогочасному суспільстві. Водночас текст письменника насичений ідеологічними реаліями нашого сьогодення. По-перше, в ньому відзеркалюються пошуки кожною особистістю своєї системи координат, свого світогляду. По-друге, в тексті присутня полеміка протестантизму з католицизмом. По-третє, текст збагачений психологічними відкриттями З. Фройда. Тобто, це типовий постмодерністський текст, котрому притаманна особлива постмодерна чутливість, діалогічність і полілогічність, толерантність.

Нижче наводяться уривки з роману в перекладі Наталі Іванчук за виданням львівського видавництва «Літопис» (1998).

1

Ти ніколи не замислювався над тим, що сталося? У кожному разі Ти нічого не згадуєш про це у своїй сповіді. Але хіба не витонченою формою зради є втеча від коханої задля спасіння власної душі? Хіба не легше було б жінці змиритися з тим, що чоловік покинув її, одружився, або ж просто віддав перевагу іншій? Проте у Твоєму житті не існувало інших жінок, тільки Твоя душа, котра була Тобі любішою за мене. Її, свою душу, Аврелію, Ти прагнув врятувати, ту душу, яка колись знаходила спочинок коло мене. Ти ніколи не прагнув одружитися, принаймні, доки у Тебе була я. Про шлюб Ти говорив тільки як про виконання синівського обов’язку. Але ж Ти не одружився. Твоя наречена була не з цього світу.

А ми ще мали нашого сина, і беру Бога за свідка: я була настільки матір’ю Адеодатові, наскільки Ти був йому рідним батьком. Я його виносила, і я його вигодувала, бо іншої годувальниці ми не мали. Пишеш, що потім я покинула його з Тобою. Жодна мати не вчинить цього з власної волі, не покине без глибокого жалю єдиного сина. Але одірвана від Тебе я не могла висувати якихось вимог, бо ж у мене не було жодних маетностей. Чи не тому Моніка прагнула одружити Тебе з дівчиною із заможної сім’ї? Здається, якийсь грек сказав: «Справедливість існує лише серед рівних» ( с. 26-27).

2

У всіх своїх книжках без упину пишеш про «чуттєвість» та «гріховну жагу». Невже ніколи не спадало Тобі на думку, що, може, з погордою ставишся до Божих дарів? Мені видається, Твоя зневага до чуттєвого світу походить радше від маніхейців та платоніків, аніж від самого Назаретянина (с. 49).

3

Я сиділа разом з іншими студентами, і нічого дивного у тому не було, але Тебе вразило, що я брала участь у дискусії нарівні з ними. Це й стало першою темою нашої розмови, тільки-но ми зосталися наодинці. Спочатку дискусія поміж студентів велася про Верґілія, потім про життя та кохання. Здається, я пригадую Твоє здивування, коли Ти слухав, з яким переконанням захищала я вчинок Дідони, продиктований коханням. Ти наче запитував мене поглядом, невже жінка й справді може так незмірно кохати чоловіка, що здатна через зраду накласти на себе руки (с.65).

4

Але перестрибнімо до Дев’ятої книги. Ти пишеш у ній про свою печаль, коли в Остії померла Моніка: «Я відчував, що розривається моє життя, яке становило одне ціле з її життям».

Але ж, Аврелію! Чи Ти не маєш встиду? Невже Ти цілковито забув Едіна та його матір? Що ж, він осліпив себе, Ти ж би охоче дав себе каструвати. До певної міри - це одне і те ж. Поетичне натхнення, Аврелію! Спокусливо ж бо час від часу сказати правду жартома.

Та все ж пізнав Ти тепер пустку у своєму житті і – я прийняла це саме так - послав мені звістку. Не минуло багато часу, як на місце матері Ти поставив Бога. Він був єдиним, хто залишився після неї, став тобі за другу матір. Бо спершу місце Бога біля Тебе займала Моніка, а зараз Бог наче замінив її. Спершу вона стояла поміж мною й Тобою, потім це місце зайняв Бог із Назарету (с. 91).

5

За якийсь час цісарським указом Тебе призначили вчителем красномовства у Мілані. Переїзд став для Тебе важливою подією. Та пора була для нас, можливо, наймиліша. Пригадуєш, як розкішного осіннього дня ми йшли по Віа Кассія - Адеодат, Ти, я і кілька друзів, Аврелію, а ще багато інших, не знайомих нам до того часу людей. Ми були великою громадою.

Згодом ми прибули до давнього гарнізонного міста Флоренції над річкою Арпо. Пам’ятаєш, ми спинилися, показуючи на вкриті снігом гори, які раптом зблисли поміж деревами? Ти пригадуєш лише думки та міркування, невже не можеш пригадати чогось справді реального й чуттєвого? (с. 107).

6

Без моїх обіймів Ти не міг жити, Аврелію, про це ми не раз розмовляли з Тобою. Чому Ти не написав про це? Що ж, не кожен наважиться називати речі своїми іменами.

Ці питання ви раз у раз обговорювали з Аліпієм. «Та ні він, ні я майже не брали тоді до уваги суттєвої принади і краси подружжя - так би мовити, обов’язку керуватися спільним життям і виховувати дітей. Ні, те, що найбільше манило мене і так сильно мучило, це була моя звичка вдовольняти ненаситну похіть...» [Сповідь, VI, 12].

Насправді Тебе мучило одне: одруження, до якого я не надавалася з тієї тільки причини, що не володіла жодними земними благами, стало би зрадою мене. Хіба не душами-близнятами ми були, Аврелію, хіба не були ми так міцно зрощені, духовно і тілесно, що роз’єднати нас зміг би тільки хірург, а не сваха-мати? (с. 123).

7

Та не забуваймо, врешті, й про Моніку. Отож в Остії вона лежала прикута гарячкою до ліжка. Ти чув, як вона відверто розмовляла з кількома твоїми приятелями «про зневагу до цього життя і про благодать смерти» [Сповідь ЇХ, 11]. Sic!

Вона була побожною людиною, тож, я гадаю, їй легко було гордувати життям. Та хотіла би, окрім того, додати, що зневага до життя означає, мабуть, також зневагу до творіння Господа. Ми ж не знаємо, чи Бог створив для нас ще якийсь інший світ. Ловлю себе на тому, що і я починаю повторюватися, але тільки через Твої нескінченні повтори у сповіді,благочестивий єпископе. Як на мене, то зневага до життя з усіма його земними втіхами заради голої екзистенції, яка, можливо, є лише абстракцією, мала би називатися людською зверхністю. Сподіваюся, Ти не забув Арістотелевої критики всіх отих уявлень, котрі, на його думку, належали до світу ідей? Життя таке коротке, Аврелію. Ми маємо право надіятися на життя після смерти. Але не маємо права трактувати інших людей і себе погано або ж як знаряддя для досягнення екзистенції, про яку нічого не знаємо. Проте існує ще й інша можливість, про яку ані словом не згадуєш у жодній із своїх книг. Як цісарський оратор мав би принаймні врахувати можливість існування вічного життя для деяких душ, але ті душі повинні вибиратися за іншими, відмінними від твоїх, мірками (с. 173-174).

Микола Бердяев

«Самопізнання (досвід філософської автобіографії) » (уривки)

М.Бердяев (1874-1948) народився в Києві. Його брат Сергій Бердяев (1860- 1914) був українським поетом. М.Бердяев писав російською мовою, тому вважається російським філософом, хоча багато його міркувань знаходяться в річищі українського кордоцентризму.

М.Бердяев пройшов шлях від марксизму до християнського екзистенціалізму (порівняйте шлях св. Августина від маніхейства до християнства). Він є одним із засновників релігійного екзистенціалізму в Європі.

«Самопізнання» Бердяева вирізнається з усіх його творів тим, що це скоріше художній текст, аніж філософський. За побудовою він з усіх художньо-філософських текстів європейської культури сповідальної традиції XX ст., на наш погляд, найближчий до «Сповіді» св. Августина. У ньому споглядається такий самий персоналізм, такий самий екзистенційний пошук сенсу особистого буття, та ж автобіографічна відвертість.

Уривки з твору подаються за виданням: Бердяев Н.А. Самопознание: (Опыт философской автобиографии).-М.: Книга, 1991.

1

Истоки человека лишь частично могут быть поняты и рационализированы. Тайна личности, ее единственности никому не понятна до конца. Личность человеческая более таинственна, чем мир. Она и есть целый мир. Человек - микрокосм и заключает в себе всё. Но актуализировано и оформлено в его личности лишь индивидуально-особенное. Человек есть также существо многоэтажное. Я всегда чувствовал эту свою многоэтажность. Огромное значение имеет первая реакция на мир существа, в нем рождающегося. Я не могу помнить первого моего крика, вызванного встречей с чуждым мне миром. Но я твердо знаю, что я изначально чувствовал себя попавшим в чуждый мне мир, одинаково чувствовал это и в первый день моей жизни, и в нынешний ее день. Я всегда был лишь прохожим. Христиане должны себя чувствовать не имеющими здесь пребывающего града и града грядущего взыскующими. Но то первичное чувство, которое я здесь описываю, я не считал в себе христианской добродетелью и достижением. Иногда мне казалось, что в этом есть даже что-то плохое, есть какой-то надлом в отношении к миру и жизни. Мне чуждо было чувство вкорененности в землю. Мне более свойственно орфическое понимание происхождения души, чувство ниспадания ее из высшего мира в низший (с. 14).

2

Есть еще одно противоречие, которое я остро в себе сознавал. Я всегда был человеком чрезвычайной чувствительности, я на все вибрировал. Всякое страдание, даже внешне мне малозаметное, даже людей совсем мне не близких я переживал болезненно. Я замечал малейшие оттенки в изменении настроений. И вместе с тем эта гиперчувствительность соединялась во мне с коренной суховатостью моей природы. Моя чувствительность сухая. Многие замечали эту мою душевную сухость. Во мне мало влаги. Пейзаж моей души иногда представляется мне безводной пустыней с голыми скалами, иногда же дремучим лесом. Я всегда очень любил сады, любил зелень. Но во мне самом нет сада. Высшие подъемы моей жизни связаны с сухим огнем. Стихия огня мне наиболее близка. Более чужды стихия воды и земли. Это делало мою жизнь малоуютной, малорадостной. Но я люблю уют. Я никогда не мог испытывать мления и не любил этого состояния. Я не принадлежал к так называемым «душевным» людям. Во мне слабо выражена, задавлена лирическая стихия. Я всегда был очень восприимчив к трагическому в жизни. Это связано с чувствительностью к страданию. Я человек драматической стихии. Более духовный, чем душевный человек (с. 37).

3

Я говорил уже, что во мне сочетались мечтательность и реализм. Тут, может быть, и нет противоречия, потому что мечта относится к одному, реализм же к совсем другому. Идеализация действительности, иллюзии, склонность очаровываться, а потом разочаровываться противны моей натуре. То, что называют романтическим отношением к действительности, мне совершенно чуждо. Если меня и можно было бы назвать романтиком, помня об условности этого термина, то совсем в особом смысле. Я мало разочаровывался, потому что мало очаровывался. Я не любил возвышенного вранья, возвышенно-нереального восприятия действительности. Верно было бы сказать, что у меня есть напряженная устремленность к трансцендентному, к переходу за грани этого мира. Обратной стороной этой направленности моего существа является сознание неподлинности, неокончательности, падшести этого эмпирического мира. И это во мне глубже всех теорий, всех философских направлений. Я не делаю себе никаких иллюзий о действительности, но считаю действительность в значительной степени иллюзорной. Мне этот мир не только чужд, но и представляется не настоящим, в нем объективируется моя слабость и ложное направление моего сознания (с. 38).

4

Другая основная тема есть тема тоски. Всю жизнь меня сопровождала тоска. Это, впрочем, зависело от периодов жизни, иногда она достигала большей остроты и напряженности, иногда ослаблялась. Нужно делать различие между тоской и страхом и скукой. Тоска направлена к высшему миру и сопровождается чувством ничтожества, пустоты, тленности этого мира. Тоска обращена к трансцендентному, вместе с тем она означает неслиянность с трансцендентным, бездну между мной и трансцендентным. Тоска по трансцендентному, по иному, чем этот мир, по переходящему за границы этого мира. Но она говорит об одиночестве перед лицом трансцендентного. Это есть до последней остроты доведенный конфликт между моей жизнью в этом мире и трансцендентным. Тоска может пробуждать богосознание, но она есть также переживание богооставленности. Она между трансцендентным и бездной небытия (с. 50).

«Я.

5

Христианство есть откровение иного, духовного мира, и оно несоединимо с законом этого мира. Поэтому эсхатологическое христианство революционно в отношении к христианству историческому, которое приспособилось к миру и часто рабствовало у мира. Христианство аскетическое было обратной стороной христианства, приспособленного к миру. Эсхатологизм, к которому я пришел, совсем особенный и требует больших разъяснений. Он мало общего имеет с монашески-аскетической эсхатологией и во многом ей противоположен. Монашеский аскетизм был соглашательством с миром и его эсхатологизм пассивно-послушный. Я же исповедую активно-творческий эсхатологизм, который призывает к преображению мира (с. 301).

6

Я говорил уже, что никогда не мог примириться ни с чем тленным и преходящим, всегда жаждал вечного и только вечное казалось мне ценным. Я мучительно переживал расставание во времени, расстояние в пространстве. Вопрос о бессмертии и вечной жизни был для меня основным религиозным вопросом. И я никогда не понимал людей, которые осмысливают свою перспективу жизни вне решений этого вопроса. Нет ничего более жалкого, чем утешение, связанное с прогрессом человечества и блаженством грядущих поколений (с. 301).

7

Христос победил смерть. Победа эта совершилась в субъекте, то есть в подлинной перво-жизни и перво-реальности. Объективация этой победы есть экзотерическое приспособление к среднему уровню сознания. Всякая объективация есть применение наших категорий и понятий к божественным тайнам. Объективация носит социологический характер и носит на себе печать социоморфизма. К Богу неприменимы наши категории. И их так усердно и так принудительно применяли, что стало стыдно употреблять священное слово Бог. О, Бог совсем, совсем не то, что о Нем думают. Но меня совсем не удовлетворяет очищенное спиритуалистическое учение о бессмертии души, как и идеалистическое учение о бессмертии универсального идеального начала. Эти

учения отрицают трагедию смерти и не направлены на конкретную целостную личность. Только христианское понимание направлено на всего человека, на образ личности. У греков бессмертны были боги, человек же был смертен. Достоинство бессмертия было признано сначала за героями, полубогами, сверхчеловеками. Но это значило, что бессмертие признавалось лишь за сверхчеловеческим, божественным, а не за человеческим. [...] Только христианство по-настоящему утверждает бессмертие всего человека, всего человеческого в нем, за исключением принесенной грезеом и злом тленности. Есть единственность христианства в его последовательном персонализме. Душа человека дороже царств мира, судьба личности первее всего (с. 302-303).

4.3. Кінцева патристики Псевдо-Діонісій Ареопагіт

Діонісій Ареопагіт, V-VI ст. - про біографію письменника, який використовує ім’я Діонісія, наверненого у християнство апостолом Павлом на Ареопагу, нічого не відомо. Протягом середньовіччя твори Ареопагіта відносили до апостольського періоду, надаючи їм першість у вирішенні багатьох полемік. Щойно дослідження XIX ст. визначили час написання пам’яток на V- VI ст. Спроби знайти відомості про справжнього автора результатів не дали, а відтак його стали називати Псевдо- Діонісієм, не применшуючи цим його значення для патристики і середньовічної літератури взагалі.

Автор вважається батьком теорії християнської містики, використовуючи положення неоплатонівської філософії (зокрема Прокла).

Андрій Каустов

Послания29

ПОСЛАНИЕ 7

Поликарпу иерарху30

1. Я не умею говорить с эллинами или с другими язычниками, полагая, что для добрых мужей достаточно, если они смогут уразуметь и высказать то, что само по себе истинно, - насколько кто воистину таковым обладает. Ведь когда таковое, чем бы оно ни являлось, будет по закону истины открыто и беспримесным установлено, все содержащее что-то иное и прикидывающееся истинным будет изобличено31 как чуждое истинно сущего, неподобное ему и скорее, кажущееся, нежели сущее. Излишне и бороться с ними или с таковыми изъявителю истины. Каждый ведь утверждает, что владеет царской номисмой - и наравне с некоей истинной частичкой держит какого-то обманного идола. И только ты его обличишь, тут же за него заступятся и тот и другой. А если ты прямо утверждаешь истинное никем другим не опровергнутое слово, то все совершенно иное по содержанию опровергается само по себе благодаря непобедимому стоянию поистине сущего истинным. Хорошо, как мне кажется, это осознав, я и не поторопился говорить с эллинами или с другими язычниками: мне ведь достаточно - и дай-то Бог! - прежде самому уведать истину, а потом, зная ее, подобающим образом о ней говорить.

2. Ты говоришь, что софист Аполлофаний32 бранит меня и называет отцеубийцей как нечестиво пользующегося достижениями эллинов против самих эллинов. Справедливее было бы, однако же, нам ему сказать, что эллины нечестиво пользуются божественным против божественного, стараясь с помощью премудрости Божией ниспровергнуть божественное. Я уж не говорю о вере многих33, приземленно и страстно приверженных произведениям поэтов и почитающих «тварь паче Творца» (Рим. 1:25), но говорю, что и сам Аполлофаний нечестиво пользуется божественным против божественного. Ведь знание сущего34, правильно называемое им философией, а божественным Павлом названное премудростью Божией (см. 1 Кор. 1:21), истинных философов должно возводить к Виновнику и самого сущего, и ведения его.

И чтобы мне не обличать, вопреки убеждению, взгляды других лиц или его, скажу лишь, что Аполлофанию35, как человеку мудрому, следовало бы разуметь, что никак и никогда ничто небесное не может уклониться от своего порядка и движения, если только и к этому его не подвигнет Виновник и Содержатель его бытия, Творящий и Претворяющий все, согласно священному слову (см. Быт. 1:1; Дан. 2:21). Как, удивляясь Тому, Кто обладает всепричинной и пренеизреченной силой, не почитает он и отсюда познаваемого нами истинно сущего всеобщего Бога, когда солнцу и луне36, по силе и статусу сверхъестественнейшим37, Он приказал быть совершенно неподвижными (см. Ис. Нав. 10:12-14) вместе со всем прочим и стоять в продолжении целого дня всем в одних и тех же знаках зодиака ’? И, более того, — когда все, и большее и объемлемое, так согласованно обычно движется, тогда вместе с объемлющим не двигалось им объемлемое. И - когда некий иной день почти утраивается38 по продолжительности, и в течение целых двадцати часов, или приблизительно такого времени39, движение солнца обращается вспять (см. Ис. 38:8) и затем вновь в высшей степени сверхъестественно возвращается назад. И солнце, своим путем за десять часов совершившее свое пятиобразное движение40, Он заставляет в остальные десять возвращаться точно назад, двигаясь неким новым путем (см. 4 Цар. 20: 9-11). Это естественным образом и вавилонян поражало и без борьбы подчинило их Иезекии как некоему богоравному, превосходящему людей, существу. И я не буду, пожалуй, говорить о великих чудесах в Египте или о каких-то иных где-либо имевших место богознамениях, но напомню об общих небесных знамениях, явленных повсюду и всем.

Аполлофаний обязательно скажет, что таковое не истинно. Особенно то, о чем говорится в персидских священных рассказах41, благодаря чему маги и до сих пор совершают празднования тройному Митре42. Ну и пусть по незнанию или по неопытности он таковым не верует. Но скажи-ка ему: «Что ты думаешь о затмении, бывшем во время спасительного распятия?» (см. Мф. 27:45; Мк. 15:33; Лк. 23:44-45). Ведь оба мы тогда, вместе находясь в Илиополе43 и стоя рядом, видели как луна невероятным образом44 заслонила солнце при том, что это не было время их схождения, и как затем45, начиная с девятого часа до вечера, она сверхъестественным образом помещалась внутри солнечного диаметра. Напомни ему и кое-что другое. Он ведь знает, что мы видели, что это совмещение начиналось с востока, и луна, дойдя до края солнца, затем возвратилась и, стало быть, не с одной и той же стороны произошло совмещение и очищение, но с диаметрально противоположных сторон.

Таково тогда бывшее сверхъестественное, одному Христу Всевиновному возможное, творящему «великое и чудесное, которому нет числа».

3. Если тебе удобно и возможно, скажи ему так: «Аполлофаний, обличи меня, тогда с тобою бывшего, смотревшего вместе с тобой, с тобой обсуждавшего все и вместе удивлявшегося». Не знаю, чем побуждаемый, Аполлофаний пустился тогда прорекать и, как будто объясняя мне происходящее, сказал: «О, добрый Дионисий, это знамение происходящего в делах божественных».

Столько да будет нами в послании к тебе сказано. Ты же способен недостаточное наполнить и в конце концов привести к Богу мужа весьма мудрого, который, быть может, снизойдет до того, чтобы кротко изучить премудрую истину нашего исповедания.

1 Більшість даних про цього письменника відсутня або суперечлива. Нижче наведені традиційні відомості про його життя.

2 Засновником цієї хриетиянсько-стоїцької течії був Монтан (середина II ст.) - протривала до VI ст. Це спрямування відоме передусім фаталістичним поглядом на людство, що поділялося на святих, які ніколи не грішать, та грішників, приречених на вічні муки без можливості покути.

3 Текст та коментарі за виданням: Тертуллиан. О плаще. СПб., 2000.

4 Расхожие древние простонародные представления о чудесных свойствах разного рода животных, к которым прибегает здесь Тертуллиан, были чрезвычайно стойки и дожили до позднего средневековья, несмотря на то, что аргументированно опровергал их уже Аристотель (о «двуполости» гиены см. Hist, anim.,VI, 180; об «омолаживании» змеи -Ibid., VIII, 113).

5 Цитата из «Антиопы» Пакувия (Ribbeck О. Tragi-corum Romanorum fragmenta. Ed. III. Lipsiae, 1897. P. 86, t’r. IV). Пакувий, Марк (219- ок. 130 гг. до н. э.) - римский трагик, племянник знаменитого Энния. Эту же цитату в более полном виде находим у Цицерона (Declivin., 64 [133]). Согласно ему, подобным высокопарным образом выражался в «Антиопе» Пакувия некий кифарист Амфнон, обращаясь к афинянам. Когда же те высказали недовольство темнотой его речи и попросили говорить яснее, Амфион выразил сказанное одним словом - «черепаха».

6 См. прим. 56.

7 ... однако имя его величественно. - Греческое слово «хамелеон» буквально означает «земляной лев».

8 .. . даже зрачки вращаются. - Имеется в виду способность хамелеона вращать глазные яблоки независимо одно от другого (Ср. Arist. Hist, anim., II, 42).

9 Пища у него от ветра. - Вероятно, это выражение следует понимать в том смысле, что хамелеон нуждается в чрезвычайно малом количестве пищи, т. с. «питается словно бы воздухом». Другой вариант понимания - видеть в данных словах указание на то, что хамелеон питается крылатыми насекомыми.

10 Mart., Ill, 16; ср. Apul. Met., VII, II.

11 Сравнение Бога с художником или ремесленником, который созидает мир и человека в творческом акте, как заранее задуманное произведение, весьма характерно для всей ранней апологетической литературы, во многом ориентированной на позднюю Стою (См.: Бычков В. В. Эстетика поздней античности. М., 1981. С. 214-225). Однако для Тертуллиана, более других апологетов стремящегося к смысловой строгости своих аллегорий и максимальной соотнесенности символического истолкования Писания с его буквой, отождествление Творца с гончаром (figulus) - нечто большее, чем просто литературно-художественный образ. В другом месте (Deearn. Сhг., 9), опираясь, вероятно, на Быт., 2:7 («И создал Господь человека из праха земного... »), ом прямо говорит о том, что тело человека в буквальном смысле создано из глины и до сих пор в несколько измененном виде несет следы своего происхождения (плоть человеческая, как некий элемент, схожа с землей, а кровь - с водой).

12 Имеется в виду известная библейская история грехопадения Адама и Евы, вкусивших запретный плод с дерева познания добра и зла (Быт., 3:1-24).

13 .. . Лариссєйскій герой... - Речь идет о знаменитом Ахилле, возглавлявшем во время похода под Трою фессалийское племя мирмидонян (Ларисса или Лариса - город в Фессалии).

14 .. . отсюда и связь с именем, - ведь губы его были свободны от вкуса сосцов... - Возводя этимологию имени Ахилл к греческому фб чеЯлз - губы («и» таким образом оказывается u - privativum), Тертуллиаг, конечно же, ошибается.

15 Имеется в виду мудрый кентавр Хирон, сын бога Сатурна, живший на горе Пелион, которому отец Ахилла Пелей поручил воспитание своего юного сына. Хирон выкормил будущего героя внутренностями львов, медведей и диких вепрей, а также обучил его верховой езде, игре на музыкальных инструментах и врачеванию (Apollod. Ill, 13, 6).

16 ... повзрослевший... - Доел.: «покрытый шерстью» (histriculus).

17 Согласно мифическому преданию, мать Ахилла Фетида, зная, что ее сыну суждено погибнуть под Троей, если он присоединится к походу, спрятала Ахилла во дворце царя Ликомеда на острове Скирос. Там он под женским именем, облаченный в женские одежды, и жил достаточно долгое время среди царских дочерей (Apollod. Ill, 13,6-7; Hi/Jm.Fab.,96).

18 ... его статуя в Сигее... - По сообщениям древних авторов, в малоазийском городе Сигее находилась гробница Ахилла (См., напр., Lucian. Charon. 23).

19 Когда ахейцы узнали предсказание жреца Калханта, что без участия Ахилла поход на Трою окончится неудачей, они отправили за ним на Скирос Одиссея, Нестора и Аякса. Посланцы нигде не могли обнаружить Ахилла, но Одиссей додумался разложить перед собравшимися женщинами, среди которых были и дочери царя, украшения вперемешку с оружием и, предложив им выбирать себе подарок, неожиданно приказал своим воинам сыграть боевой сигнал. Испуганные девушки стали разбегаться и лишь одна из них схватила щит и меч. Это и был Ахилл, согласившийся после этого присоединиться к ахейскому войску (Apollod. Ill, 13,8; Hygin. Fab., 96).

20 Тертуллнан имеет в виду Геркулеса, чье облачение в женские одежды ради удовлетворения похоти Омфалы (см. след, прим.) он считает более постыдным, чем «вынужденное» переодевание юного Ахилла, вызванное опасениями матери Фетиды за его жизнь.

21 Омфала - царица Лидии, в рабство к которой был продан, по распоряжению дельфийского оракула, Геркулес в наказание за убийство Ифита. По се желанию героя одевали в женские одежды, причесывали и украшали как женщину, после чего он вместе со служанками прял шерсть и занимался работой по дому. Сама же Омфала в это время облачалась в львиную шкуру Геркулеса и носила его дубину и лук (Ovid. Her., IX, 55 sq., Fast., 11, 315 sq.; Stat. Theb., X, 646-649).

22 Диомед-легендарный царь Фракии, сын бога войны Марса (Ареса). Один из 12 канонических подвигов Геркулеса заключался в том, что он, по поручению Эврисфея, должен был привести в Пелопоннес четырех свирепых кобылиц (вариант: жеребцов) Диомеда, которых фракийский царь кормил мясом захваченных чужеземцев. Одолев Диомеда и бросив его самого на съедение коням-людое- дам. Геркулес выполнил поручение (Apollod. II, 5, 8; Ну-gin. Fab., 30; Diod.Sic. IV, 15; Eurlp. Alces., 483; Her., 380 исл.).

23 Бусирис - царь Египта, сын бога Нептуна (Посейдона). После того как в стране несколько лет свирепствовали засуха и голод, кипрский прорицатель Фрасий предсказал Бусирису, что бедствие прекратится, если каждый год в жертву Зевсу будет приносится один чужеземец. Бусирис начал с самого Фрасия и продолжал жертвоприношения до тех пор, пока в Египте не появился Геркулес. Позволив связать себя и подвести к жертвенному алтарю, герой разорвал путы и убил Бусириса, его сына, а также всех находившихся поблизости жрецов (Apollod. II, 5,11; Hygin. Fab., З 1 и 56;,Diod. Sic. IV, 18; 27).

24 Герион - живший на далеком острове Эрифия силач, обладавший тремя головами, шестью руками и тремя туловищами, сросшимися в пояснице. Совершая очередной подвиг. Геркулес похитил его знаменитых коров, убив при этом пас туха Эвритио- на, двуглавого пса Орфа, а затем и самого Гериона (Hes. Thcog., 287-294; Hygin. Fab.,30).

25 Уничтожение лернейской гидры - порожденного Тифоном и Ехидной ядовитого чудовища с девятью змеиными головами, одна из которых была бессмертна, - стало вторым подвигом Геркулеса на службе у царя Эврисфея (Hes. Theog., 313 sq.; Hygin. Fab., 30; Apollod. II, 5, 2).

26... для того, быть может, чтобы после уничтожения чудовищ эти стрелы скрепляли венок. - Т. е. превратились всего лишь в придаток украшений Омфалы (ирония).

27 Телин - род благовоний.

28 Текст та коментарі за виданням: Григорий Богослов. Собрание творений в 2 т. Минск-М., 2000.

29 Текст з оригінальними коментарями Максима Сповідника (VII ст.) подається за виданням: Дионисий Ареопагит. О церковной иерархии. Послания. СПб., 2001.

30 Этот святой Поликарп Смирнский стал епископом Церкви в Азии, будучи слушателем святого Иоанна Евангелиста, как говорит Ириней в третьей книге слов «Против лжеименного знания», и скончался мучеником от огня. И у самого божественного Поликарпа есть послания к Филиппийцам. Эго послание блаженного Дионисия содержит много удивительного и странного о солнечном затмении во время распятия Христова.

31 «Будет изобличено» - по-разговорному: таков ведь и синтаксис. («Идола» сказано вместо «подобие»).

32 Речь идет о софисте Аполлофаиии, бывшем товарищем великого Дионисия, поносившем его как ставшего христианином и говорящего против эллинов: ведь и человеческая мудрость происходит от Бога.

33 Эту фразу надо так построить: «Я не говорю уж о вере многих, приземленно и страстно приверженных словам или страстям поэтов».

34 Знанием сущих он назвал понимание движения небес и постижение устройства других частей творения, - согласно одному из правил философии, гласящему: познать как существует сущее. Изречение же апостола, высказанное в Первом послании к Коринфянам, таково: «Поскольку ведь мир своею премудростью не познал Бога в премудрости Божией» (/Кор. 1:21). То есть, ясно, что под премудростью он понимал уяснение гармонии и устройства твари. Заметь, что знание сущего называется философией, каковую апостол в Первом послании к Коринфянам называет премудростью Божией. [В начале он ведь сказал о цели, соответственно которой он не писал ни против эллинов, ни против других язычников.]

35 Он сказал, что причиной всего, исходя из представлений эллинов, надо считать Бога: уже из этого следовало бы познать все определившего Бога, - повелевшего солнцу и луне иметь часы дня и всему кругу небесному обращаться, то есть двигаться с востока на запад. Хотя они и не увлекаются охватывающим их небом - небо ведь и неизменная сфера неподвижных звезд обращается циклически с востока на запад, - сами солнце и луна движутся навстречу всему с запада на восток. И так, в первую очередь, познается и заслуженно становится предметом удивления Творец всего и Повелитель. Бог. Это мы разъяснили - против Аполлофания, заявляющего, что небо не остановилось тогда вместе с солнцем; выше этого, в предисловии, мы сказали об этом точно. [Он говорит о звездном порядке, останавливающемся по воле Божией и не движущемся вновь, когда захочет, - как то было при Иисусе Навине и Иезекииле.]

36 Здесь он рассказывает о том, что было при Иисусе Навине, а напоминает эту историю святому Поликарпу для того, чтобы тот пересказал ее Аполлофанию. Ведь он говорит: «Скажи ему: Знай, что Бог, когда солнце и луна были диаметрально друг другу противоположны, и солнце уже заходило, приказал светилам стоять на месте, и они стояли, остановленные некоей невыразимой силой Виновника их бытия, Бога. И все стояло неподвижно вместе с двумя светилами, ибо ни небо, ни прочие звезды не перемещались, но стояли вместе с двумя светилами неподвижно. И не на малое только время остановился ход всего и движение, но на целый день, так что был при Иисусе Навине день удвоенный, из двадцати четырех часов каждый, как ясно говорит это Иисус Сирах в гимне отцам (Сир. 46:4)». Потом он прибавляет: «Если же Аполлофаний скажет: «Эго невозможно, ибо не остановились тогда вместе с двумя светилами небеса и остальные звезды, но двигались", - отвечай ему так: «Прежде всего подобает тебе обратиться к истинному Богу и Его разуму, движущему объемлющее светила небо и оставляющему неподвижными объемлемые им светила. Это ведь требует большей силы - при движении неба и прочих звезд оставлять неподвижными солнце и луну, а не разом двигать вместе все, что всегда во взаимосвязи сообращается»».

37 Он говорит ведь, что небо оставалось неподвижным (это ведь он назвал «все») во время остановки солнца и луны. Намного же, говорит он, более удивительно было бы, если бы небо двигалось (его ведь он имел в виду, говоря «все», «большее» и «объемлющее»), солнце же и луна (это ведь «объемлемое») не двигались вместе с объемлющим.

38 Он добавил «почти», поскольку тройным по протяженности тот день не был (ибо он состоял из тридцати двух часов): десять часов - от восхода до времени, когда это произошло, когда было дано знамение, десять - до момента, когда солнце попятилось назад на восток, и двенадцать до окончательного заката. Этот образ здесь, в слове, он и использовал. сказав: все небо вместе с солнцем на протяжении двадцати четырех часов совершало это сверхъестественное движение в обратную сторону, или же одно солнце?

39 То, о чем так сказано, пойми как происходящее в нарушение законов природы. В самом деле, вес возвращается и движется в обратных направлениях, отступая, благодаря этим превосходящим понимание поворотам кругом, назад на такой же промежуток времени. Об этом и в 4-й книге Царств говорится, и особенно в переводе Симмаха, и во 2-й Паралипоменон.

40 Годовое движение солнца совершается пятью образами: во-первых, это северное восхождение, то есть - время от весеннего равноденствия до осеннего тропика; во-вторых, северное схождение - от того момента до момента осеннего равнодействия; в-третьих, схождение южное - от равноденствия до северного тропика; в-четвертых, оттуда вновь южное восхождение до равноденствия; и пятое - противоположное всему. Рассказав о пятиобразном движении, посредством прибавления члена, прибавляя его, он показал знакомое и обычное. То, что отец говорит здесь, надо понять так. Предположим, что солнце в некий день в час восхода полностью находится в первой части знака Овна, не имеющей минут. Возвратиться в ту же самую часть Овна ему было невозможно, не совершив предписанное ему пятиобразное движение, то есть - через триста шестьдесят пять дней с четвертью. Итак, за десять часов, начиная с двенадцатого, в котором оно находилось, до места, где оно совершило восход, то есть до первой части Овна, воспятившись в нее, оно как бы совершило пятиобразное движение, то есть путь годового обхождения. А за остальные десяті, часов после возвратного движения, оказавшись на месте, на котором было, когда было дано знамение, - предположительно сказать, в одной с половиной части Овна, - подобным же образом исполнило пятиобразное движение, возвратившись, как он сказал «точно назад». Невозможно ведь, чтобы оно вновь оказалось в этой одной с половиной части Овна, единожды выйдя из нее, кроме как спустя все дни года, как сказано.

41 Сказано вместо «историях».

42 Митру персы называют солнцем. На продолжительность этого дня он указал словом «тройному». И заметь при этом, что отец говорит, что тьма во время распятия Господня от шестого часа до часа девятого была по всей земле.

43 По-видимому, он говорит об Илнополе в Египте; они ведь оба там тогда еще учились.

44 Говорят ведь, что не иным образом происходит солнечное затмение, как только если луна заслонит солнце.

45 Обрати здесь внимание на объяснение предмета недоумения, согласно евангелисту Луке. Никто ведь кроме него не объяснил странность того, как произошло чудо. Божественный Лука сказал, что от шестого часа настала тьма во время распятия Господня от солнечного затмения (Лк. 23:44-45), и все сомневаются, как это он назвал это затмением, когда была четырнадцатая луна и не происходило совмещения солнца и луны. Ведь почти все экзегеты, жившие многое время спустя сочли, что солнце само прекратило испускать свои лучи на три часа до девятого часа. Применительно к этому случаю и говорится о странном образе затмения. Он же говорит, что луна будучи четырнадцатой после восхода (ведь это не было время схождения) в шестой час настигла солнце и покинула его с восточной стороны солнечного диска, откуда она и подошла, а подойдя, наплыла на него, и, остановившись, почти весь его диск затенила. Подобало бы, если бы это было обычное затмение, с одной и той же стороны произойти и затемнению и очищению. Поскольку когда луна находит на солнце - скажем, с востока - закрывает сначала восточную часть солнечного диска, на которую начинает наплывать. Оттуда же, с восточной части, начинается и очищение солнечного диска: когда луна движется на запад, то первой при прохождении и пробегании солнца открывает ту сторону, которую первой закрыла, то есть восточную. При страдании же Спасителя произошло не так, но наоборот. Ибо, придя с востока, луна заслонила солнце и закрыла весь его диск. А затем не пошла дальше на запад, но попятилась вновь на восток, и обнажила первым делом западную сторону солнечного диска, ибо отошла к противоположному краю солнца, на восток. Так что больше затемнения и очищения солнца с одной и той же стороны не бывало. И Флегон, эллинский летописец, тоже вспоминает это затмение, бывшее во время сто третьей Олимпиады, в тринадцатой книге «Хронографий», говоря, что оно произошло не обычным образом, но он не описал как. И наш Африкан в пятой книге «Хронографий», и Евсевий Памфил в своих сочинениях упоминают это узатмение.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.