Всі публікації щодо:
Давня українська література
Оригінальна світська література

Українська література XI—XVIII ст. - Білоус П. В. - 2010

Слово про Ігорів похід - Середньовічна доба (XI-середина XVI ст.)

2.4.Слово про Ігорів похід

В історії української літератури є пам’ятки, до яких прикута особлива увага, бо вони бентежать уяву і розум, розпалюють дослідницьку допитливість, вражають своїм змістом і художньою формою. До таких пам’яток належить „Слово про Ігорів похід“. Більше ніж два століття, відколи цей твір став набутком читачів і дослідників, тривають не тільки його вивчення, а й дискусії щодо походження, художньої природи, загадкових висловлювань та образів. Написано сотні наукових та аматорських розвідок про „Слово про Ігорів похід“, розгадано низку його таємниць, проте воно й досі викликає багато запитань, відповіді на які шукають як вітчизняні, так і зарубіжні дослідники.

Коротко про основне

1. В основу змісту і сюжету „Слова про Ігорів похід“ покладено конкретні історичні події середини 80-х років XII ст., описані у Київському літописі, зокрема розповідь про похід новгород-сіверського князя Ігоря на половців у 1185 р.

2. Зміст і пафос пам’ятки свідчать, що текст її було створено відразу після історичних подій. Автор дав політичну оцінку подіям, які були добре відомі сучасникам. У факті поразки І горя на ріці Каялі він побачив прояв державної роздробленості — відсутність згоди та єдності між князями, егоїстичну політику князів, які прагнули спокою у своїх уділах, розважалися або намагалися досягти особистої слави. Відтак автор іпсвідчив свою пристрасну громадянську позицію, роздумуючи про долю Руської Землі. Він закликав передусім до військової єдності перед загрозою зовнішніх посягань половців. Проте в автора й особистий мотив для написання твору: реабілітувати князя Ігоря в очах сучасників за нерозважливий вчинок та втрату війська. Це наштовхує на думку, що автор був прихильником (другом, радником чи приятелем) князя Ігоря.

3. У „Слові про Ігорів похід“ використано різні образно-стильові елементи, що мають різне функціональне призначення: інтимізувати розповідь (риторичні звертання, запитання й оклики, уведення „замовляння“ Ярославни), поєднавши з широким епічним розмахом (картини битв, „золоте слово“ Святослава). Характерно, що в цих випадках автор вдався до риторики й діалогічних прийомів, що входять до арсеналу ораторського мистецтва, тобто вписуються в традиційну жанрову модель „казання“ (промови). Уникаючи літературних канонів, автор зберіг автентичність художнього мислення, творче Я в умовах домінування християнської ідеології.

4. Образ князя Ігоря не однозначний: він наділений лицарськими рисами воїна, водночас це недалекоглядний політик, військовий стратег, легковажна людина, яка заради особистої слави вдалася до авантюрного походу. Натомість Всеволод нагадує билинного героя, сила та відвага якого гіперболізовані. Загалом князів ідеалізовано, автор символічно означив їх „сонце“, „світло“, „молоді місяці“, „соколи“. Всі ідеальні риси сконцентровано в образі київського князя Святослава, які відобразилися у його „золотому слові“: скорбота з приводу роз’єднаності руських земель, пасивності окремих удільних князів та їхньої байдужості до долі Русі; заклик до найбільш могутніх князів (галицького Ярослава Осмомисла, волинського Романа Мстиславича, суздальського Всеволода) виступити „за землю Руську“. Образ Ярославни, дружини Ігоря, — сентиментально-ліричний, сповнений найкращих уявлень про жіноче кохання та вірність. Характерно, що Ярославна, прагнучи своїм словом і любов’ю захистити чоловіка від небезпеки у поході, звертається не до Христа чи Богородиці, а до сил природи (Сонце, Вода (Дніпро-Славутич), Повітря (Стрибожі внуки)).

5. Поетика „Слова про Ігорів похід“ самобутня і багата, близька до уснопоетичної творчості. До її найпомітніших ознак

належить використання фольклорної символіки, постійних епітетів, персоніфікації, метафор, художнього паралелізму, метонімій, -рефренів, військової термінології у переносному значенні тощо.

6. Автор „Слова про Ігорів похід“ не залишив свого імені ні в тексті, ні в інших писемних джерелах, тому досі тривають дискусії щодо авторства цієї пам’ятки. Сформульовано десятки гіпотез, проте жодна з них не має переконливих аргументів. Авторство приписували співцю княжої слави Бояну, співцю Митусі, дружиннику Петру Бориславовичу (Б. Рибаков), галицькому книжнику Тимофію (І. Новиков), тисяцькому (воєводі) Ігоря Рагуйлу (М. Федоров), сину Ігоря від першого шлюбу Володимиру (О. Назаревський), брату Ярославни Володимиру Ярославичу (Л. Махновець) і самому Ігорю (В. Ржига, М. Шарлемань, В. Чивиліхін). Багато дослідників „Слова про Ігорів похід“ імені автора не називали, але намагалися створити його образ — походження, соціальний статус, освіта, кругозір, літературний талант та ін. В українській літературі запропоновано і художній образ автора (романи В. Шевчука „Веле- сич“ та В. Малика „Черлені щити“).

До джерел

Знайти і прочитати

Білецький О. „Слово о полку Ігоревім“ та українська література XIX—XX ст. // Білецький О. Зібрання праць: У 5-ти т. — К.: Наукова думка, 1965. — Т. 1.

Білоус П. В. „Слово про Ігорів похід“: казка зі щасливим кінцем? // Білоус П. В. Давня українська література в школі. Навчальні матеріали. — К.: Шкільний світ, 2008.

Брайчевсъкий М. Автор „Слова о полку Ігоревім“ та культура Київської Русі. — К., 2005.

Лихачев Д. С. „Слово о полку Игореве“. — М.: Просвещение, 1982.

Махновець Л. Про автора „Слова о полку Ігоревім“. — К.: Вид-во КДУ, 1989.

Огієнко І. (митрополит Іларіон). Слово про Ігорів похід. — К.: Наша наука і культура, 2005.

Пушик С. Криваве весілля на Каялі (Слов’янська міфологія і „Слово о полку Ігоревім“) // Пушик С. Дараби пливуть у легенду. -К., 1990.

Рыбаков Б. А. Петр Бориславич. Поиски автора „Слова о полку Игореве“. — М.: Молодая гвардия, 1991.

Слово о полку Ігоревім. — К.: Обереги, 2006.

Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Т.: Феміна, 1994.

Яценко Б. „Слово о полку Ігоревім“ та його доба (Комплексне дослідження). — К., 2000.

Яценко Б. „Слово о полку Ігоревім“ як історичне джерело. Таємниці давніх письмен. — К.: Просвіта, 2006.

Думки авторитетів

Л. МАХНОВЕЦЬ. Про автора „Слова о полку Ігоревім“. Усіх, що писали про автора „Слова“, можна розділити на дві групи, більшість дослідників не вдавалися до спроб установити ім’я автора, вони говорили переважно про його походження чи соціальний стан. Чивіліхін перелічує тих, що писали про це: „П. В. Владимиров, В. А. Келтуяла, А. И. Лещенко, А. И. Рогов, Η. К. Гудзий, Б. А. Рыбаков, В. Ю. Франчук и другие считают автора „Слова“ киевлянином; А. С. Петрушевич, Н. Н. Зарубин, А. К. Югов, А. С. Орлов и Л. В. Черепнин — галичанином; С. А. Адрианов и А. В. Соловьев — киевлянином черниговского происхождения. Д. С. Лихачов пишет, что он мог быть как черниговцем, так и киевлянином, а Е. В. Барсов, И. А. Новиков, А.. И. Никифоров, М. Д. Приселков, В. И. Стеллецкий, С. П. Обнорский, М. Н. Тихомиров, В. Г. Федоров и другие, основываясь главным образом на очевидных пристрастиях автора к „Ольгову гнезду“, доказывали, что это был черниговец и никто иной“ (Наш современник, 1984, № 3, С. 101). Чивіліхін нагадує, що автором „Слова“ називали якогось „гречина“ (К. Аксаков), „народного співця“ (Д. Лихачов), якогось придворного співця з оточення великої княгині київської Марії Васильківни (О. Соловйов), невідомого „мандрівного книжного співця“ із самої Тмутаракані (І. Малишевський), „співця Ігоря“ (А. Петрушевич), безіменного внука Бояна (М. Щепкіна), наставника, радника Ігоря (П. Охріменко), невідомого половецького оповідача (О. Сулейменов), „придворного музиканта“ (Л. Кулаковський), „ратая-мужика“ (І. Мандичевський), попа, присланого до полоняника Ігоря.

Друга група дослідників, меншість, ризикнула піти далі — назвати ім’я автора. Але праці тих, які намагалися встановити конкретне ім’я, піддавалися такій критиці, що всі версії розвалювалися одна за одною. Лихачов писав: „Самое имя автора “Слова” нам неизвестно и вряд ли станет когда-нибудь известно. Все попытки точно выяснить имя автора “Слова”, которые до сих пор были сделаны, не выходят за пределы самых шатких и фантастических предположений“ (Слово о полку Игореве. М.; Л., 1954. С. 38). Це переконання учений не раз повторював і пізніше.

Чивіліхін реєструє й ті імена історичних осіб, котрих висували в автори „Слова“: „премудрий книжник“ Тимофій (Головін), „славетний співець“ Митуса (Югов), Тимофій Рагуй- лович (Новиков), тисяцький Рагуїл Добринич (Федоров), „милосник“ великого князя Святослава Всеволодовича Кочкар (Тарасов), Біловолод Просович (анонімний мюнхенський перекладач „Слова“ українською мовою), чернігівський воєвода Ольстин Олексич (М. Т. Сокол), у частині тексту — сам Бонн (А. Л. Нікітін), київський боярин Петро Бориславич (Рибаков); автором називали Ярославну, Огафію Ростиславівну (вдову старшого Ігоревого брата Олега), вигаданого Ходину. Ті, які не визнавали „Слово“ твором XII віку, пропонували в автори Софронія-рязанця (В. Суєтенко), Іоїля Биковського (О. Зимін), Бантиша-Каменського, Мусіна-Пушкіна, Карамзіна. Сам Чивіліхін висунув версію, що автором міг бути сам Ігор. Правда, первісно цю ідею ще десь наприкінці 40 — на початку 50-х років висунув професор М. В. Шарлемань, відомий природознавець, авторитетний коментатор „Слова“ щодо відтворення в ньому тваринного і рослинного світу.

Махновець Л. Про автора „Слова о полку Ігоревім “. — К.: Вид-во КДУ, 1989. — С. 10—11.

М. БРАЙЧЕВСЬКИЙ. Автор „Слова о полку Ігоревім“ та культура Київської Русі. Приходимо до важливого висновку, що Ігорева пісня написана не для того, щоб активізувати антиполовецьку бротьбу. Це — не агітаційний твір, що закликав уділи об’єднатися для спільного походу проти Степу. Не ця проблема хвилює автора, не інвазія кочовиків здається йому головною загрозою для Русі. Взагалі захист країни від зовнішнього ворога не є головною темою твору. Половецький сюжет є лише приводом до серйозної розмови (...).

Отож, звернемося до другої теми, яка фігурує в усіх працях, присвячених Ігоревій пісні, — заклик до єднання князів. Ця ідея справді червоною ниткою проходить через увесь твір і буквально сама лізе в очі; не помітити її просто неможливо. Головна ідея „Слова о полку Ігоревім“ — об’єднання Русі, подолання феодальної міжусобної колотнечі. Заради неї, і тільки неї було створено повість. Це — мета, що має самодостатню природу. Військовий сюжет — боротьба з половцями, невдалий похід, потреба захисту Русі від зовнішньої інвазії і т. п. — засіб досягнення тої мети, привід для розмови. Поет взяв перше, що трапилося під руку, — катастрофу 1185 року, бо вона добре служила його ідейному задуму (...).

Колись, ще на світанку вивчення твору, з’явилася довільна думка, що „Слово о полку Ігоревім“ належить до героїчного епосу, подібно до „Пісні про Роланда“ або „Пісні про Нібелунгів“. Як відомо, перші видавці назвали поему „Ироическою песнею“, і ця думка настільки поширилася в літературі, стала настільки звичною, що з приводу неї якось не прийнято замислюватися.

Український філолог Володимир Каллаш зробив свого часу все можливе, щоби узасаднити тезу про загальну схожість „Слова“ з „Піснею про Роланда“. Він звертає увагу на такі моменти: наявність літературних прийомів, характерних для героїчного епосу (постійні епітети, повернення до сказаного декілька разів, застосування прямої мови, оживлення природи, мотиви нередзнаменування і лихих ознак, плач над загиблими тощо); очевидний відбиток військової ідеології (обидва твори виникли в лицарському середовищі), вплив книжної поезії та ін.

Всі ці збіги та споріднені риси справді мають значення: обидва твори народжувалися в надрах середньовічної поезії (...). Героїчний епос середньовіччя — породження доби формування феодалізму. У період феодального роздроблення суспільна думка переходить на принципово новий щабель. Ані „Пісня про Роланда“, ані „Беовульф“, ані „Пісня про Нібелунгів“ не могли б з’явитися у XII ст. І в цьому їх принципова відмінність від „Слова о полку Ігоревім“. Вони мали ствердити те, що наша поема мала зберегти від розпаду. Інша доба — інші соціальні завдання — інший лад думок. Ігорева пісня — антитеза героїчному епосу, вона являє приклад твору антигероїчного, з яскраво вираженим антикнязівським спрямуванням.

Брайчевський М. Ю. Автор „Слова о полку Ігоревім“ та культура Київської Русі. — К.: Фенікс, 2005. — С. 426—427; 430—434.

Б. ЯЦЕНКО. „Слово о полку Ігоревім“ як історичне джерело.

Руська земля — головний герой „Слова“. Всі переживання князів і воїнів пов’язані з Руссю, її життям і благополуччям. За Руську землю вийшли вони в похід, коли побачили, що рідній землі загрожує полон, і полягли за неї в чесному бою. Страждання Русі і заклики відстояти її проходять через весь твір. За визначенням Д. Лихачова, вся боротьба з ворогами „поетично трансформується з уявленням про боротьбу святла з темрявою — активною темрявою“ і завершується перемогою світла. Тому дивною виглядає позиція А. Горського, який, оперуючи зжитими уже стереотипами, твердить, що князь Ігор „знехтував знаменням, і сили природи стають ворожими йому“. Однак дослідник повинен був би погодитися з тим, що наступ пітьми необхідно було зупинити і підвернути активними діями. І такою дією був похід Ігоря, який „наведе своя храбрыя плъкы на землю Половецкую за землю Гусьскую“. Тому нема підстав твердити про ворожість сил природи до Ігоря. З одного боку, як видно, сонце йому пітьмою „путь заступаніе“. Але, з іншого боку, темрява ніби встала між світлим сонцем і князем, темрява від сонця прикрила сіверян. Так і небезпека від моря загрожує воїнам: хмари і стріли з моря; половці від Дону і від моря. Князь Ігор виступає проти реальних дій темних сил, які ніби відгороджують його від двох основних джерел життя — вогню (Сонця) і води (Моря). На нашу думку, у „Слові“ головне не перемога чи поразка, головне — дія, принесення жертви, яка і перемагає сили темряви. І вже вільне сонце — воно сяє; вільне море — через нього линуть голоси від Дунаю до Києва. Завдяки своєчасному виступу Ігоря в похід відновлюється рівновага у природі і суспільстві: жертва Ігоря вносить порядок у хаос, розсуває межі знаного.

Ставленням до Руської землі перевіряється позиція кожного з князів. І „божий промисел“ вибирає лише Ігоря, як захисника Русі, показуючи йому шлях з полону на Руську землю, до отчого золотого престолу. Радіє Руська земля — їй без Ігоря, як тілові без голови. Цей образ глибоко символічний. У „Слові“ замкнувся величезний історичний період, тернистий шлях Руської землі від старого Володимира до Ігоря Святославича, з яким пов’язані всі надії автора „Слова“. Не архаїчні імперські ідеали, а живі ідеї єднання князів, фактична єдність Руської землі XII ст. пронизує весь твір. Для автора Вітчизна — то не одне місто чи область, то вся Русь, яка напружує в борінні сили, щоб не бути затоптаною чужинцями.

Яценко Б. „Слово о полку Ігоревім“ як історичне джерело. Таємниці давніх письмен. — К.: Просвіта, 2006. — С. 330—332.

Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. З „Історії української літератури“. Мова „Слова“ вражає надзвичайним багатством виразів. Достатньо переглянути в „Слові“ всі словесні перлини, розсипані при згадках про звуки: голоси людей, тварин, звуки природи. Автор сам і Боян — „співають“, „поють славу Святославу“ чужоземці в Києві, згадано і співи готських дівчат у Криму, і співи на Дунаї („в’ються голоси через море до Києва“); згадує автор про „плачі“ — „жен руських“ (Ярославни, матері князя Ростислава); про військові „кличі“ — половці, „діти бісові кликом поля перегородили“, полки Ярослава Чернігівського „кликом полки перемагають“; мабуть, військовим покликом є і „слава“, що „дзвенить“ перед походом; поранені „рикають, яко тури“, коло міста Римова „кричать під шаблями половецькими“. Звичайно, автор, зокрема, згадує про грюкіт та гамір битви — „сурми сурмлять“, „тріщать списи“, „дзвонять мечі об шоломи“, або після поразки — „смутними голосами сурми сурмлять Городенські“, „прапори мовлять“ (мабуть, граючи на вітрі), „ржуть коні“ в поході, вози „кричать опівночі, як сполохані лебеді“; чує автор (здалека), як „дзвонять руським золотом“ готські дівчата „на березі синього моря“; іноді доносяться до нього й звуки мирного життя — він згадує про гукання орачів („ратаєві кихакуть“) та про „дзвін свії Софії“ до заутрені.

Але так само сповнене голосами і життя степу: зустрічаємо тут численних птиць — солов’ї „щекочутъ“, гайворони „грають“ (граяхуть), сороки „трескочуть“ (встроскоташа), галки „говорять“ (свою річь говоряхуть), зозуля „кичеть“, орли „клекочуть“ (клекотом на кости звіри зовуть), дятли „текочуть“ (тек- том путь к ріці кажуть), лисиці „брешуть“, вовки „восрожать“. До окремих голосів тварин приєднується голос усієї природи — „ніч стогне грозою“ та збуджує птиць; земля гуде („тутнеть“) або „стугонить“, на руські полки насуваються хмари з блискавками.

Навіть у символічну картину свого викладу автор „Слова“ вплітає згадки про звуки — „Див“ кличе з верху дерева, Діва-Обида плещеться в морі лебединими крилами, Карна „кличе“ за полеглим Ігоревим військом, Руська земля „стогне“ від поразки. Від місця подій доноситься якийсь „дзвін“, Ярослав чує, як вступає в золоте стремено в Тмутаракані невгомонний Олег „Гориславич“; спогади про минуле теж ніби дзвін, що доноситься з якоїсь невідомої країни: герої „Слова“ „дзвонять в прадідівську славу“, долітають (в’ються через море) до Києва голоси з Дунаю. Все бринить — навіть „списи співають“ (копіа поють).

І автор питає себе: „что ми шумить, что ми звенитъ давечя рано пред зорями?“ — це поразка Ігорева!

Без сумніву, чимало алітерацій та асонансів „Слова“ мають передати звукове враження від реальності: „труби трублять“, коні тупотять і т. д. („с заранія в пяток потопташа поганыя плъки половецкыя“ — співзвуччя „π“ — „т“ вже в римських поетів передавало тупіт коней).

Але буде помилково думати, що автор „Слова“ надає пере- пагу саме звуковим образам. Так само рясні в нього і різноманітні барви. Численні вони, зокрема, серед епітетів „Слова“. Всі пейзажі „Слова“ ніби проткані барвистими шовками. До найулюбленіших епітетів належить „золоти“: золоті в князів шоломи, стремена, престоли, сідла, стріли, терем „злотоверхий“; червоні — щити руського війська, як це було і в дійсності, прапори, бунчуки („чолка“), варіант „кривавий“ надає зловісного відтінку оповіді: криваві зорі провіщають нещастя, криваві рипи, вино (вино = кров), трава; інші варіанти червоного — „багряний“ (символ влади), полум’яний; чорні — гайворони, хмари, земля під копитами, ковдра уві сні Святослава — все це зловісні образи; сині — море, блискавки, вино — теж зловісна ознака; срібні — лагідні береги Дінця (натомість береги Стугни, в и кій утонув князь Ростислав — „темні“), струмки, стареча сивизни великого князя Святослава, спис („стружіє“); зелені — дерева, трава; білий — прапор; сірий — вовк та орел (варіанти „сизий“, „бусий“). Таке рясне вживання епітетів нагадує мистецькі засоби народної поезії, тим більше, що окремі епітети зустрічаємо в народній поезії слов’янських народів до наших днів.

Чижевський Д. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). — Т.: Феміна, 1994. — С. 186—187.

О. БІЛОУС. Риси чарівної казки у „Слові о полку Ігоревім“.

Вихідна теза цієї інтерпретації — давній текст побудовано за схемою героїчно-фантастичної чарівної казки, що належить до найдавніших жанрових утворень в усній словесності українців. Без сумніву, Автор опирався на конкретні історичні події та явища, як бачимо це і в казках, але манеру оповіді про них брав не Боянову („князям славу співати“), а фольклорну, закорінену у власні етнічні традиції. Коли Автор на початку стверджує, що розпочне свою пісню „по былинамь сего времени“, то це він мовить про джерела, буттєву основу розповіді, а оповідальну манеру, композиційну схему запозичує з такого популярного в усній словесності жанру як казка. Водночас Автор як людина, вочевидь, книжна надає своїй оповіді і літературного забарвлення, а стилю — книжної „благопристойності“, тому в загальній структурі пам’ятки бачимо прикмети літописного, ораторсько- проповідницького стилю.

У спостереженнях над „Словом про Ігорів похід“ скористаємося науковими розробками відомого російського дослідника казок В. Я. Проппа (1895—1970), зокрема його працями: „Морфология сказки“ (Μ., 1969, 2-е изд.) та „Исторические корни волшебной сказки“ (Л., 1986, 2-е изд.). Учений визначив таку схему образно-сюжетної побудови чарівних казок: 1) наявність заборони (табу); 2) її порушення кимось із казкових героїв; 3) наслідки порушення; 4) розповідь про магію, яка допомогла б виправити ті наслідки; 5) магічна дія, що призводить до позитивного результату — герой благополучно долає перешкоди, а казка закінчується щасливо.

Як і більшість казок давнини, „Слово“ розпочинається традиційною словесною формулою в розмовному стилі: „Не лѣпо ли ны бяшетъ, братие, начяти старыми словесы трудных повестии о пълку Игоревѣ...“, що загалом відповідає таким стійким висловам у казках: „жив колись“, „був колись“, „був собі“, „діялося це давно“, „починається казка“, „у якомусь-то царстві“, „хто не вірить, той хай перевірить“, „ось послухайте“, „скажу так, як старі люди розповідали“ тощо.

Важливий композиційний елемент чарівної казки — наявність заборони. У „Слові про Ігорів похід“ табу не тільки існує, а й відіграє роль сюжетної інтриги, що запрограмовує надалі трагічний перебіг зображених подій. „Тогда Игорь възрѣ на свѣтлое солнце, — читаемо у творі, — и видѣ отъ него тьмою вся воя прикрыты“. Ідеться про затемнення сонця, що в давніх уявленнях асоціювалося з передвістям біди, нещастя. Таке тлумачення „небесних знамень“ фіксується не лише в усних жанрах (повір’я, замовляння, міфологічні легенди), а й у писемних пам’ятках: наприклад, у „Повісті минулих літ“ під 1065 р. мовиться про те, що „сонце перемінилося — не було світле, а як місяць стало (...). Бувають сі знамення не на добро“.

Епізод сонячного затемнення (астрономи вирахували, що воно справді відбулося 1 травня 1185 року о 18 год. 30 хв. поблизу Харкова, де в цей час перебувало військо Ігоря) у „Слові“ має наймістичніше забарвлення: воно ніби застерігає, що Ігор зробив щось не так, вирушивши у похід. За логікою чарівної казки неправильні дії героя — це відлучення від дому, вихід за межі „своєї“ території, ігнорування волі свого роду. Як свідчить подальший зміст пам’ятки, Ігор справді мав би „сидіти“ на новгород-сіверській землі, тримаючись своєї території і не зводити нанівець зусилля свого батька — київського князя Святослава, котрий перед тим відігнав половців од Руської Землі. Та Ігор не дотримується жодної із заборон. Сонячне затемнення — то нагадування про небезпеку, спроба вплинути на задум князя. Попереджує його Сонце — найголовніше для місцевих племен божество у дохристиянські часи: „Солнце ему тьмою путь заступаніе“ ; попереджують звірі („свистъ звьринъ въста близъ“) і птахи („дивъ кличеть вѣрху древа“). Тут Автор застосовує принцип „трикратності“, що часто трапляється в казках.

Та незважаючи на попередження, Ігор продовжує похід — власне, порушує заборону, що і провокує негативні наслідки. У казках такі наслідки постають як викрадення змієм царівен, бабою Ягою — дітей; як перетворення порушників на інших істот чи перенесення їх у незнайомі краї, де їм загрожує смерть чи довічне рабство. У „Слові“ наслідки від порушення Ігорем табу виявляються не відразу, а тільки після того, як князь ув’язався у битву з головними силами половців. Ця битва триває три дні, яків казках, коли богатир б’ється зі змієм: „Бишася день, бишася другыи, третьяго дни къ полуднию падоша стязи Игоревы“. На відміну від казок, тут поки що перемагає не князь, а „змій“, себто військо половецьке, „кощей“, як ще на Русі називали чужинців-загарбників. І ця відміна пов’язана передусім з наслідками порушення заборони.

А ті наслідки зображені у „Слові“ також у казково-міфологічному дусі. Спробуємо „декодувати“ вислів „ту ся брата разлучиста на брезѣ быстрой Каялы“, який іде відразу ж за повідомленням про те, що „падоша стязи Игоревы“. Чимало слів сказано та написано про таємницю Каяли, немало і стежок стоптано у пошуках цієї річки, що була свідком бойової січі між русичами та половцями. Та, мабуть, не варто її шукати в географічному просторі, бо вона — у просторі міфологічному. Каяла — символічна межа поміж світом живих та світом мертвих; на її берегах загинуло військо Ігоря, а сама вона „двох братів розлучила“. Правда, Ігор та Всеволод залишилися живими, а їхня „розлука“ може бути пояснена рядками із літописного оповідання: „Игоря же бяхуть яли Тарголове, мужь именемъ Чилбукъ, а Всеволода, брата его, ялъ Роман Кзичь“2, тобто у полон вони потрапили до різних володарів. Та обидва брати перейшли у „потойбічний світ“ — відносно „поцейбічної“ Русі. У казках це формулюється, як перехід „заріки глибокі“, „моря широкі“, „гори високі“. У світі „кощиево“ мають перебувати брати, принаймні — до їх чудесного визволення.

А поки що „Святъславь мутенъ сонъ видѣ в Киевѣ на горахъ“. Сон у казках — явлення того, що в цю мить є далеким і невідомим: у такий спосіб ті, хто відає про наслідки порушення заборони, зрештою, дізнаються про них, хоч уже запобігти нещастю пізно. Розповідь про біду вкладено в уста бояр, котрі тлумачать сон — і тут знову зринає образна символіка „ріки забуття“ Каяли („на рѣцѣ на Каялѣ тьма свѣт покрыла“), „два сонця“, тобто Ігор та Всеволод, „померкли“, а „два місяці“ (сини Ігоря —- Олег та Святослав) „тьмою заволоклися“. Це — іносказання, непряма мова, що вживається не так для надання розповіді поетичного стилю, як радше для того, щоб не сполохати сили зла. Символіка цього сну досить прозора: бачити ві сні затуманений місяць — до смерті; бачити затемнення сонця — велика біда; бачити багряне сонце („оба багряна стлъпа погасоета“) — на втрати. Тому й не дивно, що після побаченого сну Святослав зажурився, хоч звістка про трагедію на Каялі до нього ще не дійшла.

„Злато слово“ київського князя можна тлумачити як розповідь про те, як „виправити“ біду, що спіткала Руську Землю. Структура цього „слова-звернення“ побудована так: спочатку констатується біда („храбрая серца в жестоцѣм харалузь скована“), потім почергово звучать заклики до руських князів — „вступити, господина, въ злата стремена за обиду сего времени, за землю Рускую, за раны Игоревы“; „стреляй, господине, Кончака, поганого кощея“; „Донъ ти, княже, кличеть и зоветь князи на побѣду“; „загородите полю ворота своими острими стрѣлами за землю Рускую“. З цього ясно, що „виправити біду“, тобто визволити полонених князів і захистити Руську Землю, можна лише активними військовими діями супроти половців.

У контексті „золотого слова“ Святослава певний інтерес викликають „казкові“, себто чудесні, властивості деяких князів. Наприклад, Всеволод може „Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилити“; Ярослав Осмомисл „підпер гори полками“, „зачинив Дунаю ворота“; Всеслав узагалі міг перекинутися на вовка і за одну ніч добігти од Києва до Тмутаракані. Такі характеристики натякають на магічність дій та вчинків деяких князів, здатних у чудесний спосіб виправити те, що трапилося з Ігорем після порушення ним табу. Сам Святослав постає як мудрець, котрий навчає, як це зробити.

Одразу ж після „золотого слова“ йде замовляння Ярославни. Якщо „слово“ Святослава має здебільшого роз’яснювальний і спонукальний зміст, то мовлення Ярославни перебуває у сфері вербальної магії і побудоване за жанрово-стильовими правилами язичницьких замовлянь. По-перше, слову у замовлянні надаються магічний смисл і сугестивна (навіювальна) сила. Подруге,символіка замовлянь пов’язана з архаїчними уявленнями про світобудову, де головними субстанціями є Сонце (княгиня звертається: „Свѣтлое и тресвѣтлое слънце!“), Вода („О Днѣпре Словутицю!“), Вітер („О вѣтре, вѣтрило!“). Показова тут і три- кратність звертання до сил природи. По-третє, композиція замовлянь схожа з побудовою кумулятивних казок (класичні приклади — „Ріпка“, „Колобок“, „Рукавичка“), де відбувається нанизування епізодів, які не випливають із попереднього3. У замовлянні Ярославни бачимо „набір“ звертань, не пов’язаних за смислом один з одним, хоч і спрямованих на досягнення однієї мети — зарадити біді. Діалог Ярославни зі світом — символічний, а слова її, звернуті до нього, — особливі, себто сповнені прагнення вплинути на перебіг несприятливих подій.

У казках також є подібні епізоди: для того, щоб викликати переміну — змінити зовнішній вигляд, явити їжу, воду, одяг, золото, зруйнувати мури, відчинити двері, загоїти рани, когось оживити, заховати — достатньо було сказати чарівне слово.

У замовлянні Ярославни натрапляємо і на такий казковий образ, як жива вода: „Омочю бебрянъ рукавъ въ Каяль рьць, утру князю кровавые его раны“ — образ, що у цьому разі має не стільки очисне значення, скільки животворне, бо тут вода є антиподом пролитої крові („кров людська — не водиця“).

За логікою чарівної казки після проголошення магічних слів мають відбутися чудесні зміни. Так і відбувається у „Слові про Ігорів похід“: князь тікає з полону. Однак, як і в казках, робить він це за сприяння помічників. Перший з них — Овлур, про якого відомо з Київського літопису: „мужь, родом половчанинъ, именем Лаворъ“. Є різноманітні припущення, як „половчанин“ наважився допомогти руському князю втекти, проте літературні правила художнього твору підказують, що Овлур — то своєрідний засіб для успішного звільнення Ігоря з полону. У „Слові“, крім імені цього помічника, немає жодних натяків на походження, вік, характер Овлура, зате є в нього така чарівна властивість як свист. Ним він посилає князю „борзого коня“, ним сповіщає про початок втечі — „Комонь въ полуночи Овлур свисну за рѣкою“, а то вмить перетворюється на вовка — „тогда Влур влъкомъ потече“. В. Пропп вважає, що перевтілення казкового помічника у птаха чи звіра може означати персоніфікацію його властивостей. Тут вовк — образ „таємного помічника“, спритного, швидкого, винахідливого, що відволікає увагу переслідувачів від Ігоря, котрий „соколом полетѣ“.

У „Слові“ названо й інших чудесних помічників, і всі вони — зі світу природи, як це бачимо і в казках. Під час погоні Гзака з Кончаком за Ігорем (погоня за героєм, котрий тікає з царства Яги, Змія, Кощея та ін., — типовий елемент чарівної казки) птахи сприяють князю: „Тогда врани не граахуть, галици помлъкоша, сороки не троскоташа (...) дятлове тектом путь к рѣцѣ кажуть“. Серед помічників немає завірів, оскільки вони пов’язані із землею, а Ігор „полетів соколом“, тому на цьому етапі втечі постають небесні мешканці.

Помітним композиційним прийомом у казках є переправа. Як уже говорилося, руські князі після поразки перейшли на інший берег Каяли, тобто опинилися „у потойбічні“ стосовно І’уської Землі. Тепер мав відбутися зворотний перехід під впливом заклинань та чудесної магії. „У казці герой, щоб переправитися в інше царство й назад, — зазначає В. Пропп, — часом перетворюється на тварину (...). Перетворення пов’язане з початком повітряного пересування“1. У „Слові“ читаємо: „А Игорь князь поскочи горностаемъ къ тростию и бѣлымъ гоголемъ на воду“. Автор використовує в художній системі розповіді про втечу архаїчні образи доби мисливства (пор. вислів із казки: „Бігли вони по горах горностаями, а по синьому морю — сірими качками“). Ні хутровий звір горностай, ні болотна птиця гоголь не пристосовані до швидкого пересування, проте справа не в тому, а в манері пересуватися: горностай рухається м’яко і тихо (перший етап втечі), гоголь пливе без шуму і плескоту (другий етап, власне, переправа); потім, уже здолавши ріку, Ігор сідає на „борзого коня“ і мчить до спасенного Дінця, руської ріки, але для підсилення стрімкого руху Автор вдається до образу сокола, з польотом якого асоціюється завершальний етап утечі Ігоря.

Отже, повернення князя змальовано у контексті казкових образів, які символізують перехід героя з одного стану в інший. Г відбувається це за допомогою чудесних перетворень, які сприяють успішній втечі із чужого світу, де панують зловорожі сили. Стосовно казок В. Пропп зробив такий висновок: „Повернення із світу мертвих у світ живих супроводжується перетвореннями на тварин“.

Повернення казкового героя, котрий побував у ворожому світі, завершується щасливо: він одружується з царівною чи красунею або отримує царство („воцареніе“), або одержує визнання, шану і славу від людей, або стає багатим. За логікою подій, змальованих у „Слові про Ігорів похід“, новгород-сіверський князь, котрий зазнав нищівної поразки від половців, мав би повернутися на Русь з почуттям глибокої провини та каяття і не претендувати ні на пошану, ні на повагу. До речі, у літописному оповіданні про втечу Ігоря сказано скромно та буденно як про „избавленіе господнє“. Одинадцять днів, сказано там, ішов Ігор пішки до „города Донца, и оттоль йде во свои Новъгородъ“. І така кінцівка цілком закономірна у розвитку зображених подій. У „Слові“ ж Ігор повертається до Києва, себто до столиці Русі. І зустрічають його не з осудом та докорами, а загальною радістю — „страны ради, гради весели“. До того ж Автор наголошує: „Зло ти тѣлу кромѣ головы — Рускои земли без Игоря“, що слугує натяком на своєрідне „воцареніе“ князя, як буває в казках.

Автор „Слова“ довершує свою розповідь казковим „щасливим кінцем“, тому Ігор повертається на Русь героєм, котрий заслуговує слави та вшанування, урочистого та святкового апофеозу. І з художнього боку, відповідно до жанрових особливостей чарівної казки, Автор робить це майстерно, висловивши побажання здоров’я „князям та дружині“.

З усього видно, що творець „Слова про Ігорів похід“ вдало скористався виробленою у фольклорі схемою композиційного структурування оповідного матеріалу. Звичайно, композиція пам’ятки складніша і багатша за будь-яку схему, проте наша студія ще раз наводить на переконання: такий блискучий твір міг зрости лише на плодючому ґрунті вітчизняних художніх традицій.

Білоус О. П. Риси чарівної казки у „Слові про Ігорів похід“ // Вісник Луганського університету. — 2009. — № 3. — С. 6—11.

Варто знати й це

Про Троянь у „Слові про Ігорів похід“

Перші упорядники „Слова про Ігорів похід“ (видання 1800 р.) натрапили на історичну загадку: чотири рази у ній згадано слово „Троянь“, але здогадатися, що це насправді, неможливо:

1) „рища вь тропу Трояню чрезъ поля на горы“; 2) порівнюється битва сіверян з тими, які були у „вѣчи Трояни“; 3) автор журиться, що після поразки сіверян біда вступила на „землю Трояню“; 4) „на седьмомъ вѣцѣ Трояни връже Всеславъ жребій о дѣвицю себѣ любу“.

Дослідники здебільшого шукали особу на ім’я Троян. Наприклад, український етнограф Михайло Максимович (1804—1873) виводив „віки Трояна“ від підкорення Дакії римським імператором Марком Ульпієм Трачном (102 р.)· Такої самої думки дотримувалися І. Гушалевич, О. Білецький. Український історик, етнограф Микола Костомаров (1817—1885) припускав, що Троян — це брати Кий, Щек і Хорив. Історик і колекціонер Антоній Петрушевич (1831—1896) сприймав його за Рюрика, родоначальника династії руських князів, український дослідник Омелян Огоновський (1833—1894) — за князя Володимира Великого, український культурний діяч Іван Огі- єнко (1882—1972) — за князя Святослава Ігоревича, батька трьох синів: Володимира, Олега і Ярополка, а Степан Пушик гадає, що це був тріумвірат Ярославовичів — Ізяслава, Святослава, Всеволода.

В. Щурат, Я. Боровський, Л. Махновець вважали, що Троян — міфологічне божество, зокрема бог Місяця. На думку російського літературознавця Дмитра Лихачова (1906—1999), „віки Трояна“ — це язичницькі часи руської історії; „землі Трояна“ — Руська Земля; „тропа Трояна“ — божественні путі; „сьомий вік Трояна“ — останній час язичницького бога Трояна, язичництва загалом.

Сучасний український дослідник літератури Борис Яценко схильний вважати, що Троян — це не ім’я історичної чи міфологічної особи, а давніша назва Русі: так називали землі по Дніпру, де жили племена, які консолідувалися наприкінці X ст. в одну державу. Він виводить назву „Троянь“ не від цифри „три“, як це здебільшого робили вчені, а від імені головного бога Троянської землі (Трояні) — Тора, який семантично споріднений зі словом „тур“, тобто „бик“ (у „Слові про Ігорів похід“ князь Всеволод названий „яр туром“). Культ бога Тора (Б. Яценко припускає, що цей бог мав і назву Даждьбог, оскільки руси у пам’ятці названі „даждьбожими внуками“) притаманний східним і західним язичницьким племенам, він відобразився у географічних назвах, тотемі бика тощо. Утвердженню назви „Троянь“ сприяв троїстий союз полян, древлян і русів.

Напередодні семінарського заняття

План

1. Історія відкриття і публікації „Слова про Ігорів похід“. Проблема автентичності.

2. Історична основа пам’ятки.

3. Ідейна спрямованість твору.

4. Жанр і композиція „Слова про Ігорів похід“.

5. Образи „Слова про Ігорів похід“.

6. Поетика „Слова про Ігорів похід“.

7. Питання авторства твору.

8. Мотиви та образи „Слова про Ігорів похід“ в українській літературі.

Методичні поради:

1. Прочитайте „Слово про Ігорів похід“ (спочатку в перекладі сучасною українською мовою І. Огієнка, Л. Махновця, М. Рильського, В. Яременка, В. Шевчука, В. Малика, Д. Пав- личка, відтак давньою мовою, щоб відчути оригінальний текст). Схематично відтворіть композицію пам’ятки, включаючи до неї й елементи сюжету.

2. Поміркуйте над тим, чому автор не засуджує Ігоря, чому закликає інших князів об’єднатися навколо нього і „помститися за рани Ігореві“.

3. Відшукайте у тексті „Слова про Ігорів похід“ географічні назви (міста, ріки, удільні князівства) і за ними складіть уявну карту (образ) Руської Землі того часу. Зверніть увагу на зображення автором природи (образ природи), яка інформує про світовідчуття та світорозуміння автора.

4. Розгляньте звукові образи та з’ясуйте їх художнє значення: „вовки грозу віщують по яругах, орли клекотом на кості кличуть, лисиці брешуть на черлені щити“; „кричать вози опівнічні, як лебеді розпущені“; „земля гуде, ріки мутно течуть“; „гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії“.

5. Зауважте характерну колористику образів: „золотий стіл“, „златоверхий терем“, „золоте сідло“, „золочені стріли“, „золоте стремено“, „золоте слово“ (з’ясуйте художню семантику означення „золотий“); „срібна сивина“, „срібні береги“, „срібні струни“, „зелена трава“, „сині блискавки“, „біла хоругва“, „сизий орел“ та ін.

6. Простудіюйте рекомендовану для опрацювання статтю О. Білецького, щоб дізнатися, які письменники XIX—XX ст. у своїй творчості зверталися до образів та мотивів „Слова про Ігорів похід“ (І. Франко, П. Тичина, М. Рильський, А. Малишко, О. Гончар, І. Кочерга, П. Загребельний, В. Шевчук, В. Малик), також переспівували і перекладали текст пам’ятки сучасною українською мовою (М. Шашкевич, Т. Шевченко, М. Максимович, С. Руданський, Ю. Федькович, Панас Мирний, І. Франко, М. Рильський, І. Огієнко, Н. Забіла, Л. Махновець та ін.).

Перевірте себе

Варіант І

1. Визначте жанрову специфіку „Слова про Ігорів похід“.

2. Поміркуйте, у чому виявляється суперечність образу Ігоря.

3. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і проаналізуйте його художню образність.

Длъго ночь мрькнетъ.

Заря-свѣтъ запала.

Мъгла поля покрыла.

Щекот славии успе, говоръ галич убудися.

Русичи великая поля

Чрьвлеными щиты прегородиша,

ищучи себѣ чти, а князю — славы.

Варіант II

1. Визначте, у чому полягають особливості композиції „Слова про Ігорів похід“.

2. Подайте уявний образ автора „Слова про Ігорів похід“.

3. Перекладіть сучасною українською мовою уривок і проаналізуйте його художню образність.

О Руская земле, уже за шеломянем еси!

Се вѣтри, Стрибожи внуци,

вѣють съ моря стрѣлами на храбрыя плъки

Игоревы. Земля тутнетъ.

Рѣкы мутно текутъ.

Стязи глаголютъ:

Половци идутъ отъ Дона,

И отъ моря,

И отъ всьхъ странъ рускыя плъкы оступиша.

Дьти бѣсови кликом поля прегородиша,

А храбрии русици преградиша чрълеными щиты.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.