Всі публікації щодо:
Історія літератури

Українська література XI—XVIII ст. - Білоус П. В. - 2010

Віршова творчість XVI-XVII ст. - Барокова доба (друга половина XVI-XVIII ст.)

Українські літератори почали віршувати, коли спробували вирватися із застарілих форм візантійської культури, запозиченої ще за часів Київської Русі, і через освіту та особисті контакти перейняти літературну практику Західної Європи. Віршотворчість швидко заполонила український літературний простір, стала визначальною у письменстві, яке активно засвоювало ідеї та художні форми європейського бароко. У літературу перейшов масив нових жанрів, який допоміг українській літературі виявити нові можливості і залишити для історії багато оригінальних творів, у яких різнобічно відобразилося як життя всього суспільства, так і духовний світ окремої особистості.

Коротко про основне

1. Віршування виникло в Україні у другій половині XVI ст. внаслідок запровадження православних шкіл, у яких викладали обов’язкову навчальну дисципліну — поетику. Більшість віршів існувала в рукописах і була написана латинською, польською та давньоукраїнською мовами (Микола Гусовський, Іван Рутинець, Севастян Кленович, Симон Пекалід, Адам Чагровський, Ян Жоравницький, Лаврентій Зизаній, а також анонімні автори).

2. Основою курсу поетики були „Поетика” Арістотеля і „Послання до Пізонів” Горація. Загальна поетика давала визначення поезії, пояснювала її предмет (матерію), природу і мету, вказувала на такі її ознаки, як наслідування, вимисел, віршова мова (тропи, фігури, метри). Прикладна поетика ознайомлювала з правилами написання віршів, наводила зразки, визначала літературні роди і жанри. Українське віршування засвоїло і культивувало силабічний вірш.

3. Українські вірші мали розгалужену систему жанрів: геральдичні вірші, панегіричні вірші, історичні вірші, духовні вірші.

4. Лазар Баранович — церковний, політичний та культурно-освітній діяч, письменник-проповідник, автор віршової польськомовної збірки „Лютня Аполлона” (1671), яка вміщує філософську лірику, громадсько-публіцистичні вірші, пейзажно-побутову лірику, панегірики, духовні твори, плачі.

5. Іван Величковський — бароковий поет; вихованець Києво-Могилянської колегії, друкар, священик. Автор віршових збірок „Зегар з полузегарком” (1690) та „Млеко од овци, пастиру належное” (1691), а також перекладів з латиномовного англійського поета Дж. Оуена. У творчому доробку поета є епіграми, епітафії, панегірики, присвяти церковним та світським діячам, вірші із світськими мотивами та роздумами. Для них характерне поєднання релігійних, фольклорних, соціально-побутових образів. Манера написання здебільшого традиційна, хоч інколи автор тяжів до барокової гри слів, антитези і яскравої метафори.

6. Данило Братковський — український шляхтич із Волині, автор книги польськомовних епіграм „Світ, розглянутий по частинах” (1697). Характерними ознаками творів Данила Братковського є іронія та гумор, барокове світовідчуття, якому притаманне усвідомлення множинності світу, що постає у численних суперечностях (антитезах), є невпорядкованим і чужим людині, котра незатишно себе почуває і страждає від цього. Часом він вдавався до віршового опрацювання анекдотів або іронічного трактування афоризмів.

7. Климентій Зиновіїв — вихованець Києво-Могилянської колегії, мандрівний монах і поет, який уклав рукописну збірку віршів, народних приказок і прислів’їв. Жанрова природа його віршів різноманітна — епіграми, елегії, псалми, пісні, молитви, орації. Загалом для творів Климентія Зиновіїва характерна описовість, а намагання охопити і відобразити різноманітні аспекти життя, показати світ у його багатоманітності і контрастах зближує його вірші з тенденціями бароко.

8. У численних історичних віршах XVI—XVII ст. відображено найпомітнішу подію у житті українського народу — визвольну війну, очолювану Богданом Хмельницьким. Невідомі поети розповідали про тяжке лихоліття і невдачі, що почалися після смерті гетьмана. Історичні вірші XVII ст. тісно пов’язані з усною народною творчістю (думи, історичні пісні) як тематично, так і за стилем й особливостями використання художніх засобів.

До джерел

Знайти і прочитати

Величковський Іван. Твори. — К.: Наукова думка, 1972.

Зіновіїв Климентій. Вірші. Приповісті посполиті. — К.: Наукова думка, 1971.

Колосова В. Климентій Зіновіїв: Життя і творчість. — К.: Наукова думка, 1964.

Крекотень В. Українська поезія XVII в системі східноєвропейської літератури бароко // Українське бароко. — К.: Наукова думка, 1993.

Криса Б. Пересотворення світу: Українська поезія XVII— XVIII століть. — Львів: Свічадо, 1997.

Маслюк В. Латиномовні поетики і риторики XVII — першої пол. XVIII ст. та їх роль у розвитку теорії літератури на Україні. — К.: Наукова думка, 1983.

Сивокінъ Г. Давні українські поетики. — 2-ге вид. — X.: Акта, 2001.

Слово многоцінне. Хрестоматія української літератури XV—XVII ст.: У 4-х кн. — К.: Аконіт, 2006. — Кн. 2 і 3. Література високого бароко.

Сулима М. Українське віршування кінця XVI — початку XVII ст. — К.: Наукова думка, 1985.

Українська література XVII ст. — К.: Наукова думка, 1987.

Українська поезія XVI ст. — К.: Рад. письменник, 1987.

Українська поезія XVII ст. (перша половина). — К.: Рад. письменник, 1988.

Українська поезія: Середина XVII ст. — К.: Наукова думка, 1992.

ЧижевськийД. Українське літературне бароко. — К.: Обереги, 2003.

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. — К.: Либідь, 2005.

Шевчук Вал. Невмирущий фенікс української поезії // Шевчук Вал. Дорога в тисячу років. — К.: Рад. письменник, 1990.

Яременко В. Два століття київської поезії // Аполлонова лютня. — К.: Молодь, 1984.

Думки авторитетів

Д. ЧИЖЕВСЬКИЙ. Українське літературне бароко. Віршовану поезію староукраїнську забули, мабуть, головне через „перестарілість” мови, а ще більше віршової форми. Почалось віршування на Україні безпосередньо перед початком барокового періоду. Під впливом польського вірша український прийняв в часи барона „силабічну” віршову форму — ритм вірша утворювався певною кількістю складів у рядку, рядок кінчався римою (як у поляків „жіночою”, себто з наголосом на передостанньому складі, лише виїмково припускались рими „чоловічі”, з наголосом на останньому складі, та „дактилічні”, з наголосом на третьому від кінця складі).

Ось приклад силабічних віршів на улюблену барокову тему смерті (вірш на погреб Сагайдачного):

Кождий, хто ся уродив, мусить і умерети,

Жаден ся чоловік смерти не можеть оперети.

Немаш на ню лікарства, немаш і оборони;

З самих царей здираєть світниї їх корони,

Не боїться жовнірства, вкруг царя стоячого

З оружієм і стрільбою, єго вартуючого...

Рядки в силабічному вірші не завше мусять бути однакової довжини, українські поети барока утворюють з рядків рівної довжини найрізноманітніші строфи. Українські поети вживають коло 200 різних строф.

Поруч з силабічними віршами іноді вживають більш народний вірш, подібний до вірша „дум”, з рядками нерівної довжини. Переважно такого вірша вживав Кирило Транквіліон-Ставровецький:

Де мої нині замки коштовне мурованиї,

І палаци мої світне, і слічне мальованиї,

А шкатули, злотом нафасованиї,

Візники під злотом цугованиї?

Де мої пресвітлиї златотканниї шати,

Рисі, соболе слічниї, кармазини і дорогиї шкарлати?..

Вірші друкувалися порівнююче рідко: їх переписували аматори, побожні чи світські. Іноді утворювалися великі рукописні збірки. Друковано було лише невеликі збірки, присвячені якимось особам або подіям (на погреб Сагайдачного); вже в кінці 17-го віку дехто не з ліпших поетів видрукував великі збірки віршів.

Чижевський Д. Українське літературне бароко. — К.: Обереги, 2003. — С. 275—277.

В. КРЕКОТЕНЬ. Українська книжна поезія кінця XVI — початку XVII ст. Пригляньмося уважніше до деяких найхарактерніших для української поезії кінця XVI — початку XVII ст. образів та образних систем.

Привертають увагу спроби українських поетів передати великодній радісний настрій через опис весняного відродження природи. У цьому вони спиралися як на досвід патристичної проповіді, так і на досвід античної, зокрема римської, літератури.

У християнському письменстві пейзаж мав насамперед символічно прославляти Бога-Творця у спогляданні його творіння. Але, зрозуміло, ця основна, так би мовити, ідейна його функція аж ніяк не виключала функції естетичної. Християнські письменники, вдаючись до зображення природи, нерідко цілком відхилялися від своєї догматичної, панегіричної чи моралістичної теми і в пориві натхнення, ліричного піднесення, зумовленого безпосереднім спогляданням навколишнього світу, виливали з-під свого пера високопоетичні образи, багаті на реальні деталі, на вихоплені з життя конкретні подробиці.

Саме такий випадок маємо у „Просфонимі”, анонімний автор якої, спираючись на усталену з давніх-давен християнську літературну традицію щодо зображення „великоднього” пейзажу і, насамперед, опис весни у „Словѣ на нову недѣлю и на весну” Григорія Назіанзина, уподібнює дохристиянське „невѣріе” зимі, Христа визначає як „зимы горкіа губителя”, котрий „лютость... зимы съ тяжкими волки” відігнав, а далі виражає торжество християнської віри через уподібнення його весні, і при цій нагоді малює яскраву картину весняного буяння природи:

Єгда убо по студеной зимѣ тепла весна наставаєт,

Тогда и земля небѣдно зелену траву пущаєт,

И дуб подчесан головерхіа холмы украшает,

И вся зеленовласія древа в новыя різы облачает...

Поет не забуває і пастухів, які виходять із хат „на широко пространъныи поля вѣтром лица простужающе”; „в различіи трав наслаждающе чювства”; і мореплавців, як, побачивши „небурно и тихо море”, вручають свої душі „древу и водѣ и вѣтру быстрому” і „по морским хребтом... широкій понът прорѣзують”.

Одним із ключових образів української поезії кінця XVI — початку XVII ст., у тій її частині, яка вже цілком виразно репрезентує стиль бароко, є образ саду. Навколо цього образного ядра, природно, функціонує ціла низка похідних образів: коренів, дерев, паростей („літорослів”), квітів, овочів, аромату, смаку, птахів, їхнього щебету у верховітті тощо.

Ця образна система з’являється вже у вірші Даміана Наливайка „До того ж чителника” („Лѣкарство на оспалый умысл чоловічій...”, Острог, 1607):

Як сады, которых овоч уживають,

Кгды ся старіють, другіе з них вставають,

Предся ж подобные подобного родять,

Так в бытности и в зацности не сходять,

Так и люде, которые уступають

С того світа, а другіе наступають.

Ту саму образну систему для вираження тієї самої ідеї використовує Олександр Митура у вірші „Статечность въ вірі” із „Візерунка цнот...” Єлисея Плетенецького (Київ, 1618): „От кореня доброго овоч особливый // был родитель побожный, сын есть святобливый”.

3 образного системою саду споріднена образна система сад — вода, теж дуже продуктивна в тогочасній українській поезії. Джерела, струмки, річки, дощі несуть життєдайну вологу всякій „кревині” і забезпечують її буяння і плодоносність. Антитетично з образами водяного циклу пов’язуються образи спраги і посухи, „водна піна” пихи, „вода” грішної слави, брудна, гірка і смердюча вода гріхів тощо.

Крекотень В. І. Українська книжна поезія кінця XVI — початку XVII ст. // Вибрані праці. — К.: Обереги, 1999. — С. 213—215.

В. ЯРЕМЕНКО. Українська поезія першої половини XVII ст.

Літературний процес у першій половині XVII ст. являв собою складну, багатовимірну, різномовну систему.

Поезія в цей період творилася, в основному, в трьох соціальних середовищах — міщанському, козацькому і академічному (шкільному). Академічне середовище було різностановим, демократичним, із постійно зростаючим прошарком духовенства, яке пізніше виявить характерні риси власної творчості. Кожне середовище з’являло твори своєрідні як за тематикою, жанрами, ідейним спрямуванням, так і за способом художньої реалізації задуму.

Письменники із міщанського середовища (Дем’ян Наливайко, Памво Беринда, Іван Домбровський, брати Зиморовичі, автор „Ляменту про нещасну пригоду... Острозьких міщан”, Касіян Сакович та інші) виявляли більший інтерес до роздумів про людське життя, до історичної тематики, політики, науки, філософії. Козацькі канцеляристи, які часом з’являли талановитих письменників (у першій половині XVII ст. виступають

анонімно), більше цікавилися батальною тематикою, висміюванням битих у війнах ворожих воєначальників і звеличенням власних героїв, гетьманів-полководців, керівників козацьких повстань. Письменники кола Києво-Могилянської колегії та інших освітніх центрів не цуралися будь-якої теми, та все ж питання науки, культури, знань, релігійно-духовного життя, полеміки зі своїми ідеологічними недругами — у них на першому місці. Якщо поети козацького і міщанського середовища тяжіли до нерівноскладового, „думного” вірша, то поети-академіки культивували філігранний силабічний вірш, ритмічну організацію якого творили строга кількість складів у рядку (від 5 до 13), чергування цезур (пауз) після певної кількості складів (у тринадцятискладовому, класичному силабічному вірші після 4-го і 7-го складів) та жіночі рими (із наголосом на другому складі від кінця). Художньою літературою в цей час вважалася тільки поезія, а доведена до віртуозності техніка версифікації — виявом високої вченості. Міщанські поети частіше допускали відступ від приписів шкільних поетик і класичного силабічного віршування. Поети XVII ст. вживали біля двохсот різних віршових строф.

Яременко В. Українська поезія першої половини XVII ст.: Передмова до вид.: Українська поезія XVII століття. — К.: Рад. письменник, 1988. — С. 8.

Б. КРИСА. Джерела поетичної самосвідомості. Українські поети одержимі ідеєю професійного літературного навчання. Образ книги стає одним з найхарактерніших у поетичному світовідчутті, освітлюючи все навколо особливим світлом прив’язаності до книги, обов’язком перед нею. Можливо, саме тому автори того часу так люблять книжну мову своїх творів — вона, як солодкий спогад про прочитане, здатна будити асоціації, бути знаком шукання і відгадування сенсу. Тому, відкидаючи негативний зміст, яким було наділено слово „книжність” у процесі творення історії української літератури, треба вважати його одним із ключових у самоусвідомленні української поезії XVII—XVIII ст. Книжність виступає тут як певний етнопсихологічний стереотип, впливаючи на весь розвиток поетичного мислення, починаючи з його джерел і закінчуючи критеріями оцінки твору. Це створює певну елітарну ситуацію, бо яким значним не був би прошарок освічених і вчених людей, він завжди несе в собі печать вибраності. Витворюється особлива спільність світорозуміння, що випливає зі спільності занять, життєвої мети, покликання, а почуття виконаного обов’язку стає невід’ємним від читання книг.

Бажання рівноцінності з іншими народами, як уявлялося українським поетам, могло здійснитися лише через досягнення високого мистецького рівня, а шлях досягнення один-єдиний — поетичне „трудолюбіе”. Ідея мистецтва слова стає визначальною для функціонування літературного твору в усіх його сферах. Найбільше про це свідчать авторські передмови до читачів — передмова Кирила-Транквіліона Ставровецького до „Перла многоцінного” та Івана Величковського до книги „Млеко”. Якщо вірші Касіяна Саковича представляють „програмну поезію”, то названі передмови, користуючись визначенням Ю. Шевельова, наскрізь „поетистичні”, вони будуються на іманентних законах розвитку українського поетичного слова. Водночас на прикладах Ставровецького і Величковського бачимо поступовий характер цього розвитку. їх об’єднує погляд на поетичну творчість як на важку працю, результати якої важливі для всіх.

Криса Б. Пересотворення світу. Українська поезія XVII—XVIII століть. — Львів: Свічадо, 1997. — С. 91—92.

Л. УШКАЛОВ. Ідеї та форми української барокової поезії.

Українська емблематична поезія розвивалася здебільшого на ґрунті церковно-релігійному. Коли ж ідеться про світське письменство, то за найповажніший її ґатунок слід уважати поезію геральдичну. Виникнувши ще в другій половині XVI століття, геральдична поезія набуває в Україні особливого розмаху якраз під добу бароко. Істотною примітою геральдичних віршів (епіграм) було відносно вільне тлумачення символіки шляхетських „клейнотів”: сонць, зірок, місяців, корон, хрестів, мечів, стріл, списів тощо. За типовий приклад української геральдичної поезії раннього бароко можуть правити, скажімо, вірші „на пресвѣтлый клейнот” коронного підканцлера Томаша Замойського, вміщені на звороті форти „Цвітної Тріоді”, надрукованої в Києво-Печерській лаврі 1631 року (із присвятою Петра Могили):

Знает о Марсобыстрых юж Европа цнотах

Замойских Фебоясных, знаєт о клейнотах.

Ты що в зони облеглой на герб оказалый

Пойзри, як тот, познаєш, дом завше вспанялый.

Пойзри на три копѣи, которыми вспираєт

Вѣкопомне отчизну, здобит, вывышает,

Обачиш, як єст Томаш Замойскій сердечный,

Як в сенатѣ, в обозѣ, в Парнасѣ валечный.

Трудно з рук Геркулесу снать булавы брати,

От труднѣй Замойскому тарчи вырывати

Ця геральдична епіграма, згідно зі своєю жанровою моделлю, уславлює старовинний український рід, допасовуючи образ трьох перехрещених списів до особи Томаша Замойського, що є звитяжним лицарем на полі бою, так само, як на теренах високої політики в царині наук і мистецтв. Окрім того, поет рясно заживає образи античної мітології та майже неодмінну тут риму „цноти : : клейноти”. Мабуть, одне-єдине, що вирізняє цю епіграму на тлі сили-силенної інших геральдичних віршів, — то два питомо „гомерівські” окреслення: „марсобыстрый” та „фабоясный” .

З плином часу українська геральдична поезія, не змінюючи власного.єства, зазвичай стає більш стислою. Отож, трійця стріл на гербі ясновельможних панів Скоропадських, уміщеному в київському виданні „Ифіки ієрополитики”, править за джерело на клейноті Томаша Замойського:

Жизнь наша брань єст, воинствуем в мірѣ.

Терпяще в любви, надеждѣ и вѣрѣ.

Да разруши же вражія предѣлы.

Сут нам в пособство Скоропадских стрѣлы.

Емблеми стріл символізують тут три „богословські” доброчинності (віру, надію та любов), що є „первая добродѣтели христіанскія”, без яких людині годі сподіватися на вічний порятунок, а сама епіграма розробляє мотив духовної борні, себто „психомахії”, який часто привертав увагу українських барокових поетів.

Ушкалов Л. Есеї про українське бароко. — К.: Факт, 2006. — С. 39—42.

М. СУЛИМА. Про версифікаційні особливості книжної української поезії середини XVII ст. Поширеним в українській поезії середини XVII ст. був одинадцятискладник. Зустрічаємо його в „Розмишлян’ї о муцѣ Христа Спасителя нашего” Йланикія Волковича (1632) — ним написано тексти, які виголошують 9 і 10 „Вісники”, ряд геральдичних мініатюр, одна епітафія тощо. Серед творів, написаних одинадцятискладником, виділяються „Герби і трени при гробі і труні... Сильвестра Косова”. Той, хто читатиме „Герби...”, не зможе не відчути гнучкого, пружного ритму цього вірша. Він у поєднанні зі складною й вишуканою бароковою образністю, за допомогою якої оплакується видатний церковний і культурний діяч середини XVII ст., несе в собі неослабну мелодію стриманої і водночас глибокої туги.

До цього розміру звертається також Дмитрій Туптало та Іоанн Армашенко.

Дванадцятискладником написано „Вѣрши з трагодіи “Христос Пасхон”” Андрія Скульського (1630). На жаль, цей розмір, яким наприкінці XVI ст. було написано величезний так званий полемічний комплекс, де досить виразно виявлялися його по суті необмежені ритмічні можливості, у середині XVII ст. випадає з метричного репертуару української поезії.

І, нарешті, тринадцятискладник. Цей вірш, підкреслимо, так само, як у кінці XVI — на початку XVII ст., у метричному репертуарі української поезії середини XVII ст. кількісно продовжує посідати панівне місце. Це вірш із тими ж константами, які завдяки особливостям української акцентної системи постійно порушуються, в результаті чого з’являється необхідність у статистичних таблицях виділяти рубрики дактилічної й чоловічої цезури тощо.

Не зник у середині XVII ст. і так званий „неправильний” ізосилабічний вірш, тобто вірш із незначними кількісними відхиленнями від схем 5+6, 6+6, 7+6, без постійного місця цезури. Найвиразнішими щодо цього є „Вѣрши з трагодіи “Христос Пасхон”” Андрія Скульського, „Лямент о пригоді... мешчан острозких...” (1636) та ряд дрібніших творів.

Продовжують писатися твори нерівноскладовим віршем, підвалини якого заклав ще Герасим Смотрицький. Умовно вони діляться на дві групи: написані рядками із незначним коливанням кількості складів і з більш помітною амплітудою коливання. Останнє спостерігається в творах, що тяжіють до думної традиції, як, наприклад, у „Пісні про повстання Мартина пушкаря”, у вірші „Славний Тріумф з народження Христова...”, у „Похвалі князю Владимиру” Симеона Ставицького та ін.

Строфіка української поезії середини XVII ст. особливою різноманітністю не відзначається. Найпоширенішим залишається астрофічний твір, який складається з дистихів; інколи два дистихи об’єднуються в катрени (див., наприклад, „Пѣснь о образѣ Клокочевском”); популярною в цей час залишається сапфічна строфа.

Сулима М. Передмова до кн.: Українська поезія. Середина XVII ст. / Упор. В. І. Крекотень, М. М. Сулима. — К.: Наукова думка, 1992. — С. 26—27.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Універсальна картина світу в творчості письменників українського бароко. Локальну розробку універсальної картини світу подає Софроній Почаський у своєму „Евхаристиріоні, або Вдячності” (1632). Це спроба описати всі можливі людські умілості, власне науки і форми мистецтва, які поет хотів би бачити запровадженими в Києві. Йдеться тут про граматику, діалектику, арифметику, музику, геометрію, астрономію, що є, зрештою, компонентами пізнання універсальної картини світу, отже, у творі подається не сама картина, а тільки універсальний інструментарій для пізнання (...).

Універсальну картину світу цілком свідомо хотів створити у своїй „Аполлоновій лютні” (1671) Лазар Баранович, більшою чи меншою мірою розробляючи майже всі її компоненти. Тут описи християнських божеств (зокрема, вірші, присвячені Христу та Богородиці), вірші про космос, небо, Місяць і зорі, планети, Сонце, явища природи, зокрема у формі короткого календаріуму, вірші про власну творчість, про людину з її добрими й лихими якостями, а тема історії власної землі обмежується циклом блискучих віршів про сучасні війни та розруху. Не всі компоненти універсальної картини світу розроблено у Лазаря Барановича докладно, але недаремно він назвав книгу „Аполлонова лютня” — Аполлон був верховним Богом на Парнасі, отже, вбирав у себе чи тримав у собі всі компоненти поетичного мислення як засобу універсального пізнання світу.

Слідом Л. Барановича по висхідній ішов Климентій Зіновіїв, який поставив перед собою завдання найдокладніше відтворити універсальну картину світу в усіх його компонентах, за винятком історії. Хоч ця робота назагал залишилася незавершеною, та подивляє своїм розмахом і закроєм. Образом світу для Климентія була рідна українська земля, образом людини — українець, хоч погляд його поширюється (щоправда, принагідно) на інші довкільні землі та народи (Молдавію, Литву — Білорусь, Московщину, Польщу, Угорщину). За взірець мав для себе Климентій „Корабель дурнів” Себастіяна Бранта, де принцип універсальної картини світу був відбитий класично, але значно з меншою повнотою, ніж у Климентія. Поет міркує про елементи світобудови (вогонь, повітря, вода), богів, явища природи, творить своєрідні календаріум та бесті- аріум (у неповних формах, наприклад, дерева в ньому тільки перелічено; можливо, то був план для написання віршів), але головна його увага віддається людині. І саме компонент людини в універсальній картині світу розробляє вій найдокладніше з усіх поетів українського бароко. Починає Климентій із віршів на смерть, переходить до хвороб людських, пише цикли вірші про жінок та чоловіків з їхніми добрими, а більше лихими, рисами; зрештою, переходить до занять людських, подавши їхню дивовижну мозаїку, особливо докладно розглянувши ремесла, якими займалися українці його часу. Є тут вірші про ченців, попів, козаків, начальників, убогий люд, селян, міщан, різного типу урядовців, ідеться про людські пороки. Менше уваги віддає Климентій космосу, зовсім не чіпає історії, навіть про гетьманів говорить абстрактно, узагальнено.

Дуже своєрідно пробує творити універсальну картину світу Іван Орновський у своїх панегіриках „Небесний Меркурій” (1686), „Муза роксоланська” (1693), „Спеза дорогого каміння” (1693), „Багатий сад” (1705), присвячених Іванові Мазепі, Іванові Обідовському, Григорію Захаржевському. Поет уписує життя своїх героїв у контекст цивілізації, яка має основу в античному світі, а свій український Парнас та роксоланських муз виводить із античного Парнасу, начиняє вірш безліччю уподібнень із античною мітологією, мислить про космос, богів, планети, навіть сам уявно літає у космічному полі, зв’язуючи життя неба із земним, міркує про світові біди і про світ загалом, про війни, перехідність часу, несталість земного життя та світових цінностей, змішуючи це з описом конкретних подій та життя конкретних людей, порівнює їх із героями античності, розмірковує про природу людини й світу, передчуває загибель цивілізації і свідчить, що вічність можлива тільки „в перловім неба полі”; заглиблюється поет також і в історію, але здебільшого античну.

Форму універсальної картини світу подає Данило Братковський, який і свою книжку назвав „Світ, по частках оглянений” (1697). Симптоматична сама назва: Братковського цікавить не весь світ, а його частини, власне Річ Посполита, на яку він дивиться вельми критичним оком, отже, сприймає світ через часткове, спиняючись не на достойностях і „цнотах” його, а на вадах, які вимічає найдокладніше. Міркує про життя і смерть, змінність світу, мінливість якого годі зрозуміти, світ для нього, загалом, — це дивне накописько невідповідностей та недоладностей, лад на землі лихий, моральні цінності — ілюзорні, суперечність між бідними та багатими неперехідна та фатальна. Описує поет міста, але не географічно, а соціально — кожне місто має свої прокляття; описує також звичаї українців і поляків, людей різних конфесій та посад, жіноцтво, змагання між людьми й суспільні конфлікти, зокрема станові. Загалом його світ позбавлений гармонії, бо „хоч світу будеш найбільший любитель, для тебе завше знайдеться

ганьбитель”, а ще „мінливість світу не зрозуміти”, бо він збудований на суперечностях і протистояннях; зрештою, і резюме його далеке від оптимізму: „Не глина — камінь має прахом стати, а ти, людино, хочеш протривати?” Широко розмірковує поет і про смерть.

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. — К.: Либідь. — Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко. — С. 43—44.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Лазар Баранович як поет. У вірші „Веселка в небі, втішатись треба” описується веселка з її грою барв. Відповідно вона незвично порівнюється до лука, який не мав ані стріл, ані тятиви. Отже, робиться висновок, що веселка „нам мир провіщає” — метафора справді свіжа і несподівана. Це один концепт. До нього автор докладає висновок: він указує на короткотривалість цієї краси, а відтак і миру в світі (згадаймо, що жив поет у часи Руїни і ненастанних воєн) — другий концепт. По тому твориться дотепний і вражаючий кінцевий акорд: „Бо як природа прекрасне з’являє, квола хвороба усе те вбиває”. Отже, малий зоровий образ веселки здобуває глибокого мислительного й емоційного наповнення: тут відбито несталість і нетривалість здобутого миру, непостійність і зникненість краси та світу.

Інколи для розгляду поставленої теми береться пара взаємо- суперечливих понять. Наприклад, кладеться відома євангельська істина: коли сіять на камінь, зерно не проросте. У вірші „Млинарське каміння досить різне меління” ставиться несподівана антитеза до цього подання: коли посіяти зерно на млинарського каменя, то з того вийде „меління” — борошно, з якого людина може „добре жити”. Навіть мед може попливти з того каменю, бо борошно легко наміняти на мед. Отже, посіяне на камінь насіння таки дає проріст, тобто „збіжжя”. І знову зоровий образ переростає через символічне наповнення в алегорію: безнадійна і марна справа (сіяння на камені) стає пожиточною, коли її мудро виконати, тобто знайти належний регістр її застосування.

Отаке мислення через постановку супротилежних пар може мати й емоційний ефект. Наприклад, осінній дощ несподівано ставиться як аналогія до пияцтва з ліні (вірш „Як дощ осінній, хлоп пиячить з ліні”), чи вітер, який ламає комиш, асоціативно ставиться як аналогія до головного болю (вірш „Як вітер гуляє, то комиш ламає”), або схід сонця порівнюється до народження нової людини, захід — до смерті, затьмарення місяця — смерть жінки, при цьому змалений місяць нагадує поетові ключа, яким та вмерла пані відкриває небо (дивовижно вишуканий образ!). Відтак усі небесні відміни — це ніби відбиток життя на землі (вірш „Що тьмяться планети — нещастя прикмети”). Таким чином витворюється тонка, вигадлива і своєрідна поетика. Вона вельми багата, адже Л. Баранович творить безліч гротескних і смислових зіставлень, вишукано продуманих метафор з алегоричним навантаженням, гіпербол, удається до всіляких стилістичних оздоб та фігур поетичної думки, вживає тропи й риторичні засоби, фігурну гру словом, творить загадки як мовні іграшки, ребуси, парадокси, алегорії, етимологічну гру слів, звукові аналоги, гру римами. Не забуваймо, що поетичний талант у тому часі вбачався у вмінні творити такі концепти-метафори, який у вірші може складатися кілька, зв’язок понять при цьому буває натяковий, прихований. Поет користується анаграмами, які часом мають форму загадок, вживає звукову гру, як-от в одному з віршів:

Злото — зло то, зле то, не діли злота,

Зло то, не добра, зла буде робота.

Або ж цей вірш, будований на грі слів та морфем:

Миру без миру так важко пробути,

Миру мир хоче — у слові це чути.

Мор у цім світі — не мир бенкетує,

В світі людина людину мордує!

Мир тож — не мир вже, як миру немає,

Ходиш сьогодні, а завтра вмираєш.

Отже, маємо вишукану гру словами і складами з алітерацією літер „р” та „л”. До речі, багато анаграматичних творів подано у книгах „Аполлонова лютня”, „Книга смерті”, „Житія святих”, є тут навіть своєрідні анаграматичні цикли, зокрема в основі словесної гри навколо імені Марія...

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. — К.: Либідь. — Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко. — С. 136—137.

ВАЛ. ШЕВЧУК. Про Данила Братковського — поета й людину. Оскільки ж книжка зветься „Світ, по частках оглянений”, то цей світ і розкладається на безліч часток, які, ніби після вибуху бомби, розкидаються без видимого порядку, а повторювальність тем є ніби краплі, що довбуть камінь, чи, точніше кажучи, своєрідна рефренізація тих питань і проблем, які турбують автора в цьому розладнаному, скаламученому, шаленому і змінному світі — оце і є розглядання світу по частках. Відтак найбільший цикл — „Про світ” із виказом загальних його особливостей бачимо розсипаним по всій площині книги, так само й вірші інших циклів, які є одні менші, другі більші, а ще інші так само великі.

До найбільших належать „Про хміль” та „Про смерть”. Так, про хміль я нарахував 53 вірші, хоча їх є більше, бо ця тема часом входить в інші твори як мала складова: близько 30 віршів присвячено темі смерті — і ці цикли можна визнати за кардинальні чи основні побіч із темою „Про світ”. Це ніби осі, до яких лучаться чи з яких виходять (чи витинаються) інші циклові теми: про пекло і вихід до нього, рай та вихід до нього, страшний суд, про фортуну, міста; великий цикл — про жінок і родину, про зміну звичаїв у часі, що його розглядає автор, — також досить значна тема; про негативні риси людини: скупість, заздрість, ярість і т. д.; про ремесла та купецтво — тема назагал малорозвинена; про позичені речі; окремою темою можна визначити поради, як поліпшити суспільство. Значною темою проходить становище жовніра в польському війську. Тема Бога та диявола не має конкретного чи спеціального опрацювання (про Ісуса Христа, Богородицю, апостолів, святих, як це зроблено в Л. Барановича чи І. Величковського), але присутність Бога в розгляненому світі прочувається і відзначається на кожному кроці, власне на всьому просторі книги. Загалом у збірці 525 віршів.

Окремим циклом можна було б виділити з десяток творів про гріх. Автор не ставить за мету розглядати людину в системі добра і зла, як це є, приміром, у Климентія, а звертає увагу лише на одну частину людського буття — лиху, тобто відзначає нелади та збочення, те, що відходить од християнського бачення добродійної людини, отже, опромінює ту частку, котру треба, як писав свого часу Іван Вишенський, од здорового тіла суспільства відсікти. Відтак мета поета: побачити, за пізнішим Бодлеровим висловом, „квіти зла”, вони й стають предметом його опису. Наприклад, говорячи про жінок, поет зауважує, що цілковито добра жінка — рідкість, але такі є, водночас розгортає широку картину тих аномалій, які побивають жіночу природу. Отже, позитив у людині залишається поза увагою, хоча позитив у суспільстві у формі порад чи подань, як можна реформувати цей світ, щоб він став кращий, таки подається.

Розглянемо ці подання докладніше, бо вони немало вістять і про самого поета. Перша позиція: ліквідація різниці між бідними й багатими, хоч деякі пропозиції (наприклад, щоб багаті дівчата виходили заміж за бідних) звучать іронічно — ця тема розсипана у ряді віршів по цілій книзі. Друга позиція: ліквідація насилля багатого над бідним, яскравий вірш щодо цього — „Світова альтернатива”, де кожний бачиться як безбожний, він тоне в хмелю, причому щодня (ось причина, чому так багато у збірці віршів про хміль), живе обжерно, хоч поруч „голод сильний”, убогим не допомагає, хоч поруч „нужда тяжка, в бідацтві всі строгім”. Багатий гречний, стрункий, веселий, а поруч нього — „гидкий, бридкий, смутний, безкошелий”. Біля багатого грає музика, а поруч — „вічна жалість до вечора зрання”. Багатий скаче, співає, жартує, а поруч — „крик, плач, лемент, щодня сльози з лиха”. Порада поетова проста: свої лишки не гайнувати, а роздати бідним, багатий має не про власний гонор дбати, а щоб не збутись „гонору вічного свого”, замість будувати палаци він мав би зводити шпиталі, тобто будинки прихисту для старих, немічних, калік, цілком зубожених — ця думка повторюється і в інших віршах. Тільки за це „віддасть Бог”. Багатий має жити помірно, дотримуватися постів, а музика має бути не світська, а духовна, церковна, має також пильно відвідувати церковну службу, неважити срібло, золото й „чудові убори”, не віддаватися надто веселощам та радощам, постійно думати про свою смерть (...).

Позитивним моментом бачить у житті поет працю, хоч і тут не все гаразд, не раз праця обертається в підневільну або в безрезультатну (вірші „Праця як обертається”, „Чужа праця” тощо). Загалом не про себе і власні привати людині належить думати (вірш „Сусід із сусідом”), а про те, щоб добре учинити всім, бо „про всіх ідеться”. Відтак „як рушим спільно, зло те перестане” . І тут кладеться майже прямий заклик до повстання: „Рвіть греблю! — людям заволай-но, пане”, що має особливе значення, коли згадати долю самого поета. Загалом його книга і є отим воланням, щоб рвати греблю.

Хміль при цьому як один із головних компонентів суспільного розкладу персоніфікується, тобто живе і діє як істота; навіть світ, який розглядає автор, бачиться в образі особи. Щодо цього особливо яскравий вірш „Хміль”, тут Хміль персоніфікується у чорта: з одного глумиться, іншому лестить, одного хвалить, іншого понижує, відтак „до фантазії людину приводить”, одних побиває, інших страхає, обдирає, чинить „збитні жарти”, приводить до розпусти, зраджує таємниці, неважить і слуг, і панів, заводить танці — загалом він у цьому світі „пан господар”, махлює з грошима, має пишну одежу, золото і срібло, постає як рицар, але із захмелених глумиться, їх б’є, убиває, випихає з корчми та домів, обдирає з одежі, позиває на суді, заганяє до тюрем, уймає гонор, губить цноту, товче в болоті навіть тих, хто в соболях. Биті Хмелем бувають бідні й багаті,

світські й священики, загалом же приносить нещастя, соромоту, і то тому, що „злості-бо чинний”. Оздоб же людині, шпетячи всіх, Хміль не справляє...

Шевчук Вал. Муза роксоланська: У 2-х кн. — К.: Либідь. — Кн. 2. Розвинене бароко. Пізнє бароко. — С. 274—276.

В. КОЛОСОВА, І. ЧЕПІГА. Визначна пам’ятка українського письменства (Климентій Зіновіїв). ...До нас дійшло 272 твори (або уривки з них) Климентія найрізноманітнішого змісту. Поет писав про те, що його вражало в навколишньому світі, про що роздумував і що відчував. Однак, широко узагальнюючи тематичну розмаїтість віршів Климентія, їх можна звести до двох міцно пов’язаних між собою груп — соціально-побутової та філософсько-релігійної (...).

Вірші Климентія мають неоціниме значення для кращого розуміння цього безжалісного, давноминулого відрізку української історії. Читаючи твори, написані очевидцем, ми бачимо, як „чловек чловека рад бы въ единъ часъ зъгубитъ: и гды б можно то моглъ бы жываго поглотитъ”. У нас викликає відразу збирач мита — „лютий вовк”, який відбирає у бідняка останнє, щоб не тільки панові, а й собі „шкатулу набити”. Климентій таврує орендарів, махлярів, хабарників, „немилосердних” урядовців та всіх інших, хто грабує, обдурює, „губить” простий народ. Поет співчуває „голишам”, сиротам, наймитам-бурлакам, „нищетним” — численному убогому люду.

Окремі твори Климентія на соціально-побутові теми сприймаються як стогін людини, що страждає від несправедливості. Проте вірячи в „божественне” походження земної влади, поет-чернець вимагає беззастережного підкорення їй („хто земному пану зычливость ховаеть, той и от небесного ласку отрымаеть”). Він намагається поставити себе над станами, справедливо розсудити „обѣ стороны”. Звідси глибокі суперечності у його творчості: як „монах-законник” він стоїть на боці існуючого ладу, а як поет правдиво змальовує дійсність і тим самим розкриває непривабливу суть „встановленого богом порядку”.

Климентій відобразив з безліччю цікавих побутових подробиць усі прошарки феодально-кріпосницької України: селян, козаків, міщан, чорне і біле духовенство, панство. Але головним героєм його віршів уперше в історії давньої української книжної поезії став трудовий народ. Найбільше уваги приділив поет

ремісникам, створивши справжню, єдину в своєму роді віршову енциклопедію тогочасних ремесел і промислів (...).

З передмови до книги: Климентій Зіновіїв. Вірші. Приповісті посполиті. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 10—12.

В. КОЛОСОВА, В. КРЕКОТЕНЬ. До питання про життя і творчість Івана Величковського. Іван Величковський — поет дуже цікавий. Саме поет, а не віршописець. Бо наділила його природа щирою іскрою художнього таланту — здатністю зірко вдивлятися у світ, гостро й парадоксально осмислювати його, відливати свої думки у місткі асоціації, колоритні образи, влучні дотепи. Віртуозно володіючи словом і віршем, він полюбляв експериментувати, шукати і розробляти нові й незвичні літературні форми. Це була типова людина епохи бароко — ренесансна життєрадісність і життєлюбність поєднувались у ньому з глибокою, щирою релігійністю, а це породжувало внутрішню суперечливість його душевного світу, його індивідуальну душевну драму, хоч і живило потужною енергією його творчість. Цікавий він ще й тим, що не займав високих посад, не мав поважних титулів і, бувши освіченою людиною, лишався все життя рядовим орачем рідної культурної ниви. Належав Іван Величковський до того кола діячів, яке гуртувалося біля тодішніх культурно-ідеологічних та церковних проводирів, як Лазар Баранович і Варлаам Ясинський. Його літературна діяльність зливається з літературною діяльністю не тільки цих тодішніх „стовпів” українського церковного, політичного і культурного життя, але й з літературною діяльністю їхніх молодших сучасників, зокрема Дмитра Туптала та Стефана Яворського...

З передмови до книги: Іван Величковський. Твори. — К.: Наукова думка, 1972. — С. 17

Варто знати й це

Могилянський Атеней

Гурток учених, поетів, перекладачів, означений терміном „Атеней”, збирався в 20—30-і роки XVII ст. довкола Києво-Печерської друкарні, яку заснував Єлисей Плетенецький. Тут перекладали з грецької мови, редагували призначені для друку тексти, складали передмови до видань, присвяти, покажчики до

книжок, писали вірші. Деякі з членів цього гуртка виконували певні обов’язки в друкарні. До майстрів друкарської справи належить передусім викликаний зі Львова Памво Беринда, поет і автор найбільшого на той час словника „Лексикон Славено- роський” (1627 р.). З цього гуртка вийшли талановиті поетичні книги: „Вірші на жалосний погреб... П. Сагайдачного” ректора Київської братської школи Касіяна Саковича і „Євхаристиріон” Софронія Почаського, професора тієї ж школи. Гурток групувався спершу довкола Є. Плетенецького, а тоді довкола Петра Могили.

У 30-х роках до цього гуртка приєднався Сильвестр Косів і поет Афанасій Кальнофойський, який завіршував „Епітафії” найвидатнішим людям, котрі були поховані в Києво-Печерській лаврі. Надруковано „Епітафії” у книзі „Тератургі- ма” (1638 р.). Входили до цього гуртка поети Йосиф Калимон, Пилип Баєвський, Хома Євлевич і відомий гравер Ілля, який прикрашав своїми ритинами (гравюрами) тодішні лаврські видання. До гуртка входили також професори Київської колегії, опікуном якої був Петро Могила, і студенти; члени гуртка писали вірші, полемічні, агіографічні, філософські твори, тут створено було найдавнішу в Києві поетику (За Вал. Шевчуком).

Чернігівські Атени

Так називали себе чернігівські поети середини XVII — початку XVIII ст., означуючи цим терміном коло поетів, що визначились у давній українській поезії. Перший гурток поетів зібрав довкола себе чернігівський архієпископ, видатний поет другої половини XVII ст. Лазар Баранович. Сюди входило гроно талантів: О. Бучинський-Яскольд, Л. Крщонович, І. Величков- ський, Д. Туптало, І. Орновський. Душею товариства був сам Баранович. Маючи власну друкарню, він віддав її для літературних цілей, друкуючи тут і свої твори, і твори приятелів. Відтак значна частина поетичних книжок, що вийшла в Україні в XVII— XVIII ст., була надрукована саме в Чернігові. Поети кола Л. Барановича писали на теми філософські, морально-повчальні, дали зразки батальної і патріотичної поезії. Після смерті Л. Барановича його справу продовжив інший видатний поет чернігівського осередку — Іван Максимович. Він згуртував поетів, які почали звати себе „неопоетами Чернігівських Атен”, друкував у Чернігові свої та їхні твори, відкрив Чернігівський колегіум (За Вал. Шевчуком).

Напередодні семінарського заняття

План

1. Виникнення віршування в Україні.

2. Теорія віршування (поетика).

3. Основні жанри віршованої творчості.

4. Вірші Лазаря Барановича.

5. Поезія Івана Величковського.

6. Вірші Данила Братковського.

7. Твори Климентія Зиновіївн.

8. Вірші на історичну тематику.

Методичні поради:

1. Ознайомтеся із теорією віршування, яку подавали в давніх поетиках (див.: Сивокінь Г. Давні українські поетики).

2. Прочитайте якомога більше віршів XVI—XVII ст., щоб скласти враження про їх жанрову природу, зміст і художню форму.

3. Читаючи вірші Лазаря Барановича, зверніть увагу на тематичне розмаїття творів, письмово окресліть тематичний діапазон збірки „Лютня Аполлона”.

4. Знайдіть у курйозних віршах Івана Величковського формальні прийоми. Поміркуйте, якою у XVII ст. була візуальна поезія.

5. Випишіть із віршів Данила Братковського рядки, у яких застосовано прийоми комізму: гумор, іронію, сатиру.

6. Зверніть увагу на реалістичність віршів Климентія Зиновіїва та їх різноманітну тематичну спрямованість. Поміркуйте, чому його твори названо „енциклопедією українського побуту”.

7. Зіставте зміст історичних віршів із реальними історичними подіями, характерними для XVII ст. в Україні. Визначте, у чому актуальність цих творів.

Перевірте себе

Варіант І

1. З’ясуйте причини та обставини виникнення віршування в Україні.

2. Охарактеризуйте художні особливості панегіричних віршів XVI—XVII ст.

3. Проаналізуйте формальну структуру віршів Івана Величковського:

а) О мати великая аки лев и тамо...

Аки лот о мати и тамо толика...

А відай там єст се мати а діва...

И тамо відом Ісус ім, о діво мати;

б) арія з одила суса даме

М А Р І А

ні з нгели адуйся чти врааме;

в) Діво, диво

всей землі

приємлі сію

хвалу любо

малу,

праці моєя

во честь

твоєя слави

составленну тебі

освященну...

Варіант II

1. З’ясуйте, у чому полягають особливості геральдичних віршів.

2. Відшукайте у віршах Лазаря Барановича історичні реалії XVII ст. в Україні.

3. Проаналізуйте художню форму вірша Данила Братковського.

Ой, що за диво діється на світі,

Що тому смішки, тому сльози лити,

Один здоровий, а інший хорує,

Один щасливий, а інший горює,

Той вола з болю, той радість голосить,

Той їсть паштети, а той хліба просить,

Той спить в перинах, той кров розливає,

Той в красних шатах, той в гною конає.

Осягнули б світу трагедію люди,

Коли б предивне приключилось чудо:

Убрані й голі, веселі і в горі,

Коли б всі разом зійшлись в одній хаті —

Що світ предивний, усім стало б знати1.

1 Переклад з польської мови В. Крекотня.







На нашому каналі стартував марафон підготовки до ЗНО з української літератури. В рамках якого ми кожного дня будем викладати відео з новим твором. Підписуйтесь на наш канал та приєднуйтесь до марафону.